Ключові слова: кримінальне провадження, потерпілий, прокурор , приватне обвинувачення, правонаступництво, безоплатна правова допомога.

Постановка проблеми:  Кримінальний процесуальний кодекс України, який  був прийнятий у 2012 році, змінив підхід до інститутів кримінального процесу та по новому регламентував їх процедуру. Зокрема суттєвих змін набув інститут кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Збільшена кількість кримінальних правопорушень, провадження по яких здійснюється у приватній формі, відновлено стадію досудового розслідування та в цілому регламентувано новою окремою главою на відміну від КПК  України 1960 року. Оскільки з часу прийняття нового КПК України у 2012 році минуло близько чотирьох років, то уже можна говорити про проблеми і недоліки у його застосуванні враховуючи потреби практики. Зокрема дана глава складається з трьох статей і не регламентує стадію досудового розслідування та судового розгляду, питань правонаступництва; містить тяжкі та особливо тяжкі злочини, віднесення яких до кримінального провадження у приватній формі є спірним питанням.

Стан дослідження: Окремі аспекти кримінального провадження у формі приватного обвинувачення були об’єктом досліджень таких вчених,  як Ю. М. Грошевий, Н. В. Малярчук,   В. Т. Нор, С.І. Перепелиця, С.О.Сорока,, О.Г. Яновська  та ін..

Метою даної статті є обґрунтування шляхів удосконалення інституту кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

Виклад основних положень.  Кримінальний процесуальний кодекс України, як і попередні кримінальні процесуальні та інші джерела права, які діяли на теренах України, передбачає право особи здійснювати кримінальне переслідування у приватній формі за злочини, конкретно визначені в  кримінальному процесуальному законодавстві. Це право особи є реалізацією принципу диспозитивності в кримінальному процесі. Існування принципу диспозитивності  у кримінальному процесі є спірним питанням, адже він притаманний цивільному праву, а кримінальне право оперує принципом імперативності. Проте як зазначає В. Т. Нор, при вчиненні деяких злочинних посягань на права та законні інтереси фізичних осіб, законодавець не може не рахуватися з думкою потерпілого, щодо притягнення до кримінальної відповідальності і покарання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення[3] . Тому закріплення інституту приватного обвинувачення в окремі главі, на відміну від редакції КПК 1960 року, є безумовно позитивним кроком українського законодавця.

Глава 36 КПК України складається із трьох статей, перша з яких дає поняття кримінального провадження у формі  приватного обвинувачення та злочини, за якими здійснюється приватне обвинувачення (ст.477), інша (ст.478) регламентує початок кримінального провадження у формі приватного обвинувачення і наступна (ст. 479) передбачає порядок відшкодування шкоди потерпілому.

Загалом  положення, викладенні в цих статтях,  не регламентують усіх питань, які виникають при здійсненні провадження у приватній формі. Зокрема за чинним КПК суттєво збільшилась кількість злочинів, провадження  за якими здійснюється у приватній формі. Цей перелік містить тяжкі та особливо тяжкі злочини, тому законодавець змінив порядок провадження, зокрема ввівши стадію досудового розслідування, яка була відсутня за КПК 1960 року. Проте дана стадія не є регламентованою в главі 36 КПК. Подання потерпілим заяви про вчинення щодо нього кримінального правопорушення виступає єдиною підставлю початку досудового розслідування. Що до змістової наповненості такої заяви то КПКУ взагалі не встановлює вимоги до заяви потерпілого в кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, що є недоліком, адже правильно складена заява сприятиме розслідуванню. До прикладу КПК Литовської республіки містить окрему статтю, яка регламентує вимоги до відповідної заяви: «Стаття 412. Зміст скарги потерпілого чи клопотання законного представника: 1. Скарга чи клопотання на провадження судочинства за приватним звинуваченням подається у письмовому вигляді. 2. У скарзі чи клопотанні має міститися: назва суду, до юрисдикції якого належить розгляд справи; місце та час вчинення злочину, особа, що обвинувачується у злочині, сутність злочину та інші обставини; відомості, які підтверджують обставини, наведені у скарзі чи клопотанні; прізвища, імена та місце проживання потерпілого, особи, що підозрюється у вчиненні злочину, свідків у справі. Скарга повинна бути підписана потерпілим, а, згідно зі статтею 408 (п. 2), клопотання підписується законним представником потерпілого. 3. Скарга, яка не відповідає вимогам цієї статті, не приймається і повертається її пред’явникові. 4. Вимоги, передбачені у пункті 2 цієї статті, стосуються також і клопотання законного представника потерпілого»[2]. Як бачимо з вищенаведеного, стаття містить реквізити та зміст заяви, вважаємо, що заява складена відповідно до вимог допомагає зрозуміти суть справи на відміну від довільної заяви, адже потерпілий зазвичай не є фахівцем у галузі права. А тому вважаємо за необхідне внести зміни в КПК України, зокрема доповнити його статтею, яка міститиме вимоги до заяви потерпілого.

Віднесення Главою 36 КПК тяжких злочинів та особливо тяжких вважаю  недоцільним. Так, наприклад, до категорії проваджень із приватною формою обвинувачення у КПК України зараховуються такі кримінальні правопорушення: ч. 2 ст. ст. 152, 153,185, 186, 189, 190, 191, 289, ч. 1 ст. 296, ст. 365²Кримінального кодексу України (далі – КК України). У свою чергу, злочинне діяння, передбачене ч. 2 ст. 152 КК України, є тяжким злочином, за вчинення якого законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі терміном від 5 до 10 років.   Віднесення цих злочинів (ст. 152, 153 КК) до переліку тих, що дають підставу для відкриття провадження у формі приватного обвинувачення, невиправдане, адже дії винних завдають значної фізичної і моральної шкоди потерпілому, що завадить особі самостійно подати заяву про вчинення щодо неї кримінального правопорушення. У такому випадку розслідування можливе лише за заявою потерпілого, окрім цього передбачається можливість укладення мирової угоди, яка за загальним правилом застосовується лише при вчиненні злочинів невеликої та середньої тяжкості[1]. Отже, у випадку вчинення тяжкого злочину, передбаченого ч. 2 ст. 152 КК України, прокурор, слід надати повноваження, після подання заяви потерпілим, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним із будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, унести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань і розпочати розслідування. Загалом у зв’язку з вищевикладеним постає питання обґрунтованості зарахування кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 152 КК України, до категорії кримінальних проваджень із приватною формою обвинувачення. В зв’язку із внесенням вищенаведених та інших злочинів до числа приватно позовних була запроваджена  стадія досудового розслідування, адже потерпілий не має повноважень, які наявні в уповноважених органів для знайдення доказів. Але з іншої сторони сам потерпілий уже не є центральною особою в даному виді проваджень адже підтримує обвинувачення прокурор. З аналізу тексту ст. 325 КПК України можна зробити висновок, що неприбуття потерпілого не є безумовною підставою для відкладення судового розгляду, як це має місце щодо обвинуваченого (ст. 323 КПК України). Тому виникає сумнів у застосуванні терміна «кримінальне провадження у приватній формі» у чистому розумінні. Скоріш даний вид провадження нагадує приватно публічний наявний у КПК Білоросії. Відмінність  приватного обвинувачення від приватно-публічного полягає не лише у різних складах злочинці, а й у тім, що приватно-публічне обвинувачення містить стадію досудового розслідування уповноваженими органами і особа подає заяву безпосередньо до цих органів, а у випадку приватного обвинувачення особа подає заяву до суду( Ст 176, 425 КПК Білорусії)[5].  У КПК України Главу 36  доцільно було б теж назвати приватно-публічне обвинувачення, адже прокурор та органи досудового розслідування залучені до даного провадження. Суто приватним вбачаю провадження,  коли прокурор відмовляється від підтримання обвинувачення,  а потерпілий погоджується на підтримання обвинувачення самостійно (ч. 2-5 ст. 340 КПК) . Зважаючи на збільшення кількості статей кримінального законодавства, провадження за якими здійснюється у приватній формі та наявності тяжких і навіть особливо тяжких злочинів варто запровадити практику поділу справ на приватно-публічні та приватні як і в КПК сусідньої Білорусії.

В суді постає проблема щодо нерівності прав сторін. Як зазначає О.Г. Яновська, це надзвичайно яскраво проявляється в нерівноправності потерпілого та обвинуваченого стосовно права на отримання кваліфікованої правової допомоги[6,243]. Тоді потерпілий взагалі залишається наодинці із стороною захисту, зазвичай посиленою кваліфікованим захисником. На відміну від обвинуваченого, потерпілий не забезпечений нормативно кваліфікованою правовою допомогою, яка може бути надана адвокатом. На нашу думку, така сама ситуація вбачається і у кримінальних провадженнях у формі приватного обвинувачення. Тому доцільно внести зміни в КПК та Закон України « Про безоплатну правову допомогу» від 2.06.2011 року. Зокрема ст. 14 вище вказаного закону доповнити пунктом 13 такого змісту : « особи, які є потерпілими у кримінальних провадженнях, що здійснюються у приватній формі, передбачених главою 36 КПК України.

Проблемними питанням  також виступає запровадження інституту правонаступництва. Особливо спірною є ситуація, коли потерпіли помер після прийняття обвинувачення, коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, тобто так званий специфічний вид приватного обвинувачення. Тут на відміну від звичайного кримінального провадження у приватній формі, де обвинувачення підтримує прокурор, провадження набуває суто приватного характеру, адже єдиною стороною обвинувачення виступає потерпілий. Зважаючи на засаду змагальності в такому випадку суд змушений закрити провадження. Але дискусійною залишається підстава такого закриття, адже смерть потерпілого не передбачено як підстава закриття провадження, і відмова прокурора теж не може бути підставо для закриття провадження адже потерпілий прийняв підтримання обвинувачення самостійно[4,258-259]. В даному випадку доречним і необхідним є введення інституту правонаступництва, для виконання завдань кримінального процесу. Тобто слід доповнити ст. 340 КПК України пунктом 7 такого змісту : « У разі смерті потерпілого, після висловлення ним згоди на підтримання обвинувачення,  головуючий роз’яснює право близьким родичам потерпілого підтримувати обвинувачення у суді. Якщо хтось із близьких родичів потерпілого висловив згоду на підтримання обвинувачення в суді, головуючий надає йому час, необхідний для підготовки до судового розгляду.».

Підсумовуючи вищесказане вважаємо доцільним та необхідним кроком реформування Глави 36 КПК України зокрема, та Інституту кримінального провадження загалом. Зокрема внесення статті, яка міститиме вимоги до заяви потерпілого також статті, яка надаватиме право потерпілому на безоплатну правову допомогу у випадках неможливості самостійно забезпечити себе кваліфікованою юридичною допомогою, доповнення статтею про правонаступництво у випадку смерті потерпілого. Реформувати також інститут приватного обвинувачення виділивши статті, які передбачають  тяжкі злочини   та особливо тяжкі та ті, які посягають на суспільні інтереси в окремий інститут приватно публічного кримінального провадження. На шляху України до впровадження Європейських традицій та кращого забезпечення прав людини та нововведення є необхідними.

Список використаних джерел:

1. Азарова М.В. Окремі процесуальні особливості повноважень прокурора на початку кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення/ М.В Азарова// Науковий вісник Харківського державного університету- Випуск 6-1, Том 4. -2014 С
2. Кримінальний процесуальний кодекс Литовської республіки :[Електронний ресурс]. –  Режим доступу : http://pravo.org.ua/files/_(2).pdf.
3. Нор В. Т. Публічність і диспозитивність у кримінальному процесі України: суть, пріоритети, взаємодія, сфера дії. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=0&d=319
4. Тітко І. А. Вплив смерті постраждалого на юридичну долю провадження у формі приватного обвинувачення // Електронне наукове фахове видання «Юридичний науковий електронний журнал» – № 4 – 2015. – С. 257-261
5. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pravo.levonevsky.org/kodeksby/upk/20130320index.htm
6. Яновська О. Г. Особливості кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення за новим Кримінально-процесуальним кодексом України // Часопис Київського університету права. – 2013. – №1. – С. 243.

Нефедорив Х.И. Пути совершенствования института уголовного производства в форме частного обвинения

Проведен анализ отдельных вопросов уголовного производства в форме частного обвинения. Приведены нецелесообразности внесения отдельных преступлений к числу частно исковых. Отмечено отсутствие отдельных норм, относительно заявления потерпевшего и об отсутствии обеспечения прав потерпевшего. Предложено внесение изменений в действующий Уголовный процессуальный кодекс Украины.

Ключевые слова: уголовное производство, потерпевший, прокурор, частное обвинение, правопреемство, бесплатная правовая помощь.

Nefedoriv H.I. Ways of improving the institution of criminal proceedings in the form of private prosecution

An analysis of some of the criminal proceedings in the form of private prosecution. An introduction unreasonableness of certain crimes among private lawsuits. Emphasized the absence of specific rules on the application of the victim and for the absence of the rights of the victim. Proposed amendments to the Criminal Code of Ukraine.

Keywords: criminal proceedings, the victim, the prosecutor, a private prosecution, succession, legal aid.

Право потерпілого вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення є дієвою гарантією прав особи, що зазнала шкоди від злочину. Проте на практиці реалізація цього права супроводжується рядом проблем, що викликані браком належного правового регулювання. В юридичній літературі піднімаються також і окремі пов’язані з цим теоретичні проблеми. Зміна обвинувачення прокурором та його відмова від обвинувачення в суді не повинні перешкоджати захисту прав потерпілої від злочину особи. Тому згадані процесуальні інститути потребують детального аналізу з позицій забезпечення прав та законних інтересів потерпілого.

Аналіз останніх досліджень. Інститут відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення, зокрема, досліджували О. Зеленко та В. Гутник [1], В. Маляренко та І. Вернидубов запропонували вирішення окремих теоретичних та практичних проблем, пов’язаних зі зміною прокурором обвинувачення [2], а Т. Матієк і В. Трофименко виокремили питання, що стосуються активності потерпілого на стадії судового розгляду [3]. Обвинувальна діяльність потерпілого в кримінальному процесі знаходиться також в колі уваги російських вчених [4]. Можна продовжувати перелік праць, в яких досліджуються тією чи іншою мірою зазначені інститути, але варто також зважати, що вони є досить новими для вітчизняного права, а тому ще не повною мірою розкриті.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми та формулювання цілей статті. В науці кримінального процесу не достатньо чітко визначена природа обвинувальної діяльності потерпілого після зміни обвинувачення прокурором та його відмови від обвинувачення в суді. Тривають також дискусії щодо назви такого обвинувачення. Окремі практичні проблеми у досліджуваній сфері потребують нормативного вирішення з одночасним забезпеченням прав та законних інтересів потерпілого. На вирішення цих прогалин і спрямована дана стаття.

Виклад основного матеріалу дослідження. В теорії кримінального процесу поняття “обвинувачення” розглядають в двох значеннях — матеріальному та процесуальному. В матеріальному розумінні обвинувачення — це обвинувальна теза, твердження про винуватість особи у вчиненні злочину, що міститься в процесуальному акті [5]. Обвинувачення в кримінальному процесі формується і здійснюється з врахуванням норм кримінального права.

В кримінально-процесуальному сенсі обвинувачення — це регламентоване законом спрямування діяльності суб’єктів обвинувачення (слідчого, прокурора, потерпілого та цивільного позивача, їх представників), що здійснюється шляхом твердження винуватості конкретної особи, яка вчинила злочин, і полягає у формулюванні та пред’явленні обвинувачення, застосування до неї заходів процесуального примусу, у тому числі запобіжних заходів, збирання доказів винуватості цієї особи і обґрунтування кримінальної відповідальності обвинуваченого перед судом [6]. Оскільки це окремий напрямок діяльності суб’єктів кримінально-процесуальних відносин, то в цьому контексті виділяють функцію обвинувачення.

Обвинувачення є основною функцією кримінального процесу, яка призводить до виникнення інших функцій, визначає загалом їх зміст та спрямованість. Лише обвинувачення спонукає рух кримінального процесу, припинення обвинувачення зумовлює і припинення кримінального процесу.

Держава визначає для себе функцію обвинувачення обов’язковою і тому вона є такою для прокурора, слідчого та особи, яка проводить дізнання (відповідно до статті 22 КПК). Щодо потерпілого, цивільного позивача та їхніх представників проявляються диспозитивні начала і обвинувальна діяльність є їх правом і здійснюється у визначеному законом порядку та у передбачених КПК випадках.

Відповідно до статті 264 КПК державне обвинувачення підтримує прокурор, керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням. Фактично, він виходить з публічно-правового інтересу і представляє державу.

В колі інтересів держави знаходиться, безумовно, і прагнення поновити права та законні інтереси потерпілого. Проте все ж на першому місці у діяльності прокурора в суді є не пред’явлення чи підтримання заявленого цивільного позову або захист прав потерпілого, а обґрунтування обвинувачення, доведеності вини та необхідності призначення покарання. Тому часто потерпілому доводиться обмежуватись моральною сатисфакцією того, що винна особа понесла певне покарання. Матеріальне ж відшкодування за перенесену шкоду навіть у випадках, коли воно призначається, нерідко не відповідає справедливому розміру шкоди і не виплачується.

Захист прав потерпілого стає ще більш актуальним у випадку, коли прокурор відмовляється від державного обвинувачення. Стаття 264 КПК у випадку, коли прокурор в результаті судового розгляду прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення, говорить про обов’язок прокурора відмовитися від обвинувачення. Мотиви такої відмови прокурор повинен викласти у своїй постанові.

Під відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення в літературі розуміють особливий процесуальний інститут, який регламентує зупинення прокурором відповідної активної діяльності в напрямі обвинувачення, розпочатої на стадії досудового слідства [7]. Відмова від обвинувачення спричиняє припинення функції обвинувачення.

Також прокурор може скористатись правом, передбаченим у статті 277 КПК, і змінити пред’явлене особі обвинувачення під час судового розгляду до закінчення судового слідства. Якщо при цьому він ставить в своїй постанові питання про застосування кримінального закону, який передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин чи про зменшення обсягу обвинувачення, то можна також говорити про повну чи часткову відмову прокурора від обвинувачення (попередньо заявленого) і формулювання обвинувачення в новому обсязі.

І в першому, і в другому випадках право підтримувати обвинувачення у попередньому обсязі отримує потерпілий та його представник.

Ставлення наукових кіл до права потерпілого чи його представника підтримувати обвинувачення в разі його зміни чи відмови від нього прокурора є неоднозначним. Скажімо, в Російській Федерації отримала перевагу позиція, за якою відмова прокурора від обвинувачення тягне за собою припинення кримінальної справи, аналогічно зміна обвинувачення зумовлює припинення провадження у відповідній частині (ч.7 ст. 246 КПК РФ) [8]. Вважаємо, що з такою позицією не можна погодитись, оскільки таке припинення провадження є безумовним і не залежить від позиції потерпілої сторони, і вже цим порушує права потерпілого на захист власних інтересів. Навіть передбачене право потерпілого звернутись в порядку цивільного судочинства з цивільним позовом про відшкодування завданих збитків не є рівнозначною заміною розгляду справи в порядку кримінального судочинства.

Невирішеною є природа подібного обвинувачення потерпілого в суді. Однозначно можна сказати, що воно є специфічним обвинуваченням і вже не є державним (публічним). Державне обвинувачення означає процесуальну і публічну діяльність прокурора у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин. Потерпілий не є представником держави і публічних (суспільних) інтересів, він здійснює підтримання пред’явленого раніше обвинувачення виключно з власних (приватних) інтересів.

Також не можна називати таке обвинувачення приватним, оскільки справа порушується не судом і здебільшого не за заявою потерпілого (є визначене коло справ, що віднесені до справ приватного обвинувачення), а обвинувачення в цих справах пред’являється органами досудового слідства, у чітко визначеному порядку публічного характеру. До того ж потерпілий не може змінювати матеріальний зміст обвинувачення, що було сформульоване як публічне.

Не зовсім коректно називати таке провадження публічно-приватним. До зміни (чи відмови від нього) обвинувачення є публічним, але після підтримання його потерпілим, обвинувачення не набуває ознак приватного. Матеріальний зміст обвинувачення залишається тим же, що був раніше сформульований чи затверджений в обвинувальному висновку прокурором. В процесуальному сенсі змінюється лише суб’єктний склад — особа, яка продовжує обвинувальну діяльність. Потерпілий, в силу його процесуального статусу, не має повноважень, наданих кримінально-процесуальним законом прокурору і тому не може повноцінно замінити прокурора в підтриманні обвинувачення.

В науковій літературі для виокремлення обвинувачення зі змішаною природою було запропоноване поняття субсидіарного обвинувачення. Розуміння цього терміну не є однозначним. Н. Петрова визначає субсидіарне (додаткове) обвинуваченням як підтримання потерпілим на досудовому слідстві і протягом судового розгляду обвинувачення, яке сформульоване в обвинувальному висновку [9]. При цьому незалежно від ставлення до обвинувачення потерпілого, його позиція не має впливу на рух кримінальної справи до моменту відмови прокурором від обвинувачення. Потерпілий не може висувати додаткове обвинувачення і при відмові прокурора він не формулює своє обвинувачення, а підтримує раніше затверджене прокурором.

А. Александров вважає, що субсидіарне обвинувачення виникає тоді, коли за відмови прокурора від обвинувачення потерпілий продовжує викривати підсудного у вчиненні злочину, не виходячи за межі обвинувачення, від якого відмовився прокурор [10]. Вважаємо таку позицію обґрунтованою. Не можна в зв’язку з цим погодитись з аргументом В.Т. Маляренка, про те що якщо немає основного (державного) обвинувачення, то не може бути субсидіарного обвинувачення [11]. Субсидіарне обвинувачення (як діяльність потерпілого та його представника) настає після неспроможності основного (до чого дійшов прокурор) і доповнює його. Одночасно з державним воно здійснюватись не може, але припинення державного не означає припинення обвинувачення взагалі, якщо потерпілий, скориставшись наданими йому диспозитивними засадами, вирішить підтримати обвинувачення.

Т.В. Матієк та В.М. Трофименко визнають потерпілого, який реалізує надане йому право підтримання обвинувачення, самостійним суб’єктом обвинувачення, від волевиявлення якого у зазначених випадках залежить обсяг обвинувачення і доля кримінальної справи [12]. Субсидіарним суб’єктом обвинувачення, на їх думку, потерпілий був лише до внесення змін до КПК. Вважаємо, що це твердження не відповідає сучасному стану речей, адже самостійність обвинувальної діяльності потерпілого та його представника ще потребує нормативного закріплення.

Виходячи з вищезазначеного аналізу різних понять найбільш точною, на нашу думку, назвою досліджуваного обвинувачення має стати “обвинувачення, підтримане потерпілим після зміни його прокурором” та “обвинувачення, підтримане потерпілим після відмови прокурора від обвинувачення”, оскільки воно має особливу природу.

Роз’яснення потерпілому та його представнику права вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення покладається на суд. Тому при наявності у справі потерпілого, його участь в судовому розгляді, коли прокурор вирішує відмовитись від обвинувачення, є обов’язковою. При відсутності потерпілого чи його уповноваженого представника суд, на нашу думку, не може прийняти рішення про припинення провадження.

В таких випадках суд зобов’язаний прийняти рішення про вжиття заходів для забезпечення його явки. Як мінімум – це повідомлення про час судового засідання, про відмову прокурора від обвинувачення і що потерпілий та його представник викликаються для з’ясування позиції щодо підтримки обвинувачення. Представник має виражати волю самого потерпілого без явки останнього до суду, коли вираження волі є можливим, але з’явитись потерпілий не має змоги (наприклад, перебуває в лікарні).

Такі ж гарантії активності потерпілого та його представника повинні бути забезпеченні і при зміні обвинувачення. Крім цього, потерпілий і його представник повинні як мінімум ознайомитись з текстом постанов прокурора. Це є важливим хоча б тому, що в постанові прокурора викладаються мотиви прийнятого рішення (з якими вони можуть погодитись чи не погодитись). При зміні обвинувачення прокурор вручає копії з викладеним новим обвинуваченням та мотивами зміни учасникам процесу, в тому числі потерпілому і його представнику (при відмові від обвинувачення цього взагалі не передбачено). Постанова Пленуму Верховного Суду України № 13 від 2 липня 2004 року “Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів” визначила в такому випадку обов’язок суду відкласти розгляд справи, надіслати потерпілому копію постанови прокурора та роз’яснити право відповідно підтримувати обвинувачення у раніше пред’явленому обсязі чи вимагати продовження розгляду справи і самому підтримувати обвинувачення [13]. Вважаємо, що потрібно піти далі — і передбачити в нормах КПК у випадку відсутності в судовому засіданні потерпілого і його представника надсилання постанов та відкладення судового засідання для з’ясування позицій цих учасників.

Підтримання потерпілим і його представником обвинувачення обмежене раніше пред’явленим обвинуваченням. Під “раніше пред’явленим обвинуваченням” має розумітись те, з яким обвинувачений був відданий до суду (а не те, яке було, наприклад, пред’явлене на досудовому слідстві і було потім змінене). Певною проблемою є ситуація, коли прокурор дійшов до думки про необхідність зміни обвинувачення, але це потягнуло повернення справи на додаткове розслідування. В такому випадку потерпілий фактично втрачає право підтримати обвинувачення, яке фігурувало в попередньому судовому розгляді. З цим, очевидно, можна погодитись, оскільки судовий розгляд справи має бути цілісним, неперервним, в межах пред’явленого обвинувачення, з яким справа передається до суду.

На практиці може виникнути (і подекуди вже виникає) ряд проблем, пов’язаний з відсутністю достатнього правового регулювання підтримання обвинувачення потерпілим. На потерпілого в кримінальному процесі прямо не покладається обов’язок підтримувати обвинувачення. З тексту статті 267 КПК України випливає, що у разі відмови прокурора від обвинувачення таке обвинувачення (якщо заявляє вимогу продовження розгляду справи) підтримує потерпілий. Зміст даної норми можна тлумачити двояко.

По-перше, можна розуміти підтримання обвинувачення потерпілим як внутрішнє ставлення особи до пред’явленого обвинувачення, як бажання засудження винної особи саме за таким формулюванням. В свою чергу само по собі це не зобов’язує потерпілого до активної діяльності по доказуванню цього обвинувачення. Потерпілий, наприклад, може заявити, що він підтримує заявлене обвинувачення, проте на наступні судові засідання не з’являтись, оскільки немає визначеного законодавством порядку підтримання такого обвинувачення. Для доведення справи до кінця суд буде змушений взяти функцію обвинувачення на себе, що є неприпустимим з точки зору розподілу функцій у кримінальному процесі. З іншого боку, закриття справи призведе до ігнорування волевиявлення потерпілого і порушення його прав.

По-друге, зміст згаданої норми можна зрозуміти як перенесення на потерпілого обов’язку прокурора з підтримання обвинувачення (в тому числі доведення його справедливості). Але і в цій ситуації відсутній механізм впливу суду на потерпілого, який (з будь-яких причин) припинить виконувати цей обов’язок. Крім того, не тільки залишається невизначеною доля процесу, а й опиняються незахищеними права підсудного. В чинному КПК відсутня норма, яка б регулювала дії суду, коли від обвинувачення, яке підтримував потерпілий після відмови від нього прокурора, відмовиться сам потерпілий. На нашу думку, відсутність активності потерпілого чи його представника по підтримці обвинувачення (зокрема, відсутність його без поважних причин) має розцінюватись судом як відповідне волевиявлення особи — фактичне небажання підтримувати обвинувачення, тобто диспозитивне розпорядження своїм правом на відмову підтримки обвинувачення. Формальною підставою закриття справи має бути ч.2 ст. 282 КПК.

Якщо у справі є кілька потерпілих, то вони можуть мати різні позиції щодо підтримання обвинувачення (хтось буде повністю підтримувати, хтось частково, дехто може заперечувати проти провадження у справі). В такому випадку, продовження провадження має здійснюватись з врахуванням позицій усіх потерпілих (зі збереженням єдності процесу) — кожен буде підтримувати ту частину провадження, яку вважатиме за потрібне. Остаточне рішення у справі так чи інакше залишатиметься за судом, в межах сукупного обвинувачення.

Невирішеним також залишається питання захисту прав потерпілого, якщо, наприклад, потерпілий не має змоги з’явитися до суду (для підтримання обвинувачення) з причини тяжкої хвороби, коли він перебуває за межами країни чи взагалі не відомо місце його перебування.

На думку В.Т. Маляренка та І.В. Вернидубова, якщо явка потерпілого в судове засідання неможлива, “прокурор, усвідомлюючи безвихідність цієї ситуації, не повинен виносити постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення, а має під час судових дебатів порушити питання про виправдання підсудного, оскільки за таких обставин позиція потерпілого за чинним законом правового значення не має” [14]. Проте, на нашу думку, така пропозиція вирішує згадану проблему лише частково. Таким способом можна лише уникнути порушення законності, обійти ситуацію, яка може бути розцінена вищестоящим судом як “істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону”. Інтереси ж потерпілого в даному випадку не враховані. Точніше, їх захист тепер залежить лише від розсуду суду.

Вважаємо за можливе запровадити в КПК норму, згідно якої прокурор, якщо від потерпілого надходить відповідна письмова заява, зобов’язаний продовжувати підтримувати обвинувачення і не може відмовитися від цього.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Найбільш точною назвою досліджуваного обвинувачення має стати “обвинувачення, підтримане потерпілим після зміни його прокурором” та “обвинувачення, підтримане потерпілим після відмови прокурора від обвинувачення”, оскільки інші поняття не повною мірою відображають його особливу природу.

Для забезпечення захисту прав та з’ясування позиції потерпілого, його участь в судовому розгляді є обов’язковою (при заявленні прокурором зміни обвинувачення чи відмови від нього). В окремих випадках заявити позицію потерпілого може його представник.

На потерпілого в кримінальному процесі прямо не покладається обов’язок підтримувати обвинувачення. Відсутність активності потерпілого чи його представника по підтримці обвинувачення (зокрема, без поважних причин) може призвести до невизначеності долі процесу та незахищеності прав підсудного, а тому має розцінюватись судом як фактичне небажання підтримувати обвинувачення. Справа має бути закрита на підставі ч.2 ст. 282 КПК.

Для захисту прав потерпілого, якщо він не має змоги з’явитись до суду, в КПК України має бути запроваджена норма, згідно якої прокурор (за наявності відповідної письмової заяви потерпілого) зобов’язаний продовжувати підтримувати обвинувачення і не може відмовитися від нього.

Наступні дослідження можуть бути спрямовані на розвиток правових механізмів забезпечення активності і самостійності обвинувальної діяльності потерпілого та його представника на стадії судового розгляду.

Список використаних джерел:

1. Зеленко О., Гутник В. Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення // Юридичний вісник України. — 2006. — №11. — С. 8.

2. Маляренко В.Т. Кримінальний процес України: стан та перспективи розвитку. Вибрані наукові праці. — К.: “Ін Юре”, 2004. — С.318.

3. Матієк Т.В., Трофименко В.М. Проблемні питання участі потерпілого під час доказування в стадії судового розгляду кримінальної справи // Адвокат. — 2004. — №12. — С.7.

4. Див., наприклад: Петрова Н.Е. Частное и субсидиарное обвинение: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — Самара, 1999. — С. 14-15; Александров А.С. Субсидиарный уголовный иск // Государство и право. — 2000. — № 3. — С. 78.

5. Див.: Давыдов П.М. Обвинение в советском уголовном процессе. — Свердловск, 1974. — С. 3-29.

6. Рогатюк І.В. Обвинувачення у кримінальному процесі України. — К.: Атіка, 2006. — С. 10.

7. Зеленко О., Гутник В. Вказ. праця. — С. 8.

8. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации от 18 декабря 2001 года // СЗ РФ. — 2001. — № 52. — Ст. 4921.

9. Петрова Н.Е. Указ. соч. — С. 14-15.

10. Александров А.С. Указ. соч. — С. 78.

11. Див.: Маляренко В.Г. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України та їх значення // Право України. — 2004. — № 5. — С. 12.

12. Матієк Т.В., Трофименко В.М. Вказ. праця. — С.7.

13. Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 13 від 02.07.04 р. // Юридичний вісник України.— 2004. — № 42.— 16-22 жовтня. — С. 8.

14. Маляренко В.Т. Кримінальний процес України: стан та перспективи розвитку. Вибрані наукові праці. — К.: “Ін Юре”, 2004. — С.318.

Annotation

O. Herasymchuk. Protection of the victim’s rights after refusing of keeping or change the accusation by the prosecutor.

This article is devoted to the questions of victim’s and his/her representative’s activity after refusing of the prosecutor to keep the accusation or change of the charge during the court proceedings. Theoretical questions about nature and term of the charge, sustained by the victim, as well as some of practical problems of realization of the mentioned right of the victim and his/her representative are analyzed.