In the scientific article reveals and examines the historical evolution of the legal institute of the president in Ukraine and the world, deals with theoretical and historical origins Institute President, discusses the genesis of the President similarities in different countries.

Ключові слова: глава держави, президент, державний інститут, державний правитель.

Актуальність теми дослідження обумовлюється перш за все принциповою важливістю посади глави держави. Адже не залежно від особливостей політичної системи та виду республіканської форми правління глава держави завжди є уособленням та представником держави, гарантом конституції, права та свобод людини і громадянина. Тому аналіз конституційно-правового статусу президента є важливим елементом дослідження конституційних основ устрою тієї чи іншої держави.

Наразі існує чимало підходів до дослідження історії становлення інституту глави держави. Деякі науковці стверджують, що поява та розвиток досліджуваного інституту пов’язаний із поступальним розвитком інституту державного правителя, який є предтечею глави держави. Інші стверджують, що вагомою обставиною, яка сприяла зародженню та утвердженні інституту глави держави стала Епоха Відродження – період, коли з’явилися світські політичні доктрини і виникла ідея відокремленої від суспільства держави. На нашу думку, доцільним для дослідження історії становлення інституту глави держави є інтегральний підхід, який буде враховувати більшість позицій та підходів науковців, а також наявні історичні факти та обставини.

Говорячи про інститут державного правителя, більшість конституціоналістів стверджують, що цей інститут розвивався протягом трьох етапів (архаїчно-законодавчого, договірного та конституційного) та став тим підґрунтям, на основі якого виріс інститут глави держави [17, C.5]. При цьому інститут глави держави виник саме на останньому етапі – конституційному, і тому фактично може вважатися однією з рис конституційної державності, яка, за словами доктора Сунь Ятсена, на початку ХХ століття знаменувала собою вершину політичної думки: «…відомо, що протягом останніх ста-двохсот років розвиток політичної думки в світі йшов у бік конституційного правління» [15, C. 642].

Що ж стосується Епохи відродження, то, як було зазначено вище, саме в цей період вперше починає розділятися суспільство і держава, як організація, що займається управлінням суспільними справами. Так, основоположник державного суверенітету Жан Боден висунув ідею, що держава – це «…здійснення суверенною владою справедливого управління багатьма родинами та тим, що є їх спільною власністю» [4, C. 145]. Відповідно, виділення категорії держави зумовило появу поняття «глава держави», тобто той, хто її очолює.

Загалом, становлення і розвиток досліджуваного політично-правового інституту починається в кінці ХVIII століття. Причому необхідно зазначити, що в кінці ХVIII століття почався формуватися інститут глави держави саме в сучасному розумінні цієї категорії, безумовно, що історично-правові витоки та політичні ідеї глави держави сягають тисяч років і, як вже зазначалося, пов’язані зі становленням держави. Принагідно зазначимо, що перші держави в історії людства з’явилися на території стародавнього сходу [12, C. 55].

Важливою ознакою інституту глави держави це одноособовість правління; як нам відомо, інститут одноособового правителя зародився ще у перших державних формуваннях. В силу того, що основними «функціями» первісної держави було ведення війни (агресивної чи оборонної не важливо), перші держави, які виникали на стародавньому сході, здебільшого існували у двох різновидах: східна деспотія та розвинена елітарна (військова) демократія [10, C.143]. В умовах східної деспотії (Єгипет, Вавилон, Китай, Ассирія, Персія) правитель держави (деспот) ставав уособленням держави і проголошувався Богом. В умовах розвиненої елітарної демократії (арії, євреї, хети, яванці, а потім – германські та слов’янські союзи племен) правитель держави здебільшого був, так би мовити, першим серед рівних. Йменувалися такі ранні правителі переважно вождь або цар. Існували також чисто автохтонні назви: фараон (пераа), візир, каган тощо.

Сутність посади та функції правителя стародавньої держави є схожими із сучасним главою держави, хоча їх ідейно-правовий та політичний зміст цілком відрізняється. Зокрема, важливою ознакою тогочасного правителя була його богообраність, тобто владу правитель отримував безпосередньо від бога (причому не залежно від особливостей проповідуваної релігії в державі). Пізніше, ідеї божественності правителя втілилися у працях середньовічних мислителів, зокрема, Фоми Аквінського, Аврелія Августина, Жозефа де Местра та інших.

З появою нових держав та укрупненням вже існуючих, інститут правителя (глави держави) закріпився практично у всіх тогочасних країнах. Беззаперечним є той факт, що більшість таких правителів володіли необмеженою владою (були монархами), у переважній більшості були наділені судовими повноваженнями (причому, як найвища судова інстанція), а посада передавалася у спадок.

Важливою для дослідження особливістю правового статусу тогочасних правителів була відсутність чіткого правового регулювання статусу правителя; для держав досліджуваного періоду (до кінця XVIII століття) ще не була відома конституція, чи подібний правовий акт, який би встановив та врегулював статус правителя. Саме тому і вважається, що інститут глави держави, у сучасному розумінні, почав зароджуватися лише у конституційний період становлення держави. Раніше статус правителя визначався у кращому випадку традиціями або іншими писемними джерелами, які не мали правого змісту та значення.

Більшість писемних правових джерел того часу (наприклад Закони Хаммурапі, дигести, варварські правди тощо) якщо і передбачали згадку про правителя, то вона була лише дотичною та жодним чином не визначала правового статусу правителя. Такі нормативно-правові акти існували в рамках першого етапу розвитку законодавства про статус правителя держави, що, на нашу думку, можна назвати архаїчно-законодавчим. Такий термін можна пояснити перш за все наявністю самих законів, де тим чи іншим чином фіксувалися права, прерогативи й обов’язки правителя держави [16, C. 120].

Варто зазначити, що з утворенням франкської держави з’явилися акти королів, що певним чином регулювали окремі аспекти статусу правителя держави, хоча вони не були досконалими та стверджували необмежену владу монарха, адже він сам міг визначати, які повноваження йому потрібні та який механізм їх виконання є найбільш зручним для нього.

Загалом, на появу інституту глави держави істотно вплинула Епоха Відродження, коли вперше у свідомості мислителів починає розділятися суспільство і держава як організація, що займається управлінням суспільними справами. Як приклад можна згадати основоположника теорії державного суверенітету Жана Бодена, котрий свого часу висунув ідею, що держава – це «…здійснення суверенною владою справедливого управління багатьма родинами та тим, що є їх спільною власністю» [4, C. 148]. Таким чином, політично-правова думка поступово йшла до демократичних державницьких ідей, які і визначили особливості глави держави у сучасному розумінні.

Безумовно, що сьогодні інститут президентства став атрибутом республіканської форми правління і однією з ознак демократичного ладу, хоча історично глава держави символізував авторитаризм та всевладдя. У 1789 році першим президентом США, і, фактично, першим президентом в світі, був обраний Джордж Вашингтон. На нашу думку, саме 1789 рік повинен вважатися відправною точкою у становленні інституту глави держави у сучасному розумінні. Вже у першій половині XIX століття інститут президентства почав стрімко розвиватися в країнах Латинської Америки. Першими президентами (главами держав) в Європі стали в 1848 році Луї Наполеон Бонапарт у Франції та Й. Фурер у Швейцарії. В Азії першим президентом став в 1911 році Сунь Ятсен в Китаї, в 1923 році – Мустафа Кемаль (Ататюрк) в Туреччині. В Африці в 1847 році перший президент очолив Ліберію. У наш час президенти очолюють багато держав світу, що свідчить про історичну та конституційно-правову доцільність існування такого інституту як глава держави.

В Україні інститут глави держави (президента) розвивався власним (автохтонним) шляхом. Причому, такий розвиток бере свої витоки ще з часів козацтва. Офіційно гетьман як своєрідний «правитель української держави» з’явився після 1576 року, коли король Речі Посполитої Стефан Баторій дав запорізькому війську «конституцію та привілеї» і вперше назвав Остафія Ружинського «Гетьманом Запорізьким» з наданням йому атрибутів гетьманської влади [8, C. 42].

Варто зазначити, що у козацькій державі існували певні елементи республіканської форми правління: керівник (гетьман) обирався безпосередньо народом. Відомий французький мандрівник інженер Гійом Левассер де Боплан описував порядок виборів гетьманів запорізьких козаків: «Ось як відбуваються вибори ватажка: збираються усі старі полковники та діди, що користуються найбільшою шаною серед козаків, кожен висловлюється на користь того, кого вважає найбільш здібним, і той, хто отримує найбільшу кількість голосів визнається обраним. Якщо той, хто обирається, з неохотою отримує цю посаду, відмовляючись неспроможністю та негідністю або посилається на малий досвід, це анітрохи йому не допомагає; йому відповідають, що, скоріше за все, він дійсно є не гідним такої честі і відразу ж убивають його на місці, немов зрадника, хоча у даному випадку вони самі вчиняють зраду… Якщо ж обраний козак бере собі звання начальника, він дякує зібранню за честь, хоча сам він і визнає себе негідним її і нездатним до заняття такої значної посади; однак він обіцяє, що своєю працею та піклуванням спробує зробитися гідним честі служити усім взагалі і кожному окремо і що життя його завжди буде присвячене служінню своїм братам (так вони називають одне одного). При цих словах усі аплодують йому з криками: Vivat! Vivat! Потім кожен підходить у посадовому порядку і кланяється йому, а начальник тисне йому руку, що складає звичайне між ними вітання. Таким є обряд виборів начальника, який часто відбувається серед пустинних степів. Цей начальник, якому вони беззаперечно підкоряються, їхньою мовою називається гетьманом» [5, C. 350].

Показовими правовими документами з точки зору демократичності правового устрою Війська Запорозького є політичний меморіал «Вивід прав України» гетьмана Пилипа Орлика, написаний ним для захисту національних та державних права України, а також «Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького», укладені Пилипом Орликом у вигляді договору із виборцями та Військом Запорозьким (народом) 5 квітня 1710 року [9, C. 8]. Той факт, що з середини XVII до середини XVIII століть українську державу (Військо Запорозьке) очолював виборний глава держави – гетьман, свідчить про багатовікову традицію українського державотворення, у тому числі про історичні передумови становлення інституту Президента України у сучасній українській державі.

Безумовно, що активний розвиток демократії та інституту президентства розпочався в десятих роках ХХ століття. Такий розвиток відбувався у бурхливих наукових та політичних дискусіях нових політичних організації та партій, які в більшості у своїх програмних документах ставили своєю метою побудову республіки в Україні.

Вперше ідея запровадження інституту глави держави знайшла відображення в програмних документах перших політичних партій кінця ХІХ – початку ХХ століття (Революційна українська партія, Українська радикальна партія, Українська демократична партія тощо). Умовно ці партії можна розділити на дві групи: ті, що підтримували монархічну форму правління, і ті, що вважали необхідним встановлення республіканської форми правління.

До перших українських політичних партій початку ХХ століття, які у своїх програмних документах вказували на необхідність запровадження республіканської форми правління з наявністю інституту глави держави, можна віднести створену в кінці 1905 року Українську партію соціалістів-федералістів. Програма цієї партії передбачала, що функції глави держави (президента) мали виконувати «по черзі члени Високої Державної влади протягом одного року кожний» [19, C. 137].

Цікавими для аналізу є положення конституційного проекту Михайла Драгоманова «Вольний Союз – Вільна Спілка» (Проект заснування Статуту українського суспільства). Зокрема, у цьому документі задекларована посада «Глава держави», який «може бути спадковим Імператором, рівно як і обраний на строк Голова Всеросійського Державного Союзу» [6, C. 53]. Хоча таке формулювання є нечітким, проте свідчить про ідею необхідності існування та функціонування глави держави.

Вперше в українській політичній та правовій думці термін «президент» був використаний у Проекті «Основного закону «Самостійної України» спілки народу українського», який був утворений групою членів Української народної партії у 1905 році. У статті 34 зазначеного проекту зазначалося, що «Презідентові Всеукраїнської Спілки належить ся власть виконавча, як се основним законом є установлено» [13]. Крім цього, проект встановлював, що «першим громадянином є презідент Всеукраїнської спілки (ст. 62) … Презідент вибираєть ся усім народом українським через плебісцит на 6 років (ст. 63) … Особа президента є недоторкана … презідент є головний вожд війська і флоти, а також виконавчих органів. Він призначає відповідних урядників і достойників. Як бачимо, досліджуваний нами документ містить досить чітке та прогресивне на той час визначення конституційно-правового статусу президента. Головною особливістю цього проекту є сильна президентська влада, а сам президент визначається як керуючий виконавчою владою (своєрідне поєднання повноважень глави держави та голови уряду).

Досліджені нами українські політично-правові ідеї щодо інституту глави держави у 1917-1922 роках вперше отримали можливість практичного застосування, адже Українська революція, яка розпочалась на початку 1917 року і тривала до 1922 року, стала важливим історичним та правовим етапом українського державотворення. Хоча національна революція у кінці-кінців програла (була встановлена більшовицька влада на території України), значення та її роль важко недооцінити.

За доби Центральної Ради (4 (17) березня 1917 року – 29 квітня 1918 року) інститут глави держави не передбачався. Проте до питання інституту президентства вперше звернувся М. С. Грушевський, який в проекті Конституції УНР передбачав, що обраний голова всенародними зборами є главою Української Республіки, тобто займає місце президента. До його функцій входило представлення України у відносинах з іншими державами, виконання інших функцій пов’язаних з представництвом республіки. Останній варіант доопрацьовувався комісією і в ньому вже було вилучено положення про інститут президентства.

Навіть у проекті Конституції Української народної республіки (Статут про деревний устрій, права і вольности УНР), який був ухвалений на останньому засіданні Центральної Ради 29 квітня 1918 року проте так і не набрав чинності, не містилося жодних згадок про посаду глави держави. Тому варто наголосити на помилковості твердження, що Михайло Грушевський є першим президентом України. Він хоча і був національним лідером, проте не був главою держави.

Одразу після державного перевороту та повалення Центральної Ради у ніч з 28 на 29 квітня 1918 року та приходу до влади Павла Скоропадського були прийняті «Закони про тимчасовий державний устрій України», один з яких було призначено гетьманській владі. Так, зокрема «Законами…» передбачалося, що: «Влада управління належить виключно до Гетьмана України в межах всієї Української Держави». При цьому, «Гетьман стверджує закони і без його санкцій ніякий закон не може мати сили». Крім того проголошувалось, що гетьман є «…вищий керівничий всіх зносин Української Держави з закордонними» та «…Верховний Воєвода Української Армії і Фльоти» [7, C. 62].

14 грудня 1918 року Українська держава очолювана гетьманом Скоропадським перестала існувати. На її місці постала відроджена Українська народна республіка, яку очолювала Директорія – революційний орган з диктаторськими правами, який обіймав законодавчу, виконавчу та судову владу. За час існування Директорії посада глави держави так і не була заснована, хоча у Проекті урядової Комісії по виробленню Конституції Української держави, який мав назву «Основний державний Закон Української Народної Республіки» був передбачений цілий розділ: «V. Голова Держави». В ньому, зокрема, зазначалося, що «Верховна виконавча влада знаходиться в руках Голови Держави і Ради Міністрів … Голова Держави має вищий догляд за законностю урядування … Головою Української Держави може бути кожний громадянин українського походження, православної віри, не молодший 35 років, що має всі права цивільні та політичні….» [18]. Загалом, зазначений проект мав 14 артикулів (статей) присвячених статусу Голови Держави та був досить прогресивним документом свого часу.

9 листопада 1918 року Українська Національна Рада оголосила Західну Україну суверенною Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР). Це було перше українське державне утворення яке очолив президент. 13 листопада 1918 року Українською Національною Радою було затверджено Конституційні основи новоствореної держави – «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», де були накреслені головні принципи державного ладу. Згідно положень зазначеного акту, верховна влада належала УН Раді, а виділ на чолі з Президентом репрезентував ЗУНР назовні і здійснював важливі функції суверенності (затвердження й оголошення законів, відкликання членів Державного Секретаріату тощо).

З початком воєнних дій у січні 1922 року (українсько-польська війна) уряд ЗУНР передав свої повноваження Президентові УН Ради Євгену Петрушевичу як диктаторові, що мав право здійснювати всю військову та цивільну владу. Варто зазначити, що саме Євген Петрушевич повинен вважатися перший президентом України, адже лише він з поміж інших політичних та державних діячів минулого носив звання «Президент».

Після 1922 року розвиток інституту президентства та відповідно форми державного правління в радянський період пов`язаний з перебуванням України у складі СРСР. Тому фактично, до 1990 року розвиток інституту глави держави в Україні був припинений, адже офіційна радянська доктрина визнавала інститут президентства буржуазним, та таким, що суперечить принципу народовладдя.

Проте 15 березня 1990 року третій позачерговий з’їзд народних депутатів СРСР обрав Михайла Горбачова Президентом СРСР, попередньо внісши відповідні зміни до Конституції СРСР [3]. Михайло Горбачов був першим та останнім Президентом СРСР, який відбув на посаді Президента менше ніж третина встановленого строку. Цей досвід, по суті, не має важливого значення для становлення інституту Президента України, адже Президент СРСР – досить неоднозначна, а за змістом – декларативна посада, яка мала стати фіктивним атрибутом псевдо демократичності загниваючого Радянського Союзу.

Цікаво зазначити, що М. Горбачов тривалий період не сприймав ідеї запровадження інституту президента, висловлювався за збереження практики радянської системи. Показово, що ще влітку 1989 року, коли з цією пропозицією привселюдно виступив академік А. Сахаров, генсек її відхилив, а за ним йшла і партійна більшість народних депутатів СРСР [11, C. 100].

Інститут президента в його сучасному розумінні почав відроджуватись у нашій державі в 1991 році. 25 червня 1991 року Верховна Рада УРСР ухвалила постанову «Про вибори Президента Української РСР», у пункті першому якої визнала «за доцільне заснувати посаду Президента Української РСР». У цій постанові передбачалось також, що вибори Президента Української РСР мають відбутися в 1991 році.

Новий поштовх для розвитку інституту глави держави дало проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Перші в історії незалежної України всенародні вибори Президента України відбулися 1 грудня 1991 року одночасно із всеукраїнським референдумом на підтвердження Декларації про державний суверенітет України. Ці вибори стали подією, з якої, власне, й почала відлік історія сучасного інституту президентства в Україні.

Проте, конституювання інституту президентства на цьому не закінчилося. Якщо звернутись до питань формування як теоретичних, так і практичних засад функціонування досліджуваного інституту, то можна побачити, що їх вирішенню сприяла розробка Конституції, тобто конституційний процес 1991-1996 року.

Найбільшою проблемою на шляху формування конституційних положень, що визначають статус Президента України, став, безумовно, обсяг повноважень глави держави. Проте до 1996 року був знайдений компроміс і Україна 28 червня 1996 року отримала свою Конституцію, яка визначила конституційно-правовий статус Президента України. Основним Законом України була встановлена президентсько-парламентська республіка.

Під час політичної кризи 2004 року та подій «Помаранчевої революції» Верховна Рада України з метою виходу із кризи 8 грудня 2004 року прийняла зміни до Конституції України, які суттєво обмежили повноваження Президента України, зменшили його вплив на Кабінет Міністрів України, відповідно розширивши повноваження Верховної Ради України у сфері контролю за виконавчою владою, таким чином перетворивши Україну на парламентсько-президентську республіку [14, C. 33].

Згодом, зазначені зміни були визнані Конституційним Судом України недійсними [20], і Україна знову повернулась до редакції Конституції України 1996 року. Проте події Революції гідності у листопаді 2013 – березні 2014 року змусили Україну переглянути положення Основного Закону, що визначають конституційно-правовий статус Президента України. Так 21 лютого 2014 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» [2], яким фактично Україна була повернута до парламентсько-президентської форми правління.

Загалом, історія становлення інституту глави держави в України свідчить про складність та довготривалість цього процесу. Крім цього, постійні політичні кризи, пов’язані зі статусом Президента України, призводять до періодичних переглядів Конституції України, що свідчить про падіння авторитетності Основного Закону нашої держави та необхідність реформування досліджуваного інституту.

Список використаних джерел та літератури:

1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

2. Про відновлення дії окремих положень Конституції України : Закон України від 21 лютого 2014 року // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 11. – Ст. 143.

3. Об учреждении поста Президента СССР и внесении изменений и дополнений в Конституцию (Основной Закон) СССР : Закон СССР от 14 марта 1990 года // Ведомости ВС СССР. – 1990. – № 12. – Ст. 189.

4. Боден Ж. Шесть книг о государстве / Ж. Боден // Антология мировой философии : в 4 т. / Т. 2. Европейская философия от эпохи Возрождения по эпоху Просвещения. – М. : Мысль, 1970. – С. 144-147.

5. Боплан Описание Украины и реки Борисфена, в просторечье именуемого Непр или Днепр, от Киева до моря, в которое эта река впадает / Боплан // Чтоб вовек едины были. Век XVII / Сост. Я. Д. Исаевич. – М. : Молодая гвардия, 1987. – С. 350-

6. Дагоманов М. «Вольный союзъ» – «Вільна спілка». – Женева: «Громады», 1884. – 110 с.

7. Закони про тимчасовий державний устрій України // Конституції і конституційні акти України. Історія і сучасність / [упоряд. І. О. Кресіна ; ред. Ю. С. Шемшученко]. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. – С. 62-66.

8. Зозуля О. І. Конституційне регулювання правового статусу Президента України як глави держави / О. І. Зозуля // Університетські наукові записки. – 2009. – № 1 (29). – С. 42-48.

9. Історія української Конституції / упоряд. А. Г. Слюсаренко, М. В. Томенко. – К. : Право, 1997. – 464 с.

10. Крестовська Н. М. Історія держави і права зарубіжних країн : хрестоматія-практикум / Н. М. Крестовсська. – Х. : Одіссей, 2010. – 488 с.

11. Кудряченко А. И. Институт президентства в Украине: реалии конституционно-правового статуса / А.И. Кудряченко // Государство и право. – 1998. – № – С. 100-110.

12. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник. – К. : «Юрисконсульт», 2006. – 355 с.

13. Основний закон «Самостійної України» спілки народу українського // Самостійна Україна. – 1905. – 1 вересня. – С. 2.

14. Плахотін Д. С. Внесення змін до Конституції України як засіб легітимації приватно-політичних інтересів владарюючих суб’єктів / Д. С. Плахотін // Студентські наукові записки: серія «Право». – Випуск 1. – Острог: Видавництво НаУОА, 2011. – С. 33-43.

15. Сунь Ятсен. Конституция пяти властей / Сунь Ятсен ; [пер. с кит.] // Сунь Ятсен. Избранные произведения / [отв. ред. С. Л. Тихвинский]. – [2-е изд., исправ. и доп.]. – М. : Наука, 1985. – С. 641

16. Сухонос В. В. Інститут глави держави в конституційному праві : монографія / В. В. Сухонос. – Суми ДВНЗ “УАБС НБУ”, 2011. – 339 с.

17. Сухонос В. В. Інститут глави держави: історія становлення і розвитку / В. В. Сухонос // Правовий вісник Української академії банківської справи. – 2013. – № 1 (8). – С. 3-8..

18. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф. 1065. – Оп. 2. – Спр. 294.

19. Шатіло В. Інститут глави держави: його місце в українському конституціоналізмі ХІХ – поч. ХХ століття / В. Шатіло // Віче. – 1999. – № 10. – С. 137-144.

20. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року N 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України від 30 вересня 2010 року // Вісник Конституційного суду України. – 2010. – № 5. – Ст. 36.

Ключові слова: дуалізм, Президент, Кабінет Міністрів, узурпація, система стримувань і противаг, біцефалізм, контрасигнатура.

The issue of cooperation of state authorities is a key in the design of their constitutional and legal status. Analyzed the provisions of legislation on the activities of the President of Ukraine and the Cabinet of Ministers of Ukraine in order to highlight the shortcomings and advantages.

Keywords: duality, President, Cabinet Ministers, usurpation, checks and balances, bitsefalizm, contra signature.

На сьогодні проблемним у конституційному праві є питання компетенційних взаємозв’язків Кабінету Міністрів України із Президентом України, що вивчається вітчизняними та зарубіжними вченими.

Аналіз останніх досліджень представлений такими науковцями:    Бабенко К. А., Власюк О. С., Жук Н. А., Журба Я. М., Крупчан О. Д.,   Маклавов В. В., Мартинюк Р. С., Совгиря О. В., Сухонос В. В.

Питання встановлення компетенційних взаємозв’язків є особливо актуальним у змішаних формах правління, де згадані взаємозв’язки є найтіснішими та водночас найскладнішими.

Постановка завдання: визначити сутність правової природи дуалізму виконавчої влади та компетенційних взаємозв’язків Кабінету Міністрів України із Президентом України.

Виклад основного матеріалу дослідження. Конституційно-правовий статус вищих органів державної влади полягає не лише у встановленні повноважень, обов’язків, механізмів діяльності кожного конкретного органу, а і встановлення чіткого розмежування їх повноважень (компетенції), особливо у сфері взаємодії таких органів. Повернення до парламентсько-президентської форми державного правління в Україні зумовило появу нових інституціональних викликів, які повинні бути вирішені найближчим часом задля відновлення політичної, і як наслідок, економіко-соціальної стабільності держави. Одним з основних завдань постає створення оптимальної моделі взаємодії ключових макро-політичних (вищих) суб’єктів державної влади: Президента, Кабінету Міністрів та Верховної ради України [1, С. 76].

Досліджуване питання тісно пов’язане із таким державно-правовим явищем як дуалізм виконавчої влади, який є характерним для держав із змішаною формою правління. Дуалізм (від латинського dualis – двоїстий) у виконавчій владі передбачає, що її здійснення є прерогативою двох суб’єктів влади – глави держави та уряду. Правові основи існування дуалізму виконавчої влади завжди прямо або «приховано» закладені в конституціях відповідних держав [2, С. 131-134]. Для характеристики дуалістичної моделі організації виконавчої влади застосовують переважно такі формулювання як «подвійний центр виконавчої влади», «складний центр виконавчої влади», «двоголова виконавча влада» та інші.

Як зазначає Р. С. Мартинюк, «сумісна компетенція глави держави й уряду у виконавчій сфері відображає намагання розробників концепції раціоналізованого парламентаризму поєднати кращі риси президентської та парламентарної форм правління в організації виконавчої влади – високу функціональну ефективність уряду завдяки залученню до його формування й координації поточної урядової політики глави держави та наявності достатньо самостійного у своїх рішеннях і діях прем’єра – представника парламентської більшості» [3, С. 200-208]. Таким чином, головним (базовим) критерієм встановлення компетенційних взаємозв’язків між зазначеними суб’єктами державної влади є принцип ефективності. Така ефективність може бути досягнута виключно за умови існування виваженого, чіткого (однозначного) та структурно узгодженого законодавчого регулювання конституційно-правового статусу відповідних органів державної влади.

Слід зазначити, що дуалізм виконавчої влади у загальному розуміння важко оцінити як позитивне чи негативне явище. Таку оцінку можна дати лише при характеристиці конкретного випадку такого дуалізму. Як стверджує           Р. С. Мартинюк, дуалізм виконавчої влади є скоріше позитивною, аніж негативною характеристикою її організації, оскільки сприяє виробленню демократичних традицій взаємодії вищих органів влади, виступає запобіжником проявів узурпації влади як президентом, так і партійною більшістю у представницькому органі, привносить елементи взаємоконтролю між главою держави і прем’єром, у кінцевому рахунку слугуючи підконтрольності влади суспільству.

Дещо іншої думки притримується О. Д. Крупчан, який зазначає, що «найкращі результати діяльності ієрархічно організованої системи можуть бути забезпечені за умови її моноцентричної, а не поліцентричної структурної побудови. Тобто за умови, коли всі структурні ланки системи підлягають керуючому впливу саме з одного, а не з кількох владно-організаційних центрів» [4, С. 200-208].

З приводу визначення відношення глави держави до системи органів виконавчої влади існує наразі кілька точок зору. Одні автори без будь-яких пояснень включають главу держави до складу виконавчої влади, вважаючи таке включення саме собою зрозумілим. Інші автори говорять про тенденцію відділення глави держави від виконавчої влади в парламентарних та особливо напівпрезидентських республіках (в юридичному, а не фактичному відношенні), причому останні стали висувати ідеї особливої президентської влади, арбітражних функцій президента по відношенню до інших інститутів влади [5, С. 711].

Принагідно зазначимо, що аналізуючи відносини між главою держави та урядом, слід враховувати і той момент, що їх діяльність обумовлена не лише правовими, а і політичними чинниками. Крім того, актуальним для політичної ситуації у сучасній Україні є і твердження про те, що, якщо дотримання «букви» конституційних норм може бути не абсолютним тоді, коли панує консенсус між різними діючими особами конституційної системи, то воно стає незамінним у випадку розладу між ними [6, С. 68].

В Україні конституційно-правовий статус уряду (Кабінету Міністрів України) та його компетенційні взаємозв’язки визначається Конституцією України (розділ VI «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади») та прийнятим відповідно до положень Основного Закону України Законом України «Про Кабінет Міністрів України» від 27 лютого 2014 року.

Згідно зі статтею 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України [7].

Також у Законі України «Про Кабінет Міністрів України» зазначено, що «Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує координує та контролює діяльність цих органів»[8].

Для зручності та повноти нашого дослідження у сфері компетенційних взаємозв’язків Кабінету Міністрів України та Президента України, нами будуть паралельно проаналізовані норми законодавства, що визначають компетенцію Кабінету Міністрів України та Президента України і засвідчують відповідні зв’язки повноважень. Принагідно відзначимо, що в Україні наразі не існує спеціального закону, який би визначав конституційно-правовий статус Президента України, тому статус Глави держави в Україні визначається лише Конституцією України.

Варто також відзначити, що розмежування повноважень та компетенційних взаємозв’язків між Кабінетом Міністрів України та Президентом України є важливим елементом системи стримувань і противаг. Причому, як відзначає Р. С. Мартинюк, «Президент України займає особливе положення в системі стримувань і противаг. Глава держави не належить до жодної з гілок влади і в умовах змішаної форми правління та притаманного цій формі правління явища розпорошення влади несе відповідальність за розв’язання стратегічних питань розвитку всіх сфер суспільного життя країни» [9, С. 44-50].

Кабінет Міністрів України забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України [10]. Подібним повноваженням наділений і Президент України, який забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України.

Кабінет Міністрів України відповідно до частини 2 статті 116 Конституції України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Реалізація цього повноваження проявляється у виданні певних актів Кабінету Міністрів України, які стосуються питань реалізації та охорони прав і свобод людини і громадянина, у можливості законодавчої ініціативи тощо. Президент України згідно Конституції України є гарантом прав і свобод людини і громадянина, щоправда дана юридична конструкція досить розпливчаста і не несе в собі певного конкретного правового змісту. У теорії конституційного права така функція (повноваження) визначається як гарантійна і реалізується через повноваження у сфері оборони, у сфері подолання надзвичайних ситуацій, у сфері забезпечення прав і свобод людини і громадянина та у сфері забезпечення нормального функціонування державного апарату [11, С. 73].

Кабінет Міністрів України забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України. У даному випадку Президент України шляхом прийняття відповідних актів (указів та розпоряджень) також може здійснювати вплив на проведення зазначених сфер політики (наприклад видаючи укази, у яких затверджуються положення про центральні органи виконавчої влади). У цій сфері повноважень, як відзначають провідні вітчизняні конституціоналісти, вплив Глави держави на внутрішню політику може бути досить істотним і тоді, коли Президент та Уряд представляють різні політичні сили.

Кабінет Міністрів України здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю. Безумовно, що ці повноваження реалізуються через керівництво та координацію Кабінетом Міністрів України профільними центральними органами виконавчої влади (Міністерствами оборони, внутрішніх справ і т.д.). Президент України також має широкі повноваження у цій сфері. Зокрема, Рада національної безпеки і оборони України, яка є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України, координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Крім цього, Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України; приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації – з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України.

Згідно з частиною 9 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Здійснення цього повноваження частково може залежати від політичної волі Президента України, який вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою України Прем’єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після одержання такої пропозиції.

Також у Законі України «Про Кабінет Міністрів України» зазначено, що «Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики у відповідних сферах суспільного і державного життя, виконання Конституції та законів України, актів Президента України». Таким чином, Кабінет Міністрів України повинен забезпечувати реалізацію актів Президента України у межах своїх повноважень. Крім цього, Кабінет Міністрів України за ініціативою Президента України або з власної ініціативи здійснює підготовку проектів актів Президента України, вносить їх на розгляд Президенту України, забезпечує виконання виданих Президентом України актів, наданих Президентом України доручень, реалізацію програм Президента України та щорічного послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України.

З приводу досліджуваної проблеми вітчизняна науковець Н. Жук відзначає: «Щодо держав із змішаною, зокрема, президентсько-парламентською формою правління, то тут корені посилення виконавчої влади лежать переважно у проблемі надмірного посилення влади президента [12, С. 112]. Формально, на рівні Конституції це може знаходити свій прояв, у тому числі, у відповідальності уряду – більш вагомої перед президентом, аніж перед парламентом, у перевантаженні президента повноваженнями виконавчого характеру [13, С. 17-25]. На практиці – у трансформації президентського апарату в дублюючий уряд орган.

Принагідно відзначимо, що деякі вчені-конституціоналісти стверджують, що в системі вищих органів державної влади України наразі існує так звана проблема «біцефалізму», тобто специфічне конституційно-правове явище, яке характеризується невідповідністю функціональної та організаційної структур системи виконавчої влади (коли з’являються органи державної влади, структурно не віднесені до системи виконавчої влади, але за своїми функціями її доповнюють і функціонально входять до неї), що супроводжується нечіткістю законодавчого регулювання відносин між органами виконавчої влади (насамперед урядом) й інститутом глави держави [15, С. 56].

Варто також відзначити, що однією зі сфер взаємодії Кабінету Міністрів України та Президента України слід вважати сферу відносин щодо встановленої Конституцією України норми, згідно якої акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 5, 18, 21, 23 статті 106 Конституції України, скріплюються підписами Прем’єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання.

На думку більшості науковців, контрасигнування виконує такі функції: забезпечує гарантії проти зловживання повноваженнями з обох сторін, що ставлять свої підписи – глава держави і глави уряду; підтверджує надання Урядом дозволу на підписання акту главі держави; засвідчує справжність підпису глави держави, вказує на колегіальність прийнятого рішення               [14, С. 67].

Як відзначає вітчизняний науковець Р. С. Мартинюк «за дуалістичного характеру виконавчої влади в Україні інститут контрасигнатури покликаний забезпечити єдність (узгодженість) зовнішньої та внутрішньої політики держави, суб’єктами якої виступають і Президент України, і Кабінет Міністрів України» [15, С. 73].

Президент України згідно з пунктом 15 частини 1 статті 106 Конституції України зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності. Таким чином Президент України наділений правом безпосереднього впливу на дії Кабінету Міністрів України і у випадку його незгоди з рішеннями Уряду він зупиняє дію відповідних актів. Слід зазначити, що у попередній редакції Конституції України Президент України був наділений правом скасовувати акти Кабінету Міністрів України.

Підводячи підсумки аналізу компетенційних взаємозв’язків Кабінету Міністрів України з Президентом України можна відзначити наявність в Україні розширеного дуалізму виконавчої влади, що, як зазначалося вище, є характерною рисою змішаної республіки. Зазначений дуалізм відображає наявність двох керівних центрів у сфері виконавчої влади – власне кабінету міністрів і глави держави, функціонально поєднаних між собою. Слід також зазначити, що компетенційний дуалізм повноважень між Президентом України та Кабінетом Міністрів України має деякі недоліки та проблеми, які безпосередньо впливають на ефективність здійснення повноважень цими двома органами у сері взаємовідносин.

Висновки:

• різні за своїм державно-політичним призначенням органи повинні діяти як цілісний механізм управління конкретним суб’єктом, тобто державою;
• дуалізм у виконавчій владі передбачає, що її здійснення є прерогативою двох суб’єктів влади – глави держави та уряду;
• з приводу визначення відношення глави держави до системи органів виконавчої влади існує наразі кілька точок зору. Одні автори без будь-яких пояснень включають главу держави до складу виконавчої влади, вважаючи таке включення саме собою зрозумілим. Інші автори говорять про тенденцію відділення глави держави від виконавчої влади в парламентарних та особливо напівпрезидентських республіках (в юридичному, а не фактичному відношенні).

ЛІТЕРАТУРА

[1]. Україна: Стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки – 2006: Монографія / За ре­д. О.С. Власюка­. – К. : Нісд, 2006. – 576 с.

[2]. Журба Я. М. Дуалізм в організації виконавчої влади: спроба порівняльно-правового аналізу / Я. М. Журба // Часопис Київського університету права. – 2011. – № 3. – С. 131-134.

[3]. Мартинюк Р. Компетенційний дуалізм виконавчої влади: державно-правовий досвід П’ятої Французької Республіки та України / Р. С. Мартинюк // Право України. – 2011. – № 1. – C. 200-208.

[4]. Органи виконавчої влади : питання компетенції : монографія /                      О. Д. Крупчан. – К. КНЕУ, 2012. – 255 с.

[5]. Маклаков В. В. Конституционное право зарубежных стран. Общая часть: [учебник для студентов юрид. вузов и фак.] / В. В. Маклаков. – М. : Волтерс Клувер, 2006. – С. 711.

[6]. Президент-правительство-исполнительная власть: российская модель / Под редакцией И. Шаблинского. Сборник подготовлен Центром конституционных исследований Московского общественного научного фонда. – М., 1997. – 231 с.

[7]. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

[8]. Про Кабінет Міністрів України : Закон України від 27 лютого 2014 року // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 13. – Ст. 222.

[9]. Мартинюк Р. Проблеми визначення конституційно-правового статусу Президента України в умовах змішаної форми правління // Право України. – 2009. – № 5. – С. 44-50.

[10]. Сухонос В. В. Інститут глави держави в конституційному праві : монографія / В. В. Сухонос. – Суми ДВНЗ “УАБС НБУ”, 2011. – 339 с.

[11]. Про Кабінет Міністрів України : Закон України від 27 лютого 2014 року // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 13. – Ст. 222.

[12]. Жук Н. Парламент, Президент, уряд: через взаємостримування до порозуміння. Монографія / Н. Жук. – Харків, 2007. – 242 с.

[13]. Бабенко К. Феномен біцефалізму виконавчої влади у процесі конституційного розвитку України / К. Бабенко // Вісник Центральної виборчої комісії. – 2008. – № 1 (11). – С. 55-60.

[14]. Совгиря О. Інститут контрасигнування актів глави держави в Україні: правова природа та проблеми законодавчого регулювання / О. Совгиря // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – 2010. – № 85. – С. 67.

[15]. Мартинюк Р. С. Україна – змішана республіка? / Р. С. Мартинюк // Вибори та демократія. – 2012. – № 1 (31). – С. 73.

Ключові слова: державний лад, народні представники, конституційна монархія, абсолютна монархія, демократична республіка, аристократична республіка, монарх, президент.

Annotation. Іn the article it is іnvestigated an opinion of Ukrainian lawyer, a historian, a public figure, an academician Ioannykii Malynovskyi concerning forms of state’s government, in particular Russia on the beginging of XX century. It is made a research of an author’s vision of a republic and a monarchy.

Key words: a state system, public representatives, a constitutional monarchy, an absolute monarchy, a democratic republic, an aristocratic republic, monarch, president.

Наукова спадщини академіка Іоанникія Малиновського проходить період активного дослідження науковцями сьогодення. Актуальними для вивчення залишилися, зокрема, і політико-правові погляди науковця на окремі питання теорії держави і права. Метою нашого дослідження є політико-правова думка І. Малиновського щодо форм державного правління, а саме, що стосується Росії поч. ХХ ст.
Значний внесок у дослідження наукової спадщини І. Малиновського здійснили С. А. Некрилов, С. Ф. Фоміних, В. О. Попелюшко, І. Т. ЛозовськийО. В. Булгакова, І. А. Іванніков та інші.
Іоанникій Олексійович Малиновський – український правознавець, історик, громадський діяч, професор з 1899 р., доктор державного права з 1912 р., академік ВУАН з 1925 р. Працював (з 1892) викладачем законодавства у м. Києві, був приватним учителем. З 1895 – професорський стипендіат кафедри руської історії Київського університету, в 1899-1911 рр. – професор Томського університету. У 1913 році одержав професорську кафедру у Варшавському університеті. Після Лютневої революції 1917 року займав офіційні посади: голова Ростовського міського комісаріату, гласний думи і голова культурно-просвітньої комісії міської управи, член ради при нач. Управління народної освіти Особливої наради при головнокомандувачі збройних сил Півдня Росії. З червня 1920 р. по квітень 1925 р. відбував покарання за вироком суду [3, с. 562]. Ученого обвинуватили у контрреволюції, яка полягала в тому, що він: 1) працював у відділі пропаганди при Денікінському уряді; 2) був народним міністром в уряді Денікіна; 3) відступив з урядом Денікіна під час наступу Червоної армії; 4) належав до Партії народної свободи; 5) написав статтю в «Приазовський край» та видав брошури «Монархия и республика» та «Учредительное собрание». Безпосередньо, що стосується «умовно п’ятого» обвинувачення, то Іоаникій Олексійович його визнав, проте зауважив, що у брошурі «Монархия и республика» виступив переконаним республіканцем.
Видання І. Малиновським резонансної брошури пов’язане із утворенням і діяльностю Конституційно-демократичної партії (партії Народної Свободи). Іоанникій Олексійович не тільки вступає в члени цієї партії, але й стає пропагандистом її ідей. Науковець вважав себе «руським» чоловіком і виступав за єдину Росію [4, с. 50].
У своїй брошурі І. Малиновський пише, що «монархія самодержавна повинна уступити місце монархії, обмеженій народним представництвом. Таким є неминучий хід історії, який змінити неможливо». А тому Партія Народної Свободи на другому з’їзді, що проходив у січні 1906 року, прийняла резолюцію про те, що Росія є конституційною (обмеженою) монархією [2, с. 16-17].
Так і сталось після опублікування 17 жовтня 1905 року «Маніфесту про вдосконалення державного ладу» юридично, а після відкриття засідань Державної Думи 27 квітня 1906 року − фактично. У маніфесті зазначалося про те, що від хвилювань, що виникли, може виявитися загроза цілісності і єдності держави. З метою усунення прямих проявів безпорядку у маніфесті проголошуються вимоги надати населенню основи громадянської свободи, залучити до участі в Думі ті класи населення, які на той час були позбавлені виборчих прав, а також встановити правило, згідно з яким жодний закон не міг набрати чинності без погодження Державної Думи [1].
І. Малиновський у «Монархії і республіці» зазначає, що «інститут царської влади потрібно залишити, оскільки авторитет царської влади занадто великий в очах широких мас населення. Для усунення недоліків необхідно допустити представників народу до справ державного управління» [2, с. 16]. Такий перебіг подій він вважає неминучим, чим і пояснює набуття Росією у 1906 році статусу конституційної (обмеженої) монархії.
2 вересня 1917 року тимчасове Правління Росії оголосило про те, що Росія за формою правління є республікою.
І. Малиновський у своїй праці «Монархія і республіка» зазначає, що саме демократична республіка є найбільш досконалою формою державного правління. «Для нас, руських, які задихаються в утисках самодержавства, ідея політичної досконалості виявляється у республіці, яка являється найбільш повним видом народоправління» [3, с. 11].
Малиновський, як ліберал, був упевнений в еволюційному шляху розвитку суспільства. В силу цього, абсолютну монархію у Росії необхідно замінити монархією обмеженою, а на зміну обмеженої монархії повинна прийти республіканська форма правління [4, с. 51]. Проблему стійкої і стабільної позиції монархізму науковець знаходить у звичці народу змішувати «государя» з державою. На його думку, народ глибоко переконаний у неможливості існування держави без государя.
Іоанникій Малиновський говорить про те, що демократична республіка сягає коренями древніх часів, коли люди жили такими невеликими державами, що допускали зібрання всенародних зборів. Як приклад такого порядку наводить швейцарські кантони (два Унтервальдена, два Аппенцеля і Гларусь) [2, с. 26].
У брошурі «Монархія і республіка» І. О. Малиновський виділяє аристократичну республіку, зазначаючи, що «республіка з представництвом від меншості населення називається аристократичною. Ця меншість відрізняється від решти населення знатним походженням, багатством і освіченістю, адже легше отримати освіту багатому, аніж бідному. Виборчі права належать не всім, а лише майновим класам». Аристократичній республіці він протиставляє демократичну республіку, в якій із принципу всезагальності виборчого права допускаються тільки винятки, що пов’язані із забезпеченням свідомого вираження народної волі. Тому за демократичної республіки у виборах не можуть брати участь малолітні і неповнолітні, психічно хворі, злочинці і злісні банкрути. З цією метою для забезпечення принципу правильності вираження народної волі принцип всезагального голосування доповнюється принципами прямого, рівного і таємного голосування. У демократичній республіці парламенту належить законодавча влада. Виконавча ж влада належить правлінню, що складається із президента республіки і міністрів [2, с. 27-28].
У вище згаданій праці автор здійснює порівняння дуалістичної і парламентарної республіки. Говорить про дуалістичну республіку, де народне представництво і правління складають майже дві різні політичні сили. Як приклад наводить Сполучені Штати Америки. У парламентарній республіці є лише одна політична сила – народне представництво. Правління перебуває у залежності від народного представництва. Також як приклад він наводить Францію, у якій президент вибирається не народом, а парламентом. Президент призначає міністрів із числа партії, що складає більшість у парламенті [2, с. 28].
Малиновський здійснює порівняння статусу монарха і президента. Зокрема, зазначає, що монарх має порівняно ширші повноваження, оскільки «у сфері законодавчої діяльності монарху надані більш широкі права, ніж президенту. Монарх має повноваження абсолютного veto, а президенту надано (лише в окремих республіках) – право суспензивного чи стримувального veto» [2, с. 13].
І. Малиновський акцентує свою увагу і на відповідальності органів державної влади з урахуванням тої чи іншої форми правління. Зокрема, зазначає, що за умов нормального порядку президент республіки підлягає юридичній відповідальності. Він може бути притягнутий до суду за свої дії, що порушують норми права. У виключному положенні знаходиться тільки президент Французької республіки: з точки зору юридичної відповідальності його статус схожий до статусу монарха. Але і його слід притягувати до суду за державну зраду [2, с. 13].
Що ж до парламентарної республіки Іоанникій Олексійович Малиновський говорить наступним чином: система відповідальності міністрів перед народним представництвом більше відповідає цілям народовладдя, ніж система відповідальності перед президентом. Тому найбільш вираженою формою народовладдя слід вважати республіку демократичну і парламентарну [2, с. 29].
Висновки.
Отже, Іонанникій Олексійович Малиновський здійснив великий внесок у розвиток російської державності, а також у розвиток політико-правової доктринальної думки початку ХХ ст. Обгрунтував переваги республіканської форми правління; здійснив порівняння дуалістичної та парламентарної республіки; акцентував увагу на необхідності запровадження та функціонуванні інституту юридичної відповідальності органів державної влади.
Список використаних джерел
1. Манифест об усовершенствовании государственного порядка: 17 октября 1905 г. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www. hist. msu.ru/ER/Etext/oct1905.htm
2. Малиновський І. Монархія і республіка. – Ростов-на-Дону : Типографія т-ва «Обновленіє», 1917 р. – 100 с.
3. Шемшученко Ю. С. Великий енциклопедичний юридичний словник ∕ Ю. С. Шемшученко. – К. : Українська енциклопедія, 2001. – 792 с.
4. Наукова, просвітницька, громадська та політична спадщина академіка І. Малиновського і сьогодення: Матеріали 1-го Міжнародного науково-практичного семінару; [м. Острог, 16 березня 2012 року]. – Острог : Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2012. – 224 с.

Ключові слова: влада, суб’єкт відповідальності, суб’єкт владних повноважень, конституційно-правова відповідальність, адміністративна відповідальність, імпічмент.

Annotation. It is maid an analysis of provisions of a Constitution of Ukraine and some other legislations bringing into regulation the President’s of Ukraine holding responsible. In particular it is emphasized on problems of implementation a constitutional and legal form of a bearing responsibility by a head of a state and some proplems of holding him an administrative responsible in a public sphere.

Key words: authority, a subject of responsibility, a subject of a competent authority, constitutional and legal responsibility, administrative responsibility, impeachment.

Легітимність (від лат. legitimus – законний, правомірний) – обов’язкова ознака законної влади держави, що означає визнання її як всередині країни, так і на міжнародній арені [11, с. 421]. Одним із заходів підтримання легітимності державної влади є забезпечення відповідальності органів державної влади, а зокрема що стосується Президента України (далі ПУ). Важливим конституційним принципом легітимності державної влади є принцип взаємної відповідальності держави та особи. Цей принцип засвідчує відповідальність держави, органів державної влади та їх посадових осіб перед особою, яка сприяє зміцненню довіри людини до публічної влади.
Значущий внесок у дослідження проблемних питань щодо відповідальності ПУ здійснили такі конституціоналісти, як: Кресіна І, Ковальчук В., Мартинюк Р., Малкіна Г., Мельник О., Погорілко В. та інші.
У ст. 5 Конституції України (далі КУ) зазначається, що єдиним джерелом влади в Україні є народ [1, с. 5]. Це положення знаходить відображення у ст. 103 Основного Закону, відповідно до якої ПУ обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права [1, с. 39]. Проте, на прикладі ст. 111 Конституції ст. 5 втрачає своє значення, оскільки громадяни не ініціюють усунення з поста ПУ в порядку імпічменту. Хоча ця функція і покладена на ВРУ, що є представницьким органом, проте ініціювання питання про усунення ПУ більшістю від конституційного складу (тобто достатньо всього 226 народних депутатів) не може відображати влади всього народу, що спотворює статус України як демократичної держави та нівелює правове значення ст. 1 КУ, в якій зазначається, що Україна є демократичною державою [1, с. 5]. Тим більше, що ПУ є суб’єктом адміністративно-правових відносин, в яких, за загальним правилом, звільняє з посади той, хто призначив в порядку субординації. Якщо Президента обирає весь народ, то і весь народ повинен вирішувати питання про усунення його з поста. Це можна реалізувати через таку форму безпосередньої демократії як референдум, зокрема всеукраїнський. У ст. 1 ЗУ «Про всеукраїнський референдум» від 06 листопада 2012 року зазначається, що всеукраїнський референдум є формою безпосередньої демократії, що полягає у прийнятті громадянами рішень з питань загальнодержавного значення [3]. Тому, слід деталізувати ст. 3 вищезгаданого закону пунктом, в якому б зазначалося, що предметом всеукраїнського референдуму є вирішення питання про усунення ПУ в порядку імпічменту.
Процедура імпічменту щодо ПУ регламентується ст. 111 Конституції України. Проблемним, на нашу думку, залишається і частина норми, де вказується, що рішення про усунення ПУ з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України (далі ВРУ) не менш як двома третинами від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України (далі КСУ) і отриманням його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України (далі ВРУ) про те, що діяння, в яких звинувачується ПУ, містять ознаки державної зради або іншого злочину [1, с. 44]. Саме формулювання «інші злочини» дає змогу говорити про політичну відповідальність ПУ, бо ними можуть бути будь-які політично мотивовані дії глави держави [8, с. 128]. Тому доцільно прийняти окремий закон, що врегульовував би процедуру імпічменту, де законодавець розписав би вичерпний перелік підстав притягнення ПУ до відповідальності в порядку імпічменту, що унеможливило б появу політичного фактору в даному механізмі з боку парламенту.
Ставиться під сумнів і об’єктивність вчинення дій по відношенню до Президента України як Конституційним Судом України, так і Верховним Судом України. Так, згідно з ст. 148 КУ ПУ призначає шість суддів Конституційного Суду України [1, с. 62]. Це порушує положення ст. 1 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року, де зазначається, що судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами [5]. Також прослідковується порушення ст. 47 даного закону, що регламентує незалежність судді у здійсненні його діяльності, що забезпечується особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення. Згідно ст. 100 цього ж закону суддя суду загальної юрисдикції звільняється з посади органом, який його обрав або призначив. А відповідно до ст. 72 вищезазначеного закону призначення на посаду судді здійснюється Президентом України на підставі подання Вищої ради юстиції. Згідно з ст. 19 даного закону суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідовуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду. Отже, прослідковується нонсенс у силу того, що питання про відповідальність ПУ вирішують органи, а зокрема КСУ і ВСУ, які ж ним і обираються.
Згідно з ст. 39 ЗУ «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 року звернення ВРУ про дачу висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення ПУ з поста в порядку імпічменту є конституційним поданням [4]. Відповідно до ст. 51 цього ж закону рішення в провадженнях за конституційними поданнями приймаються та його висновки даються Конституційним Судом України на пленарному засіданні, якщо за них проголосувало не менше десяти суддів КСУ [4]. Для забезпечення одного із основних принципів – принципу незалежності діяльності КСУ згідно з ст. 4 ЗУ «Про Конституційний Суд України», є пропозиція уточнити положення даного закону вказівкою на те, що висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення ПУ з поста в порядку імпічменту дається, якщо за нього проголосувало не менше десяти суддів із тих суддів, які не призначаються Президентом України. Проте, під знаком питання залишається те, чи будуть незалежними в своєму рішенні судді КСУ, які призначаються ВРУ, адже питання про усунення ПУ з поста в порядку імпічменту, яке подається на розгляд, ініціюється тою ж самою ВРУ.
Те ж саме стосується відповідальності Президента України в порядку адміністративного судочинства. Згідно з ч. 4 ст. 18 Кодексу адміністратив- ного судочинства Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України [2, с. 13]. Об’єктивність і неупередженість притягнення до адміністративної відповідальності ПУ в даному випаду також викликає сумнів.
Вважаємо доцільним організувати спеціальну особливу судову структуру, яка буде здійснювати процедуру відповідальності вищих державних органів та посадових осіб, зокрема що стосується Президента України як суб’єкта владних повноважень. Яскравий приклад такого органу представляє Висока палата правосуддя у Франції, що регулюється розділом IX, а зокрема ст. 67 та ст. 68 чинної Конституції Франції, а зокрема згідно з ст. 67 цей орган обирається в рівній кількості Національними зборами і Сенатом, тобто двома палатами парламенту, із складу палат після кожного повного чи часткового обновлення цих палат. Відповідно до ст. 68 обвинувачення Президенту Республіки може бути пред явлено тільки двома палатами шляхом прийняття відкритим голосуванням абсолютною більшістю ідентичного рішення, а судить Президента Республіки саме Висока палата правосуддя [7].
Згідно з ст. 198 Конституції Польщі Президент несе конституційну відповідальність перед Державним Трибуналом. Відповідно до ст. 199 цей орган складається з голови, двох заступників голови і 16 членів, що обираються Сеймом не з числа депутатів і сенаторів на строк повноважень Сейму. Замісники голови, а також не менше половини членів повинні мати кваліфікацію, що вимагається для зайняття посади судді [6]. Можна вважати організацію даного органу найбільш досконалою та найбільш прийнятною як зразка впровадження в державно-правову практику України, так як орган є дісно безстроннім, оскільки члени трибуналу не є представниками палат, а також компетентним, оскільки половина членів є кваліфікованими суддями, на відміну від Високої палати правосуддя у Франції.
Тому, досить актуальною залишається проблема реформування механізму відповідальності вищих посадових осіб, а зокрема Президента України. Варто закцентувати увагу на питанні, що нещодавно розглядалося на засідання парламентського комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності щодо реформування Міністерства внутрішніх справ, де одним із етапів передбачається створення державного бюро розслідування як незалежного антикорупційного органу, що буде наділений функцією розслідування злочинів, вчинених вищими посадовими особами. Варто зауважити, що норма, що передбачає створення такого органу, вже давно закріплена в Основному Законі, зокрема в п. 9 перехідних положень Конституції України [1, с. 67].
Отже, для забезпечення легітимного функціонування інституту глави держави, враховуючи практичні здобутки досвіду зарубіжних держав, слід удосконалювати процедуру застосування санкцій до Президента України як органу державної влади. Щодо конституційно-правової форми відповідальності шляхом застосування процедури імпічменту необхідно деталізувати підстави притягнення глави держави до конституційно-правової відповідальності. Окрім того, вважаємо доцільною пропозицію про зміну суб’єкта ініціювання процедури імпічменту, а саме регламентувати таке повноваження, зокрема нормами Основного Закону, для народу як джерела влади. Також було б доречним іпмплементувати в національне законодавство і вітчизняну державно-правову практику здійснення процедури імпічменту глави держави створення спеціального незалежного і безстороннього органу на кшталт Високої палати правосуддя у Франції, або ж Державного трибуналу в Польщі.

Список використаних джерел
1. Конституція України: Офіц. видання. – Станом на 01.11.2010 р. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 88 с.
2. Кодекс адміністративного судочинства України [текст] чинне законодавство України зі змінами та доповненнями станом на 3 вересня 2012 р.: (відповідає офіційному текстові) – К.: «Центр учбової літератури», 2012. – 128 с.
3. Про всеукраїнський референдум : Закон від 06 листопада 2012 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada. gov.ua/laws/show /5475-17
4. Про Конституційний Суд України : Закон України від 16 жовтня 1996 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/ show/422/96-%D0%B2%D1%80
5. Про судоустрій та статус суддів : Закон України від 7 липня 2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/ 2453-17/page
6. Конституція Польщі : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://constitutions.ru/archives/182/2
7. Конституція Франції : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.labex.ru/page/konst_france.html
8. Кресіна І. О. Інститут імпічменту: Порівняльний політико-правовий аналіз ∕ І. О. Кресіна, А. А. Коваленко, С. В. Балан − К. : Видавництво «Юридична думка», 2004. – 176 с.
9. Мартинюк Р. Інститут імпічменту в Україні: вади вітчизняної моделі / Р. Мартинюк // Право України. – 2008. – № 2. – С. 105-108.
10. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 105, частини першої статті 111 Конституції України (справа щодо недоторканності та імпічменту Президента України) від 10.12.2003 № 19-рп/2003/Верховна Рада України : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada. gov.ua/laws/show/v019p710-03
11. Шемшученко Ю. С. Великий енциклопедичний юридичний словник / Ю. С. Шемшученко. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – 992 с.