правовий статус – Науковий блоґ

ПОНЯТТЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПРАЦІВНИКА ЯК СУБ’ЄКТА ТРУДОВОГО ПРАВА

Любчик Наташа — Wed, 25 May 2016 20:48:54 +0000

У даній статті досліджується поняття правового статусу працівника як суб’єкта трудового права та наводяться різноманітні дефініції «працівника», які наявні в науковій літературі. Також наголошується на важливість законодавчого закріплення єдиного поняття «працівника» у Трудовому Кодексі України з урахуванням усіх ознак працівника.

Ключові слова: працівник, правовий статус, «робочий і службовець», «найманий працівник», трудящий, «працівники «подібні» найманим», трудова правосуб’єктність, трудовий договір.

This article investigated the concept of legal status of a subject of labor law and are presented a variety of definitions of “employee” appearing in the scientific literature. Also stresses the importance of legislative consolidation consolidate the a unified concept of employee in the Labor Code Ukraine with all the signs of employee.

Keyword: employee, legal status, worker and official; hired worker, worker, like workers hired, labor personality, labor contract.

Здобувши незалежність, Україна почала здійснювати соціально-економічні реформи, конституційно закріпивши право на вільний розвиток особи, включаючи право на працю, що суттєво змінило правовий статус працівника як суб’єкта трудового права.

У зв’язку з цим посилюється пріоритет інтересів і потреб кожного окремого працівника. Сьогодні, коли у осередку уваги трудового права знаходиться людина та її особистість, питання правового становища працівника є особливо актуальними. Також на сьогоднішній день розпочата процедура прийняття нового Трудового Кодексу України, який має систематизувати та узагальнити увесь наявний матеріал, в якому важливе значення має те, що потрібно по-новому поглянути на питання правового становища працівника.

Особливо активно розробкою проблеми поняття правового статусу працівника в окремих аспектах займалися такі вчені, як Б.К. Бегічев, В.С. Венедіктов, В.В. Жернаков, М.І. Іншин, А.М. Курєнной, С.М. Прилипко, В.І. Прокопенко, В.М. Скобєлкин, Л.А. Сироватська, Н.М. Хуторян, Г.І. Чанишева, І.І. Шамшина, О.М. Ярошенко та ін. Тим не менше, деякі теоретичні та практичні питання ще залишаються невирішеними.

Завданням даної статті є дослідження питання поняття правового статусу працівника та пошук єдиної дефініції поняттю «працівник».

Категорія правового статусу працівника походить від більш загальної категорії – правовий статус особи. О.Ф. Скакун визначає правовий статус особи як систему закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід, як суб’єкт права, координує свою поведінку в суспільстві [1, c. 409]. На її думку, структура правового статусу особи обіймає такі елементи: правосуб’єктність, права, їх гарантії, обов’язки і відповідальність.

Отже, правовий статус працівника – це один з проявів правового становища особи, закріпленого Конституцією України. Тому, правовий статус особи і правовий статус працівника співвідносяться, як загальне та конкретне.

Саме категорія правового статусу працівника дозволяє найбільш повно проаналізувати становище працівника як суб’єкта трудового права. Адже, так як правовий статус особи є підґрунтям для правового становища працівника, так і правовий статус працівника є орієнтиром для правового становища конкретного працівника, що вступив у трудові правовідносини.

Отож, враховуючи вагомість даної категорії у сучасних умовах, великого значення набуває з’ясування та удосконалення понятійної основи у цій сфері, тому що досліджувати правовий статус працівника, як суб’єкта трудового права, неможливо без розгляду самого поняття «працівник».

Слід відзначити, що термін «працівник» введений у трудове законодавство України законом № 871-12 від 20.03.1991р. замінивши термін «робочий і службовець». Водночас, закон, вводячи нове поняття, не містить його нормативного визначення. На відміну від цього Закон України «Про професійні союзи, їх права і гарантії їх діяльності» містить визначення працівника як фізичну особу, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи, яка використовує найману працю [2, ст. 1]. Аналогічне визначення надане поняттю «найманий працівник» у ч. 2 ст. 1 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». Інший закон «Про охорону праці» містить дещо іншу дефініцію: працівник – це «особа, яка працює на підприємстві, в установі, організації і виконує обов’язки або функції відповідно до трудового договору (контракту)» [3, ст. 1].

Проаналізувавши вище згадані закони, помітно, що наш законодавець не надає нам чіткого та однозначного визначення поняттю «працівник» в результаті чого ми маємо безліч розбіжностей як серед практиків, так і науковців.

Так, наприклад О.М. Ярошенко та ін., відстоюють думку проте, що слід повернутися до терміна «робочі і службовці». А ряд вчених, наприклад Н.Б. Болотіна, Г.І. Чанишева, Н.М. Хуторян, вважають, що потрібно використовувати у термінології трудового права тільки поняття «найманий працівник».

Дещо не коректним є використання поняття «найманий працівник», оскільки важко віднести до цієї категорії державних службовців (прокурорів, суддів, працівників Служби Безпеки України, поліції та ін.). У науці трудового права для позначення таких працівників професором В.С. Венедіктовим було введено поняття «працівники «подібні» найманим».

Оскільки, трудова діяльність працівників «подібних» найманим у багатьох моментах регулюється спеціальним законодавством, а трудове законодавство застосовується тільки за відсутності спеціальних норм щодо певних питань.

В.В. Федін вважає, що найманою слід визнавати лише ту працю, яка здатна виступати об’єктом трудового договору, що укладається на підставі вільної пропозиції праці і вибору партнера між індивідуумом, який має необхідні здатності до праці, і особою (фізичною чи юридичною), яка надає відповідну роботу [4, c. 73].

Отож, як бачимо низка визначень поняття «працівник» міститься в нормативно-правових актах у сфері праці, а в чинному Кодексі законів про працю не наведено єдиного формулювання. Проте на підставі аналізу норм КЗпП можна вказати на його ознаки. Так, В.Л. Костюк визначає такі ключові ознаки працівника:

фізична особа, яка досягла встановленого законом віку;
фізична особа, яка уклала трудовий договір [5].

Однак у розробленому проекті Трудового кодексу міститься визначення терміну «працівник». Згідно зі статтею 20 проекту «працівник – фізична особа, яка вступила у трудові відносини з роботодавцем на підставі трудового договору» [6].

Оскільки Трудовий кодекс України ще не прийнятий, у сучасних умовах стрімко розвивається правова категорія «працівник». Досліджуючи, наукову літературу спостерігаються дуже різноманітні погляди на юридичне значення поняття «працівник».

А.М. Курєнной визначає працівника як людину, яка «продає» на певних умовах свою здатність працювати. А однією з головних підстав визнання особи працівником вважається – добровільний продаж своєї робочої сили [7, c. 33]. Хоча ця точка зору все таки є спірною, тому що ще у ХІХ столітті російський юрист професор К.П. Побєдоносцев відзначив: «Не можна купувати особисту працю людини, можна тільки найняти її» [8, c. 395]. Насправді не можна розглядати працю як товар, що можна продати чи купити, а тим паче у демократичній державі.

Також існує думка, що разом з терміном «працівник» необхідно використовувати дефініцію «трудящий». В.І. Щербина з цього приводу каже, що трудящі – це потенційні працівники, які характеризуються певними ознаками: трудовою правоздатністю і дієздатністю; а працівник – особа, яка уклала трудовий договір з підприємством, установою, організацією або фізичною особою [9, c. 67 – 68]. На нашу думку, В.І. Щербина дуже досконало відмітив різницю між цими поняттями.

Отож, серед такого різноманіття думок найбільш оптимальним терміном на позначення загальної базової категорії працюючого у трудовому законодавстві є поняття «працівник».

Слід зауважити, що правовий статус працівника тісно пов’язаний з трудовою правосуб’єктністю. В науці трудового права поширене розуміння правосуб’єктності як такої, що містить у собі три елементи: правоздатність, наявність конкретних прав та обов’язків на підставі дії закону та дієздатність [10, c. 64]. Водночас П.Д. Пилипенко у своєму монографічному дослідженні прийшов до висновку, що правоздатність особи, у тому числі й трудова, як здатність мати права та обов’язки виникає з моменту народження, а отже, правосуб’єктність у трудових правовідносинах означає тільки дієздатність [11, c. 143].

Як зазначив професор В.С. Венедиктова, що статус працівника набувається фізичною особою за наявності у неї трудової правосуб’єктності і факту укладання з нею трудового договору [12, c. 47]. Ця точка зору відображає такі важливі та кваліфікуючі ознаки працівника, як приналежність його до категорії фізичних осіб і наявність у нього правосуб’єктності.

Необхідність вказівки у визначенні поняття працівника на наявність трудової правосуб’єктності обумовлена тим, що фактична здатність людини до праці виникає раніше, ніж здатність до безперервної трудової діяльності у тій чи іншій сфері суспільного життя.

Тому, ми вважаємо, що для усунення правової неточності доцільно закріпити у новому Трудовому кодексі України визначення терміну «працівник», яке включатиме всі характерні ознаки, що дозволятимуть з’ясувати зміст правового статусу працівника як суб’єкта трудового права.

Список використаних джерел

Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник / О.Ф. Скакун. – Х.: Одиссей, 2000. – 615 c.
Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності : Закон України від 15 вересня 1999 р. // Відомості Верховної Ради. – 1999. – № 1045-XIV.
Про охорону праці : Закон України від 14 жовтня 1992р. // Відомості Верховної Ради. – 1993. – № 2694-XII.
Федин В.В. Понятие и классификация работников как субъектов трудового права : [Електронний ресурс] /В.В. Федин // LEX RUSSICA (РУССКИЙ ЗАКОН). – 2005. – № 1. – С. 73. – Режим доступу: http://lexrussica.ru/articles/2014/06/30/article_970.html?issue=lexrussica-1-2005.
Костюк В.Л. Правовий статус працівника: порівняльно-правовий аналіз КЗпП України і Проекту Трудового кодексу України : [Електронний ресурс] / В. Л. Костюк. – Режим доступу : http://kadrovik.ua/content/pravovii-status-prats-vnika.
Проект Трудового кодексу України (доопрацьований) від 20 травня 2015 р. – № 1658 : [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Верховної Ради України. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=53221.
Куренной А.М. Трудовое право: на пути к рынку / А.М. Куренной. – М.: «Дело Лтд», 1995. – 304 c.
Победоносцев К. П. Курс гражданского права. Частина 3. Договорные обязательства / К. П. Победоносцев. – СПб, 1896. – 622 c.
Абажанов К. Трудовой договор по советскому праву / К. Абжанов. – М.: Юридическая литература, 1964. – 615 c.
Бегичев Б.К. Трудовая правоспособность советских граждан / Б.К. Бегичев – М.: Юрид. лит., 1972. – 248 c.
Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудового права / П.Д. Пилипенко – Л.: Вид. центр Львівського нац. ун-ту імені Івана Франка, 1999. – 544 c.
Венедиктов В.С. Трудовое право Украины (Общая часть). Учебное пособие для курсантов и слушателей высших учебных заведений МВД Украины / В.С. Венедиктов. – Симферополь: ДОЛЯ, 2004. – 164 c.

ПОНЯТТЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПРАЦІВНИКА ЯК СУБ’ЄКТА ТРУДОВОГО ПРАВА

Любчик Наташа — Fri, 20 May 2016 09:05:49 +0000

Keyword: employee, legal status, worker and official; hired worker, worker, like workers hired, labor personality, labor contract.

фізична особа, яка досягла встановленого законом віку;
фізична особа, яка уклала трудовий договір [5].

Список використаних джерел

Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник / О.Ф. Скакун. – Х.: Одиссей, 2000. – 615 c.
Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності : Закон України від 15 вересня 1999 р. // Відомості Верховної Ради. – 1999. – № 1045-XIV.
Про охорону праці : Закон України від 14 жовтня 1992р. // Відомості Верховної Ради. – 1993. – № 2694-XII.
Федин В.В. Понятие и классификация работников как субъектов трудового права : [Електронний ресурс] /В.В. Федин // LEX RUSSICA (РУССКИЙ ЗАКОН). – 2005. – № 1. – С. 73. – Режим доступу: http://lexrussica.ru/articles/2014/06/30/article_970.html?issue=lexrussica-1-2005.
Костюк В.Л. Правовий статус працівника: порівняльно-правовий аналіз КЗпП України і Проекту Трудового кодексу України : [Електронний ресурс] / В. Л. Костюк. – Режим доступу : http://kadrovik.ua/content/pravovii-status-prats-vnika.
Проект Трудового кодексу України (доопрацьований) від 20 травня 2015 р. – № 1658 : [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Верховної Ради України. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=53221.
Куренной А.М. Трудовое право: на пути к рынку / А.М. Куренной. – М.: «Дело Лтд», 1995. – 304 c.
Победоносцев К. П. Курс гражданского права. Частина 3. Договорные обязательства / К. П. Победоносцев. – СПб, 1896. – 622 c.
Абажанов К. Трудовой договор по советскому праву / К. Абжанов. – М.: Юридическая литература, 1964. – 615 c.
Бегичев Б.К. Трудовая правоспособность советских граждан / Б.К. Бегичев – М.: Юрид. лит., 1972. – 248 c.
Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудового права / П.Д. Пилипенко – Л.: Вид. центр Львівського нац. ун-ту імені Івана Франка, 1999. – 544 c.
Венедиктов В.С. Трудовое право Украины (Общая часть). Учебное пособие для курсантов и слушателей высших учебных заведений МВД Украины / В.С. Венедиктов. – Симферополь: ДОЛЯ, 2004. – 164 c.

Актуальні питання формування та правового статусу судів загальної юрисдикції України

Олена Шафарчук — Tue, 18 Jun 2013 03:08:19 +0000

Анотація. У статті розглянуто специфіку правового статусу та порядку формування судів загальної юрисдикції в Україні, зроблено акцент на судовій реформі 2010 року, а саме на проблематиці правового статусу та порядку формування судів загальної юрисдикції як основного предмета змін. Проаналізовано позитивні та негативні сторони судової реформи внаслідок прийняття 7 липня 2010 р. Закону України «Про судоустрій та статус суддів».

Перелік ключових слів: суд, суддя, судова влада, судова система, судова ланка, судова інстанція, правовий статус, реформування.

Annotation. In the article the specificity of legal status and formation order of courts of general jurisdiction of Ukraine are examined, an accent is done on the judicial reform, videlicet on the problems of courts of general jurisdiction as the main object of changes. Review of positive and negative sides of judicial reform is realized, connected with adoption of the Act of Ukraine about judicial system and status of judges July 7 2010.

Key words: court, judge, judicial power, judicial system, court link, court instance, legal status, reformation.

Постановка проблеми. Неодмінною умовою побудови в Україні правової держави і утвердження в практичній діяльності принципу верховенства права є становлення поряд із законодавчою та виконавчою гілками влади незалежної судової влади. З проголошенням незалежності України суди загальної юрисдикції почали набувати важливого значення у суспільстві та державі як органи державної влади, що здійснюють правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства. Ефективність їх діяльності залежить від чіткого розподілу і закріплення повноважень судів у законодавстві, незалежності судів і суддів при здійсненні ними своїх повноважень. При цьому досягнення ідеалу судової діяльності – справедливого суду – дуже складно, бо це потребує чіткої організації всієї судової системи, обґрунтованого об’єктивною необхідністю законодавства, виконання багатьох передумов та умов, за яких тільки й можливий справедливий суд.

Короткий аналіз останній досліджень і публікацій. Наявний широкий ряд досліджень та публікацій, присвячених судовій реформі свідчить про вагомість проблеми реформування судової гілки влади. Зокрема це стало предметом аналізу публікацій Опришка В., Маляренка В., Сіренка В., Буряк О. та ін..

Викладення основного матеріалу. До судів загальної юрисдикції України Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 7 липня 2010 року відносяться: місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України.

Місцевий суд – це перша судова інстанція, найбільш наближена до населення. Відповідно до Указу Президента України “Питання мережі місцевих загальних та апеляційних судів” № 591/2011 від 20 травня 2011 року (зі змінами від 5 липня 2012 року) станом на червень 2013 року в Україні діє 665 загальних місцевих судів, включаючи районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, окружні адміністративні суди. В той час, коли місцеві адміністративні суди діють в округах, і певну частину адміністративних справ розглядають місцеві суди на праві місцевих адміністративних, то організація господарських місцевих судів здійснена таким чином, що не забезпечує територіальної наближеності місцевих судів до населення, а це є вагомим аспектом, оскільки саме місцеві суди розглядають найбільший обсяг справ як суди першої інстанції. Тут варто говорити навіть про порушення принципу доступності правосуддя, оскільки далеко не кожен житель віддалених частин тієї чи іншої області дозволить собі багаторазово відвідувати місцевий господарський суд, як цього може вимагати розгляд справи.

Ще однією проблемою реформування стала ліквідація військових судів. Тепер справи, що мали б розглядатися гарнізонними військовими судами розглядаються судами загальної юрисдикції першої інстанції, що збільшило обсяг навантаження на місцеві загальні суди. Якщо здійснити аналіз і порівняння на основі Указів Президента України «Про мережу та кількісний склад суддів місцевих судів» від 20 серпня 2001 р. та «Про мережу та кількісний склад суддів апеляційних судів» від 20 серпня 2001 р., то, наприклад, у Рівненському районному суді діє 7 суддів, а в Рівненському міському − 23, тоді коли у Рівненському апеляційному суді – 33 судді, що є диспропорцією по відношенню до завантаженості їх роботою, оскільки обсяг справ по першій інстанції значно більший, аніж при апеляції, адже розгляд переважної більшості справ закінчуються все-таки в першій інстанції. Окрім того постає питання про те, чи не з’явиться проблема порушення військової таємниці у зв’язку з тим, що справи про злочини військовослужбовців тепер розглядають місцеві суди.

І досі маємо в наявності проблему фінансування судів загальної юрисдикції. На актуальності цього питання наголошує доктор юридичних наук, професор В. Сіренко. Гостра проблема фінансування судів виникла в 90-х роках ХХ ст., коли реформатори почали фінансувати науку, культуру, освіту, охорону здоров’я, а суди і правоохоронні органи – за залишковим принципом. Саме уряд формує бюджет, а через фінансування є можливість впливати на суддів, поставити суди в залежність від чиновників, що може спричинити хиткість принципу незалежності судової гілки влади і незалежності діяльності суддів, що закріплюється в ст. 126 Основного закону та ст. 6 Закону України «Про судоустрій та статус суддів». Професор В. Ф. Сіренко у своїй публікації зазначає, що економія на фінансуванні судів означає навмисне руйнування держави і правового порядку у суспільстві. Він пропонує спосіб формування бюджету судів таким чином, коли суди формують свої пропозиції стосовно бюджетного фінансування у дві інстанції: уряд і комітети парламенту, де уряд готує проект бюджету щодо судів, а парламентські комітети готують свої пропозиції стосовно фінансування судів [9, с. 6].

Щодо апеляційних судів, то у зв’язку з реформуванням судової гілки влади та ліквідацією військових судів, їх навантаження збільшилося за рахунок розгляду справ, які мали б розглядатися у апеляційних військових судах, що збільшило їх повноваження, а, отже, і правовий статус. Проте, тут знову ж постає проблема порушення військової таємниці.

Суть чинного Закону України «Про судоустрій і статус суддів» здебільшого зводиться до того, що пропонується зруйнувати існуючу судову систему загальної юрисдикції та створити тільки спеціалізовані суди у сфері кримінального, цивільного, адміністративного і господарського судочинства. Так, вищезгаданий закон вводить ще один вищий спеціалізований суд – Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ. Проте, запровадження тільки спеціалізованих судів суперечить Конституції України, оскільки в ст. 124 зазначається, що судочинство в Україні здійснюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції. В свою чергу створення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ ставить у необхідність створення відповідної вертикалі судів, збільшення кількості існуючих місцевих і апеляційних судів відповідної спеціалізації. Очевидно, що при цьому треба буде вдвічі збільшити кількість адміністративних посад, кількість працівників апаратів судів, а подекуди і суддів, будувати нові приміщення судів тощо. Бурак О.В., що досліджувала проблематику спеціалізації судів, стверджує, що реалізація спеціалізації судів з кримінальних і цивільних справ забезпечить більш професійне здійснення правосуддя у кримінальних справах внаслідок поглиблення спеціалізації судів, а також позбавить апеляційні загальні суди невластивих таким судам функцій суду першої інстанції [6, с. 86]. Варто зауважити, що спеціалізовані суди мають багато переваг, оскільки уповноважені вирішувати справи тільки певної категорії, що передбачає забезпечення здійснення якісного і ефективного правосуддя.

Бурак О.В. вважає, що, згідно реформи судової гілки влади, створення чотирьохланкової судової системи потягне збільшення строків розгляду судових справ [6, с. 88]. Більшість дослідників проблеми судової реформи знаходять у цьому і причину «руйнування» Верховного Суду України (далі – ВСУ), оскільки він був значно обмежений у повноваженнях. З утворенням вищих спеціалізованих судів зникла потреба у функціонуванні палат ВСУ, які були ліквідовані. Обмеження повноважень ВСУ спричинило в свою чергу і скорочення чисельності суддів цього суду. Наразі це питання є дискусійним, адже, попри незначну кількість повноважень, ВСУ залишається найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, а покладені на нього обов’язки вимагають якісної і кваліфікованої роботи та достатньої для цього кількості суддів.

Дискусію викликає одне з теперішніх повноважень ВСУ переглядати справи з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом. Порядок перегляду був визначений відповідним галузевим процесуальним законодавством, який у кожній категорії справ є різним.

Між тим сучасний стан невизначеності у питанні завершення судової реформи в Україні спричинено доктринальними недоліками окремих норм чинного Основного закону держави. А оскільки Конституція України має найвищу юридичну силу і відповідно закони приймаються на її основі та повинні відповідати їй, законодавець, вдосконалюючи законодавство про судоустрій, обмежений положеннями Основного закону. Відтак, сьогодні стає усе більш очевидним, що судова реформа має бути складовою реформи конституційної [6, с. 85]. Цілком зрозуміло, що будь-яка зміна системи судів, вимагає внесення відповідних змін до самою Конституції України. Так, в Конституції України не закріплено повноваження Вищої ради юстиції призначати суддів на адміністративні посади, про що законодавець вказує в Законі України «Про судоустрій та статус суддів», а це, в свою чергу, порушує принцип верховенства Основного закону. Наведений приклад є лише одним із багатьох подібних. На цьому недоліку наголошує у своїй публікації доктор юридичних наук, професор В. М. Опришко, який стверджує, що судова реформа повинна здійснюватися у системному взаємозв’язку з парламентською, адміністративною та муніципальною реформами, що зумовлюється єдністю державної влади [8, с. 15].

Висновки.

Отже, попри необхідність проведення судової реформи, вона здійснена поспішно. Її здійснення вимагає комплексного поєднання з іншими реформами, зокрема з конституційною реформою. Недостатньо продумана організація спеціалізованих судів, що потребує подальших коректив. Ситуація з невизначеністю і обмеженістю в повноваженнях Верховного Суду України вимагає нагального вирішення.

Варто наголосити і на позитивних аспектах судової реформи, адже такі кроки як ліквідація військових судів, спеціалізація судів є просуванням до європейських стандартів.

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28 червня 1996 року (із змінами, внесеними згідно із Законом України № 2952-VI від 01.02.2011, ВВР, 2011, № 10, ст. 68) : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ 254к/96-вр.

2. Про судоустрій та статус суддів : Закон України від 7 липня 2010 року // Відомості Верховної Ради України. – 2010, № 41-42, № 43, № 44-45. – Ст. 529.

3. Питання мережі господарських судів України : Указ Президента України від 12 серпня 2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www.zakon.rada.gov.ua

4. Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів : Указ Президента України від 16 листопада 2004 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua

5. Питання мережі місцевих загальних та апеляційних судів : Указ Президента України № 591/2011 від 20 травня 2011 року (зі змінами від 5 липня 2012 року) : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/591/2011.

6. Про Вищий спеціалізований суд України : Указ Президента України від 12 серпня 2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www. vss.in.ua.

7. Бурак О. В. Організація системи спеціалізованих судів України в контексті конституційних приписів / О. В. Бурак // Вісник академії адвокатури України. – 2009. − № 16. – С. 150.

8. Маляренко В. Судова реформа та проблематика предмета змін ∕ В. Маляренко // Право України. – 2010. − №5. – С. 186.

9. Опришко В. Основні засади судової реформи / В. Опришко // Право України. – 2010. − № 5. – С. 186.

10. Сіренко В. Деякі проблеми реформування судової влади в Україні / В. Сіренко // Право України. – 2010. − №5. – С. 186.

Сутність поняття конституційно-правового статусу особи та його структура

Анастасія Тарасова — Tue, 19 Jun 2012 20:49:06 +0000

У даній статті досліджується поняття конституційно-правового статусу особи. Правовий статус особи, що знаходить своє відображення в тексті основного закону держави, визначає принципи, на яких будуються її взаємовідносини із суб’єктами влади, насамперед державою в особі її органів та посадових осіб. Тим самим стає головним критерієм, що характеризує демократичність державного режиму, оскільки в забезпеченні умов здійснення прав особи проявляється сутність державної влади, методи здійснення нею своїх функцій.

Ключові слова: правовий статус, держава, індивід, громадянин, громадянське суспільство, права, свободи, обов’язки.

The concept of constitutionally-legal status of person is investigated in this article.

The legal status of person that finds its reflection in the text of basic law of the state, determines principles on which its mutual relations with the subjects of power are built, first of all by the state represented by its bodies and officials.

In the same way becomes a main criterion that characterizes democratic character of the state mode,as the essence of state power and the methods of realization by it of its functions show up in the providing of terms of realization of personality rights.

Keywords: a legal status, a state, an individual, a citizen, a civil society, the rights, the liberties, the duties.

Складні зв’язки, що виникають між державою та індивідом, взаємовідносини людей один з одним фіксуються державою в юридичній формі – у формі прав, свобод і обов’язків, які утворюють правовий статус людини і громадянина. Правовий статус як одна з найважливіших юридичних категорій, нерозривно зв’язаний із соціальною структурою суспільства, політичними характеристиками державності, рівнем правової свідомості суспільства та станом правопорядку.

Правовий статус людини та громадянина – це система прав і обов’язків, законодавчо закріплена державою в основному законі й поточному законодавстві.

У правах та обов’язках не лише фіксуються зразки, стандарти поведінки, які держава вважає необхідними, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності суспільства, але й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави та особистості. [2;104-105]

Обсяг прав, що складають єдиний правовий статус, значною мірою залежать від того, виступає особа як людина чи як громадянин.

Права людини і права громадянина тісно пов’язані, однак не є тотожними поняттями. Поняття людини передбачає розумну (людську) істоту, розглядувану у біологічному і соціальному аспектах. Іншим є поняття громадянина, котре відображає певні політико-правові характеристики, звичайно набуті людиною, її юридично визначені особливі взаємозв’язки з державою. Подібну природу має поняття іноземця та деякі інші, що розкривають стан індивіда як суб’єкт конституційного права. [1;173]

Розбіжності випливають із розмежування громадянського суспільства і держави. Права людини допомагають визначити автономне поле діяльності особи, де основною рушійною силою стають індивідуальні інтереси особи. Реалізація таких інтересів здійснюється у громадянському суспільстві, що ґрунтується на приватній власності, сфері особистого життя людини та спирається на природні права, що належать людині від народження. Держава повинна не тільки сама не втручатися в ці відносини, а й захищати їх від будь-яких інших посягань. Природні (невід’ємні) права людини стали точним та конкретизованим втіленням самої суті природного права – свободи окремої, автономної особистості. Після утвердження у світовій суспільній думці невід’ємних прав людини як прав особистості, а саме: життя, свобода, власність, безпека особи, прагнення до щастя – розуміння цієї гуманітарної категорії отримало закріплення в міжнародних документах та внутрішньодержавному законодавстві окремих країн. Природні (невід’ємні) права стали символом та адекватним юридичним аналогом індивідуальної свободи людини, її твердої захищеності від свавілля влади. Більш того, вперше за всю історію людства право отримало реальну можливість за допомогою розробки ідей невід’ємних прав людини піднятися над владою та спробувати вирішити проблему стримування та приборкання політичної державної влади.

Отже, у громадянському суспільстві на основі прав людини створюються умови для самовизначення, самореалізації особистості, забезпечення її автономії та незалежності від будь-якого незаконного втручання.

Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою, у якій він розраховує не тільки на охорону своїх прав від незаконного втручання, а й на активне втручання держави в їх реалізацію. Громадянин-особа, яка за законом визнається юридично належною до певної держави. Громадянство складає передумову для покращення правового статусу особи, оскільки створює юридичну підставу для користування додатковими правами і свободами. Водночас громадянство зобов’язує особу до виконання встановлених законом обов’язків. Права людини закріпленні в міжнародно-правових актах, а права громадянина – у Конституції певної держави. [6] Правовий статус особи був і залишається в центрі уваги вчених-правознавців. У науці сформувалися кілька підходів до визначення структури правового статусу, в який включається різний набір елементів. Так, А. М. Колодій та А. Ю. Олійник визначають такі елементи правового статусу:

– статусні правові норми і правові відносини;

-суб’єктивні права, свободи і юридичні обов’язки;

– громадянство;

– правові принципи і юридичні гарантії;

– законні інтереси;

– правосуб’єктність;

– юридична відповідальність. [1;356]

М.І. Хавронюк до структури правового статусу включає лише правосуб’єктність людини; принципи конституційно-правового статусу людини; права і свободи людини і гарантії їх реалізації; обов’язки людини та гарантії їх виконання. [6]

Проте, такі додаткові елементи слід визнати необов’язковими у структурі правового статусу і їх наявність чи відсутність не визначає наявність чи відсутність самого правового статусу. Розглянемо деякі з них. Так громадянство впливає лише на обсяг правового статусу. Юридична відповідальність вторинна по відношенню до обов’язкових елементів правового статусу (без обов’язків відповідальність неможлива). Система гарантій є категорією, яка виходить далеко за межі правового статусу. Схоже й законні інтереси, які не знаходять безпосереднього закріплення в юридичних правах і обов’язках, розглядати в якості самостійного елемента правового статусу недоцільно. Інтерес передує правам і обов’язкам незалежно від того, знаходить він безпосереднє закріплення в законодавстві чи ні. Інтерес – це категорія поза правова, чи «доправова», і закріплюється не тільки в конкретних правових приписах, але й у загальних принципах права. [2;106]

Схоже, слушною виглядає точка зору О.А. Лукашевої, за якою слід обмежити поняття правового статусу категоріями прав та обов’язків, що дозволяє чітко визначити його структуру. Всі інші елементи є або передумовами, або другорядними по відношенню до основних. Охарактеризуємо зміст елементів, що складають безпосередньо правовий статус – юридичних прав, свобод та обов’язків.

Права людини – це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

Отже, це, по-перше, – певні можливості людини діяти певним чином або ж утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались. До того ж, якщо йдеться про основні права, то це саме такі можливості, без яких людина не може нормально існувати. Що означає «нормально»? Відповідь на це питання зумовлюється біологічною і соціальною обґрунтованістю потреб людини. Самі ж потреби як результат історично-природного та соціального розвитку людини не є незмінними.

По-друге, зміст і обсяг можливостей людини залежать, насамперед, від можливостей усього суспільства, переважно, від рівня його економічного розвитку. І з цього боку права людини – явище передусім соціальне, що породжується самим суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними, «стартовими» показниками мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони будуть правові (етимологічне – від слів «правильний», «справедливий», «праведний» тощо).

Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися будь-ким, не можуть бути і предметом «дарування» з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи. [4;11]

Свобода людини – явище визначальне для розуміння правового статусу особи. З одного боку – свобода людини – це характеристика стану людини, її волі. Тільки вільна людина може повністю та всебічно користуватися своїми правами. З іншого – свободи людини характеризують таку групу можливостей людини, що ґрунтується на максимально вільному самовизначенні особи: свобода віросповідання, свобода вибору і т. д. Характеризуючи правовий статус особи, дослідники зазначають можливість використання термінів «права» і «свободи» як синонімів.

Знаходячись в суспільстві, людина постійно взаємодіє з іншими людьми і не може не мати обов’язків і по відношенню до того ж таки суспільства, держави і по відношенню до співгромадян. Тому обов’язки такий же важливий і необхідний елемент правового статусу, як і права.

Якщо права – це мірило можливої поведінки, то обов’язки – мірило необхідної поведінки людини в суспільстві. Права і обов’язки нерозривно пов’язані і не можуть існувати незалежно один від одного. Така залежність створює моральну взаємодію людей. Розглядаючи проблему обов’язків, І. Кант зазначав: «Вищим серед обов’язків є глибока повага до права інших людей. Наш обов’язок полягає в тому, щоб глибоко поважати право інших і свято цінувати його. В усьому світі нема нічого більш святого, ніж право інших людей. Воно недоторканне і непорушне. Прокляття тому, хто зазіхає на право інших людей. Право людини повинно забезпечувати їй безпеку, воно сильніше за зброю і надійніше за будь-які мури». [3;72]

У сучасних умовах, коли людина отримала певну автономію в економічній сфері, коли відбувається стрімка поляризація суспільства за економічною ознакою, порушується принцип природної рівності, свобода людини повинна бути не свободою від обов’язків перед суспільством, а свободою жити і діяти в сучасному суспільстві, відчуваючи відповідальність один перед одним, виховуючи почуття солідарності та взаємоповаги. Відвертий індивідуалізм шкідливий, він орієнтує на анархічне та егоїстичне свавільне і зменшує таку соціальну потребу, як обов’язок та відповідальність особи перед суспільством. У ст. 1. Загальної декларації прав людини 1948 р. зазначено: «Всі люди народжуються вільними і рівними в правах. Вони наділені розумом та совістю і повинні діяти по відношенню один до одного в дусі братерства». [2;343-344]

Отже, стосунки людей між собою у процесі життєдіяльності, а також взаємозв’язок між державою та індивідом знаходять своє закріплення у формі прав, свобод та обов’язків, що в своїй сукупності утворюють правовий статус особи. Правовий статус людини і громадянина може бути охарактеризований як система прав та обов’язків, що закріплені державою у встановленому порядку в Конституції та інших нормативно-правових актах. У правах та обов’язках зафіксовані певні стандарти поведінки, що визнаються державою як корисні та обов’язкові для всіх, а також розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особи. Розвиваючись в суспільстві, людина повинна підкорятися певним правилам для того, щоб при використанні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим, не зробити неможливим нормальне співіснування. Тому держава, беручи на себе зобов’язання по дотриманню та забезпеченню прав людини, має право вимагати певної поведінки людини, що зафіксована в юридичних нормах. Такі вимоги сформульовані в системі обов’язків. Права та обов’язки у правовій державі фіксують складну систему взаємозв’язків держави і особи, що будується на демократичних принципах.

Список використаних джерел

Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран: Учебник для вузов. – М.: Издательская группа «ФОРУМ» – «ИНФРА-М», 1998. – С. – 356.
Мартинюк Р. С. Теорія прав людини. Навчальний посібник. – Острог, 2008. – 301 с.
Прудников А. С., Андриашин Х. А. Административно-правовое обеспечение прав и свобод человека и гражданина: Учебник для вузов/Предисловие проф. В. П. Лозбякова. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – 380 с.
Тертышник В. М., Марченко А. В., Тертышник А. И. Защита прав и свобод человека: научно-практическое издание. Харьков: Арсис, 2000. – 110 с.
Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – К.:Юрінком Інтер, 2006. – 510 с.
Право // www.law.cornell.edu/constitutionallaw.htm