Ключові слова:працівник, судовий захист, трудові права, трудовий договір, способи захисту, правове регулювання, практичний аспект.

Article discusses practical aspects of using methods of protection of  labour rights in court. In summary the solutions to problems that arise in practice are suggested.

Key words: employee, judicial remedy, labour rights, labour agreement, methods of protection, legal regulation

Дане питання досліджували такі вітчизняні науковці як: О. А. Любчик, Л. К. Буркацький, Ю. Н. Політаєв та інші.

Метою даної роботи є аналіз та оцінка судової практики застосування способів захисту трудових прав працівників судом, з’ясування основних проблем, що виникають при застосуванні відповідного захисту та запропонувати шляхи їх вирішення. Відповідно до поставленої мети було сформульовано наступні завдання: проаналізувати правове регулювання відповідного питання, дослідити судову практику по застосуванню способів захисту трудових прав працівників у разі припинення трудового договору, визначити проблеми застосування способів захисту трудових прав працівників у разі припинення трудового договору та запропонувати шляхи вирішення відповідних проблем.

Українським законодавством взагалі не визначено спеціальних способів захисту трудових прав працівників. В трудовому праві законодавець, зазвичай обмежується лише формулювання та закріпленням певного права працівника, без зазначення механізму захисту такого права, зокрема і в суді[3]. Професор Л. К. Буркацький, вказує, що основними видами справ, що розглядаються судами в порядку цивільного судочинства є: позови про поновлення на роботі; зміна формулювання підстав звільнення; визнання незаконним накладення дисциплінарного стягнення; стягнення невиплаченої заробітної плати[1; с. 301] – це сюди якось не по змісту.  Професори Ю. Н. Політаєв та О. А. Любчик також пропонують виділяти способи захисту трудових прав працівників у суді відповідно до позовів, які подаються при захисті трудових прав працівників.

Проаналізувавши те, які способи захисту, які використовуються для судового захисту трудових прав працівників, ми можемо виділити ті способи судового захисту які найчастіше використовуються для захисту трудових прав працівників у разі припинення трудового договору. До них ми пропонуємо віднести: поновлення на роботі; зміна дати чи формулювання звільнення; стягнення невиплаченої заробітної плати.

Такий спосіб судового захисту, як поновлення на роботі реалізується шляхом подання відповідного позову працівником. Разом із такою вимогою у позовній заяві додається вимога про виплату позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час вимушеного прогулу чи різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи але не більш як за один рік. Підставою для подачі такого позову є винесення  незаконного наказу власника або уповноваженого ним органу про звільнення працівника, чи переведення його на іншу роботу, в числі і нижчеоплачувану[12]. Для задоволення відповідного позову потрібно обґрунтувати незаконність наказу про звільнення працівника. Незаконність наказу може проявлятися у тому, що працедавець при винесенні відповідного наказу порушив норми трудового законодавства[7]. Чи недотримання внутрішніх актів підприємства чи установи що регулюють питання прийняття та звільнення з роботи[15]. Недотримання внутрішніх актів підприємства чи установи може проявлятися, наприклад, у винесенні наказу про звільнення не повноважною на це особою. Проаналізувавши наукову літературу та судову практику можемо сказати що доказами які працівник долучає до відповідної позовної заяви про поновлення на роботі є: показання свідків[10]; наказ або його копія про прийняття на роботу; копія наказу про звільнення з робити чи переведення працівника на нижче оплачувану роботу, а також документи, що посвідчують наявність додаткових прав особи у трудовому праві, наприклад довідка про перебування дітей чи інших непрацездатних осіб на утриманні[1; с. 302]. У даному виді спорів, зазвичай, виникають проблеми із невчасністю виконання чи взагалі невиконання відповідного судового рішення. В такому випадку особа повторно подає позов про поновлення на роботі, але в даному випадку підставою для подання такого позову буде, саме невиконання судового рішення про поновлення працівника на роботі[11].

Досить актуальним, на даний момент, є такий спосіб судового як визнання причини звільнення неправильним. Необхідність у такому способі захисту виникає через  те, що від формулювання причини звільнення може залежати успіх подальшого працевлаштування працівника.  Такий спосіб захисту можна реалізувати шляхом подачі позовної заяви про визнання причини звільнення неправильним чи позов про переформулювання причини звільнення. Така неоднозначність у визначенні даного способу судового захисту трудового права працівника виникає через відсутність відповідного правового регулювання способів захисту трудових прав працівників. Такий позов може подаватися разом із вимогою про виплату заробітної плати, відшкодування моральної шкоди [1; с. 302]. У разі припинення трудового договору з ініціативи працівника, такі позови подаються, зазвичай, у разі звільнення працівника не за тією частиною статті 38 Кодексу Законів про працю України, яка встановлює право особи на розірвання трудового договору за власним бажанням. У разі припинення трудового договору з ініціативи роботодавця, такі позови подаються у тому випадку коли особу яка бажала звільнитися за власним бажанням, звільняють за статтею, яка передбачає звільнення працівника за ініціативи власника або уповноваженого ним органу[16]. В такому випадку працівник повинен обґрунтовувати свої позовні вимоги тим, що наказ власника або уповноваженого ним органу є незаконним[11]. До такої позовної заяви позивач повинен долучати: копії наказів про прийняття та звільнення з роботи; копії довідок, що засвідчують в особи право на пільги у трудовому праві. Також обставини, на які посилається особа, можна підтвердити показаннями свідків[13]. Після розгляду таких позовних вимог суд може прийняти рішення про переформулювання підстави звільнення або відмовити у задоволенні позовних вимог.

Наступним видом способу захисту трудових прав працівників у разі припинення трудового договору є стягнення невиплаченої заробітної плати. Даний спосіб судового захисту є найпоширенішим. Він може застосовуватися як і в припиненні трудового договору з ініціативи працівника, так і роботодавця.

Такий вид захисту реалізується шляхом подання відповідної позовної заяви. Така вимога може подаватися самостійно, або і з розглянутими вище вимогами про поновлення на роботі або про переформулювання причини звільнення. У такий спосіб здійснюється захист майнових прав працівників, зокрема права на оплату праці[4].

Такі позови можуть пред’являтися у двох випадках. По-перше, у разі поновлення працівника на роботі, йому сплачується заробітна плата за час вимушеного прогулу[14].

По-друге, такі спори подаються у тому випадку коли з вини, власника або уповноваженого ним органу не виплачено заробітну плату по розрахунку[1; с. 303].

В першому випадку, позови, зазвичай, подаються разом із вимогою про поновлення на роботі[9]. Хоча такий позов може подаватися і самостійно після прийняття рішення судом про поновлення працівника на роботі. Підставою для задоволення позову про стягнення заробітної плати є: по перше, доведення незаконності звільнення працівника чи переведення його на нижче оплачувану роботу; по-друге, правильний розрахунок середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу. Розмір заробітної плати, що стягується на користь працівника, визначається із заробітку за останні два календарні місяці роботи[2; c. 94]. Докази які повинен використати працівник або його представник для обґрунтування позову є тим, що при обґрунтуванні позову про поновлення на роботі, плюс до того потрібно подати документ, що містить дані про рівень заробітної плати працівника. Основним документом, що мітить дані про трудову діяльність працівника є трудова книжка. Трудові книжки ведуть на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі або у фізичної особи-підприємця понад п’ять днів[2; с. 84]. Також, для засвідчення розміру заробітної плати працівника можна використати довідку про заробітну плату, яка видається роботодавцем. Якщо роботодавець відмовляється видати таку довідку її можна витребувати за заявою про забезпечення доказів.

У випадку невиплати роботодавцем заробітної плати за розрахунком, працівник, має право подати позов про відшкодування середнього заробітку за час затримки виплати по день фактичного розрахунку. Відповідно до пункту 20 Постанови пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», середній заробіток відшкодовується за час з дня звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, за весь час не проведення розрахунку, а якщо його не проведено до початку розгляду справи то цей строк продовжується до моменту прийняття рішення по справі[6; с. 271]. Для задоволення такої позовної вимоги потрібно довести відсутність розрахунку з працівником. У разі якщо такий розрахунок було проведено не в повному обсязі, то доказом того що розрахунок не було проведено є довідка-розрахунок про заробітну плату. У разі якщо такий розрахунок взагалі не було проведено, то таким доказом слугують довідки по виплаченій заробітній платі чи довідки про заборгованість по заробітній платі, які видаються власником або уповноваженим ним органом, у якого працював працівник.

Усі проаналізовані вище способи захисту трудових прав працівників були вироблені та напрацьовані судовою практикою, оскільки правове регулювання даного питання є відсутнім. У зв’язку з цим виникає ряд проблем при їх застосуванні відповідних способів захисту прав. Зокрема, суди неоднаково застосують такі способи захисту. Зокрема деякі суди застосовують такий спосіб захисту як зміна причини звільнення разом із поновленням на роботі[7], інші вважають, що такий спосіб захисту повинен заявлятися самостійно. А тому виникає необхідність здійснити правове регулювання даного питання для уніфікації судової практики та вироблення у вітчизняному законодавстві єдиного понятійного апарату з питання судового захисту трудових прав працівників у разі припинення трудового договору в Україні. А тому потрібно внести зміни до Кодексу Законів про Працю України, і додати до нього статтю «способи захисту трудових прав працівників».

Висновки. Аналізуючи вітчизняне трудове законодавство ми виявили, що у ньому відсутнє регулювання питання способів захисту трудових прав працівників у суді. Цей недолік вітчизняного законодавства було компенсовано за рахунок судової практики. Однак, судова практика із даного питання є неоднозначною, та допускає неоднакове застосування таких способів. А тому, для уніфікації вітчизняної правозастосовної практики та виробленні єдиного понятійного апарату з даного питання, варто внести зміни до Кодексу Законів про Працю, і на законодавчому рівні прописати способи захисту трудових прав працівників.

Список використаних джерел

1. Буркацький Л. К. Захист цивільного права та інтересу: Методика складання документів, коментарі, позовні та інші заяви / Л. К. Буркацький – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 400 с.
2. Дараганова Н. В. Трудові спори: навч. посібник / Н. В. Дараганова – К.: Алерта, 2012 – 272 с.
3. Любчик О. А. Деякі аспекти судового захисту трудових прав: [Електронний ресурс] / О. А. Любчик. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pubpr/2012_4/Lubchyk.pdf
4. Любчик О. А. Особливості відносин, які пов’язані зі зверненням до суду, при вирішенні індивідуальних трудових спорів: [Електронний ресурс] / О. А. Любчик. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-2/12loaitc.pdf
5. Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати: Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 р.:[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/100-95-%D0%BF/card6#Public.
6. Про практику застосування судами законодавства про оплату праці: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999р. // Дебет-Кредит (Галицькі контракти). – 2000. – № 29. – С. 271.
7. Рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 15 лютого 2012 р. [матеріали цивільної справи № 1702/513/11] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http : //www.reyestr.court.gov.ua/Review/21556054
8. Рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 28 вересня 2012 р. [матеріали цивільної справи 1702/2427/2012] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27663309
9. Рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 31 серпня 2012 р. [матеріали цивільної справи № 1702/1723/2012] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27663328.
10. Рішення Володимирецьокого районного суду Рівненської області від 28 вересня 2011 р. [матеріали цивільної справи №  1702/2427/2012] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27663309
11. Рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 25 квітня 2012 р. [матеріали цивільної справи № 1705/782/2012] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/24184719
12. Рішення Рівненського апеляційного суду Рівненської області від 15 листопада 2011 р. [матеріали цивільної справи № 22-1935] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //www.reyestr.court.gov.ua/Review/20685203.
13. Рішення Рівненського апеляційного суду Рівненської області від 30 березня 2011 р. [матеріали цивільної справи № 22-697/2011] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/14550223
14. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 01 квітня 2013 р. [матеріали цивільної справи № 1715/22013/12] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30494315
15. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 13 травня 2011 р. [матеріали цивільної справи №  2-1096/11] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/15832064
16. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 25 січня 2012 р. [матеріали цивільної справи № 2-7318/11] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/21539789

«Приємно чути, що ви так чемно звертаєтесь до кота. Котам звичайно чомусь говорять – «ти», хоча жоден кіт ніколи ні з кім не пив на Брудершафт».
М. Булгаков «Майстер і Маргарита»

Ставлення до братів наших менших визначає рівень гуманності суспільства. Цей факт підтверджений досвідом розвинених країн Європи, де ситуація набагато краща у порівнянні з тими країнами, які фактично роблять лише перші кроки на шляху до правової держави та суспільства. На превеликий жаль, в Україні роками навіть просто розмови про безпритульних тварин та прояв жалю до їх страждань та долі вважалося нічим іншим, як несерйозним проявом сентиментальності. Таке питання стосується не лише моралі соціуму – воно є також заполітизованим у певній мірі.
В Англії в 1822 році було прийнято перший закон у Європі про покарання мучителів тварин. Одразу ж після цього аналогічний закон прийняла і Польща. У 1959 році було створено Міжнародне товариство захисту тварин, а в 1982 році прийнята Всесвітня Хартія природи [2], де вперше на такому масштабному рівні закріплено факт, що усім живим істотам повинна бути надана можливість на безпечне існування. Німеччина у 2002 році закріпила захист тварин на конституційному рівні.
Коли наша держава обрала новий демократичний курс розвитку, вона автоматично зобов’язалася вжити відповідних заходів стосовно захисту безпритульних тварин, аби на міжнародній арені не бути аутсайдером в кращому випадку, або й гірше – середньовічним варваром. Переломним моментом для нашої країни став вступ до Ради Європи. Саме після цього нам довелося доопрацьовувати чинне законодавство, тобто підганяти його під європейські положення стосовно питання безпритульних тварин. Європейці зазвичай вважають, що прояв жорстокості до тварин свідчить асоціальність індивіда. Покращення становища безпритульних тварин в Україні не можна назвати швидким та успішним у порівнянні з іншими демократичними змінами, адже воно набагато повільніше досягається у наших реаліях. Досить часто наше становище прямопропорційно залежить від світогляду, моральних засад, культурного розвитку політиків, чиновників та їх розуміння важливості гуманізації суспільства. Кожен нормативно-правовий акт проходить довгий і тернистий шлях на шляху його імплементації. А що ж говорити про вироблення дієвого і реального механізму для реалізації положень, передбачених законодавством?
Великим кроком на шляху до подолання великої прірви, яка виникла між чинним законодавством та реаліями наших обездолених братів менших стало затвердження Київською радою Програми гармонізації відносин людини з безпритульними тваринами у 2007 році, відповідно до якої замість винищення тварин нарешті передбачено проведення їх стерилізації та щеплень від хвороб, після чого здорові особини відпускаються на вулицю під відповідальність та опіку захисників тварин. Це зумовлено лише тим фактом, що кількість безпритульних тварин та реальних місць для їх утримання явно знаходяться не у паритеті. Приклад Києва почали наслідувати, або хоча б намагалися, ряд інших великих українських міст.
Необхідно пам’ятати про те, що прояв жорстокості і байдужості до безпритульних тварин є свідченням того, що людина, яка випромінює такий негатив до тварин здатна зорієнтувати його і на людей. Статистика свідчить, що близько 90 % злочинців-рецедивістів формували свої «схильності» на основі жорсткого поводження з тваринами. Судова практика України, пов’язанана із захистом тварин від жорстокого поводження, захистом безпритульних тварин – мізерна, напевно, через малоосвідченість громадян у цій сфері. Україна майже одна з останніх країн Європи прийняла Закон України «Про захист тварин від жорстокого поводження» [1]. На превеликий жаль, цей закон не встановлює та не передбачає механізму подолання безпритульності серед тварин.
Відповідно до Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» [1], тварини – біологічні об’єкти, що належать до фауни:
сільськогосподарські, домашні, дикі, у тому числі домашня і дика
птиця, хутрові, лабораторні, зоопаркові, циркові.
Визначення поняття «безпритульні тварини» також міститься в Законі України «Про захист тварин від жорстокого поводження». Безпритульні тварини – домашні тварини, що залишилися без догляду людини або утворили напіввільні угруповання, здатні розмножуватися поза контролем людини [1]. Безпритульні тварини є складовою частиною тваринного світу. Безпритульні тварини однозначно являються одним із компонентів навколишнього природного середовища, національним багатством України, джерелом духовного та естетичного збагачення і виховання людей. Чому ж ми, свідомі громадяни, будь-якими засобами намагаємося знехтувати тим, що у нас є?
Закон України «Про захист тварин від жорстокого поводження», а саме стаття 15 не наділяє і не передбачає жодного зобов’язання покладеного на органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади стосовно створення притулків для тварин, виділення коштів з бюджету на їх функціонування та створення. Стаття 16 цього ж Закону закріплює регулювання чисельності безпритульних тварин шляхом біостерилізації або біологічно обґрунтованими методами, але у разі неможливості їх застосування пропонується застосовувати метод евтаназії. Фактично, відсутність реального механізму та законодавства, у якому б конкретно зазначалися усі суб’єкти, на яких покладено обов’язки і відповідальність за безпритульних тварин, а також відсутність конкретно передбаченої лімітованої суми у бюджетах автоматично дискредитує метод біостерилізації або інших біологічно обґрунтованих методів і наштовхує на застосування методу евтаназії, що у свою чергу не забезпечує виконання одного з головних завдань, яке полягає у регулюванні чисельності безпритульних тварин на вулицях міста.
Відповідно до статті 180 ЦК України [3], тварини є особливим об’єктом цивільних прав, на них поширюється правовий режим речей. Доцільніше взяти приклад зі Швейцарії і називати тварин «істотами», а не «речами».
Великий відсоток від загальної маси безпритульних тварин складають особини, що були залишені власниками напризволяще на вулицях міста у кращому випадку або вивезені за межі населених пунктів і великою загадкою залишається мотивація, яка сподвигла їх на цей крок. У Європейській конвенції про захист домашніх тварин [4] передбачена пряма заборона залишення домашньої тварини без нагляду її власника.
Законодавством України передбачена відповідальність за жорстоке поводження з тваринами та порушення правил їх утримання. Так, у статті 299 КК України [5] та 154 КУпАП [6] передбачені санкції, але, на жаль, вони не лякають як власників, так і сторонніх осіб і не можуть виконати превентивну функцію, яка була закладена у дані статті законодавцем. На сьогоднішній день Україна і досі є лідером у рейтингу серед країн, яким притаманне явище прояву жорстокості у поводжені з тваринами. На мою думку, варто було доповнити Кодекс України про адміністративні порушення та Кримінальний кодекс України окремими розділами, які б стосувалися порушень у сфері прав тварин. Більше того, відповідно до Закону України «Про міліцію» [7] (ст. 10 пункт 26) та Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» [1] (ст. 32), на органи внутрішніх справ України покладено обов’язок контролю за утриманням тварин в домашніх умовах, але виконання цього завдання є на низькому рівні, а тому доцільніше було б створити спеціалізовані окремі підрозділи.
Крім того, необхідно зробити загальнообов’язковим правилом для всіх власників тварин реєстрацію домашніх улюбленців у єдиній державний базі цих тварин. Відповідно до Закону України «Про ідентифікацію та реєстрацію тварин» [9], єдиний державний реєстр тварин – електронна база даних про
ідентифікованих тварин, їх власників, господарства, переміщення,
забій, утилізацію, загибель таких тварин. Відповідно до ст. 4, об’єктами ідентифікації та реєстрації є сільськогосподарські тварини – велика рогата худоба, коні, свині, вівці, кози. Чому б законодавцю не запровадити таку ж систему і на рівні домашніх тварин?
За допомогою такої бази у разі порушення чинного законодавства можна накладати санкції на порушників, а також це носитиме превентивний характер, оскільки самі ж власники будуть вже підконтрольні суб’єктам державної влади, які наділені певним колом повноважень у сфері захисту прав безпритульних тварин також це надасть змогу контролювати умови перебування тварин, а це, у свою чергу, породить можливість уникнути проблем у майбутньому, усунути вже існуючі та виправити наслідки, викликані ланцюговою реакцією.
Отже, як би це сумно не звучало, але законодавча база у сфері захисту безпритульних тварин знаходиться на катастрофічно низькому рівні. Незважаючи на це, активісти захисників тварин все-таки трохи впливають та стимулюють чиновників до роботи у цій сфері. Про це свідчить намагання облаштувати притулки у кожному обласному центрі, прийняти нормативні акти як на регіональних, так і на всеукраїнському рівнях. На вулицях часто можна зустріти дорослого собаку з «кліпсою», на якій міститься номер. Це є свідченням того, що ця собака є простерилізованою, привитою від хвороб та такою, що стоїть на реєстрі у даній місцевості. Також за останні два роки частіше почали проводити зустрічі, семінари, присвячені покращенню правової культури молоді у питанні захисту безпритульних тварин. Нам залишається лише приєднатися до міжнародної спільноти та зорієнтувати наш курс у правильному напрямку.

Список використаної літератури

1. Про захист тварин від жорстокого поводження: Закон України від 21 лютого 2006 № 3447 – ІV // Відомості Верховної Ради. – 07.07.06. – № 27. – Ст. 230.
2. Всесвітня Хартія природи від 1 січня 1982 року: [Електронний ресурс] / Верховна Рада України – Законодавство України. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_453/print1329863386597189.
3. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435 – ІV // Відомості Верховної Ради. – 03.10.03. № 40. – Ст. 356.
4. Європейська конвенція про захист домашніх тварин від 13 лютого 1987 року: [Електронний ресурс] / Європейська конвенція про захист домашніх тварин. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?code=994_a15.
5. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року № 2341 – ІІІ // Відомості Верховної Ради. – 29.06.01. № 25. – Ст. 131.
6. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07 грудня 1984 року № 8073 – Х // Відомості Верховної Ради УРСР від 18.12.85 № 51. – Ст. 1122.
7. Про міліцію: Закон України від 20.12.90 № 565 – ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР від 22.01.91 № 4. – Ст. 20.
8. Про ідентифікацію та реєстрацію тварин: Закон України від 04.06.09 № 1445 – VI // Відомості Верховної Ради від 16.10.09 № 42. – Ст. 1578.