Ключові слова: Українська Автокефальна Православна церква, Автономна Православна церква, окупація,  церковна політика, єпископат.

In this article was made an attempt to observe the conditions in which was formed  Ukrainian Autocephalous Church and to analyze the attitude of Autonomous Church and German occupation to it.

Key words: Orthodox Church, Ukrainian Autocephalous Church, Autonomous Church, occupation, church policy, episcopate.

Налагодження цивілізованих відносин із церквою в кожній державі відіграє особливу роль в процесі розвитку державності. На сьогодні  доволі актуальним  є питання  юрисдикційно-канонічних трансформацій православ’я в умовах встановлення політичного режиму  1941-1944 рр. Аспекти, пов’язані з історією Православної церкви в Україні, висвітлені в працях діаспорних дослідників І. Власовського, Т. Міненка, Савчука та Мулика-Луцика. Серед сучасних дослідників слід відмітити М.Шкаровського, Ю. Волошина, О. Лисенка, В. Борщевича,  В. Гордієнка, Н. Стоколос та ін. Мета даної статті – висвітлити умови, в яких відбувалась інституалізація Української Автокефальної Православної Церкви, проаналізувати ставлення до неї збоку Автономної Православної церкви (АПЦ) та німецької окупаційної влади.

В умовах звільнення з-під радянської влади та проголошення свободи віросповідання німецькими окупантами дало підставу митр. Варшавському Діонісію шукати вирішення церковних справ на Волині, оскільки більшість єпископів цієї території перейшли в юрисдикцію РПЦ. За його безпосередньої участі було досягнуто відновлення Української Автокефальної Православної Церкви. 2 листопада 1941 р. Міністерство Східних територій видало митрополиту Діонісію дозвіл практично використовувати свої юрисдикційні прерогативи на всій території  Рейхскомісаріату «Україна», хоча цей дозвіл мав лише теоретичне значення і надавав можливість встановлення лише Тимчасової Адміністратури з огляду на воєнний час. Проте він не давав права митр. Варшавському в’їжджати на землі України [7, с. 503].

11 серпня 1941 р. митрополит Діонісій  надіслав листа до архієп. Олександра і Олексія та єп. Полікарпа, в якому говорив про відновлення зв’язків Першоієрарха з відірваними радянською окупацією частинами Православної Автокефальної Церкви в колишній Польщі [1, с. 205]. В листі визначалися головні засади, на яких мала ґрунтуватись Автокефальна Церква: перш за все – національний характер і автокефальність, а також соборний устрій, що дає мирянам широкі можливості для участі у церковному управлінні Проте архієп. Олексій не прийняв пропозиції митр. Діонісія, що викликало певні ускладнення в організації Адміністратури Автокефальної Церкви, оскільки митрополит бачив саме владику Олексія Адміністратором Православної Церкви [ 6, c. 298].

На нараді представників Церковних рад Волині 13 грудня 1941 р. було ухвалено виступити  рішуче проти діяльності архієп. Олексія та призначити Адміністратором Православної Церкви  в Україні владику Полікарпа, а також «нав’язати братерський контакт з церковними радами українських східних земель». Меморандум про призначення Полікарпа Сікорського архієпископом Луцьким та  Адміністратором Православної Церкви був надісланий митр. Діонісію. Декретом митрополита від 24 грудня 1941 р. було призначено архієп. Луцького Полікарпа «Тимчасовим Адміністратором Православної Автокефальної Церкви»[1, c. 213-214].

Організаційному оформленню Церкви сприяла підтримка віруючих. Наприкінці грудня 1941 р. в містечку Любомль збори православного населення постановили утворити місцеву Українську церковну раду, яка в січні 1942 р. висловила бажання «боронити і захищати інтереси Української Автокефальної Православної церкви» [2, c. 139]. Окрім того, ще 31 серпня 1941 р. відбулось перше засідання Української ради довір’я на Волині (УРДВ), де було прийняте рішення стосовно відродження діяльності УАПЦ та створення тимчасової адміністрації УАПЦ [ 4, c. 456 ].

Важливе значення мав акт митр. Діонісія, яким було надано благословення на висвяту єпископів для УАПЦ, яке він надав владикам Олександру і Полікарпу. В 7 лютого 1942 р. відбулися єпископські хіротонії. Впродовж перших трьох місяців перебування цих двох єпископів на українських землях було висвячено 122 священики [1, c. 219].

Від часу висвят розпочинається гостра конфронтація між Автономною та Автокефальними церквами. З метою з’ясувати причини розколу владики Полікарп видав Архіпастирський лист від 8 квітня 1942 р. до духовенства і вірних, де звучали питання «чи бути нашій Православній Церкві дійсно Українською Національною Церквою…, чи бути тій Церкві знаряддям в руках купки єпископів-москвофілів для панування над українським народом Москви і духу московського» [1, c. 219-220]. Свою концепцію УАПЦ Полікарп Сікорський пов’язує із тим, що автокефалію Української Православної Церкви, встановлену урядом УНР,  визнав Патріарх Вселенський [7, с. 498].

28 липня 1942 р. до Рейхскомісара було надіслано Адміністратурою УАПЦ «Тимчасовий Статут Святої Православної Автокефальної Української Церкви». Згідно із ним вищість влади УАПЦ до скликання Помісного Собору посідають Собор Єпископів та Адміністратор Церкви. При владиці Адміністраторі існує Церковне управління «Адміністратура Св. Православної Автокефальної Української Церкви». Єпархіальні єпископи повинні були у найважливіших справах повинні були звертатись до Адміністатора. В головних рисах цей статут характеризував устрій і керівництво УАПЦ. Зокрема, говорилось, що при єпископу існує церковне управління та як дорадчий орган Єпископська Церковна Рада, яка збирається при необхідності. Проте вже в січні деякі церковні ради стали переслідуватись гебіткомісарами, зокрема Кременецький гебіткомісар видав розпорядження 22 січня 1942р., за яким заборонив створювати такі ради [1, с. 227-228].

Важливим напрямом роботи УАПЦ було намагання відродити шкільну освіту на Волині. Відповідно до рішення засідання Церковної Ради в м. Рівному 17 березня 1942 р. звертались до керівництва із проханням відкрити 4 вчительські семінарії в Острозі, Кременці, Луцьку, Ковелі. Проте це прохання не підтримане адміністрацією [5,  с. 175].

8 жовтня 1942 р. після нетривалих переговорів в Почаєві делегати УАПЦ, серед яких чільне місце посідав Мстислав Скрипник [11], переконали митрополита АПЦ Олексія підписати «Акт поєднання». Зазначалося про необхідність по всіх православних церквах відслужити молебень за «дар взаємного розуміння та об’єднання». 12 жовтня повідомлення про підписання «Акту» було надіслане до Рейхскомісаріату, а 18 жовтня у кафедральному соборі м. Луцька було оголошено про акт та відправлено молебень. Цим Актом по суті визнавалось існування в Україні Автокефальної Церкви, що мала євхаристичне єднання з усіма помісними церквами, що належали до Варшавської юрисдикції [ 8, с. 105].

Німецький уряд був розлючений спробою Церков до поєднання, тому заборонив публікувати та розповсюджувати цей акт [ 3, с. 117]. Офіційною реакцією на Акт був ще більш жорсткий курс на управління церковними справами, відповідно до рішення уряду від серпня 1942 р., в якому ішлося про необхідність внесення ворожості між церквами та її подальше дроблення Весною 1943 р., коли події війни досягли точки кипіння, партизанських рух ставав ще сильнішим, німецька влада звернулася до митр. Полікарпа з вимогами, щоб церква заспокоювала люд, переконувала у необхідності співпраці з окупантами.  Тому митрополит змушений був звертатись до пастви і духовенства, розуміючи абсурдність і безсилість цих дій. Все більше відбувалось втягнення церкви в політичне життя [1, с. 261-262].

Більше того, Е. Кох 1 червня 1942р.  видав указ, за яким релігійні організації  підпадали під постійний контроль германської адміністрації. Згідно з указом релігійна організація повинна розпускатись, якщо вона не виконуватиме поставлених перед нею релігійних завдань [ 12, с. 169].

Ще однією таємною директивою від 10 травня 1942 р. вимагалося не лише спостерігати за суперечкою церков, а й мати «довірених осіб також і в церквах, щоб перевіряти чи не проводиться антинімецька, сепаратистська чи націоналістична пропаганда в церквах або назовні» . Слід відзначити, що німецька влада з насторогою відносились  до Української Автокефальної Православної Церкви. У німецьких секретних документах тоді зазначалося, що автокефальні священики виголошують проповіді в націоналістичному дусі, що є нічим іншим як «маніфестаціями ідеї національної української незалежності». Автокефальна церква розглядалась як центр поширення націоналістичних ідей, а її лояльність до німецького уряду ставилась під сумнів. [ 10, с. 71-73].

На початку 1943 року рейхскомісар наказав реорганізувати УАПЦ та Автономну Церкву, позбавивши їх центральної влади (предстоятеля Церкви і Собору єпископів) та підпорядкувавши єпископів німецькій адміністрації генерал-комісарів. Це стало брутальним порушенням церковних канонів, безпрецедентним втручанням влади у життя Церкви. Лист, який отримали всі єпископи православної церкви на Україні від своїх генерал-комісаріатів, приблизно оголошував таке рішення: «Призначаю Вас єпископом у моїм Генералкомісаріаті. Ліквідую Вашу залежність від Ваших церковних зверхників. Ви залежні тільки від мене. Священики також залежні від мене. Про знімання або призначування священика єпископат буде повідомлений». Тому, 1943 р. можна охарактеризувати як період брутального втручання окупантів у церковні справи. В цьому ж таки червні 1943 р. розпочалися арешти чільних людей з інтелігенції, що брали участь в нарадах під проводом митрополита Полікарпа з доручення влади. В одному Луцьку було арештовано до 70 чоловік. [1, с. 266].

У відповідності до умов, що постали перед православ’ям в роки війни, І. Власовський зазначає, що становище Автокефальної Церкви можна охарактеризувати так – «між молотом і ковадлом». Після наступу радянської влади, яка як відомо вороже ставилась до УАПЦ, автокефальні ієрархи змушені були відходити за межі України разом із окупантами. Із єпископату Автокефальної Церкви лишився лише митрополит Харківський і Полтавський Феофіл Булдовський [1, С. 270].

Отож, в умовах окупації УАПЦ відновила своє існування за допомогою юрисдикції Варшавського митрополита. В складних умовах війни, на фоні протистояння із Автономною Церквою, відбувались її інституалізація та організація  церковної діяльності, що не рідко викликало перепони німецької адміністрації. Такого роду перепони  невдовзі виявилися не лише у втручанні в церковно-релігійні справі, але і в жорстоких та репресивних діях стосовно духовенства.

Список використаних джерел та літератури

1. Власовський І. Нарис історії Української православної церкви: В 4т., 5 кн. / І. Власовський – К. : Либідь, 1998. – Т. 4: (XX ст.). – Ч. 2. – 399 с.
2. Борщевич В. Т. Українське церковне відродження на Волині (20-40-ві рр. ХХст.): Монографія / В. Т. Борщевич. – Луцьк: Вежа, 2000. – 254 с.
3. Гордієнко В.В. Німецько-фашистський окупаційний режим і православні конфесії в Україні/ В.В. Гордієнко // Український  історичний журнал  – 1998. – № 3. – С. 158-163.
4. Документ доби: публіцистика Уласа Самчука 1941-1943 років/ упоряд. А.Жив’юк. – Рівне: Рівненська друкарня, 2008. – 456 с.
5. Ленартович О. Соціально-економічне становище населення Волині у період нацистської окупації/ О. Ленартович// Наукові записки. Історичні науки. – Острог, 2011.– Вип.17. – С. 163-178.
6. Міненко Т. Православна церква в Україні під час Другої світової війни/    Т. Міненко. – Вінніпег, Львів,2000. – Т . 1 . – 3 9 2 с.
7. Савчук С. Історія Української Греко-Православної Церкви в Канаді  у   5  Т. / С. Савчук, Ю. Мулик-Луцик. – Вінніпег : Екклезія, 1984.– Т. 1 :     Київська церковна традиція українців Канади. – 616 с.
8. Стоколос Н. Г. Конфесійна політика окупаційної адміністрації рейхскомісаріату «Україна» в 1941-1942 рр. // Український історичний журнал. – 2004. – № 3. – С.91-111.
9. Стоколос Н. Г. Конфесійно-етнічні трансформації в Україні (ХІХ – перша половина ХХ ст.)/ Н. Г. Стоколос.–  Рівне: Ліста, 2003. –  480с.
10. Стоколос Н. Г.  Етнокофенсійна політика рейху в окупованій Україні (1941- 1944 рр.)// http://dspace.nbuv.gov.ua/dspace/bitstream/handle/123456789/14808/8-Stokolos.pdf?sequence=3
11. Смирнов А. І. Мстислав (Скрипник): громадсько-політичний і церковний діяч 1930-1944: Монографія / Передм. Є. Сверстюка. – К.: Смолоскип, 2008. – 326 с.
12. Шкаровський М. В. Русская Православная Церковь в ХХ веке / М. В. Шкаровський. – М. : Вече, Лепта, 2010. – 480 с.

Спокійні періоди в житті християн змінювались періодами гонінь, які були особливо тяжкими за правління імператорів Нерона та Діоклетіана. Єдикт Діоклетіана 303 р. скерований проти християн, наказував руйнувати їхні церкви. Тоді був знищений знаменитий Нікомедійський храм. Рятуючись від переслідувань, послідовники Христа були змушені переносити свої храми під землю, у катакомби, які  являли собою цілу систему коридорів та приміщень, що утворились природно і штучно у м’якій породі туфа – ціле підземне місто, що оточувало Рим. Ці підземні приміщення використовувались християнами для богослужінь та поховань одновірців. Як місця поховання, катакомби за законами Римської імперії, де завжди шанували померлих будь-якої віри, були недоторканими. Могильщики-фоссори проривали у стінах коридорів заглиблення-локулі, куди клали тіла християнських мучеників, загорнуті у савани, отвори закривали прямокутними плитами, на яких писали християнські девізи: «Христос – Бог» чи іншим. Крім того християн ховали у маленьких кімнатах – криптах.  А для богослужінь робились більші приміщення – капели, які і були катакомбними храмами. Вівтарем у капелах служив саркофаг з тілом померлого мученика. Він закривався кам’яною плитою – менсою, на якій приносилась бескровна жертва. Звідси походить традиція класти на престол антимінс – плат, у якому зашиті частинки мучеників. Стіни катакомбних храмів розписувались християнськими символами. Корабель був символом церкви, якір – символом спасіння, вінок – символом мучеництва, голуб – символом Святого Духа. Найбільш поширеним символом був фенікс, що символізував вічне життя (його зображували і на могилах християн). Ісуса Христа також зображували через символи. Особливим символом Христа була риба, оскільки грецькою мовою слово «риба» – «іхоус» розшифровувалось християнами як «Ісус Христос Божий Син Спаситель», (іноді замість хрестиків вони носили зображення маленьких рибок). Христа зображували також у вигляді Орфея, який граючи на арфі, умиротворює звірів, або у вигляді Дорого пастиря з ягнятком на плечах (символом врятованої душі). Згодом на стінах катакомбних храмів з’явились зображення Богородиці з Христом на руках, Розп’яття, Християни любили зображувати мучеників, адже  самі були мучениками, а також Воскресіння Христа, бо чекали, що Христос скоро прийде вдруге.

Коли в 313 році римський імператор Костянтин Великий легалізував Християнську церкву, вже не було потреби ховатися в катакомбах. Костянтин віддав Церкві деякі громадські будови, які називались базиліками, (тому що в них проводив свої засідання суд басилей), та збудував нові храми на зразок базилік. Християни не хотіли, щоб їхні церкви були ззовні подібними до язичницьких храмів, і тому в основу архітектури свого храму взяли громадську будову – базиліку.  Вона являла собою простий будинки, розділений всередині поздовж колонами на 3 частини (нефа). Ділення внутрішнього простору храму на три частини було пов’язано із символікою Святої Трійці. Відразу архітектура християнського храму набували значення християнських символів, втілювала істини християнства. В цілому ж ззовні базиліка нагадувала за своєю формою корабель. Корабель був також одним з перших християнських символів. Життя людини порівнювалось з морем: то людина підіймається на хвилі успіху і щастя, то падає у безодню горя, а Церква, неначе корабель, везе віруючих по бурхливих хвилях житейського моря до Божого Царства; спасіння без Церкви для християнина  неможливе. Найбільшими базиліками в Римі були храми святих апостолів Петра і Павла. Такий тип храму  зберігся у Західній Європі до ХІ  століття, а у Візантії до VІ століття, доки не був витіснений хрестово-купольним храмом.

У 395 році Римська імперія розділилась на західну і східну частину –  Візантію. У VI ст. за правління імператора Юстиніана Візантія досягла найбільшої могутності, а мистецтво – свого першого розквіту. У цей час візантійські архітектори навчились над прямокутною базилікою зводити величезні куполи. У одному Константинополі тоді було зведено 30 церков, багато оздоблених золотом, сріблом і різнокольоровими мармурами. Самою гарною серед них була «Свята Софія», побудована за проектом двох геніальних архітекторів з Малої Азії – Анфімія із Трал та Ісидора із Мілету. П’ять років щоденно на будівництві цього храму працювало 10 000 чоловік. Церкву освятили 26 грудня 1537 року. За словами письменника Прокопія, цей храм царював над містом, як корабель над хвилями моря. Кожний, хто входив туди відчував, що це «не творіння людської могутності і мистецтва, але скоріше справа самого Божества» і душа його відчувала, що «Бог тут, близько від неї, що Йому подобається цей дім, який він обрав для себе». Висота храму – 50 м, довжина – 70 м, діаметр куполу – 31,5 м. Цей величезний купол, який приводив всіх у благоговійний трепет, був прорізаний в нижній частині 40 вікнами. Вони заливали храм світлом так, що здавалось, що не сонце освітлює його, а сама церква випромінює сяйво. Проміжки між вікнами були невеликими, отже в очах людей, які стояли внизу храму, вони зливались воєдино, і людям здавалося, що купол не покоїться на товстих стінах храму, а висить в повітрі і ангели небесні тримають його на невидимих цепах. Дослідник візантійського мистецтва Н.П.Кондаков писав, що «Свята Софія» зробила для Візантії більше ніж всі війни, і не одні посли Київського князя Володимира, споглядаючи величну красу храму, відчували себе на небесах.

Згодом у Візантії з’явилися храми з кількома куполами, три куполи символізували собою Святу Трійцю, п’ять куполів – Христа та четверо євангелістів. 5 куполів утворювали собою хрест. Внутрішній простір храму також сприймається у вигляді хреста. Так візантійськими майстрами був створений новий тип хрестово-купольного храму. Згодом з’явилися й інші пити церков: хрестоподібні церкви, або храми круглої форми, що символізувало вічне існування Церкви (коло – символ вічності), але найбільш поширеним залишився хрестово-купольний храм.  Із Візантії він перейшов у Київську Русь. «Свята Софія» в Києві, зведена в 1037 р. має аж тринадцять куполів, що символізує Христа та 12 євангелістів. В українських церквах XV ст. куполи розміщували, зазвичай, не на кінцях, а в міжрукав’ях просторового хреста, що бачимо, наприклад, у острозькому Богоявленському соборі, або в Свято-Троїцькій церкві в с. Межирічі, які є одними з найбільших храмів України XV століття. Вони були зведені князями Василем Федоровичем та Іваном Васильовичем Острозькими в традиціях православної архітектури в часи поширення католицизму на наших землях; це підтверджувало релігійну орієнтацію князів Острозьких як великих поборників Православної віри.

Зовнішній і внутрішній вигляд православної церкви пов’язаний із християнсько символікою. Розглянемо її на прикладі острозького Богоявленського собору. Над нижньою частиною храму, що являє собою масивний майже кубічний паралелепіпед, урочисто підносяться на струнких барабанах п’ять куполів. Нижня частина храму – образ земної тверді, подібної до Ноєвого ковчега, завершується банями – символами небесного склепіння. Золоті куполи церкви також нагадують палаючі свічі і є символом нашого молитовного горіння до Господа. Отже храм, це образ «неба на землі», у якому, за словами Максима Сповідника, «живе і перебуває предвічний Бог». Як модель світобудови церква поєднує земний і небесний рівні буття і прилучає віруючого до горнього світу, до самого Бога. Колись Богоявленський собор, як і багато інших церков, мав ніжний небесно-голубий колір, що також мав символічне значення. В основу внутрішньої побудови храму  покладена християнська символіка. План церкви являє собою квадрат із вписаним в нього рівнораменним грецьким хрестом  – символом Православної віри. Хрест у християнському мистецтві є символом мучеництва і спасіння, символом самого Іісуса Христа. Дві його осі, що перетинаються між собою, символізують подвійну природу Спасителя: горизонтальна вісь – його земну сутність, а вертикальна –божественну. Вікна храму розміщені завжди високо над землею, що підсилює відчуття повного відречення від земної суєти і скеровує думки до Господа. Архітектор Альберті писав: «Отвори вікон повинні бути розміщені високо, звідки не можна бачити нічого, крім неба, для того. щоб ті, хто молиться, нічим не відволікалися від молитви».

За образом Святої Трійці храм має тридільну структуру. Перша частина –нартекс – місце для «оглашених», що прийняли віру з голосу, центральна частина – наос – корабель, який везе вірних по бурхливих хвилях житейського моря; третя частина – вівтар – «святая святих», де служиться найбільш важлива частина літургії. Слово «вівтар» походить від латинських слів «алтус» та «ара», що означають «високий», «підвищення». Здавна вівтарі у всіх народів були місцями жертвоприношень, які будувались на підвищеннях – у цьому втілювалось прагнення принести жертву не на самій землі, а над нею, стати під час служіння Богу ближчим до неба. У Православній церкві вівтар – це східна підвищена частина храму, відділена від решти храму іконостасом. Згідно вчення церкви, вівтар символізує собою «горній мир» – небесний світ, де панує Бог, а також  те місце, звідки Христос йшов на проповідь, де постраждав, претерпів хресну смерть і де було його воскресіння і вознесіння на небеса. Тому над вівтарем зображують Розп’яття Христа. У вівтарі знаходиться престол для звершення таїнства євхаристії, жертовник на якому приносяться Святі Дари (проскомідія), кафедра для владики, місця для пресвітерів, ризниця. За престолом, біля східної стіни храму влаштовують горнє місце. Воно підвищується на кілька сходинок над підлогою вівтаря. На нього сходить і перебуває у певний час літургії – архієрей. Ще це місце називають архієрейським троном або кафедрою. Звичай встановлювати особливе місце для архієрея йде ще з апостольських часів. Перший єпископ Єрусалиму Іаков, брат Господній, а також єпископ Олександрії євангеліст Марк мали такі особливі місця. Згодом горнє місце набуло символічного значення небесного трону або кафедри вічного Первосвященика – Ісуса Христа. Тому на стіні, над горнім місцем малюють зображення Ісуса Христа у архієрейському одязі.  З давніх часів по обидві сторони від архієрейського місця влаштовують сидіння для пресвітерів, яке беруть участь у богослужінні. Григорій богослов називає їх другими престолами. Вівтарна частина завершується трьома півкруглими виступами – апсидами, центральна з них є символом Віфлеємської печери, у якій народився Христос.

Вівтар відділяється від середньої частини храму іконостасом. Перед ним є підвищення – солея. На солеї колись приймали причастя всі вірні церкви, яким був заборонений вхід у вівтар. Півкруглий виступ посередині солеї, де диякон читає Євангеліє, виголошує ектенії, а священик – проповіді, називається амвоном. З грецької «амвон» – підвищення. Здавна амвон був півкруглим підвищенням, призначеним для читання Святого Писання, псалмів та проповідей. Є також ще архієрейський амвон – підвищене на дві сходинкі місце посеред храму, на якому облачається архієрей і стоїть до малого входу на літургію, а також звершує деякі служби: молебни, панахиди.  На архієрейському амвоні ставиться крісло (сєдаліщє), яке називається ще кафедрою. По боках солеї влаштовують криласи, на котрих стоять читці і співаки.

Зображення Христа, Богородиці та святих розміщуються у храмі по визначений схемі.  У головному куполі часто малювали образ Христа Вседержителя, тому що купол символізував собою небесну сферу, що все завершує і де панує Бог. Він окреслював містичний простір, перебуваючи в якому людина ніби знаходилась в центрі творіння, на одній вертикальній осі з Господом. Між чотирма арками розміщували зображення чотирьох євангелістів, які повинні рознести вчення Христа по чотирьом сторонам світу. У Богоявленські церкві, як і в багатьох інших храмах, купол не має зображення Христа Вседержителя. У такому випадку Господь не виступає у вигляді візуально сприйнятої істоти на крайньому кордоні неба, а незримо присутній у всьому храмі частинкою свого нескінченного існуючого у світовому просторі єства, розсіюється, наповнюючи всі речі чуттєвого світу. Він «всюди є і все наповнює» – «іже вєздє сий і вся ісполняяй». Стіни храму покривають розписи на біблійні сюжети. Зазвичай, у верхній ярусах стін зображують сцени з життя Ісуса Христа, а в нижніх  – сцени із Старого Завіту та різних святих. У центральній апсиді храму, яка символізує собою Віфлеємську печеру, зазвичай зображують Богородицю з Христом на рукавах. Твори мистецтво в храмі на повну силу славить Господа, вони оточені духовним простором такої широти, що можуть підняти дух людини до безмежних висот і збагатити її глибинними сильними неземними почуттями. Кожна людина має можливість нескінченного духовного зростання. Її «малість» розуміється не як привід для приниження, а як передумова для розвитку. Церква розвиває душу людини, підіймає її над буденною реальністю до неземного, дає людині душевний спокій, мету і впевненість у житті, точку опори, відчуття себе ланкою одного цілого натхненного пориву людства до Господа.

Інші записи:

Не знайдено