Ключові слова: кримінальне провадження, потерпілий, прокурор , приватне обвинувачення, правонаступництво, безоплатна правова допомога.

Постановка проблеми:  Кримінальний процесуальний кодекс України, який  був прийнятий у 2012 році, змінив підхід до інститутів кримінального процесу та по новому регламентував їх процедуру. Зокрема суттєвих змін набув інститут кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Збільшена кількість кримінальних правопорушень, провадження по яких здійснюється у приватній формі, відновлено стадію досудового розслідування та в цілому регламентувано новою окремою главою на відміну від КПК  України 1960 року. Оскільки з часу прийняття нового КПК України у 2012 році минуло близько чотирьох років, то уже можна говорити про проблеми і недоліки у його застосуванні враховуючи потреби практики. Зокрема дана глава складається з трьох статей і не регламентує стадію досудового розслідування та судового розгляду, питань правонаступництва; містить тяжкі та особливо тяжкі злочини, віднесення яких до кримінального провадження у приватній формі є спірним питанням.

Стан дослідження: Окремі аспекти кримінального провадження у формі приватного обвинувачення були об’єктом досліджень таких вчених,  як Ю. М. Грошевий, Н. В. Малярчук,   В. Т. Нор, С.І. Перепелиця, С.О.Сорока,, О.Г. Яновська  та ін..

Метою даної статті є обґрунтування шляхів удосконалення інституту кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

Виклад основних положень.  Кримінальний процесуальний кодекс України, як і попередні кримінальні процесуальні та інші джерела права, які діяли на теренах України, передбачає право особи здійснювати кримінальне переслідування у приватній формі за злочини, конкретно визначені в  кримінальному процесуальному законодавстві. Це право особи є реалізацією принципу диспозитивності в кримінальному процесі. Існування принципу диспозитивності  у кримінальному процесі є спірним питанням, адже він притаманний цивільному праву, а кримінальне право оперує принципом імперативності. Проте як зазначає В. Т. Нор, при вчиненні деяких злочинних посягань на права та законні інтереси фізичних осіб, законодавець не може не рахуватися з думкою потерпілого, щодо притягнення до кримінальної відповідальності і покарання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення[3] . Тому закріплення інституту приватного обвинувачення в окремі главі, на відміну від редакції КПК 1960 року, є безумовно позитивним кроком українського законодавця.

Глава 36 КПК України складається із трьох статей, перша з яких дає поняття кримінального провадження у формі  приватного обвинувачення та злочини, за якими здійснюється приватне обвинувачення (ст.477), інша (ст.478) регламентує початок кримінального провадження у формі приватного обвинувачення і наступна (ст. 479) передбачає порядок відшкодування шкоди потерпілому.

Загалом  положення, викладенні в цих статтях,  не регламентують усіх питань, які виникають при здійсненні провадження у приватній формі. Зокрема за чинним КПК суттєво збільшилась кількість злочинів, провадження  за якими здійснюється у приватній формі. Цей перелік містить тяжкі та особливо тяжкі злочини, тому законодавець змінив порядок провадження, зокрема ввівши стадію досудового розслідування, яка була відсутня за КПК 1960 року. Проте дана стадія не є регламентованою в главі 36 КПК. Подання потерпілим заяви про вчинення щодо нього кримінального правопорушення виступає єдиною підставлю початку досудового розслідування. Що до змістової наповненості такої заяви то КПКУ взагалі не встановлює вимоги до заяви потерпілого в кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, що є недоліком, адже правильно складена заява сприятиме розслідуванню. До прикладу КПК Литовської республіки містить окрему статтю, яка регламентує вимоги до відповідної заяви: «Стаття 412. Зміст скарги потерпілого чи клопотання законного представника: 1. Скарга чи клопотання на провадження судочинства за приватним звинуваченням подається у письмовому вигляді. 2. У скарзі чи клопотанні має міститися: назва суду, до юрисдикції якого належить розгляд справи; місце та час вчинення злочину, особа, що обвинувачується у злочині, сутність злочину та інші обставини; відомості, які підтверджують обставини, наведені у скарзі чи клопотанні; прізвища, імена та місце проживання потерпілого, особи, що підозрюється у вчиненні злочину, свідків у справі. Скарга повинна бути підписана потерпілим, а, згідно зі статтею 408 (п. 2), клопотання підписується законним представником потерпілого. 3. Скарга, яка не відповідає вимогам цієї статті, не приймається і повертається її пред’явникові. 4. Вимоги, передбачені у пункті 2 цієї статті, стосуються також і клопотання законного представника потерпілого»[2]. Як бачимо з вищенаведеного, стаття містить реквізити та зміст заяви, вважаємо, що заява складена відповідно до вимог допомагає зрозуміти суть справи на відміну від довільної заяви, адже потерпілий зазвичай не є фахівцем у галузі права. А тому вважаємо за необхідне внести зміни в КПК України, зокрема доповнити його статтею, яка міститиме вимоги до заяви потерпілого.

Віднесення Главою 36 КПК тяжких злочинів та особливо тяжких вважаю  недоцільним. Так, наприклад, до категорії проваджень із приватною формою обвинувачення у КПК України зараховуються такі кримінальні правопорушення: ч. 2 ст. ст. 152, 153,185, 186, 189, 190, 191, 289, ч. 1 ст. 296, ст. 365²Кримінального кодексу України (далі – КК України). У свою чергу, злочинне діяння, передбачене ч. 2 ст. 152 КК України, є тяжким злочином, за вчинення якого законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі терміном від 5 до 10 років.   Віднесення цих злочинів (ст. 152, 153 КК) до переліку тих, що дають підставу для відкриття провадження у формі приватного обвинувачення, невиправдане, адже дії винних завдають значної фізичної і моральної шкоди потерпілому, що завадить особі самостійно подати заяву про вчинення щодо неї кримінального правопорушення. У такому випадку розслідування можливе лише за заявою потерпілого, окрім цього передбачається можливість укладення мирової угоди, яка за загальним правилом застосовується лише при вчиненні злочинів невеликої та середньої тяжкості[1]. Отже, у випадку вчинення тяжкого злочину, передбаченого ч. 2 ст. 152 КК України, прокурор, слід надати повноваження, після подання заяви потерпілим, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним із будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, унести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань і розпочати розслідування. Загалом у зв’язку з вищевикладеним постає питання обґрунтованості зарахування кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 152 КК України, до категорії кримінальних проваджень із приватною формою обвинувачення. В зв’язку із внесенням вищенаведених та інших злочинів до числа приватно позовних була запроваджена  стадія досудового розслідування, адже потерпілий не має повноважень, які наявні в уповноважених органів для знайдення доказів. Але з іншої сторони сам потерпілий уже не є центральною особою в даному виді проваджень адже підтримує обвинувачення прокурор. З аналізу тексту ст. 325 КПК України можна зробити висновок, що неприбуття потерпілого не є безумовною підставою для відкладення судового розгляду, як це має місце щодо обвинуваченого (ст. 323 КПК України). Тому виникає сумнів у застосуванні терміна «кримінальне провадження у приватній формі» у чистому розумінні. Скоріш даний вид провадження нагадує приватно публічний наявний у КПК Білоросії. Відмінність  приватного обвинувачення від приватно-публічного полягає не лише у різних складах злочинці, а й у тім, що приватно-публічне обвинувачення містить стадію досудового розслідування уповноваженими органами і особа подає заяву безпосередньо до цих органів, а у випадку приватного обвинувачення особа подає заяву до суду( Ст 176, 425 КПК Білорусії)[5].  У КПК України Главу 36  доцільно було б теж назвати приватно-публічне обвинувачення, адже прокурор та органи досудового розслідування залучені до даного провадження. Суто приватним вбачаю провадження,  коли прокурор відмовляється від підтримання обвинувачення,  а потерпілий погоджується на підтримання обвинувачення самостійно (ч. 2-5 ст. 340 КПК) . Зважаючи на збільшення кількості статей кримінального законодавства, провадження за якими здійснюється у приватній формі та наявності тяжких і навіть особливо тяжких злочинів варто запровадити практику поділу справ на приватно-публічні та приватні як і в КПК сусідньої Білорусії.

В суді постає проблема щодо нерівності прав сторін. Як зазначає О.Г. Яновська, це надзвичайно яскраво проявляється в нерівноправності потерпілого та обвинуваченого стосовно права на отримання кваліфікованої правової допомоги[6,243]. Тоді потерпілий взагалі залишається наодинці із стороною захисту, зазвичай посиленою кваліфікованим захисником. На відміну від обвинуваченого, потерпілий не забезпечений нормативно кваліфікованою правовою допомогою, яка може бути надана адвокатом. На нашу думку, така сама ситуація вбачається і у кримінальних провадженнях у формі приватного обвинувачення. Тому доцільно внести зміни в КПК та Закон України « Про безоплатну правову допомогу» від 2.06.2011 року. Зокрема ст. 14 вище вказаного закону доповнити пунктом 13 такого змісту : « особи, які є потерпілими у кримінальних провадженнях, що здійснюються у приватній формі, передбачених главою 36 КПК України.

Проблемними питанням  також виступає запровадження інституту правонаступництва. Особливо спірною є ситуація, коли потерпіли помер після прийняття обвинувачення, коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, тобто так званий специфічний вид приватного обвинувачення. Тут на відміну від звичайного кримінального провадження у приватній формі, де обвинувачення підтримує прокурор, провадження набуває суто приватного характеру, адже єдиною стороною обвинувачення виступає потерпілий. Зважаючи на засаду змагальності в такому випадку суд змушений закрити провадження. Але дискусійною залишається підстава такого закриття, адже смерть потерпілого не передбачено як підстава закриття провадження, і відмова прокурора теж не може бути підставо для закриття провадження адже потерпілий прийняв підтримання обвинувачення самостійно[4,258-259]. В даному випадку доречним і необхідним є введення інституту правонаступництва, для виконання завдань кримінального процесу. Тобто слід доповнити ст. 340 КПК України пунктом 7 такого змісту : « У разі смерті потерпілого, після висловлення ним згоди на підтримання обвинувачення,  головуючий роз’яснює право близьким родичам потерпілого підтримувати обвинувачення у суді. Якщо хтось із близьких родичів потерпілого висловив згоду на підтримання обвинувачення в суді, головуючий надає йому час, необхідний для підготовки до судового розгляду.».

Підсумовуючи вищесказане вважаємо доцільним та необхідним кроком реформування Глави 36 КПК України зокрема, та Інституту кримінального провадження загалом. Зокрема внесення статті, яка міститиме вимоги до заяви потерпілого також статті, яка надаватиме право потерпілому на безоплатну правову допомогу у випадках неможливості самостійно забезпечити себе кваліфікованою юридичною допомогою, доповнення статтею про правонаступництво у випадку смерті потерпілого. Реформувати також інститут приватного обвинувачення виділивши статті, які передбачають  тяжкі злочини   та особливо тяжкі та ті, які посягають на суспільні інтереси в окремий інститут приватно публічного кримінального провадження. На шляху України до впровадження Європейських традицій та кращого забезпечення прав людини та нововведення є необхідними.

Список використаних джерел:

1. Азарова М.В. Окремі процесуальні особливості повноважень прокурора на початку кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення/ М.В Азарова// Науковий вісник Харківського державного університету- Випуск 6-1, Том 4. -2014 С
2. Кримінальний процесуальний кодекс Литовської республіки :[Електронний ресурс]. –  Режим доступу : http://pravo.org.ua/files/_(2).pdf.
3. Нор В. Т. Публічність і диспозитивність у кримінальному процесі України: суть, пріоритети, взаємодія, сфера дії. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=0&d=319
4. Тітко І. А. Вплив смерті постраждалого на юридичну долю провадження у формі приватного обвинувачення // Електронне наукове фахове видання «Юридичний науковий електронний журнал» – № 4 – 2015. – С. 257-261
5. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pravo.levonevsky.org/kodeksby/upk/20130320index.htm
6. Яновська О. Г. Особливості кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення за новим Кримінально-процесуальним кодексом України // Часопис Київського університету права. – 2013. – №1. – С. 243.

Нефедорив Х.И. Пути совершенствования института уголовного производства в форме частного обвинения

Проведен анализ отдельных вопросов уголовного производства в форме частного обвинения. Приведены нецелесообразности внесения отдельных преступлений к числу частно исковых. Отмечено отсутствие отдельных норм, относительно заявления потерпевшего и об отсутствии обеспечения прав потерпевшего. Предложено внесение изменений в действующий Уголовный процессуальный кодекс Украины.

Ключевые слова: уголовное производство, потерпевший, прокурор, частное обвинение, правопреемство, бесплатная правовая помощь.

Nefedoriv H.I. Ways of improving the institution of criminal proceedings in the form of private prosecution

An analysis of some of the criminal proceedings in the form of private prosecution. An introduction unreasonableness of certain crimes among private lawsuits. Emphasized the absence of specific rules on the application of the victim and for the absence of the rights of the victim. Proposed amendments to the Criminal Code of Ukraine.

Keywords: criminal proceedings, the victim, the prosecutor, a private prosecution, succession, legal aid.

У вітчизняній юридичній науці питання про статус близьких родичів загиблого потерпілого в кримінальному процесі є одним з найбільш дискусійних з-поміж тих, що стосуються потерпілого.

За останні півстоліття сформувалося кілька позицій, кожна з яких має свої аргументи, але так і не вирішує повністю вказану проблему. Власне, дана стаття також не претендує на остаточність її розв’язання. В ній автор лише аналізує існуючі позиції та висловлює своє бачення щодо усунення нормативних і теоретичних неузгодженостей.

Найбільш поширена точка зору була сформульована ще за радянського періоду і полягає вона в тому, що близькі родичі потерпілого після його смерті повинні визнаватись потерпілими. Зокрема, саме так вважали Р.Д. Рахунов, Г.М. Міньковський, Л.М. Карнєєва, М.О. Чельцов, Л.Д. Кокорєв та інші, виходячи з того, що цим особам злочином спричиняється шкода.

Іншу позицію займав Савицький В.М., який вважав логічним визнавати близьких родичів загиблого потерпілого його представниками [1].

На думку М.С. Строговича, близькі родичі загиблих потерпілих беруть участь у кримінальному процесі в якості потерпілих і представників одночасно [2].

На противагу йому В.П. Бож’єв свого часу висловився про те, що “близькі родичі потерпілого, який загинув, не можуть бути визнані ні потерпілими, ні представниками потерпілих” [3].

Основна причина такого різноманіття думок — неоднозначне розуміння матеріально-правових ознак потерпілого, які використовуються при кримінально-процесуальному визначенні даного поняття.

Найперше зауважимо, що близькі родичі загиблого потерпілого не можуть визнаватися представниками потерпілого (за винятком випадків, коли вони були допущені як такі за життя потерпілого і за його згоди). Інститут представництва безумовно пов’язаний з волевиявленням особи, інтереси якої представляють, хоч не завжди таке волевиявлення впливає на прийняття рішення щодо представництва. Винятки стосуються тих випадків, коли особа не має повної процесуальної дієздатності через вік, стан здоров’я тощо. У випадках, де волевиявлення особи щодо представництва не є вирішальним, у кримінальному процесі з’являється інститут обов’язкового представництва (захисту), але й тоді за особою залишається право заміни особи, яка захищатиме її інтереси. Часто представництво передбачає укладення відповідної угоди між сторонами, що теж визначає вольовий характер такого юридичного акту. Загиблий потерпілий вже не може висловити свою волю щодо представництва інтересів, які йому належали.

Прокурор, який представляє інтереси потерпілого (коли той перебуває в безпорадному стані, залежності від обвинуваченого чи з інших причин не може захищати свої законні інтереси), не визнається його представником, а залишається самостійним процесуальним учасником. Компетенція прокурора полягає у захисті державних та суспільних інтересів, і тому представництво інтересів потерпілого може здійснюватись виключно в межах його функцій, визначених Конституцією України.

Варто додати, що допущені в кримінальний процес близькі родичі загиблого потерпілого завжди обстоюють інтереси, які належали потерпілому, але так само бувають випадки, коли вони також захищають і власні інтереси. Для представника особи в межах процесу така ситуація не властива (не варто тут аналізувати позапроцесуальні інтереси — отримання винагороди за представництво абощо). Тому статус близьких родичів загиблого потерпілого є відмінним від статусу представника особи.

У науковців, які обґрунтовували статус близьких родичів загиблого потерпілого як потерпілих, не було єдності щодо підстав визнання їх такими. Одні з них (М.Я. Калашникова, Л.М. Карнєєва, В.В. Коротенко) не відносили близьких родичів потерпілих до тих осіб, яким заподіюється безпосередня шкода, але вважали, що це не позбавляє можливості визнавати їх потерпілими. Інші (наприклад, Р.Д. Рахунов, М.Ю Рагінський, Г.М. Міньковський, О.Д. Семеньков) вважали, що близьким родичам в цьому випадку злочином заподіюється безпосередня шкода [4].

Звичайно, смерть близької людини завдає їм значної моральної, а іноді навіть матеріальної (у випадку загибелі годувальника) шкоди. На це ж вказує і Л.Д. Кокорєв, підтримуючи думку М.О. Чельцова, Р.Д. Рахунова та інших [5]. Проте з тим, що близьким родичам за загальним правилом заподіюється злочином безпосередня шкода погодитись не можна.

Так, шкода все ж заподіюється близьким родичам, але не безпосередньо суспільно-небезпечним діянням, а опосередковано — через його наслідки. В.П. Бож’єв справедливо підкреслив, що законодавець, кажучи про те, що потерпілим визнається особа, якій злочином завдано моральну, фізичну чи майнову шкоду, мав на увазі не шкоду взагалі, а таку шкоду, спричинення якої викликає кримінально-правові наслідки [6]. Дійсно, якими б великими не були моральні страждання близьких родичів загиблого, не вони спричиняють встановлення кримінальної відповідальності за вбивство, а смерть особи. Інакше, якщо зайняти протилежну позицію, то неможливо тоді пояснити кримінальну відповідальність за вбивство людини, особу якої так і не вдалося встановити, або людини, яка жила самотньо, не маючи близьких чи навіть далеких родичів?

Наведене твердження про опосередкований характер шкоди випливає з аналізу поняття потерпілого в матеріальному сенсі. Процесуальне поняття потерпілого має як спільні так і відмінні риси з матеріально-правовим, але є все ж похідним, вторинним щодо останнього, як і кримінальний процес є формою реалізації кримінального права. В зв’язку з цим, матеріально-правові ознаки потерпілого, які використовуються в кримінальному процесі (ознаки заподіяння шкоди), мають відповідати положенням кримінального права. Наприклад, смерть принцеси Діани спричинила моральні страждання мільйонам її прихильників, але при розслідуванні обставин її загибелі ніхто з них не визнавався учасником кримінального процесу — потерпілим. Насильницька смерть (вбивство) сусіда зумовлює шок особи, яка проживала неподалік, можливі розлади нервового здоров’я, порушення нормальних життєвих зв’язків, переживання за власне життя, переобладнання системи охорони будинку, а це нібито є підставами для визнання моральної та матеріальної шкоди. Проте в кримінальному процесі ніхто не визнаватиме таку особу потерпілим, при наявності до того підстав — хіба що свідком. Тому лише безпосередня шкода може бути підставою для визнання особи потерпілим в процесуальному сенсі.

Аналіз змісту кримінально-процесуальних норм також не підтверджує того, що близькі родичі можуть визнаватись потерпілими. Частина 5 статті 49 КПК передбачає, що у справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого права, передбачені даною статтею, мають його близькі родичі. Таким чином, кримінально-процесуальний закон визначає, що близькі родичі наділяються правами потерпілого, а не стають потерпілими. Статус потерпілого відрізняється від статусу його близького родича, який бере участь у кримінальному судочинстві, тому ці особи в КПК України не ототожнюються. Згідно п. 11 статті 32 КПК до близьких родичів відносяться батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки. В зв’язку з цим формально неправильним буде винесення постанови чи ухвали щодо таких осіб про визнання їх потерпілими. Близькі родичі, відповідно до норм КПК України лише отримують можливість користуватися правами потерпілого, тобто на них поширюється лише одна складова статусу потерпілого, який є набагато ширшим.

Ю.О. Іванов у своїй праці запитує: “Що ж це за учасник процесу, якого наділено всіма правами потерпілого”? І тут же відповідає: “Певна річ, це і є потерпілий” [7]. Але з таким обґрунтуванням аж ніяк не можна погодитися. Правами потерпілого наділяється також його представник (крім права давати показання — ст. 49 КПК)

При вирішенні даного питання слід виходити з об’єктивної оцінки теорії та практики одночасно. Закон не називає близьких родичів потерпілого потерпілими, вказуючи лише, що до них переходять права потерпілого. Разом з тим, в нормах кримінального процесу ніде не фігурує такий учасник процесу, як “особа, до якої перейшли права потерпілого”. Яка у слідчого, судді тощо буде підстава допуску такої особи до кримінального судочинства? Дивною в такому випадку здаватиметься постанова, наприклад, “Про визнання особи такою, до якої перейшли права потерпілого”. І навіть не в назві постанови суть, а в тому, що в кримінальному процесі відсутній механізм реалізації статусу такої особи (не кажучи вже про те, що нормативно відсутній сам статус). Це з формальної сторони пояснює, чому практичні працівники здебільшого визнають близьких родичів потерпілого саме потерпілими. Але таке визнання не завжди можна вважати виправданим Воно лише свідчить про необхідність нормативного врегулювання даного питання.

З іншого боку, в житті дійсно можливі ситуації, коли злочином близьким родичам заподіюється матеріальна чи нематеріальна шкода безпосередньо. Це, на нашу думку, ще одна з причин існування багатьох точок зору у вирішенні проблеми, що аналізується.

Наприклад, умисне вбивство з особливою жорстокістю вважається таким, якщо воно вчинене в присутності близьких потерпілому осіб, і винний усвідомлював, що такими діями спричиняє їм особливі страждання (тобто близьким особам безпосередньо злочином спричиняється моральна шкода). Або під час вчинення розбійного нападу вбито чоловіка і нападник заволодів грошима, що належали подружжю на праві спільної сумісної власності. Дружині в цьому випадку безпосередньо злочином спричинено матеріальну шкоду. В зазначених прикладах у близьких осіб є підстави бути визнаними потерпілими від злочину і тоді це виправдовує практику винесення процесуальних рішень про визнання близьких родичів потерпілими. Часто кримінальні норми враховують в межах складу злочину цю обставину як таку, що обтяжує відповідальність. В інших випадках (коли шкода не є безпосередньою) близькі родичі не можуть визнаватися потерпілими в кримінально-процесуальному сенсі цього поняття.

В літературі була висловлена думка про застосування терміну “правонаступники”[8; 9]. Її слід підтримати, оскільки дані термін та поняття найбільш точно відображають перехід прав потерпілого до інших осіб (як це визначено в КПК — до близьких родичів).

Інститут правонаступництва відомий цивільному процесу України. В ст. 37 Цивільного процесуального кодексу України передбачено: “У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов’язкові для нього так само, як вони були обов’язкові для особи, яку він замінив”.

В проекті КПК Російської Федерації також передбавалося запровадження процесуального правонаступництва загиблого потерпілого, але ця ідея реалізована не була. В проекті КПК України інституту правонаступництва взагалі не передбачено, і лише зазначено, що у справах про злочини або суспільно небезпечні діяння, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, потерпілими визнаються його близькі родичі або за домовленістю між ними один із них.

Процесуальне правонаступництво не тотожне з матеріально-правовим наступництвом в правах і обов’язках (спадкуванням). Проте матеріально-правове наступництво має бути враховане при юридичному оформленні інституту процесуального наступництва в кримінальному процесі, оскільки якщо в результаті судового розгляду справи буде прийняте рішення про відшкодування, такі особи матимуть право на нього згідно цивільного законодавства. Таким чином будуть забезпечені інтереси особи ще на стадіях досудового розслідування та судового розгляду справи. Згаданий інтерес також спонукатиме особу до активної участі в кримінальному процесі.

Особи, які можуть бути правонаступниками померлого потерпілого можна запропонувати згрупувати на кілька черг:

батьки, опікуни (піклувальники), діти (в тому числі усиновлені), утриманці, інше з подружжя, онуки;

брати, сестри, дід, баба;

рідні дядько і тітка загиблого потерпілого;

особи, які спільно проживали із загиблим однією сім’єю не менш як впродовж останніх п’яти років;

інші родичі, які виявили бажання представляти інтереси потерпілого в кримінальному судочинстві.

Таким чином, в порівнянні з чергами спадкоємців, визначеними Цивільним кодексом пропонується не обмежувати інших родичів, які виявили бажання представляти інтереси потерпілого, шостим ступенем споріднення, а поширити право правонаступництва у кримінальному процесі на всіх родичів. Згадка про онуків необхідна тому, що вони спадкують в цивільному праві за правом представлення, після своїх батьків (дітей померлого), в кримінальному процесі ж вони можуть мати і власні інтереси. Крім того, це розширює коло осіб, до яких можуть переходити права загиблого потерпілого у порівнянні з поняттям “близькі родичі”, яке визначене у п. 11 ст. 32 КПК.

Особи з наступної черги можуть бути правонаступниками померлого потерпілого лише за умови відсутності осіб з попередньої черги або їх відмови від участі в кримінальному процесі в якості правонаступників. На досудовому розслідуванні має бути встановлено коло осіб, що входять до тієї чи іншої черги, яка має право на правонаступництво, і їх бажання вступити до процесу. Відсутніх осіб з переліку правонаступників пропонується розшукувати через засоби масової інформації або оперативно-розшуковими заходами.

Виникає питання, чи потрібно враховувати бажання особи щодо участі в кримінальному процесі як правонаступника загиблого потерпілого? З одного боку, потерпілим особа визнається незважаючи на її волевиявлення і перехід прав правонаступнику мав би означати перехід і цієї складової статусу потерпілого особі, яка заміняє потерпілого в кримінальному процесі. Проте з іншого боку, правонаступник не є учасником події злочину, безпосередньо йому шкода не заподіюється, найчастіше він не є навіть свідком злочину, що робить в принципі не обов’язковою його участь у досудовому розслідування та судовому розгляді. До того ж інститут правонаступництва привносить в кримінальний процес певні елементи диспозитивності і тому небажання особи представляти інтереси потерпілого, реалізуючи його права, має бути враховане при винесенні відповідних процесуальних рішень.

Набувати прав потерпілого близькі родичі повинні лише після висловлення ними (чи одним з них, за їх спільною згодою) такого бажання. Гарантією реалізації права близьких осіб на правонаступництво мав би бути обов’язок особи, яка провадить досудове розслідування справи чи судді повідомити їх про це право, роз’яснити це право та зафіксувати таку процесуальну дію у відповідному протоколі. З іншого боку, близькі родичі загиблого потерпілого повинні мати право звертатися з клопотанням до органів досудового слідства, прокурора чи суду про визнання за ними статусу учасників кримінального судочинства.

Питання доступу до кримінального судочинства кількох близьких осіб загиблого потерпілого також співвідноситься з диспозитивними засадами, які присутні в кримінальному процесі. Тертишник В.М. зазначає, що до участі у справі допускаються не всі близькі родичі потерпілого, а один із них, про що виноситься відповідна постанова чи ухвала [10]. На нашу думку, якщо одночасно кілька осіб виявлять бажання бути правонаступниками померлого потерпілого, їх не варто обмежувати в участі у кримінальному процесі, за відсутності в тому об’єктивних перешкод. Даєв В.Г. писав, що питання про те, хто з близьких родичів братиме участь у кримінальному судочинстві “вирішується сімейною угодою” [11]. При цьому винесення відповідної постанови чи ухвали, продовжує він, відбудеться незалежно від наявності заяви близьких родичів, що наразі не узгоджується з поширенням застосування засади диспозитивності у кримінальному процесі.

Зрозуміло, що особи, які притягнені в процес в якості підозрюваних, обвинувачених, підсудних (рівно як і засуджених), не можуть бути визнані представниками потерпілих, якщо є підозра, що вони причетні до загибелі потерпілого.

Вважаємо, якщо в одній особі збігаються ознаки безпосереднього потерпілого від злочину і правонаступника загиблого потерпілого, доречно буде визнати статус лише потерпілого, оскільки це спрощуватиме процес і не зашкодить реалізації прав загиблого потерпілого.

Якщо за життя потерпілий залишив розпорядження (наприклад, уклав угоду про представництво), то таке представництво має здійснюватись поряд або замість правонаступництва (якщо правонаступники відмовляються від участі в кримінальному процесі).

Немає підстав стверджувати, що у випадку, якщо близькі родичі померлого будуть брати участь у кримінальному процесі як правонаступники, то вони будуть позбавлені можливості мати в процесі своїх представників, що негативно позначиться на захисті їх інтересів. В чинному КПК України прямо не передбачено право потерпілого на представника, проте зазначено (в ст. 49 КПК), що він і його представник мають певні права, зокрема, право заявляти клопотання, право особисто чи через свого представника підтримувати обвинувачення під час судового розгляду (у випадках, передбачених в КПК). Цими правами у випадку смерті потерпілого наділяються його близькі родичі і вони, ставши правонаступниками, можуть відповідно укласти договір з особою, яка представлятиме їх інтереси, і клопотати перед особою, що провадить дізнання, слідчим, суддею чи судом про допуск свого представника до участі у справі.

Таким чином, розглядувана тут проблема має два вирішення: визнання близьких родичів загиблого потерпілого його правонаступниками або ж залишення існуючого порядку, коли вони визнаються потерпілими. Як видно із наведених обґрунтувань, другий варіант може мати місце не в усіх випадках, або ж викликає суттєві теоретичні неузгодження. Перший же хоча й більш-менш повно узгоджує теоретичні та практичні нюанси, проте ще не є достатньо науково досліджений. Вважаємо за доцільне впровадити в кримінальний процес інституту правонаступництва загиблого потерпілого, але за умови його попереднього широкого вивчення і обґрунтування, досконалого нормативного закріплення в кримінальному процесі України.

Використана література:

1. Савицький В.М. Потерпевший от преступления: расширение прав, усиление процесуальных гарантий // Сов. государство и право. — 1986. — № 5. — С. 80.

2. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. — М.: Наука, 1968. — Т. 1. — С. 258.

3. Божьев В.П. Предпосылки усиления защиты прав и интересов потерпевшего в уголовно-процесуальной деятельности // Проблемы повышения качества уголовно-процесуальной деятельности в условиях перестройки. — Ижевск, 1989. — С. 63.

4. Цит. за: Божьев В.П. Потерпевший в советском уголовном процессе. — Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. — М.: Всесоюзный ин-т юридических наук, 1963. — С. 6-7.

5. Кокорев Л.Д. Участие потерпевшего в советском уголовном судопроизводстве: Автореф. дисс. … к.ю.н. — Воронеж: Воронежский государственный университет, 1964. — С. 5.

6. Божьев В.П. Потерпевший в советском уголовном процессе. — Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. — М.: Всесоюзный ин-т юридических наук, 1963. — С. 7.

7. Иванов Ю.А. Процессуальное положение потерпевшего // Вопросы теории и практики уголовного судопроизводства. — М., 1984. — С. 150.

8. Гошовський М.І., Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному судочинстві України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — С. 56.

9. Жеребятьев И.В. Процессуально-правовое положение личности потерпевшего в современном уголовном судопроизводстве России: Дис. … канд. юрид. наук.— Оренбург, 2004. — С. 49.

10. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України. — К.: АСК, 2003. — С. 164.

11. Советский уголовный процесс / Под. ред. Н.С. Алексеева, В.З. Лукашевича. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1989. — С. 104.

У статті розглядаються проблеми, пов’язані зі статусом близьких родичів загиблого потерпілого у кримінальному процесі. Аналізується доцільність і обґрунтованість запровадження інституту правонаступництва, порядок та процесуальне оформлення переходу процесуальних прав потерпілого до близьких осіб після його смерті.

The article touches upon problems, concerning with status of close relatives of the dead victim in criminal procedure. In the scope of analysis are such problems as necessity and validity of the implementation of the institution of legal successor, procedure and official registration transferring of the procedure victims’ rights to close relatives after his death.