Ключові слова: права людини, право на життя, репродуктивне право, репродуктивне здоров’я, материнство, охорона материнства і дитинства, аборт, ембріон.

Annotation. In the article the proplem of the right to an abortion is considered. It is emphasized on the problem of determination the moment of the beginning human life as a moment of establishment of its protection. It is examined a correlation between right to life of the person and right to reproductive function of a mother. There is an overview of legislation regulating such problems. Some propositions are made to resolve raised problems.

Key words: human rights, right to life, right to reproductive function, reproductive health, maternity, maternity-and-child protection, abortion, embryo.

Постановка проблеми. Підвищену увагу до проблеми початку правової охорони життя та визначення статусу ембріона обумовлює низка чинників. По-перше, визнання на конституційному рівні людини, її життя та здоров’я найвищою цінністю. По-друге, констатація існування в Україні критичної демографічної ситуації вимагає нового погляду на життя окремої людини як на депозит майбутнього благополуччя всієї нації. По-третє, відсутність чіткого визначення і законодавчого закріплення моменту початку життя людини і, в свою чергу, моменту початку правового забезпечення його захисту. Також вагомою залишається проблема співвідношення права людини (в даному контексті, зокрема ембріона) на життя та репродуктивного права жінки на здійснення аборту, що, до того ж, може порушувати і право чоловіка на батьківство.

 Короткий аналіз останній досліджень і публікацій. Значна кількість наукових публікацій, присвячена питанням штучного переривання вагітності в контексті репродуктивного права і права людини на життя, засвідчує безперечну актуальність проблематики. Зокрема, дослідженнями цих питань займалися: Н. Болотіна, З. Ромовська, О. Тіхомиров, М. Малеїна, І. Горелик,

Т. Гурська, О. Кашинцева, Л. Гирла, К. Черевко, І. Тимошенко, О. Ростокін-ський, О. Привалов, С. Бєляєва, Г. Романовский, О. Рогова, Н. Борисевич, М. Гора, О. Пунда, О. Гуменна, Т. Павленко, Л. Лозанович, Ю. Гоголь, О. Ду-фенюк, І. Силуянова, М. Бавсун, П. Попов, Г. Ярманова, Г. Миронова, А. Со-ловйов та ін.

Викладення основного матеріалу. У Концепції Державної програми «Репродуктивне здоров’я нації на 2006–2015 роки», схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006 р. № 244, справедливо зазначено, що стійка тенденція до скорочення чисельності населення в Україні внаслідок зниження рівня народжуваності та підвищення рівня загальної смертності ставить під загрозу її майбутнє і робить проблему репродуктивного здоров’я загальнонаціональною [12].

Поняття «репродуктивне здоров’я» було введене в міжнародну правову практику Каїрською Міжнародною конвенцією ООН про народонаселення і розвиток від 1994 р. Під цим поняттям було запропоновано розуміти права подружжя і окремих осіб вільно приймати рішення відносно кількості своїх дітей, інтервалів між їх народженням, часом їх народження, право бути проінформованими і мати доступ до усіх безпечних, ефективних та дозволених методів планування сім’ї за їх вибором, а також інших способів регулювання народжуваності, що не суперечать закону [13].

Народження дитини є природною і водночас найважливішою соціальною функцією жінки, яку, крім неї, ніхто здійснити не може. Відповідно, право на материнство є одним із фундаментальних природних прав жінки взагалі і жінки, яка перебуває у шлюбі, зокрема. У частині 3 статті 51 Конституції України материнство названо предметом державної охорони [1, с.18].

У ч. 1. ст. 49 Сімейного кодексу України закріплюється право дружини на материнство [9, с. 15]. Воно означає як право народити дитину, так і право утриматися від цього. Конституційне право на особисту свободу виключає змушування до інтимних стосунків, материнства чи аборту.

Україна ратифікувала низку міжнародних документів, що забезпечують права жінок, зокрема репродуктивне право. Серед них: Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Пекінська Декларація та Платформа Дій, прийняті IV Всесвітньою конференцією жінок у Пекіні, 1995 р. та ін.

У п. 12 Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 1979 р. жінкам на рівні із чоловіками забезпечується доступ до медичного обслуговування, а також право планування розміру сім’ї [3].

Пекінська декларація про статус жінок від 1995 р. в п. 12 проголосила право жінки на свободу думки, а також гарантію повної реалізації потенціалу в суспільстві при будуванні свого життя у відповідності зі своїми бажаннями, а зокрема і те, що право жінки є і правом людини. У п. 17 даної Декларації проголошується визнання і підтвердження прав усіх жінок на контроль над усіма аспектами свого здоров’я, зокрема над їх власною фертильністю, тобто здатність давати нащадків. У п. 23 держави-учасниці конференції зобов’язуються забезпечувати жінкам можливість повноцінно користуватися всіма правами людини і основними свободами і застосовувати активні дії проти порушення таких прав і свобод [5].

На виконання цих міжнародних зобов’язань в Україні було ухвалено декілька законодавчих актів, зокрема Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 1.01.2006 та ін. Репродуктивне право жінки знайшло своє закріплення у Законі України «Основи законодавства про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р..

Ст. 50 Закону України «Основи законодавства про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р. дозволяє проведення операції штучного переривання вагітності за бажанням жінки в акредитованих закладах охорони здоров’я при вагітності строком не більше 12 тижнів. У ст. 57 вищезгаданого закону зазначається, що з метою охорони здоров’я жінки їй надається право самій вирішувати питання про материнство, тобто вільний репродуктивний вибір [10].

На жаль, Європейський суд з прав людини як єдиний орган, який може трактувати Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод, визначив, що в ембріона немає «абсолютного права» на життя. Це означає, що захист права ембріона не може розглядатися окремо від життя вагітної жінки, в утробі якої він розвивається. Більше того, Європейська комісія встановила: законний аборт, проведений на 14-му тижні, на підставі того, що «вагітність, народження дитини або догляд за нею можуть поставити жінку в складну життєву ситуацію», не є порушенням Європейської конвенції. Тобто Європейський суд визнав припустимими аборти не тільки за медичними, але й за соціальними показаннями. [17, с. 11].  Європейська комісія з прав людини також визнала, що держава може встановлювати певні обмеження при здійсненні права на аборт, не порушуючи при цьому вміщеного у статті 8 права вагітної жінки на приватне життя (справа Брюггеманн і Шойтен, доповідь Комісії від 1977 р.). На відміну від статті 4 Американської конвенції з прав людини, в статті 3 Конвенції не визначається, що життя починається з моменту зачаття, і на це слід звернути увагу [18, с. 27].

Варто зазначити, що Україна ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод, і наше внутрішнє законодавство має відповідати її принципам. Проте виникає конфлікт між репродуктивною свободою жінки, її правом на переривання вагітності і правом на життя зачатої нею, але ще не народженої дитини. Альтернатив цьому конфлікту немає. Дотримуватися прав жінки і прав іще не народженої нею дитини неможливо: якщо жінка реалізує своє право на переривання вагітності, то нівелюється право на життя зачатого плоду, а якщо визначати право на внутрішньоутробне життя як невід’ємну частину права взагалі, то, безперечно, в такому випадку будуть обмежені права матері.

В останні роки повсюдно пропагується нове трактування аборту, відповідно до якого аборт − це не просто припинення прогресування в організмі жінки змін, викликаних розвитком ембріону, а вбивство дитини, котра гине жахливою смертю під скальпелем хірурга, а тому є великим гріхом, який жінці доведеться спокутувати усе життя.
Визнання ембріону людиною, особою означає, що, даючи згоду на аборт, жінка розпоряджається не своїм тілом, а життям іншої людини.
Відповідно до статті 4 Хартії прав сім’ї від 22 жовтня 1983 р. аборт є прямим порушенням основного права людини на життя [8].

Конвенція «Про права дитини» від 1989 р. поняттям «дитина» охоплює кожну людську істоту до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше [2, с. 6]. Ратифікуючи зазначену Конвенцію законодавець Аргентини зазначив, що за початок життя визначається момент запліднення. Натомість Франція, ратифікуючи документ, чітко зазначила, що ст. 1 Конвенції «Про права дитини» не повинна суперечити національному законодавству, відповідно до якого переривання вагітності допускається. Щодо українського законодавства, то відповідно до Інструції МОЗ України «З визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості» від 29 березня 2006 р. під плодом розуміють внутрішньоутробний продукт зачаття, починаючи з повного 12-го тижня вагітності до вилучення з організму матері [11] З цього можна зробити висновок, що до 12-го тижня вагітності «внутрішньоутробний продукт зачаття» вважається ембріоном [15, с. 70]. Окрім того, норма-дефініція Закону України «Про заборону репродуктивного клонування» від 14 грудня 2004 р. визначає ембріоном зародок людини на стадії розвитку до восьми тижнів.

Правовий статус ембріона в Україні визначається опосередковано. Ст. 18 Конвенції «Про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини» 1997 р. зазначає, що якщо національне законодавство дозволяє проводити дослідження на ембріонах in vitro, воно повинне забезпечити належний захист ембріона [4].

Таким чином, правовий статус людського ембріона і плода фактично зводиться до статусу «внутрішньоутробного продукту зачаття», але не статусу людини. І лише живо народження (вигнання чи вилучення з організму матері плода, який після вигнання чи вилучення, незалежно від тривалості вагітності, від того, чи перерізана пуповина і чи відшарувалася плацента, дихає або має будь-які інші ознаки життя, такі як серцебиття, пульсація пуповини, певні рухи м’язів) надає плоду статус людської особи [15, с. 71].

Схема визнання початком життя початок фізіологічних пологів та появи на світ дитини сьогодні зазнає дедалі більшої критики, автори якої обґрунтовують думку про визнання початку життя з моменту зачаття (запліднення). При цьому вчені аргументують свою позицію такими аксіомами:

1) існує відмінність генетичного матеріалу матері та ембріона (плода) людини, що обумовлює необхідність розглядати останнього не як частину тіла жінки, а як новостворену неповторну біологічну одиницю;

2) внутрішньоутробний період існування людської істоти є передумовою її існування після народження, тобто невід’ємним етапом розвитку людини, тому він повинен захищатись правом так, як і життя людини після народження;

3) людський ембріон володіє особливим онтологічним статусом – він є «потенційною людиною», що обумовлює ту особливу значимість, яка створює підстави для її захисту кримінально-правовими засобами;

4) здатність до автономного життя людини після народження є відносною, оскільки потрапляючи у цілком нове середовище, де значно нижча температура, існує гравітація, численні звукові, тактильні, зорові, вестибулярні та інші подразники, адаптація новонародженого до цих умов є складним процесом і, якщо вчасно не надати допомогу, дитина може загинути [14, с. 107].

Ст. 4 Хартії прав сім’ї від 1983 року встановлює захист життя від моменту зачаття дитини [8]. Це положення можна використати за основу встановлення моменту початку життя.

Конституція України у ст. 27 проголосила право кожного на життя. Зміст названого права в Конституції не розкривається. Право на життя – це природне право людини, захист якого охоплює широкий комплекс активних дій усіх державних і суспільних структур. Проте, законодавець упустив вказівку на часові рамки захисту цього права, зокрема, з якого моменту такий захист має місце. Цей факт має вагоме значення, оскільки, якщо життя буде захищатися з моменту зачаття, це буде запереченням права жінки на репродуктивну функцію в частині самостійного вирішення долі іншого життя шляхом здійснення аборту.

Свобода вибору жінки з приводу того, чи народжувати, чи не народжувати протирічить і загальноправовим, і конституційним принципам і нормам. Неузгодженість ідеї про невід’ємні права і право кожного на життя дозволяє сумніватися в праві жінки на позбавлення ембріона потенційного життя.

Оскільки держава ввела перелік соціальних показників переривання вагітності, то можна сказати, що вона стала на один «злочинний» шлях разом з окремою жінкою, тим самим протиставила себе і окремого дієздатного індивіда (жінки) недієздатному – ембріону, який свою волю не може виразити ні словом, ні дією. А, між іншим, Конституція України проголосила, що право на життя не підлягає обмеженням. В даному випадку мається на увазі не тільки обмеження, а позбавлення права з’явитися на світ.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права закріплює право на життя і недопустимість позбавлення будь-кого життя [6].

Ще одним спірним положенням в контексті правоздатності ембріона є закріплена неможливість бути підданим жорстокому поводженню. Варто звернути увагу на те, що ембріон сприймається як об’єкт права, а не суб’єкт, що, однак, не заперечує існування і наявності у нього правоздатності. Свою згоду на проведення аборту, а тим більше на спосіб його проведення, який в будь-якому випадку являється жорстоким, він виразити не може. Жорстокість прослідковується в тому, що найрозповсюдженішим способом проведення аборту є механічне вишкрібування або вакуум-аспірація. Плід розчленовується і видаляється, при чому відчувати біль він може, як і доросла людина.

І зовсім немає узгодженості правомірного проведення аборту
(за бажанням жінки або за медичними показниками) і ст. 51 Конституції України, в якій закріплено, що материнство і дитинство знаходяться під захистом держави. Незалежно від того, чи вагітна жінка, чи уже народила і виховує дитину, вона вже є матір’ю. Це найважливіша соціально-біологічна функція жінки. В Статуті Всесвітньої організації охорони здоров’я від 22 липня 1946 р. зазначено, що держава зобов’язана сприяти охороні материнства і дитинства і вживати заходи, що сприяють здатності до гармонічного життя в мінливих умовах довкілля [7].

Однак законодавче закріплення правомірності проведення операцій зі штучного переривання вагітності за бажанням жінки чи на основі соціальних показників (не включаючи медичні показники, коли життя самої жінки знаходиться в небезпеці) кардинально протирічить даному положенню, зокрема, в частині охорони дитинства [16, с. 34].

Окрім того, право дружини самостійне рішення про проведення штучного переривання вагітності прямо заперечує право чоловіка на батьківство, що має закріплення у ст. 50 Сімейного кодексу України [9, с. 15]. Законодавець не забезпечив це право вимогою згоди чоловіка на проведення аборту у жодному нормативно-правовому акті. У свою чергу, це є порушенням ч. 1 ст. 54 Сімейного кодексу України, де зазначається, що усі найважливіші питання життя сім’ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Тому, було б доречним внести зміни до ч. 3 даної статті «Вважається, що дії одного з подружжя стосовно життя сім’ї вчинені за згодою другого з подружжя», де варто зазначити про винятки, зокрема, що стосується вирішення питання про проведення аборту.

Іще одним вагомим аспектом, що акцентує увагу на необхідності встановлення моменту початку життя саме із зачаття дитини, є те, що, згідно Сімейного кодексу України, батьківство чоловіка презюмується саме із зачаття дитини.

Висновки.

Отже, на сьогодні проблема штучного переривання вагітності є дуже актуальною, оскільки стосується різних галузей права, зокрема, конституційного, сімейного, кримінального, цивільного та ін. Нагального вирішення потребує встановлення моменту початку життя національним законодавством для забезпечення конституційного права на життя людини, його захисту та захисту права чоловіка на батьківство.

Список використаних джерел

 1. Конституція України: Офіц. видання. – Станом на 01.11.2010 р. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 88 с.

2. Конвенція ООН права дитини: Прийнята резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН, від 20 листопада 1989 року та набула чинності 2 вересня 1990 року. – К.: Видана за підтримки Дитячого фонду ООН (Юнісеф), 1991 р. – 47 с.

3. Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 1979 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov. ua/laws/show/995_207

4. Конвенція про захист прав і гідності людини у зв’язку з використанням біології і медицини від 1997 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU97355.html

5. Пекінська декларація про статус жінок, прийнята на Четвертій Всесвітній Конференції про статус жінок в Пекіні 4 -15 вересня 1995 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.a-z.ru/women/texts/78r.htm

6. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12. 1966 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.irs.in.ua/index.php? option=com_content&view=article&id=84&catid=47&Itemid=74&lang=uk

7. Статут Всесвітньої організації охорони здоров’я від 22 липня 1946 р. : [Електронний ресурс]. – Режим роботи: http://zakon1. rada.gov.ua/ laws/show/995_599

8. Хартія прав сім’ї від 22 жовтня 1983 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://translate.google.com.ua/translate?hl=ru&langpair=en%7Cru&u= http://www.vatican.va/roman_curia/pontifical_councils/family/documents/rc_ pc_ family_doc_19831022_family-rights_en.html

9. Сімейний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. на 18 січня 2011 року: (Відповідає офіц. текстові) – К.: Алерта; ЦУЛ, 2010. – 78 с.

10. Основи законодавства України про охорону здоров’я : Закон України від 19 листопада 1992 р. : [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://ses.kosiv.org/docs/health-care.html?showall=1

11. Інструкція з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості, затверджена наказом МОЗ України від 29.03.2006 №179 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2 .rada.gov.ua/laws/show/z0427-06

12. Концепція державної програми «Репродуктивне здоров’я нації на 2006-2015 роки»: схвалено розпорядженням Кабінету міністрів України від 27 квітня 2006 р. №244-р : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://med-job.com.ua/index.php?go=Pages&in=view&id=104

13. Матеріали Міжнародної Каїрської конференції ООН по народонаселенню і розвитку: Програма дій ООН МКНР: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://translate.google.com.ua/translate?hl=ru&langpair =en%7 Cru&u= http://www.iisd.ca/cairo.html

14. Дуфенюк О. М. Проблемні аспекти криміналізації діянь проти життя ембріона та плода людини / О. М. Дуфенюк ⁄ / Матеріали ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції [«Медичне право України: правовий статус пацієнтів в Україні та його законодавче закріплення»], (Львів, 17-18 квітня 2008 року). – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2008. – 256 с.

15. Кашинцева О. Ю. Проблеми визначення статусу ембріона: етико-правовий аспект / О. Ю. Кашинцева // Вісник Академії адвокатури України. − №10. – 288 с.

16. Тимошенко И. В. Искусственное прерывание беременности в аспекте конституционного права на жизнь / И. В. Тимошенко // Семейное право. − №2. – 2004. – 236 с.

17. Ярманова Г. Заборона абортів: обов’язковий призов жінок на службу державі // Дзеркало тижня. −№ 36. − 2010.

18. Гом’єн Донна. Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини / Донна Гом’єн. – Львів: Кальварія, 1999. – 176 с.

Ключові слова: криміналізація, кримінальна відповідальність, штучне переривання вагітності, аборт, право на життя, об’єкт злочину, момент початку захисту життя.

Annotation. In this article a problem of abortion is solved in the context of criminal law and criminal liability according to national legislation. The faults of the article 134 of a Criminal Code of Ukraine are examined. It is made comparative charachteristic of criminal law of Ukraine in comparing with a criminal law of the other countries. An author vision is offered for resolving the problem of performing of abortions in Ukraine in the context of criminalization of acts and establishment of a criminal liability.

Key words: criminalization, criminal liability, unnatural performing an abortion, abortion, right to life, object of crime, a moment of the beginging life protection.

Україна у ст. 1 Основного Закону проголошує себе правовою державою, яка, відповідно до даного статусу, зобов’язана реалізовувати усі права людини. Проте на прикладі ст. 134 Кримінального кодексу України (далі ККУ) право на життя не захищається. Досвід передових держав світу щодо правового регулювання проведення абортів, відсоток жіночої смертності в результаті проведення такої операції, відсутність кримінально-правового захисту внутрішньоутробного життя, а, як результат, демографічна криза, недостатність кримінально-правового регулювання даної сфери в Україні свідчать про необхідність правових змін.
Метою роботи стало дослідження проблеми детермінації кримінальної відповідальності за штучне переривання вагітності у контексті кримінального законодавства України; аналіз нормативно-правових актів, що регулюють проведення штучного переривання вагітності, а зокрема ст. 134 ККУ „Незаконне проведення аборту” та з’ясування недоліків криміналізації даного діяння шляхом застосування формально-юридичного методу та методу аналізу; здійснення порівняльної характеристики кримінально-правового регулювання проведення абортів в Україні та в окремих державах шляхом застосування порівняльно-правового методу дослідження; обгрунтування необхідності заповнення прогалин правового регулювання захисту ненародженого життя в контексті ст. 134 ККУ на основі існуючого правового регулювання подібних відносин в інших галузях права України шляхом застосування аналогії як методу наукового дослідження. Окрім того, на основі логіко-семантичного методу дослідження у даній роботі здійснюється спроба визначення доречності окремих категорій понятійного апарату, що стосуються досліджуваної тематики.
Виклад основного матеріалу.
Штучне переривання вагітності в кримінальному законодавстві України знайшло регламентацію лише у ст. 134 ККУ „Незаконне проведення аборту”, яка внесена законодавцем до 2-го розділу кримінального закону під назвою „Злочини проти життя та здоров’я особи”. Формально-логічний спосіб тлумачення тексту дозволяє зробити висновок, що сполучник „та” вказує на включення до об’єкту кожного злочину даного розділу як життя, так і здоров’я особи. Проте, об’єктом злочину незаконного проведення аборту юристи-практики, зокрема М. І. Мельник та М. І. Ха- вронюк, визначають лише здоров’я вагітної жінки [17, с. 307]. Втім, доцільно встановити додатковим факультативним об’єктом життя вагітної жінки.
Поза законодавчим захистом ст. 134 ККУ залишилося і внутрішньоутробне життя, що є порушенням положень Основного Закону України та міжнародних актів, імплементованих у національне законодавство, що регламентують права людини. У ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. зазначається, що право кожного на життя охороняється законом. У преамбулі Конвенції про права дитини від 20.11.1989 р. вказується, що дитина потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження [2].
У Конвенції про права дитини від 20. 11. 1989 р. відповідно до ст. 1 дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку [2]. У ст. 27 Конституції України зазначається, що кожна людина має невід’ємне право на життя [1]. Проте, в обох нормативно-правових актах відсутня вказівка на те, з якого моменту такий захист має місце. Отже, існує нагальна проблема чіткого визначення моменту, з якого б життя отримало правову охорону.
Ст. 4 Хартії прав сім’ї від 22 жовтня 1983 р., ратифікованої Україною, встановлює захист життя від моменту зачаття дитини [4]. Це положення можна використати за основу встановлення моменту початку життя та початку його кримінально-правового захисту.
Необхідність кримінального захисту ненародженої дитини обґрунтовується положеннями, що захищають внутрішньоутробне життя в інших галузях права України. Так, у Кримінально-виконавчому кодексі України, а саме у п. 9 ст. 59, зазначається, що стосовно жінки, яка завагітніла, кримінально-виконавча інспекція чи адміністрація виправного центру вносить до суду подання про звільнення такої особи від відбування покарання [6, с. 25]. Відповідно до п. 3 ст. 106 до засуджених жінок із явними ознаками вагітності забороняється застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і зброю [6, с. 40]. У ч. 2 ст. 25 Цивільного кодексу України (далі ЦКУ) законодавці вказують, що у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще ненародженої дитини [8, с. 10]. Так, у ст. 1222 ЦКУ зазначається, що спадкоємцями за заповітом і законом можуть бути особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини [8, с. 300]. Згідно з нормами сімейного права України, батьківство чоловіка презюмується саме із зачаття дитини, тобто зачаття дитини є значущим юридичним фактом, що породжує права та обов’язки. До того ж у ККУ, зокрема у ч. 2 п. 2 ст. 115, посягання на внутрішньоутробне життя є кримінально караним опосередковано через вбивство жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності [5, с. 41].
Зважаючи на актуальність питання інтеграції України у європейське суспільство, варто зазначити, що кримінальне законодавство таких держав Європейського Союзу як Франція, Федеративна Республіка Німеччина, Польща суворо обмежує проведення абортів. Зокрема, слід звернути увагу на кримінальне законодавство Польщі. Так, у Кримінальному кодексі Польщі у п. 1 ст. 152-а встановлена кримінальна відповідальність за нанесення плоду людини тілесного пошкодження чи розладу здоров’я, що загрожує життю [15]. Ця кримінально-правова норма свідчить про те, що безпосереднім об’єктом цього злочину є життя ще ненародженої дитини.
Важливим у вирішенні даної проблеми є і релігійний фактор, що частково впливає на людську правосвідомість, зокрема що стосується національних меншин та їх віросповідання, оскільки врахування інтересів цієї категорії громадян на сьогодні є досить актуальним (як підтвердження, прийняття ЗУ „Про засади державної мовної політики”). Зокрема, це стосується українських мусульман. В Універсальній Ісламській Декларації прав людини від 1981 р. (зважаючи на чисельність громадян, що сповідують іслам в Україні, є доцільним прийняття рішення про її ратифікацію), а саме у ст. 1, зазначається, що людське життя є священним і недоторканним, і будь-яке зусилля не повинне бути спрямоване на те, щоб знищити його [12]. Іслам визнає внутрішньоутробне життя. У Корані про людський плід (adjinnah) згадується так: „Він (Аллах) знає тебе добре з того моменту, коли Він створив тебе із землі, і коли ти був схований (adjinnah) у лоні матері своєї” [18]. Отже, це іще один аргумент на підтвердження того, що внутрішньоутробне життя потребує кримінального захисту і проведення абортів слід обмежити.
Дискусійним залишається питання щодо згоди вагітної на проведення штучного переривання вагітності. Право дружини на самостійне рішення, тобто надання згоди про проведення штучного переривання вагітності прямо заперечує право чоловіка на батьківство, що має закріплення у ст. 50 Сімейного кодексу України (далі СКУ) [7, с. 15]. Законодавець не забезпечив це право вимогою згоди чоловіка на проведення аборту у жодному нормативно-правовому акті. У свою чергу, це є порушенням ч. 2 ст. 54 СКУ, де зазначається, що усі найважливіші питання життя сім’ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності [7, с. 15].
Так, в Ірані аборти стали можливими лише за згоди обох батьків, медичного висновку щонайменше трьох лікарів і лише в разі очевидної загрози життю матері або дитини. Водночас аборт як спосіб позбутися від небажаної вагітності є забороненим [13, с. 28].
Той факт, що законопроект № 10170 від 12 березня 2012 р., ініційований народним депутатом від БЮТБ, який у своїх положеннях фактично забороняв проведення абортів, і який став провальним, вказує на те, що правосвідомість українських громадян іще не готова до радикальних обмежень проведення штучного переривання вагітності, тобто до абсолютної його заборони. Все ж є необхідним встановлення кримінальної відповідальності жінки за вбивство плоду з перевищенням законних строків для штучного переривання вагітності. Згідно ст. 50 ЗУ „Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 р. операція штучного переривання вагітності може бути проведена за бажанням жінки у закладах охорони здоров’я при вагітності строком не більше 12 тижнів [9]. Оскільки встановлення в українському законодавстві моменту початку захисту життя, починаючи від зачаття, є наразі неможливим, то доцільно забезпечити кримінально-правовий захист ненародженого життя, починаючи із 12 тижня від зачаття. Отже, діяння жінки щодо самостійного здійснення штучного переривання вагітності поза межами відповідного спеціального закладу, а також із перевищенням строків вагітності слід криміналізувати. Дане діяння є близьким до складу злочину ст. 117 ККУ, тому варто доповнити цю статтю.
Яскравим прикладом є іспанське кримінальне законодавство, де жінка, що сама здійснила аборт чи дала згоду на проведення аборту за не дозволених законом випадків, також підлягає кримінальній відповідальності (п. 2 ст. 145) [15].
Потребує коригування назва злочину ст. 134 ККУ. У п. 1.5. „Інструкції з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості” від 29 березня 2006 р. № 179 викладено таку норму-дефініцію: „Викидень (аборт) — народження плода до повного 22-го тижня вагітності менше 25 см та масою менше 500 г незалежно від наявності ознак життя” [14]. Тобто, аборт і викидень у даному нормативно-правовому акті розглядаються рівноцінними, та, у свою чергу, не відповідають об’єктивній стороні злочину, що регламентується ст. 134 ККУ. У „Інструкції про порядок проведення операції штучного переривання вагітності” від 20 травня 2006 р. № 508, а також у Постанові КМУ „Про реалізацію статті 281 Цивільного кодексу України” від 15 лютого 2006 р. №144 застосовується поняття „штучне переривання вагітності”. Отже, доцільніше було б передбачити кримінальну відповідальність у ст. 134 ККУ не за „незаконне народження плода до повного 22-го тижня… ”, а за незаконне знищення цього плода, тобто за незаконне проведення операції штучного переривання вагітності.
Прогалиною у кримінальному праві залишається і те, що ст. 134 КК України не охоплює випадку незаконного аборту, проведеного особою, що має спеціальну медичну освіту, якщо при цьому не було завдано суттєвої шкоди здоров’ю вагітної. Дане діяння не підпадає під дію й інших статей Кримінального кодексу України. Варто зауважити, що в Декларації, прийнятій в Осло, відносно медичного аборту від 1970 р. зазначається перший лікарський принцип, якого зобов’язані дотримуватися лікарі, − поважати людське життя із самого початку [3].
Висновки
1. Доповнити ст. 27 Конституції України наступним: „Держава захищає людське життя, починаючи із 12 тижня від зачаття”.
2. Змінити назву ст. 134 ККУ та подати у наступній редакції − „Незаконне проведення операції штучного переривання вагітності”.
3. Подати ч. 1 ст. 134 ККУ у такій редакції: „Проведення штучного переривання вагітності особою, яка не має спеціальної медичної освіти, або особою, яка має спеціальну медичну освіту після закінчення строку, встановленого законом для штучного переривання вагітності, або в установі, що не має відповідного дозволу на проведення такої операції, або із порушенням порядку отримання дозволу вагітної жінки (її законного представника) та згоди чоловіка, за яким презюмується батьківство, а також давання згоди вагітною жінкою на проведення штучного переривання вагітності у закладі охорони здоров’я, але з порушенням законних строків проведення карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років”.
4. Норму ст. 117 ККУ привести у відповідність з пріоритетами конституційно-правової охорони права на життя, виклавши її наступним чином: „Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів, або відразу після пологів, а також самовільне умисне вбивство жінкою виношуваної дитини в період більше дванадцяти тижнів вагітності під час, або після родів – карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк”.
Список використаних джерел
1. Конституція України: Офіц. видання. – станом на 01.11.2010 р. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 88 с.
2. Конвенція про права дитини, схвалена на 44-й сесiї Генеральної Асамблеї ООН (резолюцiя 44/25 вiд 20 листопада 1989 року) : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://olexa.org.ua/ukr/law/law02.htm
3. Декларація, прийнята в Осло, відносно медичного аборту від 1970 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=990_009
4. Хартія прав сім’ї від 22 жовтня 1983 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/994_300
5. Кримінальний кодекс України: чинне законодавство із змінами і допов. 23 березня 2011 року. – К.: Алерта ; ЦУЛ. – 174 с.
6. Кримінально-виконавчий кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. На 14 березня 2011 року: (Відповідає офіційному текстові) – К.: Алерта, ЦУЛ, 2010. – 72 с.
7. Сімейний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. На 18 січня 2011 року: (Відповідає офіц. текстові) – К.: Алерта ; ЦУЛ, 2010. – 78.
8. Цивільний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. Станом на 1 верес. 2010 р.: (офіц.. текст). – К.: ПАЛИВОДА А. В., 2010. – 328 с.
9. Основи законодавства України про охорону здоров’я : Закон України від 19 листопада 1992 р. : [Електронний ресурс]. − Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2801-12
10. Інструкція з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мерттвонародженості, затверджена наказом МОЗ України від 29.03.2006 № 179. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0160-96
11. Про затвердження Інструкції про порядок проведення операції штучного переривання вагітності, форм первинної облікової документації та інструкцій щодо їх заповнення: Наказ МОЗ від 20.07.2006 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z1155-06
12. Універсальна Ісламська Декларація прав людини від 1981 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// ru. wikisource. org/ wiki/ Исламская декла- рация_прав_человека
13. Ісламський кримінальний кодекс Ірану : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://translate.google.com.ua
14. Уголовный кодекс Испании. Книга ІІ. Раздел ІІ. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://law.edu.ru/ norm/ norm.asp?normID= 1247923& subID= 100111282, 100 111284,100111473,100111503#text
15. Уголовний кодекс Республики Польша. Особенная часть. От 01.01.1997 г. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://law. edu.ru/norm/ norm.asp? normID=1246817&subID= 100110056, 100110058, 100110081, 100110332 #text
16. Борисевич Н. М. Теоретико-правові аспекти штучного переривання вагітності ∕ Н. М. Борисевич ∕ ∕ Матеріали І Всеукраїнської науково-практичної конференції [«Медичне право: проблеми становлення та розвитку»], (Львів, 19-20 квітня 2007 року). – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2007. – 224 с.
17. Мельник М. І. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України ⁄ М. І. Мельник, М. І. Хавронюк. – К.: Юридична думка, 2007. − 1184 с.
18. Abul Fadl Mohsin Ebrahim. Abortion birth control and surrogate parenting. An Islamic perspective. – Saudi Arabia: I. I. P. H., 1998. – 120 с.