Ключові слова: Омбудсман, права людини, воєнний стан, внутрішньо переміщені особи, воєнні злочини, правозахисна діяльність, міжнародне співробітництво, війна в Україні

Жуковська Вікторія Олександрівна,

студентка 4 курсу, спеціальності “Право”

Науковий керівник: Герасимчук О. П., к.ю.н, доц.,

директор ННІ права ім. І. Малиновського

The article is dedicated to the study of the activities of the Ukrainian Parliament Commissioner for Human Rights during the full-scale war with the Russian Federation. The key areas of the ombudsman’s work are examined: human rights activities during martial law, mechanisms for documenting war crimes, protection of internally displaced persons’ rights, restoration of violated citizens’ rights, and international cooperation in the human rights sphere. The complexity and multifaceted nature of the institution’s work in extreme war conditions are highlighted, emphasizing its role in ensuring the protection of citizens’ rights and freedoms, documenting war crimes, and forming international solidarity.

Keywords: Ombudsman, human rights, martial law, internally displaced persons, war crimes, human rights activities, international cooperation, war in Ukraine

ОМБУДСМАН УКРАЇНИ: ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ПІД ЧАС ВІЙНИ

У вогні безпрецедентної війни, розв’язаної росією проти України, інституція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини постає як ключовий захисник людської гідності та основоположних прав громадян. Ця війна, що принесла не лише фізичні руйнування, а й безліч моральних та правових викликів, перевіряє міцність правозахисних механізмів та їхню здатність забезпечувати дотримання міжнародного права і гуманітарних стандартів в умовах хаосу.

Омбудсмен України постає не просто посередником між громадянином і державою, а живим механізмом відновлення справедливості, захисту найважливіших прав та свобод людини в умовах воєнного часу. Його діяльність перетворюється на місію, спрямовану на збереження цінностей демократичного суспільства та захист прав тих, хто опинився в найуразливіших умовах. Це боротьба не лише за права окремих осіб, але й за принципи, що лежать в основі цивілізованого світу. Щоденна робота цієї інституції – це виклик, який вимагає рішучості, професійності та людяності, адже вона намагається повернути віру в справедливість серед руйнувань, страждань та невизначеності, які несе війна.

Діяльність Омбудсмана під час війни можна поділити на декілька напрямків:

1. Правозахисна діяльність Омбудсмана в умовах воєнного стану

Правозахисна діяльність Омбудсмана в період воєнного стану набуває особливої гостроти та значимості. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини стає ключовою фігурою в системі захисту конституційних прав громадян в екстремальних умовах збройної агресії. Щоденна робота передбачає негайне реагування на численні виклики, які постають перед українським суспільством внаслідок військових дій.

Основним напрямком діяльності стає оперативний моніторинг дотримання прав людини в умовах воєнного стану. Це включає системне спостереження за станом забезпечення базових прав громадян, аналіз можливих обмежень та їх відповідність міжнародним стандартам. Омбудсман здійснює постійну комунікацію з органами державної влади, місцевого самоврядування, силовими структурами для негайного реагування на потенційні порушення прав людини.

Особливої уваги потребує захист прав осіб, які перебувають у найбільш вразливому становищі: військовослужбовців, членів їхніх сімей, переселенців, осіб з інвалідністю, дітей та літніх людей. Омбудсман розробляє спеціальні механізми підтримки та захисту цих категорій населення, створює спеціальні комунікаційні канали для термінового вирішення проблемних питань, надає безоплатну правову допомогу.

2. Механізми фіксації воєнних злочинів

Фіксація воєнних злочинів – надзвичайно складний і важливий напрямок роботи Омбудсмана в умовах війни. Створюється цілісна система документування протиправних дій, які містять ознаки воєнних злочинів, злочинів проти людяності та геноциду. Ця робота передбачає ретельний збір, систематизацію та верифікацію доказів протиправних дій російських окупаційних військ.

Механізм фіксації включає кілька взаємопов’язаних напрямків: польові дослідження, опитування свідків, збір речових доказів, супутникові зображення, відеоматеріали, медичні висновки. Створюються спеціальні мобільні групи, які оперативно виїжджають на місця можливих злочинів, проводять фіксацію пошкоджень, опитування постраждалих, збирають максимально повну доказову базу.

Важливим складником є міжнародна співпраця у документуванні воєнних злочинів. Омбудсман тісно співпрацює з міжнародними правозахисними організаціями, Міжнародним кримінальним судом, дипломатичними представництвами для забезпечення максимальної прозорості та неупередженості в зібранні доказів. Кожен задокументований випадок проходить ретельну перевірку та має бути придатним для подальшого судового переслідування винуватців.

3. Захист прав внутрішньо переміщених осіб

Захист прав внутрішньо переміщених осіб (ВПО) став одним із пріоритетних напрямків роботи Омбудсмана з початку повномасштабної війни. Мільйони українців були змушені покинути свої домівки через бойові дії, що створило безпрецедентну гуманітарну кризу. Уповноважений розробляє комплексні механізми підтримки та захисту прав переселенців на всіх рівнях.

Практична діяльність включає створення спеціальних комунікаційних каналів для ВПО, розгалужену систему консультування, допомогу в отриманні статусу, соціальних виплат, тимчасового житла. Омбудсмен активно працює над забезпеченням прав переселенців на освіту, медичне обслуговування, працевлаштування, соціальну адаптацію в нових умовах.

Особлива увага приділяється найбільш вразливим групам серед переселенців: багатодітним сім’ям, особам з інвалідністю, дітям-сиротам, літнім людям. Створюються спеціальні програми психологічної підтримки, соціальної реабілітації, забезпечення базових потреб. Омбудсман координує зусилля різних державних та громадських інституцій для комплексного вирішення проблем ВПО.

4. Відновлення порушених прав громадян

Відновлення порушених прав громадян в умовах війни є складним і багатогранним процесом, який вимагає системного підходу та оперативного реагування. Уповноважений з прав людини розробляє та впроваджує спеціальні механізми компенсації та відшкодування шкоди, завданої громадянам внаслідок бойових дій, окупації, терористичних актів.

Практичні інструменти включають створення спеціальних реєстрів пошкодженого майна, механізмів його обліку та компенсації, юридичного супроводу постраждалих. Омбудсман тісно співпрацює з місцевими органами влади, страховими компаніями, міжнародними організаціями для забезпечення максимально повної та справедливої компенсації.

Важливим напрямком є також правова допомога громадянам у відновленні документів, втрачених або пошкоджених під час бойових дій. Створюються спеціальні мобільні групи, які допомагають людям оформити необхідні папери, отримати довідки, забезпечити юридичний захист їхніх прав та інтересів.

5. Міжнародне співробітництво у правозахисній сфері

Міжнародне співробітництво стає критично важливим інструментом правозахисної діяльності в умовах війни. Омбудсман перетворюється на ключову комунікаційну платформу між Україною та міжнародними правозахисними інституціями. Головною метою такої співпраці є максимальне висвітлення правдивої інформації про порушення прав людини під час російської агресії.

Співпраця реалізується через низку каналів: офіційні дипломатичні комунікації, участь у міжнародних правозахисних конференціях, підготовку спеціальних доповідей для ООН, Ради Європи, ОБСЄ. Омбудсмен забезпечує системне інформування світової спільноти про масштаби та характер порушень прав людини в Україні.

Важливим результатом міжнародного співробітництва є не лише фіксація воєнних злочинів, а й формування міжнародної солідарності, запровадження санкційних механізмів проти держави-агресора, забезпечення міжнародної підтримки України. Омбудсман перетворюється на потужний голос українського народу на міжнародній арені, який послідовно домагається справедливості та захисту прав людини.

Отже, діяльність Омбудсмана України в умовах воєнного стану є надзвичайно важливим інструментом захисту прав та свобод громадян. Через складні випробування війни інституція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини демонструє системну здатність протистояти масштабним порушенням міжнародного права, забезпечувати гідність та основоположні права українців. Робота Омбудсмана виходить далеко за межі традиційних правозахисних функцій, перетворюючись на потужний механізм збереження людяності, справедливості та правопорядку в екстремальних умовах війни.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Oksana Shcherbanyuk, Jurgita Paužaitė- Kulvinskienė. Systemof HumanRights Protection and Judicial Protection in Ukraine during the War andItsCompatibility Problems in the context of EU Integration. The ChallengesandOpportunities in Law Ukrainian Case under the Conditions of War. Kraków2023.P.787-859 https://books.akademicka.pl/publishing/catalog/view/554/1790/2225.
2. Омбудсман України. СПЕЦІАЛЬНА ДОПОВІДЬ Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо дотримання прав національних меншин (спільнот) та корінних народів в умовах збройної агресії Російської Федерації проти України. 2024. 156 с.
3. Шевчук О. В. ІНСТИТУТ ОМБУДСМАНА В УКРАЇНІ ПІД ЧАС ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ: ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ. СУЧАСНІ ВИКЛИКИ ТА АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУДОВОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ : VІІ Міжнар. науково-практ. конф., м. Чернівці, 27 жовт. 2023 р. 2023. С. 663–666.
4. ЩОРІЧНА ДОПОВІДЬ про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні у 2023 році. Омбудсман України. URL: https://ombudsman.gov.ua/report-2023/images/documents/annual-report-2023.pdf (дата звернення: 20.11.2024).

Ключові слова: права людини, право на життя, репродуктивне право, репродуктивне здоров’я, материнство, охорона материнства і дитинства, аборт, ембріон.

Annotation. In the article the proplem of the right to an abortion is considered. It is emphasized on the problem of determination the moment of the beginning human life as a moment of establishment of its protection. It is examined a correlation between right to life of the person and right to reproductive function of a mother. There is an overview of legislation regulating such problems. Some propositions are made to resolve raised problems.

Key words: human rights, right to life, right to reproductive function, reproductive health, maternity, maternity-and-child protection, abortion, embryo.

Постановка проблеми. Підвищену увагу до проблеми початку правової охорони життя та визначення статусу ембріона обумовлює низка чинників. По-перше, визнання на конституційному рівні людини, її життя та здоров’я найвищою цінністю. По-друге, констатація існування в Україні критичної демографічної ситуації вимагає нового погляду на життя окремої людини як на депозит майбутнього благополуччя всієї нації. По-третє, відсутність чіткого визначення і законодавчого закріплення моменту початку життя людини і, в свою чергу, моменту початку правового забезпечення його захисту. Також вагомою залишається проблема співвідношення права людини (в даному контексті, зокрема ембріона) на життя та репродуктивного права жінки на здійснення аборту, що, до того ж, може порушувати і право чоловіка на батьківство.

 Короткий аналіз останній досліджень і публікацій. Значна кількість наукових публікацій, присвячена питанням штучного переривання вагітності в контексті репродуктивного права і права людини на життя, засвідчує безперечну актуальність проблематики. Зокрема, дослідженнями цих питань займалися: Н. Болотіна, З. Ромовська, О. Тіхомиров, М. Малеїна, І. Горелик,

Т. Гурська, О. Кашинцева, Л. Гирла, К. Черевко, І. Тимошенко, О. Ростокін-ський, О. Привалов, С. Бєляєва, Г. Романовский, О. Рогова, Н. Борисевич, М. Гора, О. Пунда, О. Гуменна, Т. Павленко, Л. Лозанович, Ю. Гоголь, О. Ду-фенюк, І. Силуянова, М. Бавсун, П. Попов, Г. Ярманова, Г. Миронова, А. Со-ловйов та ін.

Викладення основного матеріалу. У Концепції Державної програми «Репродуктивне здоров’я нації на 2006–2015 роки», схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006 р. № 244, справедливо зазначено, що стійка тенденція до скорочення чисельності населення в Україні внаслідок зниження рівня народжуваності та підвищення рівня загальної смертності ставить під загрозу її майбутнє і робить проблему репродуктивного здоров’я загальнонаціональною [12].

Поняття «репродуктивне здоров’я» було введене в міжнародну правову практику Каїрською Міжнародною конвенцією ООН про народонаселення і розвиток від 1994 р. Під цим поняттям було запропоновано розуміти права подружжя і окремих осіб вільно приймати рішення відносно кількості своїх дітей, інтервалів між їх народженням, часом їх народження, право бути проінформованими і мати доступ до усіх безпечних, ефективних та дозволених методів планування сім’ї за їх вибором, а також інших способів регулювання народжуваності, що не суперечать закону [13].

Народження дитини є природною і водночас найважливішою соціальною функцією жінки, яку, крім неї, ніхто здійснити не може. Відповідно, право на материнство є одним із фундаментальних природних прав жінки взагалі і жінки, яка перебуває у шлюбі, зокрема. У частині 3 статті 51 Конституції України материнство названо предметом державної охорони [1, с.18].

У ч. 1. ст. 49 Сімейного кодексу України закріплюється право дружини на материнство [9, с. 15]. Воно означає як право народити дитину, так і право утриматися від цього. Конституційне право на особисту свободу виключає змушування до інтимних стосунків, материнства чи аборту.

Україна ратифікувала низку міжнародних документів, що забезпечують права жінок, зокрема репродуктивне право. Серед них: Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Пекінська Декларація та Платформа Дій, прийняті IV Всесвітньою конференцією жінок у Пекіні, 1995 р. та ін.

У п. 12 Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 1979 р. жінкам на рівні із чоловіками забезпечується доступ до медичного обслуговування, а також право планування розміру сім’ї [3].

Пекінська декларація про статус жінок від 1995 р. в п. 12 проголосила право жінки на свободу думки, а також гарантію повної реалізації потенціалу в суспільстві при будуванні свого життя у відповідності зі своїми бажаннями, а зокрема і те, що право жінки є і правом людини. У п. 17 даної Декларації проголошується визнання і підтвердження прав усіх жінок на контроль над усіма аспектами свого здоров’я, зокрема над їх власною фертильністю, тобто здатність давати нащадків. У п. 23 держави-учасниці конференції зобов’язуються забезпечувати жінкам можливість повноцінно користуватися всіма правами людини і основними свободами і застосовувати активні дії проти порушення таких прав і свобод [5].

На виконання цих міжнародних зобов’язань в Україні було ухвалено декілька законодавчих актів, зокрема Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 1.01.2006 та ін. Репродуктивне право жінки знайшло своє закріплення у Законі України «Основи законодавства про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р..

Ст. 50 Закону України «Основи законодавства про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р. дозволяє проведення операції штучного переривання вагітності за бажанням жінки в акредитованих закладах охорони здоров’я при вагітності строком не більше 12 тижнів. У ст. 57 вищезгаданого закону зазначається, що з метою охорони здоров’я жінки їй надається право самій вирішувати питання про материнство, тобто вільний репродуктивний вибір [10].

На жаль, Європейський суд з прав людини як єдиний орган, який може трактувати Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод, визначив, що в ембріона немає «абсолютного права» на життя. Це означає, що захист права ембріона не може розглядатися окремо від життя вагітної жінки, в утробі якої він розвивається. Більше того, Європейська комісія встановила: законний аборт, проведений на 14-му тижні, на підставі того, що «вагітність, народження дитини або догляд за нею можуть поставити жінку в складну життєву ситуацію», не є порушенням Європейської конвенції. Тобто Європейський суд визнав припустимими аборти не тільки за медичними, але й за соціальними показаннями. [17, с. 11].  Європейська комісія з прав людини також визнала, що держава може встановлювати певні обмеження при здійсненні права на аборт, не порушуючи при цьому вміщеного у статті 8 права вагітної жінки на приватне життя (справа Брюггеманн і Шойтен, доповідь Комісії від 1977 р.). На відміну від статті 4 Американської конвенції з прав людини, в статті 3 Конвенції не визначається, що життя починається з моменту зачаття, і на це слід звернути увагу [18, с. 27].

Варто зазначити, що Україна ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод, і наше внутрішнє законодавство має відповідати її принципам. Проте виникає конфлікт між репродуктивною свободою жінки, її правом на переривання вагітності і правом на життя зачатої нею, але ще не народженої дитини. Альтернатив цьому конфлікту немає. Дотримуватися прав жінки і прав іще не народженої нею дитини неможливо: якщо жінка реалізує своє право на переривання вагітності, то нівелюється право на життя зачатого плоду, а якщо визначати право на внутрішньоутробне життя як невід’ємну частину права взагалі, то, безперечно, в такому випадку будуть обмежені права матері.

В останні роки повсюдно пропагується нове трактування аборту, відповідно до якого аборт − це не просто припинення прогресування в організмі жінки змін, викликаних розвитком ембріону, а вбивство дитини, котра гине жахливою смертю під скальпелем хірурга, а тому є великим гріхом, який жінці доведеться спокутувати усе життя.
Визнання ембріону людиною, особою означає, що, даючи згоду на аборт, жінка розпоряджається не своїм тілом, а життям іншої людини.
Відповідно до статті 4 Хартії прав сім’ї від 22 жовтня 1983 р. аборт є прямим порушенням основного права людини на життя [8].

Конвенція «Про права дитини» від 1989 р. поняттям «дитина» охоплює кожну людську істоту до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше [2, с. 6]. Ратифікуючи зазначену Конвенцію законодавець Аргентини зазначив, що за початок життя визначається момент запліднення. Натомість Франція, ратифікуючи документ, чітко зазначила, що ст. 1 Конвенції «Про права дитини» не повинна суперечити національному законодавству, відповідно до якого переривання вагітності допускається. Щодо українського законодавства, то відповідно до Інструції МОЗ України «З визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості» від 29 березня 2006 р. під плодом розуміють внутрішньоутробний продукт зачаття, починаючи з повного 12-го тижня вагітності до вилучення з організму матері [11] З цього можна зробити висновок, що до 12-го тижня вагітності «внутрішньоутробний продукт зачаття» вважається ембріоном [15, с. 70]. Окрім того, норма-дефініція Закону України «Про заборону репродуктивного клонування» від 14 грудня 2004 р. визначає ембріоном зародок людини на стадії розвитку до восьми тижнів.

Правовий статус ембріона в Україні визначається опосередковано. Ст. 18 Конвенції «Про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини» 1997 р. зазначає, що якщо національне законодавство дозволяє проводити дослідження на ембріонах in vitro, воно повинне забезпечити належний захист ембріона [4].

Таким чином, правовий статус людського ембріона і плода фактично зводиться до статусу «внутрішньоутробного продукту зачаття», але не статусу людини. І лише живо народження (вигнання чи вилучення з організму матері плода, який після вигнання чи вилучення, незалежно від тривалості вагітності, від того, чи перерізана пуповина і чи відшарувалася плацента, дихає або має будь-які інші ознаки життя, такі як серцебиття, пульсація пуповини, певні рухи м’язів) надає плоду статус людської особи [15, с. 71].

Схема визнання початком життя початок фізіологічних пологів та появи на світ дитини сьогодні зазнає дедалі більшої критики, автори якої обґрунтовують думку про визнання початку життя з моменту зачаття (запліднення). При цьому вчені аргументують свою позицію такими аксіомами:

1) існує відмінність генетичного матеріалу матері та ембріона (плода) людини, що обумовлює необхідність розглядати останнього не як частину тіла жінки, а як новостворену неповторну біологічну одиницю;

2) внутрішньоутробний період існування людської істоти є передумовою її існування після народження, тобто невід’ємним етапом розвитку людини, тому він повинен захищатись правом так, як і життя людини після народження;

3) людський ембріон володіє особливим онтологічним статусом – він є «потенційною людиною», що обумовлює ту особливу значимість, яка створює підстави для її захисту кримінально-правовими засобами;

4) здатність до автономного життя людини після народження є відносною, оскільки потрапляючи у цілком нове середовище, де значно нижча температура, існує гравітація, численні звукові, тактильні, зорові, вестибулярні та інші подразники, адаптація новонародженого до цих умов є складним процесом і, якщо вчасно не надати допомогу, дитина може загинути [14, с. 107].

Ст. 4 Хартії прав сім’ї від 1983 року встановлює захист життя від моменту зачаття дитини [8]. Це положення можна використати за основу встановлення моменту початку життя.

Конституція України у ст. 27 проголосила право кожного на життя. Зміст названого права в Конституції не розкривається. Право на життя – це природне право людини, захист якого охоплює широкий комплекс активних дій усіх державних і суспільних структур. Проте, законодавець упустив вказівку на часові рамки захисту цього права, зокрема, з якого моменту такий захист має місце. Цей факт має вагоме значення, оскільки, якщо життя буде захищатися з моменту зачаття, це буде запереченням права жінки на репродуктивну функцію в частині самостійного вирішення долі іншого життя шляхом здійснення аборту.

Свобода вибору жінки з приводу того, чи народжувати, чи не народжувати протирічить і загальноправовим, і конституційним принципам і нормам. Неузгодженість ідеї про невід’ємні права і право кожного на життя дозволяє сумніватися в праві жінки на позбавлення ембріона потенційного життя.

Оскільки держава ввела перелік соціальних показників переривання вагітності, то можна сказати, що вона стала на один «злочинний» шлях разом з окремою жінкою, тим самим протиставила себе і окремого дієздатного індивіда (жінки) недієздатному – ембріону, який свою волю не може виразити ні словом, ні дією. А, між іншим, Конституція України проголосила, що право на життя не підлягає обмеженням. В даному випадку мається на увазі не тільки обмеження, а позбавлення права з’явитися на світ.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права закріплює право на життя і недопустимість позбавлення будь-кого життя [6].

Ще одним спірним положенням в контексті правоздатності ембріона є закріплена неможливість бути підданим жорстокому поводженню. Варто звернути увагу на те, що ембріон сприймається як об’єкт права, а не суб’єкт, що, однак, не заперечує існування і наявності у нього правоздатності. Свою згоду на проведення аборту, а тим більше на спосіб його проведення, який в будь-якому випадку являється жорстоким, він виразити не може. Жорстокість прослідковується в тому, що найрозповсюдженішим способом проведення аборту є механічне вишкрібування або вакуум-аспірація. Плід розчленовується і видаляється, при чому відчувати біль він може, як і доросла людина.

І зовсім немає узгодженості правомірного проведення аборту
(за бажанням жінки або за медичними показниками) і ст. 51 Конституції України, в якій закріплено, що материнство і дитинство знаходяться під захистом держави. Незалежно від того, чи вагітна жінка, чи уже народила і виховує дитину, вона вже є матір’ю. Це найважливіша соціально-біологічна функція жінки. В Статуті Всесвітньої організації охорони здоров’я від 22 липня 1946 р. зазначено, що держава зобов’язана сприяти охороні материнства і дитинства і вживати заходи, що сприяють здатності до гармонічного життя в мінливих умовах довкілля [7].

Однак законодавче закріплення правомірності проведення операцій зі штучного переривання вагітності за бажанням жінки чи на основі соціальних показників (не включаючи медичні показники, коли життя самої жінки знаходиться в небезпеці) кардинально протирічить даному положенню, зокрема, в частині охорони дитинства [16, с. 34].

Окрім того, право дружини самостійне рішення про проведення штучного переривання вагітності прямо заперечує право чоловіка на батьківство, що має закріплення у ст. 50 Сімейного кодексу України [9, с. 15]. Законодавець не забезпечив це право вимогою згоди чоловіка на проведення аборту у жодному нормативно-правовому акті. У свою чергу, це є порушенням ч. 1 ст. 54 Сімейного кодексу України, де зазначається, що усі найважливіші питання життя сім’ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Тому, було б доречним внести зміни до ч. 3 даної статті «Вважається, що дії одного з подружжя стосовно життя сім’ї вчинені за згодою другого з подружжя», де варто зазначити про винятки, зокрема, що стосується вирішення питання про проведення аборту.

Іще одним вагомим аспектом, що акцентує увагу на необхідності встановлення моменту початку життя саме із зачаття дитини, є те, що, згідно Сімейного кодексу України, батьківство чоловіка презюмується саме із зачаття дитини.

Висновки.

Отже, на сьогодні проблема штучного переривання вагітності є дуже актуальною, оскільки стосується різних галузей права, зокрема, конституційного, сімейного, кримінального, цивільного та ін. Нагального вирішення потребує встановлення моменту початку життя національним законодавством для забезпечення конституційного права на життя людини, його захисту та захисту права чоловіка на батьківство.

Список використаних джерел

 1. Конституція України: Офіц. видання. – Станом на 01.11.2010 р. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 88 с.

2. Конвенція ООН права дитини: Прийнята резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН, від 20 листопада 1989 року та набула чинності 2 вересня 1990 року. – К.: Видана за підтримки Дитячого фонду ООН (Юнісеф), 1991 р. – 47 с.

3. Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 1979 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov. ua/laws/show/995_207

4. Конвенція про захист прав і гідності людини у зв’язку з використанням біології і медицини від 1997 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU97355.html

5. Пекінська декларація про статус жінок, прийнята на Четвертій Всесвітній Конференції про статус жінок в Пекіні 4 -15 вересня 1995 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.a-z.ru/women/texts/78r.htm

6. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12. 1966 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.irs.in.ua/index.php? option=com_content&view=article&id=84&catid=47&Itemid=74&lang=uk

7. Статут Всесвітньої організації охорони здоров’я від 22 липня 1946 р. : [Електронний ресурс]. – Режим роботи: http://zakon1. rada.gov.ua/ laws/show/995_599

8. Хартія прав сім’ї від 22 жовтня 1983 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://translate.google.com.ua/translate?hl=ru&langpair=en%7Cru&u= http://www.vatican.va/roman_curia/pontifical_councils/family/documents/rc_ pc_ family_doc_19831022_family-rights_en.html

9. Сімейний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. на 18 січня 2011 року: (Відповідає офіц. текстові) – К.: Алерта; ЦУЛ, 2010. – 78 с.

10. Основи законодавства України про охорону здоров’я : Закон України від 19 листопада 1992 р. : [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://ses.kosiv.org/docs/health-care.html?showall=1

11. Інструкція з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості, затверджена наказом МОЗ України від 29.03.2006 №179 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2 .rada.gov.ua/laws/show/z0427-06

12. Концепція державної програми «Репродуктивне здоров’я нації на 2006-2015 роки»: схвалено розпорядженням Кабінету міністрів України від 27 квітня 2006 р. №244-р : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://med-job.com.ua/index.php?go=Pages&in=view&id=104

13. Матеріали Міжнародної Каїрської конференції ООН по народонаселенню і розвитку: Програма дій ООН МКНР: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://translate.google.com.ua/translate?hl=ru&langpair =en%7 Cru&u= http://www.iisd.ca/cairo.html

14. Дуфенюк О. М. Проблемні аспекти криміналізації діянь проти життя ембріона та плода людини / О. М. Дуфенюк ⁄ / Матеріали ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції [«Медичне право України: правовий статус пацієнтів в Україні та його законодавче закріплення»], (Львів, 17-18 квітня 2008 року). – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2008. – 256 с.

15. Кашинцева О. Ю. Проблеми визначення статусу ембріона: етико-правовий аспект / О. Ю. Кашинцева // Вісник Академії адвокатури України. − №10. – 288 с.

16. Тимошенко И. В. Искусственное прерывание беременности в аспекте конституционного права на жизнь / И. В. Тимошенко // Семейное право. − №2. – 2004. – 236 с.

17. Ярманова Г. Заборона абортів: обов’язковий призов жінок на службу державі // Дзеркало тижня. −№ 36. − 2010.

18. Гом’єн Донна. Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини / Донна Гом’єн. – Львів: Кальварія, 1999. – 176 с.

Зазначене питання практично не досліджувалося, оскільки в повній мірі досить складно співвіднести всі технологічні можливості з переліком прав людини, які гарантовано Основним Законом. 

Метою цієї статті є перелік гарантованих законом прав людини та встановлення переліку найпоширеніших технологій, за допомогою яких ці права захищаються або ж можуть бути порушені та навіть порушуються.

Всі технології спрямовані для допомоги людям. Так, комп’ютерні технології, для прикладу, допомагають в управлінні автомобілем. Використовуючи штучний інтелект виробники автомобілів програмують пристрої автомобілів для зміни тяги при проходженні поворотів (Alfa Romeo Giulietta Q2), для роботи повного приводу автомобіля (Audi RS5), для нічного бачення та визначення перешкод на шляху (BMW), для здійснення автоматичного паркування автомобіля Park Assist (Volkswagen), система безпечного зближення, яка ідентифікує перешкоди і зупиняє автомобіль якщо така перешкода є на шляху автомобіля (Volvo) [9; 110-113]. Однак, не всі технології спрямовані на допомогу користувачу, хоч і на перший погляд дійсно дають додаткові зручності чи користь.

На сьогоднішній день стрімко розвиваються технології пов’язані з використанням оптичних приладів, а точніше фототехніки та відеотехніки, які на сучасній стадії розвитку технологій, істотно допомагають у пошукові людей, котрі вчинили злочини і водночас нерідко сприяють порушенню особистих прав, що гарантовані Конституцією. Однією з найпоширеніших подібних технологій є технологія ідентифікації обличчя людини на фотографіях та на потоковому відео. Так, перебуваючи в аеропортах, інших громадських місцях, на вулицях і навіть в автобусах ми помічаємо різноманітні пристрої, які здатні отримувати та передавати на відповідні сервери зображення всього, що відбувається “в полі їхнього зору”. Сучасні відеокамери спостереження дають можливість отримувати зображення досить високої роздільної здатності, однак їх висока вартість в значній мірі обмежує їх  широке використання. Що дає застосування такої техніки? З однієї сторони за допомогою таких технічних засобів можна відслідкувати місцезнаходження злочинця, що дає можливість забезпечити безпеку громадян [7]. З іншої сторони – це засіб контролю за людьми. Завдяки використанню таких приладів є можливість відслідкувати переміщення людини практично в усіх громадських місцях. Про це варто згадати, коли йдеться про захист права на свободу пересування, що гарантується статтею 33 Конституції України [7]. Ця інформація може стати предметом діяльності зловмисників і завдати серйозних збитків потерпілим. Так, для прикладу, в аеропорту Франкфурта для проходження митного контролю застосовується система EasyPass, яка дає можливість абсолютно в автоматичному режимі проходити митний контроль. Однак, як зазначає експерт біометричних досліджень Федерального відомства Німеччини з безпеки інформаційних технологій Генріх Імор “Будь-яка гримаса може повністю дезорієнтувати систему отримання біометричної інформації” [10; 28-31]. Таким чином, мова йдеться деякі недоліки таких систем: фактично, незважаючи на високу роздільну здатність, вони не здатні передбачити зміну міміки людини, при цьому даючи можливість обманути себе.

Іншим прикладом використання сучасних біометричних технології є їх використання в соціальних мережах. Так, новизною ідентифікації людини у 2011 році стала можливість аналізу фотографій та розпізнання облич людей на них у мережі Facebook, налаштування якої були встановлені “по замовчуванню” [2], тобто без відома користувача. Також сервіс цієї мережі почав запитувати у користувачів інформацію про осіб, зображених на завантажених фотографіях. Оскільки на сьогоднішній день мережа Facebook нараховує близько 850 млн. користувачів, ця мережа фактично стала картотекою облич, за допомогою якої можна ідентифікувати кожного з користувачів. Важливим є питання про ризики і можливості такої ідентифікації. Ось з цього моменту починається найцікавіше. Вказавши сукупність відомостей про себе (адресу електронної пошти, номер засобів зв’язку, іноді навіть номер кредитної картки), розмістивши фотографії, нерідко особистого характеру, коментарі тощо, користувач може стати “жертвою” зловмисників. Так, згідно з думкою представників антивірусної компанії Symantec “… станом на квітень 2011 року можливість втрати даних наявні в 100 тис. прикладних програм для Facebook”. Представники Symantec вважають, що треті сторони не тільки могли переглядати профілі користувачів, їх фотографії і переписку, а й відправляти повідомлення від імені користувачів [8], що фактично є порушенням права, яке, зокрема, в Україні передбачене у  статті 31 Конституції України. Це стосується не тільки мережі Facebook, а й інших соціальних мереж. Для прикладу, повне видалення відомостей про користувача із сервера в мережі “ВКонтакті” здійснюється протягом 6 місяців. Про Інший приклад збереження відомостей про користувача після того як він видалив свій профіль з сервера дізнаємося з позову Німецького агентство із захисту даних подало позов проти Facebook. Причиною цього позову була нова технологія Facebook щодо розпізнавання облич. Німецька сторона прийшла до висновку, що Facebook відслідковує користувача навіть після видалення ним його профілю з мережі, що є грубим порушенням приватного життя людини. В комп’ютері зберігаються так звані cookies або інші непомітні файли, які містять інформацію про користувача, що дають можливість відслідковувати його. Саме про такі файли наголошує голова агентства Йохане Гаспар. Однак, німецька сторона не змогла пред’явити вагомих доказів для того, щоб відсудити у Facebook право на припинення діяльності щодо розпізнавання і відслідковування користувачів. У січні 2012 року Європейський суд  з прав людини постановив відсутність вини у діяннях Facebook [6]. Також він заявив, що Facebook не має права збирати біометричні дані користувачів, такі як форма обличчя і відстань між очима без їх дозволу [5]. В таких випадках досить часто користувачі самі винні у тому, що їх відслідковують. Це зумовлено тим, що значна кількість користувачів навіть не підозрюють про існування подібних файлів у своїх комп’ютерах і не видаляють їх.

Надзвичайно цікавим є механізм роботи кнопки “Like”, яка розміщена практично скрізь, де тільки можливо: під фотографіями, коментарями, статусами тощо. Загальний принцип використання її зловмисниками наступний. За словами експерта у сфері безпеки компанії Symantec Штефана Веше, найрозповсюдженішим на сьогодні методом є так званий “like baiting”. Шляхом розміщення постів, використання чату або прямих повідомлень хакер від імені зламаного користувача, розсилає посилання в якості приманок. Як правило, вони ведуть на фан-сторінки Facebook, які обіцяють купони на знижку тощо, якщо користувач натисне кнопку “Мені подобається”. Таким чином хакер отримує інформацію про цього користувача та заробляє трохи грошей” [4; 34-37]. Іншим, не менш цікавим способом заволодіти інформацією про користувача, є використання різних прикладних програм. Так, особливо цікавими для користувачів є прикладні програми, яких немає на Facebook, для прикладу кнопка “Мені не подобається”. Як показує досвід, користувачі цієї соціальної мережі “клацають” по цьому контенту не підозрюючи про те, що їхня сторінка вже зламана. Але навіть ті користувачі, які проявили уважність можуть стати “жертвою” соціального хакерства, потрапивши у інший капкан. Якщо при відкриванні спеціальних прикладних програм, які розповсюджуються кіберзлочинцями натиснути на кнопку “Не дозволити”, користувач опиняється не на сторінці зі своїм профілем, а на підробленому головному сайті, що зовні абсолютно ідентичний Facebook. Така кнопка містить адресу на фішинговий сайт (підроблений сайт, який виглядає точно так само як сайт банку чи сайт, який проводить перерахунки через Інтернет. Потім зловмисники шляхом обману спонукають користувача відвідати його і ввести свої конфіденційні дані) [11]. Фішинговий сайт можна розпізнати за неправильною URL адресою (універсальний локатор ресурсу) [3]. Після того, як користувач вніс сюди свої реєстраційні дані, він знову опиняється на своєму профілі Facebook, але тепер у зловмисника є реєстраційні дані цього користувача [4; 34-37]. Таким чином, зловмисник може здійснювати розсилання спаму, шкідливих програм, іншого небезпечного контенту від імені користувача, реєстраційні дані якого він отримав у такий спосіб. Досить часто таким способом зловмисник може заволодіти не тільки загальною інформацією про людину, а й її особистою інформацією, яка охороняється законом. Згідно зі статистикою сервісу безпеки “Secure.me” 85% користувачів соціальної мережі “Facebook” у Великій Британії є необачними і розміщують на своїх сторінках у соціальній мережі інформацію особистого характеру [1].

Таким чином, забезпечення безпеки шляхом використання фото та відеокамер із розпізнаванням облич людини та технологій розпізнавання облич людини на фотографіях у соціальних мережах далеко не завжди є безпечним та часто загрожує порушенню прав людини і громадянина, які гарантуються Конституцією. Говорячи про забезпечення безпеки в соціальних мережах варто звернути увагу не тільки на недоліки забезпечення безпеки в них, а й про людський фактор, про необережність при користуванні послугами соціальних мереж.

Список використаних джерел

1. European research done by secure.me reveals: 85% of Facebook users in the UK are careless, sharing sensitive personal details: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.secure.me/en/about/press/press-releases/85-of-facebook-users-in-the-uk-are-careless-sharing-sensitive-personal-details/.
2. Facebook по умолчанию активировал функцию распознавания лиц: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://itc.ua/news/facebook_po_ umolchaniyu_aktiviroval_funkciyu_raspoznavaniya_lic_53892/.
3. URL: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/ wiki/URL.
4. Взлом человека / Сергій Антончук // Chip. – № 08. – 2012.
5. Германия запретила Facebook распознавать лица: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lenta.ru/news/2011/08/03/facebook/.
6. Германия проиграла суд против Facebook: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.okompyutere.ru/view_post.php?id=483.
7. Конституція України від 28.06.1996р. // Відомості Верховної ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
8. О социальных сетях: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://fsbu. com.ua/index.php?topic=4583.0;wap2.
9. Полный автопилот / Сергій Антончук // Chip. – № 08. – 2012.
10. Тотальный видеоконтроль / Сергій Антончук // Chip. – № 07. – 2012.
11. Фішинг: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kaspersky.ru/ phishing.

Є. Є. Зембра

магістрант Інституту права ім. І. Малиновського

Національного університету “Острозька академія”