постмодернізм – Науковий блоґ

Вплив письменників літугрупування “Бу-Ба-Бу” на розвиток українського літературного життя

Анна Ступчук — Tue, 03 Jun 2014 16:03:15 +0000

У статті розглянуті особливості творчості письменників-бубабістів Юрія Андруховича, Олександра Ірванця та Віктора Неборака, які вплинули на розвиток сучасної української літератури.

Письменники-вісімдесятники – це покоління освічених, ерудованих людей. Вони часто переосмислюють духовні цінності, підпорядковуючи їх світовим філософським концепціям. Їм притаманне мислення мистецькими асоціаціями, ремінісценціями, цитатами, використання цитації як діалогу. У цьому виявляється ставлення до мистецтва слова як до складової дійсності, що належить певній епосі, культурі, особистості. Тому дослідження їх творчості є актуальним науковим напрямком у сучасному українському літературознавстві.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. При підготовці роботи використані дослідження, присвячені актуальним проблемам сучасного вітчизняного літературного процесу (І. Андрусяк, Т. Гундорова, Н. Анісімова, Є. Баран, І. Бондар-Терещенко, Н. Зборовська, М. Ільницький, М. Рябчук та ін.), літературно-критичні розвідки щодо творчості Ю. Андруховича, О. Ірванця й В. Неборака (Н. Білоцерківець, В. Ґабор, І. Кручик, Л. Таран та ін.).

Літературна група “Бу-Ба-Бу”, незважаючи на понад двадцятирічну історію та значний внесок у літературний процес, ще й до сьогодні не стала предметом широкого наукового вивчення (дисертаційні дослідження В. Моренця, І. Старовойт, Н. Філоненко).

Мета статті – визначити місце й значення для вітчизняного літературного процесу кінця ХХ – початку ХХІ століть поетичного угруповання “Бу-Ба-Бу”, а згодом творчості Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака як окремих письменників.

Виклад основного матеріалу. Стаття про сучасну українську літературу у Вікіпедії називає Андруховича – одним з провідних українських прозаїків і, зокрема, есеїстів, Ірванця – одним з найвідоміших українських драматургів, а Неборака одним з відомих українських поетів. Зазначено також, що вони – ініціатори чималої кількості публічних акцій, спрямованих на розвиток українського літературного процесу, на популяризацію української сучасної літератури в Україні та за її межами.

Наприкінці 80-х років минулого століття в українській літературі відбуваються переорієнтації світоглядного характеру, формується нова літературна ситуація, яскравим стилем якої стала карнавалізація. Одним із її проявів була ситуація так званої “нової котляревщини”, коли мова художньої літератури “повстає” проти літературної мови. Руйнування норм у даному випадку спричинене не невіглаством (адже більшість сучасних авторів мають досконалу філологічну освіту), а спробою нівелювати розрив між мовою літератури й українською літературною мовою. Окрім того, починає змінюватися і ставлення до літератури, розуміння її завдань і функцій, як з боку авторів, так і з боку літературозавців та критиків. Це сприяло перенесенню акцентів тематики й проблематики творів, найуживаніших їхніх образів і форм [7].

Відкритішою і демократичнішою стала літературна теорія і власне сама література, про що свідчить, зокрема, виникнення численних літугруповань, новаторська розробка традиційних тем й образів, розширення меж поетичного мовлення.

У цьому непростому контексті інтелектуального та соціально-політичного розвитку й постала творчість вісімдесятників, яка подекуди стала своєрідною антитезою до творчості класиків соцреалізму. Твори цих письменників важко обмежити рамками певного напрямку чи течії. Це, насамперед, новий тип світобачення, мислення, творчості, нова мова.

Одним з таких літоб’єднань стала група “Бу-Ба-Бу”, заснована 1985 року (хоча перша спільна книга бубабістів побачила світ лише через десять років). Своєю творчістю Юрій Андрухович, Олександр Ірванець та Віктор Неборак , спочатку як члени групи, а потім окремі автори, помітно вплинули на український літературний процес.

Вже перші публічні виступи “Бу-Ба-Бу” (найрезонантніші з них — у Київському театрі імені Івана Франка та у Львівському оперному театрі опери і балету під назвою “Крайслер Імперіал”) засвідчили, що діяльність групи є справді явищем у вітчизняному літературному процесі, за визначенням Т. Гундорової [4],“особливим культурним феноменом”.

На думку науковців, бубабісти активізували мову української поезії, звільнивши її від численних табу, розширили тематику й збагатили систему образів та жанрів, розгерметизували офіційну літературу, змінили імідж українського літератора, почали відроджувати зацікавлення літературою у різних категорій читачів.

Поетична група “Бу-Ба-Бу”, яку від самого початку діяльності критики сприймали як епатажну, стала яскравим виразником нових поглядів на літературу. Твори бубабістів , підкреслено екстравагантні., викликають в одних читачів захоплення, а в інших, навпаки, неприйняття. У цьому контексті творчість бубабістів варто розглядати не як руйнування традицій, а як їхнє оновлення, розвиток, введення в систему світових формостильових взаємодій. Автори ніколи не ставили перед собою патетичної мети — витворювання певного літературного канону. Вони насамперед прагнули бути почутими і прочитаними, писати так добре, як дозволяли їм їхні таланти. Кожен з них був не проти заробляти собі на життя літературною працею і мати при цьому висловлювати власну думку, а не надиктовану кимось. І довели, що це цілком можливо [7].

За словами Олександра Ірванця, “хоча сьогодні, з відстані років виглядає , що ми таки й справді домоглися дещо змінити в літературі, але тоді ми більше переймалися тим, щоб добре писати. Краще, ніж писали тоді інші, краще, ніж те, що можна було прочитати на сторінках тодішніх видань. Пізніше з’ясувалося, що ми таки справді створили новий…ні, не канон,…ми створили нові правила гри. Кажучи простіше, ми повернули гру в поезію. Хоча не тільки ми, вся генерація вісімдесятників трудилася над цим” [3].

Якщо ж говорити про кореляцію новаторство–традиційність, то у творчості бубабістів воно переходить у синтез. Так, Ю. Андрухович, О. Ірванець і В. Неборак відновили практику неофіційних поетичних вечорів із залученням інших видів мистецтва (музики, театру, живопису), завдяки відмові від будь-яких обмежень на тематичному, образному, мовному рівнях, розширили межі поетичного мовлення.

У літературу бубабісти прийшли як покоління письменників-урбаністів. Їхня поява обумовлена очевидною потребою створення саме міської літератури і за змістом, і за формою. Твори Ю. Андруховича, О. Ірванця й В. Неборака не лише про місто, його мешканців та події, вони й написані мовою міста [6]. За ними прийшли інші цікаві письменники, для яких вони стали першовідкривачами багатьох тем і образів.

“По життю ми товаришували з “метафористами”, але були веселішими за них, – зауважував Юрій Андрухович. – Я думаю, лінія поділу пройшла між містом і селом. Ми були стовідсотково міськими” [3]. На думку В. Даниленка, сучасна українська література існує за горизонтальною моделлю, тобто роль столиці не є визначально важливою для успіху письменника , як це було раніше. Успіх бубабістів, які не є представниками столичного письменства, ще одне підтвердження тому.

Їхня творчість є безпосередньою емотивною реакцією на зовнішні чи внутрішні стимули, умови життя. Заглиблення в абстрактне минуле, міфи, перекази, легенди не робить їх відірваними від життєвих проблем, бо їх твори з чітко висловленою життєвою і громадянською позицією. Проте такі твори ні в якому разі не є поетичною програмою показового патріотизму. Це швидше поетичне осмислення всієї історії України, народу, літератури. На відміну від літераторів 60 – 70-х рр. у бубабістів панує спокійний розповідний тон, як правило, відсутній вплив конкретної історичної дійсності, закличних інтонацій.

Головним предметом зацікавленості для Ю. Андруховича, О. Ірванця й В. Неборака є фрагменти щоденного життя – летючі моменти, незначні епізоди, позірні почування. Література бубабістів позбавлена високої “поетикальності” з одного боку та грандіозних історичних тем і постатей – з іншого. Вони не поривалися впливати на політичні процеси, проте політика, болючі проблеми сьогодення в них присутні, особливо в іронічних поезіях О. Ірванця, есе Ю.Андруховича, виступах на літературних подіях В. Неборака. Ліричні мініатюри, які також зустрічаються у творчості бубабістів, витончені і навіюють екзистенційні роздуми. Саме через все це творчі вечори цих авторів і були, і залишаються популярними серед молоді, хоча вони виступають перед публікою здебільшого вже не як представники літугрупування, а як окремі автори, широко відомі своїми творами.

У своїх творах автори нерідко змінюють і статус слова: втрачаючи звичну номінативну функцію, слово виступає і формою, і змістом поезії, її матерією. Особливості творів бубабістів, насамперед поетичних, виявляються у сміливому експериментуванні з мовними засобами. Це лексичні та семантичні авторські неологізми, звукові прийоми, метричні схеми, строфічна організація, ритміко-синтаксичні конструкції тощо. Поетичність текстів досягається часто не шляхом використання нових і несподіваних фігур (подекуди вони взагалі відсутні), а завдяки тону мовлення, лексичному матеріалові, синтаксису. Ліризм поезій О. Ірванця, Ю. Андруховича та В. Неборака, багатство епітетів і метафор, порівнянь та перифраз, тропіка цих поезій, яскрава й оригінальна, роблять тексти самобутніми й дозволяє безпомилково визначити їхнє авторство.

Творчість бубабістів переконує, що гарна лірика може бути персонажною, що найцікавішим персонажем часто є сам автор, що існує певна таїна перетікання поезії у життя того, хто намагається впіймати її записом , що людину цікаво сприймати як автономний світ, центр якого знаходиться у ній самій, а не назовні [3].

Мовний рівень їхніх творів разом з тим відзначається простотою лексики та поетичного мовлення. Авторська імітація суржику, залучення сучасної лексики, просторіч, вульгаризмів ілюструють мовну картину в сучасній Україні. З часом автори мало звертаються до словотворення, натомість активно використовують розмовний шар лексики, таким чином відтворюючи мовну картину сучасного українського суспільства.

Літературознавці також зазначають такий внесок бубабістів в українську літературу як урізноманітнення строфіки (від звичайних катренів до строфоїдів та сонетоїдів), риформування ритміки за допомогою апунктуації (відсутність розділових знаків, що, в свою чергу, залучає читачів до співпраці), активне використання прийомів постмодернізму (стилізація, ремінісценція, метафоричність) і неоавангардзму (бурлеск, епатажність) у поєднанні з традиціями народнопісенної творчості та української класики.

Як зауважив в одному інтерв”ю Олександр Ірванець: “ Після “Бу-Ба-Бу” в українській поезії стало можливим писати все, досяжність успіху залежить тільки від міри таланту. Ми зруйнували дуже багато шаблонів. Не те що ми вийшли, боролись, руками-ногами їх валяли – просто ми писали, не думаючи про те, що це „не можна”, і воно ставало „можна”.

На думку Анатолія Дністрового, заслуги цієї групи неможна не дооцінювати. Вони вражаючі, – вважає він, – якщо бодай поглянути на ті трансформації, котрі відбулися в художній мові, а також у манері поведінки письменників (йдеться про так звані авторські стратегії) [5]. Читачам цікаві ці яскраві, небуденні емоції – через проблеми, струси, катаклізми, колізії, – всього цього бубабістам якраз не бракує. Як і розвинутої уяви, багатої фантазії вкупі з високим рівнем освіченості та ерудиції.

Значною мірою завдячую бубабістам в українському суспільстві змінюється ставлення і до самого літературного процесу. Літературний процес, – акцентує письменник Андрій Курков, – це вже не тусовка поетів під дахом якої-небудь кав’ярні. Це постійне нагадування про себе, про літературу – насамперед читачам, для яких дуже важливим є особисте спілкування з письменником, можливість почути його невідредаговані думки.

Читач повинен звикнути до того, що може отримати книжку з рук автора, побувати на її презентації особисто, цьому сприяє й відсутність поділу літератури на “столичну” і “ провінційну”. Письменники, готові “зняти перед потенційними читачами капелюха і відрекомендуватися”, сприяють не лише популяризації власної літературної творчості, а й розвитку української літератури взагалі. І зараз бубабісти – найактивніші учасники різноманітних поетичних дійств, фестивалів, презентацій (Та ж Ранкова кава у “Купідоні”, “Гогольфест”, виступи на “Мистецькому Арсеналі” і Львівському книжковому форумі, читання поезій під музику і виконання пісень на власні слова, численні інтерв”ю з приводу найрізноманітніших аспектів життя).

“Хоче того письменник чи ні, – вважає Андрій Курков, але навіть коли його ніхто не бачить, він лишається персонажем культурного життя власної країни. І, як у будь-якому літературному творі, якщо він виведений активним персонажем, він урешті-решт перемагає”.

Дещо іншої думки про літпроцес і присутність у ньому творів деяких сучасних авторів, зокрема, й декого з “бубабістів”, літературознавець і критик Михайло Наєнко, який рефлексує з приводу “сучасного літературного процесу, для чогось втягнуто у проклятий постмодернізм.” Через це, мовляв, різко впали тиражі українських книг, відбулася комерціалізація книговидання, а найголовніша вада процесу – “немає впину поширенню витворів із ненормативом у лексиці, з відвертою порнографією у мотивах” [1].

А ось Петро Білоус вважає, що застосування до літератури поняття “літературний процес” зовсім недоречно, оскільки має штучний характер і не відповідає естетичній природі літератури. Отож, можна говорити про вплив на розвиток літератури, літературне життя. Що ж до поняття “літературний процес”, то це, на його думку, породження радянського літературознавства. Адже ще Б.-І. Антонич зазначав у роботі “Національне мистецтво”, що до літератури не варто застосовувати поняття “процес”, “розвиток”, це механічне перенесення з природничих наук [1].

Такі особливості творчості літугруповання “Бу-Ба-Бу”, як поєднання публічності та популярності аж до культовості, ритуальність, карнавальність, іронічність та самоіронічність, пародійність, синтетичність, патріотизм, урбанізм, єдність масовості й елітарності, демократичність, толерантність, дають підстави виокремлювати «бубабу» як окремий стиль у межах постмодерністського художнього методу.

Багато наших літературознавців (та й читачів) звикли думати, що успішні митці – це на Заході, а український літератор повинен страждати, випрошувати у держави окраєць хліба. Всі ж інші (серед них і бубабісти) – чужі для нашої літератури”. Чому чужі? Тому, що пропагують українську літературу у Європі? Тому, що є патріотами своєї країни? Тому, що прилучають до якісної української літератури молодь?

“Я переконаний, що найбільше зло, і українських літераторів, і їхньої потенційної публіки – депресивний синдром української літератури, оті плачі-голосіння за долею-волею, самокатування, – зауважив Віктор Неборак [3]. Отож, “Бу-Б-Бу” стало радикальним способом подолання депресії, антидепресантом і надихнуло на творчість молодих українських літераторів, багато з яких підтримують цю думку

“Інакшими бубабісти не будуть – переконаний Євген Баран, – вони мінятимуть маски, але ніколи не зрадять свого дітища. Інакше, це б означало зраду ідеалів своєї молодості” [2].

Творчість Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака має значний вплив на перебіг сучасного літературного життя в Україні, з їхніми іменами пов’язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході. Твори бубабістів перекладені польською, англійською, німецькою, угорською, російською, фінською, шведською, іспанською, словацькою мовами.

Висновки. Аналіз доробку Ю. Андруховича, В. Неборака та О. Ірванця свідчить, що вони внесли значні зміни не лише в сучасну українську поезію, а й прозу, драматургію, перекладацьку діяльність, а група “Бу-Ба-Бу” стала прикладом для молодих талановитих авторів. Її діяльність сприяла демократизації літературного життя, що виявилося, зокрема, й у виникненні численних літературних угрупувань, викликала новий інтерес до сучасної літератури – і не лише у критиків та літературознавців, а й у читачів, насамперед, молоді. Отже, беззаперечний внесок літераторів групи “Бу-Ба-Бу” у вітчизняну літературу засвідчує їхню значимість і дозволяє розглядати як неординарне явище в українській літературі.

Список використаних джерел та літератури

1. Білоус П. Літературний процес: міф чи реальність? [Текст] / П. Білоус // Українська літературна газета. – 2013. – 28 черв.

2 Бондар-Терещенко І. Сатира для бідних [Текст] / І. Бондар-Терещенко // Україна молода. – 2013. – 10 лют.

3. “Бу-БА-Бу” ( Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак) : Вибрані твори : Поезія, проза, есеїстка [Текст]. – Львів: Піраміда, 2008. – С. 392.

4. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн [Текст] / Т. Гундурова. – Київ: Критика, 2005. – С.77–95.

5. Дністровий А. Втрачений совок [Текст] / А. Дністровий // Книжковий клуб плюс. – 2007. – №12. – С. 38–39.

6. Клименко В. Бу-Ба-Бу. 20 років потому [Текст] / В. Клименко //Україна молода. –2005. – Ч. 56. – 31 бер.

7. Філоненко Н. Синтез масового й елітарного в поетичних творах групи “Бу-Ба-Бу” (На матеріалі збірки “Бу-Ба-Бу: Т.в.о./…/ри”) [Текст] / Н. Філоненко // Актуальні проблеми слов’янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. / Відп. ред. В. А. Зарва. – Ніжин: Аспект-Поліграф, 2007. – Вип. ХІV: Лінгвістика і літературознавство. – С. 137–143.

Діана Кобернюк Загальний огляд поезії ХХІ століття у контексті біблійної інтертекстуальності.

Олеся Гощук — Tue, 18 Jun 2013 09:30:27 +0000

Початок ХХІ століття стає особливим періодом у розвитку української світоглядно-філософської творчості. Активізація суспільного життя в Україні тих років визначає пошуки нових творчих обріїв, широку амплітуду художнього експериментування. Українська культура, а відтак і література, виходить за рамки провінційної обмеженості й замкнутості і входить у світ європейських загальнолюдських інтересів. Це відбувається як своєрідний наслідок істотних зрушень в галузі суспільно-політичної і філософської думки.
Цей період означується поширенням у суспільній свідомості взаємопротилежних тенденцій тяжіння до «ще радянського» атеїзму і нового «боговідкриття», які були радше знаком пошуку шляхів радикального виходу з національної і соціальної неволі, аніж виявом ідеологічної нетерпимості і світоглядного монізму.
На зламі ХХ-ХХІ століть, ці ідеї етично приваблювали інтелектуальну еліту своєю екзистенційно-гуманістичною спрямованістю, активним життєвим цілепокладанням, яке, висуваючи Бога в центр буття, передовсім знаменувало собою утвердження в суспільно-політичній і філософській думці християнсько-світоглядних позицій. Це вже згодом на ґрунті постмодерної української ментальності ідеологія сприйняття витісняється текстотворчими новаціями, які однак апелюють швидше до форми, а не до змісту.
«Перехід» віків у Європі проходить під знаком техногенних революцій та соціальних потрясінь від нововведень та експериментів Голівуду, що, звісно, не могло не накласти свого відбитку на характер нової постмодерної світоглядно-філософської думки, та не позначитися на художньо-філософських пошуках.
В Україну проникають найбільш впливові західні політичні ідеології такі як анархізм та фемінізм. Картина світоглядно-філософських орієнтацій починає базуватися на плюралізмі та вседозволеності.
Таке розмаїття політичних течій та світоглядних орієнтацій детер-мінує багатоваріантність постановки філософських проблем. Багато митців ХХІ століття починає виступати зі спільними закликами щодо оновлення літератури. Пошуки ж нового в галузі художньої творчості розпочинають іти головним чином двома напрямами: а) працею над змістом віршованих текстів (посиленням естетизації та інтелектуалізації, зверненням до «вічних» тем, поглибленням філософічності і психологізму) і б) зацікавленням формою («модність» верлібрів, зорова поезія тощо). Щоправда, ці два напрями ніколи не функціонують відособлено один від одного, раз у раз перетинаючись чи навіть збігаючись.
У строкатості й неоднозначності поезії початку XXІ тепер уже незалежне від радянської ідеології українське літературознавство переважно вбачає боротьбу проти класичного традиційного мистецтва, а активні філософсько-мотивні шукання в літературі постмодерного періоду (не стилю) об’єктивно зумовлюються новітніми досягненнями в галузі філософії, психології, соціології, розвиток яких стимулював зростання суспільної свідомості, яка в свою чергу інтенсифікувала художньо-естетичну думку.
Необхідність остаточного виведення української літератури із радянських обіймів (говоримо про класиків старшого покоління, які розпочинали свою творчу ниву у ХХ столітті) спричиняє цікавість до раніше заборонених тем та мотивів. У центрі нової поезії відтепер – осміяна (не оспівана) радянська влада та Бог. Щодо детермінації світоглядно-християнської свідомості, то в літературі окреслюються дві течії: модерна та постмодерна. І самовизначення письменника в рамках тієї чи іншої художньої орієнтації незмінно набуває ідеологічного забарвлення, зачіпає цілий ряд питань національно-культурного, соціального плану, в тому ж числі і питання віри.
Загалом же християнська наративна традиція ХХІ століття глибоко інтерпретує роль Біблії, релігійних тем та мотивів в українській літературі, які у процесі модернізації зазнали певного повороту від величального тону попередніх століть до сумніву і скептицизму або й відвертого докору надземним силам за їх байдужість до людського горя, що принесло століття світових воєн та антигуманістична політика комунізму і фашизму.
У цьому випадку, кажучи про традицію, варто наголосити на основних пластах її багатошаровості, зокрема, означити репрезентацію сакральних мотивів у старій літературі, за словами Ярослава Поліщука, починаючи від симпатичних середньовічних апокрифів та закінчуючи відважними інтерпретаціями Біблії в філософських творах Г.Сковороди. Другий пласт умовно обіймає епоху романтичних культів, а третій – вказує на модерне та постмодерне переосмислення християнства [6, с. 53].
Досліджувана проблема, яка насамперед стосується біблійної інтертекстуальності початку ХХІ століття, якраз і припадає на третій, означуваний вище пласт постмодерного переосмислення, що полягає у представленні християнського елементу як вихідного пункту розгортання власної полемічної версії. У цей період головна увага скеровується не на наявність християнського мотиву чи образу як такого, а на спосіб їх представлення, переважно виразно конфліктний щодо звичайного, визнаного за норму трактування. При цьому в самому характері реінтерпретацій християнської теми добре відчутний неповторний дух часу, провідні філософсько-світоглядні аспірації доби та характерні суперечності людини на зламі модерністичних та постмодерні стичних концепцій переосмислення світової та власнедушевної дійсності.
Література кінця ХХІ століття стає об’єктом особливої уваги багатьох сучасних дослідників (І.Бетко, В.Сулими, Я.Поліщука, О.Пухонської та ін.), адже поезія цього періоду пропонує читачеві ґрунтовне переосмислення, нові інтерпретації християнських символів, і в цьому реалізує не тільки своє право на новаторство, але й свій обов’язок дати естетичну картину світу, співзвучну світорозумінню людини ХХ-ХХІ століття та її духовним пріоритетам. Це яскраво виражено і на рівні ідеології текстів, і у стилістиці, і у тропіці. Таке явище було пов’язане із тим, що уже епоха модернізму (не кажучи уже про постмодернізм) сколихнула підвалини християнського світогляду. І від, власне, категоричного богоборства українську поезію утримувала лише традиція.
Проте біблійно-християнські символи все ж стають повноправним наративом у поезії ХХІ століття. Спроби їх «реабілітації» спостерігаємо у О.Пухонської, Ю.Дишканта, Р.Романюка,С.Сітало, В.Литвак, О.Гундер, О.Барбак. У цьому випадку авторам не вдасться закинути поверховість і однозначність трактування образів. На формування світогляду поетів впливає літературно-християнська спадщина попередніх поколінь. Але стрімкий інформаційний розвиток суспільства, його глобалізація та урбанізація спричиняють переоцінку якості художніх текстів, викликають зацікавлення малодослідженими аспектами сучасної творчості, котра водночас апелює і до традиції, і до постмодерну.
Попри все зауважуємо, що модерновість поезії частково відходить на задній план і поступається постмодерним варіаціям текстотворення, а відтак численним паразитуванням та нео-категоріям. Ось тут особливо гостро постає проблема «перекрученої» біблійної тематики. Пошуки чогось нетипового у літературі сприяють новим переосмисленням традиційно-світоглядних (а відтак і християнсько-моралізаторських) канонів. Індивідуально-авторське письмо на зламі століть починає відкидати повністю тягу до традиційності. Все ж на основі критичного опрацювання наукового доробку дослідників новочасної літератури та власного аналізу творчості поетів цього періоду дозволимо собі зауважити, що у поетичних текстах авторів таки простежується еволюція світоглядно-християнських поглядів на тлі гострої і стрімкої постмодернізації суспільства.
Тому інтертекстуальне багатство біблійної тематики становить особливу цікавість сучасного літературознавства. А оскільки ґрунтовних досліджень біблійної інтертекстуальності поезії кінця ХХ-поч. ХХІ століття в сучасних наукових працях немає, то актуальність цієї проблеми досить гостра.
Література:
1. Габор В. Українські літературні школи та групи 60-х – 90-х pp. XX ст. / Василь Габор. – Львів : Піраміда, 2009. – 620 с.
2. Зборовська Н. Код української літератури: проект психоісторії новітньої української літератури. [монографія] / Н.Зборовська. – К.: Академвидав, 2006. – 504 с.
3. Іванишин П.В. Постмодернізм і національно-духовна ідентифікація / П.В.Іванишин //Українські проблеми . – 1999. – № 1-2. –С.123-130.
4. Пухонська О.Я. Інтертекстуальність української поезії початку ХХІ століття: Автореферат дис. … канд., філол. наук: 10.01.01. / О. Пухонська – Київ, 2013 р. – 20 с.
5. Поліщук Я. Література як геокультурний проект: Монографія / Я. Поліщук. – К.:Академвидав, 2008. – 304 с.
6. Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму / Я.Поліщук . – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2011. – 216 с.
7. Поліщук Я. Ревізії пам’яті. : Монографія / Я. Поліщук . – К.:Академвидав, 2008. – 210 с
8. Cулима В. Біблія і українська література. : Навч. посібник / В. Сулима . – К.: Освіта, 1998.-400 с.

Герой-коханець у Жаданівській поетиці

N_Klimchuk — Thu, 06 Jun 2013 18:39:47 +0000

Сергій Жадан в одному зі своїх блогів висловив думку: “У 20 легко закохуєшся й довго приходиш до тями. А прийшовши, починаєш усе спочатку.” [5] Схоже, починати все спочатку — звичний стан Жаданівського героя-коханця . Тобто, він боїться переступити межу “за 20-ть”. Любовні справи у текстах Жадана — річ, яка нагадує сверблячку, автор повсякчас розчухує до крові. Крайнощі — супровідна тема усіх інтимних текстів автора. Ліричним героєм керує момент, який ніколи не буває випадковим. Усе в світі закономірно: після великої пристрасті приходить безмежне розчарування, після виснажливих пошуків — омріяна винагорода. Його кохання — стихійна істина, яка відкривається лише обраним, хто в силі повірити у магію, перед тим провівши мільйони циганських окультних обрядів, де не обходиться без проливання крові: «Закохані моєї країни добивають одне одного своєю любов’ю, вони не здатні обмежитись любовними стосунками, їм і секс як такий не цікавий, під час сексу вони виривають один одному язики і видавлюють очі, розрубують тіла коханих тяжкими важкими різницькими сокирами, підливають отруту в спільний алкоголь, тому що померти вони мають лише разом, бо вони кохають одне одного і жити одне без одного просто не зможуть» [4, с. 104]. Автор переосмислює світ, себе у ньому, існування кохання як такого. Неоднозначність автора у своїх думках — уже стало закономірністю. А його ліричний закоханий герой повсякчас додає драйву у це святе почуття, воно постає для нього річчю передусім духовною, а лише потім – метафізичною. Автору довподоби гратися з поняттям любові, вона у нього неоднозначна і не завжди традиційна, у книзі «Лілі Марлен» зображує і лесбійське кохання і ці тексти — спокусливі. Так вважає і Т. Потапова, що закоханості персонажів цієї збірки « Лілі Марлен» вирізняються не стільки флером романтики та заспокоєності, скільки відчуттям невідворотності та безумним бігом наввипередки до краю прірви, де виграє не той, хто швидше добіжить, а той, хто яскравіше бігтеме, бо єдиним, що ти зможеш сказати падаючи, буде [7]:

…не плач, моє серце, не плач,

не муч душу свою картонну,

ми ще зустрінемось

з того боку кордону. [3, с.27]

Щодо фізичного боку любові, то його герой-коханець торкається не часто. Вперше більш-менш відверті описи сцени кохання з’являються у книзі «Ворошиловград», проте у віршах сцен кохання немає. У своїх ліричних текстах автор пише від першої особи, щоразу ніби переживаючи заново описані почуття. Таким чином, Жадан виілює в собі того ж героя-коханця, який розповідає свою самобутню історію і вражає ніжністю та гостротою. Славносвісним став вірш «І жінка з чорним як земля волоссям» зі збірки «Вогнепальні і ножові» 2012 року:

І жінка з чорним, як земля, волоссям,

яку я знаю вже стільки років,

живе собі, не переймаючись зовсім,

поміж ранкового світла й вечірніх мороків.

Поміж заліза й гарячого листя,

поміж стін і пташиних криків,

поміж підземних русел, що переплелися,

поміж усіх своїх снів і фріків. [1, с.79]

Таким чином, кохання літературного героя — обов’язково жінка сильної волі, жінка незалежна, проте він завше залежних від неї. У його ліриці проскакують біблійні мотиви, він підносить почуття на вищий рівень, який є над людиною, над її можливостями: “Я готовий позбавити місто керування і на портвейн перетворювати озерну воду, лише б вона, згадуючи про моє існування, писала мені листи про життя і погоду” [1, с. 80]. Коли він пише уже про двох, то ця історія обов’язково з нотами катастрофи, у Жадана просто не існує спокою, “жаданівські” стосунки повсякчас надлюдські, божевільні, скажені. Вони або гармонійні, або навпаки — порушуть світовий рух як такий: «І коли їх вчергове ламало і кидало і планети над ними пливли розхитано….» [1, с.80]

Щодо художніх засобів, якими автор зображує життя ліричного героя, то вони повторюються і переплітаються крізь роки. В ранніх творах його герой губить себе посеред вокзалів, залізниць, ночей. Це зустрічається і в пізніших текстах. Періодично твори Сергія Жадана мережать і наскрізні образи. Колись це була косметика, її фактура, кольори тощо, потім, наприклад, жіноча білизна. Як приклад, рядки з поезії «Пластунка N»:

Ти одягала військові боти,

бігла до школи — пенал, олівчик.

Все ще попереду — перші аборти,

татові джинси, мамин ліфчик. [2, с. 8]

Як зазначає Олег Коцарев, Жаданівський герой-коханець оточений стабільними образами, серед яких залишаються сипучі речовини – тютюн, мелена паприка, наркотики рослинного походження, – а також серце та інші вічні людські органи[6]:

З легенями, повними тютюну,

з кишенями, повними алкоголю,

він мовби пробив заслону міцну,

не відчуваючи зовсім болю. [3, с. 116]

Варто відзначити, що стосунки героя-коханця будуються на вулицях, серед сірих буденних речей: книг, медичних карток, квитків, тюрем. Проте він вдихає у ці речі душу і таким чином вони стають уже не просто частиною реальності, вони будують світ, який розташовується на межі прірви. Щодо манери передачі людських почуттів, мови автора, якій притаманні постійні риторичні фігури. Герої часто задають собі питання, на які ж і відповідають, вони смачно повторюють необхідні фрази, роблячи акцент на головному.

Насамкінець зауважимо, що герой-коханець Жадана особливий, він не має звичних потреб, він прагне лише найвищого. Постійно розриваючи себе на частини, роздираючи себе на шматки, які потім покладе до ніг тій, обраній. Його закохані не розцінюють цей світ раціонально. І попри пекучий біль та відчай у цьому є щось до болю зворушливе. Робити певні висновки ще зарано, адже ліричний герой досі не знайшов себе, досі у пошуках. Але незважаючи на це, він знає, що таке любов: «Любов — це бажання мати дітей після дефолту.» [4, с. 163].

Список використаних джерел

Жадан С. Вогнепальні й ножові. [Текст] / Сергій Жадан. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2012. – 160 с.
Жадан С. Історія культури початку століття. [Текст] / Сергій Жадан. – К: Критика, 200. – 83 с.
Жадан С. Лілі Марлен [Текст] : книга нових та вибраних віршів / Сергій Жадан. – Харків: Фоліо, 2009. – 183 с.
Жадан С. Марадонна. [Текст] / Сергій Жадан. – Харків: Фоліо, 2007. – 176 с.
Жадан С. Новорічне. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tsn.ua/analitika/novorichne.html
Коцарев О. Безнадійні віра і любов Сергія Жадана [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litakcent.com/2011/04/08/beznadijni-vira-i-ljubov-serhija-zhadana/
Потапова Т. «Марадона» Сергія Жадана. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://sumno.com/article/maradona-sergiya-zhadana-buty-nokautovanym-chy-pob/

ОБРАЗИ ОВІДІЯ І ПІФАГОРА ЯК ЖЕРТВИ ТОТАЛІТАРИЗМУ (ЗА РОМАНОМ КРІСТОФА РАНСМАЙРА «ОСТАННІЙ СВІТ»)

Tania Kalichak — Tue, 04 Jun 2013 13:40:28 +0000

У статті проаналізовано історичні постаті Овідія і Піфагора, а також їхні прототипи у романі К. Рансмайра “Останній світ”.

The article is dedicated to historical figures of Ovidius and Pythagoras and to their prototypes in the novel of Christoph Ransmayr “The Last World”.

Ключові слова: постмодернізм, античність, Піфагор,Овідій, Рансмпйр.

Key words: postmodernism, antiquity, Pythagoras, Ovidius, Ransmayr.

Актуальність дослідження: часто політика і мистецтво тісно пов’язані між собою, тому проаналізувавши, образи Овідія і Піфагора, як постатей історичних, так і персонажів роману, зможемо зробити висновок, як може впливати політика на митця в плані творчого та особистого життя. Об’єктом дослідження є роман австрійського письменника Крістофа Рансмайра «Останній світ». Предмет дослідження: історичні постаті Овідія і Піфагора та їхні прототипи у романі «Останній світ». Мета дослідження: проаналізувати образи Овідія та Піфагора та порівняти їх. Для досягнення мети необхідно виконати наступні завдання: розглянути роль Овідія і Піфагора у світовій культурі, порівняти їхні біографії, дослідити інтерпретацію автора цих двох персонажів античності в постмодернізмі. Теоретико-методологічна база роботи —праці Л. Цибенко «Крістоф Рансмайр і його роман «Останній світ»» (1994) та Б. Рассел «Історія Західної філософії» (1945).

Зазвичай, митець асоціюється з волею, творчістю і незалежністю. Та це лише на перший погляд. Досить часто мистецтво слугує владі та політиці. А ті, хто відмовляються коритися, можуть заплатити дорогу ціну за непослух. Так сталося і з героями Публія Овідія Назона і Піфагора як з постатями історичними, так і з персонажами роману. У романі “Останній світ” молодий римлянин Котта прибуває до міста Томи у пошуках Овідія та його книги «Метаморфози».

Овідій є центральною постаттю роману, хоча фізично в творі він відсутній. Давньоримський поет надихає твір, не фігуруючи в ньому. А Крістоф Рансмайр концентрує увагу на протистоянні поета режиму Августа Октавіана.

Так, давньоримську літературу часів правління Августа Октавіана називають “Віком Августа” або “Золотим віком римської поезії”. Цю епоху представляють три визначні поети: Вергілій, Горацій, Овідій. Але якщо перші два вважалися придворними поетами імператора, то Овідій – поет, який доволі швидко здобув прихильність мас, закінчує життя вигнанцем. Ця постать захоплювала і викликала співчуття як сучасників, так і наступник поколінь.

Овідій був досить популярним серед молоді завдяки своїм любовним елегіям. Його друга дружина була небогою імператора. Але, як свідчить Андрій Содомора, у 8 р. до н. е. Август дав розпорядження про висилку Овідія із Риму в місто Томи. Причинами для вигнання були «образа та помилка». «Образою» стала поема «Наука кохання», котра з’явилася під час скандалу, пов’язаного з подружньою невірністю дочки імператора Юлії. Август видав закон проти розпусти, що передбачав суворе покарання за перелюб. «Дивний парадокс: оспівуючи Рим Августа, Овідій сам же й кував собі сумну долю. Бо оспівував не ідеологію, не ширму, за якою приховувався єдиновладець, а те, чим насправді був Рим за часів Авґустового “золотого віку”» [3].

Доволі важливу роль у романі відіграє і Піфагор. В Овідієвій поемі “Метаморфози” цей філософ є символом впевненості античного поета у тому, що все може змінитися, що дуже відрізнялося від поглядів Августа, який був впевнений у вічності своєї імперії. В “Останньому світі” Піфагор — це постать старого чоловіка, переконаного у реальності попередніх реінкарнацій людської душі. В стражданнях Овідія він впізнав власні, а потім знайшов гармонію між своїми і Назоновими думками. Саме він намагався увічнити поета, поставивши пам’ятник на честь кожного його слова. Припускаємо, що саме через схожі долі Крістоф Рансмайр обрав Піфагора на роль слуги Овідія у вигнанні. Відомо, що Піфагор, як історична постать, був засновником метемпсихозу (від. грец. metempsuhosis) – переселення душ. Він стверджував, що сам колись був сином Гермеса, потім душа його побувала в різних рослинах та людях. Як зазначає Дикеарх, Піфагор вчив, що “по-перше, душа безсмертна, по-друге, що вона переселяється в інших тварин, по-третє, все, що вже коли-небудь сталося, відбувається знову, немає нічого нового.”[4, 40] Схожі думки висловлює Овідій у своїх “Метаморфозах”.

Отож, долі обох постатей були доволі схожими. Вони обидва були вигнанцями: Овідій був вигнаний з Риму за наказом імператора Августа Октавіана, а Піфагор змушений був покинути Самос (звідки він родом), “бо не міг змиритися із тиранією Полікрата” [4, 37].

Є ще низка особливостей, які об’єднують ці дві історичні постаті, а саме:

гарна освіта, велика популярність серед населення, вплив.

Овідій навчався спочатку в початковій школі в Сульмоні. В Римі він навчався в граматичній школі, де і здобув знання з історії, географії, астрономії і міфології. Після граматичної – була риторична школа.

Перший вчитель Піфагора – Гермодамас дав йому знання з основ музики та живопису. Подорожуючи Єгиптом, Піфагор познайомився з філософом Ферекідом, від якого він отримав знання з астрології, таємниць чисел, медицині. Також він слухав лекції Фалеса та Анаксімандра, відомого географа й астронома. Багатьма важливими знаннями оволодів Піфагор за час свого навчання в Мілетській школі. У Фінікії, за легендою, Піфагор навчався у відомих сідонських жреців.

Досить швидко вони здобули велику популярність серед населення.

Овідій дебютував з жанром любовних елегій. Їх він складав в цілком іншій від інших представників цього жанру тональності, що відображало своєрідність його світовідчуття, його розуміння любові “Я не в одне щось закоханий,не на одне задивився: Безліч усяких дрібниць будить любов у мені.” (Любовні елегії, ІІ, 4, 10). Потім Овідій звертається до давнини, але він не писав про імператора і не звеличував його, як було заведено у тогочасному суспільстві.

Піфагор також був відомим серед населення. Його лекції були настільки популярними, що навіть жінки порушували закон, що забороняв їм знаходитися на зборах. Одна з таких порушниць, дівчина на ім’я Теано, стала дружиною Піфагора.

Вони були новаторами свого часу.

Овідій писав легко, грайливо, що було новим. Не писав він про імператора. Постійно шукав способів показати постійний рух, плинність, мінливість.

У школі Піфагора вперше був виказаний здогад щодо кулеподібності Землі. Здогадка про те що рух небесних тіл підлягає певним математичним відношенням, ідеї “гармонії світу” та “музики сфер”, що в майбутньому призвели до революції у астрономії, вперше з’явились саме в колі Піфагора.

Обидва мали досить вагомий вплив на своїх послідовників та на населення зокрема.

Життєрадісна закоханість, легкість та грайливість подання, публічні декламації приносять визнання Овідію. Він був улюбленцем “золотої молоді” Рима, що робить його одним з найпопулярніших письменників свого часу.

Мешканці Кротона, де проживав Піфагор, обирають його цензором моральних якостей людини, духовним батьком міста. Він вміло використовував знання, отримані під час подорожей по світу. Філософ створив свою власну систему вірувань, де головним стало переконання в нерозривному зв’язку всього істотного (природи, людини, космосу) і у рівності людини перед обличчям вічності та природи.

Життя як Овідія, так і Піфагора вкрито таємницями, про багато подробиць із їхнього життя вчені здогадуються, висовуючи певні теорії, які, одначе, базуються радше на легендах та переказах аніж на достовірних фактах.

Лариса Цибенко зазначає, що є декілька версій, щодо причин вигнання Овідія з Рима: 1) митець багато знав про державні справи, що не влаштовувало державний апарат; 2) у своїй праці “Метаморфози” автор прагнув показати непостійність, мінливість, рух, зміни, що не влаштовувало імператора, який заявляв про вічність своєї імперії; 3) занадто сильний вплив Овідія на молодь. Хоча Андрій Содомора подає іншу версію.

Піфагор же втратив свій будинок, а багато його учнів загинули під час пожежі.

Через свою популярність, новаторство та вплив зазнали трагічної долі.

Овідій був вигнаний з Рима у далеке містечко Томи, де і провів останні роки життя. Втрата Риму означала для автора смерть, оскільки на той час Рим вважався цетром цивілізації.

Слава про школу Піфагора рознеслася по всьому світу. Одного разу до Піфагора прийшов Кілон – людина багата. Він бажав вступити до школи Піфагора. Коли йому відмовили, він вирішив помститись, підпаливши будинок Піфагора. Під час пожежі піфагорійці врятували життя своєму вчителю ціною своїх власних, після чого філософ впав у депресію і невдовзі покінчив життя самогубством.

Отже, бачимо, дві постаті, які випереджали свій час і яким пророкували світле майбутнє. Але через їхню унікальність та небажання підкорятись законам, обоє зазнали краху: Овідій став вигнанцем, Піфагор через відмову коритися багатим лишився дому, а його учні – життя. Він також був змушений покинути місце, де жив.

Список використаних джерел:

Публій Овідій Назон. Метаморфози/Пер. З лат., передмова та примітки А. Содомори. – Харків: Фоліо, 2008. – 381с.
Рансмайр Крістоф. Останній світ: Роман/ Пер. з нім. О. Логвиненка; Післямова Л. Цибенко. – К.: Основи, 1994. – 206с.
Содомора А. Дві барви часу Публія Овідія Назона [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://aelib.org.ua/texts/sodomora__ovidius_two_colors__ua.htm
Рассел Б. История Западной философии и ее святи с политическими и социальнимі условиями от Античности до наших дней. – Новосибирск: Сибирское университетское издательство, 2001. – 413с.
Цибенко Л. Крістоф Рансмайр і його роман “Останній світ” [Електронний ресурс] – Режим доступу: ae-lib.org.ua

Науковий керівник – доцент Зелінська Л.В.