Ключові слова: Україна, Польща, стратегічне партнерство, економічні суперечності, двостороння торгівля, зернова криза, транспортна логістика, євроінтеграція.

Актуальність проблеми зумовлена загостренням економічних суперечностей між Україною та Польщею на тлі російсько-української війни. Торговельні обмеження, транспортні блокади та соціально-економічні виклики впливають на стратегічне партнерство двох країн і процес євроінтеграції України. Аналіз цих конфліктів є необхідним для розробки ефективних механізмів співпраці та стабілізації двосторонніх відносин.

Стан наукової розробки проблеми. Для всебічного аналізу тематики дослідження використано дані з різних сфер, включаючи бізнес-аналітику, економічні показники та політичні огляди. Зокрема, опрацьовано матеріали українських і польських аналітиків, які висвітлюють вплив торговельних обмежень, транспортної логістики та соціальної підтримки біженців на двосторонні відносини (Г. Радченка, О. Шаріпова, Б. Федорчука, В. Давиденка, М. Будзіша). Також залучено емпіричні дані щодо громадської думки, включаючи соціологічні опитування, що відображають динаміку ставлення польського суспільства до України (CBOS). Додатково проаналізовано офіційні заяви урядів обох країн, що стосуються ключових економічних і політичних рішень, таких як введення ембарго на українське зерно та блокування транспортних маршрутів. Окрему увагу приділено медійному висвітленню економічних суперечностей, що дозволило дослідити їхню політичну складову та громадське сприйняття (ТСН; Суспільне; Forbes). Комплексний підхід до аналізу джерел сприяв глибшому розумінню факторів, які визначають розвиток українсько-польських економічних відносин у контексті війни та євроінтеграції України.

Мета статті – проаналізувати економічні суперечності між Україною та Польщею, що загострилися внаслідок війни, визначити їхній вплив на двосторонні відносини та євроінтеграційні процеси України.

Для досягнення цієї мети передбачено вирішення таких завдань:

• Охарактеризувати динаміку українсько-польських відносин у контексті економічних суперечностей.
• Проаналізувати вплив торговельних обмежень, транспортної логістики та підтримки біженців на двосторонню співпрацю.
• Дослідити роль політичних та громадських настроїв у загостренні конфліктів.
• Визначити можливі шляхи врегулювання суперечностей та їхній вплив на євроінтеграцію України.

Виклад основного матеріалу. Відносини між Україною та Польщею, що носять стратегічний характер, особливо посилилися після початку російської агресії. Польща стала одним із ключових союзників України, надаючи гуманітарну, економічну та військову допомогу. Водночас, війна виявила низку економічних суперечностей, які вплинули на політичний клімат і суспільні настрої в обох країнах. Особливо гострими стали питання, пов’язані із сільськогосподарським експортом, транспортною логістикою та підтримкою українських біженців у Польщі. Ці конфлікти мають не лише економічний, але й стратегічний характер, оскільки можуть вплинути на подальший розвиток українсько-польських відносин і процес євроінтеграції України.

Двостороння торгівля між Україною та Польщею є надзвичайно важливою для обох країн, сприяючи економічному розвитку та зміцненню політичних зв’язків. Польща посідає провідне місце серед європейських торговельних партнерів України, займаючи перше місце за обсягами двосторонньої торгівлі товарами з питомою вагою 23,1% від загального обсягу торгівлі України з країнами Європи [‎13]. У 2021 році обсяг двосторонньої торгівлі товарами перевищив $10 млрд, а разом із послугами сягнув $11 млрд‎ [15]. Після початку повномасштабної війни в 2022 році, обсяги торгівлі між Україною та Польщею продовжували зростати. Польський експорт в Україну значно пожвавився: у 2020 році він становив трохи більше 5,98 млрд доларів США, у 2021 році зріс майже до 7,54 млрд доларів США, у 2022 році досяг 10,03 млрд доларів США, а у 2023 році – 11,96 млрд доларів США. Україна піднялася з 15-го місця серед експортних ринків Польщі у 2021 році на 7-е місце у 2023 році, поступаючись лише Німеччині, Чехії, Франції, Великобританії, Італії та Нідерландам.

Водночас, вартість українського експорту до Польщі також зросла, хоча й менш вражаюче. У 2020 році вона становила 2,99 млрд доларів США, у 2021 році – 5,07 млрд доларів США, у 2022 році – 6,18 млрд доларів США, а у 2023 році – 4,67 млрд доларів США. Це призвело до рекордного позитивного сальдо торгівлі для Польщі, яке у 2023 році сягнуло 7,29 млрд доларів США, що більш ніж утричі перевищує показники до початку війни [‎10]. Зниження українського експорту до Польщі пов’язане не тільки з вторгненням, але і з забороною на ввезення української агропродукції і частково з блокадою прикордонних автопереходів польськими перевізниками та фермерами [‎3], що тривала з 6 листопада 2023-го до квітня  2024 року [‎6]. Відтак важливо більш детально розглянути суперечності, які по впливали на двосторонню торгівлю.

Одним із ключових економічних конфліктів між Україною та Польщею під час російсько-української війни стала зернова суперечка, яка розгорнулася у 2022–2024 роках. Її витоки пов’язані з тимчасовим скасуванням мит і квот на експорт української аграрної продукції до ЄС відповідно до Регламенту (ЄС) 2022/870, ухваленого Європейським парламентом і Радою ЄС 30 травня 2022 року [‎23]. Це рішення, спрямоване на підтримку української економіки під час війни, дозволило безперешкодний експорт зерна та інших сільськогосподарських товарів на ринок ЄС. Як наслідок, обсяг експорту через сухопутний кордон із Польщею зріс, що спричинило падіння цін на зерно на внутрішньому ринку Польщі. Польські аграрії почали висловлювати невдоволення ще восени 2022 року, звинувачуючи імпорт українського збіжжя в зниженні цін [‎19]. За оцінками польських трейдерів, ціна на пшеницю в Польщі знизилася майже вдвічі: з 2000 злотих ($460) у березні 2022 року до 940 злотих ($216) у березні 2023 року. Подібне падіння цін спостерігалося і на інші зернові культури, зокрема кукурудзу та ріпак. Однак варто зазначити, що здешевлення агропродукції було частиною глобального тренду, а не виключно наслідком українського імпорту. Уряд Польщі намагався врегулювати кризу, але ситуація загострювалася. 5 квітня 2023 року міністр сільського господарства Польщі Генрик Ковальчик подав у відставку, оскільки не зміг впоратися з кризою. Польські фермери продовжували протести, вимагаючи компенсацій, посилення прикордонного контролю та обмеження імпорту українського зерна. 15 квітня 2023 року міністр розвитку і технологій  Польщі Вальдемар Буда оголосив про запровадження ембарго на імпорт та транзит українського продовольства до 30 червня 2023 року [‎8]. Незабаром аналогічні обмеження запровадили Угорщина, Словаччина, Румунія та Болгарія [‎16]. Під тиском країн-сусідів Європейська комісія 2 травня 2023 року ввела тимчасову заборону на імпорт української пшениці, кукурудзи, ріпаку та насіння соняшнику до Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії та Словаччини. Це рішення викликало обурення українського уряду та бізнесу, оскільки постраждали не лише експортери, а й компанії, які вже мали довгострокові контракти з польськими партнерами [‎11]. Проте польська влада пояснювала цей крок необхідністю захисту власних фермерів, які традиційно є важливою частиною електорату правлячої партії. Ситуація загострилася у вересні 2023 року, коли Польща разом із Угорщиною, Словаччиною в односторонньому порядку продовжила заборону на імпорт українського зерна, всупереч рішенню Європейської комісії від 15 вересня 2023 року про скасування відповідних обмежень [‎9]. У відповідь Україна подала позов до Світової організації торгівлі (СОТ) проти Польщі, Угорщини та Словаччини, звинувативши їх у порушенні правил міжнародної торгівлі [‎4]. Київ також розпочав перемовини з Європейською комісією та урядами Польщі, Угорщини та Словаччини щодо механізмів контролю експорту зерна. Ці події призвели до значної дипломатичної напруженості між країнами. 19 вересня прем’єр-міністр України Денис Шмигаль заявив, що Україна може запровадити відповідні торговельні заходи щодо польської продукції. Цей крок викликав жорстку реакцію у Варшаві. Президент Польщі Анджей Дуда під час Генеральної асамблеї ООН порівняв Україну з людиною, що тоне, і може «потягнути рятівника на дно». А прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький пригрозив, що Польща не дозволить «українським олігархам» домінувати на польському ринку [‎20]. МЗС Польщі викликало посла України Василя Зварича та висловило протест щодо заяви президента Володимира Зеленського, що деякі країни ЄС «удавали солідарність, опосередковано підтримуючи Росію». Відомство наголосило, що не дозволить тиснути на Польщу через міжнародні організації [‎20]. На думку багатьох аналітиків, загострення зернового конфлікту стало частиною передвиборчої стратегії правлячої партії «Право і справедливість» напередодні парламентських виборів 15 жовтня 2023 року. Польські аграрії традиційно є одним із ключових електоратів цієї партії, і жорстка позиція щодо імпорту української продукції мала допомогти мобілізувати їхню підтримку. Натомість польський історик Лукаш Адамський наголосив, що ситуація може призвести до кризи довіри між країнами, особливо після гострих заяв українського керівництва. Він зазначив, що подібні торговельні суперечки траплялися й раніше, проте риторика української сторони викликала особливе обурення у польському суспільстві [‎20]. Зерновий конфлікт 2023 року став найгострішим викликом у відносинах України та Польщі за останні роки. Попри те, що транзит українського зерна через Польщу вдалося відновити, питання імпорту залишалося предметом напруги до кінця року. Політичний підтекст конфлікту та його використання у виборчих кампаніях загострили взаємини між країнами.

Напруженість у двосторонніх відносинах зазнала нового витку вже незабаром. Збільшення обсягів торгівлі та необхідність транспортування гуманітарної і військової допомоги створили також нові виклики в сфері логістики. У листопаді 2023 року польські перевізники розпочали блокування українсько-польського кордону, а саме рух вантажівок у пунктах пропуску «Краківець-Корчова», «Ягодин-Дорогуськ» та «Рава-Руська-Гребене», протестуючи проти умов транспортного «безвізу» [‎21]. Ця угода, підписана 29 червня 2022 року, дозволяла українським перевізникам здійснювати двосторонні та транзитні перевезення без необхідності отримання спеціальних дозволів, що значно спрощувало експорт української продукції та підтримувало економіку країни в умовах війни [‎17]. Протестувальники стверджували, що відсутність квот на українських перевізників призвела до нерівної конкуренції, оскільки українські транспортні компанії могли пропонувати нижчі ціни на перевезення через дешевшу робочу силу та відсутність обмежень. Польські перевізники також наполягали на введенні обов’язкової реєстрації всіх українських транспортних компаній у ЄС, що дозволило б контролювати їхню діяльність. До протестів також долучалися і фермери [‎14].

Акції протесту набули масового характеру і знайшли підтримку серед низки польських політиків, зокрема представників ультраправої партії «Конфедерація свободи і незалежності», яка використовувала цю проблему як інструмент для мобілізації виборців перед парламентськими виборами 2023 року [‎14]. Один із активних організаторів блокад, лідер люблінського осередку партії Рафал Меклер, прямо заявляв, що «польська транспортна індустрія не має ставати жертвою європейської солідарності з Україною» [‎12]. Водночас офіційна позиція тодішнього уряду на чолі з прем’єром Матеушем Моравецьким була неоднозначною – з одного боку, Польща виступала стратегічним союзником України, а з іншого, намагалася зберегти внутрішньополітичний баланс, зважаючи на невдоволення значної частини транспортної галузі [‎5]. Блокування кордону тривало кілька місяців, завдаючи значних економічних збитків Україні. Тільки у лютому 2024 року через блокаду українсько-польського кордону бюджет України недоотримав 8 млрд гривень з митних зборів, заявив народний депутат від фракції «Голос» Ярослав Железняк [‎18]. За приблизними оцінками видання «Апостроф» загальна шкода українській економіці від блокади кордону 2024 року могла скласти близько 100 мільярдів гривень [‎6]. Затримки на кордоні негативно вплинули на постачання українських товарів до Європи, зокрема агропродукції та промислових виробів. Польський бізнес також зазнав удару – Національний банк України  повідомив, що прямі втрати імпорту товарів у перший місяць блокади становили 500 мільйонів доларів [‎6]. Конфлікт частково вирішився у червні 2024 року, коли Угода про транспортний безвіз була продовжена ще на рік, але водночас оновлена на умовах, більш вигідних для Польщі. Міністр інфраструктури Польщі Даріуш Клімчак заявив [‎22], що до нового тексту угоди були включені «більшість важливих вимог польських перевізників». Серед ключових змін:

• посилення контролю за перевезеннями та ліквідація нелегальних транспортних операцій;
• можливість призупинення угоди в разі серйозних порушень на ринку автомобільних перевезень;
• нові вимоги до водіїв щодо обов’язкових документів та маркування транспортних засобів.

Ці зміни стали своєрідним компромісом між інтересами польської транспортної галузі та необхідністю збереження безперебійного експорту українських товарів. Загалом, цей конфлікт демонструє складність економічної інтеграції України в ЄС. Польща, як один із лідерів європейського транспортного ринку, розглядає українську конкуренцію як загрозу, що потенційно може повторитися в інших секторах економіки. Очевидно, що подібні суперечки будуть виникати і в майбутньому, оскільки Україна поступово інтегрується в спільний ринок ЄС, а її економічна структура значною мірою схожа на польську. Таким чином, протести польських перевізників не лише висвітлили структурні виклики в українсько-польських відносинах, але й засвідчили складність адаптації української економіки до стандартів ЄС.

Економічні конфлікти між Україною та Польщею під час російсько-української війни мали не лише короткострокові економічні наслідки, а й серйозно вплинули на політичний ландшафт та суспільні настрої в обох країнах. Напруження у відносинах між Україною та Польщею через економічні суперечності проявилося на найвищому дипломатичному рівні. Під час Генеральної асамблеї ООН у вересні 2023 року Президент України Володимир Зеленський заявив, що «дехто в Європі підриває солідарність і влаштовує політичний театр, роблячи із зерна трилер. Може здаватися, що вони грають власну роль, але натомість вони допомагають підготувати сцену для московського актора» [‎20]. У відповідь прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький різко відреагував, заявивши, що Польща більше не передаватиме Україні нову військову допомогу, бо «тепер ми самі озброюємося» [‎20]. Це стало першим прямим публічним натяком на зміну тону Варшави щодо Києва. Питання імпорту українського зерна та протестів перевізників також активно використовувалися в польських парламентських виборах у жовтні 2023 року. Під час передвиборчої кампанії представники правоконсервативної партії «Право і справедливість» (PiS) намагалися заручитися підтримкою фермерів, обіцяючи захистити польський аграрний сектор від «неконтрольованого українського імпорту». Після виборів новий прем’єр-міністр Дональд Туск спробував врівноважити підхід, поєднуючи прагматичні інтереси Польщі з підтримкою України [‎2].

Економічні суперечності також відобразилися на суспільних настроях у Польщі. За даними польського Центру досліджень громадської думки (CBOS), у жовтні 2024 року рівень підтримки прийому українських біженців у Польщі впав до 52% – найнижчого показника з початку повномасштабного вторгнення у 2022 році [‎1]. Це зростання невдоволення частково було спричинене риторикою політиків про конкуренцію українців на ринку праці та соціальну підтримку біженців, яку отримують українці в Польщі.

Конфлікти в економічній сфері показали, що попри стратегічне партнерство, інтереси України та Польщі не завжди збігаються, що може ускладнити подальші переговори щодо членства України в ЄС. Польські чиновники, такі як Павел Коваль (голова Ради з питань співпраці з Україною при прем’єрі), наголошують, що такі економічні суперечки «будуть неминучими на шляху України до ЄС». Однак, в інтерв’ю для ЗМІ він підкреслює, що такі суперечності є частиною нормального процесу наближення до вступу у ЄС: «Ми матимемо багато складних переговорних ситуацій, бо так завжди буває за такого типу перемовин, бо Польща знаходиться поруч з Україною — дві країни мають багато спільних точок дотику, деякі з яких можна використати для побудови синергії, однак десь буде й певний елемент конкуренції» [‎7].

Висновки. Наявність економічних суперечностей між Україною та Польщею вимагає стратегічного підходу до їх вирішення. Війна висунула на перший план питання безпеки, проте ігнорування економічних конфліктів може підірвати довіру між країнами. Україна та Польща мають унікальний шанс на подальше зміцнення свого партнерства, але для цього необхідно вирішити ключові економічні суперечності, що виникли під час війни. Взаємні претензії щодо зернового експорту, транспортної конкуренції та соціального забезпечення українських біженців впливають на суспільні настрої і політичну ситуацію в обох країнах. Для уникнення подальших загострень необхідний стратегічний діалог між урядами, а також чітке розмежування економічних питань від політичної риторики. Ефективне управління цими викликами сприятиме не лише стабілізації двосторонніх відносин, але й успішній інтеграції України в європейське економічне та політичне середовище.

Джерела та література

1. 53% поляків виступають за прийом українських біженців: найнижчий результат з березня 2022 року. pap. URL: https://www.pap.pl/ua/ukrainian/news/53-polyakiv-vistupayut-za-priyom-ukrainskikh-bizhenciv-naynizhchiy-rezultat-z (дата звернення: 06.03.2025).
2. Андрусечко П. Польща – Україна: Туск прагне змінити атмосферу. Наш вибір. URL: https://naszwybir.pl/polshha-ukrayina-tusk/ (дата звернення: 06.03.2025).
3. Григоренко Ю. Блокада прикордонних переходів із Польщею загрожує всій економіці України. GMK Center. URL: https://gmk.center/ua/posts/blokada-prykordonnykh-perekhodiv-iz-polshcheiu-zahrozhuie-vsij-ekonomitsi-ukrainy/ (дата звернення: 06.03.2025).
4. Заборона імпорту зерна: Україна подала позов до СОТ проти Польщі, Словаччини та Угорщини. Blocked. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-economy/3762937-ukraina-podala-pozov-do-sot-proti-polsi-slovaccini-ta-ugorsini-cerez-zaboronu-importu-zerna.html (дата звернення: 06.03.2025).
5. Капнік О. Блокада кордону: Моравецький підтримав польських страйкарів. ТСН.ua. URL: https://tsn.ua/svit/blokada-kordonu-moraveckiy-pidtrimav-polskih-straykariv-2461600.html (дата звернення: 06.03.2025).
6. Катастрофічні збитки: скільки Україні могла коштувати блокада кордону поляками. Апостроф. URL: https://apostrophe.ua/ua/news/world/europe/2024-05-14/katastroficheskiy-uscherb-skolko-ukraine-mogla-stoit-blokada-granitsyi-polyakami/321308 (дата звернення: 06.03.2025).
7. Не треба лякати українців перехідними періодами. Україна вже є частково в ЄС, — депутат Сейму Коваль. Еспресо. URL: https://espreso.tv/ne-treba-lyakati-ukraintsiv-perekhidnimi-periodami-ukraina-vzhe-e-chastkovo-v-es-deputat-seymu-koval (дата звернення: 06.03.2025).
8. Польща заборонила імпорт зерна та іншої аграрної продукції з України. Європейська правда. URL: https://www.eurointegration.com.ua/news/2023/04/15/7159916/ (дата звернення: 06.03.2025).
9. Польща і Угорщина заборонили імпорт українського зерна – BBC News Україна. BBC News Україна. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/news-65291408 (дата звернення: 06.03.2025).
10. Польща та Україна почали активніше торгувати в умовах війни. Агрополіт – гаряча агрополітика. URL: https://tinyurl.com/yc6fyts3 (дата звернення: 06.03.2025).
11. Радченко Г. Внутрішні інтереси Польщі та дружба з Україною. Чи може зернова суперечка зруйнувати польсько-український альянс. Розповідає Геннадій Радченко – Forbes.ua. URL: https://forbes.ua/svit/dopomoga-ukraini-u-viyni-proti-rf-ne-skasovue-vnutrishni-interesi-polshchi-chi-mozhe-zernova-superechka-zruynuvati-polsko-ukrainskiy-alyans-rozpovidae-gennadiy-radchenko-26092023-16258 (дата звернення: 06.03.2025).
12. Рафал Меклер. Політик, який стоїть за блокадою кордону Польщі з Україною. BBC News Україна. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/articles/cn0plynkl6vo (дата звернення: 06.03.2025).
13. Росія, Китай чи Польща: як змінювалися головні торгівельні партнери України. Слово і Діло. URL: https://www.slovoidilo.ua/2024/09/30/infografika/ekonomika/rosiya-kytaj-chy-polshha-yak-zminyuvalysya-holovni-torhivelni-partnery-ukrayiny (дата звернення: 06.03.2025).
14. Супрун О. Блокада кордону: що вимагають польські перевізники та що робить українська влада і підприємці. Суспільне. URL: https://suspilne.media/624883-blokada-kordonu-so-vimagaut-polski-perevizniki-ta-so-robit-ukrainska-vlada-i-pidpriemci/ (дата звернення: 06.03.2025).
15. Торгівля між Україною і Польщею цьогоріч перевищить $10 мільярдів – посольство. Укрінформ. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-economy/3372759-torgivla-miz-ukrainou-i-polseu-cogoric-perevisit-10-milardiv-posolstvo.html (дата звернення: 06.03.2025).
16. Угорщина, Румунія, Болгарія та Словаччина домовилися не відновлювати імпорт українського зерна. hromadske. URL: https://hromadske.ua/posts/ugorshina-rumuniya-bolgariya-ta-slovachchina-domovilisya-ne-vidnovlyuvatime-import-ukrayinskogo-zerna (дата звернення: 06.03.2025).
17. Україна і ЄС підписали “транспортний безвіз”. Європейська правда. URL: https://www.eurointegration.com.ua/news/2022/06/29/7142282/ (дата звернення: 06.03.2025).
18. Чорновол К. “Це забрали в армії”: нардеп сказав, скільки втратила Україна через блокаду кордону. УНІАН. URL: https://www.unian.ua/economics/finance/blokada-kordonu-nardep-nazvav-vtrati-byudzhetu-ukrajini-cherez-protest-polskih-fermeriv-12559449.html (дата звернення: 06.03.2025).
19. Шаріпов О., Давиденко Б., Федорчук В. Перша зернова. Польські фермери через проблему українського зерна «знесли» міністра сільського господарства. Українське агро дійсно так шкодить сусідам? Спойлер – ні! – Forbes.ua. URL: https://forbes.ua/svit/persha-zernova-polski-fermeri-cherez-problemu-ukrainskogo-zerna-znesli-ministra-silskogo-gospodarstva-ukrainske-agro-diysno-tak-shkodit-susidam-spoyler-ni-05042023-12869 (дата звернення: 06.03.2025).
20. Як і чому посварилися Україна та Польща. BBC. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/articles/c9ejzgkydm9o (дата звернення: 06.03.2025).
21. Янко М., Іващук О. Блокування кордону польськими страйкарями: яка ситуація наприкінці року. Суспільне Львів. URL: https://suspilne.media/lviv/650914-blokuvanna-kordonu-polskimi-strajkarami-aka-situacia-naprikinci-roku/ (дата звернення: 06.03.2025).
22. Klimczak: Koniec protestu na granicy z Ukrainą. Minister podał datę. wprost.biznes. URL: https://biznes.wprost.pl/gospodarka/transport/11549779/klimczak-koniec-protestu-na-granicy-z-ukraina-minister-podal-date.html (дата звернення: 06.03.2025).
23. Regulation – 2022/870 – EN – EUR-Lex. EUR-Lex – Access to European Union law – choose your language. URL: https://eur-lex.europa.eu/eli/reg/2022/870/oj/eng (date of access: 06.03.2025).

Анотація: У статті розглядаються деякі аспекти українсько-польського конфлікту та спроби порозуміння між українським та польським визвольними рухами в роки Другої світової війни, визначаються причини, що стали на заваді конструктивному діалогу.

Ключові слова: Польща, Україна, ОУН, УПА, АК.

Ukraine-Poland conflict during II World War: attempt of understanding

Annotation: In  the  article  the  some aspects  of  Ukraine-Poland  conflict  and  attempt  of  understanding between Ukraine and Polish liberation movements during Second World War, is  examined reasons which became on the way of structural dialog are determined.

Key words: Poland, Ukraine, OUN, UPA, AK.

Історія українсько-польських відносин наповнена багатьма драматичними моментами, у яких не лише багато ворожнечі, боротьби, але й співпраці. Після нападу Німеччини на Польську державу у вересні 1939 року, поляки втратили свою державу, а українці – можливість створення незалежної держави. Тому перед польським та українським керівниками визвольних рухів постало однакове завдання – завадити намаганням німецьких та радянських агресорів знищити прагнення сусідніх народів до державності.

Питання співпраці українського та польського підпілля вже не раз піднімалося в історіографії обох країн. Зокрема, серед українських істориків над цією проблемою працюють Бондаренко К., В’ятрович В., Зашкільняк Л., Ільюшин І., Коліщук О.,  Трофимович В. та ін., а серед польських – Мотика Г., Партач Ч. та ін. У численних роботах історики розкрили основні етапи переговорного процесу, охарактеризували його наслідки [1, 543-550; 3, 127-137; 12, 26-31; 16, 153-164].

Мета статті – простежити спроби порозуміння між українським і польським підпіллям у воєнний період.

Позиції щодо співпраці ґрунтувались на основних принципах зовнішньої політики обох сторін. Отож, перш за все, розглянемо ці принципи.

Основним своїм зовнішньополітичним завданням польського еміграційного уряду було відновлення держави в кордонах Другої Речі Посполитої, тобто обов’язкове входження до неї «східних крес». Після утворення антигітлерівської коаліції Польща вступила до її лав, що, певним чином, змушувало її лавірувати у своїй політиці, оскільки ще одним членом коаліції був СРСР, який також був зацікавлений у вищезгаданих територіях. З огляду на це, вирішення українського питання поляки вважали проблемою їхньої внутрішньої політики.

У листопаді 1939 року було прийнято ухвалу Комітету зі справ Краю. В ній зазначалося, що поляки не тільки визнають можливість порозуміння з українським національним рухом, а й бажають створення спільного фронту. Основними тезами для порозуміння стали: 1) Українську державу в межах кордонів, узгоджених з польським урядом, буде створено; 2) вона існуватиме на засадах рівності з Польською Республікою в єдиній федерації; 3) на території цього утворення буде забезпечено широкі культурно-автономні права нацменшинам [6, 17]. Проте прем’єр-міністр польського уряду В. Сікорський не погодився на такі поступки українцям, тому офіційна декларація від 18 грудня 1939 року містила лише загальні заяви про рівноправність національних меншин.

Отже, від самого початку Другої світової війни польські лідери ще не були готові до рівноправної співпраці з українцями, хоч і розуміли її необхідність. Вони виявилися нездатними поступитися своїми великодержавними принципами.

Зовнішньополітична стратегія українського руху ґрунтувалася на зміні міжнародно-правової системи. Системою, що сприятиме відродженню та розвитку України, на думку українських націоналістів, мала бути сукупність незалежних націй-держав, побудованих у межах етнічних територій. Таким чином, в основу міжнародної концепції визвольного руху ліг принцип національного самовизначення [3, 129]. Становлення цієї концепції припадає на 1939-1941 роки. Її основними прихильниками були члени проводу ОУН(б). Стрижнем зовнішньої політики бандерівців була ідея об’єднання  зусиль  поневолених  народів,  що  передбачала  співпрацю також з поляками, як найближчим сусідом та одним із поневолених народів. Не дарма один із творців цієї концепції Іван Мітрінга писав у 1940 році: «Разом з поляками, французами, народами СРСР за вільну Європу проти Гітлера і Сталіна – це наше місце» [3, 129].

Важливу роль у налагодженні українсько-польських відносин відіграв митрополит Української греко-католицької церкви А. Шептицький. Він неодноразово звертався до вірних із проханням  припинити  насильства  і  виступав  у  ролі  посередника  під  час  підготовки  та  проведення переговорів. Відомо, що весною і літом 1940 р. в присутності А. Шептицького і представника Союзу збройної боротьби В. Пєховської відбулося дві зустрічі, на яких сторони намагалися узгодити власні позиції, обговорювали питання, як пом’якшити гостроту українсько-польських відносин [7, 22]. У власних спогадах оунівець З. Матла підкреслював, що митрополит відстоював позиції української сторони, хоча й засуджував радикалізм бандерівців; пропонував об’єднати зусилля перед обличчям спільного ворога. Перемовини не привели до конкретних результатів. Досягти компромісу заважала непоступлива позиція польської сторони у питаннях статусу Галичини та Волині, а також орієнтація ОУН на допомогу Німеччини у вирішенні українського питання [7, 22].

На ІІ Конференції ОУН(б) (квітень 1942 року) члени проводу зробили наступну спробу налагодження стосунків з поляками. У постанові Конференції читаємо: «Стоїмо за злагідення польсько-українських стосунків у сучасний момент міжнародної ситуації й війни на платформі самостійних держав і визнання панування права українського народу на ЗУЗ (від автора: Західних Українських Землях)» [9, 69]. Отже, ОУН визнавала співпрацю з поляками, але на основі спільної політики двох незалежних держав. Зрозуміло, що поляки відмовлялися і думати про незалежність України, тому про мирну співпрацю залишалось лише мріяти. Їхній еміграційний уряд в Лондоні займав вичікувальну позицію, сподіваючись на те, що українці поступляться у деяких своїх вимогах, тому не поспішав на встановлення контактів.

Тим часом українська сторона намагалася реалізувати ухвалені на ІІ конференції постанови щодо налагодження приязних стосунків із поляками. Протягом 1942 року вдалося провести низку переговорів, у яких брали участь найвищі представники українського визвольного руху, члени Проводу ОУН(б) Євген Врецьона, Зиновій Матла, Мирослав Прокоп, Василь Охрімович, Михайло Степаняк. Цей факт засвідчує, якого великого значення оунівці надавали переговорам із поляками [3, 131]. Українці пропонували укласти угоду про спільну боротьбу проти німецьких та радянських окупантів, натомість вимагаючи визнання незалежної держави на території етнічних українських земель. Польська сторона була готова говорити лише про спільну боротьбу, не беручи до уваги вимоги українців. Отже,  цього разу переговори зайшли в глухий кут.

У липні 1943 р., після чергового конфлікту з поляками, Провід ОУН(б) видав листівку-відозву до поляків: «Спільна доля, яка нас поєднала, і наша боротьба проти завойовників Берліна і Москви за власні держави вимагає порозуміння обох народів. Український народ завжди готовий до такого порозуміння. Не маємо жодних ворожих планів до польського народу і не хочемо жодної п’яді польської землі. Визнаємо право кожного народу на самовизначення, на власну державу. Наш стосунок до польського народу опертий на приязні та бажанні співпраці» [15, 171-172].

У відповідь на відозву польське підпілля видало документ, переповнений докорами за вбивства поляків, погрозами покарати повстанців та відмовою у визнанні незалежності України.

Невдалі спроби порозумітися у 1943 р. призвели до подальшої ескалації польсько-українського конфлікту. У січні-березні 1944 р. було сформовано 27-му Волинську піхотну дивізію Армії Крайової (АК). Район її базування охоплював західну частину Волині, де активно діяла УПА. Тому оперативна потреба вимагала знищення опорних пунктів та загонів повстанців. Це визначило наступальний характер бойових дій польської дивізії. 16 січня 1944 р. полковник К. Бомбінський видав наказ розпочати наступ на упівські бази, що розміщувалися на схід від Володимира-Волинського в селах Могильне, Гнійне, на території комплексу Свинарських лісів і на південь від Любомля, а також на території Мосурських лісів.  Польських  вояків  заохочували  до  жорстокості  та  помсти.  В  результаті  150  боїв  між  АК, відділами самооборони та УПА за період 1943−1944 рр. під контролем 27-ї дивізії АК опинилися чотири райони (за винятком міст): від р. Стохід, а частково й р. Стир на сході до р. Буг на заході, від шосе  Луцьк−Володимир-Волинський  на  півдні  до  залізничної  лінії  Ковель−Дорохуськ  на  півночі [4, 271-273].

Успіхи польського руху турбували українських націоналістів, тому було розпочато новий етап переговорів, який закінчився підписанням протоколу. Здавалося, було  досягнуто  значного  результату:  обидві  сторони  визнавали,  що «мирна полагода польсько-українських відносин можлива тільки при взаємному пошануванні боротьби за державну самостійність обох народів та непосідання землі однієї чи другої сторони […]. Питання остаточного устійнення кордонів між Україною і Польщею буде вирішене урядами двох держав – української і польської» [3, 134]. Та, як виявилось згодом, підписання цього протоколу поляки розглядали суто як засіб нейтралізації українців на час проведення акції «Буря».

Хоча, не дивлячись на неспроможність владних верхівок досягти домовленостей, місцеві командири АК та УПА на свій страх і ризик вели переговори. Одним із керівників АК був Мар’ян Голембйовський, який всіляко намагався налагодити контакти з УПА. Коли на весні 1945 р. це нарешті вдалося і він доповів про це своєму вищому командиру Яну Мазуркевичу, той тільки легковажно махнув рукою і сказав: «З хамами немає про що говорити». У листопаді 1945 р. командування АК видало наказ, який категорично забороняв переговори з УПА. Однак М. Голембйовський порушив цю заборону і продовжував підтримувати зв’язки з українцями. Справа дійшла навіть до спільних українсько-польських бойових акцій. [3, 136]

Однією із найвідоміших спільних операцій став штурм Грубешова об’єднаними силами УПА та польського підпільного формування «Вольносць і Незавіслосць», що прийшло на заміну АК. Вона мала як конкретні практичні завдання – залякати комуністичні каральні органи, звільнити заарештованих, захопити документацію влади, так і політичні – маніфестація спільної боротьби українців та поляків. Ідея штурму Грубешова належала полякам, її реально обговорили на черговій зустрічі між представниками УПА і ВіН 18 травня 1946 року. Тоді ж визначили дату наступу – ніч з 27 на 28 травня [2, 272].

З українського боку в ній брали участь вояки сотень «Давида», «Яра», «Чавса» та боївки Служби безпеки, з польського – відділи ВіН «Млота», «Сліпого», «Віктора», «Геля» [8, 454].

Згідно з розробленим планом, 120 вояків УПА отримали завдання штурмувати приміщення НКВД, боївки СБ  – переселенчу комісію, а вояки ВіН мали нападати на польську безпеку (УБП), міліцію та осередок компартії [8, 454].

Незважаючи на воєнний успіх, акція не мала політичних наслідків. На чергових українсько-польських переговорах, проведених уже після цієї операції, командир Замойського інспекторату ВіН Станіслав Ксьонжек – «Вирва» (наступник Мар’яна Голомбйовського після арешту останнього до початку 1946 року) повідомив свого українського колегу командира тактичного відтинка УПА «Данилів» Євгена Штендеру – «Прірву», що еміргаційний уряд проти підписання будь – яких угод із УГВР та співпраці польського і українського підпілля, а також забороняє відділам ВіН проводити бойові дії разом з упівцями. Проте вже незабаром це питання перестало бути актуальним: до кінця 1946 року польське підпілля практично згорнуло свою діяльність, а отже, продовжувати з ним співпрацю стало неможливо [3, 136].

Отже, характер українсько-польських відносин визначався не лише збройним протистоянням сторін, а й спробами залагодити конфлікт. Підтвердженням цьому є переговорний процес, який  з  перервами  тягнувся  від  1939  р.  по  1944 р.  Деструктивна  позиція  польського  еміграційного уряду, польський шовінізм та український радикалізм призвели до популяризації думки про потребу силового  вирішення  питання.  Важливу  роль  у  поглибленні  конфлікту  відігравали  Німеччина  та СРСР, які мали власні геополітичні плани в цьому регіоні й усіляко заохочували взаємне українсько-польське винищення. Результатом конфлікту стали багатотисячні жертви з обох сторін і послаблення українського та польського визвольного руху.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бондаренко К. Відомості про політичні контакти УПА та АК на Закерзонні у 1945 р. / К. Бондаренко, Ю. Киричук // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Спецвипуск. – Дрогобич, 2002. – С. 543-550.

2. В’ятрович В. Друга польсько-українська війна 1942-1947 / В. В’ятрович – К.: Вид-й дім «Києво-Могилянська академія», 2012. – 368 с.

3. В’ятрович В. Спроби українсько-польського порозуміння в роки Другої світової війни: позиції сторін / В. В’ятрович // Український визвольний рух. Зошит № 2. Українсько-польський конфлікт під час Другої світової війни. – Львів: Вид-во «Мс», 2003 р. – С. 127-137.

4. Ільюшин І. Бойові дії ОУН і УПА на антипольському фронті / І.Іллюшин // Організація українських націоналістів і українська повстанська армія. − К.: Наукова думка, – С. 222-302.

5. Ковалєвський З. Польське питання у повоєнній стратегії УПА / Ковалєвський З. // Україна. Наука і культура. – Вип. 26-27. – 1993. – С.200-233.

6. Левицький Б. Національний рух під час Другої світової війни. Інтерв’ю. / Б. Левицький // Діялог. – 1979. – Ч. 2. – С. 12-14.

7. Ленартович О. Спроби українсько-польського порозуміння в роки Другої світової війни / О. Ленартович // Історичні студії Волинського національного університету імені Лесі Українки / М-во освіти і науки, молоді і спорту України, Волин. нац. ун-т ім.. Лесі Українки. Луцьк, 2009. – Вип. 2. – С. 20-27.

8. ЛітописУкраїнської Повстанської Армії / ред.: П. Потічний; зібрали: П. Потічний, С. Шпак, Є. Штендера // Т. 39: Тактичний відтинок УПА 28-й «Данилів»: Холмщина і Підляшшя: Документи і матеріали. Торонто,   – 1050 с.

9. ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955. (Збірка документів) — Видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, 1955. – С. 61-70.

10. Трофимович В. Українська політична думка в Західній Україні щодо польської проблеми в роки Другої світової  війни / В. Трофимович //  Україна−Польща: важкі  питання: матеріали  II  Міжнар.  семінару істориків «Українсько-польські відносини під час Другої світової війни». − Варшава, Tyrsa, 1999. – С. 237-254.

11. Motyka G. Proby porozumenia polsko-ukraińskiego wobec zagrożenia sowieckiego w latach 1944-1947 / G. Motyka, R. Wnuk // Builetyń instytutu Pamieci Narodowej. – Nr.8. – 2001- S.26-31.

12. Motyka G. Pany i rezuny. Współpraca AK-WiN i UPA. 1945-1947 / G. Motyka, R. Wnuk. – Warszawa: Oficyna Wydavnycza Volumen, 1997. – 212 s.

13. Partacz Cz. Proby porozumienia polsko-ukraińskiego na terenie kraju w latach II wojny światowej // Polska-Ukraina: trudne pytania. Materiały  miedzynarodowego seminarium «Stosunkі polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej». – Warszawa, 3-5 listopada 1999 . – Warszawa: Tyrsa,   – T.6. – S. 17-52.

14. Polacy! Odezwa OUN // Siwicki M. Dzieje konfliktуw polsko-ukraińskich. / Siwicki M. – Warszawa, 1992. – Т. 2. – S. 171-172.

15. Sztendera J. W poshukiwaniu porozumenia (Podziemie ukraińskie i polskie w latach 1945-1947. Współpraca pomiȩdzy UPA i WiN) // Zeszyty Historyczne. – 1985. – №71.– S. 153-164.

ЗАЛУЧЕННЯ МОЛОДИХ ЧЛЕНІВ УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ДО РОЗВІДНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

У статті проаналізовано вплив УВО на патріотичне виховання юнацтва та залучення найактивніших молодих людей до підпільної боротьби.
Ключові слова:Українська Військова Організація,розвідувальна діяльність,польські військові частини,Україна,Польща.

В статье проанализировано влияние УВО на патриотическое воспитание юношества и привлечене активных молодых людей к подпольной борьбе.
Ключевые слова: Украинская Военная Организация, разведка, польские воинские части,Украина, Польша.

In this article analyzes the impact of UMO on the patriotic education of youth and the active involvement of young people in the underground struggle.
Keywords: Ukrainian Military Organization,investigation,Polish military units, Ukraine, Poland.

У сучасних умовах державотворення важливого значення набула проблема військово-патріотичного виховання української молоді,що неможливо без використання історичного досвіду і традицій.
Метою статті є висвітлення залучення молодих членів УВО до розвідувально-підпільної боротьби.
Усвідомлення необхідності розвідувальної діяльності прослідковується із початком створення Української Військової Організації. У складі УВО діяв і розвідувальний відділ (реферат), очолюваний Р. Сушком. Цей відділ зумів упродовж 1920-х рр. налагодити дієву розвідувальну мережу.
Розвідувальний апарат УВО цікавила якнайповніша інформація щодо польських військових сил, їх розташування на своїх та сусідніх територіях, чисельний та особовий склад, військове діловодство, мобілізаційні плани, характеристика польських офіцерів у кожному полку. Для глибшого знання справи вивчались військові видання, підручники, польські та іноземні публікації у пресі, будь-яка інформація.
Звичайно, що інформація про польські військові частини, установи поліції та жандармерії, державні заклади необхідна була, в першу чергу, для забезпечення успішного проведення бойових акцій (нападів, терористичних, саботажних, еспропріаційних та інших акцій).
Деякі історики, наприклад Ткаченко Г.С., стверджує, що розвідувальний відділ УВО при проведенні розвідувальної роботи та підготовці підривної роботи на теренах Радянської України тісно співпрацював з розвідувальними органами Польщі.
Розвідувальний відділ УВО прийняв активну участь у підготовці повстанського походу Ю. Тютюнника на територію Радянської України у жовтні 1921 р. з метою підняти на Україні «всенародне повстання проти більшовиків» [12, с. 59]. Адже розвідка УВО на той час мала в своєму розпорядженні певні дані про стан на «тій стороні». Сам керівник розвідки УВО Р. Сушко з метою організації розвідувальної роботи на території Радянської України прийняв безпосередню участь у цьому поході[1].
Після невдалого походу на територію УРСР, організованого і проведеного Ю. Тютюнником, та підписання мирного договору між Польщею та Радянською Україною УВО припинила співробітництво з польськими розвідувальними органами.
Весною 1922 р. Є. Коновалець так визначив завдання для розвідувальних органів УВО: «Тепер, коли Польща підписала мирний договір з Радянською Україною, ситуація примушує нас підняти прапор боротьби проти Польщі. В іншому випадку ми втратили б вплив не тільки на Батьківщині, але і в таборах військовополонених, де кожен наш солдат горить вогнем помсти за окупацію пілсудчиками Східної Галичини і Волині. Однак, нашим смертельним ворогом залишається більшовизм. Боротьбу з поляками ми будемо вести постільки, поскільки вони самі будуть примушувати до цього». [12, с. 93]
Керівництво розвідки УВО з 1922 року очолив сотник О.Думин – “…людина здібна, енергійна, сильна індивідуальність” [6, с. 91]. Влітку 1922 року він прибув до Львова на посаду розвідувального референта Начальної Команди УВО у краї, щоб продовжити «велику гру розвідчої праці».
Діяльність УВО потребувала певних коштів, а тому одним з напрямків реалізації отриманої розвідувальної інформації про окупаційні органи на території українських земель була співпраця з зарубіжними розвідувальними органами. А тому, надаючи здобуту інформацію військовим штабам Німеччини та Литви, вороже налаштованим до Польщі, керівництво УВО, отримало фінансову та матеріальну підтримку для організаційної діяльності. Лише за 1923–1928 роки Німеччина через свій розвідницький орган передала цій нелегальній організації два мільйони дойчмарок, 500 кілограмів вибухівки, сотні одиниць вогнепальної зброї [13, с. 45].
Звичайно, стосунки УВО з німецькою розвідкою не становили великої таємниці. Однак, керівництво Організації не вважало це співробітництво орієнтацією на зовнішні сили. «Військова організація не може і не сміє бути наймитом білої чи червоної Москви (Петрушевич), не може бути агентом Варшави (Петлюровщина). Військова організація не може політикувати з якимись орієнтаціями на чужинців, і мусить працювати власними революційними, національними силами і той самий клич: «власними силами тільки можемо збудувати власну державу!» – мусить вщімити в кість, кров і мозок нинішнього нашого покоління»[3].
Але розвідувальна діяльність УВО не обмежувалася лише співпрацею з розвідувальними органами згаданих вище держав. На думку Ю.Головінського, як керівника «Летючої бригади» та організатора експропріаційних акцій розвідницьку діяльність, яку здійснювала УВО, потрібно: «…наставити на здобування не таких відомостей, що потрібні генеральним штабам чужих армій для використання в регулярній війні, але таких, що стануть в нагоді Українській Військовій Організації в її власній дії» [6, с. 96]. Адже, за словами О.Матковського, Ю. Головінський намагався втілити в життя цілу низку, до певної міри фантастичних, проектів новітньої тактики протипольської боротьби, де б мала бути застосована газова зброя (як акт відплати за актиукраїнські дії польського уряду в Галичині і Волині здійснити газові атаки в Кракові, Познані і Варшаві), бактеріологічна зброя (шляхом отруєння водопроводів у найбільших містах «корінної» Польщі, чим послабити Польську державу через розповсюдження епідемії на польських етнічних територіях) і навіть авіація (план полягав зробити підпільний аеродром УВО в Карпатах на території Чехословаччини і закупити кілька спортивних літаків у країнах Америки для вчинення терористичних актів проти Польської держави) [7, с. 102–103].
Звичайно, ці акти потребували певної підготовки, збирання, аналізу, обробки важливої для їх успішного проведення інформації розвідувального характеру.
Розвідувальним центром УВО для підтримування зв’язку з агентами була розроблена система «поштових скриньок», звідки кур’єри забирали пакети з інформацією, чи навпаки, залишали її там[5].
Для збирання розвідувальних даних розвідувальний орган УВО широко залучала українських юнаків, які відбували службу у польському війську.
Широко для збору необхідної розвідувальної інформації використовувалися старші члени націоналістичних молодіжних спортивних організацій, зокрема «Пласту». Адже в цій організації дисципліна та патріотизм прищеплювалися змалку. А школу скаутської організації «Пласт» пройшло майже все молоде покоління тодішньої Західної України, зокрема й Бандера. Згодом С.Бандера пройшов вишкіл у підпільній УВО спочатку у розвідувальному, а потім у пропагандистському відділі [13, с. 58].
Зв’язковими були також члени УВО, які, ризикуючи власним життям, доставляли потрібну інформацію. Серед них – Ольга Басараб, мабуть, єдина жінка, про яку відомо, як про зв’язкову УВО. В. Мартинець у своїй праці наголосив: “…жінки, як зв’язковий й кур’єри чи в інших функціях, давали собі якнайкраще раду з своїми завданнями і коли мова йде про конспіративний момент, не звертали так уваги поліції, як мужчини» [9, с. 240].
Ольга Басараб була давньою знайомою Є.Коновальця ще з Віденського періоду (1911 рік). Працюючи в уряді Є.Петрушевича в екзилі, була достатньо інформованою, неодноразово перебувала за кордоном. Разом з родиною М.Залізняка, котрий 1919 року стає послом УНР у Фінляндії, О.Басараб як бухгалтер ЗУНР виїжджає до Гельсінгфорса, Стокгольма, Карлсбада. На той час це було майже розкішшю для українців. Можливо, це врахував провід УВО, і Басараб було завербовано для збору найпростішої інформації за кордоном. Вона відповідала усім вимогам розвідки – палка патріотка, в минулому член «Просвіти», «Січі», «Пласту», організована, діяльна, рішуча та вольова, могла працювати в найневибагливіших побутових ситуаціях, якщо це було потрібно українській справі. Цієї думки дотримується і брат Северин: «Головна її громадянська праця зосереджувалась в УВО. Була ця праця невидна й незнана навіть для найближчого її оточення». 1923 року Ольга повертається у Львів. Саме восени цього року Є. Коновалець з вимоги уряду Є. Петрушевича іде з посту Головного Команданта УВО. Крайовим Командантом на західноукраїнських землях стає А.Мельник. Щоб бути інформованим про всі поточні справи організації, Є.Коновальцю потрібна була своя людина в Галичині. Для підтримання неофіційного зв’язку між Мельником і Коновальцем, Ольга стає їх зв’язковою. Покинувши Відень і повернувшись додому вона знімає помешкання у Львові, «…де збігались основні нитки краєвих і закордонних зв’язків УВО». Саме тут відбувається її зустріч з О.Думіним, його було представлено як учителя історії та сусіда. З того часу через О.Басараб він отримував секретну інформацію, котру та забирала, з харчової крамниці по вулиці Генінга (бічна Личаківської). Крім того, О.Басараб в ролі «елегантної дами», яка роз’їжджала краєм, виконувала роль зв’язкової на Волині та Галичині [11, с. 30].
На жаль, ця мужня жінка 13 лютого 1924 р. була заарештована польською поліцією та замучена під час допитів.
Незважаючи на втрати, розвідка велась організовано та фахово, до збору інформації залучалася особливо українська студентська молодь[4].
Якщо спробувати підсумувати розвідувальну діяльність УВО від часу її утворення й до кінця 1920-х років, то можна дійти висновку, що своїми діями вона, не дивлячись на низку невдач, завоювала прихильність радикально налаштованих кіл населення Східної Галичини, особливо молоді, закріпила у їхній свідомості потребу продовження боротьби за національне визволення від польського панування.

Джерела та література:
1.Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. Т.1. (1927-30 рр..) – К., 2005. – 480 с.
2.Документи і матеріали з історії Організації Українських Націоналістів. Т.2. (1927-34 рр..) – К., 2005. – 534 с.
3.З таємних документів польської окупації Західної України / Вступна стаття, переклад і пояснення Зиновія Книша. – Торонто: Срібна сурма, 1983. – 288с.
4.Організація українських націоналістів( 1929 – 1954 рр.). – На чужині, 1955. – 445 с.
5.ОУН : минуле і майбутнє. – К., 1993. – 304 с.
Миколи Іницького. – Львів, 2004. – 767 с.
6. Кентій А.Українська Війскова Організація (УВО) в 1920-1928 Р Р.Короткий нарис.К.1998
7.Книш З.Військо у цивільній одежі.Життя і смерть полковника Коновальця. Львів.1993.
8.Книш З. -Становлення ОУН.К.1994.
9.Мірчук П.Євген Коновалець.Торонто,1958
10.Мірчук П.Нарис історії Організації Українських Націоналістів.1920-1939 роки.3-тє вид.Українська видавнича спілка.К.2007
11..Мороз В.Україна у ХXст.Тернопіль.1992
12..Ткаченко Г.С.Украинская антисоветская эмиграция.УВО-ОУН.www.k2×2.info
13.Чайковський А., Химка Джон-Пол, Рудлінг П.А. «Війна чи військова злочинність?». К;2013

Висвітлюється процес становлення та розвитку зовнішньої політики Республіки Польща, щодо країн Східної Європи та напрямки її діяльності у рамках формування східної політики ЄС. Доводиться, що після вступу до ЄС, Польща веде активну політику, бере участь у різних заходах спрямованих на розвиток східної політики виступаючи її ініціатором.

Summary

It explains the process of formation and development of Poland Republic foreign policy concerning Eastern European Countries and its areas of activities in the bounds of formation of European Union Eastern policy. It is demonstrated that after the entering to the European Union, Poland leads the active policy, takes part in different events aimed at the development of Eastern policy being its initiator.

Аннотация

Отображаеться процесс становления и развития внешней политики Республики Польша, в отношении стран Восточной Европы и направления ее деятельности в рамках формирования восточной политики ЕС. Доказывается, что после вступления в ЕС, Польша ведет активную политику, принимает участие в различных мероприятиях направленных на развитие восточной политики выступая ее инициатором.

Країни Східної Європи займають вагоме місце у політиці Республіки Польща. Тому Польща прагне бути активним ініціатором східної політики Європейського Союзу. Ідея створення Східного виміру вперше була запропонована тодішнім міністром закордонних справ Польщі Б. Геремеком у його промові на відкритті переговорів щодо приєднання Польщі до ЄС. У червні 2001 році цю ідею було підтверджено в ініціативі міністра закордонних справ Польщі В. Цімошевича . Третя спроба започаткування Східного виміру відбулася у лютому 2003 року, за рік до приєднання Польщі до ЄС. Наступник Б. Геремека, міністр закордонних справ Польщі В. Чімошевич повторно вніс пропозицію щодо Східного виміру у “неофіційному документі з пропозиціями Польщі щодо політики стосовно нових східних сусідів після розширення ЄС”. Цей документ підтвердив попередні пропозиції щодо розвитку східної політики Європейського Союзу. Він закликав розширити існуючі межі через надання допомоги і більш тісного співробітництва з сусідніми країнами. У неофіційному документі йдеться про те, що новий Східний вимір щодо – України, Білорусі, Молдови і Росії має базуватися на спільних цінностях та інтересах, тобто це індивідуальний розвиток відносин з кожною із зацікавлених країн. Проте, спроба Польщі встановити регіональне лідерство провалилася через відсутність інтересу з боку країн-членів ЄС до розширення на схід. Така позиція виявляла те, що погляди та переваги країни, яка готується до вступу, не мали такої легітимності, як позиції повноцінних членів ЄС. Пропозиція Польщі не знайшла необхідної підтримки, оскільки країни-члени ЄС не виявили ні політичної волі, ні інтересу. Натомість, ЄС запровадив нову політику для своїх сусідів “Європейська політика сусідства”, яка була започаткована у 2004 році і складається із численних форм регіонального співробітництва. Це спільні дії, які сприяли поглибленню двосторонніх і багатосторонніх відносин між Європейським Союзом та його сусідами. Республіка Польща, у свою чергу, налагодила добрі відносини з її сусідами на сході. Входячи у Європейський Союз у 2004 році, вона вже не мала міжнародно-правових чи прикордонних проблем, а також тих, які пов’язані з етнічними меншинами. Тісну співпрацю було налагоджено з іншими кандидатами на вступ до ЄС – державами Балтії та Вишеградської групи. На думку польської влади, всі ініціативи ЄС, націлені на держави СНД, які мають на меті сприяти виробленню східної політики Союзу, повинні бути погоджені із новими членами ЄС. Польща зацікавлена брати участь у таких консультаціях. Перший час після вступу до ЄС Польща орієнтувалася на формування скоординованої зовнішньої політики усього Союзу. Передбачалося, що стратегію і тактику її східного напрямку буде формулювати саме Варшава як “головний спеціаліст в ЄС по Сходу”. Однак незабаром виявилося, що ні великі гравці Євросоюзу, ні сам Брюссель не мають наміру керуватися у своїх відносинах з Росією “польської опцією”. Політичний істеблішмент Польщі розколовся в своїх думках на два табори: з точки зору одних, завданням Польщі є все ж таки переконати інші країни ЄС у правильності власного бачення політики на пострадянському просторі, відстояти свою “спеціалізацію в ЄС”. На цих позиціях стояв А.Кваснєвський, на них же стоїть одна з двох найпопулярніших партій країни – ліберальна “Громадянська платформа”. “Ми хочемо спільно формувати східну політику ЄС, – підкреслює екс-президент, – ділитися нашим досвідом у контактах зі Сходом, пропонувати стратегію, конкретні рішення…. Уміле з’єднання наших ролей в ЄС і на Сході – це рецепт сильної Польщі в сильній Європі!”. Як добре сформулював М. Лентовський (в 1995-2002 роках директор закордонного мовлення Польського радіо), польська “східна політика повинна бути за формою європейською, а за змістом Ягеллонською”. Ініціатива “Східне партнерство” є останньою за часом формою співробітництва, яка здійснюється в рамках ЄПС. Вона спрямована на більш тісну інтеграцію ЄС з такими країнами Східної Європи, як Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Молдова, Україна. Ініціатива про співпрацю із зазначеними країнами вперше була офіційно представлена Польщею та Швецією на засіданні Європейської Ради 26 травня 2008 року. Польська дипломатія зауважила, що ЄС посилює відносини із Середземноморським та Північним регіонами, але не докладає зусиль до колективної та дієвої співпраці з країнами Східної Європи. З огляду на це, польська дипломатія переконала Швецію підтримати ідею започаткування нового виміру співпраці із Східним регіоном. План нового співробітництва був схвалений ЄС і прийнятий Єврокомісією до реалізації. Ініціатива мала на меті посилення зв’язків з вказаними сусідами ЄС і в подальшому включення деяких з цих країн до складу Євросоюзу. Наголошувалося, що така ініціатива буде противагою французькій ініціативі стосовно розвитку Середземноморського союзу, яка була представлена президентом Франції Н. Саркозі. Прийняття Євросоюзом польсько-шведської ініціативи “Східного партнерства” демонструє визнання Брюсселем компетентності Польщі у питаннях східної політики, заявив глава польського МЗС Р. Сікорський: “Поряд зі Швецією, ми виступили за просування ініціативи “Східного парнерства”, яка за рішенням ЄС була перетворена в загальноєвропейський проект”, – сказав міністр на засіданні Сейму: “Це показує силу польської дипломатії, що базується на реальних проектах і раціональних доказах, а також підтверджує той факт, що компетентність Польщі в питаннях східної політики користується визнання у рамках ЄС”, – зазначив Сікорський. Відповідно до спільної польсько-шведської точки зору, посилення співробітництва в рамках Південного виміру генеруватиме гостру необхідність збалансувати такі дії спрямованістю співпраці й на Східний вимір. Підписання спільної декларації про “Східне партнерство” у Празі 7 травня 2009 року главами держав і урядів країн Європейського Союзу – з одного боку, і шістьма країнами Східної Європи – з іншого боку, було важливою подією. Їй передувало підписання спеціальної Декларації про створення “Східного партнерства” всіма лідерами держав та урядів Європейського Союзу під час саміту Європейської Ради в Брюсселі 20 березня 2009 року. Були окреслені цінності стратегічного значення, на яких ґрунтуватиметься подальший розвиток відносин зі східними сусідніми країнами: стабілізація в регіоні, ефективне управління та економічний ріст. Рада висловила серйозну зацікавленість у поглибленні та зміцненні відносин із Вірменією, Азербайджаном, Білоруссю, Грузією, Молдовою і Україною. “Східне партнерство” повинно дати імпульс значному поступу політики ЄС щодо своїх східних партнерів у рамках Європейської політики сусідства, а також посиленню економічної та політичної інтеграції. Знову було відзначено, що ця ініціатива є доповненням інших ініціатив і за жодних обставин не замінює їх. У цій Декларації можна знайти правила, які стосуються двостороннього та багатостороннього співробітництва (про них ішлося в попередній Комунікації від грудня 2008 року). Наголошувалося, що до цього об’єднання можуть вступити інші суб’єкти міжнародних відносин, як-от: міжнародні організації, парламенти, окремі міністерства, неурядові організації, фінансові установи та представники приватного сектору. Прийняття такої Декларації і підготовка першого в історії саміту Європейського партнерства, де Спільна декларація мала бути підписана зацікавленими сторонами, є важливим моментом для Польщі, тому що вперше, після досить тривалого періоду, польська дипломатія просунула надзвичайно важливу міжнародну ініціативу. Від формування ідеї до її втілення минуло приблизно 10 місяців (травень 2008 року-березень 2009 року). При підписанні Декларації виникло дуже важливе спірне питання лібералізації візової політики. Старі члени ЄС хотіли тільки пообіцяти спростити візовий режим. Тим не менше, Польща вимагала скасування візових обмежень. На жаль, така позиція була негативно сприйнята, і в Декларації затверджена та записана тільки фраза “лібералізація візового режиму”. У другій половині 2009 року Швеція очолила Європейську Раду і разом із Польщею впроваджувала цю ініціативу впродовж пів року. Власне, це стало одним із пріоритетів Швеції під час її головування. Характерним є те, що Польща завжди надавала великого значення розвитку відносин із деякими країнами Східної Європи, а саме з Україною і Грузією. Україна є важливим партнером для Польщі з багатьох причин. Чимало провідних польських політиків підтримали різні події в Україні, наприклад, позитивно поставилися до політичних змін в Україні, які були названі “помаранчевою революцією”. Польська сторона підтримує прагнення України інтегруватися до ЄС та НАТО, також ретельно моніторила перебіг президентських виборів в Україні у січні 2010 року. Що стосується Грузії, то Польща стоїть рішуче на її боці в російсько-грузинському військовому конфлікті. Тому не дивно, що РП виступає за більш тісну інституціональну співпрацю ЄС з Україною і Грузією. Напередодні саміту Україна-ЄС, який відбувся 22 листопада 2010 року, з боку польського та шведського міністрів закордонних справ пролунала заява про можливий перегляд політики Східного Партнерства, з тим, аби врешті оживити її й зробити реально працюючою. Проте й досі не зрозуміло, якою є стратегія переформатування й чи дійсно це потрібно Європі. Ідея Польщі та Швеції у 2008 році – політики Сусідства та Партнерства стала спробою 1) встановити тісні контакти з країнами, які намагаються вирватись із орбіти впливу Москви з метою розповсюдження європейської моделі розвитку, заснованої на демократичних цінностях; 2) попередити та вирішити конфлікти (зокрема конфлікт Грузії та РФ, а також Нагірно-Карабахський конфлікт) [9]. Головна проблема полягає в тому, що далі ініціатива дещо невизначені (принаймні для самих її учасників). Попри відсутність чітких обіцянок з боку ЄС для більшості країн-учасниць Східне Партнерство розцінюється 1) як перший крок на шляху до євроінтеграції; 2) можливість скасування візового режиму. У той час як для Європи, регіоналізм є одним із методів вирішення конфліктних ситуацій. У 2011 році президентство в Європейському Союзі отримали Угорщина та Польща. Саме тому більшість експертів передбачаюли, що цей рік стане роком перезавантаження політики Східного партнерства, підтвердженням чому стали заяви, висловлені польським та шведським міністрами закордонних справ стосовно перегляду політики Східного партнерства. Одним із головних звинувачень на адресу політики Східного партнерства було те, що в рамках одного підходу намагаються об’єднати різні країни. Такі обурення не раз мали місце у висловлюваннях голови Комітету з питань євроінтеграції ВРУ Б. Тарасюка, і заступника міністра закордонних справ Азербайджану А. Азімова. Адже якщо подивитись на даний регіон, то очевидно, що він не є гомогенним. По-перше, географічно він поділений на дві частини: перша об’єднує країни, що мають спільний кордон з Європейським Союзом: Білорусь, Україна, Молдова; друга – об’єднує держави, що знаходяться на Південному Кавказі: Азербайджан, Вірменія, Грузія. Наступним критерієм поділу є політичний режим: перша група – країни з авторитарною формою правління (Азербайджан, Білорусь, Вірменія) та частково демократичні (Грузія, Молдова, Україна). Якщо, наприклад, порівнювати процес прийняття до Європейського Союзу Польщі та ряду інших країн, то спочатку приймалось політичне рішення, незважаючи на стан готовності країни, а потім ЄС допомагав у вступі. У випадку ж з країнами Східного партнерства все відбувається навпаки: спочатку ставлять умови, а потім вже будуть приймати рішення. Власне, це досить несправедливо, і може свідчити в черговий раз лише про те, що ЄС побоюється реакції Росії на будь-які активні кроки з боку Європейського Союзу. Від президентства Угорщини та Польщі чекали вирішення сусідських проблем. Угорщина сподівалась, що в цей період до Союзу вступить Хорватія, а Польща в свою чергу, що їй вдасться вирішити візові проблеми з Україною та Молдовою, й надати другого дихання Східному партнерству. Для цього Польщі потрібно було вирішити кілька основних завдань. Лише у випадку їх успішності можна буде говорити про подальше функціонування політики СП. По-перше, потрібно було запропонувати нову ідеологію розвитку СП, оскільки очевидно, що в рамках існуючої досить складно було розвивати будь-які партнерські відносини. Адже ще перед головуванням, спостерігалась втрата привабливості Східного партнерства в очах країн-учасниць. Як виявилось, у нинішньому форматі СП занадто слабкий проект у порівнянні із впливом Росії на країни пострадянського простору. По-друге, вирішення питання формату співпраці ЄС з Росією теж мало місце. Одним із пріоритетів під час свого президентства Польща вважала налагодження співпраці з Росією. Зважаючи на те, що Росія вкрай болюче сприймає будь-яке налагоджування контактів між Європою та країнами пострадянського табору, для Польщі найскладнішим тут було знайти точку рівноваги, яка би змогла влаштувати всіх учасників цього тандему. По-третє, і можливо найскладніше із поставлених завдань – це досягнення згоди з боку країн ЄС на збільшення фінансування для СП. Для прийняття такого рішення потрібен консенсус, досягнення якого останнім часом було все складнішим. Варто пам’ятати, що за нинішніх умов Європейський Союз функціонує вже дещо інакше. Після підписання Лісабонської угоди право формування міжнародної політики зосереджено в одних руках – верховного представника Євросоюзу з зовнішньої політики. Тому Польщі хоч і намагалась докладати максимум зусиль для того, аби проштовхнути свої ідеї, проте не всі вони до кінця були здійснені. Реалізація цієї програми-мінімум була ускладнена і тим, що на період президентства Польщі в Європейському Союзі припали вибори до Парламенту. Безперечно Польщі довелось розриватись між вирішенням внутрішніх та зовнішніх проблем. 2011 рік став для Республіки Польщі вкрай серйозним випробуванням, а для країн Східної Європи роком відповідей. Отже, Східна політика Польщі, яка існувала задовго до проекту “Східне партнерство” позпочалась ще наприкінці 90-тих років ХХ століття. Проте, РП ще не могла активно проводити її, адже не була повноправним членом Європейської спільноти. Таким чином, 2004 рік став не тільки роком започаткування Європейским Союзом ЄПС, а й включення у цей процес уже безпосереднього її нового члена – Республіки Польща. Остання робила поступові кроки до розвитку співпраці з країнами Східної Європи.

Список використаних джерел та літератури:

1. Геремек Б. Основні напрямки зовнішньої політики Польщі/Б. Геремек //Політ. думка. -1998. – N 1. – С. 62-76.

2. Кульчинський В. Роль східного напряму в геополітичній стратегії Польщі / В. Кульчинський //Економ. Часопис. – 2001. – N 2.- С. 10.

3. Неменський О. Б. Современный этап польской восточной политики [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://www.perspectivy.info/oykumena/europe sovremennyiy_etap_polskoiy_vostochnoiy_politiki_2007-8-19-42-51.htm

4. Сидорук Т.В. Роль Польщі у формуванні східної політики Європейського Союзу / Т.В. Сидорук// Сучасна українська політика. – К. : Вид-во „Центр соціальних комунікацій”, 2011. – Вип. 22. – С. 340-347.

5. Швагуляк – Шостак О. Польський вектор Європи/ О. Швагуляк – Шостак //Галицькі контракти: Діловий тижневик. – Київ, 2004. – № 14. – С. 30-31.

         Ключові слова: Польща, Україна, Європейський Союз, інтеграція, досвід.

The article analyzes the importance of internal and external factors in the process of European integration of Poland. The author reviews a Polish experience of European integration in the context of possible lessons for Ukraine.

Key words: Poland, Ukraine, European Union, integration, experience.

Впродовж останніх майже двадцяти років Польща пройшла непростий шлях внутрішнього реформування.За цей незначний проміжок часу країні вдалося розбудувати міцну правову державу, розвинене громадянське суспільство, істотно покращити економічне становище та посісти гідне місце у сім’ї європейських народів, ставши повноправним членом НАТО у 1999 р. та Європейського Союзу у 2004 р.

Досвід європейської інтеграції Польщі для України особливо важливий. З усіх нинішніх членів Європейського Союзу поляки найближчі нам ментально, після розвалу комуністичної системи обидві держави опинились у подібних стартових умовах (хоча, цілком зрозуміло, що для України за багатьма параметрами вони були значно нижчими), крім того Польща найбільш порівнянна з Україною за розміром території, кількістю населення, природними ресурсами, економічним потенціалом тощо. І багато проблем, які поляки розв’язували при підготовці до вступу у ЄС, адекватні завданням, які стоять сьогодні перед нашою державою.

Водночас потрібно розуміти, що український шлях до ЄС буде складнішим і важчим, ніж у свій час для Польщі та інших країн Центрально-Східної Європи. Це пояснюється і спадком минулого, і невдачами та прогалинами у здійсненні внутрішніх реформ. Крім того, майбутні розширення ЄС неминуче ставатимуть дедалі складнішим завданням, вирішення якого потребуватиме більше часу і сил. Формуючи свій зовнішньополітичний курс стосовно Європейського Союзу, Україна повинна враховувати еволюцію самого ЄС і його вимог до потенційних кандидатів. Тому скальковані з польського зразка старатегії навряд чи будуть такими ж ефективними в нових умовах. Тим не менше, з інтеграційної практики Польщі можна запозичити багато корисних речей, які могли б надати імпульсу українській інтеграції.

Відомо, що Польща йшла до ЄС 13 років – від асоціації в 1991 р. і до вступу у 2004 р. На початку цих процесів, як зазначає колишній посол України в Польщі О. Моцик, ситуація багато в чому скидалася на ту, в якій зараз перебуває Україна: скептичність західних держав і спротив Росії, присутність іноземних військ на території Польщі, низький рівень громадської підтримки ідей вступу до НАТО і ЄС, побоювання втратити незалежність тощо. Проте елітам різних політичних спрямувань поступово вдалося досягти порозуміння в тому, що інтеграція до західних структур – головний державний інтерес (пол. – racjа stanu), для реалізації якого слід докласти всіх можливих зусиль [3]. Відтак поляки взялися до копіткої праці. Отже, одним з основних внутрішніх чинників, який, зрештою, привів Польщу до Європейського Союзу, було те, що різні політичні сили, які послідовно змінювали одна одну при владі у Польщі, попри відмінності у їхніх програмах, зуміли після нетривалого періоду дискусій досягнули консенсусу у баченні ключових пріоритетів внутрішньо- і зовнішньополітичного розвитку країни, суть яких можна лаконічно сформулювати як «повернення до Європи» (у цьому контексті бачимо разючу відмінність від ситуації в Україні, де її лідери багаторазово змінювали напрями свого зацікавлення, вагаючись між Заходом та Росією).

Польща активно демонструвала, що хоче бути в ЄС, і не шляхом декларацій, а конкретною працею. Відтак, наступним важливим чинником, який сприяв успішності євроінтеграційної стратегії Польщі, стало здійснення нею європейського курсу не стільки шляхом «високої політики» та «державних програм», що значною мірою справедливо закидають Україні,  скільки шляхом реалізації таких прозаїчних і кропітких заходів, як зміна функціонування польських державних інституцій, економіки та суспільства, а також виконання взятих на себе зобов’язань у рамках двосторонніх домовленостей з ЄС.  При цьому, як відзначає В. Кучер, переговори з ЄС вона вела настільки твердо, що змогла вибороти для себе найбільше поступок з усіх кандидатів на вступ у 2004 р.[2, 103].

Незважаючи на наполегливе здійснення складних ринкових і демократичних перетворень, все ж не якесь економічне чи політичне «диво» привело Польщу до ЄС. Дуже важливими у цьому процесі були також зовнішні чинники. Відомо, що одним із головних факторів європейської інтеграції Польщі було існування Веймарського трикутника – особливого формату взаємодії Польщі з Німеччиною та Францією. Їх підтримка давала їй величезну перевагу. Це була перевага головним чином політична, коли держави Заходу серйозно запевняли Польщу, що, незважаючи ні на що, вона стане членом ЄС. Разом з тим, ця підтримка дала Польщі величезні фінансові вливання завдяки союзним програмам, а головним чином – PHARE.

Відтак, Україна повинна засвоїти, що ухвалення остаточного рішення щодо формату співпраці “Україна–ЄС” лежить у політичній площині. Як зазначає Т. Возняк, “політична доцільність долає будь-які “копенгагенські критерії” [1, 95], що наочно продемонструвала остання хвиля розширення ЄС.

Зрозуміло, що в цьому контексті Україні потрібне потужне проукраїнське лобі в політичних і бізнесових колах ЄС. Поки що наша держава може розраховувати на підтримку Польщі, яка є найбільшим українським патроном в євроінтеграційних справах, «адвокатом України» у Європі, держав Балтії, можливо Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, а  також Швеції та Данії, які, зокрема, неодноразово заявляли про свою підтримку євроінтеграційних прагнень України.

Однак, необхідно констатувати, що наразі в України немає злагоджених механізмів ефективного представлення та відстоювання своїх національних інтересів у Євросоюзі. При цьому найпотужніші держави ЄС – Франція та Німеччина, незважаючи на відсутність єдності між ними щодо низки аспектів інтеграції, обидві недвозначно виступають проти надання Україні європейських перспектив. Тому сьогодні відчутною є потреба пошуку прихильників України всередині самого інтеграційного утворення та лобіювання поширення такого підходу до єдиної Європи, який включатиме й Україну.

Про першочергове значення для Європейського Союзу саме політичних критеріїв стверджує дослідник з Мангаймського центру європейських соціальних досліджень Франк Шиммельфенніг, який детально проаналізував засади розширення Європейського Союзу на Схід [5; 6]. Глибина і оригінальність висновків, яких дійшов вчений, а також важливість досвіду інтеграції до ЄС центрально-східноєвропейських країн для України, змушує детальніше зупинитись на аналізі його поглядів.

Дослідник вказує, що з огляду на свій слабкий переговорний потенціал, держави Центральної і Східної Європи, в тому числі й Польща, у свій час зробили ставку на силу аргументів, базованих на загальновизнаних і основоположних цінностях і нормах Європейського Союзу. Стратегія аргументації полягала в тому, щоб представити себе як частину спільноти, якій притаманна ідентичність ЄС, конституювати розширення як питання принципів і цінностей, і трактувати відмову від розширення на Схід як зраду цим принципам і цінностям. Держави ЦСЄ апелювали до пан’європейської ліберальної колективної ідентичності і наполягали на власному праві поділяти її. Вони переконували, що традиційно завжди були частиною європейської спільноти, що і в часи “штучного” поділу континенту завжди належали до його західної частини, що під час і після революційних рухів 1989–1991 рр. довели свої орієнтири на ліберальні цінності і норми. “Повернення до Європи” перетворилось на “бойовий клич” практично всіх країн ЦСЄ. Вони апелювали до того, що рішення про розширення не може прийматись на основі державних інтересів окремих країн чи з точки зору прибутків і витрат ЄС, вимагаючи водночас зорієнтувати рішення щодо розширення на політичні критерії та інтереси досягнення свободи і стабільності для Європи. Так, дослідник наводить аргументи польської де­легації на переговорах про асоційоване членство у 1991 р.:­ “технократичного підходу недостатньо в цих переговорах,­ оскільки перед нами поставлено історичне завдання: повернути Польщу до Європи, а Європу до Польщі” [5, 603].

Представники держав ЦСЄ відверто заявляли, що у випадку відмови їм у прийомі до ЄС на ньому буде лежати відповідальність за віддалення східноєвропейської спільноти від Заходу і від демократії, та трактували жорстку позицію ЄС в питаннях розширення як нову “Ялту” чи нову “залізну завісу”.

Країнам-опонентам розширення було вкрай непросто ставити під сумнів сумісні з ідентичністю аргументи прихильників розширення. Отже, на переконання Ф. Шиммельфенніга, саме моральний тиск призвів до того, що попри непрості дискусії та незавершені реформи, ніхто не наважився поставити під сумнів чи уповільнити процес розширення як такий.

Відтак, попередній досвід розширення Євросоюзу на Схід вказує на важливість колективних ідей (ідентичність, цінності, норми) для інтеграції Європи. Це важливо засвоїти й Україні. Оскільки лише визнана належність до співтовариства європейських ліберально-демократичних держав, а не до Європи в її географічному окресленні, легітимізує її вимоги щодо приєднання до ЄС і, зрештою, зробить останнє можливим.

Варто звернути увагу на ще кілька моментів з процесу інтеграції Польщі. Зокрема, дуже важливу роль відіграла ефективна координація процесу інтеграції, яка дозволила мобільно вирішувати всі наявні проблеми. Так, ще 1996 р. було створено Комітет європейської інтеграції – політичний орган, покликаний координувати роботу всіх органів державного управління з метою надати цій роботі «європейського» характеру [4]. Очолює його голова, який «є членом Ради міністрів». На практиці комітет протягом усіх цих років очолював або голова уряду, або міністр закордонних справ. Нині головою КЄІ є прем’єр-міністр Дональд Туск, а секретарем комітету – заступником голови – державний секретар Міколай Довгілевич. До складу комітету входять також міністри закордонних справ, внутрішніх справ та адміністрації, праці і соціальної політики, фінансів, економіки, транспорту, охорони довкілля, сільського господарства та юстиції.

У тому ж 1996 році було створено Управління Комітету європейської інтеграції, яке є його виконавчою структурою. За своїм кадровим потенціалом і повноваженнями цей орган фактично є своєрідним «міністерством європейських справ», на яке покладаються планування та координація польської інтеграційної політики, координація роботи інших органів державної адміністрації в галузі закордонної допомоги.Окрім того, у березні 2004 року, напередодні вступу Польщі до Європейського Союзу, було створено Європейський комітет Ради міністрів Республіки Польща [4].

Україні важливо засвоїти польський досвід інтитуційного забезпечення євроінтеграційного процесу і взятись за організацію відповідних органів, які б координунували втілення стратегічної мети.

Іншим важливим моментом у процесі інтеграції Польщі було те, що влада мала велику підтримку політики інтеграції серед суспільства. Україна аж ніяк не може похвалитися таким рівнем бажання вступу в ЄС: такої підтримки суспільства влада не мала і не має. Найбільша проблема полягає в тому, що в Україні процес інтеграції дуже залежить від того, хто при владі.

Окрім того, для захисту власних інтересів східноєвропейські держави – кандидати на членство в ЄС об’єднувалися в регіональні групи. Одним із таких форумів міждержавної координації є Вишеградська четвірка (Польща, Словаччина, Чехія та Угорщина), що діє й до сьогодні.Співробітництво центральноєвропейських країн довело їх здатність до інтеграції і було дуже важливим аргументом у справі вступу до ЕС.

Підсумовуючи, варто відзначити, що, як показує досвід Польщі, успішність інтеграції до ЄС залежить від цілої низки чинників. Найважливішою передумовою для реалізації європейських прагнень України безумовно залишається послідовність і успішність внутрішніх економічних та суспільних реформ: демократизація суспільства, реформування судової системи, подолання корупції, створення ефективної ринкової економіки тощо. Без таких зусиль український євроінтеграційний курс і надалі залишатиметься декларативним, малоефективним і без серйозної реакції з боку Європейського Союзу. Дуже важливими факторами на шляху інтеграції України до ЄС є також наявність консенсусу серед політичної еліти щодо бачення шляхів розвитку держави, суспільна підтримка її рішень, успішність двостороннього діалогу з ЄС, лобіювання українських інтересів з боку окремих держав ЄС, формування груп прихильників України в ЄС, об’єднання зусиль країн-претендентів тощо. Кожен із цих чинників у певний момент може відіграти певну позитивну роль.

ЛІТЕРАТУРА

1.     Возняк Т. Стосунки України та Європейського Союзу: перезавантаження / Т. Возняк // Україна–ЄС 2008: нова гра : Незалежний культурологічний часопис “Ї”. – 2007. – № 50. – С. 93–100.

2.     Кучер В. Дорога України до ЄС крізь призму польського досвіду / В. Кучер // Україна–ЄС 2008: нова гра : Незалежний культурологічний часопис “Ї”. – 2007. – № 50. – С. 103–107.

3.     Моцик О. Східне партнерство – додатковий шанс на зближення з ЄС / О. Моцик // Дзеркало тижня. – 2009. – № 15 (743). – 25–29 квітня.

4.     Підлуцький О. Поляки прагнуть… Варшава дуже хоче бачити Київ членом ЄС і передає йому свій досвід / О. Підлуцький // Дзеркало тижня. – 2009. –  № 2 (730). – 24–30 січня.

5.     Schimmelfennig F. Liberal Community and Enlargement: An Event-History Analysis /  F. Schimmelfennig // Journal of European Public Policy. – 2002. – № 9. – Р. 598–626.

6.     Schimmelfennig F. The Community Trap: Liberal Norms, Rhetorial Aclion, and the Eastern Enlargement of the European Union  /  F. Schimmelfennig // International Organization. – 2001. – № 55. – Р. 47–80.

 У статті розкривається роль Німеччини і Радянського Союзу в українсько-польському конфлікті воєнного періоду. Аналізується рівень їхнього впливу та його наслідки для визвольної боротьби українського і польського народів.

Ключові слова: Німеччина, Радянський Союз, Польща, Україна, українсько-польський конфлікт, національно-визвольний рух, польська самооборона.

Німеччина і Радянський Союз справили значний вплив на стосунки між українцями і поляками в роки Другої світової війни. Як слушно зауважив відомий дослідник цих стосунків Р. Торжецький, на українсько-польському конфлікті “завжди цей третій (байдуже – гітлерівці чи більшовики) користався”. Водночас наскільки глибоким був цей вплив, чи Берлін і Москва свідомо загострювали конфлікт, чи просто експлуатували його – ці питання залишаються недостатньо дослідженими. Автор робить спробу послідовно проаналізувати політику двох великих держав, засоби і механізми, з допомогою яких вони використовували і розпалювали міжнаціональне протистояння, тим самим нейтралізуючи і знекровлюючи визвольну боротьбу українського і польського народів.

Після нападу на СРСР, прагнучи до завоювання на Сході життєвого простору і утвердження тут “нового порядку”, гітлерівці водночас мали на увазі і питання українсько-польських відносин.

Після відступу Червоної Армії з Західної України в містах і селах почали формуватися органи місцевого самоврядування, в тому числі й українська міліція, що зумовлювалось прагненням українців до власної держави, об’єктивною необхідністю заповнення вакууму влади. Проте в серпні-вересні 1941 р. гітлерівці ліквідували цю ініціативу. Визначаючи подальші наміри німецької політики в Галичині, генерал-губернатор окупованої Польщі Г.Франк, відомий своїми висловлюваннями про те, що “з Польщею слід поводитись як з колонією” і що “поляки стануть рабами Великої Німецької імперії”[3, 478], зазначив на нараді членів свого уряду 16 грудня 1941 р.: “Українці особливо придатні, аби скласти противагу стосовно поляків”[40, 121]. Пізніше, 15 серпня 1942 р., на з’їзді Націонал-соціалістичної партії Німеччини він відверто заявив: “Мусимо ствердити, що в інтересах німецької політики слід підтримувати напружені стосунки між поляками й українцями… Для того прагнемо завше утримувати їх під якимось настроєм політичним у задоволенні, щоб запобігти зв’язкам їх з поляками.”[39, 176]. З цією метою у перший період окупації гітлерівці, зокрема у Львові і всій Галичині, залучили на службу українців. “Поляки, – читаємо в одному архівному документі, – були усунуті від адміністративної діяльності і лише пізніше, в якості противаги самостійницьким тенденціям українських націоналістів, польські націоналісти були допущені до адміністрації. Однак перевага до самого кінця залишалась у цьому відношенні за українськими націоналістами.”[30, 10] .

У свою чергу, на Волині і Поліссі, як зазначав польський історик Ч.Мадайчик, “у період окупації поляки становили… значну частину адміністрації в економіці і допоміжного персоналу”.[33, 100].

Вельми посилила взаємну ворожнечу співпраця певної частини українців і поляків з німцями у поліції. Відомо, що чимало їх рятувалося від вивозу на роботу до рейху у лавах шуцманафтів, в чому гітлерівці були дуже зацікавлені, оскільки наростаючі потреби фронту змушували обмежувати кількість німців, залучених до адміністрації.

Після зайняття західноукраїнських земель німці організували з місцевих мешканців, зокрема на Волині і в Галичині, українську охоронну поліцію, яка була цілковито підпорядкована окупантам. Останні час від часу влаштовували облави в лісах, здійснювали репресії проти польського населення, погроми, мобілізуючи для допомоги українську поліцію.

З другого боку, школа в Дембіцу випускала батальйони польської гранатової поліції. “Любо було дивитись на ті підрозділи, хоча і в німецьких мундирах, – писав автор крайового звіту, – як справно вони марширували з польською пісенькою на вустах. Споглядаючи це, українці опускали голови до долу, а на обличчях можна було прочитати пригнічення і страх”[43, 168]. За даними З.Маньковського, у Люблінському окрузі було 25 відділків української поліції і аж 95 – польської, причому 15 відсотків особового складу останньої працювали у довоєнній державній поліції. Вже в середині 1941 р. гранатова поліція налічувала 1380 рядових і 20 офіцерів, лише 200 з яких працювало в кримінальному відділі. Підрозділи гранатової поліції були практично в кожній гміні.[34, 106, 368].

Згідно спогадів тодішнього жителя Грубешова І.Фура, тутешня “кримінальна поліція до кінця 1942 р. була обсаджена виключно поляками, що її очолював фольксдойч польського походження. Уряд праці був у польських руках, охороняв поляків перед вивозом до Німеччини, а щоб виконати наложені контингенти, організував їх з-поміж української молоді”.[29, 880]. До речі, німці були зацікавлені в тому, щоб поляки й українці виїздили на роботу до Німеччини, а тому їм вигідно було нагнітати між ними ворожнечу, бо, рятуючись від взаємної боротьби, частина українців і поляків добровільно зголошувалась до рейху.

В українських “колабораційних” формаціях і органах місцевої влади спочатку опинилося чимало людей із щиро патріотичними переконаннями, позаяк українці змушені були обирати поміж двома ворогами, причому німці видалися їм меншим злом. До того ж ОУН певний час позитивно ставилась до цього, оскільки молоді українці здобували основи військового вишколу та отримували зброю. На думку І. Ільюшина, українці значною мірою йшли туди тому, що до війни поляки намагалися не допускати їх до адміністративних посад. ”За таких обставин основним мотивом вступу українців на службу до німців нерідко виступало прагнення зосередити у власних руках хоч мінімальну владу і помститися за довгі роки приниження та образ. Безсумнівно, багато з тих осіб, які були задіяні на німецькій службі, намагалися служити своєму народові та захищати його інтереси, наскільки на це дозволяли обставини.

Стосовно співпраці з німцями українців-галичан справа виглядала ще простіше, оскільки на багатьох з них, безперечно, мали вплив німецька мова і культура, деякі закінчили австрійські навчальні заклади і служили в австрійській армії, а створений гітлерівцями з початком агресії проти СРСР на завойованій ними території трьох польських довоєнних південно-східних воєводств – Львівському, Тернопільському та Станіславському – дистрикт Галичина фактично “був переораний плугом німецької цивілізації””[5, 105].

Натомість поляки, як зауважив Т. Ольшанський, які вступали до таких формацій, окрім нечисленних агентів, спрямованих туди польським підпіллям, були найгіршим шумовинням та відвертими зрадниками – ніхто з поляків не міг мати жодних сумнівів щодо того, що головним ворогом Польщі тоді була Німеччина. Ситуація дещо змінилася після вибуху масового терору, коли поляки, що вступали до шуцманафтів, шукали порятунку від смерті.[32, 165]. Незважаючи на сувору заборону польського підпілля, вони доволі часто туди вступали, шукаючи там, як було сказано вище, порятунку чи помсти за кров рідних і близьких. “Поляки ховаються від націоналістів, втікають у Рівне і Краків, – зазначалось у донесенні радянських партизанів з Рівненської області, – а німці користуються випадком, забирають їх у поліцію, посилають мстити українцям”[26, 30]. Ці месники, які мали сильнішу мотивацію, задавали тон. Польські поліцейські батальйони були розміщені у Кобрині, Ковелі, Ружичах і Клевані. Крім того, окупанти перекинули на Волинь допоміжний поліцейський батальйон із Генерального Губернаторства, що, як випливало з рапорту АК, “вчиненим звірствам надало характер польської помсти”[32, 7].

Сп’янілі від своїх успіхів на фронті, гітлерівці вже в 1942 р. підготовляли колонізацію завойованих земель. З цією метою була утворена переселенська комісія, яка дістала доручення виселити із Замойського повіту на території Люблінщини місцеве населення, польське – на захід, а українське – до Грубешівського повіту. Українських селян іноді свідомо залишали, заселяючи їх у звільнені від поляків господарства. Окупаційна влада переслідувала подвійну мету: роздмухати українсько-польське протистояння і створити з цих українців поліцію для колоністів. У відповідь польські підпільні загони “Кедив” приступили до планомірного знищення всіх українців, які виконували адміністративно-поліцейські функції[10; 11, 211; 38, 163].

1943-й рік приніс нове загострення між українцями і поляками. Зокрема, німці зуміли зіштовхнути їх між собою після того, як українська поліція за наказом ОУН перейшла у підпілля і влилася в УПА.

Розлютовані німці заповнили вакуум польською поліцією, надаючи їй волю в “розрахунках” з українцями. По селах роз’їхалися карні експедиції. “…Німцями виданий наказ – обеззброїти українську поліцію і набрати польську, – повідомлялось у розвідзведенні штабу партизанських загонів Житомирської області від 4 травня 1943 р. – Мета – озброїти поляків проти “бульбівців” і проти партизан”.[26, 32]. В кінці травня це ж джерело знову інформувало, що “взамін роззброюваної української поліції німці вербують в поліцію поляків” [26, 54]. В доповідній записці штабу партизанських загонів Рівненської області 28 травня зазначалося: “Німці почали допомагати полякам зброєю, створюючи одночасно польську поліцію взамін української поліції, яка перейшла до націоналістів. В м. Колки поліція в даний час складається винятково з поляків. В південних районах області Дубно, Сарни, Млинів, Клевань і ін. німці озброюють поляків гвинтівками і кулеметами для боротьби проти партизанів і націоналістів, однак випадків виступу поляків проти партизан ще не помічено”[26, 68]. Про те, що окупанти створили польську поліцію не стільки для захисту польського населення, скільки для “боротьби з націоналістами і червоними партизанами”, записав у своєму щоденнику партизанський комісар С.Руднєв[6, 226].

Виникає закономірне питання: з якою метою окупанти створювали польські шуцманафти і загони жандармерії? Навіщо вони подекуди підтримували польські бази самооборони? Численні факти свідчать, що це робилося з метою поглиблення українсько-польського конфлікту, який давав можливість нейтралізувати визвольну боротьбу обох народів, створити атмосферу підозри і страху, контролювати настрої населення, реалізувати класичне гасло “розділяй і владарюй”. Гітлерівці вирішили використати поляків для боротьби з українською збройною силою, що посилювала свій вплив в Україні, відновити за допомогою польської поліції постачання продовольства з українських сіл. Вони вбачали в польській самообороні стримуючий антиукраїнський фактор на селі, розуміючи, що УПА буде відповідати атаками.

Таку політику впроваджував, зокрема, рейхскомісар України Е.Кох, який відзначався крайньою жорстокістю навіть на фоні нацистських функціонерів. “Хочу, – стверджував він на нараді апарату рейхскомісаріату наприкінці 1943 р. у Рівному, – щоб поляк при зустрічі вбивав українця, і, навпаки, щоб українець вбивав поляка. Якщо на дорозі уб’ють жида, буде те, що я хочу”[16, 12].

Про прагнення окупантів посилити українсько-польське протистояння йшлося в доповідній записці військового кореспондента газети “Правда” Л.Коробова на ім’я першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова від 8 квітня 1943 р.: “Німці намагалися декілька разів повернути націоналістичні організації в Україні для боротьби з партизанами, але не зуміли знайти з ними контакту. Бажаючи їх нейтралізувати, німці розпалюють національну ворожнечу між українцями і поляками. Так, у Корецькому районі Рівненської області вони організували різню у двох селах”[2, 135].

На зацікавленість окупантів у розпалюванні міжнаціонального конфлікту вказував і командир польського повстанського загону Р.Сатановський. “Польській поліції дана німцями повна свобода дій, – повідомляв він М.Хрущову 5 листопада 1943 р. – На ґрунті ненависті до націоналістів за скоєні ними злочини і звірства польська поліція, підштовхувана на цей шлях німцями, мстить українському населенню взагалі… А як відомо, німецька пропаганда видає злочини націоналістів за справу рук радянських партизан і знаходить, треба визнати, відгук не лише серед поляків за Бугом, але й в частини поляків, які самі постраждали від націоналістів”[24, 107]. А комісар Сумського партизанського з’єднання С.Руднєв 16 червня 1943 р. зробив такий запис у своєму щоденнику: “Німці розпалюють національну ворожнечу з однією метою втриматися, щоб там не було”[25, 44].

Ставлення гітлерівців до українсько-польського протистояння певною мірою відбиває відповідь сарненського гебітц-комісара на скарги поляків стосовно дій оунівців весною 1943 р.: “Ви хочете Сікорського, а українці хочуть Бандеру. Ну і бийтеся між собою. Німці нікому допомагати не будуть”[4, 162]. На показний нейтралітет окупантів звернув увагу головний редактор тижневика “До перемоги” військової управи з формування дивізії СС “Галичина” М.Островерха. У своєму щоденнику 10 жовтня 1943 р. він записав: “Вістки з Люблінщини… За місяць вересень ц. р. від польських терористів упало 28 українців. За цей самий час, як відплата, впало від українців 64 поляки. Німці на це нічого не кажуть” [6, 233].

Однак цей нейтралітет був вміло награним. Так, на словах нацисти заявляли, що не підтримують антипольські виступи Т.Бульби-Боровця, а насправді потайки підігрували його діяльності. Вони, наприклад, старанно фотографували погроми проти поляків і приписували їх партизанам і взагалі українцям, які, за твердженням німецької пропаганди, були ворогами польського народу[20, 50]. До речі, сам Бульба-Боровець усвідомлював, що “особисто німцям залежить на тому, щоб між українцями і поляками не було згоди” і у зверненні до польського народу в червні 1943 р. зазначав, що нацисти “при помочі своїх провокаторів стали українськими руками мордувати поляків, нібито за те, що поляки вирізують українців за Бугом” [20, 50].

Як стверджувалось в одному з інформаційних матеріалів польського підпілля за грудень 1943 р., окупанти у ставленні до українців здійснюють подвійну тактику. З одного боку, вони дивляться крізь пальці на їх антипольські кроки, а, з другого, здійснюють при кожній нагоді напади на українські збройні загони і тероризують населення. Наприклад, у с. Молодава за одного гітлерівця забито “30 бандитів” разом з родинами. Для цього було використано польську поліцію. Німецькі аґенти, які свого часу були в УПА й організували погроми поляків, тепер упроваджувалися до лав Українського народного козацтва [43, 138].

З вищевказаних міркувань німці не були зацікавлені у вигнанні поляків з Волині, подекуди підтримували їх бази самооборони, передусім у тих місцевостях, звідки вивозили збіжжя. Вони не бажали занархізувати становище, наприклад у Галичині, особливо у період наближення фронту, і “залізною рукою” стримували українсько-польський конфлікт у нафтових районах, які працювали на потреби фронту. “Німці не атакували польських таборів, не переслідували й упівських чи бандерівських ватаг, – писав Ю.Кусьмєрек. – Знаю від певних людей, котрі не симпатизують ні німцям, ні росіянам, що місцеві командири доозброювали польські табори, виділяли їм амуніцію і гранати. При цьому вони не керувалися гуманітарними міркуваннями. Польсько-українська різня, той шал убивств був їм на руку. Від тих самих певних людей знаю, що вони (німці) зверталися до Лондона з приводу десантів. Це давало б польській стороні переваги в озброєнні, що знівелювало б кількісну перевагу українців”[31, 15]. Постачання зброї польським базам самооборони давало можливість стягати контрибуцію з підвладних їм територій, водночас як УПА позбавляла німців цієї нагоди на контрольованих нею землях.

Як свідчили полонені бульбівці на допитах у радянських слідчих органах, німці одягали шинелі з тризубом і нападали на польські села, спалювали їх. Зокрема, так трапилося у Гуті Степанській. Німців там було приблизно 250 осіб у цивільному [8, 109].

Німецькі служби стежили за розвитком української самооборони і засилали провокаторів як до неї, так і в провід польського підпілля. Можна припустити, що спробу порозуміння між українською і польською сторонами спаралізувала їхня аґентура в польському підпіллі [13, 275].

Аналізуючи причини загострення українсько-польських відносин на Волині, М.Хрущов упевнено заявив в червні 1943 р.: “Моя думка, що усе це – справа рук німців” [27, 44].

Про віроломну тактику окупантів стосовно польських баз самооборони і українсько-польського конфлікту свідчить і “Доповідна записка про ставлення польського населення до німців”, підготовлена начальником управління НКДБ Львівської області на ім’я секретаря обкому КП(б)У І.Грушецького в липні 1944 р. У ній, зокрема, зазначалося: “Характерно, що при зверненні поляків до німців за допомогою від розбою бандерівців, німці рекомендували їм створювати загони самооборони, але у видачі зброї відмовляли, а коли поляки самоозброювалися, то каральні загони СД і інші при виявленні зброї у поляків розстрілювали їх як партизанів” [30, 76].

У 1944 р. нацисти продовжували експлуатувати українсько-польське протистояння. Про це свідчить і такий документ польського підпілля, як травневий “Рапорт зі східних земель”. “Потрібно впевнено стверджувати, – зазначалося тут, – що німецький окупант ані на Волині, ані на території Східної Малопольщі не надав захисту полякам, ставився до польського мучеництва байдуже і навіть немає сумніву, що злочинну акцію (мова йде про українсько-польську війну – В. Т.) вважав як таку, що йому на руку” [43, 143]. Водночас, стверджувалося в рапорті, німці підтримали польську самооборону і дали навіть трохи зброї й амуніції. “Стосовно українців були, правда, безпланові, хаотичні і завжди запізнілі пацифікації, різні репресії, декого з українців розстріляно.”

Відомо, що в березні 1944 р. командувач німецькими військами в районі Ковеля обергрупенфюрер СС Бах-Зелевський звернувся до командира 27-ї Волинської дивізії АК з пропозицією спільно виступити проти наступаючих частин Червоної армії. За це полякам була обіцяна значна кількість зброї і “повна свобода дій в українському питанні” [23, 43]. Слід зазначити, що подібним чином окупанти намагалися підштовхнути і окремі загони упівців до боротьби з поляками. Наприклад, у “Надзвичайному звіті про дії УПА і контакти з німцями на Львівщині” (14 березня 1944 р.) повідомляється, що один з куренів УПА, який у Бродівському районі “робив на польські села акцію”, одержав від німців “4 гарматки і танкетку” [6, 234].

Досить відверто про німецьку позицію у міжнаціональному конфлікті висловився командувач охоронними військами у Генерал-губернаторстві генерал СС Хеніке у своїй доповіді навесні 1944 р. командувачу військами групи армій “Північна Україна” фельдмаршалу Моделю. “У польсько-українській боротьбі, – заявив він, – не виступати на будь-якій стороні і обмежитись або таємним доозброєнням українського “зельбмутця” (самозахисту – В. Т.), що були водночас членами УПА, або дивитись крізь пальці на організацію польської самооборони” [6, 234; 23, 97].

Аналізуючи ставлення окупантів до українсько-польського протистояння, польський історик Р.Торжецький зазначив: “Позиція гітлерівців була досить неоднозначна. З одного боку, вони хотіли б, щоб поляки і українці перебували у вічній незгоді та боротьбі, з другого ж – не хотіли напружувати ситуацію на цій території, особливо коли наблизився фронт. Укладали тоді з українцями угоди, залишаючи їм склади, зброю, спорядження і інші елементи військового постачання, яке не могли або не хотіли вивозити. Надавали зброю тим базам польської чи української самооборони, які до них з таким питанням зверталися, насамперед від серпня 1943 р. до другого кварталу 1944 р.”[40, 274-275].

Однак фронт нестримно наближався; окупанти відступали; колаборанти втікали на Захід; УПА і АК готувалися до зміни умов дій.

Тепер розглянемо роль СРСР в українсько-польському конфлікті. У початковий період німецько-радянської війни, 30 липня 1941 р., між урядами В.Сікорського і СРСР був укладений договір, стаття 1 якого визнавала радянсько-німецькі угоди стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили силу. Проблема майбутніх кордонів стала предметом обговорення на другій радянсько-польській зустрічі 4 грудня 1941 р. – під час прийому в Кремлі, влаштованого Сталіним на честь генерала Сікорського [7, 47-55]. На цій зустрічі було порушено, зокрема, питання про майбутню державну приналежність Львова. Проте, коли польський прем’єр перепитав радянського лідера, чи він не знав раніше, що Львів – це польське місто, той відповів: “Так, але ви змушені будете сперечатися за нього з українцями.” Як стверджував у своїх спогадах присутній на переговорах В.Андерс, він намагався “відрадити” Сталіна від намірів залишити Львів в УРСР, використовуючи такі старі арґументи як от: “германофільство багатьох українців”, клопоти, яких вони завдали полякам і можуть завдати більшовикам. Відповідаючи полякам, що це були їхні українці, “а не наші”, Сталін намагався використати цей арґумент як “поєднавчий” для Польщі і Радянського Союзу: “Ми їх спільно знищимо”.[41, 136] В.Сікорський, як випливає з мемуарів, відмовився продовжувати в цьому руслі розмову, заявивши, що “мені йдеться не про українців, а про територію” [44, 118]. Отже, ніби між іншим, кремлівський можновладець наголосив на тому, що серед чинників, які об’єднують поляків і більшовиків, висувається спільне завдання “винищення тих українців”.

Протягом усієї війни радянські партизанські і диверсійні загони одержували з Москви завдання постійно інформувати про настрої польського населення. Вони вважали ворогом польське підпілля, яке визнало еміграційний уряд у Лондоні, і планували його знищити. Водночас в умовах драматичного міжнаціонального протистояння на Волині і Східній Галичині і наявності динамічного українського самостійницького руху ними здійснювалась неагресивна тактика, а подекуди спільні дії з відділами АК. Так, на думку А.Русначенка, є підстави говорити про існування співпраці АК з більшовицькими диверсійними загонами. Проте вже на початку 1944 р. у департаменті внутрішніх справ делегатури уряду РП в краї відмічали, що оголошувати про таку співпрацю не варто, бо це скеровує проти поляків німців і підтримує антипольські акції українців [15, 172].

Керівництво партизанським рухом ставило собі за мету використати антинімецькі настрої поляків для розпалювання партизанської війни і протидії українському націоналістичному підпіллю. Наявність прихильних стосунків між радянськими партизанами і місцевою польською меншиною вельми ускладнювало ситуацію на західноукраїнських землях, бо їхня співпраця поглиблювала українсько-польське протистояння. Оскільки українське населення краю радянської влади не сприйняло, то більшовики намагалися використати польські колонії і села як базу для партизанських операцій, відповідальність за які несла потім переважно місцева українська більшість. Це одна з причин конфлікту на Волині [1, 245].

Слід сказати, що стосунки між поляками і радянськими партизанами були неоднозначними. В одній місцевості польське населення постачало їм продовольство, надавало потрібну інформацію. В іншій – відбувались збройні сутички.

Партизанський загін під командуванням М.Прокоп’юка діяв в районі Цуманських лісів і тісно співпрацював з найбільшою польською базою самооборони с. Пшебраже. За деякими даними, в різні часи сюди з’їжджалися і проживали від 20 до 28 тис. поляків. Прогодуватися вони могли лише грабунками [17]. 31 серпня 1943 р. партизани загону спільно з місцевими поляками розбили одне з міцних угруповань УПА. В подальшому ця база витримувала атаки упівців лише завдяки допомозі радянських партизан. Радянські партизани підтримували й інші польські бази самооборони. За деякими даними, у центрах самооборони Волині і Східної Галичини пережили трагічне протистояння близько 70 тис. осіб [32, 172]. Зрозуміло, що в очах українського населення Волині поляки перетворилися на колабораціоністів – німецьких і радянських, – що посилювало ворожнечу.

Що стосується Галичини, то тут, як згадував В.Кубійович, “спокійні часи закінчились після рейду більшовицької партизанської групи С.Ковпака у липні 1943 р. …Ковпак залишив в Галичині своїх агентів, розбурхав пристрасті українців і поляків; дійшло до чимраз частіших актів взаємного терору між українцями, поляками і німцями… Ще більше втрат, ніж у Галичині, ми понесли на Холмщині й Підляшші, де, безперечно, під впливом більшовицьких агентів дійшло до кривавих сутичок між українським і польським населенням” [22, 113-114]. З іншого джерела дізнаємось, що “в районі Золочева і Станіслава виявлено випадки, коли українськими бандами, які вбивали поляків, командували радянські офіцери” [37, 529].

На думку Г. Мотики, якщо йдеться про радянські провокації, то, безперечно, Москва мала політичний інтерес у тому, щоб дійшло до польсько-української боротьби. Це б дезорганізувало німецький тил і давало б вагомий політичний аргумент, щоб Західна Україна увійшла до складу СРСР [12, 225].

Численні факти свідчать, що партизанські загони, керовані більшовиками, займали беззастережно ворожу позицію стосовно УПА, з якою воювали навіть активніше, ніж з німецькими загарбниками, брутально пацифікуючи при цьому українські села і винищуючи населення. Звідси вони були зацікавлені у залученні поляків на свій бік, а, отже, у розпалюванні українсько-польського конфлікту. Як слушно зауважив М. Сивіцький, “поляки боялися України на “Східних Кресах”, совєти ж боялися її всюди, звідси походила польсько-радянська співпраця і польсько-українська різанина” [43, 29].

Відомі випадки, коли ряд радянських підрозділів, видаючи себе за УПА, нападали на польські села, вбивали населення, причому такі акції були найкривавішими, оскільки після них не повинні були залишитись свідки, здатні демаскувати провокацію, аби пізніше уже у ролі більшовицької партизанки знаходити підтримку поляків на цих територіях. Адже, очевидно, не випадково 28 липня 1943 р., з’явилося звернення до поляків волинського окружного делегата уряду Польської Республіки. Описуючи комуністичну тактику стосовно польських баз самооборони і українсько-польського конфлікту загалом, і вказуючи на її подібність з німецькою, він зазначав: “Більшовики приходять у польські села, пропонують допомогу самооборони, а взамін забирають польську молодь у свої партизанські загони. Якщо це їм не вдається, вони сіють паніку серед населення, крадуть у поляків, які обороняються, зброю і людей. Тихенько втікають до лісу, а через кілька днів їх можна вже бачити на чолі банд, які налітають на те ж саме польське населення… німець і москаль роздмухали антипольську пропаганду. Вони примножують, збільшують стократ, перебільшують до колосальних розмірів невеличкі непорозуміння і польсько-українські суперечки. Нацькувати, роздражнити, спрямувати одного проти іншого, створити духовний кордон між поляками й українцями. Створити на довгі роки привід для боротьби, запрягти й використати найманих злочинців. В поляків й українців вони зміцнюють почуття образи, розпалюють в їхніх душах ненависть, жагу помсти і відсічі… і притому руками українців знищують польське населення. Одночасно і німці, і москалі роблять клоунівські жести, представляють, що хочуть допомогти полякам, хочуть їх захистити” [27, 51-53].

Підтвердженням віроломства більшовиків, їх прагнення загострити українсько-польський антагонізм, поживитись на звичайних грабунках стали зізнання схопленого у грудні 1943 р. Службою безпеки УПА командира радянського загону О.Чхеїдзе-Чапаєва, який діяв на Волині. “Поляки давали нам поміч і охорону. Робили це з патріотизму і ненависті до німців і до українського народу, – свідчив він. – Щоб загострити ще більше польсько-українську ворожнечу, наші партизанські відділи мали виконати під фірмою “бандерівців” кілька особливих акцій проти польського населення, щоб могти після того виступити в боротьбі того ж населення перед “бандерівським” терором та таким способом ще більше зв’язати поляків з нами. Знаю, що такого роду акції були проведені одним нашим відділом з доручення Топкар-Сауре і мали повний успіх, хоч відділ цей переступив дозволені інструкціями методи і знищив поляків м. ін. в церкві” [9, 73-74].

М.Демкович-Добрянський навів цікаві свідчення радянського розвідника П.Крука про те, як готувалися спеціальні групи з вельми досвідчених людей, які потім виступали в образах вояків УПА і вояків АК на Волині. Ці групи повинні були одночасно вдарити по полякам і українцям, нещадно вбиваючи і знищуючи людей, які були шановані в суспільстві і водночас не мали жодних політичних претензій. Вбивства мали бути безглуздими, але з проголошенням гасел українських, а в іншому випадку – польських. Незабаром у дію вступали месники і оборонці обох національних інтересів. Між тим групи переодягнених енкаведистів перекидалися в інші райони. Їхнім завданням також було будь-що перешкодити українсько-польському порозумінню [14, 84].

Згідно мемуарів командира польського партизанського загону М.Куницького, його підлеглі, переодягнені у мундири УПА, палили українські села, вбивали і розстрілювали їх жителів [42, 437]. Можна припустити, що частину акцій, вчинених тоді проти поляків, здійснили провокаційні групи НКВС. Станом на 20 червня 1945 р. в західних областях України діяло 156 таких спецгруп із загальною кількістю учасників 1783 чоловік [19, 462].

Співпрацюючи з польською самообороною, АК, керівництво радянського партизанського руху дивилось на них як на тимчасових, тактичних союзників. Тим більше, що усунення польського населення з західноукраїнських земель фактично було вигідно Кремлю, оскільки зменшувало проблеми на території, яку він не збирався повертати Польщі після війни. За деякими даними, в територіальні організації ОУН на Волині неодноразово проникали радянські аґенти. Саме від них найчастіше виходили заохочення до вбивств поляків [32, 174].

Один з шляхів залучення поляків на свій бік у боротьбі проти німецьких окупантів і українських формувань радянське керівництво бачило у створенні польських партизанських загонів на Волині. Так, директива від 5 травня 1943 р., підписана М.Хрущовим, дозволяла таке: “Дати поляка, якщо немає, то, хто володіє польською мовою, – назвати поляком”. Закономірно, що керівними кадрами могли бути лише ті, які ще в довоєнний час пройшли перевірку НКВС на лояльність до радянської влади і повинні були беззастережно виконувати волю московського центру. Одим з них, якийсь Коханський, котрий “виховував” доручену йому головрозвідку в дусі мародерства, пияцтва і національної ненависті до українців без розбору, в п’яному вигляді кричав публічно, що він “ставленик НКВД, має особливі повноваження і не повинен підкорятися нікому” [27, 48].

З донесень радянських партизанів в УШПР випливало, що червона польська партизанка займалася мародерством. Зокрема, загони Сатановського йшли на господарські операції в українські села і там забирали силою продукти, майно, репресували населення. А українці сприймали їх як поляків, не розрізняючи в тій панічній ситуації, чи це комуністичні, чи патріотичні поляки. Це також не варто забувати, коли йдеться про використання більшовицькою владою польського населення.

За одними даними, радянський партизанський рух змобілізував до своїх лав близько п’яти тис. місцевих поляків [40, 234], за іншими – від 5 до 7 тис [35, 58]. Поляки вступали до радянської партизанки не з ідеологічних мотивів, а з практичних, часто шукаючи захисту від бандерівців. І вже в загонах починалась ідеологічна обробка. Вони брали активну участь в боротьбі проти українських повстанців, а, отже, сприяли поглибленню українсько-польського протистояння. “На всьому Поліссі та великій частині Волині, – розповідав очевидець, – літом 1943 р. витворилася така ситуація, якої собі бажав Сталін. Вночі кругом заграва, бо бандерівці випалюють майно поляків та бульбівців як зрадників. Вдень кругом заграва, бо німці з поляками й узбеками випалюють українські села та вистрілюють народ за бандитизм. Іншої ночі більшовицькі партизани з поляками допалюють решту українських сіл, що їх не випалили німці за дня. Куди не глянь – вогонь. Куди не повернися – трупи і кров” [28, 420].

Позитивні наслідки партизанського співробітництва сприяли виникненню нового, другого, елементу такої співпраці. Після переміщення фронту на захід радянська влада для зміцнення свого становища на західноукраїнських землях вдалася до створення польської міліції – явища, малодослідженого в сучасній історіографії. Певною мірою на нього проливає світло фрагмент з тижневого рапорту польського підпілля від 6 липня 1944 р. В ньому, зокрема, зазначалося: “…в Коломиї міліція є польською в більшовицьких мундирах… Заарештована, вивезена і розстріляна певна кількість українців. Зустрічаються також випадки арештів і вивезень також серед поляків. Стосується це, проте, тих осіб, яким більшовики закидають тісну співпрацю з німцями. Оголошення на місцях російською і польською мовами” [43, 146-147].

Численні факти на цю тему знаходимо і в українському підпільному джерелі – “Інформація про діяльність польської міліції” за 1944 р. Звідси, наприклад, дізнаємось, що в травні в с. Лука Мала Скалатського району польська міліція робила облаву на чоловіків до армії. Під час ревізій забирали в українців одяг, взуття й інше, знущалися з них, загрожуючи при цьому: “українські бандити, бандерівці, всіх вас вистріляєио до одного, щоб не залишився ні один на розплодження” [26, 397]. Тоді ж більшовики разом з польською міліцією ловили людей до Червоної Армії в селах Вікно, Пізнанка Гнила, Пізнанка Комісарська, Хоптянка, Глібів, Кам’янки, Богданівка. І звідусіль поступала інформація такого змісту: “Під час шукання польська міліція поводилась дуже брутально з українцями… Під час трусу більшовики байдуже поводились, а поляки сильно шукали” [26, 398]. 3-го червня поляки вистежили криївку біля с. Кам’янок, де ховалося 10 осіб. Польська міліція зробила облаву. Українці, пробивши собі дорогу, розбіглись у двох напрямках. За ними пішла польська погоня. Одного вбили в с. Богданівці, а шестерьох – під Хмелиськами. Спійманих втікачів більшовики хотіли забрати до в’язниці, але поляки сказали: “Ми вже досить натерпілися від них” і розстріляли на місці [26, 398]. В серпні 1944 р. з Тернопільщини повідомляли, що “поляки найбільше причиняються до того, що українців арештовують, вони допомагають енкаведистам і пояснюють про наші рухи, які відбувались зимою і на початку весни” [26, 403].

Третім елементом радянсько-польської співпраці, що вельми негативно позначилось на українсько-польських відносинах, було формування на західноукраїнських землях, зайнятих Червоною Армією, винищувальних батальйонів (“истребительных батальйонов”), куди включали поляків даної території.

Ці формування використовувались винятково з метою розгрому УПА, практично на той час вже єдиного українського підпілля. Радянські “компетентні органи” зіграли на прагненні частини місцевих поляків помститись за галицько-волинську трагедію, захистити себе і свої сім’ї від відплатних акцій УПА і, взагалі, зберегти життя, пішовши на вимушену співпрацю з більшовицькою владою. Вже в лютому 1945 р. на території Західної України діяло 292 винищувальні батальйони, в яких поляки нараховували 60-80% особового складу [18, 203]. За даними Ф.Збиша, з 50-ти тис. польської самооборони в Галичині майже половина (22796 чол.) служила в цих формуваннях [36].

У зв’язку з участю поляків у винищувальних батальйонах загони УПА після проходження фронту посилили свої атаки проти польського населення. “Ляхи… пішли на некритичну співпрацю і службу з НКВД. Через те проти них здійснюємо ті самі акції, що й раніше… Належить вияснити – де і які сили ворога сконцентровані і потім їх знищити.” [35, 67].

Як свідчать опубліковані документи і матеріали, в 1944-1945 рр. точилися запеклі бої між винищувальними батальйонами і відділами УПА. В одному з них, наприклад, вказується, що 16 квітня в селах Битюків і Пасічна Надвірнянського району винищувальний батальйон поляків вступив у бій з великою групою оунівців. Батальйон втратив двох убитими та 5 пораненими. Оунівців вбито 36 чол. [24, 102]. Ці збройні сутички знекровлювали, виснажували українське і польське населення, робили беззахисним перед насуваючою загрозою драматичних випробувань, які ніс радянський режим.

Таким чином, і Берлін, і Москва були кровно зацікавлені в тому, щоб забезпечити собі панування на окупованих територіях, придушити національно-визвольний рух на Україні і Польщі, підступно і вміло використавши для цього українсько-польський антагонізм. Підтримуючи ворожнечу обох народів, провокуючи і поглиблюючи її, вони намагалися нейтралізувати, виснажити визвольну боротьбу обох народів, руками ж останніх винищувати один одного, тримати в атмосфері страху, підозри, взаємної ненависті і покори. Криваві погроми українського і польського населення були на совісті різних сил, зокрема гітлерівського репресивного апарату, повністю підпорядкованої йому української і польської допоміжної поліції, польських і радянських партизанських загонів, польської міліції на визволених західноукраїнських землях і в Закерзонні, диверсійно-розвідувальних загонів, які часто маскувалися під частини УПА або польських партизан, винищувальних батальйонів НКВС та інших сил. Разом з тим, це не означає, що вищевказане слід пояснювати лише втручанням третьої сторони. Мовляв, якби не було такої політики Москви і Берліна, то не існувало б і українсько-польського протистояння. Воно було неминучим з огляду на крайню антипольську позицію ОУН, і крайню антиукраїнську позицію польського підпілля. Тому значна вина за ці жертви лежить також і на провідниках українського та польського підпілля, які не зуміли або не захотіли своєчасно погасити цей конфлікт, до кінця не розібрались у віроломних і провокаційних цілях обох імперіалістичних потуг. Адже жодна мета, навіть боротьба за незалежність свого народу, не може виправдати вбивства невинних людей.

1. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. – К., 1996.
2. Дзьобак В. Тарас Бульба і його військові підрозділи в українському русі опору (1941-1944). – К., 2002.
3. Энциклопедия Третьего рейха. – М., 1996.
4. Ільюшин І. Польське підпілля на території Західної України в роки Другої світової війни //Україна-Польща: важкі питання. – Варшава, 1998. – Т. 1-2.
5. Ільюшин І. Волинська трагедія 1943-1944 рр. – К., 2003.
6. Кентій А. Українська Повстанська Армія в 1942-1943 рр. – К., 1999.
7. Козловський І. Встановлення українсько-польського кордону. 1941-1951 рр. – Львів, 1998.
8. Кондратюк К. Дискусія //Україна-Польща: важкі питання. – Варшава, 1998. – Т. 3.
9. Лебедь М. УПА. Українська Повстанча Армія. – Сучасність, 1987. – Ч. 1.
10. Литвин В. Тисяча років сусідства і взаємодії //Голос України. – 2002. – 12 листопада.
11. Мазур Г. Роль Німеччини і Радянського Союзу в міжнаціональному польсько-українському конфлікті у 1942-1945 рр. //Україна-Польща: важкі питання. – Варшава, 2001.- Т. 5.
12. Мотика Г. Дискусія //Україна-Польща: важкі питання. – Варшава, 2001. – Т. 5.
13. Пастернак Є. Нарис історії Холмщини та Підляшшя (нові часи). – Вінніпег – Торонто, 1968.
14. Покальчук Ю. До питання про національно-визвольні змагання в Україні періоду Другої світової війни : напрямки, сили, протидії //Календар-альманах Нового шляху. – Торонто, 1993.
15. Русначенко А. Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні і національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940-1950-х рр. – К., 2002.
16. Сміян К. Волинь в період німецької окупації. 1941-1944. –Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня канд. іст. наук. – Ужгород, 1996.
17. 1943 рік у пам’яті поляків і українців //День. – 2003. – 15 березня.
18. Ханас В. Дискусія //Україна-Польща: важкі питання. – Варшава, 1998. – Т. 1-2.
19. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953 . – У 2-х кн. – К., 1994. – Кн. 2.
20. З архівів ВУЧК-НКВД-КГБ. – 1995. – № 1-2.
21. Климовский Е. Я был адъютантом генерала Андерса. – М., 1991.
22. Кубійович В. Мені 85. – Мюнхен, 1985.
23. Мыслинский С. Над Припятью. Пер. с польского. – М,, 1979.
24. ОУН і УПА у Другій світовій війні: Документи і матеріали //УІЖ. – 1994.- № 6.
25. Руднєв С. Щоденник про Карпатський рейд 2-е вид. – К., 1949.
26. Сергійчук В. ОУН і УПА в роки війни: нові документи і матеріали. – К., 1996.
27. Сергійчук В. Наша кров – на своїй землі. –К., 1997.
28. Туди, де бій за волю (Спогади курінного УПА Максима Скорупського – Макса). – К., 1992.
29. Фур І. Німецька політика і плани на Холмщині в роках 1943-1944 //В боротьбі за Українську державу. – Львів, 1992.
30. Державний архів Львівської області Ф. 3, оп. 1, спр. 68.
31. Kuśmierek S. Przegrana Ukraina // Po Prostu. – 1990. – № 12.
32. Łukaszów [T. Olszański] Walki polsko-ukraińskie 1943-1947 // Zeszyty Historyczne. – 1989. – № 90.
33. Madajczyk Cz. Polityka III Rzeszy w okupowanej Polsce. – Warszawa, 1970.
34. Mańkowski Z. Między Wisłą a Bugiem 1939-1944. – Lublin, 1978.
35. Motyka G., Wnuk R. Pany i rezuny. – Warszawa, 1997.
36. Na Rubieży. – 1993.
37. Polskie Siły Zbrojne w Drugiej wojnie światowej. – Londyn, 1950. – T.III: Armia Krajowa.
38. Sowa A. Stosunki polsko-ukraińsikie. 1939-1945. – Kraków, 1998.
39. Szesniak A., Szota Z. Droga do nikąd. – Warszawa, 1973.
40. Torzecki R. Polacy i Ukraińcy. – Warszawa, 1993.
41. Anders W. Bez ostatniego rozdziału. Wspomnienia z lat 1939-1946. – Lublin, 1996.
42. Kunicki M. Pamiętnik “Muchy”. – Warszawa, 1993.
43. Siwicki M. Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. – Warszawa, 1992. – T.2.
44. Sprawa polska w czasie Drugiej wojny światowej w pamiętnikach. – Warszawa, 1990.