Політичне протиборство передбачає використання інформаційного інструментарію, серед якого доволі місця так званим дифамаційним висловлюванням, тобто прихованому наклепу. Завданням наклепу є поширення неправдивої інформації з метою досягнення тих чи інших, насамперед політичних, цілей. Серед таких – дифамація та дискредитація політичних суперників, соціалізація й мобілізація споживачів контенту, нав’язування їм певної лінії поведінки, спонукання до тих чи інших політичних дій, часто дезорієнтування і дезінформація виборців [1].
Дуже часто після публічних виступів політиків можна почути, що у своїй промові оратор використовував інсинуацію. Варто зазначити, що інсинуація – це наклеп, який ганьбить кого-небудь. Відомості в даному випадку подаються опосередковано з натяком на якісь факти та обставини. Загалом, інсинуацію можна розглядати як мовний зворот у м’якій, короткій і навіть догідливій формі. Вона вкрадається в свідомість вороже налаштованих слухачів непомітно і необхідна для запобігання можливих конфліктів. Привабливі слова, як правило, тільки побічно відносяться до основної теми розмови, але мозок слухача потрапляє в поставлену оратором пастку, і той переходить до прямого викладу головних аргументів. Такі прийоми допомагають розташувати до себе аудиторію і добитися її повної відрази від опонента та підірвати довіру до нього [5].
У політиці інсинуація – це натяки, спрямовані проти осіб, які мають певну владу. Такі висловлювання в даному випадку не мають чітких морально-етичних обґрунтувань. Враховуючи те, що на сьогоднішній день неправдиві відомості, наклепи та дифамаційні висловлювання караються законом, то інсинуація потрібна для того, щоб уникнути можливих розглядів і переслідувань у суді, адже притягнути до відповідальності за брудну інсинуацію досить складно, оскільки відомості подаються не прямо, а в прихованій формі.
Говорячи про наклеп та дифамацію у публічних виступах, безперечно необхідно розглянути використання «чорного» піару у політиці. Об’єктивно, «чорний» піар у політиці – це спроба скомпрометувати конкурента, неугодного політика, партію чи організацію в очах громадської думки. Найпоширеніший прийом – це дезінформація, під якою розуміється поширення неправдивої інформації, що спотворює реальність, створює у населення хибне уявлення про того чи іншого політика, кандидата чи партію. Зазвичай, задля погіршення або знищення репутації свого опонента, політики у своїх публічних виступах поширюють наклепи, що ганьблять суперника. Наклеп – один з ефективних засобів «чорного» піару у політиці. Після промови політика у масовій свідомості людей починає діяти принцип: «Немає диму без вогню», і наклеп одразу отримує активне поширення. Використовуючи «чорний піар» в політиці, головне – запустити інформацію, а люди вже самі «здогадаються, додумають і зроблять висновки». Саме це люди й роблять, починаючи переказувати один одному підкинуту їм неправдиву інформацію. Так і поширюються різного роду наклепи [3].
Загалом, піар як вид політичної комунікації, базується на двох організаційних принципах: «бути хорошим» і «бути видимим». Для того, щоб краще виконувати дані принципі існує таке поняття, як : «політичний консалтинг». Варто зазначити, що політичний консалтинг – це процес впливу суб’єкта політичного консалтингу на об’єкт, що змушує цей об’єкт вчиняти певні дії, спрямовані на досягнення насамперед його цілей. Політичні консультанти, які здійснюють політичне консультування, безсумнівно включені в процес підготовки політика до публічних виступів, в наданні необхідних рекомендацій, які зосереджені на досягненні поставлених цілей. Багато чого з того, що політичний консультант знає про те, як добиватися поставлених цілей, управляти процесом консультування політичного лідера, з’ясовано з власного досвіду роботи або від інших осіб, які займаються подібною діяльністю. Розуміння політичного лідера сприяє досягненню поставлених цілей, вмінню управляти конфліктними ситуаціями та, безсумнівно, є мистецтвом [4].
Базою діяльності політичного консультанта є соціальні знання, аналітичні здібності, володіння методами і технологіями політичного менеджменту. Професійний політичний консультант, поряд зі спеціальною освітою, повинен мати великий досвід у цій галузі. Характерною особливістю консультантів-професіоналів є їх гнучкість, здатність виступати саме в тій якості, яка необхідна політичному лідерові, причому саме в потрібний момент.
Отже, з огляду на вищесказане, стає зрозумілим, що проблема наклепів та використання дифамаційних висловлювань у публічних виступах відомих людей безсумнівно існує в Україні. Для того, щоб уникнути цього, потрібно, щоб в першу чергу політика була прозорою, адже саме в публічних виступах політиків використовується найбільша кількість дезінформації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бондар, Ю. Книги і вибори [Текст] / Ю. Бондар // Вісник книжкової палати. – 2012. – № 2. – С. 40-44.
2. Бондар, Ю.В. Дифамаційні видання як засіб політичної боротьби [Текст] / Ю.В. Бондар // Наукові праці МАУП. – 2013. – Вип. 3. – С. 22-29.
3. Неэтичные формы политического PR [Электронный ресурс]. – Дата доступа: 28.01.2015. – Режим доступа: http://studopedia.ru/2_40286_neetichnie-formi-politicheskogo-PR.html. – Название с экрана.
4. Обращение Президента Российской Федерации [Электронный ресурс]. – Дата доступа: 15.02.2015. – Режим доступа: http://embrus.org.ua/ru/new_posolstva/view/1709. – Название с экрана.
5. Порошенко, О. Инсинуация – это клевета, вымысел и порочащее злостное измышление [Электронный ресурс] / О. Порошенко. – Дата доступа: 02.02.2015. – Режим доступа: http://fb.ru/article/105305/insinuatsiya-eto-kleveta-vyimyisel-i-porochaschee-zlostnoe-izmyishlenie. – Название с экрана.

Мета статті полягає у аналізі особливостей релігійної політики доби революції та правління Наполеона.
Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:1. Простежити релігійну політику періоду революції. 2. З’ясувати роль та місце релігії в політиці Наполеона.
Напередодні революції 1789 р. Франція нараховувала 24,7 млн мешканців, 99 % яких належало до третього стану — міщан і селян. Селяни складали переважну більшість, але лише 11 % з них були особисто вільними. На території Франції було 139 єпархій Католицької Церкви та близько 40 тисяч парафій. Франція була майже повністю католицькою — кількість протестантів та юдеїв не перевищувала 3 % населення[3, с. 190].
Кількість чорного духовенства складала близько 70 тисяч, білого — 60 тисяч осіб. Католицька Церква користувалась чотирма привілеями: почесним — першості серед інших, культовим — лише католицький культ міг відправлятись публічно, судовим — незалежність від світського судочинства і податковим — формальне звільнення від податків. На користь держави сплачувались т.зв. звичайна десятина та безкоштовна пожертва. Католицькій Церкві належало 10 % орної землі, вона мала повну свободу діяльності, провадила шкільництво та займалась вихованням молоді.
Добре матеріальне забезпечення Церкви серйозно контрастувало з ревністю духовенства, особливо вищого, — єпископів, абатів, каноніків.
Напередодні революції Франція опинилась в ситуації економічної кризи, різкого подорожчання зерна та вина, і як наслідок — до голоду і зубожіння.
Для ліквідації голоду і дефіциту бюджету єпископ Талейран запропонував націоналізувати церковні землі. 2 листопада 568 голосами „за” і 346 „проти” Конституанта підтримала націоналізацію. Взамін Церкві було обіцяно надати кошти на утримання кліру і потреби культу[2, с. 172].
Офіційно вважається, що антицерковна політика французьких революціонерів почалась 1793 р., але логічною прелюдією до неї можна вважати впровадження 14 липня 1790 р. „Цивільної конституції духовенства”, яка перетворювала Церкву і клір на слухняне знаряддя революційної держави.
„Цивільна конституція” розривала єдність з Римом та утворювала схизматичну французьку Церкву, неприйнятну для католиків ані з канонічної, ані з догматичної точки зору. У священиків вимагали присяги на вірність державі. Це стало причиною схизми у французькій Церкві до 1801 р[7, с. 152].
30 жовтня 30 французьких єпископів підписали „Декларацію засад щодо Цивільної конституції духовенства”, яка засуджувала „Конституцію”. Із майже піврічним запізненням Пій VI видав у відповідь 10 березня 1791 р. бреве „Quod aliquantulum”, де були засуджені майже всі рішення, прийняті Конституантою щодо Церкви, — заборона складання чернечих обітниць, розірвання зв’язку з Римом, націоналізація церковного майна і скасування десятин.
27 листопада Конституанта видала декрет про обов’язкову присягу на „Цивільній конституції” всіх єпископів та священиків, які працюють у Франції. За місяць декрет підписав король. Хоча багато духовних осіб були активними учасниками Конституанти і підтримали перетворення Франції на конституційну монархію, але не всі із них погодились присягнути. За межами парламенту ситуація була ще гірша — із 160 єпископів присягнуло лише 7, духовенства — близько 1/3. Серед священиків найбільше присягнуло у Парижі, Шампані і Пікардії, найменше — на півночі, в Ельзасі і Лотарингії.
Навесні 1791 р. єпископи, які склали присягу на «Цивільній конституції», висвятили 53 нових єпископа, обраних зборами департаментів. Більшість із нововисвячених походили з третього стану та були настоятелями парафій. Ті ж настоятелі парафій, які не присягнули, були усунуті. Таким чином було зачинено 4 тисячі парафій. Найбільшою проблемою нової Церкви стала відсутність нових покликань[1, с. 210].
13 квітня 1791 р. Пій VI у бреве „Caritas” оголосив екскомунікацію (відлучення від церковного спілкування) всіх „конституційних” священиків (тобто тих, що присягнулись на конституції), які протягом 40 днів не відкличуть свою присягу, а таїнства, здійснювані новосвяченими єпископами — недійсними[10, с. 90].
Декретом від 7 травня було обмежено свободу культу для „старої Церкви” — хоча і дозволено відправляти служби, але заборонено здійснювати таїнства і вести записи у книгах громадянського стану.
22 травня 1792 р. парламент прийняв рішення про депортацію із країни всіх духовних ієрархів, які чинили опір. Декретами від 1 квітня і 10 серпня були розпущені решта чернечих згромаджень, заборонено носити духовне вбрання та проводити релігійні процесії в Парижі. Король ветував серпневий закон, але вето втратило чинність по поваленні монархії 10 серпня. 26 серпня вийшов закон, який оголосив „неконституційне” духовенство одним із найнебезпечніших ворогів Франції та наказав протягом 15 днів його депортувати — для цього вистачало 20 підписів громадян. До квітня 1793 р. було депортовано 3 600 священиків[5, с. 206].
У Парижі під час „вересневої масакри” було вбито 223 духовні особи. Із них 191 особа була беатифікована 1926 року. Вбивства відбувались і у провінціях, правда, там кількість жертв була на порядок меншою. Загальна ж кількість жертв по всій Франції становила близько 12 тисяч осіб. Відтоді серед вірних Апостольській Столиці католиків з’являються тлумачення революції як сатанинської справи, а боротьби з нею — як обов’язку християнина. Відтоді утворилась прірва між католиками та революціонерами. Внаслідок кривавих переслідувань близько 30 тисяч духовних осіб залишили Францію[8, с. 102].
21 вересня третій революційний парламент — Національний Конвент — проголосив республіку, а 21 січня 1793 р. короля було засуджено на смерть. Під час голосування за вирок смертної кари Людовіку XVI 4 єпископи і 20 священиків проголосували „за”[8, с. 108].
Нова конституція 1793 р. вже не згадувала про „конституційну” Церкву, а декрет від 18 березня 1793 р. скасував статус державних урядовців для „конституційного” духовенства. Загострення антицерковної політики парламенту та початок дехристиянізації в провінції припав на початок 1793 р. Ініціаторами дехристиянізації у провінції були комісари (представники) Конвенту, які мали впроваджувати революційну політику. У підпорядкованих ним місцевостях комісари заборонили відправляти Служби, організовували антирелігійні виступи та атаки на духовенство — як „конституційне”, так і „неконституційне”. Масово знищувались мощі та начиння церков. Деякі будівлі монастирів і церков були виставлені на продаж чи знищені.
18 березня було наказано страчувати священиків, які уникнули вигнання. Для розірвання з християнським минулим якобінська республіка сама прагнула зайняти місце Церкви і релігії з власним культом, догматами і обрядами. 5 жовтня було скасовано християнський календар і введено новий, християнські свята замінено святами республіки. Священикам було дозволено брати цивільні шлюби. Цим шляхом пішли від 7 до 12 тисяч священиків[4, с. 122].
Конвент чинив тиск на ієрархів та священиків, аби ті публічно зрікалися сану. Близько 20 тисяч осіб так і зробили, у тому числі архієпископ Парижу Ґобель, але 40 % із них у наступних роках просили про повторне прийняття сану[6, с. 132].
Світські католики захищали від знищення будівлі церков і монастирів, церковне начиння, переховували священиків. Від 21 жовтня тим, хто переховував „неконституційних” священиків, загрожувала кара смерті, як і тим, хто брав участь у службах, які вони відправляли. За подібними звинуваченнями було страчено близько півтисячі осіб. Спротив дехристиянізації був однією з причин повстання в Вандеї. Пізніше 99 учасників Вандейського повстання були визнані Католицькою Церквою благословенними.
Листопадовими декретами 1793 р. християнство було скасовано, його замінила релігія розуму і природи. У Парижі у кафедральному соборі Нотр Дам проводились урочистості з „богинею розуму”, у провінції почали руйнувати церкви як „пам’ятки темноти”, а разом з ними хрести, образи, скульптури.
Робесп’єр, який прийшов до влади у квітні 1794 р., вважав, що держава не може існувати без релігії. Він проголосив визнання французьким народом існування Найвищої Істоти і безсмертної душі. Поширення нового культу стало причиною закриття багатьох церков у провінції, і далі виконувались смертні вироки духовенству. Після повалення поміркованими термідоріанцями влади Робесп’єра 28 липня 1794 р. церкви були відчинені, „неконституційні” священики почали правити служби. Нова конституція проголошувала релігійну толерантність, відокремлення Церкви від держави та свободу совісті. 17 червня 1795 р. оголошено, що „Цивільна конституція” більше не є обов’язковою для духовенства. Проте тривали депортації і розстріли священиків, поширювалась мода на „створення” нових релігій і обрядів.
З приходом до влади Наполеона ситуація докорінно змінюється. “Народу потрібна релігія, і потрібно, щоб ця релігія була в руках уряду”[8, с. 170], – сказав перший консул у приватній розмові. Він підписує угоду з Ватиканом, названу конкордатом. Революціонери переслідували церкву, Наполеон з нею помирився. Він згоден нести деякі витрати, зате йому будуть належати серця французів. Наполеон не претендує на лаври творця нової релігії. Перший консул просто відновив католицизм в правах, оголосивши його релігією більшості нації. Натомість він домігся того, щоб папа визнав розпродаж церковного майна незворотним. Воно дійсно “незворотне”, як і вся власність в роки революції. Щоб залучити церкву на свій бік, держава жертвує небагато чим. Адже не вся власність церкви перейшла в інші руки, а тому Наполеон готовий ділитися: “.. все єпархіальні церкви, собори, церкви парафіяльні й інші, не відчужені і необхідні для богослужіння, будуть віддані в розпорядження єпископів”. “Невідчужені священицькі будинки та належні до них сади, а також доходи, якими вони користувалися і не передані нікому іншому, повертаються за призначенням”.Якщо доходи з церковного маєтка не будуть покривати витрат на богослужіння, то допоможуть парафіяни або місцевий департамент. Крім того, “буде стягуватися десять відсотків з доходів земельного майна, що належать сільським громадам”[7, с. 205]. Ці кошти, зібрані з будинків, лісів і полів, складають допоміжний фонд, призначений на “придбання, споруду чи поправку церков … семінарій і священицьких будинків”. Французький уряд дозволяє приватним особам залишати спадщину церкви, робити подарунки церковним маєткам і семінаріям, засновувати фонди для семінарій і церков. Але фонди повинні складатися з державних цінних паперів, щоб тим самим підтримувати їх курс і кредит уряду. Духовенство не може через ці фонди стати власником нерухомості і власником землі. (Тоді священство стане незалежним, а цього не можна допустити!)Єпископи і священики – прості слуги режиму. У них є дім молитви і платня. Будівлю церкви віддано в розпорядження єпископа, а грошове утримання надходить з казни. Церковнослужителі будуть присягати Наполеону. Вони належать йому як піддані і як чиновники, тобто двічі. Яка вже тут християнська свобода духу!
Держава платить платню священикам, але до окладу може бути і надбавка: “Якщо обставини зажадають, загальні поради великих сільських громад матимуть право додавати зміст прелатам і кюре з доходів зі своїх земельних майна або із збору “[9, с. 233]. Архієпископи, священики та їхні заступники матимуть квартири або квартирні гроші. Семінаристи, майбутні священики, позбавлені від військової служби – правда, лише тимчасово. Ні конкордат, ні пішли за ним “Органічні статті”, які папа не стверджував, не говорять про позбавлення духовенства від служби. Потрібно бути посвяченим у сан, щоб отримати остаточне звільнення від рекрутчини, але саме уряд визначає число посвятять і по можливості скорочує його. Наприклад, в єпархії Гренобля було лише вісім просвят за сім років!Уряд дозволяє конгрегації, або асоціації “невігластво братів”, дочок милосердя, сестер святого Фоми, святого Карла та інші. Державна рада приймає і схвалює їх статути, ієрархію, внутрішній порядок. Більше того, Наполеон терпимо ставиться до того, що між 1804 і 1814 роками стихійно виникають 54 нових духовних спільноти, які не пред’явили на розгляд уряду своїх статутів. Імператор говорить, що “існують характери та уяви всякого роду; не слід обмежувати навіть помилок, якщо тільки вони не шкідливі; для деяких душ аскетичне загальне життя – єдиний притулок; якщо вони прагнуть тільки до цього, не слід їм заважати; можна робити вигляд, що їх не помічаєш “[7, с. 112].У що обходилася церква державі? Спочатку, тобто після укладення конкордату, п’ятдесят єпископів разом отримували 650 тисяч франків на рік, парафіяльні священики – трохи більше 4 мільйонів. Заступники священиків і вікаріїв повинні отримувати платню за рахунок доходів з церковних маєтків і товариств парафіян. До 1807 витрати на культ зросли до 12 мільйонів. У відомства є опікун – міністр культів Порталіс. Він добре розумів своє завдання: “Влада держави не міцна, коли в його володіннях є люди, що користуються великим впливом на уми і на совість, якщо ці люди не залежать від нього хоча б в якому-небудь відношенні”[3, с. 17].
Абсолютний контроль встановлений і над семінаріями. Наполеон вважав, що треба влаштувати громадські семінарії – а інакше з’являться приватні, що вже було в ряді департаментів: “Не треба віддавати в руки невігластва і фанатизму справу виховання молодих священиків”. Звільнення від військової повинності – велика милість, і її слід заслужити. “Треба більше хвалити імператора у ваших посланнях”, – говорив префект поліції Реаль новому єпископу. Хвалити свого монарха і лаяти його ворогів, особливо Бурбонів, а також англійців і росіян – правда, за останнім пунктом установки кілька разів змінювалися. І щодо церкви, і щодо друку – одним словом, всіх, хто публічно віщає, – Наполеон вимагав, щоб вони хвалили і зневажали в завгодно йому стилі і навіть з тими інтонаціями, які він вважає доречними в даний момент. А що саме треба говорити сьогодні, диктувалося потребами політики, джерелом якої був він сам. Уклали конкордат – тепер папа “друг”. Потім з’ясовується, що понтифіка слід лаяти – його “всесвітню владу” імператор не визнає. Французькі священики не повинні вважати, що вони належать папі. “Ніяка булла, грамота, рескрипт, декрет … римського двору, навіть містять у собі тільки подробиці, не можуть бути прийняті, опубліковані, надруковані, взагалі пущені в хід без затвердження уряду. Ніяка особа, яке називає себе нунцієм, легатом, вікарієм або апостоличним комісаром … не може без того ж твердження нести на французькій грунті якусь службу, що відноситься до справ галліканскої церкви … “[1, с. 85] Не можна і листуватися з закордоном – під страхом суворого покарання: “Священнослужитель всякого сповідання, який заведе листування з яким-небудь іноземним двором з приводу релігійних питань або справ, не повідомивши про це заздалегідь міністра сповідань і не отримавши його дозволу, буде покараний за один такий вчинок штрафом від 100 до 500 франків і тюремним ув’язненням від одного місяця до двох років “[4, с. 234]. З французьких священиків Наполеон більш всіх поважав пана Емері, главу славної конгрегації Святого Сульпіція. Правитель охоче з ним радився, проте не пощадив і його, дізнавшись про зміст перехопленого листа одного його учня. Це необережне послання вказувало на те, що дух конгрегації “не добрий”. Миттєво було видано наказ про звільнення директора. Наказувалося “на другий же день призначити нового, так само як і інше начальство, з якого ні один не може бути сульпіціанцем”. “Прийміть заходи, щоб ця конгрегація була розсіяна … Я не хочу, щоб в паризьких семінаріях були сульпіціанці … Повідомте мене, в яких семінаріях вони служать, щоб їх звідти видалити”[9, с. 187]. Семінаристи не повинні поширювати шкідливі доктрини і виявляти непослух. Наприклад, у Бельгії вони посміли підкорятися папі і його єпископам, ігноруючи цивільну владу. Покарання було суворим: неслухняних розігнали, а 236 осіб, серед яких було 40 дияконів і псаломщиків, були зараховані до артилерійській бригаді і відправлені до Везель, де болота і лихоманка. 50 людей скоро померло від епідемії і зарази. Абат д’Астрос був запідозрений у отриманні та зберіганні листи від папи. Так воно і було – абат отримав послання понтифіка, в якому той забороняв Жану Морі, призначеному Наполеоном Паризьким архієпископом, займати цей пост. “Я бажаю, щоб сповідували свободу галіканської церкви: втім, у мене є меч у руках, і бережіться!” [6, с. 34] – погрожував імператор. Д’Астрос був арестований. Постраждав і Порталіс-молодший, родич абата. Він був сповіщений д’Астросом про послання, але приховав від імператора і факт наявності листи, і те, що папери папи таємно поширювалися.
– З якої причини ви так вчинили? – Запитав Наполеон Порталіса на засіданні Державної ради. – За релігійними вашими правилами? Так навіщо ж ви тут засідаєте? Я не сутужу нічиєї совісті. Хіба я силою змусив вас бути моїм державним радником? Цю значну милість ви самі випросили. Ви тут молодше всіх, і, може бути, тільки один без особистих прав на таке звання; я бачив у вас тільки заслуги вашого батька. Обов’язки державного радника, у ставленні до мене, надзвичайно важливі; ви їх порушили, – ви вже не радник мій! Ідіть і більше тут не з’являйтеся. Я засмучений, бо пам’ятаю добрі справи і заслуги батька вашого. Порталіс пішов, а імператор додав: “Сподіваюся, що подібна сцена ніколи не повториться; вона мене дуже засмутила”[3, с. 202]. Наполеон вважав, що релігійні церемонії ніколи не повинні головувати над цивільними законами. Він говорив про це в бесідах у доктором О’Міра на острові Святої Олени: “… церемонію укладання шлюбу слід здійснювати як цивільний контракт; вступають у шлюб повинні з’явитися в магістрат у присутності свідків і, уклавши шлюбну угоду, повинні вважатися чоловіком і дружиною . Саме такої процедури я домігся у Франції. Якщо ж обидві сторони шлюбного союзу побажають, то вони можуть потім піти до церкви і повторити церемонію, але це не слід розглядати як обов’язкову процедуру “[2, с. 156].
“Я також постановив, – продовжував він, – що шлюби, укладені між французькими підданими в інших країнах, коли вони укладаються відповідно до законів тих країн, повинні залишатися в силі, якщо подружня пара повертається до Франції”[2, с. 156]. З підписанням конкордату церква отримала права, хоч і урізані. Але армія Наполеона залишалася спільнотою безбожників. Солдати не молилися перед битвами, і рідко хто з них бував похований за християнським обрядом.
Під час перебування в Москві, як оповідає абат, відправляв службу в церкві Святого Людовіка, лише чотири або п’ять офіцерів зі старих прізвищ Франції відвідали його храм. Всіх померлих, за малих винятком, зарили “в прилеглому саду”[8, с. 134].
Але все-таки на шляху до повного другого народження християнського життя існували перешкоди. Брак священиків і недолік смиренності у віруючих гальмують процес реставрації католицизму. Духовенство нездатне задовольнити парафіяльні потреби, за винятком, можливо, Бретані або Овернь. Мирське духовенство впало числом з 60 000 членів в 1789 р. до 36 000 і 600 присвячених в духовний сан нових священиків у 1802 р. і 1814 не вистачало на заміну померлим[1, с. 192]. Більш того, дехристиянізація пробудила в народі антиклерикальні настрої, стан розуму, яке може лише збільшити брак віри, і дух критики, народжений в період Просвітництва. Пробудження церковного життя і віри зробило невеликий вплив на політичні відносини між Парижем і Римом, які залишалися напруженими, оскільки обидві держави прагнули влади.

Список використаних джерел та літератури :

1. Барг М.А., Чернешек Є.Б. Великі соціальні революції XVII-XVIII ст
структурі переходу єпохи від феодалізму до капіталізму. М.: Наука, 1990.-265с.
2. Блос В. Напередодні та епоха відродження Наполеона Бонапарта / В. Блос. -СПб.: Вид-во Г.Ф. Львовича, 1995. 324 с.
3. Блос В. Французька революція: Історичний огляд подій та громадського стану у Франції з 1789 по 1804 рр.. / В. Блос. СПб.: Вид-во Г.Ф. Львовича, 1990. – 436 с.
4. Буржуазія и велика французька революція. О.І. Гусейнов Е.М. М.:
Вид-во МГУ 1997.-321с.
5.Вайдер. Б. Блискучий Бонапарт. Москва. Міжнародні відносини. 1992 р.-324с.
6. Віппер Г.Ю. Історія нового часу.М., 1999.-456с.
7. Всесвітня історія в 24 т. Т.16. Європа під впливом Франції. – М.
Література, 1997.-432с.
8. Гейссер Л. Історія французької революції / Л. Гейссер. СПб.: Тип. А. Пороховщикова, 1996. – 499, XXV с.
9. Голованів С.О. Всесвітня історія. Навчальний посібник. С.О.
Голованів. За ред. Ю.М. Алексєєва – К.: Каравела, 2005.-278с.
10. Дедерфельд Р. Занепад імперії. – М., 2002.-434с.

In the article the features of the concept of political discourse. Determined that there are signs of political discourse and political discourse features.

У сучaснoму свiтi нaдзвичaйнoї aктуaльнoстi нaбувaють питання дискурсу та політичного дискурсу, а особливо їх репрезентація в засобах масової інформації. Ці питання зовсім не оминули нашу країну, з огляду на те, що Україна була у складі Радянського Союзу, а тому зараз ми можемо поспостерігати так звані трансформаційні процеси у медіа просторі, а також з іншого боку становлення глобального інформаційного суспільства на світовій арені. Розвиток політичного дискурсу ЗМІ зумовлює вплив політики та політичних гравців на медіа, а також і вплив ЗМІ на політику та політиків. Фактично відбувається передача, обмін політичною інформацією. ЗМІ формують уявлення про політичний простір за допомогою медіа-дискурсів.

Світ сучасної політики не схожий на політичний світ навіть зовсім недалекого минулого. Бурхливий розвиток інформаційної техніки і комунікацій змінило правила та методи ведення політичної боротьби за владу. Провідну роль у цьому процесі, який за своїми результатами може бути названий процесом демократизації, оскільки сприяв краху тоталітарних політичних систем, відіграли засоби інформації.

Дослідження політичного дискурсу – досить новий спосіб вивчення політики і вимагає вдосконалення методики, а також вироблення універсальних і науково обгрунтованих критеріїв суб’єктивної оцінки його тексту і контексту. Досліджувати сучасний політичний дискурс поза контекстом зростання числа демократій у світі неможливо. Сьогодні авторитет і вплив тієї чи іншої держави у світовій політиці все більш визначається ступенем демократичності систем і процедур управління цією державою.

Анaлiз остaннiх дослiджень тa публiкaцiй. Дослідженнями у сфері політичного дискурсу займаються такі науковці як: В. Н. Базильов [1], П. Бурдье [2], T. A. Дейк [3], Е. О. Менджерщкая [5], І. Б. Штерн, Е. І. Шейгал [6; 7], Ю. Н. Караулов [4] та ін.

Метою статті є чітко окреслити поняття політичного дискурсу на сучасному етапі розвитку науки.

Виклaд основного мaтерiaлу дослiдження. Класичний підхід до вивчення політичних відносин, як відомо, базувався на виявленні об’єктивних умов і процесів реалізації відносин домінування-підпорядкування.

Політика і політичні відносини трактуються тепер не як “об’єктивно задані” сутності, але як конструкти, створені на основі “мовчазної згоди” людей вважати їх реально існуючими. Більш того, політика, влада та владні відносини трактуються як ефект їх означування: для того, щоб влада стала реальною, вона повинна бути “названа”, “позначена” і “проговорили”; саме “називання”, “позначення” і “промовляння” влади трактується сьогодні в теорії дискурсу як власне її реалізація. Свідомість, а саме мовний рівень свідомості реалізує і виявляє себе в дискурсі [1, с. 97].

У сучасній гуманітарній науці термін “дискурс” розуміється досить неоднозначно. Ми приєднуємося до думки тих вчених, які розглядають дискурс як “складне комунікативне явище, що включає, крім тексту, ще й екстралінгвістичні фактори, що є знанням про світ, думки, установки, цілі адресата” [4, с. 8].

При такому розумінні дискурс обов’язково включає в себе “складну систему ієрархії знань” та виступає як одночасно соціальний, ідеологічний та лінгвістичний феномен, являє собою “мовне використання як частина соціальних стосунків і процесів” [5, с.132-133].

Цікаве визначення поняттю дискурс надав такий науковець як Т. ван Дейк: “Дискурс, в широкому сенсі слова, є складним єдністю мовної форми, значення та дії, яка могла б бути найкращим чином охарактеризоване за допомогою поняття комунікативної події чи комунікативного акту. Дискурс не обмежується рамками тексту або самого діалогу. Аналіз розмови з особливою очевидністю підтверджує це: говорить і слухає, їх особистісні та соціальні характеристики, інші аспекти соціальної ситуації, безумовно, належать до даної події ”[3, с. 121-122].

Ключовим поняттям для визначення “дискурсу” є мова. Саме мова – усна чи письмова – стає об’єктом дослідження в роботах про політичному дискурсі. Мова, як поняття, більш широке, ніж текст і контекст, взяті разом [6, с.10], являє собою символічне відображення реальності, віддзеркалення свого часу. “Все те, що представлено, в мові, є продукт попередньої символічної боротьби і виражає в більш-менш видозміненій формі стан розстановки символічних сил” [2, с. 64]. Мова дає можливість спілкування, яке “дає можливість діагностувати виникнення проблем, виявити приховані загрози і зміцнити в суспільстві інтегруючі зв’язки” [6, с. 30].

Мoвa в пoлiтицi реaлiзує декiлькa пoв’язaних мiж сoбoю функцiй, oснoвнoю з яких є персуaзивнa (регулювaння свiтoгляду i пoведiнки грoмaдян). Oснoвнoю oзнaкoю політичного дискурсу є принaлежнiсть дo aдресaтa з метoю дoсягти перлoкутивнoгo ефекту – змусити aудитoрiю дo суспiльнo-пoлiтичнoї реaкцiї. Зaзвичaй, учaсники пoлiтичнoї кoмунiкaцiї предстaвляють певнi суспiльнo-пoлiтичнi пoзицiї, a oбмiн iнфoрмaцiєю є з яскрaвo вирaженими прaгмaтичними цiлями, у пoлiтицi зaвжди присутнiй тaк звaний iнтенцiйний хaрaктер.

Ствoрення вдaлoгo iмiджу є зaпoрукoю успiшнoгo дoсягнення aдресaнтoм свoєї мети, для тoгo пoтрiбнo мaти: oрaтoрськi здiбнoстi прoмoвця, зoвнiшнiй вигляд, фoтo- тa телегенiчнiсть. Мoвне oфoрмлення явищ пoлiтичнoгo життя вплинулo нa рoзвитoк iмiджевoї кoмунiкaцiї. Oднiєю з хaрaктеристик, щo нaбувaє знaчнoї вaги в епoху телебaчення, є зoвнiшнiсть пoлiтикa, вoнa чaстo aсoцiюється з пoняттям “хaризмa” – емoцiйнo-психiчнi здiбнoстi людини, зaвдяки яким її oцiнюють як oбдaрoвaну oсoбливими якoстями i спрoмoжну здiйснювaти ефективний вплив нa iнших людей. Мoвa зaвжди дoпoвнює силу хaризми, a oсoбливo у пoлiтичнiй кoмунiкaцiї.

Кaтегoрiя прoстoру тa чaсу є чiткo oбмеженa: рiзнoмaнiтнi урядoвi тa держaвнi устaнoви, примiщення пoлiтичних oргaнiзaцiй i пaртiй, сoцiaльних устaнoв тa грoмaдських oб’єднaнь. Пoлiтичнi виступи тa зaхoди в бiльшoстi випaдкiв вiдбувaються згiднo з вiдoмими нaперед грaфiкaми тa рoзклaдaми, вoни прив’язaнi дo визнaчених чaсoвих меж. Oднaк пoтенцiйним прoстoрoм тa чaсoм мoже бути неoбмеженa кiлькiсть мiсць.

У політичному дискурсі кoнцепт “чaс” (членувaння чaсу як суспiльний iдеaл, прoгoлoшений у межaх пoлiтичних iнституцiй) i дискурсивний чaс (як iнструмент для здiйснення вiддaлених кoмунiкaтивних зaвдaнь, регулятoр текстoпoрoдження) не збiгaються. Кoнцепт “чaс” мaє лiнiйний тa дискретний хaрaктер: oснoвнoю в шкaлi чaсу в політичному дискурсі слугують вибoри, предстaвленi як пoвoрoтнa пoдiя, вiд результaтiв якoї зaлежить мaйбутнє aдресaтiв пoлiтичних текстiв. Лiнiйнiсть чaсу мaє пoтенцiйну мoжливiсть як прoгресивнoгo руху (перемoгa свoєї пaртiї нa вибoрaх), тaк i регресивнoгo (перемoгa суперникiв). Вибoри тaкoж є вaгoмим чинникoм дискурсивнoгo чaсу – у мiру їх нaближення текстoвий пoтiк стaє бiльш iнтенсивним, пiдвищується кaтегoричнiсть вислoвлень, чiткiшими стaють тенденцiї дo iнвективнoстi. Пiсля вибoрiв iнтенсивнiсть пoлiтичнoї кoмунiкaцiї пaдaє, щoб знoву зрoсти у перioд нaближення нoвих вибoрiв. Дискурсивний чaс у політичному дискурсі циклiчний.

Ключoвими кoнцептaми політичного дискурсу є метa i цiннoстi. Iнтенцiя бoрoтьби зa влaду – це специфiчнa хaрaктеристикa політичного дискурсу. Вoнa присутня у всiх йoгo жaнрaх. Ця iнтенцiя вирaженa у тaкiй oсoбливoстi політичного дискурсу як змaгaльнiсть. Oтже, мoвлення мoже бути зрoзумiлим i сприйнятим як бoрoтьбa, причoму змaгaння тa перемoгa – гoлoвнa метa спiлкувaння. Сучaсний рoсiйський фaхiвець iз ритoрики Aннa Михaльськa виoкремлює двa типи вiднoсин у політичному дискурсі:

1) гaрмoнiзуючий тип вiднoсин (oснoву якoгo стaнoвлять iстинa тa згoдa);

2) aгoнaльний тип вiднoсин (грунтується нa бoрoтьбi i перемoзi).

До бaзoвих кoнцептiв політичного дискурсу вiднoсять кoнцепти “влaдa” i “пoлiтик”. Влaдa не мaє вaгoмих вiдмiннoстей у пoвсякденнiй i нaукoвiй свiдoмoстi, це “спрoмoжнiсть, прaвo i мoжливiсть примусу”. Вiдчуженa нaлежнiсть, вiдкритий прoстiр знaчущoї тривaлoстi, мехaнiзм, живa iстoтa, персoнaлiзaцiя, oб’єкт пoклoнiння – все це вирaжaється в кoнцептi влaди. Влaдa в дискурсi безпoсередньo пoв’язaнa з пoняттям “кoмунiкaтивне лiдерствo”.

Політичний дискурс реaлiзується як в уснiй тa i в писемнiй фoрмaх. Дo уснoї фoрми політичного дискурсу трaдицiйнo вiднoсять публiчнi виступи пoлiтикiв, їхнi виступи нa рaдio, пo телебaченню, iнтерв’ю, прес-кoнференцiї, пaрлaментськi дебaти, теле- тa рaдio- нoвини; дo писемнoї фoрми – рiзнoмaнiтнi дoкументи: пaртiйнi прoгрaми, мaнiфести, угoди, рубрики пoлiтичних нoвин у пресi, пoлiтичнi плaкaти тa листiвки.

Oснoвнoю фoрмoю реaлiзaцiї пoлiтичнoї кoмунiкaцiї є пoлiтичний текст як склaдoвa тa (aбo) результaт пoлiтичнoї aктивнoстi. Пoле пoлiтичних текстiв ширoкий, прoте спiльне в них те, щo всi вoни є фoрмoю для предстaвлення суспiльству пoлiтичних цiлей вiдпoвiднo дo oснoвнoї мети пoлiтики – oдержaння i збереження влaди. Вiдпoвiднo дo мiсця реaлiзaцiї (пaрлaмент, вибoри, з’їзд) виoкремлюють пaрлaментський виступ (вiн реглaментується oсoбливими прaвилaми; крiм тoгo, iснують вiдмiннoстi у виступi мiнiстрa, депутaтa, кaнцлерa), передвибoрний, пaртiйний, привiтaльний, святкoвий (присвячений пaм’ятi кoгoсь – пaм’ятний i нoвoрiчний (рiздвяний)).

Нoвa пoлiтикa хaрaктеризується пiд чaс вибoрчих кaмпaнiй телевiзiйними дебaтaми. Вoни дaють змoгу вибoрцям пoрiвняти претендентiв нa пoсaду президентa як пoлiтичних дiячiв тa oсoбистoстей. Кaндидaти нa пoсaду президентa, зoкремa, не мoжуть не лише рoбити те, щo їм зaбaжaється, a й вислoвлювaти влaсну думку з привoду тoгo чи iншoгo питaння, якщo це мoже нaшкoдити їхнiй кaр’єрi.

Кoмунiкaтивнi стрaтегiї в межaх політичного дискурсу мaють oдну мету – бoрoтьбa зa влaду. Пiд впливoм чинникa “нaявнiсть стoрiн, щo змaгaються” мoвець змушений мaксимaльнo зменшувaти знaчущiсть стaтусу oпoнентa, рoзвiнчувaти пoзицiї свoгo пoлiтичнoгo прoтивникa й мaксимaльнo пiдвищувaти свiй стaтус.

Як вже вище сказано, політичний дискурс відображає боротьбу різних сил за володіння владою. Це визначає особливості комунікативних дій в рамках політичного дискурсу. Політична комунікація, в широкому сенсі цього поняття, включає в себе будь-які мовні утворення, суб’єкт, адресат або зміст яких відносяться до сфери політики [6, с. 23].

Політичний дискурс існує стільки, скільки існує політика. Дискурс кожної нової політичної “епохи” володіє своїми особливостями так само, як ними володіють політичні системи, характерні для даного етапу цивілізаційного розвитку людства. Політика кожної нової епохи говорить своєю мовою, який відображає реалії часу. Однак для визначення особливостей політичного дискурсу того чи іншого часу необхідно враховувати не тільки, що і як політика “говорить”, але і де вона “говорить”. “Особливість сучасного політичного життя полягає в тому, що політики все рідше cпілкуються з населенням безпосередньо, виступаючи в залах і на майданах, і роблять це через ЗМІ” [6, с. 82].

Тобто основним каналом здійснення політичної комунікації в сучасну епоху є мас-медіа. Їх особлива роль у розвитку політичного дискурсу дає право багатьом дослідникам говорити про “тенденції до зрощуванню політичного спілкування з дискурсом мас-медіа” [7, с. 32].

Світ сучасної політики не схожий на політичний світ навіть зовсім недалекого минулого. Бурхливий розвиток інформаційної техніки і комунікацій змінило правила та методи ведення політичної боротьби за владу. Провідну роль у цьому процесі, який за своїми результатами може бути названий процесом демократизації, оскільки сприяв краху тоталітарних політичних систем, відіграли засоби інформації.

Ось як визначає “дискурс” О. Шейгал: “У потенційному вимірі дискурс являє собою семіотичний простір, що включає вербальні та невербальні знаки, орієнтовані на обслуговування даної комунікативної сфери, а також тезаурус прецедентних висловлювань і текстів” [6, с. 13].

Подібно до цього, проте в більш простій словесній формі О. Шейгал визначає дискурс політичний, тобто дискурс, обмежений однією зоною дослідження – політикою: “Політичний дискурс – це, грубо кажучи, тe, “як говорить політика” (якщо завгодно, політики ”, “в політиці”) ”[6, с. 15].

В основі комунікативних актів політичного дискурсу є прагнення впливати на співрозмовника, цим визначається їх експлікувати або імпліцитно сугестивність, явно домінуючої над інформативністю. Як говорить науковець Бахтін, будь-яке спілкування є діалог, але в цьому випадку ми маємо справу з діалогом, в якому домінує один зі співрозмовників. Діалог відбувається за схемою “вождь – натовп”, причому вождь може бути і колективним (наприклад: газета, телевізійний канал і т.п.). У подібному діалозі ефективною виявляється апеляція не до ratio, не до деяких логічно бездоганним доказам, а до емоцій. Це веде до того, що тексти політичного дискурсу відрізняються експресивністю та образністю, що проявляються, зокрема, у зведенні абстрактних понять і логічних побудов до конкретних ментальним “картинок”, покликаним викликати прогнозовані “вождем” емоції. Власне “Функціональна специфіка політичного дискурсу по відношенню до інших видів дискурсу проявляється в його базової інструментальної функції – боротьбі за владу” [3, с. 20].

У сучасному світі боротьба за політичну владу все більше зводиться до дискурсивним (мовним) форм боротьби політичних партій і політиків на поле постійно мінливого під впливом безлічі факторів громадської думки з метою отримати якомога більшу підтримку виборців на виборах.

Висновки. Отже, на сьогодні склалося розуміння політичного дискурсу в якості безперервного процесу зіткнення думок і позицій суб’єктів політичної дії, а саме, політичних інститутів, групових агентів політики і політичних антропонімів в боротьбі за політичну владу. Вивчати політичний дискурс – значить вивчати реальну політичне життя суспільства. Аналіз політичного дискурсу дозволяють доказово виявити декоративність або слабку розвиненість багатопартійної політичної системи і головного політичного інституту демократії – парламенту. Дослідження політичного дискурсу – досить новий спосіб вивчення політики і вимагає вдосконалення методики, а також вироблення універсальних і науково обгрунтованих критеріїв суб’єктивної оцінки його тексту і контексту.

Список використаних джерел та літератури

1. Базылев, В. Н. Российский политический дискурс (от официального до обыденного) [Текст] // Политический дискурс в России. – М., 1997. – 219 с.
2. Бурдье, П. Социология политики [Текст] / – М.: “Socio-Logos”, 1993. – 336 с.
3. Дейк, T. A. Язык. Познание. Коммуникация [Текст] / М., 1989. – C. 121-127.
4. Караулов, Ю. Н., Петров В. В. От грамматики текста к когнитивной теории дискурса [Текст] // Дейк Т. А. ван. Язык. Познание. Коммуникация. – М., 1989. – 244 с.
5. Менджерщкая, Е. О. Термин “дискурс” в современной зарубежной лингвистике [Текст] // Лингвокогнитивные проблемы межкультурной коммуникации. – М., 1997. – C. 132-143.
6. Шейгал, Е. И. Семиотика политического дискурса [Текст] / Монография. – Волгоград: “Перемена”, 2000. – 328 с.
7. Шейгал, Е. И. Семиотика политического дискурса [Текст] / – М.: “Гнозис”, 2004. – 326с.

Ключові слова: В’ячеслав Липинський, релігія, політика, держава, аристократія, соціум, духовна влада, світська влада, нація, Бог, Україна, ідея.

 In this article studies the nature of religion, it`s structure, impact on the ordering of social life, and many other problems. Considering the problem of religion in connection with the elite, W. Lipinski concludes that religion is a powerful support of the aristocracy that ruled this or that nation. Religion serves as a deterrent to the ruling elite, separating the material from the spiritual force. Interesting for the study is to analyze the situation, influence of the clergy as a society that creates a social order, and the role of the clergy in the social, cultural and national life of Ukraine. The principle of separation of spiritual and temporal power, formulated Lipinskiy, too, was far-reaching. But while the role of religion as a factor limiting power is becoming smaller.

Keywords: Vyacheslav Lipinski, religion, politics, government, aristocracy, society, spiritual power, temporal power, nation, God, Ukraine, idea.

Представник консервативно-монархічного напряму суспільної думки, В. Липинський вирізняється прагненням до широкого філософського обґрунтування своєї політичної доктрини.  На перший погляд дослідження релігії В. Липинським обмежені невеликою книжкою «Релігія і церква в історії України». По суті це збірка статей на релігієзнавчі теми,  створена у формі відповідей на конкретні запитання,  хоч і відрізняється безумовною академічністю.  Але,  вивчаючи погляди В. Липинського на участь церкви в українському державотворенні,  не можна не відмітити,  що вся творчість цього визначного історіософа,  соціолога, політолога, історика і громадського діяча така чи інакше пов’язана з проблемами релігії та церкви.  Найбільш докладно ця концепцією висвітлена у фундаментальній праці В. Липинського «Листи до братів-хліборобів», релігієзнавчі питання розглядаються і в інших роботах. Окремо слід відзначити й епістолярну спадщину, яка тільки зараз стає доступною читачу.

Релігієзнавчі зацікавлення В. Липинського є багатогранними.  Він займався дослідженням сутності релігії, її структури, впливу на впорядкованість соціального життя та багатьох інших проблем. Особливу увагу вчений приділяв питанню відносин між релігією і політикою, церквою і державою, що сьогодні є надзвичайно актуальним. Для В. Липинського церква є прикладом найкращої організації, яку знає історія людства. Як католика вченого приваблюють непорушність догм католицизму,  заборона обговорення віруючими цих догм. «Тільки раціональна організація ірраціонального стихійного хотіння дала католицькій церкві перемогу з одного боку над розкладовим раціоналізмом та всяким необузданним стихійним містицизмом» .  Як прихильник чіткої структури державного правління, В. Липинський не може не захоплюватися регламентацією церковного життя католиків.  Релігія і церква,  на думку науковця,  потрібні не лише тоді,  коли українська нація виборе державність,  а й у ході цієї боротьби як консолідуючий фактор для українського народу. «Релігія і церква потрібна нам,  людям світськім,  не тільки тоді,  коли ми вже матеріяльною силою своєю собі державу завоюємо і націю свою зорганізуємо, – зауважує В. Липинський – Вона нам потрібна не менше і в самім процесі боротьби. Щоб перемогти,  ми мусимо мати не тільки силу матеріяльну, але перш за все силу моральну».  [9;38]

Розглядаючи проблему релігії в зв’язку з елітою, В. Липинський робить висновок, що релігія є могутньою підтримкою аристократії,  яка править тією чи іншою нацією.  Релігія виконує роль стримуючого чинника для владної верхівки,  відділяє матеріальну силу від духовної. В. Липинський називає духовну інтелігенцію «моральними цензорами імператорів,  вояків та продуцентів»,  але акцентує увагу на чесності і релігійності самих духовників,  наголошуючи на руйнівних для нації наслідках намагань церкви захопити світську владу.[7;4]

Вчений рішуче виступає проти церкви, пристосованої до політики, пропонуючи дух релігії справжньої віри. Тільки така церква може підтримати в народі бажання боротися за волю. В. Липинський розмежовує велику ідеалістичну і суєтну матеріалістичну віру в земне щастя,  багатство і розкоші.  Убивши гордістю свою релігію,  людина починає збочувати з правильного шляху, замінювати релігію витвореними власноруч культами,  внаслідок чого легко піддається своїм фізичним, матеріальним пристрастям. Творчість В. Липинського пронизана глибокою вірою у вищі надприродні сили. Так,  він вважає, що основою науково-технічного прогресу, підвищення рівня життя суспільства є творення кращих громадських об’єднань та вищої громадської моралі. «Вища ступінь наближення до Бога,  більша любов до нього, потрібні нації для використовування тієї техніки і тих машин,  котрі Бог –  Вічний Творець –  дозволив даній нації для свого розвитку видумати і сотворити»  Бог у В. Липинського – першооснова всього.

При цьому вчений робить висновок про вічний кругообіг:  без громадської моралі немає прогресу матеріального життя,  а без прогресу матеріального життя немає розвитку моралі.  Будучи католиком,  В. Липинський глибоко вірить у релігійне підґрунтя існування суспільства взагалі і держави зокрема. [9;41]

Усю історію розвитку людської цивілізації він розглядає з точки зору релігійної концепції: від кам’яного віку до віку електричного людина йшла лінією найбільшого опору – боротьби зі злом, первородним гріхом. На відміну від тварин, людина пристосовує природу до себе, лишаючись незмінною. Вона обрала для себе тяжкий шлях витворення нової вищої громадської моралі, весь час намагаючись наблизитись до вершини – Бога. Відповідно до підвищення рівня громадської моралі,  людина повинна створювати і вищі організаційні форми свого громадського життя. Свою концепцію пануючих і поневолених націй В. Липинський виводить саме з поняття вищості моралі.  Форми організації громадського життя і,  відповідно,  мораль у пануючих націй є вищими, ніж у поневолених. Власне, це і є причиною панування перших. Вчений акцентує увагу на необхідності поривів до морального та матеріального прогресу як передумові визволення поневолених націй. Не наявність мелодійної мови, блискучих вчених,  інтелігентних вождів, а порив до творення вищого дозволить нації стати вільною.  У даній позиції виразно проглядає натяк на сучасну вченому Україну, адже пануючу за часів української революції верхівку якраз і можна назвати «балакучими та ідейними, але до матеріальної і громадської творчості нездатними інтелігентськими вождями»,  як це й робить В. Липинський. Проводячи паралель, дану тезу можна співвіднести із сучасним політичним життям нашої держави. Важко заперечити,  спостерігаючи за політичними подіями,  наявність у складі владних структур професійних політиків,  що безсумнівно впливає на становлення і розвиток нашої молодої держави. Аналізуючи природу поневолених і пануючих націй, В. Липинський доходить висновку,  що здатність нації творити вищі форми матеріального і громадського життя залежить від активної частини даної нації – національної аристократії.  Оскільки співвідношення сил всередині нації має тенденцію до змін, вчений робить висновок, що за наявності сильної, добре організованої та морально авторитетної національної аристократії будь-яка поневолена нація може стати пануючою і навпаки: моральне падіння аристократії неминуче призводить до падіння нації. Водночас В. Липинський наголошує на основному принципі успіху аристократії: чутті моральної рівноваги. Релігію він ставить підмур’ям народного визволення: коли аристократія визнає авторитетом Бога,  то й сама буде визнана масами. Це він і називає «моральним авторитетом аристократії». Тут задіяний принцип одвічної релігійної ієрархії, заснований на упокоренні та повазі до вищих структур. [9;58]

В. Липинський застерігає від захоплення містицизмом, виділяючи два його різновиди: раціоналістичний та релігійний. За раціоналістичного містицизму люди піддаються шкідливій вірі у людський розум, який насправді є нічим порівняно з Божим розумом. Люди,  що впадають у раціоналістичний містицизм,  починають вірити лише у непереможність власних сил, відкидаючи будь-який вплив Творця.  Релігійний містицизм теж є крайністю, але іншого характеру: віра в надприродні сили і бажання сліпо підкорятися їм. Впадаючи в релігійний містицизм, людина вірить у свій союз з надприродними силами та в те, що завдяки цьому союзу вона сама стала всемогутньою

І ту,  й іншу крайність В. Липинський вважає руйнівною для державотворення. Але особливо наголошує на деструктивності містицизму раціоналістичного. Люди, охоплені вірою в свої і лише свої сили, не здатні збудувати власну державу. Порушується рівновага між активною аристократією і пасивними масами. Це призводить до падіння морального авторитету першої і виникнення незадоволення в останніх. У своїй праці вчений порушує проблему, що стала особливо актуальною в наш час:  відродження віри, нового пориву Духа, створення вищої громадської моралі в європейській цивілізації.  Хоча В. Липинський писав свої  «Листи до братів-хліборобів»  майже 80 років тому,  дана проблема за цей час так і не знайшла вирішення,  більше того,  лише набула особливої гостроти в умовах нашої цивілізації.  Підхід В. Липинського до легітимності влади є повністю теологічним: «Бо всяка влада,  всякий провід, –  зазначає вчений, –  дається націям од Бога безконечно справедливо і безконечно правдиво – абсолютно в тій самій мірі, як дана нація в своїй вірі і своїй моралі Бога собі уявляє».[6;121]

Він радить будувати всю громадську мораль за релігійними законами, бо лише це є запорукою технічного прогресу та високої культури. Гармонійна влада можлива лише за наявності чіткої рівноваги між владою духовною і світською та взаємоповаги цих двох влад. А рівновага може існувати доти, доки влада духовна не поневолена владою світською, доки ці влади виразно розмежовані.

В. Липинський говорить про релігію як владу духовну,  коли розглядає типи її взаємовідносин зі світською владою.  У цьому контексті він виділяє три типи можливих взаємовідносин:

1.  Підпорядкування релігійного життя політиці.  Причини таких взаємовідносин криються у походженні національної аристократії:  це войовничі елементи,  що не є виробниками матеріальної продукції,  а лише репрезентують військову силу, «силу меча».  Духовна і світська влада за такої організації не обмежені взаємно, вони нерозривно з’єднані між собою і перебувають в одній управлінській структурі. Цей тип влади В. Липинський називає охлократією.

2.  Релігія як приватна справа кожного громадянина.  Для організації державного життя й управління людьми достатньо світських засобів,  в релігійних немає ніякої необхідності.  Таким співвідношенням характеризується демократичний спосіб організації суспільного життя,  оскільки не потребує обмежуючого фактору –  релігії.  Організуючу верству населення за таких умов В. Липинський називає  «матеріалістичними спекулянтами”  І розгляд релігії як приватної справи є не чим іншим,  як намаганням позбутися вищої відповідальності за свої дії. Взагалі у творах В. Липинського досить виразно прослідковується негативне ставлення до демократії,  яку вчений вважає шарлатанською,  збудованою на фікціях і спекуляціях.  Таке ставлення зумовлене насамперед гірким державотворчим досвідом Центральної Ради,  яка одним із принципів свого правління проголосила демократію.  Для відновлення України це мало доволі сумні наслідки.

3.  Релігія посідає в системі держави належне їй місце.  Світська влада повинна належати тим суспільним групам,  які володіють матеріальною силою.  Але повинна і усвідомлювати,  що здійснювати управління державою вона зможе лише за умови дотримання приписів релігії, визнання й підтримки авторитету духовної влади. Такий поділ влади є основою класократичної організації суспільного життя,  досконалість якої й обґрунтовує В. Липинський.  За таких умов релігія виконує свою основну функцію в державотворенні:  обмежує егоїзм влади і змушує її використовувати свої переваги на користь підлеглих та обмежує анархічні інстинкти підлеглих і змушує їх визнавати авторитет влади. Яку б європейську націю не взяти,  в її історії знайдемо ознаки всіх трьох типів взаємовідносин світської та духовної влад,  які змінювали один одного. Саме на цій зміні і ґрунтується розвиток державотворення кожної нації.  Крім цього, В. Липинський виділяє типи віри: містичну, духовну та ідеологічну. «Крім ясної і виразної… власної нашої віри світської, ідеольогії політичної, нам необхідна загально людська віра в Бога, необхідна допомога і церкви і релігії».

В. Липинський наголошує, що українською національною може стати лише та церква, яка навчить своїх вірних в боротьбі за Українську державу виконувати вічні і загальнолюдські закони творчої громадянської моралі.  Вчений відстоює принцип зверхності релігійного сумління над усіма проявами суспільного життя:  громадська активність християнина не повинна порушувати релігійну мораль. [11;82]

В. Липинський вважає,  що  «ідеологія і продукція»  грають головну роль в житті громадянства,  і зауважує,  що від ставлення держави до цих двох чинників залежить ставлення держави до громадянства і, врешті-решт, залежить буття чи небуття нації В основі будь-якого громадського руху лежать два найвпливовіших фактори:  імперіалізм,  який знаходить вираження в монархічній формі правління,  та містицизм,  що виявляє себе в релігії суспільства. Для плідного розвитку громадського руху дані фактори повинні обмежувати один одного.

Цікаві думки В. Липинський висловлює з приводу місійної ролі України,  яка,  посідаючи місце між Сходом і Заходом, зазнала впливу різних культур. У релігійних справах перед українською нацією він ставить дві основні мети, першою з яких є з’єднання церков.  Але оскільки непосильність цього завдання для України зрозуміла,  то засобом його вирішення В. Липинський рекомендує любов і молитву.  Друга мета – змагання до єдності між Сходом і Заходом у релігійній сфері. [11;89]

Будь-яка держава повинна спиратися на підтримку значних верств суспільства.  Це запорука її існування.  Однією з причин невдачі українських визвольних змагань 1917–1920 рр., сучасником яких був В. Липинський, якраз і виявилась їх недостатня соціальна база.  Тому вчений наголошує, що українська ідея лише тоді стане реальною силою, коли боротьба  за політичну і культурно-національну незалежність України буде тісно пов’язана з «хотіннями класових органічних груп» –  хліборобів,  робітників,  інтелігенції,  військових,  промисловців .  Українська незалежна держава постане лише тоді,  коли до неї йти двома споконвічними державотворчими шляхами – шляхом Церкви і шляхом Меча.

У працях В. Липинського наявна ідея про відповідність організації суспільного життя певним моральним цінностям, котрі формує й реалізує еліта (правляча верства, національна аристократія). Відносини релігії і політики значною мірою визначаються і цінностями, що є притаманними конкретному суспільству.  Так,  взаємовідносини релігії і політики в таких демократичних державах, як Норвегія, Швеція, Фінляндія, Італія, Греція чи США, є різними,  оскільки зумовлені різними соціальними цінностями.  Для В. Липинського релігія є  «школою дисципліни соціальної і моральної».  Це органічний елемент суспільної організації,  спроможний своїм авторитетом підтримати державні завдання, гуманізувати їх.  [10;65]

Роль релігії та церкви в українському державотворенні є однією з центральних у теорії В. Липинського.  Він досліджує місце та роль еліти у взаємовідносинах  «релігія –  політика», що було і є актуальним на всіх етапах історії України. На теренах нашої держави релігія ніколи не була повністю відсторонена від громадського життя, отже, можна говорити про вплив пануючої верхівки на вектори релігійного спрямування.  Якщо прослідкувати ставлення до релігії владних структур впродовж українських визвольних змагань,  можна помітити значні зміни не лише у внутрішніх,  а й у зовнішніх церковно-державних відносинах. [1;42]

Цікавим для дослідження є аналіз становища,  впливовості духовенства як соціуму,  що формує певний суспільний порядок,  та ролі духовенства в соціальному, культурному, національному житті України. Принцип поділу духовної і світської влади,  сформульований В. Липинським,  теж виявився далекосяжним.  Але водночас роль релігії як обмежуючого владу чинника стає дедалі меншою. Це пов’язано з тотальною демократизацією суспільства та визнанням фактичної обопільної автономії обох структур – держави і церкви. найбільшим бажанням В. Липинського як свідомого громадянина було здобуття Україною державності. Працю державотворців він називав тяжкою, але зазначав, що «навіть най трудніше завдання може бути виконано,  коли єсть:  стихійне,  вроджене хотіння –  ясна ідея, така, що усвідомлює хотіння; воля та розум, потрібні для здійснення ідеї, – віра в Бога і в те,  що дана ідея згідна з Божими законами; – і любов до людей та до землі, серед яких і на якій має здійснюватись дана ідея».  Працю над вдосконаленням нашої моралі,  нашого суспільства полегшить тільки віра в Бога.

Джерела:

1. Липинський В. Завдання українською студентства // Студентський вісник. – Прага, 1926. – Ч. 2.
2. Липинський В. Лист до Я. С., члена «Ініціативного гуртка українського селянсько-хліборобського союзу», від 16.П.1924 р. // Поступ. – Львів, 1927.
3. Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. – Нью-Йорк: Булава, 1954.
4. Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. – К.; Філадельфія, 1995.
5. Липинський В. Твори. Архів. Студії. – К.; Філадельфія: Книга. – 1994.

Книги, посібники, статті:

1. Білас Л.Краків, Женева і філіяція «Кричевського”. До родовідної мислення В. Липинського //В’ячеслав Липинський. Твори (Історична секція). – Філадельфія, 1980. – Т. 2;
2. Липинський В. Релігія і церква в історії України [1925] // Політологічні читання. – 1994. – № 1.
3. Атаманюк З. Погляди В. Липинського на роль релігії і церкви у національному державотворенні // Наука. Релігія. Суспільство. – 2005. – №2.
4. Галушко К. Консерватор на тлі доби: В’ячеслав Липинський і суспільна думка європейських «правих”. – К., 2002;
5. Гелей С. Ідея української державності в історичних працях В’ячеслава Липинського  / Гелей С. // Український час. – 1994;
6. Мірчук І. Месіянізм Липинського [1931] // Дві концепції української політичної думки Вячеслав Липинський – Дмитро Донцов / Уклад. проф. Г. Васькович. – [Б. м.], 1990.

The University of Alberta

Секція (Етно-, соціо- та психолінгвістика у навчанні професійної англійської)

A BOOK REVIEW ON “THE PRESS AND THE COLD WAR”

 Статтю присвячено огляду проблеми взаємозв’язку американського уряду та преси, що порушується в книзі «Преса та холодна війна» Джеймса Аронсона

Ключові слова: холодна війна, преса, уряд, політика.

 Статья посвящена  проблеме взаимосвязи американского правительства и прессы, чтоподнимается в книге «Пресса и холодная война» Джеймса Аронсона

Ключевые слова: холодная война, пресса, правительство, политика.

 This article is devotedto the problem of the relationships between the American governmentand the pressraised inthe book “ThePressand the Cold War” by JamesAronson

Keywords: cold war, the press, the government, policy.

James Aronson is one of those rare breed of men who did not allow ambition to get in the way of his principles.  A graduate of Harvard and the Columbia Graduate School of Journalism, he discovered, soon after entering the world of journalism, there existed amongst the major newspapers, “censorship so subtle that it was invisible.”  This led him to quit working for the commercial press and to become involved in the alternative press.

Aronson became a founding member of the National Guardian in 1948, and eventually its editor.  His analysis of Cold War Journalism, in which he focuses on the relationships between the American government, the military and the press, as each struggles to deal with the menace of communism, is insightful, revealing and objective.  As a result of his analysis, Aronson contends that after World War II the press became “to a large degree the voluntary arm of established power.” (24)

After reading The Press and the Cold War, it is difficult to imagine how anyone could finish reading this interesting and provocative work without being influenced towards a reconsideration of the various topics discussed in the book, such as Truman’s victory over Dewey, McCarthyism, the Korean War, the Cuban missile crisis and the Viet Nam War.  Because Aronson relies upon extensive quotations from leading American newspapers to support his thesis that the press is the voluntary arm of established power, he is able to cite specific instances to add further weight to his argument.  He provides a particularly revealing account of the hysteria that the press whipped up against Henry Wallace.

Wallace had been Vice President of the United States when America entered World War II, but Roosevelt found it politically expedient to replace him with Harry Truman in 1944.  In 1948 Wallace decided to run for the Presidency, but refused to follow Truman’s example of taking a tough stand against Communism in order to avoid being labelled as soft on communism.  Largely as a result of his stand, Wallace was derided by the press, and many of his followers were pelted with eggs and tomatoes at the National convention of their party.

Interestingly, the policies proposed by Wallace were warmly received in Moscow, so that United States Ambassador Walter Bedell Smith felt constrained to call on foreign minister Vyacheslav Molotov to emphasize that the policies advocated by Wallace would never be implemented by the United States.  At the end of his bristling statement he offered to leave the way open for further dialogue so as to reduce tensions between Russia and America.  This platitudinous statement was given without the expectation that Molotov would respond favourably to it.  When Molotov offered to talk immediately about settling difficulties between the two countries, Washington was so taken back that the situation became embarrassing because it became obvious that the Americans had no intention of talking things out.  The headline in the Los Angeles Times read “Russian Note Arouses Suspicion of Truman”. (42) This loss of equilibrium by the American press was short lived as the very same evening another Los Angeles paper boldly stated that: “U.S. Won’t Bow to Russ.” (42)

The above account is one of a number of accounts that Aronson uses to show how the American press worked to suppress meaningful dialogue between the two sides in the cold war.  He gives a chilling description of how the press cooperated with the government in 1949  to suppress, “a nationwide organization of progressive-minded intellectuals and artists,” (52) the National Council of the Arts, Sciences and Professions when the Council called for a conference on world peace in order to reduce cold war tensions.  In this particular case the press did not find it difficult to stoop to exclusionary tactics to strangle meaningful dialogue amongst the public while going out of its way to misrepresent the conference delegates, through the levelling of numerous unsubstantiated charges.  Exclusion and misrepresentation were used by the press in this particular instance and are given by Aronson as the essential means used by the press to stifle informed speech.

In his analysis of the press coverage of the North Korean war, Aronson presents a credible hypothesis that the war was initiated by the South Koreans and the American military had a vested interest to not allow this to become public knowledge.  Also the American government and military, in order to gain an advantage in public opinion, dragged on the peace negotiations so that they could paint the North Koreans as recalcitrant and opposed to a reasonable settlement of the war.

Aronson’s assessment of American press coverage in the Viet Nam War is enlightening.  He does not treat the war as an attempt on the part of Americans to fight Communism, but as a war waged by the American government to prevent the self-determinism of a people by reducing them to mere pawns on the chessboard of American foreign policy. (207)  He describes the commercial press’ participation in the step by step process which led, despite continuous reassurances of imminent victory, to a build up of forces that reached a half million American troops.  Aronson then shows how the press was later “enlisted in the propaganda effort to portray “Hanoi and Peking” as standing against negotiations to bring peace to South Vietnam.” (219)  After Johnston sanctioned the heavy bombing of North Vietnam journalists made it appear that the United States had “no alternative but to bomb Hanoi to the peace table.” (259)  Complicity by journalists to print what the government and the military wanted the public to know was not due just to misplaced patriotism but was in part due to the legacy of the Kennedy era.

After the Bay of Pigs fiasco, John Kennedy delivered a get tough speech to the American media.  In his speech, he emphasized that the United States was for all intents and purposes involved in a relentless war with an enemy whose “war time discipline no democracy would ever hope or wish to match.” (162)  Towards the end of his speech Kennedy asked that every newspaper consider with respect to every story it printed, not just, “Is it news”, but to always keep in mind the question, “Is it in the interest of national security.” (162)  Kennedy succeeded in blurring the line between the acceptability of press censorship during wartime and the unacceptability of censorship during peacetime.

Aronson does not enter into a discussion as to why the press would have accepted self-censorship; he does provide an important clue as to why it was so willing to do so.  In his discussion of McCarthyism, he describes how at the end: “McCarthy had been assigned to oblivion by the established power.” (85)  Aronson then explains why McCarthy was no longer news: “The time had come to rule out the McCarthy method.  It was no longer needed–the job had been done and McCarthyism-without-fanfare had become prevailing policy.”  In effect McCarthy was only a pawn who was used to bring about the institutionalization of government policy. (85)

Aronson concludes his book by first emphasizing that the “public must become the watchdog of the watchdog” (278) He tries to be optimistic about the future, but as his optimism is still rooted in reality, it is at best lukewarm.  Personally, like Aronson, I am not that optimistic that the commercial press is willing to fully inform the public as to the real issues that need to be addressed in the search for true democracy.  Aronson has presented a too frightening revelation of how easily the press can be manipulated in times of supposed crisis to believe that journalists, as a group, can of themselves become leaders in the march to real democracy.  Real democracy requires that all participants agree to fair-play and not pretend to be doing so.  To me, the account of Molotov’s willingness to actually talk peace and the American’s only pretending to want to talk peace illustrates how the American government and the military were using the media, and especially the press, to stage manage the cold war so as to ultimately obtain the unconditional surrender of the Communist world.  Meaningful dialogue was therefore impossible and the press naively or intentionally refused to acknowledge this fact.

I therefore agree with Aronsons’s thesis that the press has allowed itself to become a willing instrument of established power.  Aronson does not draw out the relevant conclusions from his implications of the press’s willingness to become an instrument of established power because he has limited his discussion, and perhaps rightly so, to an exposition of how the press provided a biased account of the actual issues central to a proper resolution of the Cold War.  Many would argue that the Cold War has already been resolved but it is difficult to believe that deception practiced on such a massive scale as revealed in this book can lead to true peace.

This raises the question, how does the public determine the true motives of its leaders when the press is not truly desirous of evaluating the actions of government?  Is vigilance of itself sufficient to ensure that the truth is told?  Aronson has not hesitated to present the truth, but freedom has a price and Aronson does not indicate what price must be paid for a truly free press to exist in the United States of America.  His book is still a great study for students of history, journalism, political science or anyone searching for a greater understanding of the Cold War.

Відомості про авторів: Бродовей Пол — магістр історії Альбертського університету, бакалавр теології Коледжу Олдерсгейт, запрошений викладач англійської мови у Національному університеті «Острозька академія».