Ключові слова: кримінальне право, злочин, склад злочину,  суб’єкт злочину, ознаки суб’єкта злочину, суб’єктивна сторона,  кримінальна відповідальність, покарання.

Article deals with investigation of the concept, the characteristic features subject of a crime according to the norms The Second Lithuanian Statute. Based on the 1566 of the Statute highlighted specific characteristics of the subjective elements of crime compared them with today’s standards. Analyzed sources relating to the coverage of this issue.

Keywords: criminal law, offense , an offense characteristics subject of a crime, the subjective side, criminal liability, punishment.

Постановка проблеми. Україна століттями перебувала під владою багатьох держав, одним з найважливіших періодів є період Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Саме в тоді почали на високому рівні формуватися галузі права, виділятися інститути, які рецепціювалися у сьогодення. Тоді ж було систематизовано норми права та з’явилися такі важливі акти як Литовські Статути. Тому на прикладі Литовського статуту потрібно проаналізувати розвиток кримінального права, а саме особи, яка вчиняє злочин, тобто суб’єкта злочину, адже ці нормативно-правові акти стали джерелом права у багатьох країнах.

Стан дослідження. Це питання досліджували великі вченні та науковці такі, як Іоаникій  Малиновський, Таїсія Довнар, Петро Музиченко, Ярослав Падох, Віктор Заруба, Володимир Іванов, Петро Захаренко, Іван  Терлюк, Василь Тацій, Анатолій Рогожин, Володимир Кістяківський. Лише у­ 80-ті рр. ХХ століття вивчення державного,  соціального, правового життя Великого князівства Литовського поступово звільнюється від ідеологічних обмежень.­ З’являються праці А.Хорошкевича, ­І.­Старостиної, Б.Флорі. У Литві активно працювала наукова школа С.­Лазутки, ­представлена такими вченими,­ як І.Валіконіте, В.Рауделюнас, С.Вансевічюс, А.Васіляускене, ­Ю. Юргиніс, М. Юкас та інші.

Метою моєї статті є з’ясування характерних ознак суб’єкта злочину за нормами Другого Литовського Статуту.

Для з’ясування цієї мети було поставлено такі завдання:

• визначити поняття та основні ознаки, що характеризують суб’єкт злочину;
• визначити, хто не може бути суб’єктом злочину;
• визначити обставини, що виключають кримінальну відповідальність;
• порівняти суб’єкта злочину за нормами Статуту 1566р. та за чинним законодавством України.

Виклад основного матеріалу. Кримінальне право України — це система юридичних норм, прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили. З цього визначення можна зрозуміти, що основними ознаками цієї галузі права, тими , що відрізняють її від інших є злочин та покарання. Саме злочин є одним з найголовніших інститутів кримінального права, адже ч.1 ст. 2 говорить, що саме наявність ознак злочину у вчиненому суспільно-небезпечному діянні певної особи є чи не єдиною підставою кримінальної відповідальності [7, 139-151 с.] .

Злочин – це передбачене Кримінальним Кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Він має стадії: закінчений і незакінчений, а також класифікується в залежності від ступеня тяжкості: невеликої, середньої тяжкості, тяжкий та особливо тяжкий. В залежності від тяжкості злочину диференціюється показання за його вчинення: від покарання у вигляді позбавлення волі до 2 років до довічного позбавлення волі за винятком штрафу як основного покарання. З визначення злочину можна відокремити його певні ознаки. До прикладу,  це діяння є суспільно небезпечним, що означає, що воно завдає шкоду об’єктам, які охороняються чинним законодавством; винним – воно вчинене умисно або з необережності; це протиправне діяння – порушує певну правову норму; каране діяння, тобто залежно від виду за це діяння передбачене покарання, а також це діяння, що вчинене певним суб’єктом [5, 8-11 с.].

Особу не можна притягти до кримінальної відповідальності, якщо в її діянні відсутні ознаки складу злочину. Склад злочину – це сукупність встановлених у криміналь­ному законі юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне . У кожному складі злочину виділяють його елементи, а саме: об’єкт злочину, об’єктивну сторону злочину (їх сукуп­ність називають об’єктивними ознаками складу), суб’єкт і суб’єктивну сторону злочину (суб’єктивні ознаки складу). Саме сукупність всіх ознак у діянні особи означає те, що вона скоїла злочинне діяння [6, 88-98 с.].

Чи не найголовніший елемент складу злочину  – суб’єкт злочину, адже він  неможливий без особи, яка його вчинила, і тому суб’єкт злочину є обов’язковим елементом складу злочину. Згідно з Кримінальним Кодексом України, суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК України може наставати кримінальна відповідальність. У теорії кримінального права поряд з поняттям «суб’єкт злочину» виділяється поняття «особистість злочинця». У кримінально-правовому аспекті поняття «суб’єкт злочину» і «особистість злочинця» не тотожні. Обидва вони резюмують ознаки фізичної особи, яка вчинила злочин, однак їхнє кримінально-правове значення є різним. Якщо поняття суб’єкта злочину є важливим для вирішення питання про кримінальну відповідальність особи, то поняття особистість злочинця має кримінологічне значення. Одночасно, у багатьох статтях Кримінального кодексу вживаються більш широкі за змістом терміни:  «особа, яка вчинила злочин», «особа, винна у вчиненні злочину», «особа, яка засуджується», «особа, яка засуджена» тощо. На практиці поняття «суб’єкт злочину» широко застосовується в процесі аналізу по суті кожного скоєного злочину [9].

Литовські Статути  безумовно є великим надбанням для правової системи України, адже саме в цей період територія України перебувала під владою Речі Посполитої – об’єднаної Польщі та Литви, тому вони  є одним з головних джерел  права нашої держави, зокрема кримінального права як галузі та всіх його інститутів.

Велику увагу польсько-литовське законодавство, норми якого були чинними на українських землях,  приділяло визначенню злочинів і покарань. Спочатку злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну «кривду», яку було завдано окремій особі або громаді. Пізніше його почали розглядати як «шкоду», «злочинство». Потім стали називати «виступом», тобто порушенням правових норм, що були встановлені державою [4].

Останні 4 розділи Другого Литовського Статуту встановували правила кримінальної відповідальності. Зокрема 11 розділ називався «О кгвалтехъ и о головщызнахъ шлхецкихъ» – про насильство і злочини проти шляхти, і складався з 35 артикулів.  До прикладу, артикул перший «Хто бы на чіи домъ або на господу умысльнЂ наЂхалъ, хотечи его забити» говорить, що хто посягне на чийсь будинок або життя його господаря, хто когось поранив чи забив у цьому домі, тому загрожує смертна кара, а родичам його – головщина, але якщо злочинець нікого не вбив та не поранив, але наніс шкоду,  йому загрожує штраф 20 рублів. Розділ 12 «О головщызнахъ и навезкахъ людей посполитыхъ» – злочини проти простих людей, складається з 14 артикулів. Розділ 13 «О грабежахъ и навезкахъ» – про майнові злочини, складається з 14 артикулів. За крадіжку панського коня – штраф 8 коп грошей; за вола – 80 коп грошей, за корову – 50, за свиню – 20 (артикул 8); за пшеницю ціна 15 коп, жито – 20 коп грошей (артикул 11). Розділ 14 «О злодЂйст†вского стану» – всі інші злочини, складається з 30 артикулів. Зокрем,  артикул 4 цього розділу «О важности лица, за што злодЂй каранъ быти маеть» говорить про те, що, якщо злочинець вчинив шкоду особі, що коштує більше 50 коп грошей – підлягає смертнй карі, а якщо менше 50 коп – «маеть у столпа дубцы битъ быти, а лицо маеть вернути тому, чіе есть, а навезка на тое лицо зъ маетности его маеть быти плачона». [10]

За нормами Другого Литовського статуту відповідальність наставала за умови самого правопорушення та вини злочинця. Винною вважалася особа, яка усвідомлювала протиправність дій і мала бажання їх вчинити. До уваги брався суб’єктивний бік справи: необхідна оборона, стан крайньої необхідності, та об’єктивний – злочини навмисні і ненавмисні, закінчені і незакінчені, здійснені особисто чи за співучасті (учасник, пособник, підмовник, виконавець), професійність чи кваліфікованість злочину, рецидиви. При вчиненні злочину кожен відповідав сам за себе, а звільнялися від страти діти, престарілі, каліки, психічно хворі і вагітні жінки.

Класифікувалися злочини за двома головними групами: проти публічного добра і суспільних інтересів; проти приватного добра та особистих інтересів. До першої групи належали злочини, за які передбачалася смертна кара.

До другої групи належали: вбивство (мужебойство), каліцтво, побиття, словесні образи, підпал, ґвалт (напад на дім), грабіж, крадіжка, шахрайство, здирництво, злодійство тощо.

За  Другим литовським статутом  деякі злочини шляхті передбачалось не тільки зменшувати покарання, а й була можливість звільнення від покарання. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців. Також з’явився інститут звільнення від відповідальності душевнохворих і від покарання за умови вчинення злочину в стані крайньої необхідності або необхідної оборони. Право на необхідну оборону визнавалося за будь-якою особою, яка зазнала нападу. Для звільнення від покарання досить було довести, що потерпілий першим почав агресивні дії. Не несли покарання й посадові особи, які вбили злочинця під час учинення ним опору. Покарання не передбачала дія, вчинена за умов крайньої необхідності. Наприклад, тяжким злочином уважалися здача ворогу замку й капітуляція гарнізону, але здача замку через голод розглядалась як дія, вчинена за крайньої необхідності, і не тягла за собою покарання [9].

Взагалі  суб’єктом злочину були як вільні так і феодально залежні особи. Литовський Статут визначав дію кримінального закону за колом осіб: кримінальній відповідальності підлягав будь-хто у державі, а також іноземці, a не несли кримінальну відповідальність неповнолітні особи, тобто особи до чотирнадцяти років.

За умисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася головщина, також інші  видатки, пов’язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов’язаний був сплатити родичам убитого годовщину[1].

Саме в цю добу в праві починає оформлюватись і діяти принцип «безпосередньої відповідальності особи за вчинений нею злочин». Так, якщо Судебник Казимира ще передбачав можливість притягувати до відповідальності близьких родичів (… «пак ли чего у раму не будет, а будет ли то жона з дытьми ушо взрослыми, ино жоною й детми за платити…» п. 1 Судебник князя Казимира 1468 року), то вже Литовський статут чітко закріплював «не мает нихто ни за кого терпети але кажды сам за себе…» (Арт. 7).

У кримінально-правовому регулюванні на українських землях ВКЛ розглядалися такі стадії злочину, як: намір, підготовка й замах. Такі діяння були караними тільки у випадках, передбачених законом. Так підготовка до заколоту і змови проти князя карались як закінчений злочин. Поява в суді зі зброєю каралася штрафом. Так само штрафом і позбавленням волі на шість тижнів карались удар або спроба удару кого-небудь рукою в залі суду. Намір, висловлений у вигляді погрози підпалити майно або вбити кого-небудь, тягнув за собою обов’язок того, хто привселюдно погрожував, перед посадовими особами відмовитися від цього, і представити поручителів.  Якщо ж після погрози в потерпілого було вчинено підпал чи вбивство, то відповідав за це той, хто погрожував.

Співучасть розрізняли просту, за якої всі співучасники були виконавцями злочин, і складну, за якої одні діяли як підбурювачі, інші – як виконавці, а треті – як помічники. Особи, діяльність яких не перебувала в причиновому зв’язку зі злочинним результатом, але які знали про злочин, не підлягали кримінальній відповідальності, хоча могли нести майнову. Наприклад, майно членів сім’ї державного злочинця, які знали про зраду глави сім’ї, могло бути конфісковане. Першою спробою визначення міри покарання залежно від ступеня участі особи у вчиненні злочину було зроблено ще у статуті 1529 р. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню [2, 96-107 с.].

Суб’єктом злочину могли бути як окремі особи, винні в учиненні злочину, так і передбачалось існування інституту колективної відповідальності. Тільки люди несли кримінальну відповідальність за шкоду, тварини не були суб’єктами злочину. Колективна відповідальність групи осіб (сім’я, село, волость, місто) широко застосовувалася за державні, антифеодальні та релігійні злочини.

У Другому Литовському статуті було зроблено першу спробу сформулювати презумпцію невинності. Судам у випадку висунення сумнівних звинувачень рекомендувалося бути більше схильним до виправдання, ніж до покарання [3, 94-158 с.].

Вивченням цього питання займався також видатний науковець І.О. Малиновський. Іоникій Олексійович встановив, що в кожному злочині присутні наступні ознаки: суб’єкт, об’єкт та саме злочинне діяння. Поєднання цих ознак в науці кримінально права називається складом злочину.  Поняття злочину в Статутах ненадане, однак вчений встановив його зміст, виходячи із тексту артикулів Статутів. Також І.О. Малиновським були виділені всі терміни,­ які вживалися в значенні злочину. Дослідник вказав на панування договірних засад у сфері кримінальних відносин, підкресливши тісний зв’язок між кримінальними і цивільними наслідками правопорушення.­ ­ І. Малиновський вказав, що порушення цінностей, які охороняються нормами права, можливо і зі сторони природних сил, проте, вони не є суб’єктом злочину, вказавши, що злочин – це порушення благ та інтересів результатами діяльності саме людини.  Дослідник зауважив, що тварини також не є суб’єктами злочину, вони лише можуть завдавати шкоди, за яку буде нести відповідальність їх господар. В цьому випадку тварина є таким знаряддям злочину як ,до прикладу, шабля. Іоникій Олексійович також вказав, що не кожна людина, яка скоїла злочин є суб’єктом злочину, наприклад,  якщо вона неповнолітня. «Шальные»  тобто психічно хворі, також не несуть відповідальності за скояне – відповідальність несе той, хто змусив їх це вчинити «подстрекатель». Стан сп’яніння та стан афекту також не виключають злочинність діяння, напроти, злочин, скоєний в стані афекту вважається кваліфікованим. За такий злочин покаранням слугує смертна кара у формі четвертування.  Вперше в історіографії питання злочину в литовсько-руському праві­ XVI ст.­ дослідник встановив,­ що суб’єктом кримінального права за Статутами Великого князівства Литовського була держава,­ однак існували певні обмеження повноти верховенства держави у кримінальному праві, зумовлені існуванням звичаєвого права, волі потерпілого, ­судовими повноваженнями вотчинників [8, 18-22 с.].

Дослідивши питання суб’єкта злочину за нормами Другого Литовського Статуту можна спостерігати наскільки норми Литовських Статутів повпливали на українську правову систему, зокрема на розвиток кримінального права України.

Отже, відповідно до  ч. 1 ст. 18 КК України, суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК України може наставати кримінальна відповідальність. Згідно з формулюванням ч. 1 ст. 18 КК України, суб’єктом злочину може бути: 1) особа фізична; 2) особа осудна; 3) особа, яка досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність за вчинене нею суспільно небезпечне діяння. Ці три ознаки є обов’язковими для кожного випадку оцінки наявності суб’єкта злочину, тобто вони повинні характеризувати кожну особу, яка вчинила злочин [1, 139-151].

За нормами Другого Литовського Статуту суб’єкт злочину – це перш за все особа чотирнадцяти років, яка усвідомлювала протиправність дій і мала бажання їх вчинити [10].

У багатьох правових нормах як Загальної, так і Особливої частин КК України, вживаються щодо суб’єкта злочину, фізичної особи, спеціальні дефініції і різноманітна термінологія, яка відповідає змісту тієї норми, з якою закон пов’язує певні юридичні наслідки. Йдеться про вживання таких дефініцій і термінів: 1) особа, яка вчинила злочин невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин; 2) особа, яка вчинила умисний злочин; 3) особа, яка вчинила злочин з необережності; 4) особа, яка вчинила злочин у віці з 14 до 16 років; 5) особа, яка повторно вчинила умисний злочин і має судимість за умисний злочин (рецидив злочину); 6)особа, до якої застосовуються примусові заходи медичного характеру (ст. 93 КК України); 7) особа, до якої застосовується примусове лікування (ст. 96 КК України); 8) особа, що раніше була судима за вчинення певного злочину тощо. Тобто покарання диференціюється в залежності від того, чи здійснюється злочин вперше, вік, за яких обставин він вчинений,  має місце така обставина, як емоційний стан особи в момент вчинення злочину, а також залежить від посади, яку особа обіймає, чи здійснюється одноособово чи групою осіб [5].

У Статуті 1566 р. диференціюється відповідальність особи, тобто чи є особа суб’єктом за її статусом у суспільстві, до прикладу простолюдин чи шляхтич. Також існують такі інститути, як інститут колективної відповідальності, крайня необхідність та необхідна самооборона, що характерно для кримінального права України.

За нормами КК України суб’єктом злочину не можуть бути померлі особи, які перед тим вчинили злочин, тварини, предмети чи сили природи.  Суб’єктом злочину може бути лише осудна особа, тобто яка під час вчинення діяння, передбаченого КК, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19). Неосудні особи позбавлені такої здатності і тому не можуть бути суб’єктами злочину. Згідно з КК особи, які визнані судом обмежено осудними, підлягають кримінальній відповідальності, тобто є суб’єктами злочину (ч. 1 ст. 20). Навіть у психічно здорової людини зазначена здатність свідомості і волі виникає лише при досягненні певного віку. Саме тому КК встановлює конкретний вік, з якого особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а особи віком від 14 до 16 років можуть бути суб’єктом злочину лише у разі вчинення ними злочинів, що перелічені у ч. 2 ст. 22. Діти до 14 років не підлягають кримінальній відповідальності. Суб’єктом злочину можуть бути громадяни України, особи без громадянства (апатріди) та іноземці (про їх поняття див. коментар до ст. ст. 6-8). Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних співробітників та інших громадян, які відповідно до міжнародних угод і чинного законодавства не підлягають юрисдикції українського суду, розв’язуються дипломатичним шляхом [5].

За нормами Другого Литовського Статуту суб’єктом злочину також є лише особа, тобто не предмет, сили природи чи тварина, за неї як і передбачається в законодавстві України, відповідальність несе господар, а також суб’єктами є іноземці. Покарання за злочин диференціювалося відповідно до виду злочину. За злочин відповідав кожен за себе, а звільнялися від страти діти, престарілі, каліки, психічно хворі і вагітні жінки. Чинне законодавство України не передбачає смертну кару, найвищою мірою покарання є довічне ув’язнення, від якого звільняються вагітні жінки , та особи, яким виповнилось 65 років.

Можна спостерегти, що як і в литовському так і в українському кримінальному праві особа повинна усвідомлювати свою вину і свої дії. Поєднує ці системи права і те, що злочини поділялися на закінчені та незакінчені, здійснені одноособово чи за співучасті, здійснені умисно чи з необережності.

Висновок. Суб’єкт злочину за нормами Другого статуту Великого князівства Литовського – це як феодальнозалежна, так і вільна особа, яка усвідомлює вчинене нею, свою вину. Суб’єктом злочину не можуть бути тварини або сили природи, проте відповідальність несуть навіть іноземці.

Вже у XVI столітті виокремлювались суб’єктивні та об’єктивні обставни, які допомагали визначити чи є особа злочинцем і на яке покарання вона заслуговує. До уваги брався суб’єктивний бік справи: необхідна оборона, стан крайньої необхідності, та об’єктивний – злочини навмисні і ненавмисні, закінчені і незакінчені, здійснені особисто чи за співучасті (учасник, пособник, підмовник, виконавець),  кваліфікованість злочину, рецидиви. За злочин відповідав кожен за себе, а звільнялися від страти діти, перестарілі, каліки, психічно хворі і вагітні жінки.

Кримінальне право України увібрало в себе норми права Литовської держави XVI століття, адже чинне законодавство містить дуже багато схожих ознак, які виявляються під час кваліфікації злочинця. Виділялися стадії виконання злочину та мала місце колективна відповідальність, яка діє і тепер.

Отже, аналіз історичних джерел є дуже важливим для вдосконалення норм чинного законодавства, особливо в юриспруденції,  коли від цього залежить дотримання основних прав та свобод людини і громадянина, закріплених у міжнародних та національних актах законодавства.

Список використаних джерел

1. Держава і право : [ Електронний ресурс] / Copyright.– http://uris.org.ua/istoriya–gosudarstva–i–prava–ukrainy/kriminalne–pravo–v–litovskiy–derzhavi.

2. Іванов. В. М. Історія держави і права України  : навч. посіб. / В. М. Іванов. – К. : Атіка, 2007. –   96-107 с.

3. Історія держави і права України : підручник / [А. С. Чайковський, В. ї. Батрименко, Л. О. Зайцев та ін.] ; за ред. А. С. Чайковського. – К. : Юрінком Інтер, – 94-158 с.

4. Історія та гуманітарні дисципліни : [ Електронний ресурс] / Copyright MyCorp.–  http://ukrhist.at.ua/publ/40–1–0–352.

5. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради – 2001 –  № 25-26 – 8-11 с.

6. Кримінальне право України: Загальна частина : Підручник / [Бажанов М. І., Баулін Ю. В., Борисов В. І.] за ред. М.І. Бажанова, Ю. В. Бауліна, В. І. Борисова – К. : Право, 2005. –  88-98 с.
7. Кримінальне право України : Загальна частина : Підручник / [Баулін Ю. В., Борисов В. І., Кривоченко Л. М. та ін.] ; pа ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація– 4-е вид., перероб. і доповн. – К. : Право, 2010. – 139-151 с.
8. Малиновський І. О. Учение о преступлении по Литовскому Статуту / за ред. В О. Попелюшка. – Острог: Національний університет «Острозька академія», – 18-22 с .
9. Психологія особистості злочинця : [Електронний ресурс] / http://litopys.org.ua/statut2/st1566.htm http://pidruchniki.com/15941024/psihologiya/psihologiya_osobistosti_zlochintsya.

10. Статут Великого князівства Литовського 1566 року : [Електронний ресурс] / http://litopys.org.ua/statut2/st1566.htm .

This research article analyzes some of the problems of taking into account of mitigating circumstances at sentencing, not provided for in the criminal law.

Ключові слова: покарання, закон, суд, обставини, які пом’якшують і обтяжують покарання.

Постановка проблеми. Зниження ефективності дії кримінального покарання переконливо засвідчує, що досягнення мети покарання можливе лише тоді, коли воно буде призначатись у точній відповідності до загальних засад призначення покарання, визначених у ст. 65 КК України, з врахуванням характеру та ступеня суспільної небезпеки вчиненого, особи винного та обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання, а отже, коли воно доцільне й справедливе. Проте досить часто суди чи взагалі недооцінюють при призначенні покарання ті чи інші пом’якшуючі обставини, чи неправильно їх застосовують, що зумовлює потребу впровадження нових, не передбачених у кримінальному законі, пом’якшуючих обставин.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій. Особливий внесок в дослідження проблеми застосування обставин, які пом’якшують покарання, внесли такі вчені, як Т. Іванюк, Е. Кабурнєєв, Л. Кругліков, Т. Нікіфорова, В. Попелюшко, А. Попов, А. Федорак, О. Ющик.

Виклад основного матеріалу. Аналіз законодавства, судової практики та літератури з проблеми дослідження показав, що призначення покарання – це складний та важливий етап у діяльності суду. Від того, наскільки справедливим буде призначене покарання, залежатиме досягнення його мети, у якій закріплюється не cтільки кара, скільки виправлення засуджених та запобігання вчиненню нових злочинів, як засудженими, так і іншими особами. Для впорядкування діяльності суду в цій сфері закон про кримінальну відповідальність встановлює загальні правила, якими повинен керуватися суд при призначенні покарання. Це – так звані загальні засади призначення покарання, критерії його індивідуалізації, відповідно до яких суд, призначаючи покарання, повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, а також обставини, що пом’якшують (ст. 66 КК України) та обтяжують (ст. 67 КК України) покарання [1, С.25]. Усі обставини, перелічені у диспозиціях названих статей КК України, є факторами, які характеризують відповідно знижений або підвищений ступінь суспільної небезпеки особи злочинця та вчиненого ним діяння. У законі вони згруповані за особливими умовами вчинення злочину, а також за поведінкою винного.

На основі огляду наукових добутків з розглядуваної проблеми нами зроблено висновок, що дотримання принципів гуманізму та економії репресії у кримінальному праві зумовило правило, яке дозволяє судам, у зв’язку з невичерпністю законодавчого переліку обставин, які пом’якшують покарання, самостійно уводити до нього інші обставини, які закон не визначив. Тобто судам надане право творити закон на власний розсуд. Але, на нашу думку, те, що не закріплено законом, надає необмежені можливості для зловживання.

У першу чергу, це стосується такої нової пом’якшуючої обставини, як наявність на утриманні винного дитини або іншої непрацездатної особи. Відзначається, що державі не може бути байдуже, у якому становищі опиняться особи, які знаходяться на утриманні винного після засудження останнього, держава повинна піклуватися про фізичний та моральний розвиток дитини у повноцінній сім’ї. Але слід враховувати, що принцип гуманізму передбачає не лише гуманне ставлення до особи, яка вчинила злочин, а й, у першу чергу, до потерпілого, а також до суспільства в цілому. А отже, принцип гуманізму зовсім не означає, що винній особі має бути призначене покарання, яке за своєю м’якістю не відповідатиме ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі винного, виходячи з того, що справедливе покарання поставить утриманців винного у складне становище. Звичайно, держава повинна піклуватися про непрацездатних членів суспільства, у тому числі тих, які перебували на утриманні особи, що вчинила суспільно-небезпечне діяння, однак це жодним чином не повинно здійснюватися кримінально-правовими засобами.

На нашу думку, обставиною, яка пом’якшує покарання, може бути визнано лише таку обставину, що тісно пов’язана з вчиненням злочину і за наявності якої особа, що вчинила злочин, заслуговує на поблажливе ставлення до себе. Тому саме факт наявності на утриманні винного дитини або іншої непрацездатної особи не можна визнати обставиною, яка пом’якшує покарання. Цей факт може бути пом’якшуючою обставиною лише за умов, якщо наявність такого утримання створило умови, які призвели до вчинення особою суспільно-небезпечного діяння (п. 5 ч. 1 ст. 66 КК)[1, С.26].

Також не варто відносити до обставин, які пом’якшують покарання, визнання особою своєї вини у вчиненні злочину. На нашу думку, ця обставина не може бути самостійною, а повинна оцінюватися у сукупності інших даних про особу злочинця, оскільки вона є складовою частиною таких обставин, як щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину.

Необхідно підкреслити, що невизначеність законодавчого переліку обставин, які пом’якшують покарання, призводить як до помилок, так і до свідомих порушень з боку суду. Зокрема, аналіз судової практики засвідчує, що суди часто вдаються до таких пом’якшуючих обставин, як вчинення злочину відносно близького родича, вчинення злочину напівсиротою, зайняття особою, яка вчинила злочин, що полягав у зловживанні своїм службовим становищем, суспільно-корисною працею, тощо. З цього вбачається, що перелік обставин, які пом’якшують покарання, повинен бути вичерпним та обов’язково закріпленим у законі, оскільки невичерпний перелік обставин, що пом’якшують покарання, надаючи судам необмежений простір для врахування таких обставин при призначенні покарання, призводить сьогодні, як свідчить практика, до порушення принципів рівності осіб, єдності судової практики, гуманізму та справедливості.

Загалом, на нашу думку, обставинами, що пом’якшують покарання, мають визнаватися найбільш значимі обставини конкретної справи, встановлені законом, які виходять за межі складу злочину, характеризують злочинне діяння та (або) особу винного, свідчать про зниження їх суспільної небезпечності або беруться до уваги в силу принципів гуманізму та справедливості, які підлягають врахуванню при обранні міри покарання особі, визнаній винній у вчиненні злочину, в кожній конкретній справі, що веде до призначення покарання більш м’якого, ніж за аналогічне діяння за відсутності таких обставин.

З метою попередження випадків застосування під час призначення покарання неприйнятних пом’якшуючих обставин видається за необхідне визначення характерних для таких обставин ознак. На думку провідного дослідника у цій сфері Л. Круглікова, характерні ознаки обставин, які пом’якшують покарання, повинні характеризуватися типовістю, значимістю (безсумнівністю), а також непохідністю від інших пом’якшуючих обставин, визначених у ч. 1 ст. 66 КК України [3, С.117]. Отже, доцільним та необхідним урахування пом’якшуючих обставин, що не визначені у законі, може стати за умови, якщо їх наявні характерні ознаки відповідатимуть типовим. Тому розглянемо названі типові ознаки більш детально.

Так, типовими є такі обставини, що є характерними для більшого числа злочинів, здатні проявитися у відносно великій кількості злочинних діянь. За загальним правилом, типовість явища – це його поширеність. Тому для врахування певної пом’якшуючої обставини під час призначення міри покарання засудженому необхідно, щоб ця обставина не була одноразовою й притаманною лише розглядуваній кримінальній справі. З огляду на це, вважаємо, що наявність на утриманні підсудного дитини або іншої непрацездатної особи, щодо якої він є єдиним годувальником, не може бути визнано обставиною, яка пом’якшує  покарання, оскільки цей фактор не є типовим для більшості злочинних діянь. Вчинення суспільно-небезпечного діяння – це завжди наслідок усвідомленого соціально-негативного ставлення особи, яка його вчинила, до прав (своїх та інших співгромадян), до цінностей, які захищені законом, її зневага до встановлених правових заборон, що жодним чином не збігається зі статусом єдиного годувальника в сім’ї.

Проте однієї характерної ознаки для визначення доцільності обставин, які можуть бути ураховані судом як пом’якшуючі при призначенні покарання винній особі, замало. Візьмемо, наприклад, таку пом’якшуючу обставину, що мала місце у судовій практиці, як визнання підсудного напівсиротою. Цей фактор є типовим для умов сучасності, але сумнівним (через малозначність) для його застосування як пом’якшуючої обставини. Звідси вбачається така характерна ознака пом’якшуючих обставин, як безсумнівність (значимість) впливу на рівень суспільної небезпеки. Безсумнівність (значимість) впливу означає, що ця обставина може впливати на рівень суспільної небезпеки, за загальним правилом, у будь-яких випадках, коли вона наявна, незалежно від конкретних особливостей злочину та особи винного.

Пом’якшуючими не можуть також визнаватися обставини, що є похідними від обставин, передбачених у законі, тобто ті, які виступають різновидом певної обставини, лише конкретизуючи її. У подібних випадках існувала б можливість подвійного врахування однієї обставини – спочатку як частини загального поняття, а згодом як його самого, що призводило б до порушення принципу справедливості. Таким чином, можна виділити ще одну характерну ознаку обставин, що пом’якшують покарання, які є доцільними для врахування судом при призначенні покарання, хоча й не передбачені у законі, – непохідність від інших, законодавчо закріплених обставин.

Висновки. В результаті проведеного дослідження можна зробити такі висновки:

обставини, що пом’якшують відіграють суттєву роль при винесенні вироку, оскільки покликані забезпечити нормальне функціонування держави та життя законослухняних громадян. Крім того, від урахування їх судом при призначенні покарання залежатиме доля засудженого. Проте невичерпність законодавчого переліку обставин, що пом’якшують покарання, призводить до помилок, а також створює сприятливе підґрунтя для свідомих порушень з боку суду, що, у свою чергу, порушує принципи кримінального судочинства. З цього вбачається, що перелік можливих обставин, які пом’якшують покарання, повинен бути вичерпним та закріпленим у законі;

виявлення характерних ознак обставин, що пом’якшують покарання, дозволяє визначити, які саме обставини справи, що впливають на покарання, можуть бути визнані судом пом’якшуючими. Такими ознаками є типовість, значимість (безсумнівність) їх впливу на покарання та непохідність від пом’якшуючих обставин, передбачених у ч. 1 ст. 66 КК України.

Перспективами подальших розвідок вважаємо дослідження проблеми змісту деяких обставин, що пом’якшують покарання, зокрема, обставин, визначених у пп. 1, 2 ч. 1 ст. 66 КК України.

         Література

1. Кримінальний кодекс України (у редакції від 17.01.2012р.): [Електронний ресурс] . – Режим доступу: www.zakon1.rada.gov.ua
2. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» (зі змінами, внесеними згідно з пост. ПВСУ № 18 від 10.12.2004р., № 8 від 12.06.2009р. та № 11 від 06.11.2009р.): [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua
3. Іванюк Т.І. Обставини, що пом’якшують покарання: характерні   ознаки / Т. І. Іванюк // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права: Кримінальне право та кримінологія. – 2004. – № 1. – С. 115-120.
4. Іванюк Т. І. Врахування судом обставин, які пом’якшують покарання, не передбачених Кримінальним кодексом України / Т. І. Іванюк // Університетські наук. записки. – 2006. – № 1 (17). – С. 234-237.
5. Кабурнеев Е.В. Смягчающие и отягчающие обстоятельства в системе дифференциации уголовной ответственности за убийство: учеб. пособие / Е. В.Кабурнеев. – М.: 2006. – С.  298
6. Нікіфорова Т. І. Проблеми змісту деяких обставин, які пом’якшують покарання, передбачених ч. 1 ст. 66 КК України / Т. І. Нікіфорова // Форум права. –  2008. – № 3. – С. 380–387.
7. Попов А. Н. Преступления против личности при смягчающих обстоятельствах: Монография. / А. Н. Попов. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. –  С. 465
8. Федорак Л. М. Проблеми визначення правової природи обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання / Л. М. Федорак // Актуальні питання реформування правової системи України: Зб. наук. статей. – Луцьк: 2006. – С. 235–238.