У даній статті ми дослідили сутність принципу поділу влади з доктринальної точки зору. Розглянуто компетенцію та місце уряду в системі вищих органів державної влади України та деяких країн.

Ключові слова: поділ влади, ордонанс, компетенція, спеціальні повноваження, контрасигнація.

In this article we explored the essence of the principle of separation of powers in terms of doctrine. Considered jurisdiction and place in the system of higher state authorities of Ukraine and some countries.

Key words: separation of powers, ordinances, competence, special powers countersign.

Постановка проблеми. Проаналізувавши загальні та спеціальні повноваження уряду можна належно оцінити нововведення в державі з точки зору їх потрібності та корисності державі та суспільству. Зрозумівши механізм роботи виконавчого органу у даній сфері, ми зможемо вирішувати питання про впровадження нових механізмів у роботі уряду та покращення системи виконання законодавчих актів.

Аналіз останніх досліджень. Українські вчені: Авер’янов В. Б.,     Гринюк Р. Ф., Жук Н. А., Панов М. І., Пашков С. М., Тодика Ю. М. та інші у своїх монографіях, дисертаціях, статтях досліджували питання взаємозв’язку уряду з вищими органами держави. За кордоном цим питанням присвячують свої праці    Азрилян А. М., Алексадов Н., Дубровін В. М., Лінград Б., Пеггі Н., Чиркін В. М. та інші науковці.

На даний час недостатньо є вивченим питання компетенційних взаємозв’язків уряду з вищими органами держави в сучасних республіканських формах правління, що є причиною дослідження у цій сфері.

Ставимо перед собою наступні завдання: визначити зміст принципу поділу влади, проаналізувати конституції закордонних держав щодо питання уряду, описати зв’язок уряду з парламентом та главою держави, охарактеризувати деякі спектри компетенції виконавчого органу.

Виклад основного матеріалу дослідження. Аналізуючи особливості компетенційних взаємозв’язків уряду з іншими вищими органами державної влади (зв’язки між повноваженнями) варто згадати про зміст принципу поділу влади. Поділ влади – це конституційно-правовий принцип державної влади як сукупності різних владних функцій (законодавчої, виконавчої, судової), що здійснюються державними органами незалежно один від одного щодо умов їх формування, термінів діяльності та взаємної незамінюваності [1, С. 117]. У конституціях, як правило, відсутній термін, який давав би узагальнене визначення системи розділених влад. Це пояснюється тим, що для кожної системи державної влади характерні окремі державні органи або групи органів певної функціональної спрямованості. Разом із тим, у спеціальній літературі загальновизнаним є позначення їх терміном «гілка влади» [2, С. 32].

Не є дивним той факт, що в будь-які часи особлива увага учених була прикута до аспекту забезпечення єдності розділених влад. Так, Е. Кант писав, що гілки влади мають «взаємно доповнювати одна одну, зберігаючи необхідний зв’язок і узгодженість для блага держави» [3, С. 236]. Г. Гегель уявляв державу «цілісним організмом, який функціонує завдяки відмінності, взаємозв’язку і живій органічній єдності різних влад, що витікають із потужності цілого» [4, С. 294.]. Сучасні наукові підходи до теорії поділу влади також грунтуються на тезі про єдність державної влади [5, С. 205]. І такий підхід є єдино вірним. Проблеми можуть виникати лише у випадку невірного розуміння цієї єдності та засобів її правового забезпечення [6, С. 33]. Таким чином, компетенція (повноваження) будь-якого органу державної влади (у тому числі уряду) має певні взаємозв’язки з іншими органами державної влади.

Більшість науковців-спеціалістів у галузі конституційного (державного) права зазначають, що рядові органи виконавчої влади наділені дуже широкими повноваженнями, тобто широкою компетенцією. Однак чинні конституції здебільшого закріплюють цю компетенцію у найзагальнішій формі й докладно її не описують. З одного боку, це традиція, що склалася, а з іншого – чим менш докладний опис предметів ведення, тим ширше можна трактувати ці лаконічні статті [7, С. 287.].

Наприклад, у статті 97 Конституції Іспанії вказано: «Уряд керує внутрішньою й зовнішньою політикою, цивільною й військовою адміністрацією та обороною країни. Він здійснює виконавчу владу відповідно до Конституції країни й законів» [8, С. 137]. Більше нічого про компетенцію Уряду в Конституції Іспанії немає. Згідно зі ст. 20 Конституції Франції, «Уряд визначає і здійснює політику нації. У його розпорядженні перебувають адміністративні органи і збройні сили» [9, С. 103]. У статті 82 Конституції Греції вказано: «Уряд визначає й керує загальною політикою країни відповідно до положень конституції й законами». У главі 3 «Уряд» у розділі 1 «Рада міністрів» італійської Конституції взагалі нічого не йдеться про компетенцію, а тільки про склад уряду, про те, що уряд повинен одержати схвалення обох палат [10, С. 205]. Приблизно так само регулюється компетенція федерального уряду ФРН.

Варто відзначити, що дуалізм виконавчої влади, закріплений на конституційному рівні, вважається ключовою характеристикою змішаної республіки (раціоналізованого парламентаризму), яка принципово відрізняє її від класичної парламентарної республіканської форми правління [11, С. 125]. Згаданий дуалізм відображає наявність двох керівних центрів у сфері виконавчої влади – власне кабінету міністрів і глави держави, функціонально поєднаних між собою. Відношення цих суб’єктів до виконавчої влади не однакове: якщо уряд входить до неї як вища ланка в системі органів виконавчої влади, то президент є складовою виконавчої влади функціонально – через певний обсяг конституційних повноважень в урядовій сфері [12, С. 11].

Компетенція уряду у сфері управління дуже широка і охоплює всі сфери громадського життя. Уряд координує, погоджує і спрямовує діяльність усіх міністерств, оскільки міністри входять до складу уряду. Ця функція координації і спрямування здійснюється як керівником уряду, так і за допомогою вироблення колегіальних рішень під час засідань уряду або раніше згаданої системи комітетів – внутрішніх органів уряду. Така координація, така управлінська діяльність реалізується за допомогою спеціальних актів, наказів і директив, які приймаються і поширюються зверху вниз по вертикалі. Саме в цьому проявляється особливості організації компетенційних взаємозв’язків з іншими органами виконавчої влади.

Уряд робить призначення на значну кількість вищих, середніх та інших цивільних і військових посад. У президентських республіках цю роль виконує глава держави, а в державах з парламентськими формами правління на практиці – глава уряду, а іноді відповідні призначення здійснюються від імені глави держави. Іноді відповідні кадрові повноваження поділені між главою держави і главою уряду (змішана республіка). Найважливіші рішення щодо призначення державних службовців, безумовно, визначаються урядом, оскільки цей орган має більше можливостей для відбору й перевірки ділових та інших якостей претендентів на посаді державних службовців [13, С. 26].

Сучасні уряди керують найширшим колом справ і мають повноваження у сфері управління економікою, соціальних проблем (допомога незаможним, безробітним), у сфері управління культурою, наприклад, посада міністра культури у Франції дуже важлива й почесна. У багатьох країнах є відомства у справах спорту, туризму тощо. Уряди контролюють діяльність засобів масової інформації: забезпечують, щоб не порушувалися найважливіші принципи моралі, релігійні почуття й права громадян.

Найширше компетенційні взаємозв’язки уряду із парламентом проявляються у повноваженнях уряду в законодавчій сфері. Це пов’язано з кількома факторами. По-перше, сучасні уряди мають право здійснювати регламентарну діяльність й видають акти нормативного характеру. Досить часто така діяльність відбувається з наступним затвердженням відповідних нормативно-правових актів президентом або парламентом. По-друге, вони видають акти делегованого законодавства, і тим самим дуже впливають на нормативно-правове регулювання в цілому. Слід також згадати, що уряд більшості країн в особі глави уряду має право законодавчої ініціативи, і цим правом уряд користується зазвичай дуже широко. У ряді держав понад 90 % законопроектів, які приймаються парламентом, вносяться урядом. Уряд фактично стає основним «роботодавцем» для парламенту і парламент «обслуговує» уряд, що утворює окремий компетенційний взаємозв’язок між урядом та парламентом.

Також компетенційні взаємозв’язки уряду з парламентом проявляються у такій важливій сфері як розробка й прийняття державного бюджету. Більшість науковців, проте, стверджують, що в бюджетних питаннях майже всі права належать саме уряду, який не лише складає (проектує) бюджет, а й має багато способів «змусити» парламент прийняти його, навіть якщо у членів парламенту є сумніви із приводу змісту цього фінансового документа. Так, за французькою Конституцією (стаття 47), якщо парламент у 70-денний строк не затверджує законопроект про державний бюджет, то він уводиться в дію шляхом видання акта уряду (ордонансу).

Навіть у США, де дуже сильна законодавча влада і застосовується жорсткий поділ влади, адміністрація Президента розробляє найважливіші законопроекти, зокрема, про державний бюджет. Представники Адміністрації часто виступають на засіданнях Конгресу, на численних слуханнях і впливають на думку членів Парламенту.

Уряд у всіх країнах відіграє провідну роль у розробці основного курсу країни (повноваження у сфері політичного керівництва), тобто у формулюванні, плануванні й реалізації внутрішньої й зовнішньої політики держави. Проте навіть тут така політика держави або затверджується парламентом, або навіть попередньо схвалюється (або пропонується) главою держави. Таким чином, визначення внутрішнього та зовнішньополітичного курсу розвитку держави зазвичай здійснюється за участю усіх вищих органів державної влади.

Конституційно-правовий статус уряду зазвичай засвідчує його компетенційні взаємозв’язки із іншими органами державної влади у сфері управління. Природно, це основна група урядових повноважень, тому що уряд – це зазвичай головний орган управління у державі. Проте, наприклад, кадрові питання (призначення посадових осіб інших органів державної влади, формування органів судової влади, у тому числі конституційних судів) зазвичай реалізуються спільно з парламентом та главою держави (президентом). Такий компетенційний взаємозв’язок може проявлятися наприклад у пропорційній системі призначення суддів органу конституційної юрисдикції, інших державних органів, які мають спеціальний (особливий) статус. Зазвичай такі компетенційні взаємозв’язки є елементами системи стримувань і противаг.

Також уряд має право контролю діяльності практично всіх державних службовців і застосовує до них адміністративні засоби впливу за помилки й посадові правопорушення. Взагалі обсяг різних управлінських повноважень і функцій у сучасних державах дуже великий, і уряд є координатором усього цього величезного обсягу різних управлінських дій, здійснюваних у кожній країні [14, С. 158].

Дуже важлива сфера діяльності уряду – сфера зовнішньої політики. Це – сфера як політичних, військових союзів, так і економічних зв’язків. Зовнішня політика – це одна з найважливіших складових діяльності уряду, хоча, варто відзначити, що в даному випадку компетенційні взаємозв’язки з іншими вищими органами державної влади мають також важливе значення. Наприклад підписання урядом міжнародних договорів у подальшому потребує їх схвалення парламентом або президентом. Крім того, зазвичай президент (глава держави) також наділяється правом підписання певних міжнародних угод.

Проте в багатьох державах вносити виправлення і доповнення в підписані урядом угоди забороняється. Хоча формально глава держави практично скрізь призначає дипломатичних представників, фактично уряд реально підбирає кадри дипломатів і рекомендує конкретних осіб на посади послів та інших дипломатичних представників у зарубіжні країни.

Надзвичайні повноваження уряду зазвичай закріплюються у спеціальних законах. Суть надзвичайних повноважень у тому, що якщо виникають екстраординарні ситуації (зовнішня загроза, внутрішні конфлікти й безлади), то уряд може оголосити воєнний, надзвичайний стан і зосередити всю повноту влади у своїх руках. Вже зазначалося, що найбільш розроблений зразок надзвичайного законодавства – це надзвичайні закони ФРН. Таке законодавство передбачене Основним Законом ФРН (ст. 87-а і розділ 10-а) [15].

До інших повноважень уряду конституція та закони можуть відносити й інші функції. Наприклад, у деяких країнах не глава держави, а уряд приймає рішення про амністію, про пом’якшення або відстрочення покарання. У певних випадках глава уряду підписує закони, прийняті парламентом, низка законів скріплюється підписом прем’єр-міністра. Це свого роду контрасигнація актів не глави держави, а законодавчих органів.

Варто згадати про тенденції, що намітилися останнім часом у сфері повноважень уряду в зарубіжних країнах. До них можна віднести такі: тенденція звуження повноважень парламенту в бюджетній сфері і відведення ролі в цьому процесі саме уряду; збільшення у сфері зовнішньополітичної діяльності ролі урядів країн-членів ЄС, яке пояснюється тим, що переважна більшість питань у Європейському Союзі вирішується органами, які формуються з представників саме урядових структур країн ЄС; збільшення числа урядових органів, що займаються зовнішньою політикою та розширенням сфери зовнішньоекономічної діяльності уряду (урядові займи, реалізація програм допомоги країнам, що розвиваються тощо) у зв’язку з процесами інтернаціоналізації та глобалізації; набирання урядом більшої ваги у вирішенні питань національної безпеки й оборони в силу того, що переважна більшість ключових рішень у межах того чи іншого міждержавного об’єднання приймається органами, що, як правило, складаються з уповноважених представників урядів країн-учасниць. Водночас, досить часто уряди ігнорують вимоги конституційного законодавства щодо необхідності інформування парламентів про вжиті нами заходи у сфері національної безпеки.

Висновки. Уряд – це зазвичай головний орган управління у державі, який наділений широкою компетенцією: призначення на значну кількість вищих, середніх та інших цивільних і військових посад, розробка й прийняття державного бюджету, політичні, військові союзи, економічні зв’язки, а також формування органів судової влади, у тому числі конституційних судів зазвичай реалізуються спільно з парламентом та главою держави (президентом). Такий компетенційний взаємозв’язок може проявлятися наприклад у пропорційній системі призначення суддів органу конституційної юрисдикції, інших державних органів, які мають спеціальний (особливий) статус. Зазвичай такі компетенційні взаємозв’язки є елементами системи стримувань і противаг.

Найширше компетенційні взаємозв’язки уряду із парламентом проявляються у повноваженнях уряду в законодавчій сфері. Це пояснюється тим, що  сучасні уряди мають право здійснювати регламентарну діяльність й видають акти делегованого законодавства та нормативного характеру.

ЛІТЕРАТУРА

[1]. Русско-украинский словарь терминов по теории государства и права: Учебное пособие. На русск. яс. – Рук. авт. кол. Панов Н.И.: – Харьков, 1993. – С. 117.

[2]. Конституція України: Науково-практичний коментар / В.Б. Авер’янов, О.В. Батанов, Ю.В. Баулін та ін.; Ред. кол. В.Я. Тацій, Ю.П. Битяк, Ю.М. Грошевий та ін. – Харків: Видавництво „Право; К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре, 2003. – С. 32.

[3]. Кант И. Сочинения в 6 томах. Т. 4. Ч. 2. – М., 1965. – С. 236.

[4]. Гегель Г. Философия права / АН СССР; Институт философии / сост.: Керимов Д.А. Пер. с нем. – М.: Мысль, 1990. – 560 с.

[5].Тодыка Ю. Н. Основы конституционного строя Украины. Учебное пособие. – Харьков, Издательство «Факт», 1999. – С. 125.

[6].Наталія Жук. Парламент, Президент, уряд: через взаємостримування до порозуміння. Монографія. – Харків, 2007. – 242 с.

[7]. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Навч. посіб. /             В. М. Бесчастний, О. В. Філонов, В. М. Субботін, С. М. Пашков; За ред.              В. М. Бесчастного. – К.: Знання, 2007. – 467 с.

[8].Конституции зарубежных стран / Сост. В.Н. Дубровин. – М.: Юрлитинформ, 2001. – 448 с.

[9].Французская Республика: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1989. – 448 с.

[10]. Италия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1988. – 352 с.

[11]. Сарторі Джованні. Порівняльна конституційна інженерія : Дослідження структур, мотивів і результатів. – К., 2001. – С. 125.

[12]. Авер’янов В. Органи виконавчої влади в Україні. – К., 1997. – 48 с.

[13]. Гринюк Р. Ф. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – Донецк: Дон ГУ, 1997. – 64 с.

[14]. Сравнительное конституционное право / Отв. ред. В.Е. Чиркин. – М.: Манускрипт, 2004. – 580 с.

[15]. Grundgesetz für die Bundesrepublik Deutschland. Ausfertigungsdatum: 23.05.1949 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.gesetze-im-internet.de/bundesrecht/gg/gesamt.pdf.

This article examines the theoretical aspects and practical implementation of the system of checks and balances as a means of organization power in mo
dern republics. The author explores the concept, principles and specific features of the system of checks and balances in the context of the principle of separation of powers as essential elements of democratic and legal state.

Ключові слова: система стримувань і противаг, поділ влади, форма правління, гілка державної влади, динамічна рівновага, механізм контролю і балансу.

Проблематика системи стримувань і противаг розглядається в контексті досліджень принципу поділу державної влади, що призводить до узагальнюючого характеру дослідження її теоретико-правової суті, а також аналізу окремих її елементів, без дослідження системи стримувань і противаг як комплексного системного конституційно-правового явища. Цим питанням, зокрема, присвячені праці таких українських вчених, як В. Авер’янова, К. Бабенка, Н. Гайдаєнка, А. Георгіци, В. Журавського, О. Каневський, В. Ковальчук, М. Козюбри, І. Кресіної, О. Леванчук, Р. Мартинюка, І. Сало, О. Скакун, В. Погорілка, В. Селіванова, С. Серьогіної, В. Тація, Ю. Тодики, В. Шаповала, В. Шатіла та інших. У Росії та інших країнах близького зарубіжжя розробки у цьому напрямі проводять М. Баглай, Л. Ентін, Р. Енгибарян, Р. Косов Б. Лазарєв, А. Мішин, А. Николаев, Ж. Овсепян, Є. Тадевосян, В. Чіркін, А. Шайо, Л. Энтин та інші.

Серед тих проблем, які сьогодні виходять на перший план в контексті становлення та розвитку вітчизняної науки конституційного права, можна обґрунтовано виділити питання, пов’язані з забезпеченням та реалізацією фундаментальних принципів конституційного ладу, які визначають не лише цілі та цінності суспільного розвитку в Україні, а й вказують на ті конкретні механізми, які сприяють розв’язанню складних ситуацій, що виникають в процесі державно-правового розвитку. За звичай, до таких фундаментальних принципів відноситься й принцип поділу державної влади який, на думку багатьох дослідників, міцно увійшов до переліку базових принципів сучасного конституціоналізму. Тому цілком доведеною видається теза про загальну розповсюдженість та загальнообов’язковість принципу поділу влади як базового конституційного положення, що знаходить своє відображення практично у всіх без винятку конституціях демократичних країн [4; c. 44].

Невід’ємним елементом концепції поділу державної влади, як способу організації державної влади виступає система стримувань та противаг. На даний час концепція поділу влади та системи стримувань і противаг є невід’ємними елементами демократії та правової держави, які забезпечують належний рівень політичних свобод та захисту прав людини і громадянина. Ступінь реалізації цих принципів характеризує ступінь розвиненості демократичної держави та являється однією із найважливіших цінностей в системі демократії [9; c. 8].

Суть принципу поділу влади полягає в тому, що єдина державна влада організаційно й інституційно розділяється на три відносно самостійні гілки – законодавчу, виконавчу і судову [11; c. 124]. Ю.  Шемшученко, О.  Кутафін і В. Чиркін пропонують на практиці звернути увагу на наступне. По-перше, поділ влад не означає їхньої ізоляції, а навпаки, передбачає їх взаємозалежність, взаємодію. Жодна з гілок влади не у змозі здійснювати всі функції держави, вони можуть виконуватися тільки спільно різними органами, а це означає взаємодію всіх гілок влади. По-друге, поділ влади на окремі гілки не є абсолютним стосовно відповідних державних органів [2; c. 188]. Таким чином, концепція поділу влади виключає ізольованість гілок влади, тобто неможливість побудови так званої “китайської стіни” між різними гілками влади. Єдність державної влади при необхідному розмежуванні її гілок породжує переплетення деяких елементів, їх взаємодію, взаємозалежність, взаємопроникнення [12; c. 157], що втілено у концепції системи стримувань і противаг.

Існують різні точки зору на співвідношення концепції поділу влади та системи стримувань та противаг. О. Леванчук вважає, що у сучасну епоху принцип розподілу влади не діє автоматично: він потребує засобів забезпечення у вигляді певних правових гарантій і механізмів, системи стримувань і противаг [4; c. 20]. Р. Мартинюк зазначає, що принцип принципу поділу влади є лише одним із політико-правових засобів обмеження влади; суттєво обмежуючи можливості виникнення авторитарного правління, у повній мірі він “спрацьовує” як механізм стримувань і противаг у державному владарюванні лише в суспільстві з високою політичною і правовою культурою, за умов стабільної політичної системи, ефективного функціонування економіки [5; c. 75-76]. Проте, В. Согрин [10] вважає систему стримувань і противаг як доповнення до принципу поділу влади, з наступних зменшенням його ролі в системі ефективного функціонування механізму державної влади. Сучасність ж доводить, що ефективність здійснення влади в державах не стільки залежить від конфігурації владних інститутів, скільки від дієвої системи стримувань та противаг між ними [1]. А. Мішина, А. Георгіца вказують, що саме доповнення класичної теорії розподілу влад системою стримувань і противаг справило вирішальний вплив у справі перетворення теорії розподілу влад у відповідний конституційний принцип [2; c. 184]. Таким чином, функціонування системи стримувань і противаг можливе тільки за умов інституційно-розділених гілок державної влади, а незалежне існування гілок державної влади стає реальним тільки за умов існування механізму контролю і балансу між ними, що зумовлює взаємозалежність та нероздільність принципів поділу влади та системи стримувань і противаг.

Сутністю механізму стримувань і противаг є усунення узурпації влади однією із гілок, що виражається у наступному формулюванні: на будь-яку спробу будь-якої гілки влади перебрати на себе функції та повноваження іншої гілки остання має законодавчо закріплені механізми протидії аж до усунення узурпатора з державної посади [6]. При цьому жодна з гілок державної влади, яка втілює відповідну функцію, не має пріоритету щодо інших [5; c. 74].

Таким чином, концепція стримувань і противаг передбачає рівність між гілками влади, яка забезпечується цілісною системою взаємодії різних її елементів. Важливо підкреслити, що юридична рівність законодавчої, виконавчої та судової влад пояснюється в межах теорії поділу влад тим, що державні органи не є носіями влади, а лише повноважень, тому ні один з них не може бути виразником волі народу як її єдиного джерела. Виразником такої волі вони можуть бути всі разом і в рівній мірі в межах закону [8; c. 287]. Проте слід зазначити, що в умовах функціонування сучасних форм правління повна рівновага гілок влади є ідеалом, тому більш доцільним є вживання терміну “динамічна рівновага”. Динамічна рівновага означає, що дисбаланс гілок влади допускається в межах, визначених конституцією [14; c. 83]. Динамічна рівновага не передбачає пріоритет однієї із гілок державної влади над іншими, а тальки закріплення розширеного обсягу повноважень даної гілки влади в конституції відповідної держави. Дане положення не передбачає обмеження інституційних способів впливу гілок державної влади, тобто не дозволяє зменшення кількості елементів системи стримувань і противаг. De facto на сучасному етапі розвитку демократично-правових держав рівноваги гілок влади у “чистому вигляді” не існує, що пояснюється історично-правовими особливостями розвитку системи стримувань і противаг окремої держави. Залежно від форми правління дисбаланс влади сформувався на користь тієї чи іншої гілки влади.

Реалізація системи стримувань і противаг пов’язується з необхідністю не лише запобігти надмірній концентрації влади, а й забезпечити стабільність і сталість діяльності державних інститутів, слугувати ліпшій їх організації та злагодженості діяльності, подоланню можливого протистояння всередині державного механізму [7; c. 65]. Концепція стримувань і противаг функціонує на основі тріади базисних принципів системи стримувань і противаг: взаємодії, взаємозалежності та взаємопроникненні гілок державної влади. Для докладнішого дослідження сутті системи стримувань та противаг доцільним є більш глибоке вивчення даних принципів.

Так, поділ влади не означає так званого “повного розподілу” [4; c. 19] влад, оскільки між гілками влади є, правда, відома диференціація по основних функціях, і у виконанні певного основного завдання першість належить тій, яка призначена для цього, проте, обмеження здійснюється в першу чергу так, щоб жодна з гілок влади не могла функціонувати по суті без сприяння іншої [14; c. 82]. По принципових питаннях державної політики всі гілки влади повинні діяти погоджено, інакше неможливо управляти суспільством [12; c. 159]. У процесі функціонування державного механізму об’єктивно можлива неузгодженість дій гілок влади, а частково і пряме протистояння між ними. Це питання ненове для більшості країн з демократичною формою правління, у яких напрацьовані різні шляхи його вирішення. Світовий дослід засвідчує, що надійним засобом усунення негативних явищ, які виникають під час організації та функціонування державної влади, є система стримувань і противаг, за допомогою якої відбувається взаємодія різних гілок влади у процесі вирішення ними загальнодержавних питань. Спільна діяльність гілок влади випливає із суті механізму балансу і контролю, що передбачає угоджену діяльність гілок влади для запобігання узурпації влади. Взаємодія гілок влади є одним з фундаментальних принципів системи стримувань і противаг, оскільки при співпраці влади посилюється взаємний їхній контроль, що ускладнює можливість захоплення влади однією з гілок державної влади.

Система стримувань і противаг фактично не може існувати без взаємозалежності гілок влади. Так, частина із стримувань і противаг фактично ставить у певну залежність здійснення законодавчої влади від “позиції” органів, функціонально віднесених до інших галузей державної влади [15; c. 162]. Для того, щоб жодна з гілок влади не могла домінувати над іншими і запобігання зловживанням владою, кожна гілка влади повинна була здійснювати частину своїх повноважень спільно з іншими владами [13; c. 287]. Залежність однієї гілки влади від позиції іншої у своїй основі створює механізм співпраці і взаємозалежності, що забезпечує механізм контролю за діями державних органів.

Взаємопроникнення гілок влади виступає як найефективніший принцип запобігання узурпації влади, оскільки спроба однієї із гілок захопити влади спричинює реакцію іншої гілки на її дії. Втручання однієї гілки влади у сферу компетенції іншої не слід розглядати як порушення принципу поділу влади, тому що дане порушення має тимчасовий характер і носить виключно позитивний наслідок, оскільки запобігає узурпації влади. Факт можливості втручання одного органу державної влади в компетенцію іншого забезпечує досить ефективну превентивну дію.

Аналізуючи закріплені механізми контролю і балансу в сучасних конституціях світу, слід відзначити, що даний механізм втілюється у незалежному самостійному політико-правовому статусі гілок державної влади та системи обмежених політико-юридичних засобів втручання однієї гілки влади у сферу компетенції іншої. Самостійний політико-правовий статус вищих органів державної влади забезпечується розподілом компетенції на основі концепції поділу влади між гілками влади, що забезпечує створення комплексної системи власних повноважень органів державної влади необхідних для можливості автономного самостійного виконання поставлених перед ними завдань і функцій держави. Самостійний статус гілок влади забезпечується також різними способами їхнього формування та строками повноважень. Зміна конфігурації політичних сил внаслідок різних термінів повноважень гілок влади надає можливість одночасного перебування на чолі державної влади політичних партій з різними ідеологічними позиціями, що посилює взаємний контроль гілок державної влади. Найбільш дієвим способом запобігання узурпації влади системи стримувань і противаг є юридичні засоби втручання однієї гілки влади у сферу компетенції іншої. Дане втручання не розглядається як порушення принципу поділу влади, оскільки метою його застосування є усунення обставин узурпації влади та запобігання авторитарним тенденціям серед гілок влади. Як зазначає професор А. Мишин: “сам принцип поділу влади передбачає певний стан напруги між гілками влади для підтримки рівноваги всієї системи” [6; c. 289], тобто принцип поділу влади первинно передбачає ефективний механізми впливу однієї гілки влади на іншу, що реалізується у елементах системи стримувань і противаг.

Практика реалізації системи стримувань і противаг засвідчує факт залежності механізму контролю і балансу не тільки від юридично закріплених у конституціях та інших правових актах елементів даного механізму, а від чинників неюридичного характеру, до яких слід віднести характер та особливості політичної системи, рівень правосвідомості громадян, стан економічної системи держави та інші чинники. Підтвердженням даного факту є слова Моріса Дюверже: “реальний поділ влад є… результатом взаємодії партійної системи і конституційних норм” [7; c. 67].

Дослідивши суть та практику реалізації механізму стримувань і противаг, слід також визначити поняття системи стримувань та противаг. Серед науковців існують різні точки зору щодо поняття системи стримувань і противаг, зокрема В. Ребкало, М. Логунова, В. Шахова дають наступне визначення системи стримувань і противаг: “Система стримувань і противаг – це взаємодія і взаємний контроль між незалежними гілками влади, призначена не допускати порушення ними закону і здійснювати взаємовідносини між ними на засадах рівності перед законом” [9; c. 4]. Найбільш поширеними підходами до розуміння поняття системи стримувань і противаг є інституціональний та системний. На основі інституціонального підходу здійснюється аналіз та виявлення основних інститутів даної системи та аналіз їх взаємозв’язків. За такого підходу система стримувань та противаг набирає вигляду певної системи інститутів, що регулюють взаємовідносини між різними політичними інститутами. Системний метод тлумачить систему стримувань і противаг, як певну систему взаємопов’язаних елементів, поодинокі елементи якої не здатні забезпечити баланс влади в системі [1]. Шаповал В. визначає систему стримувань і противаг як конституційно визначені компетенційні взаємозв’язки державних органів (насамперед вищих органів держави) в контексті принципу розподілу влад [15; c. 98].

З метою формулювання визначення системи стримувань і противаг та на основі аналізу сутності та поняття системи стримувань і противаг, можна виділити наступні її специфічні ознаки:

1)           системність та цілісність її елементів, тобто концепція стримувань і противаг діє як цілісна система взаємопов’язаних елементів, поодинокі елементи якої не здатні забезпечити баланс влади в системі;

2)           є взаємозалежною із принципом поділу влади та забезпечує ефективну його реалізацію, як невід’ємний елемент її функціонування;

3)           базується на взаємодії, взаємозалежності та взаємопроникненні гілок влади як первинних принципах реалізації та функціонування системи стримувань і противаг;

4)           реалізується через систему політико-правових засобів втручання однієї гілки влади у сферу компетенції іншої, а також незалежному самостійному політико-правовому статусі гілок державної влади;

5)           забезпечує сталість та ефективність механізму державної влади при реалізації функцій та завдань держави;

6)           запобігає узурпації влади, створюючи систему комплексних елементів контролю за діяльність гілок державної влади;

7)           гарантує основні права і свободи людей, тим самим створюючи базу для існування демократичної правової держави.

Виходячи із вищенаведеного, система стримувань і противаг є способом організації взаємодії вищих органів державної влади, що передбачає функціонування цілісної системи взаємопов’язаних конституційно-правових та політико-правових інститутів, які забезпечують взаємодію, взаємозалежність, взаємопроникнення повноважень гілок державної влади, з метою їх урівноваження, взаємостримування та створення дієвого механізму запобігання узурпації державної влади, що у свою чергу гарантує дотримання основних прав та свобод людей, а також стабільність та ефективність механізму державної влади.

Список використаних джерел:

1. Гайдаєнко Н. Проблеми наукового дослідження системи стримувань та противаг в сучасній політичній теорії // http://bibl.kma.mk.ua/pdf/pidruchnuku/23/21.pdf.
2. Георгіца А. З. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. Тернопіль: “Астон”, 2003. – 432 с.
3. Каневський О. С. Розвиток теорії розподілу влади. – Севастополь: Вид-во СевДТУ, 1999. – 48 с.
4. Леванчук О. М. Принцип розподілу державної влади // Вісник Хмельницького інституту управління та права. – 2008. – № 6. – С. 18-26.
5. Мартинюк Р. С. Реалізація принципу поділу влади в сучасній Україні: політико-правовий аналіз. – Острог: Вид-во Національного університету “Острозька академія”, 2007. – 474 c.
6. Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – 10-е изд., перераб. и дополн. – М.: Юридический Дом “Юстицинформ”, 2003. – 506 с.
7. Сало І. С. Механізми стримувань і противаг у політичних системах країн ЄС та в Україні // Національний інститут стратегічних досліджень. Стратегічні пріоритети, 2009. – №2(11). – С. 63-69.
8. Селівон М. Конституційний принцип розподілу влад у контексті однойменної теорії // Вісн. УАДУ, 2003. – №2. – С. 285-290.
9. Система стримувань і противаг усфері державно-управлінських відносин: наук.-метод. рек. / [В. А. Ребкало, В. А. Шахов, Е. А. Афонін та ін.]; за заг. ред. В. А. Ребкала, М. М. Логунової, В. А. Шахова. – К.: НАДУ, 2008. – 72 с.
10. Согрин В.В. Ветви государственной власти в США: эволюция, взаимодействие, соперничество // www.ecsocman.edu.ru/images/pubs/2003/11/19/0000131697/006sOGRIN.pdf.
11. Теория государства и права. Учебник / С. С. Алексеев, С. И. Архипов, В. М. Корельский и др.; под ред. С. С. Алексеева. – М.: Норма, 1998. – 641 с.
12. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных  стран: Учебник. – 4-е изд., перероб. и доп. – М.: Юристь, 2006. – 669 с.
13. Чудаков М. Ф. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебное пособие. – Минск: Новое знание, 2001. – 574 с.
14. Шайо А. Самоограничение власти, краткий курс конституционализма. М.: Юристь, 2001. – 584 с.
15. Шаповал В.М. Сучасний конституціоналізм Монографія. – К.: Юридична фірма “Салком”; Юрінком Інтер, 2005 – 560 с.