студентка групи ЗММв-2 НаУОА
Науковий керівник: Корнійчук Любов Володимирівна
кандидат історичних наук, старший викладач

ВПЛИВ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ НА ПЕРЕБІГ НАГІРНО-КАРАБАСЬКОГО КОНФЛІКТУ: РЕТРОПЕРСПЕКТИВА ТА СУЧАСНИЙ ЕТАП

У статті розглядається вплив Російської Федерації на перебіг Нагірно-Карабаського конфлікту. Зокрема, здійснено порівняння як змінювалася роль Російської Федерації на етапах ескалації конфлікту і визначено, що Росія має значний вплив на перебіг конфлікту. З’ясовано, що Російська Федерація фактично опосередковано здійснює управління конфліктом та використовує механізми ескалації і мирних переговорів у власних цілях з метою утвердження у статусі регіонального лідера.

Ключові слова: Нагірно-Карабаський конфлікт, Російська Федерація, Південний Кавказ, Мінська група ОБСЄ, регіональна та міжнародна безпека.

Katretska Yana

THE INFLUENCE OF THE RUSSIAN FEDERATION ON THE NAGORNO-KARABAKH CONFLICT: A RETROSPECTIVE AND THE CURRENT STAGE

The article examines the influence of the Russian Federation on the Nagorno-Karabakh conflict. In particular, we compared how the role of the Russian Federation changed during the escalation of the conflict. And we determined that Russia has a significant influence on the course of the conflict. It is also worth noting that the Russian Federation manages the conflict and uses the mechanisms of escalation and peace negotiations for its own purposes in order to establish itself as a regional leader.

Key words: Nagorno-Karabakh conflict, Russian Federation, South Caucasus, OSCE Minsk Group, regional and international security.

Актуальність теми дослідження обумовлена наявністю істотної проблематики щодо мирного врегулювання Нагірно-Карабаського конфлікту з періоду здобуття незалежності конфліктуючими сторонами й по сьогоднішній день. Останніми роками, а саме в період із 2016 року по кінець 2020 року, конфлікт переріс з фази замороженого протистояння до жорстких військових сутичок, останні з яких тривали в період з 27 вересня по 10 листопада 2020 року. Хоча за посередництва Росії між сторонами було підписано угоду про припинення вогню, наразі у азербайджано-вірменському конфлікті не вдалося уникнути чергової ескалації. Дестабілізація ситуації на Кавказі знову виносить на порядок денний геополітичні амбіції Росії, відповідно реалізація яких може негативно вплинути на весь пострадянський регіон та Україну. У контексті цього зростає необхідність розглянути вплив Російської Федерації на перебіг цього конфлікту.

Стан наукової розробки теми. Питанням врегулювання Нагірно-Карабаського конфлікту та ролі Росії в даному контексті досліджувала значна кількість науковців. Під час написання наукової статті були опрацьовані та використанні дослідження теоретичного характеру азербайджанських, вірменських та російських вчених. Азербайджанська наукова думка представлена роботами таких дослідників як: А. Г. Ібрагімов, М. М. Агазаде, А. А. Гасанова та Б. Г. Рустамбеков. У своїх працях автори досліджують передісторію, розвиток Нагірно-Карабаського конфлікту та роль Росії щодо його врегулювання.

З-поміж вірменських та турецьких дослідників сучасний стан Нагірно-Карабаського конфлікту, перебіг бойових дій 2016 та 2020 років а також їх наслідки, зовнішня політика Росії в регіоні та її вплив на перебіг подій детально досліджують К. Бекарян, М. Поважан та А. Чагри. Серед російських дослідників перші спроби врегулювання конфлікту за участі Росії, інтереси та позицію РФ в даному протистоянні, роль підписаних угод про припинення вогню між воюючими сторонами досліджували П. Ю. Гурушкин, С. І. Чернявский, С. М. Маркедонов та В. Н. Казимиров. Проте, незважаючи на дані дослідження вищезгаданих авторів, не достатньо досліджуваним залишається питання сучасного перебігу дій в Нагірному Карабасі після загострення протистояння наприкінці 2020 року та наміри сторін з моменту підписання угоди про припинення вогню від 10 листопада 2020 року.

Таким чином, актуальність та недостатня наукова розробленість проблематики, послужили підставою до вибору теми, визначення мети та завдань даної роботи.

Мета: проаналізувати роль Російської Федерації у врегулюванні Нагірно-Карабаського конфлікту. Для реалізації даної мети було поставлено наступні завдання:

• охарактеризувати зміст документів, котрі були підписані між конфліктуючими сторонами задля припинення вогню;
• проаналізувати роль та інтереси РФ у врегулюванні азербайджансько-вірменського протистояння;
• розглянути діяльність Мінської групи ОБСЄ та її результати в рамках врегулювання конфлікту;
• зазначити результати для АР та Вірменії після підписання останньої угоди про припинення вогню від 10 листопада 2020 року.

Виклад основного матеріалу. У березні 1992 року за посередництва РФ було створено мінську групу ОБСЄ, до складу якої увійшло 11 країн. Співголовами в даній групі ОБСЄ були РФ, Франція та США. 5 травня 1994 року за посередництва Росії й Киргизстану, а також з ініціативи Міжпарламентської асамблеї країн СНД, у Бішкеку було підписано Протокол про припинення вогню. 9 травня того ж року російською стороною було підготовлено договір про безстрокове припинення вогню, що був підписаний міністром оборони Азербайджану Мамедрафі Мамедовим, міністром оборони Вірменії Сержом Саргсяном та командувачем армії НКР Самвелом Бабаяном. Документ вступив в дію з 12 травня 1994 року [2]. З моменту підписання  Бішкекського протоколу, між сторонами все ж таки відбувались незначні збройні сутички, проте режим припинення вогню дотримувався без втручання миротворців та участі інших сторін.

У 1997 році співголовами мінської групи ОБСЄ в рамках переговорів задля врегулювання конфлікту було запропоновано відхід нагірно-карабаських збройних угрупувань до територіальних кордонів НКР та повернення республіці адміністративного статусу 1988 року. Дана пропозиція була категорично відхилена з боку Вірменії та НКР. Також Вірменія відмовилась від виконання «Плану Гобла-3», що був розроблений адміністрацією Білла Клінтона в 1998 році. Головною ідеєю даного плану був обмін територіями між сторонами, а саме південну частину Вірменії (район Мегрі) на західну частину Нахічеванської автономії. В свою чергу, вірменська сторона заявила, що дана ініціатива є неприйнятним порушенням територіальної цілісності республіки [6; 7]. Такі дії Вірменії призвели до того, що переговорний процес зайшов у глухий кут, тому що жодна із сторін не хотіла йти на будь-які вагомі поступки.

У період із 1994 по 2008 рік сторони дотримувались режиму припинення вогню згідно норм Бішкекського протоколу. У 2007 році за участі Росії були сформульовані «Мадридські принципи» стосовно врегулювання конфлікту, що мають на увазі самовизначення жителів Карабаху на референдумі, при збереженні територіальної цілісності Азербайджану [8]. Новим документом щодо політичного врегулювання Нагірно-Карабаського конфлікту стала Маєндорфська декларація. Даний документ був підписаний 2 листопада 2008 року президентами Азербайджану та Вірменії в Москві. Суть даного документу полягає в тому, що сторони підтверджують свою прихильність до політичного врегулювання шляхом прямого діалогу за посередництва країн-співголів Мінської групи ОБСЄ з врахуванням останньої зустрічі, котра відбулась 29 листопада 2007 року в Мадриді. У свою чергу, згідно даного документу, Росія виступає проти нав’язувань учасникам конфлікту будь-яких сценаріїв ззовні і готова підтримати компроміс, який влаштує всі залученні сторони. Не дивлячись на те, що сторони підписали дану декларацію, ніякого результату не вдалось досягнути і ситуація надалі перебувала в глухому куті [12].

У квітні 2016 року на лінії зіткнення відбулось загострення конфлікту, що переріс в так звану «чотирьохденну» війну. Бої, що спалахнули між азербайджанською та вірменською сторонами в період з 1 по 5 квітня виявились найбільш масштабнішими з моменту підписання в 1994 році Бішкекського протоколу про припинення вогню. В результаті, азербайджанські збройні сили змогли прорвати ешелоновану та укріплену лінію оборони армії оборони НКР і було захоплено територію в обсязі 20 квадратних кілометрів. 5 квітня 2016 року, у Москві за посередництва РФ, відбулась зустріч начальників генштабів військових сил Азербайджану та Вірменії, котрі домовились про припинення вогню між сторонами [11]. На думку західних експертів, у період «чотирьохденної» війни, так званий «бліцкриг» Баку зазнав поразки, і якби повномасштабні військові дії тривали надалі, це могло б призвести до чергової поразки АР, котра на той час не була в змозі проводити наступальні операції та захопити хоча б значну частину території [4].

  У період з 27 вересня по 10 листопада 2020 року, відбулась чергова ескалація між Азербайджаном та Вірменією навколо Нагірного Карабаху, до ескалації та врегулювання якої долучилася Російська Федерація. Росія має великий потенціал для збору розвідувальних даних на Південному Кавказі, а також може контролювати військові та цивільні комунікації, переміщення військ і матеріальних засобів. Окрім того, Росія докладає значних зусиль на підготовку до наступальних операцій у регіоні, що майже не викликає сумнівів щодо високого рівня залученості цієї держави в усі конфлікти регіону.  

Війна 2020 року була найжорстокішою на Південному Кавказі за останні десятиліття: лише за шість тижнів боїв загинуло понад 7000 людей. Це сталося після понад 25 років переговорів, які зайшли в глухий кут, на чолі з Росією, а також Францією та Сполученими Штатами, двома її колегами-співголовами в Мінській групі ОБСЄ, яка керує мирним процесом з часів війни в регіоні 1992-1994 років. Крім того, Росія вирішила не перешкоджати переростанню тліючого конфлікту в Нагірному Карабаху у повноцінну війну. Є вагомі ознаки того, що це був вибір стратегії. Москва прагнула значного покращення свого регіонального становища. Поза тим, наступ азербайджанців почався 27 вересня, через день після завершення російських стратегічних навчань «Кавказ-2020». Варто зауважити, що вірменські військові брали участь у різних етапах навчань як у Росії, так і у Вірменії. Це свідчить про велику впевненість азербайджанської сторони до початку наступу, коли в регіоні ще були розгорнуті значні російські сили. Малоймовірно, що Баку не проконсультувався з Москвою заздалегідь, враховуючи масштаб, інтенсивність та далекосяжні цілі його військової операції.  Також Росія зробила величезну послугу президенту Азербайджану І. Алієву, вирішивши не використовувати свої засоби радіоелектронної боротьби проти азербайджанських безпілотників. Це було ключем до військового успіху Баку і чітко повідомляє азербайджанській аудиторії, що збереження їхніх військових здобутків залежить від хороших відносин з Москвою.

Після тривалих та кровопролитних боїв, ця війна завершилася угодою про припинення вогню, яка була підписана президентом Азербайджану І. Алієвим, прем’єр-міністром Вірменії Н. Пашиняном і президентом Росії В. Путіним і втупила в дію з 10 листопада 2020 року. Відповідно до документу Вірменія повертає Азербайджану три адміністративні райони НКР – Агдамський, Кельбаджарський та Гачинський. А уздовж лінії зіткнення в Нагірному Карабасі і вздовж Лачинського коридору розміщується миротворчий контингент РФ в кількості 1960 військовослужбовців (вперше за всю історію конфлікту) [5;10]. Миротворчий контингент РФ розміщується паралельно з відходом вірменських військових сил. Термін перебування миротворчого контингенту РФ 5 років з автоматичним продовженням на наступні 5 років, якщо одна із сторін не заявить за 6 місяців до закінчення терміну про свій намір припинити застосування даного пункту (хоча І. Алієв заявляв про участь миротворчого контингенту Туреччини) [13].

Для Росії ця угода виявилася набагато виграшною. Перебування миротворчих сил в регіоні конфлікту дозволить керувати ситуацією з середини і за необхідності посилювати ескалацію конфлікту. Росія дозволила б змінити статус-кво лише в тому випадку, якщо її очікувані вигоди перевищували б пов’язані з цим ризики та витрати. Такий розклад сил дозволяє Росії просувати новий формат регіонального лідерства  «3+3», який включатиме кавказькі держави та Росію, Туреччину та Іран.

Підписання угоди Вірменією можна вважати фактично «актом капітуляції» вірменської сторони. У Вірменії це призвело до масових акцій протесту з боку населення. Опозиційні партії країни почали вимагати негайної відставки прем’єр-міністра Н. Пашиняна. Можливості Москви чинити тиск на прем’єр-міністра Вірменії Н. Пашиняна були обмежені. Кремль розглядає Пашиняна як «призначенця Сороса» і звинувачує його в «просуванні проамериканських політиків», тому Росія прагне змістити вірменського прем’єра. Ці сигнали свідчать про те, що перша мета Росії – привести до влади більш лояльного прем’єр-міністра Вірменії. Друга мета — створити небезпеку серед населення, пропагуючи ідею, що Вірменія не може вижити як держава без Росії. Щоб створити необхідне відчуття загрози, Росія дозволила Азербайджану повернути всі свої території навколо Нагірного Карабаху, що надзвичайно ускладнило майбутню оборону анклаву. Поразка від Азербайджану також підкреслює військову вразливість самої Вірменії. Росія використає це відчуття вразливості, щоб переконати населення та керівництво Вірменії погодитися на тіснішу інтеграцію з Росією, ймовірно, подібно до Союзної держави Росії та Білорусі [14].

Балансуючи між двома ворогуючими сторонами, Москві вдалося зберегти Вірменію як союзника і Азербайджан як партнера. Росія визнала реальність турецької присутності на Кавказі, зберегла своє обличчя як єдиного посередника між Єреваном і Баку і показала готовність співпрацювати з будь-яким вірменським керівництвом, лояльним до російських інтересів. У той же час Росії вдалося уникнути дискусії про статус Нагірного Карабаху. З погляду стратегії, для Москви вигідно сприяти економічному співробітництву між ворогуючими сторонами, а також розвивати транспортне сполучення та комунікації. Контроль над усіма цими об’єктами дозволить Росії впливати на регіональну політику.

Висновки. За весь період азербайджансько-вірменського збройного конфлікту в Нагірному Карабасі, позиція РФ як посередника змушує задумуватись чи дійсно Росія зацікавлена в остаточному вирішенні даного протистояння? Місії ОБСЄ, котрі не мали та не мають жодних результатів, є підтвердженням того, що західні держави в обличчі США та Франції не в змозі впливати на перебіг подій, на відміну від Росії. Постійне постачання військової техніки для Азербайджану, поглиблення співробітництва РФ з Вірменією в рамках продовження дії договору про російську військову базу у м. Гюмрі, ще більша залежність Вірменії від присутності РФ в регіоні після підписання угоди про припинення вогню 2020 року та інші дії російської сторони показують двояку позицію РФ щодо конфлікту. Складається думка, що Росія вичікує, поки в регіоні створиться нова, політично вигідна їй ситуація, відповідно її стратегічним та геополітичним інтересам, або ж нинішня стадія замороженого конфлікту призведе до нового «вибуху» в регіоні Південного Кавказу із залученням третіх сторін, що в свою чергу призведе до загрози не лише регіональної, а й міжнародної безпеки. Відтак, перспективним для подальшого вивчення залишається прогнозування сценарії розвитку подальшої ситуації в регіоні із залученням третіх сторін.

Список  джерел та літератури

1. https://www.kommersant.ru/doc/1711 (дата звернення: 13.02.2021).
2. https://web.archive.org/web/20160602204951/http://uames.org.ua/php/art.php?id=76 (дата звернення: 15.02.2021).
3. https://lib.herzen.spb.ru/media/magazines/contents/1/108/gurushkin_108_198_202.pdf(дата звернення: 11. 02.2021).
4. http://web.archive.org/web/20160423113256/http://www.golosarmenii.am/article/27029/yakov-kedmi-rano-ili-pozdno-izrail-eto-sdelaet (дата звернення: 10.02.2021).
5. https://www.dw.com/ru/nagornyj-karabah-chto-izmenilos-osenju-2020-goda/a-55596211 (дата звернення: 10.01.2021).
6. https://www.panarmenian.net/rus/details/42634/ (дата звернення: 12.01.2021).
7. https://vpoanalytics.com/2019/05/30/plan-gobla-3-i-vtorostepennyj-front-ameriki-v-zakavkaze/ (дата звернення: 18.01.2021).
8. http://docplayer.ru/27290734-Rossiysko-azerbaydzhanskie-otnosheniya-za-20-let-istoriya-i-perspektivy.html (дата звернення: 03.02.2021).
9. https://www.bbc.com/russian/news-54886782 (дата звернення: 05.02.2021).
10. https://www.bbc.com/russian/international/2016/04/160407_karabakh_azerbaijan_armenia_military_expert (дата звернення: 07.02.2021).
11. https://mgimo.ru/about/news/experts/168672/ (дата звернення: 17.02.2021).
12. https://www.dailysabah.com/politics/legislation/turkish-parliament-approvesdeployment-of-troops-to-azerbaijan (дата звернення: 10.02.2021).
13. D. Minzarari. Russia’s Stake in the Nagorno-Karabakh War: Accident or Design? 2020. URL: https://www.swp-berlin.org/en/publication/russias-stake-in-the-nagorno-karabakh-war-accident-or-design (дата звернення: 10.02.2021).
14. Putin gets Armenian and Azeri leaders to agree to work on defining border. Reuters. 2020. URL: https://www.reuters.com/world/europe/putin-gets-armenian-azeri-leaders-agree-work-defining-border-2021-11-26/ (дата звернення: 10.02.2021).

Ключові слова: Європейський Союз, Грузія, Південний Кавказ, російсько-грузинський конфлікт, міжнародні місії.

The evolution of EU policy in the South Caucasus is going to be considered. Particular attention is paid to the role of the EU in а conflict resolution in Georgia.

Key words: European Union, Georgia, the South Caucasus, the Russian-Georgian conflict, the international mission.

Рассматревается эволюция политики ЕС на Южном Кавказе. Особое внимание уделяется роли ЕС в урегулировании конфликтов на территории Грузии.

Ключевые слова: Европейский Союз, Грузия, Южный Кавказ, российско-грузинский конфликт, международные миссии.

Джерелом нестабільності в Кавказькому регіоні залишаються міжетнічні конфлікти – грузино-абхазький та грузино-осетинський, які заважають встановленню тісного співробітництва між країнами регіону, гальмують їхню повномасштабну участь у міжнародних інституціях та спричиняють значні економічні труднощі в розвитку політичних та економічних регіональних інфраструктур.

Донедавна вплив ЄЄ на процес врегулювання конфліктів на Південному Кавказі здійснювався з допомогою функціонування міжнародних Місій ООН та ОБСЄ у цьому регіоні. ЄС, таким чином, мав можливість долучатися до конфліктного врегулювання шляхом використання інструментів впливу, закладених у Європейську політику безпеки та оборони, а також у рамках Європейської політики сусідства із країнами Південного Кавказу  [2]. До такого інструментарію можна віднести застосування механізмів гуманітарного, економічного, адміністративно-правового характеру, залучення, в разі потреби, можливостей європейського поліцейського корпусу та європейських сил швидкого реагування. Однак, проблема, з якою зіткнувся сьогодні Європейський Союз на Південному Кавказі, полягає в припиненні функціонування Місії ОБСЄ та ООН у Грузії.

Місія ОБСЄ в Грузії була заснована в грудні 1992 р., відколи Абхазія і Південна Осетія вперше спробували відокремитися від Грузії. Вона налічувала 180 осіб, включаючи 28 співробітників, які мали статус неозброєних військових спостерігачів [8]. Через блокування у грудні 2008 р. Росією продовження мандату місії, вона повністю припинила свою діяльність 30 червня 2009 р.

Місія спостерігачів ООН у Грузії була заснована 24 серпня 1993 р. Резолюцією 858 (1993) Ради Безпеки для перевірки виконання угоди про припинення вогню від 27 липня 1993 р., укладеної між урядом Грузії і абхазькою владою в Грузії. Місія складалась з 88 військових спостерігачів. Первісний мандат Місії втратив свою силу у зв’язку з відновленням бойових дій в Абхазії у вересні 1993 р. Однак після підписання у травні 1994 р. грузинською та абхазькою сторонами домовленості про припинення вогню, Рада Безпеки ООН санкціонувала збільшення чисельності Місії до 136 військових спостерігачів та розширення її мандату. Після визнання Російською Федерацією незалежності Абхазії, сторони почали виступати за зміну назви та мандату зазначеної місії. Головна вимога абхазької сторони полягала у заміні Місії ООН у Грузії на Місію ООН в Абхазії, зі встановленням зони відповідальності військових спостерігачів організації на абхазькій території. Не знайшовши компромісного рішення з питання продовження роботи місії в рамках Ради Безпеки ООН, російська сторона наклала вето на продовження мандату місії в регіоні. Зважаючи на розбіжності членів Ради Безпеки з питання про продовження мандата Місії, її діяльність була припинена в 16 червня 2009 р. [3].

Російсько-грузинський конфлікт серпня 2008 р. обумовив необхідність вироблення власної стратегії ЄС щодо врегулювання конфліктів на Південному Кавказі, до того ж ЄС почав шукати можливі варіанти активнішого залучення до цих процесів. Російсько-грузинська війна 2008 р. серйозно вплинула на політичну ситуацію в Грузії та світі. Конфлікт змусив по-новому оцінити процеси, що відбуваються в регіоні, та підкреслив суттєві тенденції сучасної системи міжнародних відносин. Війна також стала свідченням геополітичних та цивілізаційних суперечностей сучасної епохи та несе в собі довгострокові наслідки не лише для протиборчих країн, але і для світової спільноти.

Ставлення до конфлікту провідних гравців міжнародної політики було досить неоднозначним. Безумовно, загальний баланс оцінок міжнародної спільноти в ході війни склався на користь грузинської сторони. Це можна простежити з рішень ООН, яка відхилила пропозицію Росії з відповідною заявою щодо Грузії як агресора. Провідні країни ЄС, наприклад, Франція, Німеччина, Польща засудили військові дії Росії. Грузинська сторона та представники наукових і політичних кіл Заходу у своїх дослідженнях підкреслювали, що на Кавказі мало місце порушення територіальної цілісності держави і, можливо, навіть спроба повалення демократично обраної влади  [1].

Геополітичні наслідки російсько-грузинського конфлікту розглядаються дослідниками на різних рівнях. Перш за все, слід зазначити, що визнання Росією незалежності Абхазії та Південної Осетії засвідчило готовність Москви до конфронтації із Заходом. Це визнання фактично означає порушення Гельсінських домовленостей, а також державного суверенітету і територіальної цілісності Грузії зокрема [5].

Для Грузії наслідки війни виявилися важкими, оскільки призвели до ускладнення перспективи відновлення територіальної цілісності держави. Існувала серйозна загроза усунення режиму М. Саакашвілі, у зв’язку з чим постала необхідність втручання посередників, якими були керівники країн ЄС, зокрема, Франції та ФРН.

5 червня 2008 р. Європарламент прийняв Резолюцію щодо ситуації в Грузії [7], в якій висловив глибоке незадоволення заявою Росії про вcтановлення офіційних зв’язків з сепаратистскою владою Південної Осетії та Абхазії та рішенням, прийнятим Міністерством оборони РФ від 31 травня 2008 р. щодо відправлення своїх сил до Абхазії для відновлення залізничної та дорожньої інфраструктури цього регіону. Європарламент закликав російську сторону вивести ці додаткові війська, присутність яких ставила під сумнів нейтральний статус миротворців.

Від початку російсько-грузинського збройного конфлікту ЄС, у якому головувала Франція протягом другого півріччя 2008 р., доклав значних дипломатичних зусиль для його якнайшвидшого врегулювання. За посередництвом Президента Франції Н. Саркозі Росія і Грузія підписали принципи врегулювання конфлікту в Грузії (15–16 серпня 2008 р.).

План Мєдвєдєва-Саркозі – це план врегулювання військового конфлікту в Грузії, прийнятий на зустрічі президентів Росії і Франції –  Д. Мєдвєдєва і Н. Саркозі під час переговорів у Москві 12 серпня 2008 р. Він включає наступні шість пунктів:

1) відмова від застосування сили;

2) остаточне припинення всіх воєнних дій;

3) забезпечення вільного доступу гуманітарної допомоги;

4) повернення збройних сил Грузії в місця постійної дислокації;

5) виведення збройних сил РФ на лінію, що передувала початку бойових дій;

6) створення міжнародних гарантій щодо забезпечення стабільності та безпеки в Абхазії та Південній Осетії  [4].

Наприкінці серпня 2008 р. в ЄС було проведено позачерговий саміт щодо дій Росії в Грузії та визнання Росією незалежності Абхазії і Південної Осетії. Напередодні саміту держави-члени ЄС фактично розділилися на два табори у своїй позиції стосовно Росії. Більшість європейських держав (Франція, Італія, Іспанія, Фінляндія, Австрія, Болгарія, Словенія, Греція, Кіпр) не підтримали застосування суворих санкцій до РФ. Суворішої позиції від ЄС щодо Росії вимагали Польща, країни Балтії та Великобританія. Для Росії єдиним негативним наслідком позачергового саміту ЄС стало призупинення переговорів щодо нової угоди між ЄС та РФ поки Росія не виведе свої війська до лінії 7 серпня 2008 р. [9].

14 листопада 2008 р. відбувся саміт ЄС – Росія, де обговорювалися питання конфлікту в Грузії, системи загальноєвропейської безпеки і міжнародної фінансової кризи. З приводу врегулювання конфлікту в Грузії ЄС зазначив, що Росія виконала більшість взятих на себе зобов’язань: припинення вогню, вивід військ з більшої частини територій, розташування контингенту міжнародних спостерігачів і початок міжнародних переговорів у Женеві. Тому ЄС відновив переговорний процес щодо підписання нової угоди ЄС – Росія, і 2 грудня 2008 р. відбувся черговий раунд переговорів. За відновлення переговорів щодо нової угоди з Росією висловилися майже всі держави-члени ЄС, за винятком Литви.

Створення Моніторингового органу ЄС у Грузії – Місії спостерігачів ЄС у Грузії – стало черговим етапом встановлення додаткового контролю з боку ЄС над процесом врегулюванням конфліктів на території Грузії. Євросоюз також взяв на себе ініціативу щодо міжнародного обговорення питання майбутнього статусу Південної Осетії та Абхазії й подальших пошуків забезпечення стабільності та безпеки в регіоні Південного Кавказу. Зазначені консультації розпочалися в Женеві ще наприкінці 2008 р. і мали вже кілька етапів. Конкретних результатів така міжнародна дискусія на сьогоднішній день не досягла [2].

В рамках роботи МСЄС державами-членами ЄС до Грузії були направлені більше 200 цивільних спостерігачів для стабілізації ситуації в регіоні після конфлікту в серпні 2008 р. [6]. Вони спостерігають за дотриманням усіма сторонами підписаного Грузією і Росією за посередництва ЄС шестипунктової угоди від 12 серпня 2008р. (План Мєдвєдєва – Саркозі), а також Угоди щодо заходів здійснення від 8 вересня 2008 р. [4]. Місія розпочала свою діяльність зі спостереження 1 жовтня 2008 р., починаючи з моніторингу виведення збройних сил Росії з територій, прилеглих до Південної Осетії і Абхазії. Відтоді Місія здійснює цілодобове патрулювання, приділяючи особливу увагу районам, прилеглим до адміністративних кордонів Абхазії і Південної Осетії. Зусилля Місії спрямовані в основному на питання спостереження за становищем на місці, надання звітів про інциденти та сприяння поліпшенню ситуації безпеки в цілому, завдяки присутності у відповідних районах.

Мандат Місії включає в себе стабілізацію, нормалізацію і побудову довіри, а також надання звітів ЄС для інформування органів, що приймають рішення з питань європейської політики і, таким чином, сприяє майбутній залученості ЄС в цьому регіоні. Мандат МНЕС охоплює всю територію Грузії в рамках міжнародно-визнаних кордонів країни, хоча де-факто влада Абхазії і Південної Осетії досі відмовляють у доступі до території, що знаходиться під їхнім контролем [6]. У першу чергу, Місія працює з метою запобігання відновлення збройного конфлікту (або відкритих військових дій), а також сприяння забезпечення безпеки регіонів для місцевих жителів на територіях, прилеглих до адміністративних кордонів Абхазії і Південної Осетії. Місія бажає сприяти створенню умов, за яких мирне населення зможе перетинати адміністративні кордони Абхазії і Південної Осетії без страху і перешкод, тим самим, полегшуючи негативні наслідки, що виникли в результаті розділових ліній.

Незважаючи на те, що результати роботи МНЄС щодо стабілізації ситуації відчутні, існують і певні проблеми щодо реалізації її діяльності. По-перше,  ще належить виконати значну роботу з побудови довіри. Водночас Місія наполягає на тому, що надання їй доступу до Південної Осетії і Абхазії буде сприяти підвищенню прозорості, внесе ясність щодо інцидентів, які вже відбулися, і, таким чином, зменшить ризик дестабілізуючих інцидентів у майбутньому. По-друге, План Мєдвєдєва – Саркозі, разом з угодою щодо заходів здійснення, підписаними у 2008 р. залишаються основою для подальшої присутності МНЄС в регіоні та її зусиль по стабілізації ситуації. Як і раніше залишається виконати п’ятий пункт угоди, так як триваюча присутність військового персоналу Російської Федерації і техніки, як у Південній Осетії, так і в Абхазії, є порушенням цієї частини Угоди  [4].

Отже, Європейський Союз намагається проводити власну південно-кавказьку політику, розраховану на розширення свого геополітичного та геоекономічного впливу. Проблема, з якою зіткнувся сьогодні ЄС на Південному Кавказі, полягає в припиненні функціонування Місії ОБСЄ та ООН у Грузії. Російсько-грузинський конфлікт серпня 2008 р. обумовив необхідність вироблення власної стратегії ЄС щодо врегулювання конфліктів на Південному Кавказі. На глобальному рівні російсько-грузинська війна засвідчила геополітичні можливості трьох провідних гравців міжнародної політики – США, Росії та ЄС.

ЄС вдалось добитися серйозного успіху у зміцненні свого впливу, враховуючи його значну роль  у вирішенні конфлікту. Завдяки створенню МНЄС, значно зросла вага ЄС у вирішенні конфлікту в Грузії. Незважаючи на деякі технічні проблеми в процесі реалізації на початковому етапі, МНЄС являє собою успіх для СЗБП ЄС. Місія продовжує робити важливий внесок у стабілізацію конфліктної ситуації в регіоні, особливо після припинення Місії ОБСЄ та ООН у Грузії.

Однак, можна стверджуватим, що після російсько-грузинського конфлікту відносин ЄС та Росії фактично залишилися на тому ж самому рівні, як і до цього. Слід також зазначити, що серед політиків та експертів панувала думка, що за будь-яких умов слід уникати конфлікту з Росією, особливо зважаючи на залежність від російських енергоносіїв. Неоднозначність ставлення до конфлікту держав, утримання від формування власної позиції щодо війни вкотре довели неспроможність міжнародного співтовариства втрутитися в конфлікт та ефективно його вирішити. Слід зазначити, що наслідки конфлікту позначились на ситуації балансу різних геополітичних сил у системі міжнародних відносин. Це підтверджується посиленням конкуренції між Росією, США та ЄС за вплив на пострадянському просторі.

Література

1.  Бебешко О. В. «П’ятиденна війна» на Кавказі 2008 р.: причини та геополітичні наслідки / О. В. Бебешко // Український науковий журнал «Освіта регіону». – 2010. – № 2. – С. 87–90.
2. Котелянець О.О. Південний Кавказ у зовнішньополітичних та безпекових стратегіях ЄС, США ТА НАТО / О. О. Котелянець // Стратегічна панорама. – 2009. – № 4 – С. 45–53.
3. Моніторингова місія Європейського Союзу в Грузії [Електронний ресурс] // Європейський простір – портал проєвропейського громадянського суспільства України. – Режим доступу: http://eu.prostir.ua/view/23044.html?print.
4. Российский проект резолюции СБ ООН. [Электронный ресурс]: Шесть пунктов плана . – Режим доступу: http://www.securitycouncilreport.org/atf/cf/%7B65BFCF9B–6D27–4E9C–8CD3–CF6E4FF96FF9%7D/Georgia%20Blue%20draft%20resolution.pdf.
5.   Шелест Г. В. Російсько–грузинський конфлікт і його наслідки для енергетики та безпеки в Чорноморсько–Каспійському регіоні / Г. В. Шелест // Central Asia and the Caucasus. Journal of Social and Political Studies. Sweden . – 2009. – № 4–5. – С. 58–59.
6. Миссия наблюдателей Европейского Союза в Грузии [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://eumm.eu/ru/about_eumm.
7. European Parliament resolution of 5 June 2008 on the situation in Georgia [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.europarl.europa.eu/sides/getDoc.do?pubRef=–//EP//TEXT+TA+P6–TA–2008–0253+0+DOC+XML+V0//EN. (18)
8. OSCE Mission to Georgia [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.osce.org/georgia–closed/.
9. Reinventing Georgia: The Story of a Libertarian Revolution [Electronic resource] // European Stability Initiative. – 2010. – Mode of access: www.esiweb.org/index.php?lang=en&id=322&debate_ID=3.