Дослідження будь-якого інституту права потребує детального аналізу та вивчення його основних понять та категорій. Саме тому в першу чергу необхідно визначити та дослідити поняття «парламентська опозиція», з точки зору науки та практики конституційного права та політичної науки. Слід зазначити, що в умовах становлення та розбудови демократичного суспільства в Україні після проголошення у 1991 році незалежності нашої держави, особливо важливим є вдосконалення та реформування основних інститутів демократії. Зокрема, одним із таких інститутів є парламентська опозиція, конституційно-правовий статус якої є актуальним предметом дослідження багатьох вітчизняних та зарубіжних науковців-спеціалістів у галузі права та політичної науки.
Проблеми, що стосуються конституційно-правового статусу парламентської опозиції та її правового регулювання є мало дослідженими у роботах вітчизняних науковців. Разом із тим, окремі питання, що стосуються теоретичного обґрунтування діяльності парламентської опозиції, стали предметом дослідження у роботах: В. Б. Ковальчука, Р. С. Мартинюка, О. В. Совгирі, В. М. Шаповала, В. Ф. Верстюка, Г. Г. Демиденко, Н. А. Дроботенко, О. М. Мироненка, П. П. Музиченка, Л. О. Окиншевича, М. П. Орзиха, Л. В. Гонюкової, О. Дніпрова, Ю. Д. Древаля, П. С. Кислого, Р. Павленка, Й. Рисіча, А. Ришелюка, І. М. Варзара, А. Ф. Колодія, А. І. Куліша та інших.
Політична опозиція в класичному її визначенні – це зіставлення, протидія позиції чи поглядам влади, або групам владних еліт, а в окремих випадках думці більшості населення [14]. Інститут політичної опозиції в Україні розглядається як феномен у філософському, юридичному, політологічному, історичному аспектах.
Етимологічно термін «опозиція» походить від латинського слова «oppono» – протиставляти, бути протилежним. Як зазначає У. Ільницька під опозицією у політиці передбачається протиставлення власної політики іншій (найчастіше – офіційній); виступ проти думки більшості; протидія, опір певним політичним діям, поглядам, офіційній політиці, політичній думці; протиставлення та протидія урядові, главі держави, системі влади, конституції, політичній системі загалом. Опозиція спрямована проти існуючої влади, її мета – прагнення корегування прийнятих владою політичних рішень аж до зміни влади [6, с. 48].
На думку У. Кірієнко «політична опозиція – це сукупність політичних сил, які протиставляють себе владі і беруть на себе функцію опонувати, критикувати, заперечувати існуючий політичний режим» [8, с. 77]. Д. Робертсон стверджує, що це є політичне угруповання, партія або вільна асоціація громадян, яка бажає змінити уряд та його політику [2, с. 357]. Аналізуючи вищезазначені підходи до визначення політичної опозиції, слід підкреслити, що опозиція як цілеспрямована діяльність неможлива без суб’єктів і водночас є діяльністю, в основі якої лежить протидія органам влади.
У політичній теорії опозиція визначається як політичні рухи, які відстоюють альтернативні щодо правлячої політичної сили ідейні й політичні принципи та моделі розвитку [10, с. 7]. У загальному розумінні під опозицією визначають протесну поведінку будь-якого суб’єкта політичної системи(соціологічний підхід) або конкретні політико-правові форми – політичні партії та парламентські фракції (інституційний підхід). Опозицію можна розглядати як певну сукупність відносин або як інституційно оформлений суб’єкт політичного життя і визначити її політичною силою, що домагається корекції курсу влади.
Крім того, прийнято розрізняти два змісти поняття «політична опозиція» – широкий і вузький. У широкому змісті під політичною опозицією розуміються практично всі прямі й непрямі прояви суспільного інакомислення й невдоволення існуючим режимом, у вузькому змісті – політичний інститут, сукупність відсторонених від влади політичних партій, суспільно-політичних організацій і рухів.
У загальному сприйнятті опозиційність визначається як неприйняття політичного курсу, що проводиться діючою владою. У теорії існує кілька підходів до визначення такого явища, як опозиція. Загальновизнаним є інституціональний підхід: опозицією є парламентські фракції або політичні партії, які не згодні з політикою більшості. За цим підходом можна визначити, що опозиція, таким чином, може бути різною. Вона може бути представлена в парламенті й бути парламентською опозицією, а може і не бути представлена в парламенті, і тоді вона буде політичною опозицією. Власне, тип опозиції випливає з того положення в політичному полі, яке вона займає [11]. Тим не менше, не залежно від того, чи є опозиція парламентською чи суто політичною, вона потребує чіткого правового врегулювання своєї діяльності.
З правової точки зору опозиція розглядається як організована політична сила, яка контролює і піддає критиці дії влади, пропонує альтернативний політичний курс, а також може мати на меті завоювання влади і зміну політичного режиму. Залежно від суб’єкта опозиції виділяють парламентську опозицію (яка представлена політичними партіями у парламенті та їх фракціями) і політичну опозицію (яка може перебувати і поза парламентом). Зі сказаного вище випливає, що поняття політичної опозиції охоплює більш широке предметне поле, ніж поняття опозиції парламентської. Парламентська опозиція існує на рівні фракцій, а політична, крім фракцій, включає партійні структури поза парламентом, інші рухи та об’єднання, що виступають проти офіційного курсу держави або конкретних політичних діячів [20, с. 36].
Таким чином, політична та парламентська опозиції є різними формами існування опозиції. Таким чином, складність сучасного правового оформлення опозиції полягає в тому, що відсутні чіткі критерії розмежування, який саме вид опозиції має бути унормований і статус якої повинен закріплюватись на законодавчому рівні і чи взагалі потрібно це робити.
Отже, парламентська опозиція є складовою політичної опозиції. Щодо співвідношення парламентської та позапарламентської опозиції як складових опозиції політичної, слід зазначити наступне. У роботі «Мала енциклопедія конституційного права» наголошено, що опозиційну діяльність можна поділити на два види: парламентську та позапарламентську. При цьому, у даному виданні зазначено, що у реальному політичному житті і поза ним ця діяльність здійснюється одними й тими ж політичними силами [13, с. 289].
Російський вчений А. Р. Курбанов досліджуючи поняття політичної опозиції відзначає, що термін «опозиція» є вторинним поняттям по відношенню до поняття влади і виступає як динамічна характеристика, яку можуть набувати, залежно від конкретних характеристик політичного процесу, різні елементи політичної системи (партії, рухи, елітні групи) [12, с. 146]. Подібної думки притримується інший російський науковець Г. А. Гаврілов, який стверджує, що опозиція – це відносини між двома суб’єктами з приводу домінуючого політичного ресурсу системи. У структурі опозиційних відносин можна виділити три складових: 1) владний суб’єкт, володар домінуючого політичного ресурсу; 2) власне суб’єкт опозиції – претендент на володіння домінуючим політичним ресурсом; і 3) привід, за яким у цих двох суб’єктів виникають відносини [5, с. 220].
В свою чергу, вітчизняний вчений Г. О. Федоренко під політичною опозицією в Україні розуміє парламентські фракції, групи, які не згодні з політичним курсом Президента України, Кабінету Міністрів України і не представлені у складі Кабінету Міністрів України, їх права та обов’язки і гарантії діяльності у Верховній Раді України [22, с. 13].
У західних джерелах найчастіше використовується інституційний підхід для визначення політичної опозиції, в якому істотна увага приділяється головному елементу політичної системи – політичній партії. У вітчизняній політології політична опозиція, визначена в рамках інституційного підходу і частіше називається «парламентською опозицією». Головним інституційним елементом опозиційних структур є партії, які набувають статусу опозиційних чи правлячих під час виборчих змагань [18].
Найбільш точним визначенням поняття «парламентська опозиція» на нашу думку, є визначення запропоноване О. Совгирею: «добровільне об’єднання депутатів парламенту, що здійснюється на основі права, гарантованого конституцією, законодавством або закріпленого у конституційних звичаях, які не підтримують офіційного політичного курсу глави держави та/або уряду й, як правило, не є членами політичної партії (блоку), що (який) висунула (висунув) кандидатуру чинного глави держави на виборах глави держави, як правило, не представлені у складі уряду та можуть провадити діяльність, спрямовану на зміну офіційного політичного курсу глави держави та/або уряду, та/або на легальне усунення з посади глави держави або окремих членів уряду, або його відставку загалом, та/або на контроль за діяльністю глави держави та/або уряду» [19, с. 54].
Подібний зміст парламентської опозиції виділяє С. С. Бігазієва, яка у своїх працях зазначає, що парламентську опозицію складають групи депутатів (фракції), утворені з членів опозиційних партій, які за допомогою конструктивної критики обмежують прагне до розширення влада, контролюють її дії на предмет їх відповідності загальному благу і, беручи участь у законотворчому процесі, пропонують альтернативні рішення, коригують політику влади в цілому і готові самі змінити її [4, с. 101].
Таким чином, узагальнено поняття опозиції можна визначити так: опозиція – це організована група суб’єктів, що на основі спільного інтересу веде боротьбу різними доступними засобами за можливість володіння домінуючим політичним ресурсом та, залежно від форми функціонування, може набувати таких ознак як системність та інституціоналізованість.
Важливим для розуміння сутності політичної опозиції, її суспільного призначення й ролі в процесі демократизації суспільства є розмежування на теоретичному рівні понять «опозиція як політичний інститут» та «опозиція як форма суспільного протесту» [21, с. 41]. Як зазначає вітчизняний вчений-конституціоналіст Т. Ткаченко, незважаючи на те, що опозиція як форма суспільного протесту є детермінантою опозиції як політичного інституту, перша може виникати й функціонувати навіть у недемократичних суспільствах (ОУН-УПА та дисидентський рух за радянських часів як спротив існуючому режиму), тоді як опозиція як політичний інститут може існувати лише у демократичній політичній системі [21, с. 42]. Отже, опозиція як форма суспільного протесту може функціонувати за будь-якого режиму, а як політичний інститут – лише в умовах демократії. Опозиція як політичний інститут протидіє урядовому курсу правлячої сили, здійснює конструктивну критику владних інститутів, вносить альтернативи офіційній політиці та тримає постійний контроль над владою. Її мета – прийти до влади в державі, застосовуючи методи організованої критики чинної влади та пропонування альтернативних методів вирішення питань.
Досліджуючи правову природу парламентської опозиції слід відзначити її безпосередній взаємозв’язок із системою стримувань і противаг. З цього приводу В. Філатов слушно зазначає, що система розподілу влади як механізм стримувань і противаг різних органів державної влади і багатопартійна система як механізм стримувань і противаг різних партій доповнюють один одного, захищають політичну владу від узурпації одним органом держави або однією партією [9, с. 53]. В. Бабкін відзначає, що система стримувань і противаг є важливим інструментом діяльності для опозиції [3, с. 197]. Парламентська опозиція у системі стримувань і противаг між органами державної влади і багатопартійною системою виконує функцію своєрідної з’єднуючої ланки, та водночас є практичним «реалізатором» того механізму, який закладений у цій системі. Л. Ентін з цього приводу зазначає, що певна система противаг діє і у випадку, коли робиться все для того, щоб не допустити, аби партія, яка явно домінує у парламенті (палаті), повністю підпорядковувала собі керівні і допоміжні органи і саму процедуру роботи; думка і голос меншості обов’язково мають бути почуті і у цьому одна з характерних особливостей парламентської демократії [23, с. 80].
Принагідно відзначимо, що за роки існування інституту опозиції в науці та практиці сформувалася класифікація різних видів опозиції. Зокрема, системний аналіз зарубіжного законодавства та вітчизняних і зарубіжних наукових праць у сфері дослідження опозиції дозволяє виділити наступні види опозиції за різними критеріями класифікації.
Стосовно системи влади, а також за формами дій виділяють:
• системна опозиція (лояльна);
• позасистемна опозиція (структурна, принципова).
За відношенням опозиції до представницької установи (за місцем дії):
• парламентська опозиція;
• непарламентська опозиція (політична, позапарламентська).
За змістовною спрямованістю опозиція буває:
• конструктивна;
• деструктивна.
За характером організації розрізняють:
• інституціоналізовану опозицію;
• ситуативну опозицію.
За територіальною ознакою опозиція буває:
• національного рівня;
• регіонального рівня;
• місцевого рівня.
За місцем у спектрі політичних сил виокремлюють:
• праву опозицію;
• ліву опозицію;
• центристську опозицію.
Системна опозиція поділяє основні цінності, принципи, цілі існуючої політичної системи, а заперечує лише методи та прийоми здійснення політики й не згодна з діями владних структур. Позасистемна опозиція не погоджується з основоположними засадами суспільно-політичного ладу в країні. Різниця полягає й у сприйнятті провладної більшості: для системної опозиції провладна більшість сприймається як конкурент, для антисистемної – як ворог. При цьому слід враховувати, що системну опозицію інколи ототожнюють з лояльною опозицією, а позасистемну – зі структурною чи принциповою опозицією [1, с. 213].
Парламентська опозиція складається у межах парламенту із депутатів партійних фракцій, що не увійшли до складу проурядової більшості і займають альтернативну позицію до уряду або/та глави держави. Позапарламентська опозиція представлена політичними силами, які не мають власних представників у парламенті [6, с. 48]. Свою антиурядову активність представники позапарламентської опозиції здійснюють через засоби масової інформації та різні форми протесту – мітинги, демонстрації тощо.
Конструктивна опозиція (формує змістовні, ділові пропозиції; її дії спрямовані на поліпшення якості політичного управління) та деструктивна (руйнівна, політично максималістська, радикалізована, надмірно ідеологізована; її дії спрямовані на створення перешкод у діяльності владних структур).
Інституціоналізована опозиція передбачає формальне оформлення свого статусу. Класичний приклад – «опозиція ЇЇ величності» у Великобританії, яка створює «тіньовий кабінет міністрів». Ситуативна опозиція притаманна державам із фрагментарною партійною системою, коли уряд (урядові коаліції), як і опозиція, складається і розпадається дуже швидко, залежно від актуальних внутрішніх або зовнішніх політичних ситуацій [16, с. 294].
Г. Сарторі також розрізняє відповідальну та невідповідальну політичну опозицію. Політичні сили, що належать до відповідальної опозиції ведуть боротьбу згідно з «правилами політичної гри», усвідомлюючи тимчасовість перебування як при владі, так і в опозиції. Така опозиція, критикуючи дії влади, не підриває політичних засад самої системи. Функціонування невідповідальної опозиції характеризується прагненням змінити уряд та передбачає застосування будь-яких засобів без обмежень [17, с. 88].
Крім того, існують і інші класифікації поняття «парламентська опозиція». Так, наприклад, М. В. Петрашевський виділяє фактичну, роялістську та систематичну опозицію. При цьому під фактичною опозицією він розуміє тих членів парламенту, які, визнавши офіційно загальні або корінні засади державних установ цілком справедливими, не згодні з думкою більшості відносно вирішення питань другорядних і, не звинувачуючи ці корінні засади у неправильності, засуджують уряд тільки за неправильність практичного їх застосування. Вживання назви роялістська опозиція має, на думку М. В.Петрашевського, історичний характер і використовується переважно у Франції [15, с. 741].
Розглядаючи структурування українського парламенту – Верховної Ради України – на парламентську більшість та парламентську опозицію, слід відзначити наступне. Так, В. Кампо, з цього приводу відмічає, що в Україні сьогодні «принципове значення має поділ депутатського корпусу на президентську більшість та президентську опозицію, оскільки центром державного управління виступає саме глава держави, а не уряд. Тому поділ депутатського корпусу на парламентську більшість і парламентську опозицію поки що носить умовний характер» [7, с. 5].
Отже, опозиція як політичний інститут та як форма суспільного протесту відрізняються суттю, природою, суспільними функціями, метою діяльності, тривалістю існування, політико-правовим статусом, правовим забезпеченням. Враховуючи ці відмінності, політичну опозицію як інститут політичної системи можна трактувати як легальну форму протистояння й протидії офіційному політичному курсові, що передбачає можливість і здатність здійснювати контроль, висловлювати позиції й впроваджувати альтернативні пропозиції.

Список використаних джерел.

1. Political Oppositions in Western Democracies / Edit. by R. Dahl. – New Haven ; London : Yale Univ. Press, 1966. – 458 р.
2. Robertson D. The Penguin Dictionary of Politics / D. Robertson. – Lnd. : Penguin, 1993. – 217 р.
3. Бабкін В. Д. Державна влада і політична опозиція / В. Д. Бабкін // Правова держава. Щорічник наукових праць. – 1996. – Вип. 7. – С. 197-200.
4. Бигазиева С. С. Парламентская оппозиция как институт политической системы современной России / С. С. Бигазиева // Известия Саратовского университета. Сер. Социология. Политология. – 2010. – Вып. 3. – Том. 10. – С. 100-102.
5. Гаврилов Г. А. Феномен политической оппозиции / Г. А. Гаврилов // Научный ежегодник Института философии и права УрО РАН. – 2012. – № 12. – С. 217-228.
6. Ільницька У. Політико-правовий статус політичної опозиції в демократичному суспільстві / У. Ільницька // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – Вип. 22. – 2010. – С. 46-53.
7. Кампо В. Проблеми правового регулювання статусу парламентської більшості та парламентської опозиції у Верховній Раді України // Політичний календар. Інформаційно-аналітичний огляд. – 2003. – № 5 (63). – С. 3-6.
8. Кириенко У. В. Политическая оппозиция: механизмы адаптации в условиях демократического транзита / У. В. Кириенко // Соціол. дослідж. сучас. суспільства: методологія, теорія, методи. – 2000. – № 489. – С. 76-82.
9. Колдаев В. М. Политическая система общества: Учебное пособие. – М., 2000. – 70 с.
10. Конончук С. Г. Парламентська опозиція в Україні: модель та провадження: Дослідження проблеми / С. Г. Конончук, О. А. Ярош. – К. : Український незалежний центр політичних досліджень, 2006. – 43 с.
11. Крига А. А. Інституціоналізація опозиції в Україні – шлях до демократизації державного управління / А. А. Крига // Державне управління: теорія та практика. Електронне наукове видання. – 2010. – № 1. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.academy.gov.ua/ej/ej11/txts/10kaaddu.pdf
12. Курбанов А. Р. Понятие «политическая оппозиция» как теоретический конструкт / А. Р. Курбанов // Аспекты. Сборник статей по философским проблемам истории и современности. Выпуск V. М.: Современные тетради, 2008. – С. 143-149.
13. Оппозиция // Баглай М. В., Туманов В. А. Малая энциклопедия конституционного права. – М.: Изд – во “БЕК”, 1998. – С. 289-290.
14. Орловський В. К. Сутність і політичний імідж парламентської опозиції / В. К. Орловський // Наукові праці Чорноморського державного університету імені Петра Могили. Сер. : Політологія. – 2011. – Т. 175, Вип. 163. – С. 58-63. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Npchdupol_2011_175_163_14.pdf
15. Петрашевский М. В. Карманный словарь иностранных слов, вошедших в состав русского языка. Выпуск второй (1846). // Антология мировой политической мысли: В 5 т. – М.: Мысль, 1997.-Т. 3: Политическая мысль России: Х – первая половина ХІХ в. – С. 740-744
16. Політична наука: Словник: категорії, поняття і терміни / Б. Кухта, А. Романюк, Л. Старецька [та ін.]; за ред. Б. Кухти. – Львів: Кальварія, 2003. – 500 с.
17. Політологія: підручник / За заг. ред. В. Ф. Смолянюка.– Вінниця: Нова книга, 2002. – 446 с.
18. Сас О. Теоретичні та практичні реалії української опозиції / О. Сас // Віче. – 2011. – №18. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/2711/
19. Совгиря О. Правовий статус парламентської опозиції (порівняльно-правовий аналіз): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.02 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – Київ, 2005. – 243 с.
20. Совгиря О. Правовий статус парламентської опозиції / О. Совгиря. – К. : Центр навчальної літератури. – 2006. – 263 с.
21. Ткаченко Т. Опозиція як політичний інститут і форма суспільного протесту / Т. Ткаченко // Політичний менеджмент. – 2007. – № 5. – С. 40-45.
22. Федоренко Г. О. Законодавча влада в системі розподілу державної влади в Україні: Автореф. дис … канд. юрид. наук.: 12.00.02. / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – К., 2000. – 18 с.
23. Энтин П. М. Разделение властей: опыт современных государств. – М., 1995. – 174 с.

Ключові слова: інституалізація, парламентська опозиція, законопроект, парламентська більшість та меншість.

Постановка проблеми. В умовах активного законодавчого закріплення здобутків демократичного розвитку політичної системи, які мають місце після проголошення незалежності України (зокрема, політичного плюралізму, багатопартійності тощо), набуває особливої гостроти питання законодавчого забезпечення діяльності парламентської опозиції як невід’ємного елементу такого розвитку. Актуальність викладеного матеріалу зумовлена зокрема, новизною даного інституту для політичної системи українського суспільства, що вимагає повного розкриття даної теми, та необхідністю розробки і прийняття на основі цього якісного законодавства, що має врегулювати правовий статус парламентської опозиції в Україні.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питання, пов’язані з аспектами дослідження парламентської опозиції , перш за все відображені в працях українських дослідників. Внесок у дослідження парламентської опозиції здійснили такі вчені як О.В. Совгиря, Ю.Д. Древаль, В.В. Сичова, Г.О. Негуляєва, В.В. Бусленко.. Дослідженням питань політичної опозиції загалом займається А.В. Гергун, А.І. Жданов, І.А. Підлуська та інші. В нашому дослідженні ми обмежилися певними часовими рамками – із часу здобуття Україною незалежності до сьогодні.

Метою дослідження є виявити особливості інституалізації статусу парламентської опозиції в Україні на сучасному етапі. Відповідно до мети, поставлено такі завдання:

• проаналізувати Конституцію України та інші Закони на предмет закріплення у них правових основ діяльності парламентської опозиції.
• дослідити особливості статусу парламентської опозиції в Україні на сучасному етапі;

Виклад основного матеріалу. Розвиток інститутів, що забезпечують стабільний діалог між владою та різними суспільними групами в Україні, є однією із стратегічних цілей державної політики. Оскільки парламент є органом державної влади, в якому представлені інтереси різних соціальних груп, то подальший розвиток парламентаризму є одним із пріоритетів модернізації політичної системи. Аналізуючи функціонування парламентської опозиції у представницькій установі України, то роки розвитку незалежної України дають можливість незаперечно стверджувати про загальну позитивну еволюцію представницьких органів влади в Україні. Розглядаючи питання розвитку та функціонування парламентської позиції, слід відмітити, що в останні роки опозиція стала більш толерантною та цивілізованою.

У демократичних країнах саме опозиція (політична і парламентська) спонукає владу зважати на інтереси різних соціальних груп населення, впливає на прийняття рішень органами державної влади шляхом пропонування альтернативних напрямів розвитку та діяльності тих чи інших галузей і сфер суспільного життя. Узагальнено виділяють такі основні функції парламентської опозиції: критика дій та намірів парламентської більшості й сформованого чи підтримуваного нею Уряду; пропонування альтернативних програм та рішень; підготовка й апробація власної команди («тіньового» уряду) для виконання своєї політичної програми у разі здобуття влади та інші.

Конструктивна діяльність парламентської опозиції у демократичних державах забезпечує конкуренцію альтернативних напрямів розвитку та діяльності різних сфер суспільного життя і залежить зокрема від рівня її формальної інституалізації та можливості впливу на законодавчий процес. В українських реаліях обмеженість можливостей парламентської опозиції впливати на ухвалення рішень з одного боку фактично знімає з неї політичну відповідальність перед виборцями, а з іншого – спонукає до таких позапарламентських методів діяльності, як, наприклад, організація масових мітингів чи протестів, апелювання до різних міжнародних інституцій щодо утисків опозиції. Натомість в Україні визначення обсягу прав парламентської опозиції та варіантів їх закріплення знаходиться на етапі вироблення. В експертному середовищі та політикумі немає одностайної позиції щодо необхідності закріплення інституту парламентської опозиції на законодавчому рівні. Саме в цьому можна вбачати невизначеність необхідності закріплення статусу парламентської опозиції окремим законом.

Протягом діяльності парламенту останніх двох скликань,можна спостерігати, як активно представниками різних депутатських фракцій було внесено більше десяти законопроектів щодо унормування різних аспектів діяльності парламентської опозиції. Зважаючи на це, дослідження необхідності інституалізації парламентської опозиції та гарантування її прав є доволі актуальним.

Розглядаючи приклад Сполученого Королівства, де статус парламентської опозиції визначений формально і не підкріплений окремим Законом, така практика для України буде неефективною. Тому якщо говорити про інституалізацію статусу парламентської опозиції в Україні, вона повинна підкріплюватись Законом.

У багатьох інших демократичних країнах права та обов’язки опозиції не формалізовані у вигляді спеціальних законів, а закріплені в традиціях та політичній культурі. Таку думку відстоюють противники законодавчого закріплення статусу парламентської опозиції. Крім того, закон, який визначить засади опозиційної діяльності, буде ухвалюватися голосами парламентської більшості, а тому в подальшому може носити провладні інтереси.

Прихильники закріплення прав парламентської опозиції у законодавстві виходять із того, що на нормативному рівні статус опозиції закріплюється з метою захисту її прав в умовах неусталеності політичних традицій [10]. Одним із основних прав парламентської опозиції, яке зможе забезпечити їй здійснення своїх функцій, на рівні закону – це зокрема право на участь у керівництві парламенту та його органів. Також важливим елементом для парламентської опозиції виступає функціонування опозиційного уряду. Зважаючи на це, постає потреба аналізу політико-правових засад становлення інституту парламентської опозиції в Україні.

Для забезпечення ефективної парламентської опозиційної діяльності необхідна наявність комплексу нормативно-правових актів, що її регулюють. Проаналізуємо детально законодавство, що регулює статус парламентської опозиції в Україні, та визначимо можливі напрямки його вдосконалення. Спочатку, виходячи із принципу примату міжнародного права, розглянемо основоположні міжнародно-правові акти, які закріплюють засади регулювання основних демократичних інститутів суспільства, одним з яких і виступає парламентська опозиція. Так, стаття 19 Загальної декларації прав людини [4] встановлює, що кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів. Частина 2 статті 10 Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини [4] доповнює зміст цитованої вище свободи, встановлюючи, що здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадянського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Норми, аналогічні наведеним вище, містяться і у статті 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права [2]. Відповідно до наведених положень міжнародно-правових актів повинно здійснюватися регулювання правового статусу парламентської опозиції за українським законодавством. Серед законів України чільне місце належить Конституції України [7]. Проаналізуємо її на предмет наявності вказаних правових норм.

Так, стаття 1 Конституції України проголошує, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Закріплення таких рис української держави, як демократичність і правовий характер створює підґрунтя для функціонування і законодавчого закріплення правового статусу парламентської опозиції. Ознакою демократичної і правової держави, якою прагне стати Україна, є побудова суспільного життя на засадах політичної багатоманітності. Саме таку ознаку суспільного життя закріплено в частині 1 статті 15 Конституції України, а розвинуто положення про політичну багатоманітність суспільного життя у частині 4 цієї ж статті, згідно з якою гарантом свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України, виступає держава. Можливість здійснення парламентської опозиційної діяльності забезпечується закріпленням Конституцією України прав:

• Ø на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (стаття 34);
• Ø збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб − на свій вибір (стаття 34);
• Ø на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації (стаття 36);
• Ø на участь в управлінні державними справами, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади (стаття 38);
• Ø збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (стаття 39).

У разі обрання громадянина народним депутатом України конституційними гарантіями реалізації його права на здійснення парламентської опозиційної діяльності можна назвати встановлені у статті 80 Конституції України положення про депутатські імунітет та індемнітет.

Певною мірою можливість здійснення парламентської опозиційної діяльності закріплена також у Конституції України у тих нормах, які передбачають право ініціювання розгляду певних питань меншістю від конституційного складу Верховної Ради України. Такі норми, зокрема, містяться у статтях: частина 2 статті 83, яка визначає можливість скликання позачергової сесії Верховної Ради України; пункт 34 частини 1 статті 85, відповідно до якого прийняття рішення про направлення запиту до Президента України здійснюється на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України; частина 1 статті 87, в якій зазначено, що розгляд питання про відповідальність Кабінету Міністрів України.

Проаналізувавши Конституцію України на предмет закріплення у ній правових основ діяльності парламентської опозиції, можемо констатувати те, що чинний Основний Закон встановлює їх загальні передумови, що мають вигляд демократичних гарантій, таким чином конституційно-правова гарантія парламентської опозиції утворює реальну демократію.

Розглядаючи позиції науковців та політиків стосовно закріплення у Конституції статусу парламентської опозиції, то слід зазначити, що В. Журавський відзначає недоречність перенесення регулювання статусу парламентської більшості та парламентської меншості (опозиції) чи будь-яких його елементів у текст Конституції України [3]. Ю. Мірошниченко, навпаки вважає, що потрібно законодавчо до конституційного рівня включно забезпечити гарантії існування і діяльності політичної опозиції і розробку для опозиції механізмів громадського контролю за діяльністю Президента, уряду та парламентської більшості [9] Думки науковців розбігаються, це пояснюється існуванням потреби аналізу політико-правових засад становлення інституту парламентської опозиції в Україні.

Загалом, розглядаючи історію розвитку та становлення парламентської опозиції в Україні, за критеріями парламентських практик та унормування статусу парламентської опозиції можна поділити на чотири етапи.

Одним із перших етапів формування парламентської опозиції виділяють період з1990 по 2006 роки. Розподіл на парламентську більшість та опозицію існував із часу обрання Верховної Ради України у 1990 році. Діяльність парламентської опозиції в цей час здійснювалася на підставі політичних домовленостей із парламентською більшістю. Так, за опозицією закріплювалися посада віце-спікера, посади голів парламентських комітетів, що контролюють діяльність виконавчої та судової гілок влади та впливають на організацію роботи Верховної Ради України, посади заступників чи секретарів решти парламентських комітетів.

Другий етап охоплює період з 2006 по 2007 роки. Із набранням чинності політичної реформи у Конституції України було закріплено інститут «коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України» (тобто парламентська більшість), яка де-юре наділялася значними повноваженнями з формування персонального складу Кабінету Міністрів України та де-факто брала на себе політичну відповідальність за його діяльність. Це зумовило необхідність унормування статусу та прав її політичних опонентів – парламентської опозиції. На цьому перехідному етапі діяльність парламентської опозиції здійснювалася в рамках попередніх політичних домовленостей.

Третій етап триває з 2007 по 2010 роки. Закріплення окремих прав парламентської опозиції в Україні вперше відбулося у виборчому законодавстві. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 01.06.2007 року встановив рівні квоти на представництво парламентської більшості та опозиції в окружних та дільничних виборчих комісіях. Формалізація статусу та основних прав парламентської опозиції була закріплена у Регламенті Верховної Ради України від 19.09.2008 року [11].

У зв’язку із рішенням Конституційного Суду виділяють четвертий етап, який триває з жовтня 2010 року до сьогодні. Після рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 [1], яким відновлено чинність Конституції України від 28 червня 1996 року, з Регламенту Верховної Ради України виключили Главу 13 «Парламентська опозиція». Таким чином, зараз діяльність парламентської опозиції здійснюється відповідно до політичної практики першого етапу.

Зважаючи на це на, можна стверджувати, що у 2010 році відбувся реверс статусу парламентської опозиції, до часу коли її діяльність здійснювалася на підставі політичних домовленостей із парламентською більшістю. Зважаючи на це, на сьогодні опозиція закріплює за собою посаду віце-спікера, її займає депутат від опозиційної фракції Руслан Кошулинський. Депутати парламентської меншості також очолюють посади голів парламентських комітетів, контролюють діяльність виконавчої та судової гілок влади та впливають на організацію роботи Верховної Ради України.

Висновок. Таким чином. ще з часів незалежності ненормований статус опозиції значно гальмував і гальмує законодавчу діяльність Верховної Ради І – VІІ скликань. Функціонування парламентської опозиції у парламенті незалежної України пройшло етап свого становлення та організаційно-ідейного оформлення, але дається в знаки необхідність копіткої роботи над законодавчим закріплення цього інституту та вироблення і реальне впровадження таких стосунків між його учасниками, які будуються на засадах високої політичної культури.

Чинна Конституція України встановлює загальні передумови закріплення правових основ діяльності парламентської опозиції у вигляді демократичних гарантій, які повинні бути розвинуті у нормативно-правових актах, присвячених регулюванню правового статусу вказаного суб’єкта. Так, доцільно викласти пункт 21 частини 1 статті 92 Конституції України наступним чином: «Виключно законами України визначаються організація і порядок діяльності Верховної Ради України, парламентської більшості та парламентської меншості, у тому числі парламентської опозиції, статус народних депутатів України». Однак, незважаючи на безперечну важливість інституту парламентської опозиції для політичної системи демократичного суспільства, вважаємо необґрунтованим та таким, що не виправдано «обтяжить» та ускладнить текст Конституції України включення до її змісту положень щодо конкретних елементів правового статусу парламентської опозиції, якщо до неї не включені положення про статус парламентської більшості.

Існуючий перелік складових свободи опозиційної діяльності партій, передбачений Законом України «Про політичні партії в Україні», повинен бути доповнений можливістю парламентських фракцій (груп), які утворені народними депутатами України − членами політичної партії (партій), або до складу яких увійшли народні депутати України − члени політичної партії (партій), утворювати та брати участь у діяльності парламентської опозиції. В аспекті гарантування діяльності народних депутатів України, що входять до складу парламентської опозиції, необхідно внести такі зміни і доповнення до Закону України «Про статус народного депутата України», які були б спрямовані на визначення парламентської опозиційної діяльності як одного з видів діяльності народних депутатів України й на закріплення рівності прав та обов’язків народних депутатів незалежно від їх належності до парламентської більшості чи опозиції

Отже, аналіз чинного законодавства України на предмет закріплення у ньому правового статусу парламентської опозиції дає можливість зробити висновок про те, що таке закріплення фактично відсутнє. Натомість має місце встановлення загальних засад або регулювання окремих аспектів діяльності парламентської меншості на рівні міжнародно-правових актів, Конституції України, Закону України «Про статус народного депутата України». Лише Закон України «Про політичні партії в Україні» гарантує політичним партіям свободу опозиційної діяльності. Звичайно, для забезпечення нормального функціонування парламентської опозиції цього недостатньо. Тому, закріплення статусу парламентської опозиції повинно знайти місце у спеціально створеному  Законі України.

Література

1. 1.  Рішення Конституційного Суду України у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України вiд 30.09.2010 р. № 20-рп/2010 // Офіц. вісник України. – 2010. – № 72/1 Спец. вип. 1998. – 8 с.
2. 2.  Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини від 04.11.1950 p./ / Офіційний вісник України/ Київ. − 1998.
3. 3.  Журавський В. С. Становлення і розвиток українського парламентаризму (теоретичні та організаційно-правові проблеми)/ Журавський В. С// . – 2002. –  К. − Парламентське вид-во, − С. 305.
4. 4.  Загальна декларація прав людини / Міністерство юстиції України. – [Текст]. – К: Логос.
5. 5.  Закон України «Про політичні партії в Україні» [Текст] – Верховна Рада України. –  Редакція від 12.12. 2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до сторінки: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2365-14.
6. 6.  Закон України «Про вибори народних депутатів України» [Текст] – Верховна Рада України. –  Редакція від 02.12. 2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до сторінки: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/4061-17.
7. 7.  Конституція України від 28. 06. 1996 № 254к/96-ВР / / Відомості Верховної Ради України. – 1996. № зо.
8. 8.  Міжнародний пакт про громадянські та політичні права; Факультативний протокол до міжнародного пакту про громадянські та політичні права / Українська правнича фундація. – К.: Право, 1995. – 39 с
9. 9.  Мірошниченко Ю. Формування парламентської більшості: проблеми та перспективи / / Мірошниченко Ю /. Формування парламентської більшості. Стан, проблеми, перспективи. Матеріали «круглого столу». – К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2000. – С. 74-76.
10. 10.  Опозиція в Україні: межі правового регулювання // «Часопис Парламент». Київ  – 2006. – № 2 . – С. 5.
11. 11.                    Регламент Верховної Ради України » [Текст] – Верховна Рада України. –  Редакція від 19.09.2008. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до сторінки: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1861-17.