Ключові слова: народний суверенітет, політичні права та свободи, парламентаризм.

Досліджуючи питання народного суверенітету, як найважливіший конституційний принцип демократії, необхідно розглянути механізм його реалізації, а також розглянути проблеми його забезпечення в Україні.

Однак перш повернемося ще раз до розуміння сутності та значення народного суверенітету. Деякі науковці сприймають народний суверенітет як декларативний принцип, який не має юридичної сили. Так, ще на початку XX століття Л. Дюгі писав про те, що «уявна догма народного суверенітету є порожня, нічого не пояснює гіпотеза, даремний постулат». Не рідкі такі судження і сьогодні. Наприклад, В.А. Четверніна визначає народний суверенітет як «легітимуючу фікцію», яка використовується з метою створення ефекту легітимності. Згідно з позицією В.А. Четверніна конструкція «народ – носій суверенітету» по суті несумісна з сучасною теорією конституціоналізму, обмеження публічної політичної влади правами людини [7].

Зміст народного суверенітету не передбачає безпосереднього вирішення народом всіх державних питань, постійного управління справами держави з боку всієї соціальної спільності [2]. У тій частині, в якій це виявляється неможливим, слід говорити про неминучі межах реалізації принципу народного суверенітету.

При проведенні референдумів, виборів, використанні інших механізмів безпосередньої демократії залученість кожного громадянина до управління державними справами стає більш помітнішою. Але конституційно-правова думка і практика вже давно прийшли до розуміння неможливості здійснення народного суверенітету тільки в безпосередніх формах, які використовуються не так часто і в основному для вирішення найбільш важливих питань. Управління ж громадськими та державними процесами вимагає постійного і професійного керівництва, що більшою мірою може бути досягнуто за допомогою представницької демократії, тобто представницького управління. Але таке управління не виключає можливості спотворення представницькими установами суверенної волі народу. Крім того, певні суспільні групи, інтереси яких, можуть і не отримати свого представництва в представницьких органах влади, а представлені інтереси – не завжди знаходять відображення в прийнятих нормативно-правових актах.

У сутності принципу народного суверенітету співіснують публічне і приватне начало. Публічне начало відображає та охороняє інтереси влади, що мають суспільно-значимий та загальнодержавний характер. Приватне начало спрямоване на захист інтересів окремої особистості, задоволення прави та свобод суспільства. При цьому найбільш позитивні результати послідовного і стійкого суспільного розвитку досягаються лише при поєднанні публічних і приватних інтересів [5]. В силу наявності публічного начала, народний суверенітет є принципом конституційного ладу, визначальним у сутності організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування. У той же час народний суверенітет можна розглядати і як колективне право народу здійснювати владу, що належить йому безпосередньо, а також через органи державної влади та місцевого самоврядування. Дане право на здійснення народного суверенітету реалізується за допомогою конституційних індивідуальних чи колективних прав громадян [3].

На цьому моменті ми підійшли до розгляду механізмів реалізації народного суверенітету в Україні.

Основою реалізації принципу народного суверенітету є політичні права і свободи громадян України, реалізація яких дозволяє перетворити принцип народного суверенітету з конституційної декларації на політичну реальність.

До таких прав і свобод відносяться: право обирати і бути обраним, право на участь у референдумі, право на участь у всенародних обговореннях, право народної правотворчої ініціативи, право на відкликання народного представника [6].

Вищеназвані права громадян на участь у здійсненні влади розвивають принцип народного суверенітету, безпосередньо випливають з його змісту і є конституційно-правовим втіленням концепції народного суверенітету.

Як і в будь-якій державі, в Україні поряд із народним управлінням (народним суверенітетом) діє державний механізм, який передбачає певні заходи по контролю за виконавчою владою – в умовах парламентської форми правління це прямий парламентський контроль над урядом, в президентській і напівпрезидентської республіках контроль забезпечується главою держави з допущенням до певної міри контролю з боку парламенту.

Як вже зазначалося вище, цілком ясно, що народ, що складається з численних груп і прошарків, не може безпосередньо керувати державою з його вельми розгалуженим апаратом, що вимагає професіоналізму. У державний апарат входять законодавчі, виконавчі органи, органи правосуддя, армія, правоохоронні органи, спеціалізовані установи в багатьох областях. Контроль діяльності цих органів і установ не може бути всенародним, але може і повинен бути демократичним, носити гласний характер, хоча і з допущенням розумною і законом обумовленої секретності. Важливу роль покликані відігравати засоби масової інформації. Державний апарат повинен комплектувати демократичним шляхом на основі рівних можливостей для всіх громадян. Суворе дотримання демократичних принципів у формуванні та діяльності державного апарату – важлива сторона народовладдя.

Розгляд принципу народного суверенітету з позиції можливостей громадян брати участь в управлінні справами держави як безпосередньо, так і через своїх представників дозволяє підкреслити значимість цієї ідеї в конституційній теорії та практиці. Такий підхід сприяє подоланню досить поширеного в наші дні помилки, що полягає в тому, що даний принцип відкидає свободу індивіда стосовно нічим не обмеженої свободи політичного колективного цілого – народу. Із двох форм реалізації народного суверенітету найбільш раціональною і оптимальною є представницька демократія [1]. Що є однією із форм народного суверенітету. Аджде і те, й інше передбачає, наявність певних політичних прав та свобод, що є їх основою.

Принцип народного суверенітету тісно пов’язаний із політичними правами і свободами: з одного боку, він здійснюється, реалізується, розкривається через комплекс політичних прав і свобод, а з іншого – виступає їхньою гарантією, є їхньою передумовою; політичні права і свободи, в свою чергу, перетворюють принцип народного суверенітету з конституційної декларації на політичну реальність [8].

Давай те наведемо приклад основних політичних прав та свобод, які забезпечують реалізацію народного суверенітету. До таких прав та свобод відносяться:

–       право обирати і бути обраними;

–       право на участь у референдумі;

–       право на участь у всенародних обговореннях;

–       право народної правотворчої ініціативи;

–       право на відкликання народного представника;

–       право на обговорення суспільних проблем, шляхом зібрань;

–       право громадян брати участь в управлінні державними справами;

–       право на свободу мирних зборів.

Закріплення цих прав на найвищому рівні (конституційному) і являє собою механізм реалізації народного суверенітету. Адже недотримання норм Конституції України має свої правові наслідки.

Важливе місце в механізмі реалізації принципу народного суверенітету посідає парламент (Верховна Рада України). Адже він є головним елементом представницької демократії та необхідною умовою реалізації принципу суверенітету народу [4].

Сутність парламентаризму зводиться до того, що органи державної влади, відповідальні за свою діяльність, узгоджують її із волевиявленням представницького органу.

Коли досліджувати повноваження та функції українського парламенту (Верховної Ради України) в контексті народного суверенітету через призму політичничних прав та свобод, то можна навести наступні твердження. Які показують нам важливе значення ВРУ, українського парламенту у реалізації народного суверенітету.

Так, у статті 76 Конституції України йде мова про те, хто та за яких обставин має право бути обраним до представницького органу держави: «Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років».

Механізм реалізації народного суверенітету в Україні являє собою конституційно-правове закріплення основних політичних прав та свобод (прав громадян нашої держави брати участь. Які за умов їх дотримання та захисту, можна повністю реалізовувати принцип народного суверенітету. Це призведе у свою чергу до розвитку громадянського суспільства та глибокого закріплення демократичних принципів та цінностей в українському суспільстві.

Список використаних джерел та літератури

1. Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика [Текст] : [монографія] / Бебик В.М. – К., 2000.
2. Гуманістичні засади конституційного ладу України [Електронний ресурс]. – Режим доступу до матеріалів :  http://apelyacia.org.ua/content/2-gumanistichni-zasadi-konstituciynogo-ladu-ukrayini. – «Назва з екрану».
3. Законодавство про звернення громадян та необхідність його оновлення [Електронний ресурс]. – Точка доступу до матеріалів :  http://www.minjust.gov.ua/0/4902. – «Назва з екрану».
4. Кирилюк Ф.М.  Політологія: Навчально – методичний комплекс [Текст] : [колективна монографія] / [Ф.М. Кирилюк, М.І. Обушний, М.І. Хилько та ін.] ; за ред. Ф. М. Кирилюка. – К., 2005. – 776 с.
5. Співвідношення приватного та публічного інтересу у сфері будівництва [Електронний ресурс]. – Точка доступу до матеріалів : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nvmgu_yur/2011_1/Kvasnitska.pdf. – «Назва з екрану».
6. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник » [Текст] : [навчальний посібник] / О.Ф. Скакун. – Пер. з рос. – Харків: Консум, 2001. – 656 с.
7. Немченко Ю.А. Характер представницького мандату у виборцій системі України Україні [Електронний ресурс]. – Точка доступу до матеріалів : http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/vonu/Sip/2009_2/pdf/str_061-069.pdf. – «Заголовок з екрану».
8. Погорілко  В.Ф.  «Основи конституційного права» [Текст] : [навчальний посібник] / В.Ф.Погорілко. – К., 2003. – 450с.

У статті проаналізовано вплив виборчої системи на розвиток українського парламентаризму. Здійснений порівняльний аналіз переваг та недоліків існуючого формату виборчої системи в рамках парламентаризму, а також запропоновані напрямки вдосконалення вітчизняної моделі виборчої системи з метою підвищення ролі парламенту в суспільно–політичному житті держави.

The article analyzes the impact of the electoral system for the development of Ukrainian parliamentarism. The comparative analysis of advantages and disadvantages of the existing format of the electoral system in the parliamentary and suggested ways of improvement of the national model of electoral system to enhance the role of parliament in public life of the state.

На сучасному етапі, вибори є однією з найбільш поширених форм прямого народовладдя, адже саме за допомогою них формуються різні органи публічної влади, зокрема і така державна інституція як парламент. А становлення  та розвиток інституту парламентаризму є одним із пріоритетних напрямків вдосконалення політичних систем багатьох держав світу.

Необхідно зазначити, що суттєвою характеристикою парламентаризму в будь-якій державі є політична структуризація парламенту, яка сприяє підвищенню його ролі в суспільно-політичному житті держави. У свою чергу, на структурування парламенту також впливає багато різних факторів, але основним чинником, що визначає ступінь залучення партій до державної діяльності через впровадження механізму політичного представництва у парламенті, є тип виборчої системи.

Дана тема є актуальною тому, що в нашій державі часто піднімається питання досконалості існуючого формату  виборчої системи до представницьких органів влади, про доцільність його змін, які змогли б в подальшому  забезпечити чесні та прозорі вибори, а також, що саме головне, підвищити роль парламенту в суспільно–політичному житті нашої держави.

Мета роботи полягає в тому, щоб дослідити позитивні та негативні сторони  вітчизняного формату виборчої системи, а також їх вплив на розвиток українського парламентаризму на основі теоретичних та практичних здобутків у галузі досліджуваної проблематики.

Для досягнення мети, були поставлені наступні завдання:

• дослідити виборче законодавство в Україні;
• визначити переваги та недоліки української моделі виборчої системи;
• проаналізувати вплив виборчої системи на розвиток українського парламентаризму;
• визначити напрямки вдосконалення вітчизняної моделі виборчої системи з метою підвищення ролі парламенту в суспільно–політичному житті держави.

Проблема впливу певного типу виборчої системи на політичні процеси і структурування парламенту є предметом численних наукових  досліджень. Зокрема, політологи  М. Дюверже, Дж. Сарторі, К. Оффе, Т. Кіс, К. Давіши, О. Мелешкіна  сформулювали  закономірності взаємозалежності типу виборчої системи та політичних процесів.  Вони зазначають, що нестабільна політична система країни є найбільш чутливою до типу виборчої системи порівняно зі сталими системами [11].  Легітимність  існуючої влади та прийнятих нею  політичних рішень залежить саме від того, наскільки є адекватним представництво виборців у парламенті; але, разом із тим, значна поляризація поглядів політичних акторів країни та їх представництво в парламенті може уповільнити чи унеможливити процеси законотворення, а також призвести до деструктуризації і дестабілізації роботи парламенту. Як приклад негативних наслідків неструктурованого парламенту можна згадати періодичні парламентські кризи, які найчастіше відбуваються у постсоціалістичних державах. Їх супроводжують вибори президентів (Чехія і Угорщина), коаліційні переговори, голосування бюджетів, затвердження програм діяльності урядів тощо. Високий рівень поляризації позицій політичних сил у постсоціалістичних суспільствах є також свідченням і фрагментарності політичної культури суспільства та його невизначеності щодо єдиного політичного курсу, а в подібних умовах вибір типу виборчої системи ще більш  ускладнюється, адже повноцінне політичне представництво виключає повноцінне структурування парламенту [11].

Необхідно відзначити те, що для країн, які знаходяться на етапі демократичного переходу та мають велику кількість конфліктогенних факторів  найбільш прийнятною з точки зору співвідношення якості представництва та ефективності впливу на ці проблеми є пропорційна виборча система [11].

Пропорційна виборча система вперше була запроваджена в 1855 році в Данії,  а дещо пізніше і в Швейцарії, Бельгії та Фінляндії. У той період дані країни були етнічно неоднорідними та мали значну кількість політичних партій, тому таке представництво стало самим ефективним засобом для інтеграції антисистемних партій у політичну  структуру країни. У суспільствах з різними мовами та релігіями мажоритарні системи є, за твердженням С. Роккана та Р. Ліпсета, загрозою для існування політичної системи. Введення деяких елементів представницької меншості є необхідною умовою у стратегії територіальної консолідації [5, 68].

Якщо говорити про українську практику введення та застосування пропорційної виборчої системи, то необхідно розпочати з того, що в березні 2004 року було прийнято Закон «Про вибори народних депутатів України», згідно якого вибори здійснюються за пропорційною системою, коли депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі.

Вибори до Верховної Ради України  2006 та 2007 років  стали практичним випробуванням даної виборчої системи для України, а також дозволили оцінити в реальних умовах і її переваги, і її недоліки.

Почнемо з переваг. Основними аргументами на користь впровадження цієї виборчої системи можуть бути наступні:

1. Система виборів за партійними списками забезпечує пропорційне представництво в парламенті основних політичних уподобань українсього електорату, чого майже неможливо досягнути при мажоритарній системі.

Як аргумент, за політичні партії і блоки, які подолали тривідсотковий виборчий бар’єр, проголосували 77,7% виборців, що взяли участь в голосуванні на виборах 2006 року [6, 8].

2.  Пропорційна модель забезпечує краще структурування парламенту в порівнянні з іншими, адже формується більш менш усталена парламентська більшість та опозиція до неї на основі депутатських фракцій партій.

Як приклад, відповідно до нових норм була сформована коаліція депутатських фракцій, яка вперше за всю історію незалежності нашої держави мала безпосередній вплив на визначення кандидатури Прем’єр-міністра та й загалом всього складу Уряду.

3. Вітчизняний формат виборчої системи сприяє політичній структуризації всього суспільства, а відповідно і зростанню ролі політичних партій у парламенті, хоча якщо говорити про рівень довіри до партій, то він залишився відносно невисоким, але на це є свої причини.

4. Система пропорційного представництва із  закритими списками в єдиному окрузі є дієвим стимулом до формування загальнонаціональних партій та частково зменшує небезпеку регіоналізації політичних сил, що в результаті може призвести до негативних наслідків для всієї держави.

Очевидним є те,  що парламентські вибори дану проблему кардинально не вирішили, а швидше навпаки – підтвердили її наявність, адже кожна дійсно впливова українська політична сила  володіє власною чітко визначеною регіональною сферою впливу. Це можна  простежити через їх електоральні результати в загальнодержавному виборчому окрузі [6, 11].

5. Пропорційна виборча система частково посилює політичну відповідальність партій, тому, як наслідок, робить більш раціональним і вмотивованим голосування електорату за списки партій, хоча в цьому також можна знайти негативні нюанси.

Відповідно до вищезазначеного, можна зауважити, що сподівання прихильників пропорційної моделі лише частково випрадали себе, тому потрібно зробити оцінку ситуації і з протилежної сторони, а саме зі сторони критиків даної системи.

Оцінка аргументів, які вказують на вади пропорційної виборчої системи:

1. Пропорційна модель із закритими  списками партій значно звужує  виборчі права електорату, а відповідно і їх можливість впливати на формування владних структур в державі. Адже, ті громадяни, які не є членами політичних партій, жодним чином не можуть вплинути на порядок розташування кандидатів у списку партії.

2. Пропорційна система закритих  списків збільшує роль партійної бюрократії у формуванні депутатського корпусу, оскільки саме партійні лідери  мають вирішальний вплив на формування списку кандидатів у депутати. Очевидним є те, що в більшості випадків кандидатів у депутати та їх місце у виборчому списку визначає вузьке коло керівників та інвесторів кожної політичної сили [6, 16].  Іншими словами, цей процес швидше нагадує закриті партійні торги, де можна просто придбати бажане місце у виборчому списку.

3. Вітчизняна виборча система в єдиному загальнодержавному окрузі сприяє домінуванню в партійних списках саме столичних політиків та представників великих регіонів, а от інтереси вже незнаних регіонів можуть бути взагалі не представлені в парламентському складі.

Це застереження справдилось повною мірою. Із числа всіх народних депутатів України (станом на кінець 2006 року) більша половина, а саме 57% від загальної кількості парламентарів – є мешканцями Києва. Наступний за територіальною чисельністю загін  є представниками Донецької області, а вже такі області як Житомирська, Рівненська та Чернівецька представлені лише кількома парламентарями.

4.  Виборча система із закритими списками партій сприяє розриву зв’язків кандидатів у депутати зі своїм електоратом, адже з практики добре відомим є той факт, що ті кандидати, які знаходяться у списку після першої десятки,  в основному невідомі більшості виборців і, по суті, не несуть відповідальності перед ними за свою діяльність [6, 19].

Як приклад, світова практика застосування пропорційного виборчого законодавства ґрунтується на створенні виборчих округів у межах певного регіону. При цьому застосовується преференційне голосування, коли виборець фактично робить вибір двічі, тобто голосує за партію, а також надає преференції конкретним кандидатам від цієї ж партії. А в українських реаліях все зовсім не так, а швидше навпаки, адже партіям не потрібно підтримувати постійний контакт з виборцями, і достатнім є лише звичайне використання можливостей ЗМІ для підтримання власного іміджу [9].

5. Ще одним вагомим недоліком існуючого формату виборчої системи  є визначений рівень виборчого бар’єру. Звичайно, на перший погляд здається, що застосування пропорційної виборчої системи з існуючим обмежувальним бар’єром, який є не таким вже й високим, має сприяти високій відповідності результатів виборів уподобанням електорату, однак якщо звернутись до українського досвіду, то стає очевидним те, що до Верховної Ради України останнього скликання потрапило лише п’ять політичних партій та блоків і ніхто з них не набрав більшості голосів виборців.

Більшість політичних партій в Україні – нечисельні, не мають належної соціальної бази і повноцінно не виконують притаманних їм, як політичним партіям, функцій. За цієї умови Парламент неспроможний в повній мірі здійснювати власні повноваження, що в подальшому може скомпроментувати саму ідею парламентаризму [10].

6. У запровадженні даної системи зацікавлені переважно великі партії, і при цьому для них є вигідним застосування вищого виборчого бар’єру. А це призводить до дискримінації дрібних партій та їх прихильників. Подібна дискримінація призводить до частих змін виборчого законодавства, які, за твердженням польського політолога М. Кота, свідчать про низьку якість демократії [8]. А такі свідчення є характерними для політичної системи нашої держави.

До цього необхідно додати також і те, що при збереженні даної тенденції значна кількість електорату в подальшому може втратити віру у власні  виборчі права та можливості, і, як наслідок, перестане брати участь у виборах, а це сприяє поширенню такого негативного явища як політичний абсентеїзм.

Виходячи із зазначеного, можна вважати, що практично майже всі аргументи щодо можливих негативних наслідків застосування такого формату пропорційної моделі на виборах до Верховної Ради України підтвердились. І якщо підводити баланс практичної оцінки  аргументів «за» та «проти» застосування пропорційної системи в запровадженому варіанті, можна зробити висновок, що позитивний ефект є не таким уже і значним, як хотілося б, а  от її вади є очевидними.

Хоча впровадження пропорційної виборчої системи в Україні  – це  звичайно  позитивний та вагомий крок, але застосування саме такої її формули створює загрозу узурпації влади в державі представниками парламентської більшості та створенню певної прірви між виборцями і тими, хто їх представляє.

Вітчизняна виборча модель пропорційного представництва може бути ефективною як для структурування парламенту, так і для структурування суспільства загалом, але для досягнення бажаного результату необхідно змінити  як принципи виборів загалом, так і рівень виборчого бар’єру та правила формування виборчих списків зокрема, створюючи тим самим рівні конкурентні умови.

Отже, відповідно до вищезазначеного основним чинником, який визначає ступінь залучення партій до державної діяльності через впровадження механізму політичного представництва у парламенті,  є тип виборчої системи. Однак при існуючій виборчій системі інститут виборів ризикує остаточно перетворитися на символічний фарс, на «вибір без вибору».

Звичайно запроваджена модель виборчої системи забезпечила пропорційне представництво впливових політичних сил у  Парламенті України, що у свою чергу, мало б мати позитивні наслідки, а якщо точніше – дати швидкий та результативний поштовх для формування Уряду країни, але як можна було спостерігати на практиці, створення коаліції та Уряду  було тривалим та досить затяжним процесом.

Разом із тим, пропорційна виборча система не відображає політичні уподобання левової частини електорату, адже значна частина партій та блоків все ж не змогли подолати встановлений виборчий бар’єр у 3%. Також важливим є те, що була забезпечена висока структуризація Парламенту. Однак це не дало позитивного впливу в сучасних українських реаліях, оскільки у Верховній Раді України переважно представлені лише найміцніші класово-олігархічні об’єднання, які, застосовуючи різноманітні ресурси, зуміли подолати виборчий бар’єр. Існує також маса й інших вад у функціонуванні пропорційної виборчої системи.

Очевидним є те, що дана модель не є ідеальною, але в сучасних українських реаліях вона є найбільш  прийнятною для нашого суспільства, щоправда її існуючий формат потрібно корегувати. Використання пропорційної системи з відкритими списками, утворення багатомандатних виборчих округів в умовах партійної системи поляризованого плюралізму буде сприяти не лише більш адекватному політичному представництву інтересів суспільства, але й встановленню тісного зв’язку між виборцями та їх представниками.

Список використаних джерел та літератури:

1. Дюверже М. Политические партии [Текст] / [пер. с франц.]. – М. : Академический проект. – 2002. – 560 с.
2. Зеленько Г.І.  Політична «матриця» громадянського суспільства: досвід країн Вишеградської групи та України [Текст] / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса.  – К.: Знання України, 2007.  – 336 с.
3. Макаров А. М.  Трансформація парламентаризму в Україні і державах Центральної та Східної Європи /Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний та прикладний аспекти [Текст] / [Кол. моногр.]: За ред. Ф.М. Рудича. – К.: МАУП,  2002. – 488 с.
4. Сарторі Дж.  Вертикальна демократія [Текст] // Демократія: Антологія / Упоряд. О. Проценко. – К. : Смолоскип, 2005. – 1108 с.
5. Липсет С., Роккан С. Структуры размежеваний, партийные системы и предпочтения избирателей [Текст] // Партии и выборы: Хрестоматия / РАН.ИНИОН. Центр социальных научноинформационных исследований. Отв. ред. и сост. Н. Анохина, Е. Мелешкина.  – М.: Наука, 2004. – 554 с.
6. Виборче законодавство України: сучасний стан та перспективи розвитку (аналітичний звіт) [Текст] // Інститут прикладних гуманітарних досліджень. – Х.: ТОВ Видавничо-комерційна фірма «Яшма», 2006. – 240 с.
7. Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 25.03.2004 // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 1665 – 15. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1665-15. – Назва з екрану.
8. Кот М. Чи вчаться політичні партії? Оцінка ефективності політичної гри польських партій у процесі прийняття виборчого закону 2001 року [Текст]  // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2005. – № 2. – 166 с.
9. Зеленько Г.І.  Прогностичний ефект нового виборчого законодавства в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.ipiend.gov.ua/?action=article_detail&article_id=3&mid=12. – Заголовок з екрану.
10. Мартинюк Р. С. Сучасний український парламентаризм: особливості розвитку [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  https://naub.oa.edu.ua/2010/suchasnyj-ukrajinskyj-parlamentaryzm-osoblyvosti-rozvytku. – Заголовок з екрану.
11. Павлова Л. І. Реформування виборчої системи в контексті модернізації українського парламентаризму [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua. – Заголовок з екрану.

Ключові слова: виборча система, пропорційна виборча система, парламент, парламентаризм, структуризація парламенту, партія, електорат.

Key words: electoral system, proportional electoral system, parliament, parliamentarism, structuring of Parliament, party, electorate.

Сумісна компетенція глави держави й уряду у виконавчій сфері відображає намагання розробників концепції раціоналізованого парламентаризму поєднати кращі риси президентської та парламентарної форм правління в організації виконавчої влади – високу функціональну ефективність уряду завдяки залученню до його формування та координації поточної урядової політики глави держави та наявності достатньо самостійного у своїх рішеннях і діях прем’єра – представника парламентської більшості. Атрибутом раціоналізованого парламентаризму є також парламентська відповідальність уряду – інституційна гарантія легітимності урядової політики. Необхідність інвеститури уряду в парламенті (інший типовий атрибут змішаної форми правління), широкі можливості прем’єра визначати склад уряду змушують президента приймати до уваги розстановку партійних сил у парламенті і підштовхують його до призначення на посаду прем’єра особи, яка б користувалася підтримкою парламентської більшості і була здатна сформувати уряд, програма і склад якого знайшли б схвалення в парламенті. У змішаних республіканських формах правління акти глави держави, що стосуються сфери урядової діяльності, потребують скріплення підписом прем’єра чи (і) профільного міністра. Поєднання таких чинників як парламенський спосіб формування уряду, його парламентська інвеститура та контрасигнатура актів глави держави з боку прем’єра забезпечують достатню самостійність уряду і, зокрема, його голови від президента; уряд очолюється впливовим у політичному плані прем’єр-міністром і має ефективні важелі впливу на главу держави, які за певної розстановки сил перетворюють кабінет на одну з найважливіших ланок механізму дежави. Згадана ситуація й ілюструє поняття “раціоналізований парламентаризм” – парламентаризм, обмежений на користь виконавчої влади.

Маючи відповідні переваги перед президентською та парламентарною формами правління, змішана республіка завжди принаймні потенційно несе в собі загрозу нестабільності державно-політичного життя: залучення до формування уряду представницького органу і глави держави, подвійна підконтрольність та відповідальність уряду перед парламентом і президентом у ситуації так званого співіснування, коли парламентська більшість і в цілому похідний від неї уряд належать до одного блоку політичних партій, а глава держави є представником іншої політичної сили обертається згубним партійним протистоянням, наслідки якого об’єктивно не можуть не позначатися на результатах урядової політики. Негативна риса “співіснування” – ускладненість процесу ухвалення рішень, оскільки глава держави і прем’єр у політичному відношенні протистоять один одному, а важливі виконавчі рішення є результатом попередньо досягнутого компромісу між згаданими суб’єктами. У такому випадку лише високий рівень політико-правової культури державних посадовців, підкріплений імперативними процесуальними нормами конституції, які встановлюють обов’язкові механізми взаємодії вищих органів державної влади у здійсненні їхніх сумісних повноважень можуть попередити цілковитий хаос державно-політичного життя. По суті, у ситуації “співіснування” дуалізм виконавчої влади стає однією з найпроблемніших і суперечливих характеристик змішаної форми правління. Попри це, дуалізм виконавчої влади є скоріше позитивною, аніж негативною характеристикою її організації, оскільки сприяє виробленню демократичних традицій взаємодії вищих органів влади, виступає запобіжником проявів узурпації влади як президентом так і партійною більшістю у представницькому органі, привносить елементи взаємоконтролю між главою держави і прем’єром, у кінцевому рахунку слугуючи підконтрольності влади суспільству.

Перший прецедент дуалізму виконавчої влади склався в П’ятій Французькій Республіці – історично першій змішаній формі правління і більшою-меншою мірою став зразком для наслідування для багатьох європейських держав, що підтримали започатковану у Франції державно-правову традицію і визнали за доцільне запровадити в себе змішану форму правління. У самій П’ятій Республіці дуалізм виконавчої влади набув конституційно-правової регламентації. Конституція Франції 1958 р. вказує, що “Президент Республіки головує в Раді Міністрів”, а Прем’єр “у виключних випадках… може заміщувати Президента Республіки в якості голови на засіданні Ради міністрів по конкретному дорученню Президента і зі строго визначеним порядком денним” ((Конституция Французской Республики. Ст. ст. 9, 21 // Конституции государств Европейского Союза. – М.: НОРМА–ИНФРА.М, 1999. – С. 667, 669.)). Приведені конституційні норми інституціоналізують дуалізм виконавчої влади і зумовлюють той факт, що Уряд у Франції може виступати як у формі Ради міністрів, яка об’єднує всіх її членів під керівництвом Президента Республіки, так і як сукупність міністрів під керівництвом Прем’єра (у такому випадку він отримує назву Кабінет міністрів). Особливістю актів Президента, що приймаються на засіданнях Ради міністрів, є те, що вони потребують скріплення підписом (контрасигнатури) Прем’єра і відповідного міністра. Конституція порівняно чітко вказує, які питання підлягають обов’язковому розгляду в Раді міністрів. Практично всі найбільш важливі проекти регламентарних нормативних актів, проекти законів, рішення про постановку питання про довіру Уряду в Національних Зборах (нижній палаті французького Парламенту), про проведення референдуму, призначення на вищі державні посади та інші підлягають обговоренню в Раді міністрів. Однак питання безпосередньо про розподіл повноважень в урядовій сфері між Президентом і Прем’єром у конституційному тексті 1958 р. відображення не знайшло. Тому на підставі відповідних конституційних положень у П’ятій Республіці фактично спонтанно був вироблений механізм розподілу компетенції у сфері виконавчої влади. Згадана практика розподілу компетенції у П’ятій Республіці пройшла певний розвиток. У період безпосередньо після вступу в дію Конституції 1958 р., у час президентства де Голя мало місце своєрідне вертикальне розмежування повноважень Президента й Уряду. Президент головним чином керував здійсненням зовнішньої і військової політики Франції. У постголістський період утвердився своєрідний горизонтальний розподіл повноважень і компетенції, за якого рішення найбільш загального політичного характеру приймаються Президентом, а все поточне управління країною здійснюється Урядом. Однак ні та, ні інша схема практично не працюють в умовах “співіснування”. За такої ситуації Президент має і зобов’язаний шукати компромісу з Урядом, як, утім, ту ж задачу повинен вирішувати й Уряд. В основному питання управління державними справами за такої ситуації зосереджуються в руках Уряду. Водночас – велика частина одноосібних повноважень Президента залишаються недоторканними.

Питання про те, наскільки точно може бути повторена французька державно-правова теорія і практика в умовах інших державно-правових систем і наскільки згубними для них будуть наслідки дуалізму виконавчої влади у випадку “співіснування” залишається, об’єктивно, відкритим. Реально спроби держав, які намагаються відтворити новітній французький державно-правовий досвід у своїх вітчизняних умовах завжди набувають значної специфіки, обумовленої цілою низкою національних чинників: особливостями партійної системи країни, характером політико-правової культури владарюючої еліти, наявністю усталених традицій демократії, а також нормативно-інституційними факторами – особливостями державно-правової системи країни. Зокрема, для кожної країни, яка в певний момент розвитку своєї державності здійснює перехід до змішаної форми правління постає питання про механізм взаємодії й узгодження дій глави держави та уряду у виконавчій сфері. Віднаходження такого механізму набуває принципового значення в досягненні мінімальної легітимності змішаної форми правління – змішана республіка не може бути виправданою, якщо вона унеможливлює чітке визначення суб’єкта відповідальності за результати дій держави.

В Україні намагання застосувати оптимальну формулу компетенційного дуалізму у виконавчій сфері в умовах змішаної форми правління в період дії первинної та чинної редакцій Конституції України набувало принципової несхожості. Однак єдина спільна й визначальна риса, яка об’єднувала обидва випадки – безсумнівний факт, що розподіл компетенції у виконавчій сфері між Президентом України та Кабінетом Міністрів України і до вступу в дію конституційних поправок від 8 грудня 2004 р., і в постреформенний період залишався однаково далеким від тих позитивних результатів, які були досягнуті у державно-правовій практиці П’ятої Французької Республіки. Причини цього були різними і потребують принаймні короткого огляду.

Конструкція механізму влади, запроваджена Конституцією України від 28 червня 1996 р. у своїх загальних характеристиках відповідала стандартам президентсько-парламентарної форми правління, а в багатьох деталях безпосередньо нагадувала змішану Французьку Республіку зразка 1958 р. Риси схожості виявлялися насамперед у способі формування Уряду, подвійній відповідальності Кабінету Міністрів України перед Президентом України та Верховною Радою України, інституті контрасигнатури. Також дослідники зазначали і про схожість дуалізму виконавчої влади в Україні у вищезгаданий період до французького варіанту ((Серьогіна С. Сутність інституту глави держави та його еволюція у світовій державно-правовій практиці // Вісник Академії правових наук України. – 2000. – № 4 (23). – С. 54-65.)). Разом із тим, були й малопомітні, але принципові відмінності. У П’ятій Французькій Республіці Президент володіє правом достроково припинити повноваження Прем’єр-міністра за власною ініціативою. Однак згадане право Глави держави зв’язане однією виключно важливою умовою, яка є ключовою гарантією незалежності Прем’єра від Президента й обумовлює за відповідного збігу обставин (у ситуації “співіснування”) його статус як вільш важливої в політичному плані фігури ніж сам Глава держави. Президент у П’ятій Республіці, відповідно до Конституції, призначає Прем’єр-міністра і за його представленням інших членів Уряду. Він же формально відкликає Прем’єр-міністра й інших міністрів. Фактично ж Президент не може в односторонньому порядку припинити повноваження Прем’єра, оскільки Конституцією передбачена формула “підписує заяву Прем’єр-міністра про відставку” ((Конституция Французской Республики. Ст. 8 // Конституции государств Европейского Союза. – М.: НОРМА-ИНФРА.М, 1999. – С. 667.)), тобто, якщо немає відповідної заяви, відставка Уряду неможлива. Конституція України в редакції від 28 червня 1996 р. згаданої формули, як і будь-яких інших застережень у праві Президента України відправляти Прем’єр-міністра України у відставку на власний розсуд не передбачала. Натомість вимога підпису Главою держави заяви Прем’єр-міністра України про відставку чомусь закріплювалась у ст. 115 (первинної редакції) Конституції України, яка встановлювала право Верховної Ради України прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України, наслідком чого була відставка Кабінету Міністрів України. Якщо за наслідком отриманої резолюції недовіри відповідної заяви Прем’єр-міністра України Главі держави не було чи Президент України не підписував такої заяви, право Верховної Ради України достроково припинити повноваження Уряду набувало характеру юридичної фікції. Останнє слово за Президентом України в питанні дострокового припинення повноважень Кабінету Міністрів України внаслідок прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Уряду підтверджувалося (на випадок можливих сумнівів у цьому) положенням п. 9 ст. 106 Конституції України про те, що Президент України “припиняє повноваження Прем’єр-міністра України та приймає рішення про його відставку”. Фактично інститут парламентської відповідальності уряду в Україні в період дії первинної редакції Конституції України не діяв. Додатковими визначальними важелями впливу Глави держави на стан справ в урядовій сфері було передбачене Конституцією України (первинною редакцією п. 16 ст. 106) право Президента України скасовувати акти Кабінету Міністрів України, призначати та звільняти з посад членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій (п. 10 ст. 106), імперативний характер указів Президента України для Кабінету Міністрів України та відсутність у конституційному тексті положення про те, під чиїм головуванням відбуваються засідання Уряду. Нормативна ж невизначеність змісту, обсягу та організаційних форм здійснення повноважень Кабінету Міністрів України в системі стримувань і противаг перетворювала Уряд фактично на безправного суб’єкта у його відносинах із Главою держави.

Ще один чинник, який розривав необхідний зв’язок між персональним складом Уряду та коаліційною більшістю у представницькому органі, а також між Програмою діяльності Кабінету і програмними засадами партій, які утворювали згадану більшість, відтак – у обох питаннях робив Кабінет Міністрів України безпосередньо й повністю залежним від Президента України – відсутність парламентської інвеститури Уряду. Парламентська інвеститура є механізмом забезпечення реальної участі парламенту у формуванні уряду й передбачає вотум довіри кандидатові на посаду прем’єра і програмі дій нового уряду. Парламентська інвеститура передбачає, що не тільки прем’єр-міністр постає перед парламентом, але він у визначений строк подає програму діяльності уряду, і тільки тоді, коли програму затверджено, уряд приступає до виконання повноважень. До того часу уряд не є легітимним. Згаданий інститут первинною редакцією Конституцією України не передбачався (як не передбачається і чинною), що придавало змішаній формі правління в Україні особливої виключності. До прийняття Закону України “Про Кабінет Міністрів України” від 21.12.2006 р. Україна була єдиною країною зі змішаною формою правління, де Програму діяльності Уряду можна було затвердити будь-коли, тобто Уряд міг функціонувати з незатвердженою Програмою ((Шаповал В. “Конституційний дизайн” України: сучасний стан та перспективи розвитку // http://usps.parlament.org.ua/uploads/docs/Shapoval_checked.doc)).

Поєднання згаданих нормативних чинників, які були вже власним національним “винаходом” розробників Основного Закону України від 28 червня 1996 р. на фоні початкового етапу розвитку вітчизняного парламентаризму зумовлювало цілковиту залежність Кабінету Міністрів України та, зокрема, Прем’єр-міністра України від Глави держави й перетворювало останнього на фактичного Голову виконавчої влади, а Прем’єр-міністра України – на адміністративного Прем’єр-міністра (“Прем’єр-міністра без портфеля”).

Відтак – компетенційний дуалізм у виконавчій сфері знімався й набував цілком формального характеру. Останнє надавало змішаній республіці в Україні характеру такої ж формальності й перетворювало її фактично на напівпрезидентську республіку – спотворену в напрямку гіпертрофії інституту президента форму правління, яка мала зовнішні ознаки змішаної форми правління, але такою не була реально. Саме насамперед через відсутність у первинній редакції Конституції України положень про інститут парламентської інвеститури Уряду та вимоги заяви Прем’єра про відставку, зініційовану Главою держави, “змінна”, “перемінна” (синонімічні назви змішаної республіки) форма правління в Україні в період від прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. до конституційної реформи від 8 грудня 2004 р. не зазнавала жодних принципових змін і фактично не залежала від навності чи відсутності у представницькому органі союзної Президенту України коаліційної більшості. Фактично форма правління в Україні у згаданий період завжди залишалася напівпрезидентською, у якій дуалізм виконавчої влади ставав юридичною фікцією.

Ситуація принципово змінилася після внесення 8 грудня 2004 р. поправок до Основного Закону України. Чинна редакція Конституції України склала правову основу концептуально нової системи стримувань і противаг, яка відповідає критеріям парламентарно-президентської республіки. Висловлюючись максимально узагальнено, ця форма організації механізму влади стала більш децентралізованою, але менш стабільною і функціональною. Основним завданням конституційної реформи був перерозподіл відповідних повноважень Президента України на користь Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України з метою досягнення більшого балансу в системі поділу влади. Реформа надала реального характеру відповідним нормам ст.ст. 106 та 113 Конституції, які закріплюють розподіл компетенції у виконавчій сфері між Главою держави та Урядом. Однак особливістю існуючого компетенційного дуалізму у виконавчій сфері є те, що конституційні поправки від 8 грудня 2004 р. спричиняють ситуацію, за якої здійснення ключових повноважень Президента України вимагає досягнення інституційного компромісу: Глава держави може ефективно діяти лише за умови підтримки Уряду, точніше Прем’єра, але не навпаки – Уряд у своїх діях не потребує принципово підтримки з боку Глави держави. Кабінет Міністрів України, як і Прем’єр-міністр України у функціональному відношенні фактично цілком незалежні від Президента України: принцип відповідальності Уряду перед Главою держави в Конституції України проголошений (ст. 113), але механізм відповідальності не встановлений. У сучасних конституційно-правових умовах єдиним органом, якому фактично підпорядковується Кабінет Міністрів України і який може ухвалити рішення щодо дострокового припинення повноважень Уряду, є Верховна Рада України.

Визначальною рисою дуалізму виконавчої влади в Україні на сучасному етапі є та, що в умовах високого конфліктного потенціалу владарюючих політичних сил, який особливо виразно проявляється в ситуації “співіснування”, інститут президента демонструє “функціональну недостатність” й виявляється позбавленим необхідних інструментів для реалізації свого конституційного статусу гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина, здійснення повноважень щодо керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави, представництва держави в міжнародних відносинах, ведення переговорів та укладення міжнародних договорів України тощо через систему органів виконавчої влади. Фактично в ситуації “співіснування” в Україні дуалізм відповідних повноважень Глави держави й Уряду у виконавчій сфері перетворюється на конфлікт повноважень. Гострота цього конфлікту є безпрецедентною і становить небезпеку для державного суверенітету України. Уже перший нетривалий постреформенний досвід взаємодії Президента України й Кабінету Міністрів України у сфері їхніх функціонально співпадаючих повноважень засвідчив, що у випадку політичного протистояння парламентської більшості й утворюваного нею Уряду, з однієї сторони, і Глави держави, з іншої, узгоджене функціонування механізму влади стає, фактично, неможливе. Цей досвід також показав, що в ситуації політичної конфронтації між гілками влади конституційна система стримувань і противаг перетворюється на відверто деструктивну систему протистояння, а регулятивна функція Основного Закону у вирішенні політичних конфліктів стає недостатньою і потребує спеціальних політичних домовленостей як єдинореальних цивілізованих інструментів розв’язання наявних проблем у відносинах між гілками влади ((Конституційна реформа в Україні: перебіг, стан і перспективи. Аналітична доповідь // Національна безпека і оборона. – 2007. – № 1. – С. 28.)).

Очевидно, що такий ефект від внесених змін до Основного Закону України розробниками концепції конституційної реформи 2004 р. не передбачався і став вагомою втратою в державно-правовому розвитку Української держави. Разом із тим, згаданий конфлікт повноважень придає виключної актуальності питанню про подальший перегляд існуючого формату дуалізму компетенцій у виконавчій сфері в рамках існуючої змішаної форми правління. Об’єктивно, що конструктивною формою такого перегляду мала б стати подальша ревізія Основного Закону України чи поява нової Конституції України.