Ключові слова. Конституційно-правова відповідальність, Верховна Рада України, парламент, дострокове припинення повноважень парламенту, парламентарій, пленарне засідання парламенту, 30 днів чергової сесії, більшість від конституційного складу парламенту.

Annotation. In the article it is investigated the application of the institute of a constitutional and legal responsibility of a parliament in the national legal practice. It is made an analysis of normative regulation of the institute of the pre-term stopping of an authority of Verkhovna Rada of Ukraine, its organs and public servants. Attention is accented on not well-regulated moments and it is made summing up of the ways of refinement of this institute in a national practice.

Key words. Constitutional and legal responsibility, Verkhovna Rada of Ukraine, parliament, a parliamentarian, plenary parliamentary session, thirty days of regular session of parliament, a majority of a constitutional composition of Parliament.

Постановка проблеми. Політико-правові процеси останніх років засвідчили, що питання конституційно-правової відповідальності на сьогодні набули не лише теоретико-методологічної, а й практично-прикладної значущості. Такий вид конституційно-правової відповідальності як дострокове припинення главою держави повноважень парламенту був закріплений у Конституції України, але відповідна конституційна санкція була застосована лише у 2007 році [1, с. 41].

Викладення основного матеріалу. 2 квітня 2007 р. Президент України вперше в новітній вітчизняній конституційній історії зреалізував своє конституційне право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, започаткувавши відповідну практику. Указ Президента України від 2 квітня 2007 р. «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» став результатом гострого протистояння Глави держави, опозиційних парламентських і позапарламентських політичних сил із правлячою парламентcько-урядовою коаліцією [4, с. 257]. В Указі Президент закцентув увагу на порушеннях конституційних норм щодо формування коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, а також мотивував видачу Указу необхідністю запобігання узурпації влади [3].
Важливо відмітити ту цікаву деталь президентського Указу, що він обгрунтовував право Глави держави на розпуск Парламенту, взагалі не згадуючи ст. 90 Конституції України, яка пропонує вичерпний перелік підстав дострокового припинення повноважень Верховної Ради України за ініціативи Президента України. Це, безумовно, завідчувало всю відносність правової аргументації, відтвореної в Указі Президента України. У зв’язку з цим набула особливої актуальності проблема, пов’язана з відсутністю належної нормативної регламентації інституту дострокового припинення повноважень Верховної Ради України за змістом ст. 90 Конституції України [4, с. 258].
З теоретичного погляду проблема парламенту як суб’єкта конституційної відповідальності розглядається і вирішується з урахуванням доктрини організації державної влади.
Згідно з Конституцією Української РСР 1978 р., Верховна Рада УРСР була найвищим органом державної влади (ст. 97 вище згаданого нормативно-праовового акту), проте не була об’єктом санкцій конституційно-правової відповідальності, адже доктрина суверенітету найвищого представницького органу народу не передбачала такого органу, який стояв би над Верховною Радою й мав право застосовувати щодо неї санкції.
Відмова від принципу побудови державної влади на основі суверенітету Веровної Ради й побудова державної влади на засадах поділу цієї влади змінили статус Верховної Ради України. Згідно з чинною Конституцією України Верховна Рада України сама може бути об’єктом і суб’єктом конституційної відповідальності [5, с. 105].
Так, згідно зі ст. 90 Конституції, Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради, якщо впродовж тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не розпочалися [6, с. 34].
Конституційний Суд України у Рішенні по справі N 1-21/2004 про умови дострокового припинення повноважень Верховної Ради України від 19 травня 2004 року N 11-рп/2004 протлумачив, що словосполучення «протягом тридцяти днів» треба розуміти як перебіг тридцятиденного строку підряд, тобто в календарних днях. Обчислення строку починається з дня, коли заплановані пленарні засідання однієї чергової сесії не змогли розпочатися, а якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, то днем його закінчення є наступний робочий день. Виникнення у Президента України права на дострокове припинення повноважень Верховної Ради України пов’язане не з кількістю пленарних засідань, а з кількістю днів, протягом яких пленарні засідання не можуть розпочатися [7].
Що стосується словосполучення «пленарні засідання не можуть розпочатися», то його треба розуміти так: пленарні засідання Верховної Ради України не можуть розпочатися через недодержання встановленого Конституцією України і Регламентом порядку роботи Парламенту. Саме ця причина унеможливлює здійснення конституційних повноважень єдиним органом законодавчої влади в Україні. Тобто, можлива підстава дострокового розпуску парламенту Президентом України – недотримання процедурних (організаційних) аспектів у діяльності Верховної Ради України. Тому, не можна погодитися з висловленням у правовій літературі припущенням, що розпуск парламенту має виключно політичний характер [8, с. 206].
Іншим видом санкцій, що можуть застосовуватися до Верховної Ради України, є прийняття Конституційним Судом України рішення про те, що певний, ухвалений Верховною Радою, закон є неконституційним повністю чи в окремій частині, якщо він не відповідає Конституції України або якщо порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності (ст. 152 Конституції України) [6].
Формами конституційно-правової відповідальності парламенту України є повернення Президентом законів, прийнятих Верховною Радою України, із вмотивованими сформульованими пропозиціями для повторного розгляду, тобто застосування Главою держави права вето [8, с. 207].
Можна дійти до висновку, що різноманітні варіанти кризових ситуацій, які можуть траплятися у державно-правовій практиці (відсутність парламентської більшості, протистояння з представниками інших гілок влади), впливають на здійснення парламентом законодавчої функції. Тому пропонується визнати підставою конституційно-правової відповідальності Верховної Ради України невиконання її основної функції – законодавчої і доповнити п. 8 ст. 106 Конституції України положенням, що повноваження Верховної Ради України припиняються за результатами всеукраїнського референдуму, який ініціюється Президентом України або народом України у випадку неприйняття нею протягом 30 днів жодного закону [9, с. 13].
Суб’єктом конституційно-правової відповідальності може виступати не лише Парламент України, а й окремі його органи. Зокрема, у разі порушення вимог Регламенту головуючим на пленарному засіданні (відповідно Головою Верховної Ради України, Першим заступником чи заступником Голови Верховної Ради України) народний депутат має право звернутися до посадової особи із зауваженнями про допущені порушення. У випадку грубого або систематичного порушення головуючим Регламенту Верховної Ради України після скороченого обговорення може прийняти рішення про відсторонення головуючого від ведення пленарних засідань на трок до двох пленарних днів більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Парламенту [10]. У разі відсторонення головуючого від ведення пленарних засідань три і більше разів протягом однієї чергової сесії, за висновком комітету з питань регламенту, Парламент може розглядати питання про відкликання його з посади [8, с. 207].
У зв’язку з незадовільною роботою за рішенням Верховної Ради України з посад можуть бути відкликані Голова комітету, перший заступник, заступник голови та секретар комітету (ч. 1 ст. 83; п. 2 ч. 3. ст. 7 вищезгаданого закону).
Конституційно-правова відповідальність комітетів Верховної Ради України, депутатських фракцій і депутатських груп чинним законодавством не передбачена. Лише у випадку зменшення кількісного складу менше мінімально допустимої межі зазначені органи припиняють функціонування (ч. 1 ст. 8; ч. 4 ст. 80 вищезазначеного закону).
Спеціалізованими органами у структурі Верховної Ради України, що реалізують функції парламентського контролю, є Уповноважений Верховної Ради України з прав людини і Рахункова палата. До зазначених органів у випадку порушення ними конституційних повноважень також можуть застосовуватися заходи конституційної відповідальності [8, с. 208]. Зокрема, парламент більшістю голосів від конституційного складу приймає рішення про звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України до закінчення строку, на який його було обрано, у разі: 1) порушення ним присяги; 2) порушення вимог щодо несумісності діяльності. Висновок щодо наявності підстави для звільнення з посади Уповноваженого дає спеціально створена тимчасова слідча комісія Верховної Ради України [11].
За поданням Голови Верховної Ради України Парламент може достроково звільнити з посад у разі порушень законодавства України або допущення зловживань по службі Голову Рахункової палати, його Першого заступника і заступника, головного контролера, Секретаря Рахункової палати більшістю голосів народних депутатів конституційного складу [12].
Доцільно розширити підстави конституційно-правової відповідальності органів та посадових осіб Верховної Ради України, наприклад, визначити у Регламенті Верховної Ради України, що Голова Верховної Ради України та його заступники можуть бути звільнені з посади у випадку систематичного порушення Регламенту Верховної Ради. Певного удосконалення потребує інститут конституційно-правової відповідальності таких посадових осіб Верховної Ради України, як Голова Рахункової палати, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, голови комітетів, народні депутати [9, с. 13].
Щодо конституційно-правової відповідальності народного депутата, то варто зазначити, що, оскільки народний депутат входить до складу органу державної влади – Верховної Ради України, то на нього поширюється встановлене ст. 3 Конституції України положення про відповідальність держави перед народом. Відповідно до кандидатури парламентарія пред’являються підвищені вимоги. Наприклад, за порушення конституційної вимоги скласти присягу народний депутат втрачає депутатський мандат [8, с. 208].
Згідно з ч. 3 ст. 7 Закону України «Про статус народного депутата України» парламентарій відповідальний за свою діяльність перед Українським народом як уповноважений ним представник у Верховній Раді України [13]. Ця норма-принцип конкретизується у позбавленні народного депутата за порушення дисципліни та норм етики на пленарному засіданні права на виступ чи, залежно від тяжкості скоєного проступку, можливості участі до п’яти пленарних засідань.
Найбільш сувора санкція конституційно-правової відповідальності, що може застосовуватися до парламентарія, − дострокове припинення повноважень у випадку набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього або порушення вимог несумісності. Інші підстави дострокового припинення повноважень народного депутата (пункти 1, 3-5 ч. 2 ст. 81 Конституції) не є конституційними деліктами і тому не є фактичними підставами конституційно-правової відповідальності. Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України [8, с. 209].
Висновки.
Отже, застосування інституту дострокового припинення повноважень Верховної Ради України вимагає вдосконалення, а зокрема:
– систематизації законодавства з питань конституційно-правової відповідальності в окремому Законі «Про конституційно-правову відповідальність посадових осіб», де необхідно чітко регламентувати порядок застосування дострокового припинення повноважень Верховної Ради України Президентом України;
-доцільно розширити підстави конституційно-правової відповідальності органів та посадових осіб Верховної Ради України, наприклад, визначити у Регламенті Верховної Ради України, що Голова Верховної Ради України та його заступники можуть бути звільнені з посади у випадку систематичного порушення Регламенту Верховної Ради;
– доповнити п. 8 ст. 106 Конституції України положенням, що повноваження Верховної Ради України припиняються за результатами всеукраїнського референдуму, який ініціюється Президентом України або народом України у випадку неприйняття нею протягом 30 днів жодного закону;
– законодавчо передбачити конституційно-правову відповідальність комітетів Верховної Ради України, депутатських фракцій і депутатських груп.

Список використаних джерел
1. Скрипнюк О. Конституція України та розвиток теорії та практики конституційно-правової відповідальності ∕ О. Скрипнюк ∕ ∕ Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2009. − № 6 (92). – С. 41.
2. Мартинюк Р. Інститут дострокового припинення повноважень парламенту : перший вітчизняний досвід ∕ Р. Мартинюк ∕ ∕ Держава і право : Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – 2007. – Випуск 38. – 220 с.
3. Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України : Указ Президента України № 264/2007 від 2 квітня 2007 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.pravda. com.ua/ articles/2007/04/ 6/3226269/
4. Мартинюк Р. Інститут дострокового припинення повноважень парламенту : перший вітчизняний досвід ∕ Р. Мартинюк // Держава і право : Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – 2007. – Випуск 38. – С. 256-261.
5. Кривенко Л. Конституційно-правова відповідальність – елемент конституційно-правового статусу Верховної Ради України ∕ Л. Кривенко ∕ ∕ Часопис Київського університету права. – 2002. − № 4. – С. 104-112.
6. Конституція України : Офіц. видання. – станом на 01.11.2010 р. – К. : Центр учбової літератури, 2010. – 88 с.
7. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про офіційне тлумачення положень частини другої статті 90, пункту 8 частини першої статті 106 Конституції України (справа про умови дострокового припинення повноважень Верховної Ради України) від 19 травня 2004 р. № 11-рп ∕ 2004 ∕ Верховна Рада України : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http: ∕ ∕ zakon.rada.gov.ua
8. Словська І. Верховна Рада України як суб’єкт конституційно-правової відповідальності ⁄ І. Словська ⁄ ⁄ Право України. – 2011. − № 5. – С. 204-209.
9. Мельник О. Конституційно-правова відповідальність вищих органів державної влади / О. Мельник // Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. − К., 2000. – С. 13.
10. Про Регламент Верховної Ради України : Закон України від 10 лютого 2010 р. ∕ ∕ Відомості Верховної Ради України. – 2010 р. − № 14. Ч. 1-2 ст. 29 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4. rada.gov. ua/laws/show/1861-17
11. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини : Закон України від 23 грудня 1997 р. ∕ ∕ Відомості Верховної Ради України. − № 20. – Ст. 99 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov. ua/laws/show/ 776/97-%D0%B2%D1%80
12. Про рахункову палату України : Закон України від 11 липня 1996 р. ∕ ∕ Відомості Верховної Ради України. − 1998 р. − № 24. П. 1 ч. 4, ч. 5 ст. 37 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada. gov.ua/laws/show/ 315/96-%D0%B2%D1%80
13. Про статус народного депутата України : Закон України від 17 листопада 1992 р. ∕ ∕ Відомості Верховної Ради України. – 1993 р. − № 3 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada. gov.ua/laws/show/ 2790-12

The article analyzes the effectiveness of the national electoral system for elections to the Parliament of Ukraine. The analysis of the existing shortcomings of the format of the electoral system and the proposed areas of further improvement to enhance the role of parliament in public life of the state.
Key words: elections, electoral law, electoral system, mixed electoral system, parliament, party, electorate.

Постановка проблеми. У сучасному світі виборча система являється явищем складним та динамічним. Головне її призначення – забезпечити представництво волевиявлення народу та, у подальшому, сформувати життєздатні й ефективні органи влади.
Дана тема є актуальною тому, що в нашій державі часто піднімається питання досконалості існуючого формату виборчої системи до представницьких органів влади, про доцільність його змін, які змогли б у подальшому забезпечити чесні та прозорі вибори, а також, що саме головне, підвищити роль Парламенту в суспільно-політичному житті нашої держави.
Становлення та реформування виборчих систем в Україні, що відбувається як перманентний політико-правовий процес, привертає до себе особливу увагу як фахівців – науковців, політиків, експертів, так і виборців загалом. Виборча система має суттєвий вплив на різні сфери життя суспільства. Від неї залежить формування стабільної партійної системи, парламенту, уряду, місцевих органів державної влади. Вона суттєво і на організацію виборчого процесу, поведінку політичних партій, членів представницьких органів та кандидатів на виборні посади.
В Україні реформування виборчої системи уже традиційно базується на методі «спроб та помилок», а не на наукових та практичних висновках. Виборчі системи, що функціонували на виборах українського Парламенту, не використовувалася більше двох виборчих циклів поспіль. Змішана виборча система та пропорційна система закритих партійних списків зазнали суттєвої критики за період їх застосування.
Додаткової актуальності вивчення різних аспектів виборчої системи у вітчизняному політичному дискурсі набуває з огляду на те, що у 2012 році повинні відбутися чергові вибори депутатського корпусу українського парламенту, а правила проведення цих виборів перебувають ще у стадії розробки.
Мета роботи полягає в тому, щоб дослідити негативні сторони вітчизняної моделі виборчої системи та оцінити її ефективність на виборах до Парламенту України.
Для досягнення мети, були поставлені наступні завдання:
• дослідити виборче законодавство України;
• визначити переваги та недоліки українського формату виборчої системи;
• оцінити ефективність змішаної виборчої системи на виборах до Верховної Ради України;
• визначити напрямки вдосконалення вітчизняної моделі виборчої системи з метою підвищення ролі парламенту в суспільно-політичному житті держави.
Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить про те, що проблемі становлення та реформування виборчої системи України присвячено низку досліджень вітчизняних вчених та практиків. Питанням аналізу виборчої системи присвячено наукові праці вітчизняних науковців: О. Мазура, Б. Ярковського, А. Романюка, Ю. Шведи, С. Рябова, О. Пухкала, М. Росенко, В. Чумака. Однак, визначення конкретних шляхів розвитку виборчої системи України досі залишається дискусійним питанням. Удосконалення виборчої системи вимагає розробки та застосування механізмів, здатних усунути існуючі проблеми в її функціонуванні.
Виклад основного матеріалу. Досвід проведення усіх попередніх парламентських виборів в Україні продемонстрував, що «крайні» варіанти виборчої системи (мажоритарна – пропорційна із закритими списками) є неприйнятними через такі основні причини, як:
– застосування адміністративного ресурсу та «скуповування електорату», що є притаманним для мажоритарної виборчої системи;
– втрачений зв’язок виборців із парламентськими партіями (непрозоре формування виборчих списків);
– продовження практики «вождистського» голосування за пропорційної виборчої системи [15].
Виборчі кампанії показали, що партійна система України стає все більш обмеженою в умовах багатопартійності з жорстким протистоянням у коаліційній боротьбі. Тобто введення до недавна діючої пропорційної виборчої системи не стабілізувало роботу Парламенту та не визначило подальшої структуризації політичних уподобань виборців: абсолютна більшість існуючих у державі партій продовжує і далі не проходити до Парламенту. З уведенням пропорційної виборчої системи пов’язували надії щодо покращення політичної структуризації Парламенту, створення у Парламенті стійкої більшості, забезпечення політичної стабільності тощо. Але очікування не виправдали себе.
Саме тому в нашій державі черговий раз було змінене виборче законодавство. 17 листопада минулого року Верховною Радою України був ухвалений проект закону № 9265-1 від 10 жовтня 2011 року «Про вибори народних депутатів», за який проголосувало 366 народних депутатів. Зокрема, «за» проголосувало 187 депутатів від Партії регіонів, 62 – БЮТБ, 36 – НУНС, 24 – Компартії, 19 – Реформи заради майбутнього, 20 – Народної партії, 18 – позафракційних [10].
Згідно з цим Законом наступні вибори до Верховної Ради України відбудуться за змішаною виборчою системою. Необхідно зауважити, що дану модель виборчої системи вже й раніше використовували в нашій державі. Нею була замінена мажоритарна виборча система. Однак вибори до Парламенту України за змішаною виборчою системою проходили не довгий період – до зміни виборчого законодавства у 2004 році, відповідно до якої була введена в дію пропорційна виборча система.
За всю історію незалежності нашої держави в минулому році вже вчетверте було змінено виборче законодавство, і як показує практика, воно змінюється кожні 6-7 років. Але незалежно від того, які саме зміни робляться в українському виборчому законодавстві, аргументація цих змін залишається незмінною, а саме «удосконалити виборчий процес, зробити його прозорішим та ефективнішим, щоб у Парламенті України були якомога найкраще представлені інтереси всього суспільства» [11]. І зазвичай такі зміни ініціюються представниками тих політичних сил, які перебувають при владі. При цьому можна прослідкувати певну закономірність: коли рейтинги такої політичної сили ставляться під сумнів на шляху до перемоги на виборах за існуючою виборчою системою, ця сила стає ініціатором внесення змін до діючого виборчого законодавства.
В Україні на виборах до Парламенту вже були апробовані всі класичні моделі виборчих систем. Але одну із них, а саме змішану систему вирішили запровадити черговий раз. При цьому вади будь-якої із раніше діючих систем так і залишились невирішеними, і незалежно від введених змін лишаються практично тими ж. А тому вже навіть завдяки цій обставині можна ставити під сумнів факт про те, що наявні проблеми пов’язані саме із виборчим законодавством.
Згідно із останніми змінами, вибори до Верховної Ради України цього року відбудуться за змішаною виборчою системою, тобто половину мандатів – 250 народних депутатів – буде обрано за пропорційною системою й буде розподілено між партіями пропорційно до кількості отриманих голосів. А іншу половину мандатів, тобто ще 250 депутатів буде обрано за мажоритарною системою в одномандатних виборчих округах [11]. Законом встановлюється 5% виборчий бар’єр. При цьому блоки участі у виборах брати не можуть.
Проект нового Закону України «Про вибори народних депутатів» був критично оцінений як міжнародними експертами з виборчого права – представниками Венеціанської комісії та Міжнародної фундації виборчих систем (IFES), так і багатьма вітчизняними експертами, які звернули увагу на вади нової моделі виборчої системи.
Даний законопроект навряд чи може вважатися суттєвим кроком до вдосконалення вітчизняного виборчого законодавства. Він закріплює цілу низку нових дискусійних положень. Загалом, сама ідея повернення до змішаної виборчої системи є доволі сумнівною. З досвіду виборів 1998 і 2002 років яскраво видно те, що дана виборча система сприяє провладним партіям, у першу чергу, – за рахунок використання адміністративних ресурсів та підкупів виборців в одномандатних округах [7].
На сьогодні існує та ефективно функціонує маса різних моделей виборчих систем, які дозволяють виборцям знати своїх депутатів в обличчя. При чому це є можливим не лише при застосуванні змішаних чи мажоритарних систем з голосуванням в одномандатних округах. Як приклад, у Польщі використовують мажоритарну виборчу систему з голосуванням у багатомандатних виборчих округах, коли в одному окрузі обирають п’ять депутатів, тобто перших п’ять кандидатів, які отримали найбільшу кількість голосів виборців. Саме вони і потрапляють до Сейму. Також поширеними в Європі є і різноманітні моделі пропорційної виборчої системи з відкритими списками, коли виборці мають право голосувати за якогось конкретного кандидата від партії. Після проведення виборів розподіл мандатів відбувається з урахуванням преференцій виборців. При цьому, для збалансування інтересів партій та уподобань виборців використовують різноманітні модифікації. Як приклад, кандидат від партії у Чехії, який набрав на виборах 10 % голосів виборців, потрапляє у парламент незалежно від власного номера у списку партії, від якої йде на вибори.
Вагомим недоліком нової вітчизняної змішаної системи є те, що на виборах будуть використовуватись закриті списки кандидатів у депутати від партій. А це веде до того, що виборці будуть знати лише партійного лідера або у кращому варіанті лише першу п’ятірку кандидатів із партійного списку. При цьому спостерігається ще один вагомий недолік нового виборчого законодавства – в Законі України «Про вибори народних депутатів» не має норми, яка існувала раніше у виборчих законах, а саме про те, що на виборчих дільницях мають вивішуватися інформаційні плакати з фотографіями кандидатів, їх передвиборними програмами та іншою інформацією. Тепер це все будуть публікувати лише на сайті Центральної Виборчої Комісії. А тому виборці, які не мають доступу до Інтернету, і в першу чергу це саме сільські виборці, а таких є досить багато, не завжди матимуть можливість зайти на сайт Центральної Виборчої Комісії і ознайомитись із цією всією інформацією. Звичайно, у Законі зазначено, що інформація про партії та їх кандидатів надаватиметься громадянам виборчими комісіями, однак як саме це відбуватиметься, залишається незрозумілим. І ще одне, згідно нового Закону кандидати від одномандатних округів можуть і не мати перевиборних програм. Відповідно, виборцям може бути незрозумілим також і те, чим саме вони планують займатися у Верховній Раді України.
Ідея мажоритарної складової хороша, адже вона близька до ідеї прямої демократії. Але в такому вигляді, у якому її планують застосовувати, тобто у варіанті системи відносної більшості, за якої переможець в одномандатному виборчому окрузі «забирає все», ще одним недоліком мажоритарної складової змішаної системи є неврахування голосів значної кількості виборців. Адже для перемоги в мажоритарному окрузі кандидату необхідно набрати більше голосів виборців ніж будь-який конкурент. При цьому недолік полягає у наступному. Наприклад, якщо в певному окрузі балотується 21 кандидат, і 20 з них наберуть по 4,5 %, а лише один – 10 %, то він буде вважатися переможцем, а решта голосів виборців (90 %) буде втраченою.
Для прикладу, якщо згадати минулу вітчизняну практику застосування такої системи, то за результатами громадської мережі «ОПОРА», яка проводила моніторинг виборчого процесу, у 1998 році втрачені голоси виборців були на рівні 58 % (приблизно 15 мільйонів голосів), а в 2002 році – на рівні 51 % (приблизно 13 мільйонів голосів).
Ще однією вадою є те, що механізм відкликання депутата-мажоритарника не є дієвим, у принципі так само як і імперативний мандат. Тому сумнівним є те, що виборці матимуть змогу контролювати тих депутатів, за яких вони голосували. А це, у свою чергу породжує ще один недолік – так звану незалежність депутатів, обраних в одномандатних мажоритарних округах, які після обрання можуть долучитися до будь-якої політичної сили. Такі політичні технології використовують у першу чергу владні партії для того, щоб мати можливість розширення власного представництва в парламенті, і таким чином, як наслідок, вирішити проблему низьких рейтингів. Це робиться за рахунок так званих депутатів-перебіжчиків, наявність яких нівелює як головний принцип мажоритарної складової, так і представницької демократії загалом [11].
Якщо говорити про балотування самовисуванців, то перш за все необхідно відзначити те, що згідно нового закону самовисуванцем може бути будь-який громадянин, який зможе внести заставу в розмірі 12 мінімальних зарплат (близько дванадцяти тисяч гривень), а також подасть до окружної комісії визначений перелік необхідних документів. А такі вимоги дозволять на наступних виборах до Парламенту балотуватись фактично багатьом представникам так званого «середнього класу». При цьому може з’явитись інша суттєва проблема – в округах зможе балотуватися значна кількість кандидатів-самовисуванців, а це зможе дезорієнтувати електорат і в подальшому ускладнити підрахунок голосів виборців [7].
Якщо говорити про вади нового закону стосовно формування комісій та представництва кандидатів-самовисуванців у комісіях, необхідно звернути увагу на наступне. Кандидати-самовисуванці зможуть бути представленими лише в дільничних комісіях, та й то не всі, тому що серед них проводитиметься жеребкування, за результатами якого буде визначено хто саме буде входити до складу цих комісій. Та й саме формування складу комісій загалом є далеким від досконалості, адже яскраво прослідковуються наступні недоліки:
– парламентські партії, які не будуть висувати кандидатів, а відповідно не будуть мати ніякого відношення до виборчого процесу, усе рівно матимуть можливість бути представленими у складі комісій, адже фракції відповідно до закону мають гарантоване представництво в комісіях;
– формування комісій за поданнями фракцій буде сприяти Партії регіонів та Комуністичній партії, що створили свої партійні фракції, тому будуть мати гарантоване представництво в комісіях. Але, разом із цим, таке формування не буде сприяти існуючій опозиції;
– така система буде представляти в комісіях лише парламентські партії, але жодним чином не гарантує представництво позапарламентським партіям.
У кращому варіанті комісії мали б формуватися не за поданням фракцій, а саме за поданням партій. Також доцільним було б обмеження представництва парламентських партій, як варіант – до 50 %, а інші 50 % – доцільно було б надати позапарламентським партіям і самовисуванцям.
Також у законі присутні і інші недоліки, які варті пильної уваги, адже від їх застосування і буде залежати подальша робота новообраного Парламенту.
Серед них – джерімандеризм, тобто певна технологія нарізання округів, коли їх розподілять у такий спосіб, щоб забезпечити по можливості найкращий результат для певного кандидата.
Питання виборчих округів є також суттєвим проблемним місцем нового виборчого законодавства. Станом на кінець січня цього року в Україні було зареєстровано 36 763 367 виборців у 225 округах, відповідно середня кількість виборців в окрузі складає 163 393 людей, а максимально припустиме відхилення становить 12 % (19 607). При цьому максимальна кількість виборців в одному окрузі складає 183 000 чоловік, а мінімальна – 143 786, тобто різниця між ними може становити близько 40 000 [5]. На практиці це може спричинити розрив у 15-20 мандатів при грі із розмірами виборчих округів, як приклад, у Західній та Східній Україні. Також необхідно згадати і те, що наразі округи формуються відповідно до адміністративного принципу, тому можливим є їх створення з територій, що не межують між собою, наприклад, таке місто як Славутич належить до Київської області, але розташоване у Чернігівській. І на практиці це може створити суттєві труднощі для кандидатів-самовисуванців на користь політичних партій.
Крім того, згідно із Законом зріс прохідний бар’єр до 5 %. На думку Венеціанської комісії, зміна прохідного бар’єру не є достатньо обґрунтуваною [4]. Його підвищення від трьох до п’яти відсотків може поставити під сумнів потрапляння до Верховної Ради України більшості опозиційних сил, а також це може примножити кількість утрачених голосів, які будуть віддані за партії, що не пройшли. Ті місця у Верховній Раді України, які вони могли б зайняти, будуть розподілені між тими, хто подолав встановлений бар’єр.
Таке підвищення прохідного бар’єру можна вважати прямим шляхом до узурпації влади та подальшого спотворення результатів волевиявлення громадян. Високий прохідний бар’єр може вважатися доречним лише для тих країн, де є стабільна політична система, наприклад, в США чи Великобританії. А для нашої держави, підвищувати прохідний бар’єр просто неприпустимо. Тому що у такому випадку до Парламенту пройде не більше 3-4 партій. І відповідно до цього, Верховна Рада України буде представлена лише великими партіями, а малі партії навіть якщо і наберуть значну кількість голосів виборців, не матимуть змоги пройти до Парламенту. Тобто, значна кількість голосів українців не буде врахована.
Також із виборчого бюллетеня була вилучена графа «не підтримую жодного кандидата» («проти всіх»). Якщо взяти до уваги думку громадськості стосовно даного нововведення, то близько 80% опитаних вважають, що дану графу необхідно було залишити, адже це дозволить виборцям висловити свою окрему позицію [6].
Ще декілька суттєвих недоліків до існуючого формату виборчої системи нещодавно було внесено Рішеннями Конституційного Суду України.
Відповідно до Рішень Конституційного Суду України від четвертого та п’ятого квітня цього року, громадяни України, які на момент чергових парламентських виборів будуть перебувати за кордоном, зможуть обирати тільки «партійну» частину Верховної Ради України. Адже віддати голос за кандидата за мажоритарною системою на закордонній дільниці виборці не матимуть можливості. А у Києві, згідно з даним рішенням, суттєво зменшиться кількість виборчих округів та виборців, які закріплені за столицею. Відповідно до вердикту Конституційного Суду України, норма нового закону, згідно з якою закордонні виборчі дільниці були включені до складу одномандатних округів на території Києва, була визнана неконституційною та втратила чинність [12]. Таке рішення було прийняте Судом за поданням народних депутатів України від Партії Регіонів.
Свій вердикт судді аргументували тим, що раніше існуюча норма порушувала права виборців, які перебувають за кордоном, оскільки їх закріплювали за одномандатними округами Києва, і відповідно до цього вони мали голосувати за столичних «мажоритарників».
Відтепер, згідно з рішенням Конституційного Суду України, закордонні дільниці не будуть закріплені за жодним із одномандатних округів. Вони будуть включені до загальнодержавного багатомандатного округу і виборці на дільницях матимуть можливість голосувати за партійними списками.
У свою чергу, таке рішення Конституційного Суду України уже встигло викликати масу критичних зауважень стосовно порушення конституційних прав виборців. Як приклад, про таке порушення було заявлено заступником голови Центральної виборчої комісії Жанною Усенко-Чорною. Вона зазначила, що заборона закордонним виборцям голосувати за мажоритарними округами є обмеженням їх виборчих прав. «Виборче право гарантоване громадянам Конституцією України, і воно не може бути скасоване чи обмежене. Але наразі склалася така ситуація, що це право обмежили», – заявила Усенко-Чорна, коментуючи вердикт Конституційного Суду України [14].
А опозиція схиляється до тієї думки, що таке рішення суддів було спробою «підіграти» нинішній владі. «Влада запустила процес фальсифікації виборів», – сказав, коментуючи вердикт суддів, лідер партії «Фронт змін» Арсеній Яценюк [8]. На його думку, прийнявши таке Рішення, Конституційний Суд України скасовує закордонні дільниці, які були прикріплені до Києва, та утворює замість них три додаткові округи в тих регіонах, які перебувають під контролем Партії Регіонів. «Влада розуміє, що громада столиці її не підтримає, тому має надію на отримання додаткових мандатів саме в тих регіонах, де матиме можливість сфальсифікувати вибори. Виборчий процес фактично вже розпочався, і шулери з Партії Регіонів вкотрий раз вирішили змінити правила проведення виборів під себе», – цитує слова Яценюка прес-служба «Фронту змін» [8]. На його думку, своїм рішенням про новий розподіл округів Конституційний Суд України вносить зміни до Закону, який був прийнятий у результаті складного компромісу влади і опозиції.
Експерти також висловили свої критичні зауваження до рішення Конституційного Суду України. Ольга Айвазовська, голова правління громадянської мережі «Опора», назвала його «дискримінацією виборців». Експерт переконана, що таке рішення є політично вмотивованим. Вона зазначає, що в Конституції України відсутні винятки стосовно виборчих прав тих громадян України, які перебувають за кордоном. Вони знаходяться в рівних умовах, їм надається те ж саме право голосу і з тією самою його вагою, що й громадянам, які проживають на території України. Виникає питання – на основі чого виборцям за кордоном дозволяється голосувати лише за партійними списками? У зв’язку з чим їх, на відміну від решти громадян України, обмежили у праві заповнювати два бюлетені, а відповідно обирати як «партійну» так і «мажоритарну» частини Парламенту? Відповідно до цього, таке рішення суддів фактично дискримінує виборців за ознакою місця їх проживання. Тому, на думку пані Айвазовської, воно є швидше політично вмотивованим, а ніж законодавчо обґрунтованим.
Також вона зазначила і те, що якщо вслід за даним рішенням виникне нова хвиля змін вже існуючих норм виборчого права, які були прийняті в результаті компромісу влади та опозиції, то є висока ймовірність того, що такі зміни приведуть до недемократичного формату законодавства.
Тому вищезазначені зміни виборчого законодавства можуть поставити під сумнів хороші наміри тих, хто їх ініціював. Політичними експертами звертається значна увага на те, що Закон «Про вибори народних депутатів України» є свідомо орієнтованим і адаптованим до наявних потреб існуючої влади, а декларовані ними прагнення покращити виборчий процес та представництво у Парламенті України розцінюється як хороший спосіб прикрити справжні наміри.
Якщо говорити про доцільність введення змішаної моделі виборчої системи в Україні, то перш за все необхідно згадати негативний вітчизняний досвід застосування такої системи. Дана система може призводити до багатьох зловживань. Таким чином, кращим варіантом для українського суспільства є не перехід до змішаної виборчої системи, а зміна донедавна існуючої системи на пропорційну систему з відкритими регіональними списками.
Очевидним є те, що пропорційна модель не є ідеальною, але в сучасних українських реаліях вона є найбільш прийнятною для нашого суспільства, щоправда її попередній формат потрібно корегувати. Використання пропорційної системи з відкритими списками, утворення багатомандатних виборчих округів буде сприяти не лише більш адекватному політичному представництву інтересів суспільства, але й встановленню тісного зв’язку між виборцями та їх представниками.
Отже, вітчизняний досвід періодичних змін виборчого законодавства є наглядним підтвердженням факту про те, що досконалої виборчої системи у природі не існує і існувати не може. Вибір моделі виборчої системи, яка буде максимально ефективною у певній державі, повинен залежати від тієї ситуації, яка склалась у цій державі, від типу її партійної системи, від форми правління та особливостей функціонування політичної системи загалом. Однак вирішальний вплив на процес вибору тієї чи іншої виборчої системи матиме рівень політичної культури владної еліти, від рішеннь якої і буде залежати якість представництва всього суспільства у владному органі.
Виборча система України повинна забезпечити політичну структуризацію суспільства та в системі влади; стимулювати розвиток вітчизняних партій; забезпечити функціонування стійкої парламентської більшості. А тому кроки на шляху до її розв’язання повинні бути здійснені за принципом публічності, за максимально виважених умов і прорахованих наслідків.

Список використаних джерел та літератури:
1. Шведа Ю. Р. Вибори та виборчі системи. Європейські стандарти та досвід для утвердження демократії в Україні [Текст]: [монографія]. – Львів, 2010. – 462 с.
2. Виборче законодавство України: сучасний стан та перспективи розвитку (аналітичний звіт) [Текст] // Інститут прикладних гуманітарних досліджень. – Х.: ТОВ Видавничо-комерційна фірма «Яшма», 2006. – 234 с.
3. Ключковський Ю. Потреба зміни виборчої системи [Текст] / Ю. Ключковський // Вибори та демократія. – 2007. – № 2. – С. 5-10.
4. Венеціанська комісія: прохідний бар’єр у 5% стане проблемою для невеликих партій [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://gazeta.ua/articles/politics/_venecianska-komisiya-prohidnij-bar-er-u-5-stane-problemoyu-dlya-nevelikih-partij/407501. – Назва з екрану.
5. Діюча виборча система народних депутатів в Україні: легальні умови функціонування та рецепти покращення [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://real-politics.org/diyucha-vyborcha-systema-narodnyh-deputativ-v-ukrajini-lehalni-umovy-funktsionuvannya-ta-retsepty-pokraschennya/. – Назва з екрану.
6. Експерти про новий закон про вибори народних депутатів: ризики та шляхи удосконалення [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://elections.cvu.org.ua/index.php?i=546. – Назва з екрану.
7. Законопроект про вибори: переваги та недоліки. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://electioninfo.org.ua/index.php?i=269. – Назва з екрану.
8. КС відкрив «скриньку Пандори» змін виборчого законодавства? [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.voanews.com/ ukrainian/news/ukraine/UKR-Election-04-05-2012-146331025.html. – Назва з екрану.
9. Про вибори народних депутатів України: Закон України від 17.11.2011 // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 4061-VI. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/4061-17. – Назва з екрану.
10. Рада ухвалила закон про вибори народних депутатів. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://tyzhden.ua/News/35603. – Назва з екрану.
11. Радь Т. Зміна виборчого законодавства: змішані почуття. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/columns/2011/11/23/6774267/ – Заголовок з екрану.
12. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини п’ятої статті 52, абзацу другого частини десятої статті 98, частини третьої статті 99 Закону України «Про вибори народних депутатів України» (справа про висування кандидатів у народні депутати України за змішаної виборчої системи) від 05.04.2012 № 8-рп/2012 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/v008p710-12. – Назва з екрану.
13. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 59 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 22 Закону України «Про вибори народних депутатів України» стосовно рівномірного віднесення закордонних виборчих дільниць до всіх одномандатних виборчих округів, які утворюються на території столиці України – міста Києва від 04.04.2012 № 7-рп/2012 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/v007p710-12. – Назва з екрану.
14. Член ЦВК: КС поставив під сумнів легітимність результатів виборів [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/ 2012/04/5/6962176/. – Назва з екрану.
15. Шаповал Є. Система виборів до Верховної Ради України // Харківський дискусійний клуб. – 2009. – 21 березня. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.discussionclub.net. – Заголовок з екрану.

У статті проаналізовано вплив виборчої системи на розвиток українського парламентаризму. Здійснений порівняльний аналіз переваг та недоліків існуючого формату виборчої системи в рамках парламентаризму, а також запропоновані напрямки вдосконалення вітчизняної моделі виборчої системи з метою підвищення ролі парламенту в суспільно–політичному житті держави.

The article analyzes the impact of the electoral system for the development of Ukrainian parliamentarism. The comparative analysis of advantages and disadvantages of the existing format of the electoral system in the parliamentary and suggested ways of improvement of the national model of electoral system to enhance the role of parliament in public life of the state.

На сучасному етапі, вибори є однією з найбільш поширених форм прямого народовладдя, адже саме за допомогою них формуються різні органи публічної влади, зокрема і така державна інституція як парламент. А становлення  та розвиток інституту парламентаризму є одним із пріоритетних напрямків вдосконалення політичних систем багатьох держав світу.

Необхідно зазначити, що суттєвою характеристикою парламентаризму в будь-якій державі є політична структуризація парламенту, яка сприяє підвищенню його ролі в суспільно-політичному житті держави. У свою чергу, на структурування парламенту також впливає багато різних факторів, але основним чинником, що визначає ступінь залучення партій до державної діяльності через впровадження механізму політичного представництва у парламенті, є тип виборчої системи.

Дана тема є актуальною тому, що в нашій державі часто піднімається питання досконалості існуючого формату  виборчої системи до представницьких органів влади, про доцільність його змін, які змогли б в подальшому  забезпечити чесні та прозорі вибори, а також, що саме головне, підвищити роль парламенту в суспільно–політичному житті нашої держави.

Мета роботи полягає в тому, щоб дослідити позитивні та негативні сторони  вітчизняного формату виборчої системи, а також їх вплив на розвиток українського парламентаризму на основі теоретичних та практичних здобутків у галузі досліджуваної проблематики.

Для досягнення мети, були поставлені наступні завдання:

• дослідити виборче законодавство в Україні;
• визначити переваги та недоліки української моделі виборчої системи;
• проаналізувати вплив виборчої системи на розвиток українського парламентаризму;
• визначити напрямки вдосконалення вітчизняної моделі виборчої системи з метою підвищення ролі парламенту в суспільно–політичному житті держави.

Проблема впливу певного типу виборчої системи на політичні процеси і структурування парламенту є предметом численних наукових  досліджень. Зокрема, політологи  М. Дюверже, Дж. Сарторі, К. Оффе, Т. Кіс, К. Давіши, О. Мелешкіна  сформулювали  закономірності взаємозалежності типу виборчої системи та політичних процесів.  Вони зазначають, що нестабільна політична система країни є найбільш чутливою до типу виборчої системи порівняно зі сталими системами [11].  Легітимність  існуючої влади та прийнятих нею  політичних рішень залежить саме від того, наскільки є адекватним представництво виборців у парламенті; але, разом із тим, значна поляризація поглядів політичних акторів країни та їх представництво в парламенті може уповільнити чи унеможливити процеси законотворення, а також призвести до деструктуризації і дестабілізації роботи парламенту. Як приклад негативних наслідків неструктурованого парламенту можна згадати періодичні парламентські кризи, які найчастіше відбуваються у постсоціалістичних державах. Їх супроводжують вибори президентів (Чехія і Угорщина), коаліційні переговори, голосування бюджетів, затвердження програм діяльності урядів тощо. Високий рівень поляризації позицій політичних сил у постсоціалістичних суспільствах є також свідченням і фрагментарності політичної культури суспільства та його невизначеності щодо єдиного політичного курсу, а в подібних умовах вибір типу виборчої системи ще більш  ускладнюється, адже повноцінне політичне представництво виключає повноцінне структурування парламенту [11].

Необхідно відзначити те, що для країн, які знаходяться на етапі демократичного переходу та мають велику кількість конфліктогенних факторів  найбільш прийнятною з точки зору співвідношення якості представництва та ефективності впливу на ці проблеми є пропорційна виборча система [11].

Пропорційна виборча система вперше була запроваджена в 1855 році в Данії,  а дещо пізніше і в Швейцарії, Бельгії та Фінляндії. У той період дані країни були етнічно неоднорідними та мали значну кількість політичних партій, тому таке представництво стало самим ефективним засобом для інтеграції антисистемних партій у політичну  структуру країни. У суспільствах з різними мовами та релігіями мажоритарні системи є, за твердженням С. Роккана та Р. Ліпсета, загрозою для існування політичної системи. Введення деяких елементів представницької меншості є необхідною умовою у стратегії територіальної консолідації [5, 68].

Якщо говорити про українську практику введення та застосування пропорційної виборчої системи, то необхідно розпочати з того, що в березні 2004 року було прийнято Закон «Про вибори народних депутатів України», згідно якого вибори здійснюються за пропорційною системою, коли депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі.

Вибори до Верховної Ради України  2006 та 2007 років  стали практичним випробуванням даної виборчої системи для України, а також дозволили оцінити в реальних умовах і її переваги, і її недоліки.

Почнемо з переваг. Основними аргументами на користь впровадження цієї виборчої системи можуть бути наступні:

1. Система виборів за партійними списками забезпечує пропорційне представництво в парламенті основних політичних уподобань українсього електорату, чого майже неможливо досягнути при мажоритарній системі.

Як аргумент, за політичні партії і блоки, які подолали тривідсотковий виборчий бар’єр, проголосували 77,7% виборців, що взяли участь в голосуванні на виборах 2006 року [6, 8].

2.  Пропорційна модель забезпечує краще структурування парламенту в порівнянні з іншими, адже формується більш менш усталена парламентська більшість та опозиція до неї на основі депутатських фракцій партій.

Як приклад, відповідно до нових норм була сформована коаліція депутатських фракцій, яка вперше за всю історію незалежності нашої держави мала безпосередній вплив на визначення кандидатури Прем’єр-міністра та й загалом всього складу Уряду.

3. Вітчизняний формат виборчої системи сприяє політичній структуризації всього суспільства, а відповідно і зростанню ролі політичних партій у парламенті, хоча якщо говорити про рівень довіри до партій, то він залишився відносно невисоким, але на це є свої причини.

4. Система пропорційного представництва із  закритими списками в єдиному окрузі є дієвим стимулом до формування загальнонаціональних партій та частково зменшує небезпеку регіоналізації політичних сил, що в результаті може призвести до негативних наслідків для всієї держави.

Очевидним є те,  що парламентські вибори дану проблему кардинально не вирішили, а швидше навпаки – підтвердили її наявність, адже кожна дійсно впливова українська політична сила  володіє власною чітко визначеною регіональною сферою впливу. Це можна  простежити через їх електоральні результати в загальнодержавному виборчому окрузі [6, 11].

5. Пропорційна виборча система частково посилює політичну відповідальність партій, тому, як наслідок, робить більш раціональним і вмотивованим голосування електорату за списки партій, хоча в цьому також можна знайти негативні нюанси.

Відповідно до вищезазначеного, можна зауважити, що сподівання прихильників пропорційної моделі лише частково випрадали себе, тому потрібно зробити оцінку ситуації і з протилежної сторони, а саме зі сторони критиків даної системи.

Оцінка аргументів, які вказують на вади пропорційної виборчої системи:

1. Пропорційна модель із закритими  списками партій значно звужує  виборчі права електорату, а відповідно і їх можливість впливати на формування владних структур в державі. Адже, ті громадяни, які не є членами політичних партій, жодним чином не можуть вплинути на порядок розташування кандидатів у списку партії.

2. Пропорційна система закритих  списків збільшує роль партійної бюрократії у формуванні депутатського корпусу, оскільки саме партійні лідери  мають вирішальний вплив на формування списку кандидатів у депутати. Очевидним є те, що в більшості випадків кандидатів у депутати та їх місце у виборчому списку визначає вузьке коло керівників та інвесторів кожної політичної сили [6, 16].  Іншими словами, цей процес швидше нагадує закриті партійні торги, де можна просто придбати бажане місце у виборчому списку.

3. Вітчизняна виборча система в єдиному загальнодержавному окрузі сприяє домінуванню в партійних списках саме столичних політиків та представників великих регіонів, а от інтереси вже незнаних регіонів можуть бути взагалі не представлені в парламентському складі.

Це застереження справдилось повною мірою. Із числа всіх народних депутатів України (станом на кінець 2006 року) більша половина, а саме 57% від загальної кількості парламентарів – є мешканцями Києва. Наступний за територіальною чисельністю загін  є представниками Донецької області, а вже такі області як Житомирська, Рівненська та Чернівецька представлені лише кількома парламентарями.

4.  Виборча система із закритими списками партій сприяє розриву зв’язків кандидатів у депутати зі своїм електоратом, адже з практики добре відомим є той факт, що ті кандидати, які знаходяться у списку після першої десятки,  в основному невідомі більшості виборців і, по суті, не несуть відповідальності перед ними за свою діяльність [6, 19].

Як приклад, світова практика застосування пропорційного виборчого законодавства ґрунтується на створенні виборчих округів у межах певного регіону. При цьому застосовується преференційне голосування, коли виборець фактично робить вибір двічі, тобто голосує за партію, а також надає преференції конкретним кандидатам від цієї ж партії. А в українських реаліях все зовсім не так, а швидше навпаки, адже партіям не потрібно підтримувати постійний контакт з виборцями, і достатнім є лише звичайне використання можливостей ЗМІ для підтримання власного іміджу [9].

5. Ще одним вагомим недоліком існуючого формату виборчої системи  є визначений рівень виборчого бар’єру. Звичайно, на перший погляд здається, що застосування пропорційної виборчої системи з існуючим обмежувальним бар’єром, який є не таким вже й високим, має сприяти високій відповідності результатів виборів уподобанням електорату, однак якщо звернутись до українського досвіду, то стає очевидним те, що до Верховної Ради України останнього скликання потрапило лише п’ять політичних партій та блоків і ніхто з них не набрав більшості голосів виборців.

Більшість політичних партій в Україні – нечисельні, не мають належної соціальної бази і повноцінно не виконують притаманних їм, як політичним партіям, функцій. За цієї умови Парламент неспроможний в повній мірі здійснювати власні повноваження, що в подальшому може скомпроментувати саму ідею парламентаризму [10].

6. У запровадженні даної системи зацікавлені переважно великі партії, і при цьому для них є вигідним застосування вищого виборчого бар’єру. А це призводить до дискримінації дрібних партій та їх прихильників. Подібна дискримінація призводить до частих змін виборчого законодавства, які, за твердженням польського політолога М. Кота, свідчать про низьку якість демократії [8]. А такі свідчення є характерними для політичної системи нашої держави.

До цього необхідно додати також і те, що при збереженні даної тенденції значна кількість електорату в подальшому може втратити віру у власні  виборчі права та можливості, і, як наслідок, перестане брати участь у виборах, а це сприяє поширенню такого негативного явища як політичний абсентеїзм.

Виходячи із зазначеного, можна вважати, що практично майже всі аргументи щодо можливих негативних наслідків застосування такого формату пропорційної моделі на виборах до Верховної Ради України підтвердились. І якщо підводити баланс практичної оцінки  аргументів «за» та «проти» застосування пропорційної системи в запровадженому варіанті, можна зробити висновок, що позитивний ефект є не таким уже і значним, як хотілося б, а  от її вади є очевидними.

Хоча впровадження пропорційної виборчої системи в Україні  – це  звичайно  позитивний та вагомий крок, але застосування саме такої її формули створює загрозу узурпації влади в державі представниками парламентської більшості та створенню певної прірви між виборцями і тими, хто їх представляє.

Вітчизняна виборча модель пропорційного представництва може бути ефективною як для структурування парламенту, так і для структурування суспільства загалом, але для досягнення бажаного результату необхідно змінити  як принципи виборів загалом, так і рівень виборчого бар’єру та правила формування виборчих списків зокрема, створюючи тим самим рівні конкурентні умови.

Отже, відповідно до вищезазначеного основним чинником, який визначає ступінь залучення партій до державної діяльності через впровадження механізму політичного представництва у парламенті,  є тип виборчої системи. Однак при існуючій виборчій системі інститут виборів ризикує остаточно перетворитися на символічний фарс, на «вибір без вибору».

Звичайно запроваджена модель виборчої системи забезпечила пропорційне представництво впливових політичних сил у  Парламенті України, що у свою чергу, мало б мати позитивні наслідки, а якщо точніше – дати швидкий та результативний поштовх для формування Уряду країни, але як можна було спостерігати на практиці, створення коаліції та Уряду  було тривалим та досить затяжним процесом.

Разом із тим, пропорційна виборча система не відображає політичні уподобання левової частини електорату, адже значна частина партій та блоків все ж не змогли подолати встановлений виборчий бар’єр у 3%. Також важливим є те, що була забезпечена висока структуризація Парламенту. Однак це не дало позитивного впливу в сучасних українських реаліях, оскільки у Верховній Раді України переважно представлені лише найміцніші класово-олігархічні об’єднання, які, застосовуючи різноманітні ресурси, зуміли подолати виборчий бар’єр. Існує також маса й інших вад у функціонуванні пропорційної виборчої системи.

Очевидним є те, що дана модель не є ідеальною, але в сучасних українських реаліях вона є найбільш  прийнятною для нашого суспільства, щоправда її існуючий формат потрібно корегувати. Використання пропорційної системи з відкритими списками, утворення багатомандатних виборчих округів в умовах партійної системи поляризованого плюралізму буде сприяти не лише більш адекватному політичному представництву інтересів суспільства, але й встановленню тісного зв’язку між виборцями та їх представниками.

Список використаних джерел та літератури:

1. Дюверже М. Политические партии [Текст] / [пер. с франц.]. – М. : Академический проект. – 2002. – 560 с.
2. Зеленько Г.І.  Політична «матриця» громадянського суспільства: досвід країн Вишеградської групи та України [Текст] / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса.  – К.: Знання України, 2007.  – 336 с.
3. Макаров А. М.  Трансформація парламентаризму в Україні і державах Центральної та Східної Європи /Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний та прикладний аспекти [Текст] / [Кол. моногр.]: За ред. Ф.М. Рудича. – К.: МАУП,  2002. – 488 с.
4. Сарторі Дж.  Вертикальна демократія [Текст] // Демократія: Антологія / Упоряд. О. Проценко. – К. : Смолоскип, 2005. – 1108 с.
5. Липсет С., Роккан С. Структуры размежеваний, партийные системы и предпочтения избирателей [Текст] // Партии и выборы: Хрестоматия / РАН.ИНИОН. Центр социальных научноинформационных исследований. Отв. ред. и сост. Н. Анохина, Е. Мелешкина.  – М.: Наука, 2004. – 554 с.
6. Виборче законодавство України: сучасний стан та перспективи розвитку (аналітичний звіт) [Текст] // Інститут прикладних гуманітарних досліджень. – Х.: ТОВ Видавничо-комерційна фірма «Яшма», 2006. – 240 с.
7. Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 25.03.2004 // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 1665 – 15. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1665-15. – Назва з екрану.
8. Кот М. Чи вчаться політичні партії? Оцінка ефективності політичної гри польських партій у процесі прийняття виборчого закону 2001 року [Текст]  // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2005. – № 2. – 166 с.
9. Зеленько Г.І.  Прогностичний ефект нового виборчого законодавства в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.ipiend.gov.ua/?action=article_detail&article_id=3&mid=12. – Заголовок з екрану.
10. Мартинюк Р. С. Сучасний український парламентаризм: особливості розвитку [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  https://naub.oa.edu.ua/2010/suchasnyj-ukrajinskyj-parlamentaryzm-osoblyvosti-rozvytku. – Заголовок з екрану.
11. Павлова Л. І. Реформування виборчої системи в контексті модернізації українського парламентаризму [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua. – Заголовок з екрану.

Ключові слова: виборча система, пропорційна виборча система, парламент, парламентаризм, структуризація парламенту, партія, електорат.

Key words: electoral system, proportional electoral system, parliament, parliamentarism, structuring of Parliament, party, electorate.

The focus of this work is discussion on the issue of bicameralism in the Ukrainian context. A thorough attention is given to institutional characteristics of a two-chamber Parliament in Ukraine. The article outlines potential prospective and risks of implementation of bicameral Parliament in Ukraine. The article examines and analyzes models of bicameral Parliament which are offered by Ukrainian political scientists. The attempt is also made to infer an optimal model of a two-chamber Parliament in Ukraine.

Постановка проблеми. Структура парламенту є однією з важливих характеристик як самого парламенту, так і держави загалом, що справляє досить значний вплив на рівень ефективності діяльності вищого представницького органу держави, його здатність відображати соціальні і політико-територіальні впливи, які існують у суспільстві. На сучасному етапі розвитку суспільства існування двопалатного парламенту випливає з форми державного устрою та потреби в оптимізації нормотворчої діяльності парламенту. Вибір між одно- чи двопалатним парламентом насправді не є таким простим завданням. Найперше, існування двопалатних парламентів пов’язують із державами, які мають федеративний державний устрій, оскільки одна з палат виникає як орган, що репрезентує всю націю загалом, а друга складається з депутатів, які представляють кожну частину федерації. Звідси виникає питання: Чи дійсно необхідна Україні, унітарній державі, така структура парламенту? І який ефект можна очікувати? Також проблематичність зумовлена тим, що одним з важливих завдань функціонування сучасних держав є питання вибору найбільш оптимальної конфігурації політичних інститутів, яка б значною мірою сприяла розвитку відкритого, стабільного і консолідованого демократичного суспільства. Розмаїття цих варіантів багато в чому залежить від способу обрання законодавців, повноважень, якими володіють законодавчі органи та інших питань, навколо яких точиться напружена дискусія серед політиків та експертів. Одним із ключових є вибір інституціональної структури парламенту: однопалатного (унікамерального) чи двопалатного (бікамерального).

Мета наукової роботи полягає у визначенні підстав і перспектив запровадження бікамерального парламенту в Україні.

Для досягнення мети поставлені наступні завдання: розглянути можливі моделі двопалатного парламенту в Україні; визначити ризики запровадження двопалатного парламенту в Україні; визначити перспективи запровадження двопалатного парламенту в Україні.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Джерел та літератури по даній тематиці є достатньо. Зокрема: українські автори О. Валевський, C. Конончук, Р. Мартинюк, М. Ставнійчук, О. Фісун, О. Ярош та зарубіжні М. Амелер, Р. Даль, Дж. Сарторі, П. Федоров розглядали ключові аспекти інституціальної структури парламенту, в тому числі його однокамеральну та бікамеральну структуру. Проте, залишається відкритим питання ефектів від запровадження тієї чи іншої моделі двопалатного парламенту в Україні.

Викладення основного матеріалу. Упродовж багатьох років в Україні дискутується питання про необхідність запровадження двопалатного парламенту. Аргументи як прихильників, так і противників двопалатної організації парламенту, в нашому суспільстві досі не систематизовані ((Маляренко В. Правда про двопалатний парламент // День. – 2007. – 31 серпня. – № №145. – С. 5)). Тому дуже важливим є дослідження такого важливого питання з розглядом потенційних варіантів моделей бікамералізму в Україні, які пропонують українські науковці, політологи.

Для того, щоб оцінити перспективи запровадження двопалатного парламенту в Україні, спочатку варто розглянути хід дискусії з даної проблеми в українському політикумі.

Ідея про необхідність створення структури парламенту за прин­ципами бікамералізму була представлена в українському політичному дискурсі впродовж усіх 19 років незалежності. Тим не менше, у державній політичній традиції важко віднайти приклади політичних інститутів, збудованих на відповідних принципах, або хоча б посилання на них. Це виводить зазначену проблему в особливу площину, перетворюючи її на питання доцільності впровадження тієї чи іншої моделі бікамералізму у політичну практику.

Саме тому перші проекти Конституції містили у собі два варіанти відповідних розділів, а саме: у тексті подавалася модель бікамерального парламенту, а у додатках – той самий розділ, але з унікамеральною структурою ((Конституція України. Проект. Винесений Верховною Радою України на всенародне обговорення ( в редакції від 1 липня 1992 р.) // Конституція незалежної України: У 3 кн. / Під загальною ред. С. Головатого. – К.: Правнича фундація, 1995. – К. 1. – 398 с., С. 123)). Так, перший проект двопалатної структури парламенту України містився ще у проекті Конституції від 1992 року (в тексті якого, втім, як варіант подавалася і модель однопалатного парламенту) ((Постанова Верховної Ради “Про проект нової Конституції України” від 1 липня 1992 року // Відомості Верховної Ради. — 1992. — № 37. — С. 550 //http://gska2.rada.gov.ua/site/const/post/2525.html#g19)).

Спектр питань, пов’язаних із запровадженням у системі державної влади України верхньої палати парламенту, неодноразово опинявся у центрі уваги українських політологів і правників. Переважно сплески цього інтересу спонукано практичними потребами, пов’язаними з ініціативами переформатування структури та перегляду функцій Верховної Ради, що час від часу виходять від політичних кіл.

Найпершими наслідками цього можна вважати той факт, що наступний проект Конституції, який винесла на розгляд комісія Верховної Ради України по розробці нової Конституції (редакція від 27 травня 1993), зберіг альтернативність у частині проекту структури парламенту (мав як бікамеральний, так і унікамеральний варіант).

З того часу упродовж усієї новітньої історії України ідея запровадження другої палати парламенту постійно виринає у політичних дискусіях і щоразу проходить червоною ниткою у ширшому, ніж внутрішньопарламентський, контексті — як складова реформи політичної системи України. Вона виявляється у ході конституційних трансформацій чи то у вигляді нової Конституції (1994–1996 роки), чи то у вигляді її корекції (спроби реформи політичної системи, що припали на 2000–2004 роки та включили в себе референдум 2000 року і на тому етапі завершилися внесенням змін до тексту Основного Закону у 2004 році).

Не зважаючи на те, що під час проведення референдуму 16 квітня 2000 р. отримало підтримку виборців саме питання про необхідність створення у парламенті верхньої палати, дискусію з цієї проблеми так і не було завершено. Прихильники бікамералізму отримали такий потужний аргумент як пряме схвалення народу, однак за цим схваленням безпосередньо не було конкретного про­екту реформи. Отже, практична реалізація зазначеної частини референдуму знову постала перед питанням доцільності ((Висновок Конституційного Суду України про відповідність Конституції України проекту Закону України «Про зміни до конституції України за результатами всеукраїнського референдуму 16. 04. 2000 року», від 11 липня 2000 р. // http://www.ccu.gov.ua)).

Нова хвиля зацікавлення питанням бікамералізму піднялася під час обговорення конституційних змін протягом 2008-2009 років. Бачення В. Ющенка, так і його політичної команди щодо необхідності другої палати змінилася. Наприклад, у 2007 р. під час святкування Дня Конституції України, Президент В. Ющенко у своїй промові зазначив, що він обстоюватиме посилення основ парламента­ризму, а також не виключає доцільності повернутися до теми формування в Україні двопалатного парламенту. За слова­ми Президента, це дозволить зміцнити представництво регіонів у законодавчому органі й підвищити відповідальність та якість законотворчості ((Тарасов И. Н. Бикамерализм в постсоветском пространстве // Политэкс. — 2006. — №4. — С. 178–184.)).

Таким чином, дискусія про необхідність впровадження бікамералізму в Україні на цей час залишається відкритою. Досі відсутні роботи, присвячені комплексному вивченню можливостей і варіантів запровадження і розвитку двопалатної моделі парламенту. Ще більшої актуальності тема двопалатного парламенту набуває саме у наш час, коли українська політична система (і, зокрема, парламент) виявилася у складній ситуації і не може ефективно працювати.

Отже, ми маємо змогу чітко побачити, як закладалася структура дискусії про бікамералізм в Україні. Тепер потрібно розібратись у тому, які існують перспективи та які можуть виникнути проблеми запровадження двопалатного парламенту в Україні. Основні аргументи за і проти пов’язані з історичними та політичними умовами країни, в якій функціонує парламент. Однак, дослідники виділяють основні переваги й недоліки, що випливають із функцій верхніх палат парламентів.

Серед аргументів на користь існування двох палат політологи називають такі:

– двопалатний парламент забезпечує більш широке представництво, що дозволяє враховувати інтереси більшої кількості суспільних груп, зокрема сформованих за територіальною ознакою;

– наявність двох палат дозволяє уникнути поспіху під час ухвалення парламентом важливих державних рішень;

– запобігання другою палатою політизованим рішенням, що ухвалюються більшістю нижньої палати, котра, як правило, виражає інтереси правлячих партій;

– забезпечення плюралізму інтересів у процесі ухвалення рішень;

– більша публічність і прозорість процедур обговорення і прийняття рішень, оскільки процес ухвалення будь-яких рішень відбувається в кілька етапів, а отже, стає більш доступним для публіки і преси;

– створення умов для прийняття політично виважених рішень, більш скрупульозного і досконалого опрацювання проектів законодавчих актів;

– палати контролюють одна одну, що дозволяє уникнути зловживань з боку однієї палати і підвищити якість роботи самого парламенту ((Журавський В. Двопалатний парламент в Україні: проблеми формування // Право України. – 2001. – № 3. – С. 33-35., С. 35));

– збалансування політично протилежних сил у парламенті, що, в свою чергу, дозволяє краще узгоджувати політичні інтереси суспільства, запобігає свавіллю та зловживанням;

– кожен регіон (територіальна частина, громада) буде представлений у парламенті, що дасть змогу найкращим чином забезпечити його розвиток і врахувати всі можливі інтереси та особливості при ухваленні законів і будь-яких важливих рішень ((Олексій Валевський, Світлана Конончук, Олег Ярош. Двопалатний парламент для України: оцінка можливостей //http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name =News&file=article&sid=6032628&mode=thread&order=0&thold=0)).

У разі застосування коректної й збалансованої моделі формування та організації роботи двопалатного парламенту, він дозволить розширити представництво різних суспільних груп і (або) асоціацій та регіонів, мінімізувати ризики партійної політики, стабілізувати політичний процес, реалізувати функцію неперервності здійснення законодавчої влади в разі дострокового припинення повноважень нижньої палати, більш гнучко впливати на урядову політику, враховувати інтереси більшої кількості суспільних груп у законотворенні.

Дослідники вважають, що уряди, які нехтують другою палатою, зазнають певних ризиків під час реалізації власної політики. Особливо це стосується затвердження програми уряду, затвердження бюджету і голосування вотуму довіри. Наявність більшості в обох палатах звужує можливості політичного маневру для членів коаліції і відтак робить її стабільнішою. Партії сьогодні все більше усвідомлюють цей факт і тому намагаються здобути більшість в обох палатах. Особливо це має значення в парламентських республіках. Стабільність/нестабільність уряду не залежить від структури парламенту, але уряд, який здобув підтримку своєї діяльності в обох палатах, може бути більш упевненим у своїх політичних пропозиціях. Стабільність уряду залежить від виборчого бар’єру. Ще ряд науковців вказує, що підтримка другої палати конче необхідна для здобуття “супербільшості” в разі прийняття основоположних законодавчих актів, зокрема таких, як конституція та внесення змін до неї ((Конончук С. Г. Практика бікамералізму в унітарних державах (порівняльний аналіз) / Cвітлана Конончук, Олексій Валевський, Олег Ярош. ; Український незалежний центр політичних досліджень. — К.: [Агентство “Україна”], 2008. — 112 с., С. 76)).

В зв’язку з цим, до недоліків двопалатності зараховують:

– ускладнення процедури обговорення і прийняття проектів законодавчих актів;

– створення штучних перешкод на шляху оптимального прийняття рішень, що призводить до послаблення представницької влади загалом та до посилення авторитарності правління;

– уможливлення політичного розмежування всередині парламенту, штучного протистояння між палатами і виникнення суперечностей між гілками влади;

– збільшення витрат на утримання парламенту.

Чи дійсно необхідна Україні така структура парламенту? І чи приживеться вона до наших умов (а ми до неї)? Питання доволі складне, тож при його розв’язанні неприпустимий поспіх, а тим більше передвиборчі маніпуляції. Для того, щоб дати відповідь на це питання, потрібно певним чином спрогнозувати, як класичні переваги і недоліки застосування двопалатного парламенту можуть проявити себе в українських реаліях.

Першим, і одним з основних позитивів запровадження двопалатної структури парламенту в Україні було б те, що двопалатний парламент забезпечував би більш широке представництво, це дозволяло б враховувати інтереси більшої кількості суспільних груп, зокрема сформованих за територіальною ознакою. Це було б дуже позитивним наслідком, адже загально відомо, що на даний момент в українському парламенті відстоюються інтереси тільки двох-трьох регіонів, в той час, як більша частина України залишається без захисників власних інтересів у парламенті. Врешті-решт, хотілося б вірити, що запровадження другої палати стало б стабілізуючим чинником української державності, реального розвитку регіонів, підвищення економічної стабільності як регіонів, так і держави. Завдяки цьому може бути досягнутий і більш високий рівень стабільності самої політичної системи держави.

Другим основним позитивом бікамералізму вважається те, що наявність двох палат дозволяє уникнути поспіху під час ухвалення парламентом важливих державних рішень, а також запобігає прийняттю політизованих рішень, що ухвалюються більшістю нижньої палати, котра, як правило, виражає інтереси правлячих партій. У випадку України це було б дуже корисно. Варто хоча б пригадати ратифікацію Верховною Радою угоди між Україною та Росією про Чорноморський флот, яка викликали великий резонанс в суспільстві. За умови існування в Україні верхньої палати парламенту, таке б важливе державне рішення приймалося б виваженіше, з врахуванням можливих наслідків. Тому, на перспективу, бікамеральний парламент міг би попередити подібні прикрі рішення з боку українських парламентарів.

З іншого ж боку, мінуси бікамералізму також очевидні. Ускладнена процедура прийняття парламентом рішень може призвести до вповільнення темпу роботи органу законодавчої влади і, як наслідок, гальмування економічних, соціальних та правових реформ. Мало того, що робота в українському парламенті часто перетворюється на цирк, відбуваються блокування трибуни, бійки між депутатами, низька швидкість прийняття законопроектів, так, за таких умов, діяльність верхньої палати може принести більше проблем в процесі розгляду і прийняття законопроектів, ніж в самій якості роботи.

Крім того, якщо бікамералізм в Україні передбачатиме надання палатам неоднакової влади, тоді слід очікувати і процедурно-процесуальних ускладнень у їхній діяльності, посилення внутрішніх протиріч і спроб зловживання своїми повноваженнями.

По-друге, до класичних ризиків створення двопалатної структури парламенту відносять те, що це може стати кроком до посилення федералістських прагнень регіонів. І справді, зважаючи на українські реалії: штучний поділ України на Захід та Схід, протистояння регіонів, а також нещодавні історичні події, коли у період Помаранчевої революції представники східних областей висловлювали гасла сепаратизму і закликали до створення «Донецької республіки», Донецької Федеративної Республіки, запровадження верхньої палати може посилити дане протистояння. Але, як на мене, цього не повинно відбутися. По-перше, в історії немає подібного прецеденту. По-друге, якщо формування верхньої палати відбувається як і на виборах до Верховної Ради України тільки за мажоритарною виборчою системою, то як це може призвести до федералізації держави? По-третє, прийняття рішення у верхній палаті вимагатиме узгодженості між представниками від всіх областей, а не їхньому протистоянню. Але це все тільки теорія, самі ж розуміємо, що українська практика виходить за рамки політичної класики.

Отже, ми з’ясували, які існують потенційні переваги та недоліки застосування бікамерального парламенту в Україні. Саме тому, з врахуванням цих чинників, варто перейти до розгляду можливих моделей запровадження бікамералізму в Україні.

Класична модель двопалатності передбачає існування верхньої палати від територіального або регіонального представництва і нижню палату від політичного або індивідуального депутатського представництва.

Фактично всі українські дослідники бікамералізму погоджуються, що нижня палата парламенту (Верховна Рада) повинна обиратися за пропорційною системою виборів. Число депутатів у цій палаті коливається від 100 до 450 представників у залежності від задумів науковців.

Більш цікавими є погляди дослідників на моделі формування верхньої палати та моделі регіонального представництва у верхній палаті, хоча в більшій мірі вони збігаються. Та все ж, поміж усіх виділяються дві моделі.

Представником першої моделі є колишній міністр юстиції Микола Оніщук. Говорячи про можливі переваги від моделі, він зазначає, що двопалатний парламент сприятиме подальшій демократичній децентралізації країни. Він пропонує верхню палату парламенту, яка, з огляду на західноєвропейську традицію права, може називатися Сенатом, формувати за мажоритарною виборчою системою. Її кількісний склад повинен визначатися, виходячи з особливостей адміністративно-територіального устрою України, через рівне представництво регіональних громад (непрямі вибори) і може становити 70—90 депутатів. При цьому складовою формування верхньої палати можуть бути і прямі вибори сенаторів у мажоритарних округах (не менше третини). Нижня палата Верховної Ради України (Національні збори) має формуватися за пропорційною виборчою системою і формулювати у законодавчому органі волю народу, опосередковану політичними партіями та їх блоками. Її кількісний склад визначатиметься покладеними на цю палату функціями та повноваженнями і може становити до 300 депутатів ((Оніщук М. Бікамералізм: тренди для України: [питання застосування норми двопалатного парламенту для українського парламентаризму] /Микола Оніщук, міністр юстиції. // Дзеркало тижня. – 2008. – 28 черв. – 4 лип. (№24). – С.4.)).

Другу модель розробив науковець Національного інституту стратегічних досліджень О. Фісун. За його моделлю, верхня палата парламенту – орган представників територіальних громад, які об’єднані за цим принципом у комісії для здійснення своїх повноважень. Верхня палата створюється за принципом представництва існуючих у суспільстві інтересів територій. Її основною функцією є тактичне спрямування законодавчих актів на реалізацію суспільно важливих інтересів громад, а також механізм противаги політичному волюнтаризму окремих політичних сил, які представлені у нижній палаті парламенту. За його словами, до складу верхньої палати, як свідчить досвід, доцільно залучити як постійних сенаторів екс-президентів країни. Виконання функцій та розподіл повноважень між різними палатами залежатиме від принципів формування верхньої палати. Залежно від цього, кількісний склад верхньої палати може коливатися (від 81 до 140 сенаторів).

Також, в межах своєї моделі Олександр Фісун запропонував наступні варіанти регіонального представництва у верхній палаті:

– перший варіант – усі суб’єкти адміністративно-територіального устрою України отримують однакову (по 3 мандати) кількість місць у верхній палаті;

– другий варіант – по одному додатковому місцю у верхній палаті отримують суб’єкти з населенням понад 2 мільйони, плюс на кожен додатковий мільйон ще по одному представнику;

– третій варіант – по одному додатковому представнику отримують суб’єкти з населенням понад 1,5 мільйони осіб, по 2 додаткових місця – з населенням понад 2 мільйони.

При цьому верхні палати можуть обиратися прямими (мажоритарним голосуванням), змішаними (по частині пропорційним і мажоритарним) та непрямими виборами (верхня палата формується або зібранням депутатів всіх рівнів місцевого урядування, або колегією виборців) ((О. Фісун. Перспективи запровадження двопалатного парламенту в Україні // http://www.niss.gov.ua/Monitor/mart2009/14.htm)).

Як бачимо, модель О. Фісуна є набагато конкретизованішою та ґрунтовнішою за модель М. Оніщука, в ній запропоновано по декілька варіантів розвитку подій, але при цьому виникають певні сумніви у необхідності представленості у верхній палаті сенаторів екс-президентів країни.

Також видається прийнятною модель двопалатного парламенту в Україні, яку пропонує кандидат політичних наук, доцент кафедри державно-правових дисциплін правничого факультету Національного університету “Острозька академія” Р. Мартинюк. За його пропозиціями, верхня палата, яка звичайно складається з фахівців-професіоналів (на відміну від нижньої, що формується на партійній основі з політиків часто без фахового досвіду), покликана забезпечити врівноважений підхід у законопроектній роботі, надати їй високого професійного рівня. Діяльність верхньої палати має стримувати нижню, створюючи такі умови, за яких буде забезпечений зважений законодавчий процес, виключене прийняття непродуманих та поквапливих рішень і зберігатиметься рівновага в державному механізмі. Теоретично в умовах бікамеральної структури палати виступають одна щодо одної як експертні установи. Між тим, якщо верхня палата перестає грати таку роль і стає аналогічною за своїм складом нижній палаті, вона перетворюється в зайвий дублікат останньої ((Мартинюк Р. Чи потрібен Україні двопалатний Парламент? // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – № 8. – С. 99-102.)).

Отже, з огляду на вищезазначені варіанти науковців, найбільш прийнятною наступна модель двопалатного парламенту в Україні.

Верхня палата – нехай це буде Сенат, як більшість дослідників звикли її називати – створюється за принципом представництва областей України. І її основною функцією є тактичне спрямування законодавчих актів на реалізацію суспільно значимих інтересів громад, а також як механізм противаги політичному волюнтаризму окремих політичних сил представлених у нижній палаті парламенту ((О. Фісун. Перспективи запровадження двопалатного парламенту в Україні // http://www.niss.gov.ua/Monitor/mart2009/14.htm)).

Оптимально було б проводити вибори до верхньої палати за мажоритарною виборчою системою, адже в такому випадку виборці точно б знали кого вони обирають. Дуже важливо, щоб сенатори не були членами партій, адже, в іншому випадку, діяльність верхньої палати може стати копією нижньої палати. За такої моделі усі суб’єкти адміністративно-територіального устрою України отримують однакову кількість місць у верхній палаті – по 4 від кожної області і АР Крим. Зважаючи на це, верхня палата повинна складатися з 100 сенаторів. З однієї сторони така кількість сенаторів не надаватиме привілеїв ні одному з регіонів України, з іншого – утримання верхньої палати не повинно стати обтяжливим.

Згідно з встановленим правовим порядком, ініціатива створення та розгляду правових актів належить Президенту України, депутатам і представникам обох палат парламенту, Кабінету Міністрів України, Національному банку України.

Верхня палата парламенту, Сенат, знайомиться в комісіях з наданим Інститутом права парламенту правовим актом. Комісії напрацьовують свої рекомендації стосовно схвалення або відхилення правового акту і передають його для подальшого узгодження на пленарному засіданні верхньої палати. Верхня палата заслуховує рекомендації комісій і без розгляду простою більшістю голосів від не менш половини від загальної кількості повноважних і регіональних представників палати узгоджує або відхиляє наданий правовий акт. В разі відхилення правового акта він повертається до Інституту права парламента на доопрацювання. В разі узгодження, правовий акт надходить до Нижньої палати, де з ним попередньо знайомляться у фракціях для напрацювання зауважень і пропозицій і визначення стосовно його прийняття, доопрацювання або зняття з розгляду ((Новий Курс України : Двопалатний парламент: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // www.nku.kiev.ua/index.php?lang=2&page=448)).

За даною моделлю створюються основні механізми стримувань та противаг у системі державної влади. Значно посилюється забезпечення політичної стабільності, прав меншості. Завдяки ретельному розгляду питань в обох палатах покращується законотворчий процес.

Висновки. Запровадження верхньої палати Парламенту є одним із найбільш дискусійних питань у суспільстві та середовищі політичної еліти України. Отже, є очевидним, що рішення про формування в Україні двопалатного парламенту є дуже важливим. Саме тому, воно повинне ґрунтуватися не на політичних амбіціях, емоціях або позакулуарних домовленостях певних політиків, які таким чином бажають собі підняти рейтинг. Прийняття цього рішення передбачає ретельне опрацювання законодавства та експертне обговорення, в процесі яких і потрібно дати відповідь на головне питання: чи потрібен Україні двопалатний парламент? А для цього вже потрібен консенсус між політичними силами як всередині Верховної Ради, так і між різними гілками влади щодо здійснення цих змін, щоб запровадження бікамералізму в Україні принесло користь не тільки політикам, але й всім громадянам.

Перелік ключових слів : бікамералізм, унікамералізм, верхня палата, нижня палата, парламент, територіальне представництво, виборча система, модель бікамералізму, інституційна структура.

Під парламентом звичайно розуміють одно- або двопалатну представницьку установу, хоча з юридичних позицій це поняття може бути значно складнішим. В англосаксонському праві парламент – триєдина установа, яка включає главу держави (монарха у Великобританії, президента в Індії), верхню і нижню палати. У країнах, які зазнають впливу англійського права, де представницький орган має одну палату а главою держави є президент, парламент розглядається як двоєдина установа, що складається із зазначених органів. Навпаки, у континентальному праві під парламентом розуміють його обидві палати (єдину палату), а глава держави не може бути його складовою. В юридичному середовищі трапляються випадки і більш оригінального сприйняття парламенту. Німецький Бундесрат у вітчизняній фаховій літературі звичайно визначається як верхня палата німецького Парламенту (нижня палата – Бундестаг). Однак у самій Німеччині більшість державознавців вважають, що тільки Бундестаг можна йменувати парламентом. Відповідно до змісту Основного Закону ФРН тільки Бундестаг обирається населенням, складається з депутатів (тільки членів Бундестагу Основний Закон називає депутатами) і представляє німецький народ як єдине ціле. Лаконічні формулювання німецького Основного Закону про статус Бундесрату в питанні про визначення його природи обмежуються вказівкою на те, що “через Бундесрат землі приймають участь у законодавчому управлінні Федерацією і у справах Європейського Союзу” ((Основной Закон Федеративной Республики Германии. Ст. 50 // Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л. А. Окунькова. – М.: НОРМА-ИНФРА.М, 1999. – 816 с., с. 196)).

У сучасний період у більшості країн діють двопалатні парламенти. Двопалатність (бікамералізм) тривалий час була типовою рисою парламентаризму. Ще для буржуазних парламентів у період їх виникнення була характерна двопалатна структура. В унітарних державах вона відобразила насамперед компроміс між буржуазією, що прагнула влади і дворянством. При цьому нижні палати формувались шляхом прямих виборів. Представницьким нижнім палатам протистояли верхні, призначувані главою держави чи сформовані за спадковою ознакою, або утворені тим і іншим шляхом. За таким принципом, наприклад, донедавна формувалася Палата Лордів Великобританії.

Перевага двопалатної структури парламенту вбачається насамперед у тому, що верхня палата покликана виступати як засіб стримування демократичних аномалій, які можуть проявлятися в нижній палаті ((Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. – К.: Програма Л, 1995. – 136 с., с. 14)). Верхня палата, членство в якій відповідає більш жорстким умовам, утримує нижню палату від поспішних, непродуманих, емоційних рішень. Верхня палата, яка звичайно складається з фахівців-професіоналів (на відміну від нижньої, що формується на партійній основі з політиків часто без фахового досвіду), покликана забезпечити врівноважений підхід у законопроектній роботі, надати їй високого професійного рівня. Діяльність верхньої палати має стримувати нижню, створюючи такі умови, за яких буде забезпечений зважений законодавчий процес, виключене прийняття непродуманих та поквапливих рішень і зберігатиметься рівновага в державному механізмі. Теоретично в умовах бікамеральної структури палати виступають одна щодо одної як експертні установи. Між тим, якщо верхня палата перестає грати таку роль і стає аналогічною за своїм складом нижній палаті, вона перетворюється в зайвий дублікат останньої (( Гайєк Ф. А. Право, законодавство і свобода. Нове визначення ліберальних принципів справедливості і політичної економії. Т. І-ІІІ. – К.: Аквілон-Прес, 2000. – 448 с., с. 101)).

Очевидним є також те (принаймні з абстрактно-теоретичних позицій, не враховуючи національної специфіки), що спеціалізація палат бікамерального парламенту веде до покращення якості їх діяльності: кажучи цілком спрощено, двопалатний парламент виконує свої функції краще і якісніше ніж однопалатна представницька установа.

Після Другої cвітової війни від двопалатної системи відмовились ряд європейських держав, деякі країни Азії й Африки з унітарною формою державного устрою. Хвиля загального демократичного піднесення, що спостерігалась у повоєнний період та зумовлене нею запровадження прямих виборів до верхніх палат унеможливили здійснення верхніми палатами традиційно їм притаманної функції контролю за нижніми палатами. До того ж, у ряді європейських держав верхні палати парламентів скомпрометували себе співробітництвом із фашистами. Як наслідок – частина бікамеральних європейських парламентів була реорганізована в монокамеральні. Однак у період краху радянської системи в деяких країнах Східної Європи (Польща, Румунія, Білорусь, Росія) спостерігалася зворотня тенденція. У результаті проведеної там перебудови державного механізму була відновлена бікамеральна структура парламенту.

Нині двопалатна структура парламентів характерна насамперед для федерацій, де верхня палата репрезентує інтереси суб’єктів федерації.

Бікамералізм виправдовує себе лише в умовах розвиненого парламентаризму. Як вважає Джованні Сарторі, запровадження двопалатної структури представницького органу є доцільним на тому етапі розвитку державності, коли в силу розвитку партійної системи стане можливим формування близької за партійною приналежністю парламентської більшості в нижній і верхній палатах парламенту ((Сарторі Джованні. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів. – К.: АртЕк, 2001. – 224 с., с. 178)); за інших умов запровадження другої палати парламенту спричинить ускладнення (сповільнення) законодавчого процесу ((Шаповал В., Борденюк В., Журавльова Г. Парламентаризм і законодавчий процес в Україні. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – 216 с., с. 111)). Також в умовах авторитарного режиму вето сильної верхньої палати, яка звичайно формується із прибічників глави держави, може суттєво ускладнювати законодавчий процес.

На переконання дослідника, принаймні в теоретичному плані посилення начал парламентаризму в організації механізму влади в Україні та підвищення ефективності діяльності Верховної Ради України потребує розв’язання питання про здійснення відповідних інституційних змін у структурі Парламенту – переходу до бікамеральної структури Верховної Ради України ((Журавський В. Двопалатний парламент в Україні: проблеми формування // Право України. – 2001. – № 3. – С. 33-35., с. 33)).

Запровадження двопалатної структури українського Парламенту крім вищезгаданих загальнотеоретичних має ще один важливий аргумент, обумовлений суто національними реаліями. Верхня палата, яка б утворювалась на основі представництва регіонів і територіальних громад, стала б легальним засобом впливу регіональних еліт на формування державної політики, відображення в законодавчій діяльності регіональних інтересів та інтересів територіальних громад. Таким чином, верхня палата стала б стабілізуючим чинником української державності, забезпечила б більш високий рівень стабільності політичної системи України, сприяла б зменшенню випадків виникнення конфліктних ситуацій між представницьким органом і Урядом ((Кравчук В., Кравчук М. Проблеми вдосконалення діяльності парламенту // Нова політика. – 2001. – № 3. – С. 53-55., с. 55)). Однак, формування верхньої палати нового українського Парламенту має здійснюватись на основі законодавчо визначеної (бажано на конституційному рівні) однакової квоти представництва для всіх регіонів. Така уніфікована квота дозволить повноцінно представити в Парламенті України інтереси менш населених регіонів, які за умови диференційованої (пропорційно до чисельності населення) квоти залишилися б у цьому відношенні дискримінованими.

Саме двопалатний орган забезпечить необхідні стримування і противаги в системі поділу влади ((Гальчинський А., Литвиненко О., Паламарчук В. Проблеми реалізації політичної реформи в Україні // Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки. – К.: НІСД, 2003. – 317 с., с. 80)). Звичайно, верхня палата майбутнього українського Парламенту має формуватися в інший спосіб, аніж нижня палата, у іншому випадку верхня й нижня палати будуть досить схожі. Це, звичайно, полегшуватиме законодавчий процес, але не сприятиме цілям контролю верхньої палати за нижньою.

При цьому слід виходити із принципу пріоритетності ролі Палати, сформованої на основі партійного представництва (тобто нижньої палати), у реалізації повноважень Верховної Ради України. Це, між іншим, зумовлює потребу в нормативному визначенні функцій кожної з Палат: верхньої, що формуватиметься за принципом регіонального представництва й нижньої, що формуватиметься шляхом прямих виборів на партійній основі.

Загалом створення у структурі Верховної Ради України верхньої палати сприятиме підвищенню якості та ефективності законодавчого процесу на основі запровадження механізму узгоджувальних процедур міжпалатної взаємодії. Це, у свою чергу, сприятиме значному зниженню рівня конфліктності у взаєминах між Парламентом і Президентом України. В остаточному результаті це посилюватиме позиції Верховної Ради України в системі стримувань і противаг.

Дослідник, однак, вважає, що з метою уникнення фінансового тягаря, який несе із собою запровадження верхньої палати у представницькому органі, чисельність народних депутатів, представлених у обох Палатах, не має перевищувати сучасного конституційного складу Верховної Ради України – 450 чоловік.

Аргументуючи в цілому переваги двопалатного парламенту, необхідно зазначити, що запровадження верхньої палати Парламенту в Україні може стати чинником, який гальмуватиме законодавчий процес.

На це питання, однак, неможливо дати однозначну відповідь. Питання про запровадження верхньої палати Верховної Ради України порушує цілу низку інших супутніх питань. Насамперед важливе значення має те, чи буде це Парламент із сильною чи слабкою верхньою палатою.

У суспільстві з низькою політичною і правовою культурою, значною кількістю маловпливових партій, представлених у парламенті й застосуванням пропорційної виборчої системи на виборах до представницького органу (а відтак, відсутності у верхній та нижній палаті стабільної центристської більшості, здатної забезпечити конструктивну міжпалатну взаємодію) двопалатна структура парламенту, звичайно, гальмуватиме законодавчий процес. Але ще більше цей чинник спрацьовуватиме в парламенті із сильною верхньою палатою. Тому, на переконання дослідника, в Україні доцільно запроваджувати представницький орган із слабкою верхньою палатою й лише тоді, коли ефективність функціонування такого Парламенту буде забезпечена відповідним розвитком партійної системи та політичної і правової культури владної еліти ((Рудик П. Конституційна реформа в Україні: проблеми та перспективи. – Київ: Атіка, 2006. – 256 c., с. 40)).

Політичні партії в Україні на цьому етапі без застережень ще не можна визначити партіями парламентського типу. Партії в Україні ще не виражають інтересів великих соціальних груп, а тому звільнені від відповідальності перед виборцями, не можуть повноцінно враховувати інтереси і настрої населення, а також запропонувати програми ефективного розв’язання найважливіших для суспільства проблем. Обмеженість соціальної бази політичних партій ставить під сумнів їхню спроможність вирішувати суспільні завдання. З огляду на цю обставину перехід до бікамеральної структури українського Парламенту стане можливим лише за наслідками розвитку багатопартійної системи України, партійної структуризації самого представницького органу й формування стабільної конструктивної парламентської більшості.

Відповідно до функціонального призначення верхньої палати має бути визначене коло її повноважень, які б не перетиналися з повноваженнями нижньої палати. До повноважень верхньої палати мають бути віднесені розв’язання проблем регіонального характеру та установчі повноваження. До прерогатив нижньої палати слід віднести прийняття бюджету, встановлення податків. Як зазначалося, на думку автора, на початковому етапі структура нового українського Парламенту має будуватися на принципах нерівновправного (егалітарного) бікамералізму (це має бути Парламент із слабкою верхньою палатою): нижня палата повинна мати можливість долати вето верхньої палати на законопроекти (нижньої палати) двома третинами голосів від конституційного складу нижньої палати.

У перспективі, однак, на відповідному етапі розвитку політичної системи України доцільний перехід до двопалатного Парламенту із сильною верхньою палатою. У такому випадку конструктивним засобом узгодження позицій Палат у законодавчому процесі має стати практика створення Узгоджувальної комісії, яка б формувалася із представників обох Палат у рівній пропорції. У випадку ускладнення законодавчого процесу в Парламенті на етапі узгодження позицій Палат щодо остаточного змісту законопроекту за рішенням більшості від конституційного складу обох Палат мала б утворюватися згадана Комісія. Завданням Комісії було б вироблення узгодженого тексту законопроекту з його подальшим представленням на затвердження в Палати. У випадку незгоди однієї з Палат із запропонованим Комісією текстом законопроекту законодавчий процес у представницькому органі має припинитися.

Можливим додатковим засобом розв’язання затяжного конфлікту між Палатами із приводу остаточного змісту законопроекту могло б стати надане Кабінету Міністрів України право вимагати від нижньої палати схвалити законопроект у її редакції.

У згаданому відношенні вартий уваги державно-правовий досвід Франції. Сенат – верхня палата французького Парламенту – сильна верхня палата. Конституція П’ятої Французької Республіки вимагає, аби тексти обох Палат по законопроекту були ідентичними (абз. 1 ст. 45), тому “мандрівки” з Національної Зборів (нижньої палати Парламенту) до Сенату й назад (так звана процедура “човника”) можуть тривати подекуди кілька місяців. Якщо сенатори і депутати після двох читань проекту так і не дійшли згоди, Уряд має право сформувати із представників обох Палат змішану паритетну узгоджувальну комісію (абз. 2 ст. 45). Сам Парламент виявляти ініціативи щодо створення згаданої комісії не може. Текст, підготовлений узгоджувальною комісією, може бути переданий Урядом для схвалення в Палати. При цьому жодна поправка не може бути прийнятою без згоди Уряду.

Якщо комісія виробила взаємоприйнятий текст і він схвалений Палатами, законопроект передається на підпис Президентові Республіки. Таким чином, законодавчий акт вважається прийнятим Парламентом, якщо він схвалений у ідентичній редакції обома Палатами. Однак у здійсненні законотворчої діяльності Палати все ж не рівноправні. Якщо обидві Палати не дійдуть згоди щодо обговорюваного законопроекту у процесі його обговорення на своїх засіданнях або засобом утворення узгоджувальної комісії, Уряд може просити Національні Збори винести остаточне рішення (абз. 4 ст. 45) ((Конституция Французской Республики // Конституции государств Европейского Союза. – М.: НОРМА-ИНФРА.М., 1997. – 816 с., с. 673, 674)). Звичайно, у даному випадку вирішальна роль належить самому Уряду, а не Парламенту. Проте при розбіжностях між Палатами саме Національним Зборам надається можливість сказати останнє слово.

Бікамеральна структура українського Парламенту із сильною верхньою палатою також потребувала б перегляду процедури подолання вето Глави держави на прийнятий Верховною Радою України законопроект. Уявляється, що нова редакція ст. 94 Конституції України, яка регламентує законодавчий процес на стадії промульгації, мала б набути орієнтовно такого вигляду:

“Закон підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України.

Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду.

У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і набуває чинності після завершення п’ятнадцятиденного терміну з моменту отримання його Президентом України.

Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий обома Палатами Верховної Ради України не менш як двома третинами від їх конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів. У разі якщо Президент України не підписав такий закон, він набуває чинності після завершення десятиденного терміну з моменту отримання його Президентом України.

Закон набирає чинності через десять днів із дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування”.

Перехід до бікамеральної структури Верховної Ради України потребує також перегляду процедури внесення поправок до Основного Закону України, прописаного відповідними положеннями статей 154, 155 та 156 Конституції України.

Адаптована до двопалатної системи процедура внесення поправок до Конституції України за змістом згаданих статей могла б виглядати наступним чином:

“Законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу однієї з Палат Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І “Загальні засади”, розділу III “Вибори. Референдум” і розділу XIII “Внесення змін до Конституції України”, попередньо схвалений більшістю від конституційного складу кожної з Палат Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу кожної з Палат Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до розділу І “Загальні засади”, розділу III “Вибори. Референдум” і розділу XIII “Внесення змін до Конституції України” подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу однієї з Палат Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу кожної з Палат Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України”.

Попри те, що запровадження верхньої палати Парламенту є одним із найбільш дискусійних питань у суспільстві та середовищі політичної еліти України а тому, можливо, буде здійснене лише у віддаленій перспективі, в умовах політичної стабільності, потреби державно-правового розвитку України визначають необхідність практичного втілення згаданого завдання. Більш швидкий сценарій запровадження двопалатного Парламенту є можливим за умови прийняття нової Конституції України шляхом застосування референдарної процедури чи схвалення її конституантою.

Мартинюк Р. Чи потрібен Україні двопалатний Парламент? // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – № 8. – С. 99-102.