Анотація: У статті розглядаються деякі аспекти українсько-польського конфлікту та спроби порозуміння між українським та польським визвольними рухами в роки Другої світової війни, визначаються причини, що стали на заваді конструктивному діалогу.

Ключові слова: Польща, Україна, ОУН, УПА, АК.

Ukraine-Poland conflict during II World War: attempt of understanding

Annotation: In  the  article  the  some aspects  of  Ukraine-Poland  conflict  and  attempt  of  understanding between Ukraine and Polish liberation movements during Second World War, is  examined reasons which became on the way of structural dialog are determined.

Key words: Poland, Ukraine, OUN, UPA, AK.

Історія українсько-польських відносин наповнена багатьма драматичними моментами, у яких не лише багато ворожнечі, боротьби, але й співпраці. Після нападу Німеччини на Польську державу у вересні 1939 року, поляки втратили свою державу, а українці – можливість створення незалежної держави. Тому перед польським та українським керівниками визвольних рухів постало однакове завдання – завадити намаганням німецьких та радянських агресорів знищити прагнення сусідніх народів до державності.

Питання співпраці українського та польського підпілля вже не раз піднімалося в історіографії обох країн. Зокрема, серед українських істориків над цією проблемою працюють Бондаренко К., В’ятрович В., Зашкільняк Л., Ільюшин І., Коліщук О.,  Трофимович В. та ін., а серед польських – Мотика Г., Партач Ч. та ін. У численних роботах історики розкрили основні етапи переговорного процесу, охарактеризували його наслідки [1, 543-550; 3, 127-137; 12, 26-31; 16, 153-164].

Мета статті – простежити спроби порозуміння між українським і польським підпіллям у воєнний період.

Позиції щодо співпраці ґрунтувались на основних принципах зовнішньої політики обох сторін. Отож, перш за все, розглянемо ці принципи.

Основним своїм зовнішньополітичним завданням польського еміграційного уряду було відновлення держави в кордонах Другої Речі Посполитої, тобто обов’язкове входження до неї «східних крес». Після утворення антигітлерівської коаліції Польща вступила до її лав, що, певним чином, змушувало її лавірувати у своїй політиці, оскільки ще одним членом коаліції був СРСР, який також був зацікавлений у вищезгаданих територіях. З огляду на це, вирішення українського питання поляки вважали проблемою їхньої внутрішньої політики.

У листопаді 1939 року було прийнято ухвалу Комітету зі справ Краю. В ній зазначалося, що поляки не тільки визнають можливість порозуміння з українським національним рухом, а й бажають створення спільного фронту. Основними тезами для порозуміння стали: 1) Українську державу в межах кордонів, узгоджених з польським урядом, буде створено; 2) вона існуватиме на засадах рівності з Польською Республікою в єдиній федерації; 3) на території цього утворення буде забезпечено широкі культурно-автономні права нацменшинам [6, 17]. Проте прем’єр-міністр польського уряду В. Сікорський не погодився на такі поступки українцям, тому офіційна декларація від 18 грудня 1939 року містила лише загальні заяви про рівноправність національних меншин.

Отже, від самого початку Другої світової війни польські лідери ще не були готові до рівноправної співпраці з українцями, хоч і розуміли її необхідність. Вони виявилися нездатними поступитися своїми великодержавними принципами.

Зовнішньополітична стратегія українського руху ґрунтувалася на зміні міжнародно-правової системи. Системою, що сприятиме відродженню та розвитку України, на думку українських націоналістів, мала бути сукупність незалежних націй-держав, побудованих у межах етнічних територій. Таким чином, в основу міжнародної концепції визвольного руху ліг принцип національного самовизначення [3, 129]. Становлення цієї концепції припадає на 1939-1941 роки. Її основними прихильниками були члени проводу ОУН(б). Стрижнем зовнішньої політики бандерівців була ідея об’єднання  зусиль  поневолених  народів,  що  передбачала  співпрацю також з поляками, як найближчим сусідом та одним із поневолених народів. Не дарма один із творців цієї концепції Іван Мітрінга писав у 1940 році: «Разом з поляками, французами, народами СРСР за вільну Європу проти Гітлера і Сталіна – це наше місце» [3, 129].

Важливу роль у налагодженні українсько-польських відносин відіграв митрополит Української греко-католицької церкви А. Шептицький. Він неодноразово звертався до вірних із проханням  припинити  насильства  і  виступав  у  ролі  посередника  під  час  підготовки  та  проведення переговорів. Відомо, що весною і літом 1940 р. в присутності А. Шептицького і представника Союзу збройної боротьби В. Пєховської відбулося дві зустрічі, на яких сторони намагалися узгодити власні позиції, обговорювали питання, як пом’якшити гостроту українсько-польських відносин [7, 22]. У власних спогадах оунівець З. Матла підкреслював, що митрополит відстоював позиції української сторони, хоча й засуджував радикалізм бандерівців; пропонував об’єднати зусилля перед обличчям спільного ворога. Перемовини не привели до конкретних результатів. Досягти компромісу заважала непоступлива позиція польської сторони у питаннях статусу Галичини та Волині, а також орієнтація ОУН на допомогу Німеччини у вирішенні українського питання [7, 22].

На ІІ Конференції ОУН(б) (квітень 1942 року) члени проводу зробили наступну спробу налагодження стосунків з поляками. У постанові Конференції читаємо: «Стоїмо за злагідення польсько-українських стосунків у сучасний момент міжнародної ситуації й війни на платформі самостійних держав і визнання панування права українського народу на ЗУЗ (від автора: Західних Українських Землях)» [9, 69]. Отже, ОУН визнавала співпрацю з поляками, але на основі спільної політики двох незалежних держав. Зрозуміло, що поляки відмовлялися і думати про незалежність України, тому про мирну співпрацю залишалось лише мріяти. Їхній еміграційний уряд в Лондоні займав вичікувальну позицію, сподіваючись на те, що українці поступляться у деяких своїх вимогах, тому не поспішав на встановлення контактів.

Тим часом українська сторона намагалася реалізувати ухвалені на ІІ конференції постанови щодо налагодження приязних стосунків із поляками. Протягом 1942 року вдалося провести низку переговорів, у яких брали участь найвищі представники українського визвольного руху, члени Проводу ОУН(б) Євген Врецьона, Зиновій Матла, Мирослав Прокоп, Василь Охрімович, Михайло Степаняк. Цей факт засвідчує, якого великого значення оунівці надавали переговорам із поляками [3, 131]. Українці пропонували укласти угоду про спільну боротьбу проти німецьких та радянських окупантів, натомість вимагаючи визнання незалежної держави на території етнічних українських земель. Польська сторона була готова говорити лише про спільну боротьбу, не беручи до уваги вимоги українців. Отже,  цього разу переговори зайшли в глухий кут.

У липні 1943 р., після чергового конфлікту з поляками, Провід ОУН(б) видав листівку-відозву до поляків: «Спільна доля, яка нас поєднала, і наша боротьба проти завойовників Берліна і Москви за власні держави вимагає порозуміння обох народів. Український народ завжди готовий до такого порозуміння. Не маємо жодних ворожих планів до польського народу і не хочемо жодної п’яді польської землі. Визнаємо право кожного народу на самовизначення, на власну державу. Наш стосунок до польського народу опертий на приязні та бажанні співпраці» [15, 171-172].

У відповідь на відозву польське підпілля видало документ, переповнений докорами за вбивства поляків, погрозами покарати повстанців та відмовою у визнанні незалежності України.

Невдалі спроби порозумітися у 1943 р. призвели до подальшої ескалації польсько-українського конфлікту. У січні-березні 1944 р. було сформовано 27-му Волинську піхотну дивізію Армії Крайової (АК). Район її базування охоплював західну частину Волині, де активно діяла УПА. Тому оперативна потреба вимагала знищення опорних пунктів та загонів повстанців. Це визначило наступальний характер бойових дій польської дивізії. 16 січня 1944 р. полковник К. Бомбінський видав наказ розпочати наступ на упівські бази, що розміщувалися на схід від Володимира-Волинського в селах Могильне, Гнійне, на території комплексу Свинарських лісів і на південь від Любомля, а також на території Мосурських лісів.  Польських  вояків  заохочували  до  жорстокості  та  помсти.  В  результаті  150  боїв  між  АК, відділами самооборони та УПА за період 1943−1944 рр. під контролем 27-ї дивізії АК опинилися чотири райони (за винятком міст): від р. Стохід, а частково й р. Стир на сході до р. Буг на заході, від шосе  Луцьк−Володимир-Волинський  на  півдні  до  залізничної  лінії  Ковель−Дорохуськ  на  півночі [4, 271-273].

Успіхи польського руху турбували українських націоналістів, тому було розпочато новий етап переговорів, який закінчився підписанням протоколу. Здавалося, було  досягнуто  значного  результату:  обидві  сторони  визнавали,  що «мирна полагода польсько-українських відносин можлива тільки при взаємному пошануванні боротьби за державну самостійність обох народів та непосідання землі однієї чи другої сторони […]. Питання остаточного устійнення кордонів між Україною і Польщею буде вирішене урядами двох держав – української і польської» [3, 134]. Та, як виявилось згодом, підписання цього протоколу поляки розглядали суто як засіб нейтралізації українців на час проведення акції «Буря».

Хоча, не дивлячись на неспроможність владних верхівок досягти домовленостей, місцеві командири АК та УПА на свій страх і ризик вели переговори. Одним із керівників АК був Мар’ян Голембйовський, який всіляко намагався налагодити контакти з УПА. Коли на весні 1945 р. це нарешті вдалося і він доповів про це своєму вищому командиру Яну Мазуркевичу, той тільки легковажно махнув рукою і сказав: «З хамами немає про що говорити». У листопаді 1945 р. командування АК видало наказ, який категорично забороняв переговори з УПА. Однак М. Голембйовський порушив цю заборону і продовжував підтримувати зв’язки з українцями. Справа дійшла навіть до спільних українсько-польських бойових акцій. [3, 136]

Однією із найвідоміших спільних операцій став штурм Грубешова об’єднаними силами УПА та польського підпільного формування «Вольносць і Незавіслосць», що прийшло на заміну АК. Вона мала як конкретні практичні завдання – залякати комуністичні каральні органи, звільнити заарештованих, захопити документацію влади, так і політичні – маніфестація спільної боротьби українців та поляків. Ідея штурму Грубешова належала полякам, її реально обговорили на черговій зустрічі між представниками УПА і ВіН 18 травня 1946 року. Тоді ж визначили дату наступу – ніч з 27 на 28 травня [2, 272].

З українського боку в ній брали участь вояки сотень «Давида», «Яра», «Чавса» та боївки Служби безпеки, з польського – відділи ВіН «Млота», «Сліпого», «Віктора», «Геля» [8, 454].

Згідно з розробленим планом, 120 вояків УПА отримали завдання штурмувати приміщення НКВД, боївки СБ  – переселенчу комісію, а вояки ВіН мали нападати на польську безпеку (УБП), міліцію та осередок компартії [8, 454].

Незважаючи на воєнний успіх, акція не мала політичних наслідків. На чергових українсько-польських переговорах, проведених уже після цієї операції, командир Замойського інспекторату ВіН Станіслав Ксьонжек – «Вирва» (наступник Мар’яна Голомбйовського після арешту останнього до початку 1946 року) повідомив свого українського колегу командира тактичного відтинка УПА «Данилів» Євгена Штендеру – «Прірву», що еміргаційний уряд проти підписання будь – яких угод із УГВР та співпраці польського і українського підпілля, а також забороняє відділам ВіН проводити бойові дії разом з упівцями. Проте вже незабаром це питання перестало бути актуальним: до кінця 1946 року польське підпілля практично згорнуло свою діяльність, а отже, продовжувати з ним співпрацю стало неможливо [3, 136].

Отже, характер українсько-польських відносин визначався не лише збройним протистоянням сторін, а й спробами залагодити конфлікт. Підтвердженням цьому є переговорний процес, який  з  перервами  тягнувся  від  1939  р.  по  1944 р.  Деструктивна  позиція  польського  еміграційного уряду, польський шовінізм та український радикалізм призвели до популяризації думки про потребу силового  вирішення  питання.  Важливу  роль  у  поглибленні  конфлікту  відігравали  Німеччина  та СРСР, які мали власні геополітичні плани в цьому регіоні й усіляко заохочували взаємне українсько-польське винищення. Результатом конфлікту стали багатотисячні жертви з обох сторін і послаблення українського та польського визвольного руху.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бондаренко К. Відомості про політичні контакти УПА та АК на Закерзонні у 1945 р. / К. Бондаренко, Ю. Киричук // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Спецвипуск. – Дрогобич, 2002. – С. 543-550.

2. В’ятрович В. Друга польсько-українська війна 1942-1947 / В. В’ятрович – К.: Вид-й дім «Києво-Могилянська академія», 2012. – 368 с.

3. В’ятрович В. Спроби українсько-польського порозуміння в роки Другої світової війни: позиції сторін / В. В’ятрович // Український визвольний рух. Зошит № 2. Українсько-польський конфлікт під час Другої світової війни. – Львів: Вид-во «Мс», 2003 р. – С. 127-137.

4. Ільюшин І. Бойові дії ОУН і УПА на антипольському фронті / І.Іллюшин // Організація українських націоналістів і українська повстанська армія. − К.: Наукова думка, – С. 222-302.

5. Ковалєвський З. Польське питання у повоєнній стратегії УПА / Ковалєвський З. // Україна. Наука і культура. – Вип. 26-27. – 1993. – С.200-233.

6. Левицький Б. Національний рух під час Другої світової війни. Інтерв’ю. / Б. Левицький // Діялог. – 1979. – Ч. 2. – С. 12-14.

7. Ленартович О. Спроби українсько-польського порозуміння в роки Другої світової війни / О. Ленартович // Історичні студії Волинського національного університету імені Лесі Українки / М-во освіти і науки, молоді і спорту України, Волин. нац. ун-т ім.. Лесі Українки. Луцьк, 2009. – Вип. 2. – С. 20-27.

8. ЛітописУкраїнської Повстанської Армії / ред.: П. Потічний; зібрали: П. Потічний, С. Шпак, Є. Штендера // Т. 39: Тактичний відтинок УПА 28-й «Данилів»: Холмщина і Підляшшя: Документи і матеріали. Торонто,   – 1050 с.

9. ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955. (Збірка документів) — Видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, 1955. – С. 61-70.

10. Трофимович В. Українська політична думка в Західній Україні щодо польської проблеми в роки Другої світової  війни / В. Трофимович //  Україна−Польща: важкі  питання: матеріали  II  Міжнар.  семінару істориків «Українсько-польські відносини під час Другої світової війни». − Варшава, Tyrsa, 1999. – С. 237-254.

11. Motyka G. Proby porozumenia polsko-ukraińskiego wobec zagrożenia sowieckiego w latach 1944-1947 / G. Motyka, R. Wnuk // Builetyń instytutu Pamieci Narodowej. – Nr.8. – 2001- S.26-31.

12. Motyka G. Pany i rezuny. Współpraca AK-WiN i UPA. 1945-1947 / G. Motyka, R. Wnuk. – Warszawa: Oficyna Wydavnycza Volumen, 1997. – 212 s.

13. Partacz Cz. Proby porozumienia polsko-ukraińskiego na terenie kraju w latach II wojny światowej // Polska-Ukraina: trudne pytania. Materiały  miedzynarodowego seminarium «Stosunkі polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej». – Warszawa, 3-5 listopada 1999 . – Warszawa: Tyrsa,   – T.6. – S. 17-52.

14. Polacy! Odezwa OUN // Siwicki M. Dzieje konfliktуw polsko-ukraińskich. / Siwicki M. – Warszawa, 1992. – Т. 2. – S. 171-172.

15. Sztendera J. W poshukiwaniu porozumenia (Podziemie ukraińskie i polskie w latach 1945-1947. Współpraca pomiȩdzy UPA i WiN) // Zeszyty Historyczne. – 1985. – №71.– S. 153-164.

Стан українського підпілля на час визволення Рівненської області від німецьких окупантів у 1945 р.

У статті досліджуються методи боротьби карально-репресивних органів радянської влади у 1945р.на території Рівненської  області.

This article investigates ways to combat Empire rocking of Soviet power in 1945 in Rivne region.

Ключові слова: ОУН, УПА, НКВД,  Рівненська область.

Актуальність  даної теми дослідження обумовлена тим, що на даному етапі розвитку історичної науки залишається актуальною для подальшого дослідження та є перспективною через відкриття архівних фондів, раніше недоступних історикам, що створило сприятливі передумови для повернення із забуття імен визначних діячів, та подій визвольного руху 1940-х – 1950-х рр.

Уже перші бої проти українських повстанців, які мали місце на початку лютого 1944 р., показали, що боротьба з націоналістичним рухом буде важкою. З цього приводу у доповідній записці командування охорони тилу 1-го Українського фронту від 18 квітня 1944 р. відмічалося, що під час бойових операцій війська зіткнулися з труднощами, викликаними специфічними прийо­мами і методами повстанської боротьби, які були розроблені заздалегідь, до приходу Червоної армії. [7, 279]

Збройна боротьба загонів УПА проти радянського режиму в 1944 – 1945 рр. здійснювалася у наступних напрямках:

– збройні напади на низові радянські політичні та каральні структури та державні, господарські об’єкти на зразок млинів, машино-тракторні станції, а також залізничні станції і колії, телеграфне сполучення, державні торгівельні заклади, школи. 3 вересня 1944 р. на відрізку залізниці Рівне-Дубно було підірвано 3 мости, 26 жовтня  цього ж року розібравши колію на відрізку Людвипіль-Рокитно пустили під укіс потяг, що слідував на ст. Рокитно, при цьому було обстріляно і пасажирів; групою «Пащенка» 29 березня 1945 р. на перегоні Малинськ-Немовичі пустили під укіс товарний потяг, 30 березня цього ж року на перегоні Сарни-Страшево підірвано товарний потяг, цього ж дня на відрізку Малинськ-Немовичі підірвано пасажирський потяг.[11, 237]

– збройні напади на райцентри з метою визволення схоплених вояків УПА чи активістів ОУН, а також звезених до райцентру сімей, призначених на виселення.

– напади на радянські каральні озброєні групи, комуністичних пропагандистів, організаторів радянської влади на селі, організаторів державної позики, виборів і всіх тих, хто представляв більшовицьку владу.[1] У Вербському районі зі слів інструктора райкому КП(б)У Кузьменка, його з групою радянського партактиву на ділянці с. Мільча обстріляли бандити близько 50 чоловік. 4 листопада повертаючись в район групу Кузьменка знову обстріляла банда до 30 чоловік.[2] У Висоцькому районі за останні 3 місяці 1944 року 8 чоловік з радянського партактиву було вбито. Тільки в листопаді місяці вбито 4 сім’ї у кількості 11 чоловік, спалено одну школу. В кінці доповіді робиться висновок: «Бандити настільки активізували свої дії за останні 2 місяці, що якщо раніше радянський партактив міг бувати без охорони у 12 сільських радах то в теперішній час без озброєної охорони неможна виїжджати ні в одну сільську раду району».  Жорстокість породжувала жорстокість. 25 та 27 квітня 1945 р. підпільниками вбито голів Кривицької та Мочулищинської сільських рад Дубровицького району.[3]

За 10 місяців 1945 р. в Гощанському районі було проведено 170 військово-чекістських операцій, в т.ч. 122 операції НКВС та 48 – НКДБ, в ході яких повністю знищено 8 банд і 6 підпільних оунівських організацій, затримано 801 чол., вбито 458 чол..[4] За 7 місяців 1945 р. у Здолбунівському районі було проведено 112 операцій, в ході яких вбито 142 чол., в т.ч. сотенний «Остап», з боївок СБ – 9, серед них надрайонний комендант «Шрам», підрайонні коменданти «Перебийніс» та «Сова». Затримано 105 учасників ОУН і УПА, з них 13 співробітників СБ, 4 диверсантів («Гонта», «Кармелюк», «Шпаг», «Хмара»), 5 господарчих, 3 станичних, 1 коменданта ОУН. Репресовано 89 осіб, виселено 25 сімей. У період з 23 березня 1944 р. по 24 січня 1945 р. у Вербському районі убито в ході операцій 650 чол., арештовано і притягнено до відповідальності 325 чол. Серед вбитих і притягнених до відповідальності 50 станичних, 15 господарників, 30 звязкових, 5 командирів сотень, 6 командирів СБ району, 4 підрайонних командири СБ. Дезорганізовано керівництво районного проводу ОУН, яким керував «Щербак», вбито начальника надрайонного проводу ОУН «Чорний», заарештована зв’язкова УПА «Віра», керівник юнацтва «Щупак».[2] За період з 10 січня по 3 березня 1945 р. у Березнівському районі було вбито 135 чол., взято в полон 262, явилися з повинною 137 чол., затримано для фільтрації 470 чол., знищено 1 госпіталь на 15 чол., 4 продуктові склади. У ході чекістських операцій було розгромлено групи «Чумака», «Морозенка», чота «Неділі». Згідно з «Планом ліквідації озброєних банд українських націоналістів, що діють у Житомирській і Ровенській областях та північних районах Тернопільської і Кам’янець-Подільської областей», підписаним Т.Строкачем, до широкомасштабної операції по боротьбі з українським-національно визвольним рухом залучались партизанські з’єднання і загони під командуванням Степана Олексенка, Антона Одухи, Олексія Федорова, Петра Вершигори та інших загальною чисельністю до 8000 чоловік їх кидали проти формувань УПА не лише в Рівненській, а й в інших областях. Дії колишніх партизан часто були предметом обговорення на різного рівня засіданнях. Так на закритих партзборах у м-ку Деражне у квітні 1945 р. при розгляді питання про порушення революційної законності зазначалося, що «партизани ковпаківці систематично займаються грабунком. В звичку увійшло, що «медведівці», які були в Деражно уганяли з району по 90 корів, ковпаківці наслідуючи їх приклад, теж вчиняють злочини».[2] «Ніяких мір не приймається з боку НКВС і прокуратури щодо мародерства, яке й на сьогодні провадиться групами виїжджаючих на села, що особливо помічається серед партизанської групи».[5] Послуговуючись цими та іншими перевагами, радянські партійні та спеціальні каральні органи вже у 1944-1945 pp. зуміли завдати дуже відчутних ударів військам УПА. Радянська тактика цього часу зводилася, найчастіше до оточення загонів УПА переважаючими, добре озброєними військовими силами з метою їх повного розгрому. Так, в плані оперативно-військових заходів по ліквідації банд груп і боївок СБ які діють на території Корецького району зазначалось: «При зустрічі з боївкою переслідувати до повного її знищення, незалежно від місця її руху». При цьому чи не кожного разу ставилося завдання не просто розгромити бандерівський загін, а вбити переважну більшість оточених вояків. С.Макарчук у одній із своїх статей наводив приклад того, як підрозділ майора Погодіна із військ НКВС, оточивши загін “Апостола” в Тучинському районі, убив 25 осіб і нікого не узяв живим у полон. Залишився один поранений вояк УПА, але і його прикладом по голові добив якийсь лейтенант.[8, 74]

Відповідно до постанови ЦК КП(б)У від 10 січня 1945 р. «Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами», було встановлено графіки нарад, які мав проводити М.Хрущов з партійним, радянським активом, керівниками підрозділів НКВС та НКДБ у містах Львові (10 січня), Луцьку (12 січня), Рівному (14 січня), Дрогобичі (16 січня). Обов’язковим заходом у ході ліквідації формувань українського національно-визвольного руху було виселення сімей відомих учасників боївок . Робилося це перш за все з метою підриву бази ОУНівського підпілля. В період з 1944 по 15 квітня 1945 рр. з території Рівненської області було виселено 2058 сімей або 5302 чоловік.[6, 536] Поліційний апарат СРСР входили структури військової розвідки (остання – в час війни) і контррозвідки “Смерш”. Законспіроване збройне і не збройне під­пілля ці поліційні структури поборювали з допомогою агентури. Кадри для агентури вербував агентурно-оперативний відділ.[9]

Вони, звичайно, не входили до офіційного штату цих спецслужб. Вербування агентурної мережі відбувалось на районному рівні. Тільки після того, як у кожному селі спецоргани формували мережу агентів і донощиків, вони могли контролювати внутрішнє життя кожного населеного пункту. Голо­вна засада, якої дотримувались при цьому НКВД і НКГБ, за свідчення джерел із середовища СБ і партійних джерел — це масовість. Підготовка агентурної мережі в райо­ні займала приблизно місяць. Значна частина агентури залишалася в більшовиків ще періоду першої окупації. Так, до червня 1941 р. агентуру в Мізоцькому районі Рів­ненської області очолював Никифір Спічак (псевдо в УПА —“Бистроум”) з с. Дермань. До неї входили також Мелетій Сидорчук (“Ілько”), Василь Рудий (“Лебідь”) — обидва з того ж села — і Адам Сокіл (“Вертун”) із с. Коригова.[10, 297]

Охарактеризувавши стан українського підпілля на час визволення Рівненської області від німецьких окупантів та порівнявши діяльність органів радянської влади та діяльність підпілля можна зазначити, що їх методи і діяльність у військових діях чи терористичних заходах майже не відрізнялися, боротьба йшла до повного знищення ворога. Що до радянської влади то потрібно зазначити, що їхні дії носили підступний та донощицький характер.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. ДАРО. – Ф. П-69. – Оп. 1. – Спр. 17.
2. ДАРО. – Ф. П-27. – Оп. 1. – Спр. 16.
3. ДАРО. – П-95. – Оп. 1. – Спр. 20.
4. ДАРО. – П-8. – Оп. 1. – Спр. 46.
5. ДАРО. – П-61. – Оп. 1. – Спр. 14.
6. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953 / І.Білас. – Кн. 2. – К., 1994. – 688c.
7. Кентій А. Збройний чин українських націоналістів 1920-1956. Історико-архівні нариси. – Т. 2. Українська повстанська армія та збройне підпілля Організації українських націоналістів. 1942-1956 / А. Кентій. – К., 2008- 415c.
8. Макарчук С. Радянські методи боротьби з ОУН і УПА (за матеріалами 1944-1945 рр. з Дрогобицької та Львівської областей) / С.Макарчук //Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Спецвипуск. – Дрогобич, 2002. – 224c.
9. Марчук В. Боротьба з українським національно-визвольним рухом у Рівненській області (1944 –1945 рр.) / В.Марчук  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.URL: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/nzzpmv/2011_23/Marchuk.pdf
10. Русначенко А. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940–50-х роках / А. Русначенко. – К.:Унів. Вид-во «Пульсари», 2002. – 519c.
11.  Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Рівненська область. – Кн. 2. – Рівне, 2009. – 612c.

Nazarii Voinarovych
The issue of political consolidation of the activity of the OUN in Galicia in the interwar period
In this article is analyzed the issue of political consolidation in the activity of the OUN in Galicia in the interwar period. Based on documents published by Ukrainian nationalists the problem of consolidation of the national-state political camp is solved. Is specified in which way the political cooperation, and subsequently the open hostility between the OUN and the UNDO had unfolded. Are noted the reasons why in western Ukraine in the interwar period there has not been founded any single national-state political camp.
Keys: consolidation, OUN, national-state political camp, UNDO.

Войнарович Назарий
Вопрос политической консолидации в деятельности ОУН на Галичине в межвоенный период
В статье проанализирована деятельность ОУН, направленную на политическую консолидацию национальных сил в Галичине между двумя мировыми войнами. Раскрыта проблема консолидации национально-государственного политического лагеря. Отслежено политическое сотрудничество, а впоследствии вражда между ОУН и УНДО. Охарактеризованы причины, которые препятствовали сформировать единый национально-государственный политический лагерь.
Ключевые слова: консолидация, ОУН, национально-государственный политический лагерь, УНДО.

Проблема політичної консолідації національних сил у міжвоєнний період є важливим чинником для вивчення суспільно-політичного становища у Галичині. Важливе місце у консолідаційних процесах належить ОУН. До сьогодні немає жодної праці, яка б розглядала цей аспект діяльності ОУН, тому ця тема є актуальною і важливою для повноцінного вивчення політичної консолідації на Західній Україні. В цій статті проаналізовано діяльність українських націоналістів у спробі консолідувати національно-визвольний рух. Дослідження спирається на низку документів виданих українськими націоналістами у міжвоєнний період. Окремі аспекти зусиль ОУН по консолідації національних силу Галичині підіймаються у працях М. Кугутяка, Ю. Сливки, Т. Панфілової, Л. Калиняка, І. Соляра, І. Федика. Мета статті – простежити діяльність ОУН націлену на консолідацію національних сил у Галичині в зазначений період.
Поразка української революції призвела до переосмислення політичних поглядів багатьох діячів Західної України. Більшість учасників революції виїхали в еміграцію, а інша частина і далі включилась в політичне життя, але після рішення ради послів Антанти 14 березня 1923 р. про передачу Західної України Другій Речі Посполитій на передові позиції в українському політикумі вийшли нові політичні особистості і організації.
Станом на 1923 р. на території Західної України сформувалося 4 політичні табори – національно-державницький, ліворадикальний, москвофільський і угодовський. Розбіжності між ними, а також конфронтації між партіями навіть одного табору призвели до того, що багато молодих діячів розчарувалися в діяльності останніх.
У 1925 році було створене Українське національно-демократичне об’єднання, яке стало провідною силою в легальному політичному русі на Західній Україні. Хоча в його політичній платформі і писалося про прагнення партії до створення незалежної України, але на ділі все виявилося зовсім іншим[9]. Партія стала на автономістські позиції, що викликало хвилю обурення в багатьох її членів, які вийшли з неї. Чимало свідомих українців Західної України наприкінці 1920-х рр. побачили недієвість ідей політичних партій і почали звертати свої погляди на новостворену організацію, що виступала з набагато радикальнішими поглядами Цією партією була Організація українських націоналістів (ОУН), у систему якої увійшло багато молоді через те, що молодь завжди визначалася набагато радикальнішими поглядами, а ОУН була партією, радикальні погляди якої були дуже близькими для молодих політичних діячів.
Однією з важливих причин виникнення ОУН було прагнення її фундаторів консолідувати національно-визвольний політичний рух. Про це свідчить документ підготовлений українськими націоналістами ще за два роки до створення самої організації. Цим документом являється «Новий почин!». Це є офіційне повідомлення про Конференцію українських націоналістів у Берліні 3-7 листопада 1927 р. Воно починається наступною думкою: «Невдача наших національно-державних змагань у рр. 1917–1920 спричинила дезорієнтацію і так слабої та мало виробленої української політичної думки, появу безлічі партій, центрів і безнастанну борню в середині сторостерзаної Нації. Тимчасом з крівавого моря української революції та оружної боротьби за незалежність виявився в різких формах національно-державний ідеал, що владно вимагає сконсолідовання наших сил і координації нашого чину. В огні сих двох суперечностей розвинувся новий рух, що стає вище партійних розмежовань»[8].
Таким чином, автори документу прагнули сконсолідувати всі сили, які мріяли про самостійну Україну. Під останніми вони розуміли лише націоналістів. Для них термін «націоналіст» фактично був синонімом будь-якої людини, яка прагнула незалежності України. Це нам доводять слова, наведені в документі: «Початкова стадія розвою українського націоналізму має стихійний характер. Бо як поодинокі націоналісти працюють в ріжних, часто дуже віддалених ідеольогічно організаціях, не повязані, нерідко навіть не підозріваючи один в одному спільника, так і поодинокі націоналістичні угруповання існують побіч себе й чинять без спільного пляну, без одного проводу, навіть без зв’язку між собою»[8]. Своє першочергове завдання націоналісти вбачали в консолідації всіх націоналістичних сил. Саме такий висновок і випливає з подальших слів документа: «Брак осередку націоналістичного руху дався остро відчути щойно, коли рух набрав потужности. Конечність його оформлення, загально відчута й подиктована як внутрішними законами розвою Нації, так і зовнішними обставинами. привела українських націоналістів до зближення, порозуміння та шукання способів координації свойого чину. Вислідом цього була Конференція Українських Націоналістів […] має остаточно усталити ідеольогічні позиції українського націоналізму, ствердити факт повстання єдиної організації, прийняти її структуру та покликати її сталий Провід.»[8]. Таким чином, першочерговим своїм завданням націоналісти вважали створення Проводу, який має розробити платформу для остаточної консолідації всіх національно-визвольних сил в єдину організацію, що була покликана стати провідною політичною силою, взяти в свої руки керування суспільно-політичним життям в Україні і здобути незалежність[8].
Створення згодом ОУН стало першою спробою консолідації сил вказаних в повідомленні, але створення її не сконсолідувало всього національно-визвольного руху. Причинами цього є те, що УНДО, яке було створене на 4 роки швидше, висувало себе провідником української нації на визволення, а ОУН – себе. Злиття цих двох партій виглядає практично нереальним теперішнім українським історикам, навіть склалась помилкова історична думка, що ці дві партії стояли на ворожих позиціях, але ця думка є не правильною через те, що в документах ОУН, які я наводжу нижче, можна побачити прихильне ставлення до УНДО і навіть часткову співпрацю між ними, але слід зауважити, що лише у перші роки існування ОУН. На початку 1930-х рр. ставлення між ними погіршується, а згодом остаточно розриваються всі відносини. Звичайно, злиття цих партій в єдину консолідовану політичну силу згодом стало нереальним – зовсім різними були політичні погляди. Консолідацію цих сил перекреслили подальші диверсійні дії ОУН. УНДО не хотіло співпрацювати з «терористами» і хотіли легальними методами досягнути самостійності України. А націоналісти почали розглядати націонал-демократів як угодовську партію і не могли співпрацювати з нею. Особливо таке ставлення ОУН до УНДО склалося після 1935 р., коли націонал-демократів проголосили політику нормалізації стосунків з Польщею. Такий крок УНДО перекреслив всі надії на спільні політичні дії з націоналістами.
Але це було згодом, а на початковому етапі діяльності ОУН ми можемо бачити зовсім інші думки керівників організації. Наприклад, у протоколі засідання Проводу українських націоналістів ми читаємо: «Сціборський: відповідає, що не пішов би. Дальше вказує, що УНДО не є так шкідливим як УНР, бо в УНДО є і ідеологія спільна з нами і позиція супроти національних ворогів засадничо спільно, а є в УНДО тільки деякі елементи угодові»[1]. Цей витяг з протоколу допомагає нам зробити висновок, що на початку діяльності українських націоналістів вони бачили в програмі УНДО багато спільного і не виключали можливості вести спільні дії з ними.
Наведений вище висновок випливає і з витягу з рішення з’їзду Проводу українських націоналістів 25 серпня – 1 вересня 1928 р. : «Становище з УНДО задеклароване на спільному засіданні с послами 27.8.1928р. […] УНДО вважаємо єдиною під сучасний момент національною партією на Західних землях, тому нема у нас тенденцій його розвалювати. Застерігаємо собі право критики УНДО, задекларуємо супроти нього на краєвому ґрунті прихильний нейтралітет […] Заявляємо про співпрацю з УНДО на міжнародному полі. Відносно форм і метод цеї праці обговориться окремо»[1, 258]. В наведеному уривку ми бачимо, що станом на 1928 р. націоналісти задекларувало тісну співпрацю на міжнародному рівні з УНДО, а така співпраця звичайно не могла виникнути просто так на пустому місці – співпраця певна вже між ними відбулася до серпня 1928 р. Така співпраця була можлива через те, що 1928 р. відбулися вибори до Сейму і Сенату на яких УНДО змогло здобути 23 місця і 9 місць відповідно. Голова УНДО Д.Левицький на першому ж засіданні заявляв, що прагнуть вони незалежної України, що всі попередні договори, які передали Західну Україну до Польщі є не правосильними[5]. Такі заяви голови УНДО призвело до того, що Провід націоналістів вбачав в націонал-демократах єдину існуючу національну партії і прагнув діяти з ними спільно. Ця співпраця була дуже важливою для націоналістів, бо вони звичайно діяли нелегально і не мали своїх членів в Польських органах влади, а співпраця з УНДО давала можливість знати всі перипетії, що відбувалися в Сеймі і Сенаті. А також участь представників від УНДО, єдиної національної партії на думку ОУН, у польському парламенті давала можливість їй тією чи іншою мірою впливати на його діяльність з метою захисту соціальних та національно-політичних прав українців у Польщі[9, 6]. І це також зближувало ці дві партії.
Співпраця між цими двома політичними організаціями могла б призвести до подальшої політичної консолідації національного руху, але цього не відбулося. Все ж і одна і інша політичні організації стояли на своїх політичних платформах, які унеможливлювали їх об’єднання в спільний політичний блок. Один із націоналістів Володимир Мартинець писав: «[…] в українському суспільстві десятиліття діяльності політичних партій привели до партійно-політичного хаосу[…]націоналісти повинні стати на шлях відмежування від усіх існуючих політичних партій, груп і центрів. Вони повинні створити організацію[…], яка маючи всеукраїнський характер, зібрала б сили цілої нації до праці не тільки над сьогоднішнім, але й над майбутнім нації»[2]. Таким чином, ОУН все ж хотіла діяти нелегально проти польського режиму і не прагнула мати спільного політичного блоку ні з якою партією. Таке саме ставлення до об’єднання політичних сил мало й УНДО. Офіційний орган націонал-демократів тижневик «Свобода» від 7 жовтня 1928 р. з цього приводу писав: «[…]тільки наша політична організація, яка обіймає всі українські землі під Польщею, а також усі верстви та класи українського народу, може бути єдиною опорою українців, поклавшись на яку вони зможуть витримати важке лихоліття, яке переживають»[7].
Все ж національний рух на Галичині, представлений ОУН і УНДО не консолідувався саме через те, що ці партії свої переконання і політичні програми поставили вище практичних дій. Часткове розмежування у програмах унеможливлювали їх консолідацію, про це говорили як члени однієї організації, так і іншої. Також і ОУН і УНДО хотіли стати на чолі національного руху, ніхто не хотів відступати від своїх переконань і це позначилось на дезорганізації національного руху і фактично не дієвості жодної з українських політичних партій Галичини, в тому числі й ОУН, бо їх акції лише шкодили національному рухові і посилювали полонізацію українських земель.
Подальші дії УНДО і їх переорієнтація на примирення з Польщею, перехід остаточно на автономістські позиції призвело до того, що ОУН відходить від співпраці з ними і не бачить вже в ній свого потенційного політичного союзника. В «Звіті провідника ОУН на ЗУЗ від часу конференції по нинішній день» присутні такі слова: «[…]в найкращому випадку ОУН йдучи на владу могла б виперти УНДО зі всіх його позицій, взяти всі інституції в свої руки[…] Пакс поставив УНДО кілька запитів, мотивуючи тими запитами свої атаки на УНДО: 1) Яку УНДО має програму українського соборного визволення? 2) Як УНДО відноситься до ідеї інтервенції? 3) Як УНДО представляє собі устрій і взагалі уформовання нашої державности? 4) Як УНДО зв’язує свою політику з подіями на Радянській Україні, отже яку має свою соборну-політичну програму? На всі ті запити Пакс не дістав жодної позитивної відповіді»[1, 279]. Таким чином, ОУН починає критично ставитись до УНДО і починає вимагати від партії самовизначення – чи стоять вони на тих же позиціях, що націоналісти, чи ні. Відповіді націоналісти так і не дочекалася, але подальші дії націонал-демократів, а саме початок співпраці з владою Другої Речі Посполитої призвів до напруження відносин між організаціями.
Особливо слід звернути увагу на відозву ОУН з приводу неофіційних зустрічей польських політиків і членів УНДО, яка вийшла у квітні 1931 р. У ній ОУН повідомляє, що такі дії націонал-демократів межують із національною зрадою, а також наголошували, що націоналісти і далі боротимуться проти польських окупантів[3]. Отже, з початком 1930-х рр. настрої в середовищі УНДО міняються і це призвело до погіршення стосунків ОУН з нею. Націоналісти пробувало не допустити, щоб націонал-демократи стало на політичну лінії польсько-українського примирення, яке висували поляки. Для цього 1931 р. націоналісти вбили Тадеуша Голувка, який був на посаді Східного відділу Міністерства закордонних справ. Саме він виступав за покращення польсько-українських стосунків. Націоналісти думали, що вбивство Голувка зупинить покращення стосунків між УНДО і Польською владою, але вийшло все навпаки, бо вбивство цього посадовця відвернуло від ОУН націонал-демократів, вони почали бачити в ОУН терористичну організацію і не хотіли з нею співпрацювати і ще більше почали схилятися до польсько-українського порозуміння, вбачаючи в ньому єдиний вихід для захисту національних прав українців.
У 1935 р. УНДО відкрито проголошує політику нормалізації українсько-польських стосунків, а також остаточний перехід на автономістські позиці. І це призвело до остаточного розриву усіх стосунків між ними і ОУН. Серед середовища націоналістів вже не залишилося нікого хто хотів хоча б спробувати нормалізувати відносини з УНДО. Особливо пропагувалося серед молодці, що всі інші політичні партії є зрадниками національного руху, що вони є ворогами українців і ОУН. У газеті від УНДО «Свобода» писали: «Ми маємо цілі полоси краю, наприклад, Стрий, Сокаль, де молодь вважає УНДО своїм найзавзятішим ворогом»[4]. Таким чином з середини 1930-х р. ОУН і УНДО бачать одна в одній не союзника, а ворога, якого треба знищити.
Ще більше розгорнулася критика однієї організації на іншу в 1939 р. Поразка Карпатської України, яку підтримувала ОУН і відсилала туди збройні загони призвела до критики їх дій з боку УНДО. Націонал-демократи почали не лише протистояти націоналістам, але закликали інші політичні партії об’єднатись і знищити ОУН. На засіданні Контактного комітету (організації для координування дій легальних українських політичних партій) 20 березня 1939 р. голова УНДО В. Мудрий говорив: «Тепер найвідповідальніша пора розправитись з націоналістами […] Нагода знаменита»[6]. Таким чином, станом на літо 1939 р. стосунки між ОУН і УНДО так погіршились, що вони не могли співпрацювати. Консолідаційні процеси, які відбувалися між ними у 1927-30 рр. переросли у відкрите протиборство за впливи на українське суспільство. В такому неконсолідованому стані український національний політичний рух вступив у Другу світову війну.
Підбиваючи підсумки слід звернути увагу на причини того, чому консолідаційні процеси між ОУН і іншими політичними партіями так і не завершилися створенням єдиного національного політичного блоку. Основною причиною було те, що ОУН заперечувало будь-який компроміс з іншими політичними партіями, вважаючи їх винними в політичному хаосі на Західній Україні. ОУН відкидало співпрацю з партіями називаючи одні партії угодовськими, а інші – про радянськими. Єдиною партією яка мала можливість співпрацювати з ними була УНДО. На початковому етапі існуванні українських націоналістів ці партії співпрацювали, ОУН прагнуло вести навіть спільну міжнародну політику з ними, загалом ставлення націоналістів до націонал-демократів було «позитивно нейтральним»[1, 258]. і одні й інші визнавали, що у їхніх програмах є багато спільного. Але подальший розвиток подій, зокрема терористичні акції ОУН призвели до відсторонення УНДО від націоналістів. Націонал-демократи не хотіли, щоб їх запідозрили в причетності до замахів і всебічно виступали з доповідями про свою непричетність до акцій ОУН. Також, ні одна, ні інша політична організація не хотіли визнавати за іншою провідної ролі в національному русі і почалася боротьба між ними за те, хто стане на чолі національно-визвольного руху. А остаточно розбіжності і перетворення потенційних політичних союзників у ворогів відбулося внаслідок підтримки УНДО польсько-українського порозуміння. На кінець 1930-х рр. розбіжності між ними досягли апогею і Західна Україна ввійшла в Другу світову війну з глибокою політичною кризою і неконсолідованим національно-державницьким політичним крилом.
Список використаних джерел і літератури
1. Документи і матеріали з історії Організації українських націоналістів.(1927-30 рр.). – К., 2005. – Т.1. – С. 70.
2. Зиновій Книш Становлення ОУН / Книш З. – К., 1994. – С. 64.
3. І. Федик Проблема «угодовства» у стосунках ОУН та УНДО на рубежі 20-30-х рр. XX ст. / Федик І. // Мандрівець. Наукові виклади. – К., 2008. – №1. – С.37.
4. Кличі й дійсність // Свобода. – 1934. – 2 вересня. – С. 2.
5. Кугутяк М. Українська націонал-демократія (1918-1939) / Кугутяк М. – К., Івано-Франківськ, 2004. – Т.2. – С. 400-409.
6. Л. Калиняк УНДО і ОУН – боротьба за політичні впливи в «Просвіті» / Калиняк Л. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, – Львів, 2010. – № 19. – С.91
7. Не даймо себе розєднати // Свобода. – 1928. – 7 жовтня. – С. 1.
8. «Новий почин!». Офіційне повідомлення про Конференцію українських націоналістів у Берліні 3-7 листопада 1927 р. Режим доступу: http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/1927.novyi_pochyn.php
9. Ю.Ю. Сливка, Т.О. Панфілова Українські політичні партії Західної України в 20-30-х рр. XX ст. / Слива Ю.Ю. та ін. // Державне будівництво. – Харків, 2009. – №2. – С.5.

У статті досліджуються методи боротьби карально-репресивних органів радянської влади у 1944р.на території Рівненської  області.

This article investigates ways to combat Empire rocking of Soviet power in 1944 in Rivne region.

Ключові слова: ОУН, УПА, НКВД,  Рівнеська область.

Key-words: National Committee for Internal Affairs (NCIA), Organization of  Ukrainian Nationalists (OUN), Ukrainian Insurgent Army (UPA), Rivne region.

Актуальність  даної теми дослідження обумовлена тим, що на сучасному етапі розвитку історичної науки залишається значною зацікавленість науковців історією українського визвольного руху 1940-х – 1950-х рр. та боротьбою з ним тоталітарних режимів.

В роки Другої світової війни політична і збройна боротьба українського народу за національну державність проходила головним чином, під проводом бандерівського крила ОУН і командуванням УПА. Збройні формування Тараса Бульби-Боровця до весни 1943 р. під назвою Української повстанської армії, а пізніше – Української народно-революційної армії, загони мельниківців, дивізія СС «Галичина» та інші в українському національно-визвольному русі часів війни займали другорядне місце.

Загони УПА у 1944 р., об’єднували в своїх рядах орієнтовно 80 – 100 тисяч осіб, мали організаційні риси регулярної армії та різноманітні види озброєнь, притаманні для партизанських формувань. Проте у порівнянні з радянською збройною потугою УПА була далеко нерівним супротивником і на перемогу над Червоною армією сподіватися не могла. Керівництво ОУН, мало усвідомлювати безперспективність подальшої боротьби проти радянського режиму та його армії. На час переходу фронту в середовищі Проводу ОУН і командування УПА були політики й командири, які висували пропозицію про припинення збройної боротьби проти СРСР. На їхню думку повстанську армію необхідно було б розпустити, щоб зберегти потенціал національної сили на майбутнє, а керівним структурам Організації перейти в глибоке підпілля. Проте, такі ідеї на жаль, не знайшли необхідної підтримки. Переміг курс на безкомпромісну боротьбу з «совєтами»[8,с.174].

З осені 1944 р., коли територія України була звільнена від нацистських військ, боротьба радянської влади проти революційно-визвольного руху помітно посилилась. Цьому в значній мірі сприяла постанова ЦК ВКП(б) “Про недоліки в політичній роботі серед населення західних областей УРСР” (вересень 1944 р.). Хоч у ній наголошувалося на політичних засобах подолання у свідомості місцевого українського населення рецидивів українського на­ціоналізму, на практиці ж вирішальне значення надавалося збройним формам боротьби з ОУН-УПА.

Одним з важливих кроків у цьому напрямку стало створення в складі НКВС УРСР окремого Управління по боротьбі з бандитизмом (УББ), яке очолив начальник УШПР генерал-лейтенант Т. Строкач. Водночас начальниками обласних управлінь НКВС в західних областях України призначалися відомі командири радянських партизанських з’єднань, як наприклад, М. Наумов,О. Сабуров та ін. Між тим, як свідчать джерела, більшовики не зразу зуміли зосередити необхідні сили для придушення визвольного руху. Так, один з відомих командирів УПА-Північ “Дубовий” з цього приводу писав у своєму щоденнику: “На терені ПЗУЗ від місяця серпня 1944 р. до другої половини місяця січня (1945) більших акцій не відчувалось. Ті акції, які вони в між часі переводили після фронтових, не представляли для нас більшої загрози”[7].

У той же час, за свідченням німецьких документів, після відступу їхніх військ з теренів Західної України “Ради стали приділяти підвищену увагу ОУН- УПА й почали боротьбу з ними всіма військовими і політичними засобами”.

Помилковим аспектом радянської позиції щодо українського національно-визвольного руху 1940-х років була вимога беззастережного прийняття ОУН і УПА радянського диктату. Перед членами ОУН і вояками УПА ставилася лише одна умова збереження життя і позав’язничного перебування: припинити боротьбу і вийти з повинною, не ставлячи перед радянськими органами жодних вимог. Сталінське керівництво погоджувалося залишити на волі тих учасників збройної боротьби, які відмовляться  від цілей руху. Зважаючи на те, що український національно-визвольний рух не погодився переступити через свої ідеали, а Провід ОУН і командування УПА не прийняли радянського диктату і вимог повної капітуляції, радянський тоталітарний режим узяв курс на фізичне та моральне знищення членів руху, репресії проти сімей учасників збройної боротьби, агентурного розкладу підпілля та інших методів терору. Напевно не вірно було б припускати, що в 1944 р. радянське керівництво не полишало надії подолати українське підпілля і збройні загони та формування УПА закликами до повини. Вже 12 лютого 1944 р., як тільки Червона армія вступила на територію Рівненської області, Президія Верховної Ради і Раднарком УРСР звернулися до «учасників банд українських буржуазних націоналістів» із закликом припинити боротьбу. Зокрема, у Зверненні говорилося: «Радянський уряд відкриває дорогу до життя до мирної праці, щасливого майбутнього перед всіма учасниками так званих УПА та УНРА, які порвуть всякі зв’язки з ворогами народу гітлерівцями-оунівцями… іменем Уряду УРСР ми гарантуємо всім прощення їхньої тяжкої помилки». Звернення друкувалося у газетах, у формі брошур та листівок сотнями тисяч примірників. Зрозуміло, що такі звернення та оголошення амністій призначалися в більшій мірі для створення великодушного образу радянської влади, головну ставку від самого початку робили на збройну боротьбу з українським підпіллям. В березні 1944 р. Л. Берія проінформував Державний комітет оборони СРСР про такі заходи по ліквідації УПА: 1) створення оперативних військових груп під керівництвом відповідальних працівників в Рівному, Сарнах, Костополі, Острозі і Дубровиці; 2) ужиття запобіжних заходів на дорогах, залізницях, у райцентрах; 3) оголошення місцевому населенню даних про арештованих членів ОУН і УПА засуджених військовим трибуналом до розстрілу; 4) сім’ї оунівців (чи тих, хто перебуває в бандах) та засуджених за активну антирадянську діяльність беруться на облік для виселення їх у східні області СРСР. Планувалося виселення і жителів тих населених пунктів, більшість чоловічого населення яких перебуває «в бандах», а жителі надають бандитам допомогу продовольством і переховують їх[9].

Сьогодні, натомість, важко сказати, яка була чисельність українського підпілля на час звільнення області. Дані про це є неповними, і потребують уточнення. В архівних фондах райкомів партії Рівненської області збереглася інформація про окремі групи бандерівців у районах області. Так, наприклад у Вербському районі діяли з’єднання «Докса», в кількості 600 чол.; в Деражненському районі банди «Гострого», «Гамалії», «Герспа», «Мокрого», «Богдана», «Зота», «Нечая», «Кори», «Мирного», «Осики», «Гонти», «Галайди», «Єрмака», «Партизана», «Цети» і це ще не повний перелік.[1]. Цікаво, що на нараді представників військових частин при Деражненському райком КП(б)У 31 квітня 1944 р. прозвучала фраза: «…у районі ще «болтаються» ряд дрібних бандитських угрупувань».[2]. В Гощанському районі – банди «Деркача» 70 чол., «Цигана» 10 чол., «Яструба» 10, «Підкови» 12 чол., «Ачмана» 15 чол., «Мухи» 10 чол., «Крутого» 7 чол., «Труби» 6 чол., «Сови» 6 чол..[3]. В Дубенському районі групи «Мамая», «Ниви», «Чаплія», «Гонти»[4]. В Дубровицькому районі «Кармелюка», «Стіжка», «Устима»[5]. В Корецькому районі групи «Жолудя» 30 чол., «Матроса» 25 чол., «Лози» 11 чол., «Чорного» 18 чол..[6]. Аналогічні повідомлення зустрічаються у документах всіх 30 районів області. На нараді секретарів райкомів партії, голів райвиконкомів та керівників каральних відомств, що за участю М.Хрущова проходила 14 січня 1945 року в Рівному, йшла мова про боротьбу з бандерівською групою чисельністю 100 осіб в районі села Тинного Сарненського району, про групу «Яреми» в 400-500 осіб у Клесівському районі, група Кори – 400 чоловік у Вербському районі, про дві групи в Костопільському районі: одна у складі 250 осіб, інша – 300, якими командували ватажки «Лис» і «Панько». На нараді виступило понад 20 осіб, в тому числі М.Хрущов, перший секретар Обкому КП(б)У В. Бегма, обласний прокурор Комолов, секретар Обкома ЛКСМУ Лук’яненко, секретарі райкомів партії та керівники районних каральних відомств. Вони говорили, скільки де локалізовано бандерівських груп, скільки де вбито, арештовано та нейтралізовано «бандитів» і т.д. Начальник управління НКВС В.Трубніков на нараді 17 лютого 1945 р. повідомляв, що станом на 10 січня 1945 р. по області нараховувалось 137 боївок загальною чисельністю 7547 чоловік, на 15 лютого вже 114 боївок загальною чисельністю 3169 чоловік.[8,с.167].

Отже, на 1945 рік боротьба НКВС із боївками ОУН  по області продовжувалася на не визначиний час, а керівники управління НКВС продовжували розробляти плани по знищенню підпільних груп.

Список використаних джерел та літератури

1. Державний архів Рівненської області (далі ДАРО). – Ф. П-27. – Оп. 1. – Спр. 16.
2. ДАРО. – Ф. П-31. – Оп. 1. – Спр. 33.
3. ДАРО. – Ф. П-88. – Оп. 1. – Спр. 23
4. ДАРО. – Ф. П-4. – Оп. 1. – Спр. 28.
5. ДАРО. – П-95. – Оп. 1. – Спр. 19.
6. ДАРО. – П-61. – Оп. 1. – Спр. 14.
7. Марчук В. Боротьба з українським національно-визвольним рухом у Рівненській області (1944 –1945 рр.) / В.Марчук [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.URL: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/nzzpmv/2011_23/Marchuk.pdf
8. Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Рівненська область. – Кн. 1. – Рівне, 2006. – 578с.
9. Русначенко А. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940–50-х роках / А. Русначенко. – К.:Унів. Вид-во «Пульсари», 2002. – 232с.

Організація місцевих органів влади на Ярунщині у липні – серпні 1941 р.

У статті проаналізовано вплив ОУН (б) на Ярунщині у липні – серпні 1941 року. Висвітлено діяльність Ярунської управи. Простежено організацію на місцях Української допоміжної поліції.

Ключові слова : ОУН, націоналісти, Ярунщина, похідні групи, окупація, арешти.

В статье проанализировано влияние ОУН (б) на Ярунщине в июле – августе 1941 года. Освещена деятельность Яруньской управы. Прослежена организация на местах Украинской вспомогательной полиции.

Ключевые слова : ОУН, националисты, Ярунщина, походные группы, оккупация, аресты.

The article explains the extension of OUN (b) influence in the Yarunskiy region in the July – September 1941. The activity of Yarunskiy region administration is analyzed. Organization the local Ukrainian auxiliary police is retraced.

Key words : OUN, nationalists, the Yarunskiy region, the marching groups (troops), occupation, arrests.

Вивчення регіональних аспектів національно-визвольного руху під проводом ОУН продовжує залишатися актуальним завданням для науковців. Водночас, до цього часу не досліджена її діяльність на Ярунщині у перші місяці німецько-радянської війни. Окремі аспекти теми частково розглядалися у працях І. Дідуха [9], В.Жилюк [10] та І. Ковальчука [11].

Спираючись на архівні та опубліковані матеріали, автор здійснив спробу простежити участь ОУН в організації місцевих органів влади на Ярунщині у липні – серпні 1941 р.

Після нападу Німеччини на СРСР українські націоналісти приступили до реалізації своїх програмних положень. Однак, для того, аби створити в нових умовах Українську державу, спочатку потрібно було проникнути на землі Наддніпрянщини та ідеологічно й практично їх опанувати. Одним із перших теренів, які почали освоювати похідні групи обох ОУН, виявилася Житомирщина.

На Житомирщину першими прибули очільники банде­рівської похідної групи «Північ» : М. Климишин, В. Кук, У. Самчук, Я. Старух та інші, які просува­лися із Рівного у напрямку Києва й потрапили до Житомира 10 липня 1941 р. У місті вони перебували до опівдня 11 липня. За цей короткий період бандерівці розпочали укомплекту­вання української міліції та організували обласне управління, першим головою якого став Іван Луцюк, вчитель за фахом [11, с. 27].

Діючи в складних умовах окупації, похідні групи ОУН провели значну пропагандистську та організаційну роботу. Як наслідок – у Житомирі постала обласна та міська управи, в районах – районна та сільські управи. У другій половині серпня вже працювало 7 районних управ : Коростищівська, Попільняньська, Андрущівська, Троянівська, Чуднівська, Мархвелівська, Житомирська [10, с. 36]. На терені Новоград-Волинщини було створено три районі управи : Ярунська, Городницька, Звягельська (Новоград-Волинська). Останню очолив у серпні Володимир Фрайт («Батько»). Він же виконував обов’язки провідника Звягельської округи ОУН [2, арк. 34]. У свою чергу, на чолі Городницької управи був Іван Грунтас [2, арк. 12].

Учасник Похідних груп ОУН (б) «Північ»[1] Павло Палюшинський («Мирон», «Старий») у липні почав керувати Ярунською управою [16, с. 171]. З невідомих нам причин близько 22 – 24 липня перший голова управи покинув Ярунь. Його місце заступив звягельчанин Алексійчук, про що свідчать документи [7, арк. 10]. До її складу, окрім останнього також увійшли Микола Марценюк («Еней»), Степан Кузьмин, Іван Онишкевич, а також два націоналісти із Холму – «Медвідь» та Василь Кичук [2, арк. 14], а культурно-освітнім референтом при управі був бандерівець Терещук [7, арк. 10]. С. Кузьмин згадував : «Всюди, куди б ми не приходили, від імені Тимчасової управи, яка повстала у Львові 30 червня 1941 року, проголошували незалежність України, організовували адміністрацію, у першу чергу поліцію і шкільництво».

Саме в розбудові шкільництва Ярунська управа досягла найбільших результатів, про що зокрема свідчать спогади С. Кузьмина : «У Ярунському районі ми організували вчительський курс з участю 72 – х учителів. Інспектором був Микола Марценюк, родом з Сокальщини. Історію України, літературу викладали галичани, решту предметів – місцеві […] З того курсу ми розвели організаційну мережу на весь район» [12].

У липні 1941 р. Ярунська районна управа повідомляла : «Культурно-освітній відділ районного управління просить довести до відома українську молодь про таке. В Яруні відкри­вається гімназія (середня школа), навчання в якій буде безкош­товним. Умови прийняття до гімназії такі : до першого класу при­ймаються ті, хто закінчив 4-й клас початкової або середньої школи; до другого приймаються ті, хто закінчив 5-й клас середньої школи, до третього класу приймаються ті, хто закінчив 7-й клас; до п’ятого приймаються ті, хто закінчив 8-й клас; до шос­того приймаються ті, хто закінчив 9-й клас, до сьомого при­ймаються ті, хто закінчив 10-й клас середньої школи» [7, арк. 27]. У наказі від 26 липня наголошувалося : «До відома всіх вчителів та осіб, що закінчили 8, 9, 10, класів. Вказані особи повинні з’явитися до 28 цього липня у відділ культурно-освітній (народної освіти) для проходження реєстрації. Вчителі повинні проводити облік дітей шкільного віку; вони подають відомості про придатність шкільного приміщення та про інвентар школи; коли останній розібраний, то повернути через міліцію. У серпні відбудеться курс для перепідготовки вчителів» [5, арк. 1]. Очевидно, бажаючих вступити на курси було недостатньо. Тому 28 липня з’явився аналогічний наказ, однак тепер вимагалося, щоб ті, хто бажає вчителювати, прибули до Яруня 5 серпня [8, арк. 10].

Управа, крім того, вимагала від сільрад, аби шкільні приміщення були звільнені від їх тимчасових мешканців [7, арк. 24] та відремонтовані до 20 серпня. Кожен вчитель зобов’язувався надіслати списки школярів не пізніше 8 серпня, для обліку шкільництва на терені Ярунщини [7, арк. 16]. Піклуючись про благополуччя школярів взимку, районна управа наказала з 24 серпня почати збір деревини для опалення приміщень з настанням холодної погоди [6, арк. 33].

Значна увага приділялася регламентації життя населення в умовах німецької окупації. У першу чергу, вимагалося від кожної сільради ліквідувати наслідки недавніх військових дій. Зокрема, наказувалося негайно поховати тіла загиблих осіб, почати від 26 липня ремонт зруйнованих комунікацій [7, арк. 3, 9]. Бажаючи організувати збір деревини, управа 26 липня оголосила, що «всі ліси та розташовані серед них поля, сіножаті і все майно – недоторкана власність Української Самостійної Держави» і заборонила самовільне нищення лісового масиву без відповідного наказу під загрозою «найсуворішої кари воєнного часу» [5, арк. 10]. Своєю чергою, розпорядження від 31 липня і 4 серпня зобов’язували голів сільрад провести перевірку всіх господарств на наявність дров, які потрібно було обліковути [7, арк. 12, 17]. Наголошувала на тому, аби в обов’язковому порядку прибрати і прикрасити квітами могили «українських воїнів, які загинули в 1917 – 1921 рр., а також українців, розстріляних чи замучених червоною Москвою». Попри це вказувалося, щоб «на могилах німецьких вояків не бракувати квітів» [5, арк. 5].

Згідно наказу Ярунського районного управління від 18 липня 1941 р., відбувалися зібрання мешканців сіл, на якому повідомлялося про зміну влади та нову організацію громадського управління. Зазвичай, порядок зборів був таким : 1) читка «Відозви до українського народу»; 2) вибори членів сільради; 3) створення сільської міліції. У «Відозви до українського народу» зазначалося, що «загальні збори приєднуються до наказу і зобов’язуються допомагати ОУН у налаго­дженні порядку на селі».

Того ж дня місцеву владу організували жителі сс. Хижівка (Хижавка), Юрківщина, Вірівка. 20 липня влада була організована у сс. Дідовичі, Груд, Жолобне. 21 липня сільські ради з’явилися у сс. Закриниччя, Гірки (Гурки), Майстрова Воля. Наступного дня мешканці с. Карпилівка обрали сільраду ; 23 липня були обрані голови сільрад сс. Дуплинки та Колоніє-Красилівка. Загальні збори сс. Великі Молодьків, Курмань відбулися 24 липня, на яких селяни домовилися про формування сільради. Влада у с. Кіровка була організована 31 липня [4, арк. 2, 9,10, 12, 14 – 19, 21 – 23, 28, 31 та зв.].

Таблиця 1.

Утворення сільрад та «Української допоміжної поліції» у селах Ярунської управи*

*Складено автором за : [4].

Таким чином, протягом другої половини липня 1941 р. під керівництвом Ярунського проводу ОУН (б) сформувалися місцеві органи влади у більшості сіл зазначеного терену.

Під проводом націоналістів на Ярунщині також створювалися підрозділи Української допоміжної поліції, які перебували майже в кожному селі. Поліція виконувала розпорядження керівників обласних і районних управлінь; у її лавах запроваджувалася дисципліна; у селах на 10 дворів встановлювався один вартовий, який підпорядковувався соцькому сільському старості, а також інспектору районної та обласної поліції [1, арк. 4]. У зв’язку з утворенням вказаних загонів було оголошено про набір осіб віком від 18 до 40 років [8, арк. 169]. Передбачалася платня : одружені поліцаї отримували на день 1,70 райхсмарки (далі – РМ)[2], неодружені – 1 РМ (тобто перші одержували в місяць близько 52 РМ = 650 крб., а другі – близько 30 РМ = 375 крб.), а також безкоштовне харчування. Відзначалося, що ті, які вступлять у поліцію, перебуватимуть на державному утриманні [8, арк. 98]. Слід зазначити, що особи, які працювали в охоронній поліції (шуцманшафт, «шума») отримували, незважаючи на сімейний стан, 480 крб., тобто 38,4 РМ [3, арк. 17]. Таким чином, винятково з економічних обставин, аби утримати сім’ю в умовах окупації, вигідніше було обрати шлях співробітництва з окупантами в Українській допоміжній поліції, ніж в охоронних підрозділах Вермахту. Тому не дивно, що чисельність українських поліцаїв у селах Ярунської управи була досить висока у перші місяці німецько-радянської війни (див. Таблиця 1).

Місцеві жителі до діяльності оунівців ста­вилося прихильно, хоча часто в документах похідних груп вказувалося на їхню пасивність, страх, зневіру в можливість побудувати незалежну державу [17, с. 223].

Очевидно, що провідникам самостійницького руху необхідно було врахувати ту обставину, що з часів завершення Української національної революції і до початку німецько-радянської війни на східноукраїнських землях виросло нове покоління людей, які були прихильні до своєї Батьківщини в цілому, не усвідомлюючи справжнього характеру радянської системи. Та й, напевно, в умовах страхітливої війни населення підрадянських територій більше цікавило, як вижити в даній ситуації, аніж підтримка ефемерних, зовсім їм незнайомих ідеалів національної боротьби.

Коли ж стало очевидно, що бандерівці не відмовляться від оголо­шеної незалежності, військові чиновники зробили спробу сформувати місцеві органи української адміністрації без участі бандерівців як політично заангажованих осіб [15, с. 133]. Тому 5 серпня 1941 р. командування 17 – ї армії видало наказ про затримання всіх «українських політичних агітаторів», а особливо «мандрівних пропагандистів з Групи Бандери». Відповідно до наказу, членів похідних груп ОУН(б) на схід від Збруча мали затримувати і передавати військовій розвідці для майбутньої відправки в Галичину [14, с. 423]. Описуючи ці арешти, член Ярунської управи Микола Мартинюк згадував : «Здається, під кінець липня чи на початку серпня 1941 р. німецька влада провела масові арешти. […] Бажаючи якось формально влаштуватись, делегація членів Похідних Груп зголосилася у військового коменданта міста та запропонувала зорганізувати уряд […]. Комендант погодився на те і сказав, щоб наступного дня о восьмій годині ранку всі вони прибули до нього на нараду. Коли вони появились в комендатурі, їх оточила військова жандармерія і за­явила, що вони заарештовані і будуть відправлені в Західну Україну. Всіх їх посадили у вантажні авта і повезли в напрямі Корця – Рівного – Львова. Пильнували їх не дуже сумлінно, так що по дорозі майже всі заарештовані повтікали. Того ж самого дня фельджандармерія (чи гестапо) заарештувало членів міліції під закидом, що нібито хтось спробував украсти рушницю із станиці. Заарештовано тоді також коменданта станиці Клиновича (місцевий), Войтовича і ще двох членів Похідних Груп. Усіх їх планували розстріляти разом із кількома сотнями жидів. Усіх їх привели на призначене місце і розпочали розстрілювання […]» [13, с. 13 – 14].

Члени Ярунського районного управління С. Кузьмин і М. Мартинюк були арештовані і запроторені до Звягельської в’язниці, проте через деякий час їм вдалося вийти на волю [9, с. 134]. С. Кузьмин описував це так : «Мене і декількох товаришів арештували. Але начальник в’язниці був «наш чоловік». Провідати нас прийшов Іван Климів – Легенда. Він організував опікунство над нами. На другий день мені повідомляють, що маю передачу. Її принесла наречена начальника в’язниці, а через тиждень з його допомогою нас звільнили» [12].

Отже, з початку німецької окупації за ініціативою емісарів бандерівських похідних груп утворилися Ярунська управа, у діяльності якої можна виділити принаймні п’ять головних напрямків : формування організаційних структур, розбудова українських місцевих органів влади, регламентація життя в умовах німецької окупації, відродження шкільництва, створення підрозділів Української допоміжної поліції. Це дозволило учасникам похідних груп, переважно вихідцям із Західної України, заручитися підтримкою частини місцевого населення, яке залучалося до адміністративної і громадської роботи.

Проте, відносно вільна діяльність адміністративних структур на Ярунщині протривала неповних 20 днів і була безжально розчавлена німецьким окупаційним режимом.

Джерела та література :

1. Державний архів Житомирської області (далі – ДАЖО), ф.п-1376, оп.1, од.зб.1а, 6 арк.
2. ДАЖО, ф.р-1151, оп.1, од.зб.2, 179 арк.
3. ДАЖО, ф.р-1162, оп.1, од.зб.2, 82 арк.
4. ДАЖО, ф.р-1293, оп.1, од.зб.1, 32 арк.
5. ДАЖО, ф.р-1294, оп.1, од.зб.2, 90 арк.
6. ДАЖО, ф.р-1294, оп.1, од.зб.3, 48 арк.
7. ДАЖО, ф.р-1297, оп.1, од.зб.1, 129 арк.
8. ДАЖО, ф.р-1440, оп.1, од.зб.1, 186 арк.
9. Дідух В. Ярунщина з середини 16 до середини 20 ст. / В. Дідух. – Тернопіль :  Медобори, 2011. – 148 с.
10.  Жилюк В. Діяльність ОУН та УПА на Житомирщині 1941 – 1955 рр. Монографія / В. Жилюк. – Рівне : Волинські обереги, 2008. – 308 с.
11. Ковальчук І. Нарис історії діяльності ОУН під проводом А. Мельника на Житомирщині у другій половині 1941 року / І. Ковальчук, С. Стельникович. – Житомир : Рута, 2011. – 186 с.
12. Кузьмин С. Моє життя та боротьба. Розповідь-спогад автора / С. Кузьмин. – Львів : [б.в.], 2003. – 26 с.
13. Мартинюк М. Спогади з підпілля / [за ред. Н.Олійник]. – Лондон : УВС, 2000. – 64 с.
14. ОУН в 1941 році. Документи. В 2-х ч. – Ч. 2 / [ упоряд. О. Веселова, О Лисенко, І. Патриляк, В. Сергійчук; відп. ред. С. Кульчицький]. – К. : Інститут історії України НАН України, 2006. – 617 с.
15. Патриляк І. «Встань і борись ! Слухай і вір…» : українське націоналістичне підпілля та повстанській рух (1939 – 1960 рр.) : Монографія / Центр досліджень визвольного руху / І. Патриляк. – Львів : Часопис, 2012. – 592 с.
16. Сокальщина. Книга пам’яті України 1914 – 1990 / [ ред. кол. : І. Бережницький,  О. Солодяк та ін. ]. – Львів : Край, 2010. – 530 с.
17. Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів // [ під заг. ред. Я. Дашкевича, В. Кук ]. – Львів ; К. : Літературна агенція Піраміда, 2001. – 556 с.