Основним елементом системи візуальної ідентифікації органів державної влади є його логотип. Логотип органу державної влади – це візуалізований образ державного органу, зображення повної або скороченої його назви у вигляді набору графічних елементів. Призначення фірмового знак полягає у тому, щоб виділити відмінні, ідентифікуючі риси, вказати на них і при цьому зобразити їх такими, що постійно розвиваються [1, с. 44]. Правильно спроектований знак може підвищити рівень довіри громадян до органів державної влади, а також забезпечити закладення базису для плідної співпраці з бізнесовими структурами та громадськими організаціями.
Найбільш раціональним для органів державної влади є використання логотипів із національною символікою. Національний символ – узагальнене зображення цілої системи понять, ідей (зазвичай абстрактних), які акумулювали у собі нашарування значень і смислів, притаманних певній епосі, певному періоду становлення і розвитку українського народу. Символи у логотипі відіграють ключову роль у сприйнятті образу – підштовхують свідомість глядача до розуміння предметного і сюжетного змісту твору [2, с. 6].
Логотипи із національною символікою впливають на підсвідомість людини, транслюючи ті потужні пласти значень і смислів, які були накопичені в минулому. Вони структурують спосіб бачення світу цільової аудиторії і організовують будь-який її чуттєвий досвід. Крім того, логотип із національною символікою: забезпечує ідентифікацію органу державної влади громадськістю; дозволяє підвищити рівень довіри громадян до органів державної влади; дає можливість працівникам ототожнити себе з органом влади, його місією, цілями, що підвищує рівень задоволеності роботою та покращує ефективність.
Фірмовий знак із інтегрованим національним символом стає зрозумілим цільовій аудиторії в процесі подвійного декодування закладеної в ньому інформації: при сприйнятті змісту національного символу відбувається його накладення на зміст графічних елементів логотипу. Взаємодія цих двох значень призводить до створення єдиного загального концепту (сенсу) твору. Сенс, отриманий в результаті такого змішування різнорідних компонентів, дозволяє сприйняти подвійну інформацію цілісно, що забезпечує її комплексний вплив на адресата. В такому випадку очевидна інформація, вміщена у логотипі, допомагає розкрити прихований зміст національного символу, який спрямований на досягнення істинних цілей дизайнера.
При створенні логотипу із національною символікою надзвичайно важливим є виокремлення шляхів інтеграції символу у фірмовий знак. Основними шляхами інтеграції національного символу у логотип є: повторення національним символом змісту зображальних та / або шрифтових елементів логотипу – у такому випадку національний символ узагальнено дублює значення логотипу; доповнення національним символом зображальних та / або шрифтових елементів фірмового знаку – здійснюється інтерпретація основного значення логотипу за допомогою національних мотивів; виділення за допомогою національного символу певного зображального чи шрифтового елемента логотипу полягає у встановленні певних смисленнєвих відтінків у творі; протиставлення значень національного символу та логотипу передбачає внесення у твір смислових суперечностей, які утворюють кілька центрів привернення уваги реципієнта; поєднання національного символу (кількох символів) із зображальними та / або шрифтовими елементами фірмового знаку полягає у повному злитті всіх елементів твору в єдине ціле; заміна (повна або часткова) національним символом зображальних та / або шрифтових елементів логотипу зазвичай застосовується у редизайні.
Отже, логотип відіграє важливу роль у тому, як орган державної влади репрезентує себе перед внутрішньою та зовнішньої аудиторіями. Фірмовий знак із інтегрованою національною може підвищити рівень довіри громадян до органів державної влади, а також забезпечити закладення базису для плідної співпраці з бізнесовими структурами та громадськими організаціями.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Кулагина, Н. В. Символ и символическое сознание [Текст] / Н. В. Кулагина // Культурно-историческая психология: международный научный журнал / Ред. В. П. Зинченко. – 2006. – № 1. – С. 3-11.
2. Лазарчук, А. Визначення сутності логотипів та їх класифікація [Електронний ресурс] / А. Лазарчук. – Режим доступу: https://naub.oa.edu.ua. – Назва з екрану. (дата доступу 26.04.15).
3. Эльбрюнн, Б. Логотип [Текст] / Б. Эльбрюнн. – СПб. : Издательский дом «Нева», М. : «ОЛМА-ПРЕСС Инвест», 2003. – 127 с.

Формування мережевої форми взаємодії є історичною відповіддю на ситуацію комунікаційного надлишку. Суспільство, ключову комунікативну роль в якому починають грати мережі, вільно формує об’єднання людей і групи за інтересами. На відміну від традиційних соціальних структур, мережі здатні сприймати і самостійно створювати нові комунікативні конфігурації, недоступні для традиційних інститутів.
Основою такого суспільства є мережева комунікація, однією з форм вираження якої є помітне зростання числа соціальних Інтернет-мереж. Вони виступають інструментом, за допомогою якого велика кількість користувачів глобальної мережі отримують додаткові можливості у спілкуванні [1].
Сучасні комунікаційні технології дозволяють створювати соціальні спільноти (Інтернет-ком’юніті) з практично будь-якими заданими характеристиками – освітніми, професійними, віковими. Вони формуються на тлі акселерації соціального часу і посилення динаміки комунікаційних форм у процесі суспільного відтворення. При цьому стійкі відносини поступаються місцем постійним змінам, а суспільство стає схожим на рефлексивні та комунікаційні спільноти [4].
Останнім часом в деяких країнах світу соціальні мережі починають застосувати в діяльності органів державної влади. Основною причиною цього є те, що соціальні мережі зарекомендували себе як інструмент для політичних впливів на суспільство з одного боку, та впливу кожної окремої особистості на державні процеси та владу з іншого. Таким чином утворюються нові моделі взаємодії особи, що представляє суспільство та влади, яка визначає особливості функціонування держави. Налагодження якісного процесу подібної комунікації сприяє встановленню демократії в країні.
Представляючи собою своєрідний альянс «професіоналів і дилетантів», мережа продукує активні обмінні процеси, мотивує співробітництво, упорядковуючи практики комунікаторів і реципієнтів і, у кінцевому рахунку, сприяє закріпленню принципів співпраці та співробітництва (М. Кастельс) [2].
Треба зазначити, що поняття «соціальна мережа» (далі СМ) має кілька значень у понятійно-категоріальному апараті соціології. Основне, широке значення припускає трактування соціальної мережі як структури, що складається з вузлових елементів і зв’язків між ними – соціальної павутини [1]. Термін «соціальні мережі» був введений у 1954 році представником «манчестерської школи» Джеймсом Барнсом у статті «Класи і збори в норвезькому острівному приході», яка увійшла до збірки «Людські стосунки» [5].
Основне технологічне визначення соціальної мережі звучить так: СМ – це інтерактивний веб-сайт з великою кількістю користувачів, які створюють його контент. Це специфічне автоматизоване середовище, яке дає можливість формувати соціальні контакти та групи об’єднані спільними інтересами та вподобаннями. В загальному, будь-яку онлайн спільноту можна вважати соціальною мережею [1].
Перші соціальні мережі з’явилися в середині 1990-х років і надавали користувачам початкові можливості для спілкування (eGroups/OneList, ICQ, Evite). Спочатку вони не вважалися соціальними мережами, але стали основою для подальшого розвитку подібних онлайн сервісів для різних форм взаємодії користувачів. Таким чином були створені Friendster, LinkedIn, Tribe, Orkut, Spoke, які можна використовувати для роботи і для розваг.
Нині ми вступили в третю епоху соціальних мереж. Після ейфорії «участі заради участі» сучасні мережі стають необхідним робочим інструментом для людської діяльності, будь то бізнес або творчість. Останнім часом соціальні мережі перетворюються на інструмент інформаційного впливу та маніпулювання масовою свідомістю [6].
Сьогодні комунікація в соціальних мережах виходить на новий рівень, і це є наслідком тих подій, що відбуваються в суспільстві. Враховуючи можливості соцмереж, їх можна вважати потужним інструментом впливу на інформаційні процеси в суспільстві та на самих користувачів. Особливостями СМ є велика аудиторія та наявність особистої інформації про користувача. Таким чином соціальні мережі можуть бути сполучною ланкою між владними структурами та суспільством.
Водночас, за допомогою соціальних мереж виконується соціальна функція: пов’язується між собою велика кількість людей, формуючи соціальні спільноти. Як би не змінювався мережевий простір, контент, що може зацікавити користувача, лишається основним для просування в соціальній мережі [3]. Таким чином з допомогою соціальних мереж державні службовці мають можливість поширювати інформацію відповідної тематики для конкретних аудиторій, збирати інформацію про зацікавлення та інтереси людей певної території. Також можна створювати віртуальні громадські обговорення нагальних локальних проблем та спільно шукати шляхи їх вирішення.
Держава не достатньо дбає про конкурентоспроможність власних якісних інформаційних продуктів у вітчизняному інформаційному просторі. І особливо, як показує практика, це проявляється в соцмережах, де практично відсутня відповідна державна політика, не виявляється державний інтерес [2].
Отже, створення нових технологій використання Інтернету, зокрема соціальних мереж, призводить до їх популяризації та перетворення у потребу життя, без якої не можливо виконувати соціальні функції. В результаті утворюються нові форми комунікації та взаємодії людей у суспільстві, яке стає більш віртуалізованим і залежним від електронних ресурсів. В таких умовах органи державної влади повинні удосконалювати свою діяльність щоб відповідати вимогам сучасності. Соціальні мережі, як популярний елемент сучасного інформаційного простору, можуть стати якісним інструментом для встановлення зв’язку між державною владою та суспільством, а також платформою для спільної діяльності задля визначення та пошуку шляхів вирішення нагальних проблем.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Галіч, Т. О. Соціальні Інтернет-мережі та віртуалізація суспільного життя [Текст] / Т. О. Галіч // Соціологія майбутнього: науковий журнал з проблем соціології молоді та студентства. – Х., 2010. – Вип. 1. – С. 145-152.
2. Соціальні мережі як інструмент взаємовпливу влади та громадянського суспільства / О. С. Онищенко, В. М. Горовий, В. І. Попик та ін.; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського. – К., 2014. – 295 с.
3. Соціальні мережі як соціальні медіа [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://prezi.com/q_9_6suwfgwh/presentation/. – Заголовок з екрана. – Дата доступу: 12.02.2015.
4. Аксиологический й идеологический статус сетевого общества в информационном социальном пространстве постановка проблеми [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://huminf.tsu.ru/e-jurnal/magazine/3/luk_nur.htm. – Название с экрана. – Дата доступа: 11.02.2015.
5. О возникновении термина социальные сети [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.social-networking.ru/. – Название с экрана. – Дата доступа: 11.03.2015.
6. Социальные сети как актуальный способ самовыражения массового человека [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.moluch.ru/archive/39/4592/. – Название с экрана. – Дата доступа: 02.03.2015.

Поняття «інформаційна безпека» є доволі проблемним з позиції його реалізації, адже дії органів державної влади можуть або сприяти підвищенню інформаційної безпеки, або нівелювати її. В той же час самі державні органи стають жертвами своєї інформаційної політики через те, що відбувається дестабілізація в багатьох процесах управління і присутня розбалансованість в сфері комунікації між державою та громадськістю.
На сьогодні можна виокремити такі загрози інформаційній безпеці через дії державних органів та їх причини:
• загрози, що є результатом усвідомлених дій влади з ціллю створити певний авторитарний чи інший режим.
• загрози, які виникають через діяльність владних еліт в інтересах певного кола осіб.
• загрози, які виникають через надмірну закритість влади від народу;
• загрози, які виникають через взаємодію держапарату з представниками кримінальних кіл, що викликає проникнення «кримінальних авторитетів» до владних структур;
• загрози, які виникають через розрив між демократично-конституційними принципами і реальною політикою, яку проводять органи державної влади на усіх рівнях [4].
Проводячи аналіз реалізації державної політики у сфері інформації, і дивлячись на інформаційну безпеку як на складову національної безпеки, можемо запропонувати таке визначення цього поняття: «інформаційна безпека – це стан, коли найбільш важливі інтереси держави в інформаційно-комунікаційній сфері перебувають у повній безпеці, а отже ніякі негативні повідомлення не знадні вплинути на особистість викликаючи у неї деструктивні думки та переконання, які зрештою можуть негативно впливати на діяльність органів державної влади.
Для того щоб забезпечити інформаційну безпеку органи державної влади мають будувати свою політику на таких принципах:
– законність;
– збалансований розподіл інтересів держави, інтересів суспільства та особистості;
– відповідальність за стан інформаційної безпеки мають нести: держава, суспільство, особистість;
– забезпечення максимальної інтеграції української системи інформаційної безпеки з міжнародними системами інформаційної безпеки.
Варто зазначити, що основним завданням усіх заходів, що спрямовані на підтримання інформаційної безпеки є отримання якнайменшої шкоди через такі фактори як: недостовірність, несвоєчасність отримання чи неповнота інформації, а також поширення інформації незаконним шляхом [1].
Проаналізувавши діяльність органів державної влади можна виокремити два конкретні кроки, які здійснюються ними в сфері забезпечення інформаційної безпеки:
• захист державних таємниць;
• забезпечення і охорона прав громадян в інформаційній сфері, які гарантує конституція;
Загалом організація роботи державних органів у сфері інформаційної безпеки це процес, який ніколи не зупиняється, головна його спрямованість на розвиток нормативно-правової бази та організаційно-технічної складової. Якщо ж поглянути на проблему більш глобально і комплексно то забезпечення інформаційної безпеки має бути вектором цілої програми держави відповідно норм міжнародного права та чинного законодавства.
Формування системи інформаційної безпеки процес доволі непростий і здійснюється органами державної влади на декількох рівнях:
• законодавчий;
• адміністративний
• процедурний;
• програмно-технічний [3].
Інформаційний простір України має формуватися органами державної влади таким чином, щоб сприяти розвитку інформаційно-аналітичних ресурсів, задля ефективного здійснення управлінської діяльності на усіх рівнях починаючи із загальнонаціонального і закінчуючи органами місцевого самоврядування [5].
Отже, діяльність органів державної влади в системі інформаційних відносин є процесом доволі динамічним і ніколи не припиняється процес його розвитку. Органи державної влади в системі забезпечення інформаційної безпеки України посідають визначальне місце. Головна рекомендація для органів державної влади у справі забезпечення інформаційної безпеки – це тісна взаємодія зі ЗМІ та використання принципів поданих вище до використання наявних ресурсів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Баринов, А. Информационный суверенитет или информационная безопасность? [Текст]: / А. Баринов // Національна безпека і оборона. – 2001. – № 1. – С. 70-76.
2. Сащук, Г. М. Безпекові виміри телепростору [Текст]: монографія / Г. М. Кащук. – К.: Грамота, 2007. – 136 с.
3. Інформаційна безпека [Електронний ресурс]. – Режим дoступу: http://ukr.vipreshebnik.ru/entsiklopediya/55-i/1943-informatsijnabezpeka.html. – Дата доступу: 22.04.2015.
4. Інформаційна безпека в системі забезпечення національної безпеки [Електронний ресурс]: – Режим дoступу: http://journ.univ.kiev.ua/trk/publikacii/satshuk_publ.phpє. – Дата доступу: 22.04.2015.
5. Формування та використання інформаційного простору органами державної влади [Електронний ресурс]. – Режим дoступу: http://www.pravo.vuzlib.su/book_z1189_page_29.html. – Дата доступу: 22.04.2015.

The article outlines the basic theoretical concepts leading foreign scientists on the new organization of communicative interaction between government and the people in the era of the information society.

Сьогодні ми є свідками становлення та розвитку інформаційної епохи, коли на задній план відступають промислові ресурси, а головну роль в економічному зростанні країні займають інформаційні послуги та знання. Завдяки впровадженню новітніх інформаційних технологій змінюється існуюча практика організації державного управління, а реалізація демократичних принципів стає найбільш можливою.

Для того, щоб державне управління здійснювалось ефективно, важливо розуміти концептуальні засади становлення та подальшого розвитку інформаційного суспільства. З перших згадок про постіндустріальне суспільство зарубіжні дослідники в контексті нових умов функціонування та розвитку світового порядку відводили системі «влада-народ» особливе значення, наголошуючи на впровадженні відмінних моделей їх взаємодії.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання здійснення комунікативних заходів за участю органів державної влади та громадськості в сьогодні є важливим, але недостатньо вивченим. Певну увагу цим питанням приділяли такі науковці як В. Бебик, І. Виселко, Н. Драгомирецька, Ф. Кирилюк, О. Маруховський, В. Рожков, Є. Романенко, В. Степанов, А. Халецький та ін. Однак відсутнє вивчення цього питання у контексті інтеграції робіт відомих зарубіжних вчених, які займалися розробкою наукових ідей з приводу функціонування інформаційного суспільства.

Мета статті. Розкрити основні теоретичні положення здійснення комунікативної взаємодії органів державної влади та громадськості в епоху інформаційного суспільства, висловлені всесвітньовідомими науковцями, які є авторами самої концепції інформаційного суспільства.

Виклад основного матеріалу. Сучасний світ існує в умовах активного зростання ролі інформації і знань як основного стратегічного ресурсу та продукту виробництва. Нова ера розвитку людства – ера інформаційного суспільства – в своїй основі має формування якісно нового способу функціонування соціальної системи. З розвитком нових інформаційно-комунікативних технологій відбуваються динамічні зміни у всіх сферах життя людства, в тому числі і у державному управлінні. Варто згадати, що винахід самого терміну «інформаційне суспільство» приписується Ю. Хаяші, професору Токійського технологічного інституту [16]. На думку Ю. Хаяші, інформаційне суспільство – це суспільство, в якому виробництво і його продукти стають «інформаційновмісними». В такому суспільстві в якості головних цінностей проголошуються культурне дозвілля та час. При цьому новий соціальний устрій, зокрема, економіка послуг, центральна роль теоретичного знання, орієнтованість на майбутнє – засновується на комунікаціях. Технологічно комунікація та обробка інформації віднині як би зливаються у єдину модель, яка отримала спеціальну назву «комп’юнікація» [14].

Автор праці «Настання інформаційної ери» У. Дайзард вважав, що інформаційне суспільство – це суспільство, де основним видом економічної діяльності стає виробництво, зберігання і поширення інформації [6, с. 343].

В інформаційному суспільстві відбувається динамічна зміна процесів комунікації через введення нових технологічних засобів. В свою чергу, комунікація приводить до формування нової ціннісної системи, згідно з якою по-новому вирішуються соціальні завдання. На думку американського футуролога та соціолога Е. Тоффлерра, завдяки розвитку комунікації відбувається «подрібнення» процесів соціальної дестандартизації, у результаті чого конфлікти цінностей, які ймовірно можуть виникати у суспільстві, вирішуватимуться шляхом налагодження ефективної комунікації [15].

Вагомий внесок у розробку поняття інформаційного суспільства здійснив японський вчений Й. Масуда. На думку багатьох дослідників, саме він і ввів це поняття у науковий обіг. Найвідомішою працею Й. Масуди стала «Комп’ютологія». Японський вчений вважав, що сучасна інформаційно-комп’ютерна революція рухає цивілізацію до інформаційного суспільства, яке буде в XXI ст. світовим «суспільством достатку». При цьому інформаційне суспільство буде скоріше функцією навколо осі інформаційних цінностей, ніж цінностей матеріальних. На думку Й. Масуди, відмінна риса майбутнього інформаційного суспільства полягає в тому, що якщо індустріальне суспільство – це суспільство, в якому люди мають споживання у пріоритеті, то інформаційне суспільство буде суспільством, у якому творче пізнання особистості розквітне загалом, пронизавши все суспільство воєдино [9].

Варто окремо згадати цікаву думку японського вченого, праці якого завоювали світову славу, про такий феномен як «демократія участі». Саме цей механізм, згідно з прогнозами Й. Масуди, займе панівне становище в інформаційному суспільстві. У своїй праці «Інформаційне суспільство як постіндустріальне суспільство» вчений вказує, що політична система в інформаційному суспільстві має бути в природі «демократії участі» [19]. Під цим розуміється форма правління, при якій політичні рішення, як для держави, так і для місцевого самоврядування, будуть здійснюватися через участь простих громадян. Нині діє політична система парламентської демократії, в якій народ обирає представників на голосуванні, і люди беруть участь лише побічно в процесі прийняття рішень центральної державної влади або місцевого самоврядування, тобто політичні дії знаходяться в руках представників народу. Іншими словами, така система діє як непряма демократія шляхом непрямої участі.

Науковець Й. Масуда неодноразово наголошував, що сьогодні людство постало перед альтернативою, а саме вибором між двома різко контрастуючими моделями майбутнього, між «Комп’ютопією», тобто справді демократичним, правовим інформаційним суспільством, та «автоматизованою державою». За його твердженням «існує серйозна небезпека того, що ми рухаємося у напрямі контрольованого суспільства [13].

Японський вчений запропонував шість основних принципів для ефективного функціонування «демократії участі». Зокрема, Й. Масуда виділив такі принципи: перший принцип: усі громадяни повинні брати участь у прийнятті рішень, або, принаймні, максимальна їх кількість. Громадяни, зацікавлені безпосередньо або опосередковано, в будь-якому питанні, повинні мати право брати участь в цій системі, незалежно від раси, релігії, віку, статі чи професії. Також  необхідно послабити обмеження на рахунок віку, для того, щоб залучити підлітків. Не може бути  демократичним рішення без участі підліткового покоління з таких питань як куріння, освіта, секс та інші. Другий принцип: дух взаємодії та взаємної допомоги повинен пронизувати весь стовбур (мається на увазі система управління державою). Синергія означає, що кожна людина співпрацює та діє від його або її власної точки зору у вирішенні спільних проблем. Третій принцип: вся необхідна інформація повинна бути доступна для громадськості. Коли питання має бути вирішене за участю усіх громадян, вся відповідна інформація має бути оприлюднена.Четвертий принцип: всі отриманні вигоди і жертви з боку громадян повинні розподілятися справедливо між ними. Всі проблеми, які вимагають участі для їх вирішення є складними за своєю природою, і те, як вони вирішуються вплине на різних людей по-різному, в залежності від свого місця в житті та тих обставин, в яких вони живуть. П’ятий принцип: рішення має бути знайдено шляхом переконання та угоди. Згідно цього принципу рішення про шляхи вирішення проблеми повинні, в принципі, приймаєтися спільною згодою всіх зацікавлених громадян. Шостий принцип: як тільки рішення прийнято, всі громадяни повинні будуть співпрацювати для його реалізації. Це зобов’язання є наслідком права брати безпосередню участь у розробці політики, але воно несе в собі очікування добровільного самообмеження, і не повинне приймати форму примусу, що супроводжується покаранням для зміцнення законності, як в індустріальному суспільстві [19].

Таким чином, наукові ідеї Й. Масуди. спрямовані на розробку абсолютно нової форми здійснення управління суспільством: не шляхом опосередкованої демократії, а шляхом «демократії участі». Це пряма форма влади народу, яка можлива лише через здійснення активної комунікативної взаємодії громадськості та участі кожного у вирішенні практично всіх вагомих питань, а не лише найважливіших на думку органів державної влади, як це відбувається сьогодні при ініціюванні заходів, які називають формами прямої демократії.

Розглядаючи особливості діалогу між владою та громадськістю в умовах інформаційного суспільства не можна не згадати ім’я американського соціолога Д. Белла, який у своїх працях «Настання інформаційного суспільства» [2] та «Соціальні рамки інформаційного суспільства» [3] також висловлював думки з приводу такої взаємодії. Зокрема, на думку вченого, виступи з боку суспільства проти бюрократії і прагнення до участі – це тема, що знайшла відображення в крилатому виразі «люди хочуть мати можливість впливати на рішення, що впливають на їхнє життя». На противагу старим централізованим бюрократичним формам управління у всіх сферах життя повинні з’явитися нові моделі.

Проте, до «демократії участі» вчений Д. Белл відноситься досить скептично. Він вважає, що: «демократія співучасті» є панацеєю (як зображують її пропагандисти) не більшою мірою, ніж зусилля, які докладалися більш ніж півстоліття тому,  по створенню політичних механізмів плебісциту у вигляді референдуму або права відкликання депутата. Не дивлячись на обурення, викликане «демократією співучасті», лише деякі її прихильники намагалися продумати до кінця на найелементарнішому рівні значення цих слів. Якщо окремим людям належить впливати на рішення, що змінюють їх життя, то відповідно до таких правил прихильники сегрегації на Півдні США мали б право виключити чорношкірих з навчальних закладів; аналогічно, чи можна дозволити населенню району накласти вето на план міської перебудови, який бере до уваги потреби більш широкої та представницької соціальної групи?… Коротше кажучи, «демократія співучасті» – це ще один шлях постановки класичних питань політичної філософії, а саме: хто і на яких урядових рівнях повинен приймати рішення, якого типу та на яку соціальну групу вони повинні поширюватися? Концепція раціональної організації суспільства продовжує залишатися в глухому куті» [2, с. 459].

Про особливості функціонування постіндустріального суспільства писав також і провідний вчений в області теорії комунікації М. Маклюен Особливе значення у його працях надане питанням функціонування засобів масової інформації. Зокрема, у своїй книзі «Розуміння засобів масової комунікації: зовнішнє розширення людини» М. Маклюен зазначає, що «якщо ми уважно поставимося до мозаїчності преси, її залучаючого характеру або організації, а також до того, що вона являє собою світ самодіяльності, ми зможемо зрозуміти, чому преса настільки необхідна демократичній державі». Науковець Д. Кейтер, який досліджує пресу в своїй книзі «Четверта влада», постійно спантеличений тією обставиною, що, незважаючи на крайню роздробленість міністерств, відомств і гілок влади, пресі якимось чином вдається підтримувати їх взаємний зв’язок один з одним та з народом [12, с. 236].

Також М. Маклюен у своїх наукових поглядах відводить важливе місце медіапростору. Початкове призначення медіапростору – це продукування та формування громадської думки, спосіб осмислення реальності, здійснення ефективної комунікації [5]. На думку канадського вченого, «медіапростір – це спосіб розширення людини. Тобто розширення можливостей людини і в той же час звуження самого простору, доступність до перегляду та участі у подіях в різних куточках планети» [12, с. 301].

У своїй праці «Галактика Гутенберга» М. Маклюен зазначає, що «якісною специфікою сучасної стадії розвитку комунікації є її  глобальність – перетворення комунікації у виробничу силу, що з необхідністю призводить до виходу за межі європейської соціокультурної системи і підпорядкування її новим глобальним тенденціям управління, пов’язаних з подоланням національно-державних кордонів та культурно-цивілізаційних процесів [11, с. 138].

Доречно згадати в тому числі наукові напрацювання іспанського соціолога М. Кастельса, який в свою чергу теж здійснював розгляд ЗМІ в контексті політичного впливу. Відтак, вчений вважав, що залежність суспільства від нових способів поширення інформації дає останнім анормальну владу, призводить до ситуації, коли не ми контролюємо їх, а вони нас. Головною політичною ареною тепер стають засоби масової інформації, але вони політично безвідповідальні. При цьому політичні партії зникають як суб’єкт історичних змін, втрачаючи свою класову основу і одержуючи функції керуючих соціальними протиріччями [18]. В контексті розвитку інформаційного суспільства М. Кастельс підкреслює, що новий розподіл світу відбудеться за ознаками включеності та відключеності у світові інформаційні мережі [8, с. 15].

Ще одним вченим, що в певній мірі розглядав механізм діалогічної взаємодії органів влади та громадськості був американський політолог Г. Лассуел [10]. У його працях такий діалог розглядається як обмін інформацією. Зокрема Г. Лассуел вважає, що у відкритому суспільстві монополія на владу не зосереджена в руках панівної касти, тому все суспільство є тим ґрунтом, на якому зростає еліта; еліта відкрита для всіх талановитих людей [4]. У концепції Г. Лассуелла демократія відрізняється від олігархії не відсутністю еліти, яка має найбільший вплив на суспільне життя, а її відкритим, представницьким, відповідальним характером [1].

Ще одним відомим японським вченим, що розглядає проблеми функціонування демократії та, відповідно, участі громадян в управлінні державою є Ф. Фукуяма. Він висловлює ідею, що ліберальна демократія може являти собою «кінцевий пункт ідеологічної еволюції людства» і «остаточну форму правління в людському суспільстві», будучи тим самим «кінцем історії» [7, с. 129]. Також Ф. Фукуямі належить думка, що особливу роль в забезпеченні ефективності політичних демократичних інститутів відіграє соціальний капітал. Важливим тут є поняття довіри, тоді як довіра – це відмова від нанесення збитку, чесна поведінка у дусі співпраці, готовність до взаємодії та взаємодопомоги [ 17, с. 167].

Висновки. Таким чином, розглянувши наукові ідеї провідних світових вчених нового етапу розвитку цивілізації – побудови інформаційного суспільства, можна дійти висновку, що система взаємодії «влада-народ» зазнаватиме значних трансформацій. Зокрема, вагоме значення серед наукових праць по опису майбутнього розвитку постіндустріального суспільства у контексті становлення якісно нових принципів комунікативної взаємодії державного управління та громадськості належить Й. Масуді, автору праці «Комп’ютологія» та основних теоретичних положень для ефективного функціонування «демократії участі». Інші зарубіжні вчені, які займалися описом власного наукового бачення специфіки інформаційного суспільства погоджувалися з тим, що практика ведення державного управління дещо змініться, зокрема, у зв’язку з зростанням ролі засобів масової інформації та розширення медіапростору людини (М. Макллюен), зливанні обробки та передачі інформації (Ю. Хаяші), конфлікті цінностей та виникнення нової їх системи (Е. Тоффллер), зростання цінності соціального капіталу (Ф. Фукуяма), нового розподілу світового порядку за ознакою включеності у світові інформаційн мережі (М. Кастельс), появу нових форм управління (Д. Белл)

Майбутнє вбачається у функціонуванні принципово нових механізмів громадської участі в управлінні державою. Розширення технічних та інформаційних можливостей людства зумовлює формування сприятливих умов для того, щоб комунікативна взаємодія органів державної влади та громадськості відбувалася на якомога ефективнішому та значимішому рівні.

 Список використаних джерел та літератури

1. Ашин, Г. К. Гражданское общество и правовое государство [Электронний ресурс] / Г. К. Ашин. – Режим доступа: http://ecsocman.hse.ru/data/121/784/1231/ons5-96_-_0059-70.pdf. – Название с экрана.
2. Белл, Д. Грядущее постиндустриальное общество [Текст] / Д. Белл. – М.: Академия, 1999. – 956 с.
3. Белл, Д. Социальные рамки информационного общества [Текст] / Д. Белл // Новая технократическая волна на Западе. – М.: Прогресс, 1986. – с. 330-342.
4. Борзихина, И. В. Как формируется элита? [Электронний ресурс] / И. В. Борзихина. – Режим доступа: http://kulturoznanie.ru/politology/kak-formiruetsya-elita/. – Название с экрана.
5. Виселко, І. В. Медіапростір як соціокультурне явище: теоретичні розвідки та практичні наслідки [Текст] / І. В. Виселко. – Режим доступу: http://novyn.kpi.ua/2011-1/08-filos-Vyselko.pdf. – Назва з екрану.
6. Дайзард, У. Наступление информационного века [Текст] / У. Дайзард // Новая технократическая волна на западе. – М.: Прогрес, 1986. – 454 с.
7. Закария, Ф. Будущее свободы: нелиберальная демократия в США и за их пределами [Текст] / Ф. Закария. – М.: Ладомир, 2004. – 383 с.
8. Кастельс, М. Інтернет-галактика. Міркування щодо Інтернету, бізнесу і суспільства [Текст] / М.Кастельс. – К. : Ваклер, 2007. – 304 с
9. Кирилюк, Ф.М. Новітня політологія [Текст] : навч. посіб. / Ф.М. Кирилюк. – К.:Центр учбової літератури, 2009. – 358 с.
10. Крутій, О. М. Комплексний механізм діалогової взаємодії органів влади і громадськості [Електронний ресурс] / О. М. Крутій. – Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2012-2/doc/1/02.pdf. – Назва з екрану.
11. Маклюэн, М. Галактика Гутенберга. Становление человека печатающего [Текст] / М. Маклюэн. – М.:Академический проспект, 2005. – 496 с.
12. Маклюэн, М. Понимание медиа: внешние расширения человека [Текст] / М. Маклюэн . – М.: Канон-Пресс / Кучково поле, 2003. – 458 с.
13.  Маруховський, О. Переваги та вади інформаційного суспільства [Текст] / О. Мураховський // Політіичний менеджмент. – 2005. – №1. (10). – С. 127-136.
14. Рожков, В. Интернет и социальные аспекты общества / [Электронний ресурс] / В. Рожков // Весник МГУ. – №3. – Режим доступа: convergencelab.ru/files/Rozhkov_Internet_and_society.pdf. – Название с экрана.
15. Романенко, Є. Комунікація як необхідна складова розвитку сучасного суспільства [Електронний ресурс] / Є. Романенко // Науковий вісник. – №9. – Режим доступу: http://www. lvivacademy.com/visnik9/fail/Romanenko.pdf. – Назва з екрану.
16. Степанов, В. Ю. Проблеми та перспективи інформаційного суспільства службовців [Електронний ресурс] / В. Ю. Степанов. – Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2012-2/doc/1/02.pdf. – Назва з екрану.
17. Фукуяма, Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию [Текст] / Ф. Фукуяма. – М.: АСТ Хранитель, 2006. – 730 с.
18. Шкаратан, О. Мануэль Кастельс – мыслитель и исследователь [Электронний ресурс] / О. Шкаратан. – Режим доступа: convergencelab.ru/files/Rozhkov_Internet_and_society.pdf. – Название с экрана.
19. Masuda, Y.. The Information Society: as Post-Industrial Society [Electronic resource] / Y. Masuda. – Washington, 1981. – Access mode: http://www.friends-partners.org/GLOSAS/GPA-Taipei_8-15-01/References/Masuda/Masuda_1981.html.  – Title screen.

Іn this thesis the definition of public relations were analysed. The thesis describes the essence, tasks, functions and specialty of public relations in government.

Сьогодні органи державної влади для того, щоб покращити свою діяльність та підвищити власний імідж, авторитет та довіру повинні налагодити взаємовідносини з громадськістю. Для цього варто активно використовувати у своїй діяльності засоби, прийоми, методи та процедури нової для України технології зв’язків із громадськістю, впроваджуючи нові комунікативні технології.

Аналіз останніх досліджень та публікації. Базою для вивчення даного питання послужили праці таких дослідників у сфері зв’язків із громадськістю, як В. Бебик, В. Малиновський, В. Комаровський, В. Королько, Г. Почепцов, С. Рязанова, К. Свірін, І. Слісаренко та ін. Вони розглядають зв’язки з громадськістю як допоміжну функцію у сфері державного управління. Визначають проблеми, які  пов’язані з питаннями формування політичного іміджу і технологіями проведення політичних кампаній методами і засобами ПР-діяльності.

Метою статті є проаналізувати діяльність органів державної влади у сфері зв’язків із громадськістю.

Виклад основного матеріалу дослідження. Зв’язки з громадськістю відіграють велику роль у діяльності органів державної влади. У літературі налічується близько п’ятисот визначень зв’язків із громадськістю. Американський фахівець Р. Харлоу запропонував таке визначення: зв’язки з громадськістю – це одна із функцій управління, яка сприяє встановленню та підтримці спілкування, взаєморозуміння і налагодженню співробітництва між організацією та громадськістю [4, с. 176].

Дослідник Г. Почепцов вважає, що зв’язки із громадськістю – це комунікативна дисципліна, спрямована на організацію комунікативного простору в сприятливому режимі для об’єкта зв’язків із громадськістю та покликані управляти позитивним іміджем фірми або людини [6, c.16].

Зв’язків з громадськістю повинні передбачати чесні, відкриті та доброзичливі взаємовідносини між органами державної влади та громадськістю. Органи державної влади зобов’язані інформувати населення про напрями розвитку, програми й послуги, що надаються ними, звітувати про свою діяльність і нести перед ним відповідальність. На думку Б. Гурне, «для органів адміністративного управління вкрай необхідно розробляти і систематично застосовувати політику поліпшення своїх зв’язків із громадськістю» [1, с. 51].

Основною метою зв’язків із громадськістю є створення зовнішнього і внутрішнього політико-соціально-психологічного середовища, сприятливого для успішної роботи органу державного управління, забезпечення бажаної поведінки громадськості щодо цього органу влади [3, с. 42].

Практика зв’язків органів державної влади передбачає насамперед інформування громадськості з метою надання їй загального уявлення про діяльність, реалізацію планів та проблеми, які доводиться їм вирішувати. Для досягнення цієї мети органи виконавчої влади використовують такі основні види комунікативних каналів [6, с. 281]:

• безпосереднє спілкування – особисті контакти між громадянами (об’єднаннями громадян), з одного боку, і посадовими особами органу влади – з іншого;
• спілкування за допомогою засобів зв’язку (телефон, різноманітні форми особистого листування);
• опосередковане спілкування через засоби масової інформації (преса, телебачення, радіо, комп’ютерні мережі тощо).

Для того, щоб досягти взаєморозуміння, доброзичливих стосунків та співпраці між органом державної влади і громадськістю, варто дотримуватися таких вимог [5, с. 42]:

• забезпечити широке, адекватне інформування як усієї громадськості, так і окремих її соціальних груп;
• організувати ефективний «зворотний зв’язок» із громадськістю;
• залучити громадськість до участі у процесі обговорення та прийняття рішень.

Зв’язки з громадськістю органів державної влади базуються на враженнях громадян від роботи служб та від ефективної роботи державних службовців. Для полегшення спілкування з громадянами органи державної влади застосовують методи ознайомлення з відомостями практичного характеру. Така інформація може розповсюджуватися у друкованому вигляді (видання брошур, розміщення довідкових матеріалів, рекламних афіш тощо), через телебачення, радіо, Інтернет, виставки тощо. Ці методи будуть ефективними лише за наявності в адміністрації достатніх фінансових ресурсів та кваліфікованих фахівців (журналістів, дизайнерів тощо) [6, с. 163].

На думку науковців, існують різні типи взаємин органів державної влади із засобами масової інформації [2, с. 140]:

• випуск і поширення інформаційних бюлетенів, прес-релізів, оглядів, фото-, відеоматеріалів, інформаційних збірників, експрес-інформації;
• проведення прес-конференцій, брифінгів, політичних діалогів, телевізійних дебатів, «круглих столів», прес-клубів, організація інтерв’ю з керівниками органів влади, посадовими особами для працівників засобів масової інформації;
• підготовка й проведення теле- і радіопередач;
• забезпечення публікацій (виступів) у засобах масової інформації керівників або інших відповідальних працівників органів влади;
• створення архівів інформації про діяльність органу влади;
• розміщення веб-сторінок в Інтернеті про орган влади та його діяльність;
• інші форми поширення офіційної інформації, що не суперечать чинному законодавству.

З метою створення системи інформаційного забезпечення органів державної влади, системи інформування громадськості про свою діяльність та досягнення прозорості в роботі в Україні створено Єдиний веб-портал органів виконавчої влади – центральна частина електронної інформаційної системи «Електронний уряд», яка призначена для інтеграції веб-сайтів, інших електронних інформаційних систем органів державної влади та надання послуг громадянам та юридичним особам через мережу Інтернет [8].

Оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів державної влади здійснюється шляхом впровадження та використання сучасних інформаційних технологій для надання інформаційних та інших послуг громадськості, забезпечення її впливу на процеси, що відбувають­ся у державі [1, с. 267].

Інтернет – це засіб модернізації, який дає можливість віртуаль­ного надання послуг з меншою витратою коштів і часу. Завдяки швидкому поширенню інформації  він сприяє діалогу держави з громадськістю. Комп’ютерні технології «Електронного уряду» покращують взаємодію органів державної влади та їх структурних підрозділів, зменшують непродуктивну їх роботу [7, c. 83]. Прикладом нових підходів щодо інформування громадськості та забезпечення прозорості політики уряду стало офіційне публікування на веб-сторінці Кабінету Міністрів (www.kmu.gov.ua) матеріалів до засідань урядових комітетів, порядків денних засідань уряду та всіх прийнятих постанов і розпоряджень уряду.

На сьогодні питанням, що потребує свого дослідження є те, як громадськість оцінює ефективність діяльності органів державної влади, використовуючи технології зв’язки із громадськістю. Так як громадяни країни дуже часто звертаються до органів державних влади з вирішенням різноманітних проблем та питань, саме тому варто проаналізувати ставлення громадськості до цих установ.

Як свідчать результати опитувань, метою яких було з’ясувати ставлення громадськості до органів державної влади та оцінити ефективність їхньої діяльності.

Серед 55% громадян цікавляться роботою органів державної влади, а 45% – ні. Про їх діяльність 28% опитаних дізнаються з телебачення, 21% – з  газет, 20% – на роботі, 14% – в Інтернеті, 10% – від сусідів, знайомих та 7% – з радіо, журналів. 78% респондентів вважають, що засоби масової інформації достатньо висвітлюють інформацію про діяльність органів державної влади, 17% – в основному достатньо, 5% – не достатньо. Сьогодні більшість громадян, на жаль, не зовсім задоволенні тим, як працюють органи державної влади. Проте діяльність органів державної влади щодо налагодження відносин з громадськістю 58% оцінюють як добру, 20% – як зразкову, 14% – як задовільну та лише 8% – як не задовільну. Громадяни задоволенні тим, як розглядаються їх звернення органами державної влади та надаються відповіді на них. Так вважають близько 80% опитаних. Це говорить про те, що в державних установах України завжди вчасно та вичерпно розглядають звернення громадян та надають згідно них необхідні роз’яснення чи інформацію.

Це свідчить про те, що за Результати досліджень свідчать про те, що суспільство вважає, що для працівників органів державної влади варто підвищувати свій професійний рівень та компетентність, а також спрямувати зусилля на покращення загалом діяльності даних органів.

Для 85% опитаних кращою формою спілкування з працівниками органів державної влади є індивідуальні консультації, 11% – участь у масових заходах для громадян та 4% – електронне спілкування. Більшість громадськості вважає, що рівень виконання працівниками органів державної влади своїх функціональних обов’язків є добрим.

Можемо сказати, що загалом громадськість оцінює роботу органів державної влади як не зовсім ефективну та не дуже добре. Це пов’язано зі специфікою роботи даних органів, а також з тим, що дуже часто змінюється законодавство, яке є досить складним для розуміння, при чому немає однозначного його трактування та пояснення. А також це пов’язано з непрофесійністю та некомпетентністю як працівників органів державної влади, так і громадян. Для вдосконалення роботи з громадськістю потрібно проводити індивідуальні зустрічі для роз’яснення законодавства.

Поширеним явищем є інформування громадськості про діяльність органів державної влади через власні друковані й електронні засоби інформації. До який можна віднести як газети і журнали, так і аудіовізуальні засоби масової інформації. Цей метод є надзвичайно ефективним, адже майже всі матеріали, що подаються у цих засобах масової інформації, мають переважно позитивне забарвлення стосовно органів державної влади. Негативом може бути лише не цікавий зміст цих публікації, невеликі тиражі та обмежена аудиторія глядачів чи радіослухачів порівняно з незалежними засобами масової інформації [2, с. 187].

Висновки. Отже, зв’язків з громадськістю є відповідальною та важливою сферою діяльності органів державної влади, які передбачають різноманітні технології та шляхи реалізації інформаційної взаємодії з громадськістю. Без чесних, доброзичливих та відкритих відносин між громадськістю та органами державної влади їхня робота може бути проблематичною та не ефективною.

Саме тому сьогодні важливо, щоб керівники органів державної влади усвідомили значущість функціонування служб зв’язків із громадськістю. Це допоможе підняти імідж органів влади й поступово повернути довіру до держави в цілому.

 Список використаних джерел та літератури

1. Комаровский, В. С. Связи с общественностью в политике и государственном управлении [Текст] / В. С. Комаровський. – М. : РАГС, 2001. – 520 с.
2. Королько, В. Г. Паблік рилейшнз. Наукові основи, методика, практика [Текст] / В. Г. Королько. – 2-ге вид., допов. – К. : Видавничий дім «Скарби», 2001. – 400 с.
3. Занецька, О. В. Нові засоби масової комунікації (соціокультурний аспект) [Текст] / О. В. Занецька. – К., 1993. – 153 с.
4. Лук’янець, Т. І. Маркетингова політика комунікацій [Текст] / Т. І. Лук’янець – К., 2000. – 214 с.
5. Панфилова, А. П. Деловая коммуникация в профессиональной деятельности [Текст] / А. П. Панфилова – СПб., 2001. – 152 с.
6. Почепцов, Г. Г. Паблік рилейшнз [Текст] : навч. посіб. / Г. Г. Почепцов. – К. : Знання, 2006. – 327 c.
7. Руіс Мендісабаль, Л. М. Зв’язки з громадськістю як комунікативний аспект державного управління [Текст] : дис. канд. наук з держ. управління : 25.00.01 / Л. М. Руіс Мендісабаль. – К., 2001. – 189 с.
8. Тихомирова, Є. Б. Транспарентність і відкритість діяльності влади та шляхи їх забезпечення в Україні // Наукові записки НАУ «КМА». – К., 2002. – Т. 20: Політичні науки. – С. 39-40.
9. Синельникова, Л. Н. Диалог как способ расширения идентификации [Текст] / Л. Н. Синельникова // Диалог культур в аспекте обучения в высшей школе: Материалы конференции. – Луганск, 2001. – С. 36-42.
10. Слісаренко, І. Ю. Паблік рилейшнз у системі комунікації та управління [Текст] / І. Ю. Слісаренко. – К. : МАУП, 2001. – 104 с.

Ключові слова: бюджетний контроль, бюджетні відносини, Бюджетний кодекс України, органи  державної влади, ефективність здійснення контролю

В статье проанализированы основные проблемы, возникающие при осуществлении бюджетного контроля. Также исследованы, как эти проблемы влияют на эффективность осуществления контроля. Предложены пути преодоления этих проблем

Ключевые слова: бюджетный контроль, бюджетные отношения, Бюджетный кодекс Украины, органы государственной власти, эффективность осуществления контроля

It has been  analyzed the main problems that arise in the implementation of budgetary control in the article. It also investigated how these problems affect the efficiency of control. The ways of overcoming these problems were also showed

Key words: budgetary control, budgetary relations, the Budget Code of Ukraine, the authorities, the effectiveness of control

Метою статті є дослідження проблем бюджетного контролю а також знаходження напрямків їх подолання

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Даній проблематиці присвячено багато праць як вітчизняних так і зарубіжних науковців. Зокрема серед них: О. Молодцова. , Р. Моторин , А. Нікітін, В. Опришко,  Ф. Шульженко,  Г. Мумінова-Савіна.  Проте їхні дослідження основ фінансовго контролю проводилися комплексно і практично не досліджено такий його вид –бюджетний контроль.     

На сучасному етапі розвитку економічних відносин дуже важливим залишається питання  контролю фінансової діяльності держави. Відповідно однією з найважливіших ланок  даної сфери та її невідємною частиною є бюджетний контроль. Розмаїття проблем в даній галузі є досить  широким та неоднозначним в плані вирішення цих проблем. Тому зазначена тема є такою актуальною.

На перший погляд можна сказати, що норми  Бюджетного кодексу України охоплюють весь спектр питань, пов’язаних з бюджетним контролем  так як в Розділі 5 «Контроль за дотриманням бюджетного законодавства та відповідальність за порушення бюджетного законодавста» передбачено повноваження вищих органів державної влади в сфері контролю за дотриманням бюджетного законодавства[1, c. 127-130]. Проте варто зазначити, що ці норми  лише частково охоплюють  особливості відносин у сфері контрольної діяльності. Вони лише частково розкривають механізм та сутність контролю.

Багато правопорушень у сфері бюджетних відносин здійснюються через недосконалість чинного законодавства а також через обмежений вплив на розроблення проблем бюджетного  контролю. З огляду на стан економіки та рівень розвитку бюджетних відносин бюджетний контроль є дуже важливим для нашої держави, так як змістом бюджетного процесу  є формування, розгляд, затвердження,  та виконання бюджетів. На всіх цих стадіях необхідний контроль як з боку держави так і з боку громадськості.

Дослідженням різних аспектів проблеми фінансового контролю займалося багато дослідників та науковців як вітчизняних так і зарубіжних. Серед них варто зазначити: О. Гетманця, М. Гупаловську, Л. Клець, В. Бескровну, А. Кириченко   та інших.  Звісно, що в їх працях відображено багато ключових питань  в сфері фінансового контролю, проте не було розкриту суть та проблеми такої важливої складової як бюджетний контроль, які постали перед нами  сьогодні. Було лише поверхнево окреслено певні характеристики його прояву. Не було охарактеризовано та вивчено  проблеми  бюджетного контролю, які сформувалися на сучасному етапі розвитку бюджетних відносин, в зв’язку з недосконалою законодавчою базою та організацією контрольної діяльності. Не було досліджено як реалізовується на практиці такі принципи бюджетного процесу як принцип самостійності та принцип відповідальності учасників бюджетного процесу. Варто звернути увагу саме на ці складові проблеми бюджетного контролю, адже вони є основоположними у сфері контрольної діяльності, і правильне їх застосування є запорукою належного регулювання бюджетних відносин.

В частині 2 статті 19 Конституції України  хоч і поверхнево проте закріплені вимоги, яким повинні відповідати організаційні форми бюджетного контролю: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України»[4, С. 9]. В цілому мета бюджетного контролю зводиться до того, щоб сприяти реалізації фінансової політики, а також для підвищення ефективності  процесів мобілізації, розподілу та використання наявних у держави фінансових ресурсів. Проведення бюджетного контролю спрямоване на дотримання трьох основних принципів бюджетних та й загалом фінансових відносин: законності, доцільності та ефективності діяльності  у сфері розпорядження та використання коштів органами державної влади.

Проаналізувавши практику  яка склалася на стадії виконання бюджетів, можна зробити висновок про те, що бюджети здійснються відповідно до наповнення та  своєчасності  надходження доходів, кошти використовуються відповідно до поставлених завдань і цілей, всі процедури здійснюються з дотриманням законодавства, тільки от на ефективність ніхто не звертає уваги[6, c. 13-14]. Адже, проаналізувавши законодавство, можна зробити висновок, що норми  спрямовані в основному на дотримання законності, хоча показник ефективності є не менш важливим. В законодавстві не закріплено критеріїв ефективності, за допомогою яких можна було б визначити наскільки ефективно використовувались кошти, тому відповідно в даному аспекті виникає складність в проведенні бюджетного контролю.

Ця ситуація зумовлена не лише прогалинами в законодавстві,  а також і тим що на практиці  в Україні не повною мірою використовується така форма контролю як аудит ефективності. Натомість дуже велику увага приділяється інспектуванню. Хоча така форма бюджетного контролю спрямована на виявлення правопорушення та притягнення до відповідальності осіб, які вчинили ці правопорушення. Дана форма ніяк не забезпечує контроль за ефективністю використання коштів і не дає змогу оцінити результати управлінської діяльності відповідних органів[2, C. 16].

Звісно що ніхто не виключає необхідність існування такого методу бюджетного контролю як інспектування, проте коли його проводять через значний проміжок часу після прийняття рішень та виконання певних дій (операцій) над бюджетними коштами це ускладнює або в більшості випадків унеможливлює усунення порушень.

Ще однією важливою проблемою бюджетного контролю є недостатня спланованість та координація взаємодії органами, які здійснюють фінансовий контроль. Насамперед йдеться про взаємодію органів, які здійснюють бюджетний контроль та органів внутрішніх справ. Діяльність цих органів має якось координуватись з діяльністю огранів, що здійснюють бюджетний контроль в тій частині, яка стосується попередження та виявлення правопорушень повязаних з бюджетними відносинами. При співпраці, діяльність цих органів позитивно вплинула б на  ефективність використання бюджетних коштів. Адже ці суб’єкти займаються певним контролем бюджетної діяльності просто в різних її аспектах. Також  потреба у поєднанні зусиль цих двох органів зумовлена реальною можливістю успішного використання оперативно-розшукових заходів, що б утвердило та зміцнило  на практиці принцип законності дій органів, які володіють правом розпорядження та використання державних коштів.

Проте, така співпраця потребувала б додаткового врегулювання на законодавчому рівні, адже в процесі спільної діяльності виникли б певні розбіжності стосовно критеріїв перевірок. Адже законом не передбачено відповідальність за низьку ефективність використання бюджетних коштів. Так само виникає питання стосовно впливу на ефективність використання бюджетних коштів того факту, що було виявлено правопорушення в сфері бюджетних відносин за яке передбачається певна відповідальність,  так як кошти уже були розподілені та використані[5, c. 31- 32].

Також на нашу думку було б доцільно по іншому врегулювати правовий статус такого органу  як Рахункова палата України. Згідно з законодавством Рахункова палата є самостійним та незалежним органом бюджетного контролю, але підпорядкованим та підзвітним Верховній Раді України. Виходячи з вищезгаданого Рахункова палата не такий вже незалежний орган. Для того щоб Рахункова палата могла здійснювати свою діяльність неупереджено та на належному рівні, потрібно надати даному органу відокремлений правовий статус – а саме статус, при якому Рахункова палата не залежала б від жодної гілки влади. Дана зміна є необхідна для проведення дійсно незалежного бюджетного контролю, так як тоді даний орган буде діяти лише в інтересах народу та від його імені.

Також нагальною проблемою, яка потребує негайного вирішення це відсутність єдиної інформаційної бази. Така база необхідна для доступу до інформації   органів, які також здійснюють контроль у сфері бюджетних відносин. Створення  бази дасть змогу встановити більш дієвіший контроль за всіма напрямками витрачання бюджетних коштів.  Для більшої економії часу потрібно комп’ютеризувти  базу, що дасть змогу зекономити також ресурси і не доведеться турбувати дані органи постійними запитами.

Однією з важливих проблем що знижує ефективність діяльності органів які здійснюють бюджетний контроль  є не приділення достатньої уваги на аналітичну роботу. Адже основними завданнями органів які здійснюють контроль є перевірка органів які здійснюють розподіл та використання бюджетних коштів, а якщо б сюди включити ще й аналітичну роботу  то діяльність органів бюджетного контролю була б більш ефективною, так  як на основі аналізу дані органи могли б виділити основні чинники, які негативно впливають на ефективність використання та розподілу коштів. Відповідно до цього органи при здійсненні контролю звертали б більшу4 увагу саме на ці чинники. При цьому бюджетні установи почали б більш ефективно рентабельно розподіляти та використовувати кошти.

Ще однією проблемою бюджетного контролю, яка негативно впливає на ефективність контрольної діяльності органів – це  наявність великої кількості нормативно правових актів, які в певній мірі дублюють функції органів державної влади по здійсненню контролю.  Також ці акти містять колізії, які по різному трактують тотожні поняття, в яких пропонуються різні класифікації форм здійснення контролю.

На думку Бурдонової О. саме відсутність єдиного нормативного акта з послідовно врегульованими нормами права порядком проведення бюджетного контролю перешкоджає завершенню створення правових засад функціонування цілісної системи бюджетного контролю в Україні[3].

На даний час виникла гостра потреба у прийнятті закону про бюджетний контроль. Так як це б виключило будь-яку плутанину у трактуванні, а також спростило б використання норм в сфері бюджетного контролю.

Звісно що у Бюджетному кодексі України визначено певні повноваження різних органів  державної влади, а також певні контрольні функції закріплені в Конституції України та законах чи положеннях про дані органи проте для зручності застросування було б доцільніше систематизувати дані положення в один акт.

Діяльність Верховної Ради, до прикладу, визначається  Законом України «Про регламент Верховної Ради України» в якому передбачено всі функції даного органу, проте в Бюджетному кодексі вирішили додатково вказати певні функції, такі як:

1)заслуховування звітів про стан виконання Державного бюджету України, в тому числі заслуховування звітів розпорядників бюджетних коштів про використання коштів Державного бюджету України;

2) контроль за використанням коштів резервного фонду державного бюджету.

Також є закріплені повноваження Рахункової палати  у сфері контролю за дотриманням законодавства в Бюджетному кодексі України,  які по суті включаєются у функції передбачені в Законі України  «Про Рахункову палату». Зокрема такі:

Здійснення контролю за:

1)використанням коштів Державного бюджету України відповідно до закону про Державний бюджет України;

2) утворенням, обслуговуванням і погашенням державного боргу України;
3) ефективністю використання та управління коштами Державного бюджету України;
4) використанням бюджетних коштів у частині фінансування повноважень місцевих державних адміністрацій та делегованих місцевому самоврядуванню повноважень органів виконавчої влади по доходах і видатках.

Отже, з огляду на вище зазначені проблеми здійснення бюджетного контролю, можна зробити такі висновки:

1. На сучасному етапі розвитку економічних відносин дуже важливим залишається питання  контролю фінансової діяльності держави при здійсненні якої виникає ряд проблем;
2. Багато правопорушень у сфері бюджетних відносин здійснюються через недосконалість чинного законодавства а також через обмежений вплив на розроблення проблем бюджетного  контролю;
3. Бюджети здійснються відповідно до наповнення та і своєчасністю надходження доходів, кошти використовуються відповідно до поставлених завдань і цілей, все процедури здійснюються з дотриманням законодавства, тільки от на ефективність ніхто не звертає уваги;
4. Важливою проблемою бюджетного контролю є недостатня спланованість  та координація взаємодії органами,  які здійснюють фінансовий контроль;
5. Також нагальною потребою, яка потребує негайного вирішення це відсутність єдиної інформаційної бази. Дана база необхідна для доступу до інформації   органів, які також здійснюють контроль у сфері бюджетних відносин. Створення даної бази дасть змогу встановити більш дієві ший контроль за всіма напрямками витрачання бюджетних коштів;
6. Для того щоб Рахункова палата могла здійснювати свою діяльність неупереджено та на належному рівні, потрібно надати даному органу відокремлений правовий статус – а саме статус, при якому Рахункова палата не залежала б від жодної гілки влади. Дана зміна є необхідна для проведення дійсно незалежного бюджетного контролю, так як тоді даний орган буде діяти лише в інтересах народу та від його імені;
7. Однією з важливих проблем що знижує ефективність діяльності органів які здійснюють бюджетний контроль є не приділення достатньої уваги на аналітичну роботу;
8. Наявність великої кількості нормативно правових актів, які в певній мірі дублюють функції органів державної влади по здійсненню контролю негативно впливає на ефективність контрольної діяльності;
9. На даний час виникла гостра потреба у прийнятті закону про бюджетний контроль. Так як це б виключило будь-яку плутанину у трактуванні, а також спростило б використання норм в сфері бюджетного контролю

                     Список використаної літератури

1.Бюджетний кодекс України// Відомості Верховної Ради – 2010. –  148 с.

2. Гупаловська М. Сучасні світові тенденції і моделі організації бюджетного контролю та можливості їх використання в України/ М.Гупаловська // Формування ринкових відносин. – 2009. – № 11. –102 c.

3.Гетманець  О.  Принципи  бюджетного  контролю/ О.Гетьманець. – 2012.                                          [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ndi-fp.asta.edu.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=215:2012-07-06-10-35-39&catid=13:-3-&Itemid=128. – назва з екрана.

4. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. –  141 с.

5.Лихитський О. Від “де-факто” до “де-юре”/ О.Лихитський  // Фінансовий контроль. – 2004. – № 1. – С. 243.

6.  Стефанюк І. Формування системи фінансового контролю/ І.Стефанюк // Економіка. Фінанси. Право. –1999. – № 12. – С. 198.

Водночас, вирішення проблеми необхідного рівня прозорості і відкритості спонукає органи державної влади до пошуку нових механізмів забезпечення прозорості і відкритості в діяльності органів державної влади України. А з огляду на активний розвиток інформаційного суспільства проблема механізмів забезпечення прозорості і відкритості в діяльності органів державної влади України набуває все більшої актуальності.

Оскільки змінюються підходи до здійснення своїх функцій органами державної влади, запроваджуються нові форми та методи роботи в системі державного управління, то і трансформації зазнають традиційні підходи до забезпечення прозорості і відкритості. Основою нової моделі управління в Україні повинна стати орієнтація на взаємодію з громадянами та їх активна участь в управлінських процесах. Цього можна досягнути, якщо громадськість буде достатньо поінформованою щодо змісту діяльності органів державної влади та матиме реальну можливість впливу на прийняття управлінських рішень. Саме тому важливо зосередити увагу на пошуку шляхів удосконалення механізмів забезпечення прозорості і відкритості в діяльності органів державної влади.

Варто зазначити, що у наукових колах ведуться численні дискусії навколо теоретичних та практичних питань пов’язаних з прозорістю та відкритістю системи державного управління. Хоча єдиного підходу щодо тлумачення термінів “прозорість” і “відкритість” досі не вироблено. Досить часто науковці ототожнюють ці два поняття, чи взагалі використовують термін “транспарентність” запозичений з англійської мови.

Узагальнивши різні трактування “прозорості” та “відкритості”, можна розмежувати  зміст цих понять в такий спосіб:

– “прозорість” – це функціональна характеристика органів державної влади; визначається мірою обізнаності громадян стосовно сутнісних проявів матеріальної і процесуальної сторони їх діяльності, а також зрозумілості широкій громадськості її обумовленості, змісту і сенсу; виявляється в тому, що окремі громадяни та/або групи людей, на які поширюється, або яких так чи інакше стосуються рішення або дії органу державної влади, мають бути якнайповніше обізнані з ними і тим, в який спосіб вони будуть здійснені[1];

– “відкритість” – це функціональна характеристика органів державної влади, що визначається мірою безпосередньої участі громадян у їх діяльності; виявляється у забезпеченні активного й реального впливу громадян та їхніх колективів на зміст публічно-управлінської діяльності через постановку вимог перед органами публічної влади щодо прийняття певних рішень, здійснення дій або утримання від них1.

На основі аналізу трактувань терміну “механізми державного управління”, термінів “прозорість” та “відкритість” під механізмами забезпечення прозорості та відкритості в діяльності органів державної влади розуміємо складну систему, яка має визначену структуру, методи, важелі, інструменти впливу, відповідне правове, нормативне та інформаційне забезпечення, що в цілому впливають на рівень прозорості та відкритості в діяльності органів державної влади.

Враховуючи узагальнену модель механізму державного управління, та з огляду, на види комплексного механізму державного управління доцільно виокремити механізми забезпечення прозорості та відкритості в діяльності органів державної влади такі як: політичні, нормативно-правові, організаційні, інституційні, інформаційні та освітні механізми.

Щоб бути ефективною, влада потребує фундаментальних змін у системі державного управління. Ці зміни можна досягнути за допомогою  удосконалення існуючих, та впровадження нових механізмів забезпечення прозорості і відкритості у діяльності органів державної влади.

Насамперед, необхідно ухвалити спеціальний закон, який би вніс визначеність у тлумаченні термінів “прозорість” і “відкритість” та врегульовував питання діяльності органів державної влади у напрямку забезпечення прозорості і відкритості.

Доцільним видається створення єдиної державної структури, яка б реалізовувала одразу декілька напрямків в контексті забезпечення прозорої і відкритої діяльності органів державної влади. Показовим для України є досвід Канади, де створений орган державної влади з комунікацій – Департамент з комунікацій Уряду Канади (Communication Canada). Також у Великобританії, крім відомчих PR-служб, існує єдиний орган – Центральне управління інформації (Central Office of Information) – спеціальна установа, яка координує роботу всіх державних органів щодо взаємодії зі ЗМІ та громадськістю. У Сполучених Штатах Америки аналогічну роль в державному секторі виконує Інформаційне агентство (United States Information Agency).

Увагу варто зосередити й на розвитку інформаційних механізмів, зокрема впровадженню нових форм взаємодії органів державної влади та засобів масової інформації, а також активно розвивати технології електронного урядування.

Враховуючи міжнародний досвід, у забезпеченні прозорості і відкритості належну роль варто відвести незалежним інституціям: уповноважені з прав людини, громадські захисники, комісії з прав людини, національні інститути з прав людини тощо.

У рамках удосконалення освітніх механізмів забезпечення прозорості і відкритості в діяльності органів державної влади можна розглядати створення системи навчальних курсів і відкриття нових спеціалізацій в закладах професійного навчання державних службовців щодо навчання інноваційним моделям інформаційної взаємодії органів державної влади і громадськості, оволодіння державними службовцями новими управлінськими технологіями і механізмами інформаційного спілкування з інститутами громадянського суспільства і громадянами.

Таким чином, варто підсумувати, що на сьогодні удосконалення потребують політичні, нормативно-правові, організаційні, інституційні, інформаційні та освітні механізми забезпечення прозорості і відкритості у діяльності органів державної влади, які можуть мати різну структуру, інструменти, методи. Проте важливою умовою ефективного функціонування зазначених механізмів безперечно є чітке їх налагодження та відпрацювання на всіх рівнях влади, управління та у суспільстві.

Під «електронною нервовою системою» певної організації усталилося розуміти сукупність електронних процесів, які створюють можливість її працівникам сприймати динаміку оточення  та своєчасно реагувати на зміни. «Електронна нервова система» – це дещо значно більше, ніж проста мережа комп’ютерів в даній організації. Мережа комп’ютерів перетворюється в «електронну нервову систему» за умови органічного доповнення можливостей техніки та програмного забезпечення особливою філософією співробітників та керівництва організації, наявністю у них особливої філософії та спеціальних навичок і знань.

«Електронна нервова система» організації функціонує аналогічно до нервової системи людини, забезпечуючи глибоку інтеграцію інформаційних потоків, які оперативно спрямовуються в потрібний час у потрібний підрозділ. Точність, оперативність та багатство таких інформаційних потоків дають можливість інтелектуальним працівникам працювати як єдиний організм і находити оригінальні рішення. Широке застосування програмного забезпечення до реалізації рутинних складових адміністрування і концентрація людських ресурсів органу державної влади чи місцевого самоврядування лише на виняткових ситуаціях можуть згодом мати радикальні наслідки. Адже коли масиви даних починають перевершувати певні межі щодо масштабу та складності їх сортування,  пошуку в них необхідної інформації, а також виокремлення в них тих чи інших тенденцій, то комп’ютер, як правило, значно переважає людські здатності до такого роду інформаційно-аналітичної діяльності. При цьому можливості програм так званого інтелектуального аналізу даних  стрімко зростають з кожним роком.

Цілепокладання в сучасному державному управлінні потребує набагато більшого інформаційного забезпечення для прийняття цільових рішень. Окрім того політико–адміністративна система держави на всіх своїх рівнях і на всіх своїх напрямках продукує багато цілей, що саме їх облік, координація та корегування не можливі без використання інформаційно–комунікативних технологій.

In this article on the example of the Volyn’ region we observe the problems and suggestions for the development of Ukrainian regions. In particular, we observe region as well as the role of governmental organs, who produce the state power.

Актуальність проблеми. Інтегрування України в європейські структури потребує вироблення та реалізації чіткої моделі взаємовідносин з регіонами й управління ними, такої, яка б відповідала принципам регіональної політики Європейського Союзу, сприяла становленню нових форм співпраці у форматі “центр–регіони”, загальновизнаній практиці внутрішнього міжрегіонального співробітництва та міжнародної співпраці територій.

Водночас фундаментом регіонального розвитку має стати самостійність регіонів щодо визначення цілей свого розвитку та можливості фінансування заходів для їхньої реалізації передусім за рахунок власних джерел та залучених інвестицій. Йдеться про те, що основою політики економічного зростання на регіональному рівні має стати раціональне використання трудового потенціалу та виробничих ресурсів, максимальне сприяння розвитку малого та середнього бізнесу, забезпечення раціонального використання навколишнього середовища.

Мета і завдання дослідження – розглянути економічний потенціал регіону, як важливу складову регіонального розвитку, дослідити рівень ефективності роботи органів державної влади та місцевого самоврядування.

Волинська область є важливим стратегічним регіоном України, враховуючи її історичний фактор та географічне розташування, як окремий регіон України сформувалась у п’ятдесятих роках минулого століття. На регіональне самоусвідомлення та політичну культуру волинян вплинули, по-перше, поєднання в одному адміністративному просторі двох різних аграрно-кліматичних та культурних зон, по-друге, жорстка ідеологічна робота, спрямована на викорінення свідомості власника, утвердження в регіоні позицій космополітизму, по-третє, масштабні репресії проти учасників національного опору, колишніх землевласників, інтелектуалів, священиків.

У господарській площині область є промислово-аграрним регіоном із незначним домінуванням промисловості над сільським господарством. Промислові об’єкти розміщено в обласному центрі Луцьку, а також у містах обласного підпорядкування Ковелі та Нововолинську. Більшість промислових об’єктів, що їх було створено для залучення місцевих робочих ресурсів, не пов’язані з місцевою сировинною базою. Левова частка цих підприємств мала загальносоюзний оборонний характер, що з розвалом СРСР призвело до затяжної економічної кризи (( Україна сьогодні: провідний каталог підприємств [Електронний ресурс] // Режим доступу:< http://www.rada.com.ua/ukr/RegionsPotential/Volyn/ >.)).

Наслідки економічного занепаду відчуваються донині. Маючи фактично найвищий в Україні рівень безробіття і чи не найнижчий рівень зарплати, область входить до числа дотаційних. Унаслідок низки причин промисловість краю виживає переважним чином за рахунок зовнішнього експорту товарів та сировини. Найгірше становище в сільськогосподарському секторі, в якому так і не виникло ефективних форм господарювання (( Економіка Волині 1999-2010 – Регіональний інформаційний портал “Волинь” [Електронний ресурс] // Режим доступу: <http://www.irp.lutsk.ua/site/topicitem.jsp?category_id=37180356&item_id=2070200463 >.)).

Однак, на сьогодні, помітним є прогрес у зростанні економіки на Волині, порівняно з минулим роком. У квітні 2010р за даними Держкомстату виробництво промислової продукції проти попереднього місяця зросло на 6,2%, і це при тому, що вже в попередні місяці обсяги було суттєво нарощено (( Головне управлiння статистики у Волинськiй областi – Соціально-економічне становище регіону [Електронний ресурс] // Режим доступу:<http://www.vous.in.lutsk.ua/ >.)).

Рік тому в квітні виробництво промислової продукції було майже на третину меншим. В цілому ж, за період з початку року, вироблено продукції майже на 20% більше, ніж торік (( Головне управлiння статистики у Волинськiй областi – Соціально-економічне становище регіону [Електронний ресурс] // Режим доступу:<http://www.vous.in.lutsk.ua/ >.)).

У переробній промисловості, де зростання обсягів відбулось майже в усіх видах діяльності, обсяг продукції збільшено на 22,4%, поряд з тим не досягнуто рівня виробництва минулого року (на 2,5%) у добувній. За підсумками 4 місяців проти аналогічного періоду попереднього року обсяг виробництва харчових продуктів і напоїв зріс на 7,6%, тоді як ще місяць тому об`єми виробленої продукції були дещо меншими минулорічних. Приріст одержано у виробництві олії, маргарину, дитячого харчування, пива тощо. У машинобудуванні обсяги зросли в 1,4 раза.

Підприємствами легкої промисловості, металургійного та виробництва готових металевих виробів, целюлозно-паперового, з оброблення деревини та виробництва виробів з неї, виробництва будматеріалів нарощено випуск продукції в 1,3 – 2,1раза

За січень-квітень поточного року підприємства області реалізували промислової продукції на суму 2,1 млрд. грн., що в розрахунку на одного жителя становить 2 тис.грн.

Оборот роздрібної торгівлі становив 2,6 млрд.грн. і склав 96,6% минулорічного обсягу. У структурі обороту торгівлі більше половини припадає на фізичні особи-підприємці, ними реалізовано товарів на суму 1,4 млрд.грн. Їх товарооборот зменшився в порівнянні з відповідним періодом минулого року на 3,2%, підприємств-юридичних осіб – на 3,9%.

Через мережу автозаправних станцій, яка налічує 148 одиниць, населенню реалізовано світлих нафтопродукцій на 365,1 млн.грн., що на 5,3% більше, ніж рік тому, і це становить 29% загального обсягу роздрібного товарообороту.

Оборот ресторанного господарства (з урахуванням обороту закладів, що належать фізичним особам-підприємцям) дещо нижчий минулого року і становить 112,4 млн.грн (( Економічний і соціальний розвиток Волинської області – Український видавничий портал за матеріалами головного управління економіки Волинської АДА Електронний ресурс] // Режим доступу:<http://who-is-who.com.ua/bookmaket/volin/5/40/2.html >.)).

Говорячи про місцеву владу, то варто сказати, щодо кінця 80-х років ХХ століття Волинь лишалася зоною жорсткого контролю союзного центру. В результаті в області сформувався специфічний тип політичної адміністративної культури, основу якої становить лояльність до столиці за рахунок відчуження влади від громади.

Попри те, що на початку 90-х років минулого століття Волинь потрапила в число політично найактивніших регіонів України, наразі ситуація не змінилася. Головним чином тому, що в перші роки незалежності не було створено інститутів громадського самоврядування, а влада в Україні залишилася централізованою. Через це Волинь опинились у стані матеріального занепаду, не маючи за цього власних економічних, адміністративних, політичних, ідеологічних важелів для зміни ситуації. Неабиякою мірою до кризи спричинилась і відсутність досвіду самостійно розв’язувати місцеві проблеми.

Від 1991 до 2010 року в області, на відміну від інших регіонів України, було лише шість губернаторів. З них тільки одного було звільнено після восьми років перебування на посаді в порядку “якісної заміни”. Троє глав Волинської обласної державної адміністрації втратили посади у зв’язку з обранням нового Президента України. Характерно, що подібне відбувалось й у 90% районних державних адміністрацій. Така кадрова сталість може свідчити про високий рівень лояльності місцевої влади щодо центральної, головним наслідком чого є майже цілковите ігнорування ними місцевих проблем. У силу слабкого економічного потенціалу на Волині не сформувався місцевий економічний “клан”, здатний впливати на місцеву адміністрацію, тому єдиним господарем місцевих керівників лишився Президент України. Власне, саме з цим і пов’язані останні позитивні зміни в області (( Білян П. Бородаченко К. “Волынская шляхта” Інтернет – портал газети Бізнес [Електронний ресурс] // Режим доступу:<http://www.business.ua/i823/a24671/>.26 >.лютого 2009 року.)).

За рівнем відкритості нинішня обласна адміністрація посідає перше місце серед обласних органів влади. Виступи керівників щоразу транслюються на місцевих теле- та радіоканалах. Щомісяця проводяться інтерактивні телепередачі, під час яких телеглядачі мають можливість поділитися своїми думками, висловити керівництву області зауваження з того чи іншого приводу, звернутись із запитаннями та проханнями. Виконується графік особистих прийомів, які проводять керівники облдержадміністрації. Нерідкими є їх зустрічі з громадськістю не лише обласного центру, а й віддалених районів краю. Фактично в кожному номері місцевих газет друкуються матеріали про роботу обласної держадміністрації, в яких регулярно згадуються імена керівників обласної виконавчої влади. Таким чином, порівняно із попередніми складоми облдержадміністрації новий її склад є відчутно більш демократичним та прогресивнішим (( Білян П. Бородаченко К. “Волынская шляхта” Інтернет – портал газети Бізнес [Електронний ресурс] // Режим доступу:<http://www.business.ua/i823/a24671/>.26 >.лютого 2009 року.)).

Діяльність районних органів виконавчої влади є менш відкритою переважно через недостатній розвиток на районному рівні інформаційної системи. Основним засобом інформування в районах є місцеві газети, матеріальний та фаховий рівень яких застряг на відмітці початку дев’яностих років минулого століття.

Органи місцевого самоврядування (Волинська обласна рада, районні, міські, селищні ради) помітно поступаються державним адміністраціям за рівнем відкритості. За результатами дослідження, яке було проведено в рамках проекту “Визначення пріоритетів розвитку територіальних громад шляхом підзвітності та відкритості представницької влади”, що здійснювався Інститутом аналізу державної та регіональної політики за сприяння “FreedomHouse” у вересні-грудні 2009 року, було встановлено рівень відкритості (закритості) та прозорості роботи Волинської обласної ради четвертого скликання (Соціологічне опитування у формі інтерв’ю проводилось у містах Луцьку та Ковелі, а також у Рожищенському, Локачинському, Ківерцівському районах області. Всього було опитано 310 респондентів (по 50 респондентів у районах та м. Ковелі й 110 – у Луцьку), половину яких становили жінки, половину – чоловіки. Матеріали опитування обраховувалися за чотирма віковими категоріями (18–25 років, 26–35, 36–45, 46 і старше), рівнем освіти (з вищою освітою, студенти вищих навчальних закладів, із середньою освітою) та місцем проживання, з яким пов’язує себе респондент (місто, село). Метою дослідження під назвою “Депутат обласної ради (від певного територіального округу) очима виборця” було визначити ставлення волинян до діяльності нинішньої Волинської обласної ради та її депутатів від конкретних територіальних округів. Це питання входило до складу загального завдання проекту- визначення рівня відкритості та прозорості діяльності обласної ради з метою стимулювання та заохочення громадськості до співпраці з нею.), до складу якої входять 80 депутатів (( Інститут аналізу державної та регіональної політики – Визначення пріоритетів розвитку територіальних громад шляхом підзвітності та відкритості представницької влади [Електронний ресурс] // Режим доступу:<http://www.volyn-ngo.org.ua/baza/project.html >.)).

Аналіз матеріалів показав, що діяльність ради, її структурних підрозділів та й самих депутатів фактично не висвітлювалася в місцевих засобах масової інформації. На відміну від обласних та районних держадміністрацій обласна рада донедавна не мала навіть власної інтернет-сторінки. Контент аналіз, який проводив Інститут аналізу державної та регіональної політики у Волинській області,свідчить, що обласна газета “Волинь”, співзасновником якої є облрада, що має наклад понад 66000 примірників і виходить тричі на тиждень, подає інформацію про роботу ради не більше 17-18 разів на рік, причому середній обсяг таких публікацій становить 1,5-2 тис. знаків.

З опублікованих матеріалів неможливо довідатися про постійні та тимчасові депутатські комісії. Невідомі навіть їх назви, персональний склад, прізвища керівників, не говорячи вже про їх участь у виробленні та обговоренні регіональних програм. У публікаціях немає даних ні про роботу партійних фракцій обласної ради, ні про результати виконання ухвалених програм, ні про позапланові питання, які з якихось причин порушувалися на сесіях обласної ради.

Інші друковані органи області в силу своєї значно слабшої матеріальної бази та дотримання радянського принципу лояльності у висвітленні роботи органів місцевого самоврядування подають іще менше інформацію про роботу обласної та інших рад. Те ж само можна сказати й про місцеве радіо та телебачення.

Іншими словами, ради як інститути влади, як органи представницької влади не представлені в місцевих ЗМІ, а отже, перебувають за межами уваги громади.

Результати соціологічного дослідження, яке було здійснено в рамках вищезгаданого проекту, показало, що переважна кількість волинян нічого не знають про Волинської обласної ради й не мають жодного уявлення про її роботу та завдання. Це спричиняється до того, що переважна більшість респондентів ладні підозрювати депутатів у протиправній діяльності і вважають, що вони потребують постійного нагляду з боку прокуратури або Президента України.

До того ж з’ясувалося, що депутати облради не виявляють належного (обумовленого чинним законодавством) бажання звітувати про свою роботу перед виборцями. На організовані громадські слухання, на яких заплановано було заслухати звіти депутатів Волинської обласної ради від даних територіальних громад, третина обранців не з’явилася. Результати фокус-групових досліджень продемонстрували, що практика вважати себе “незалежним” від виборця поширена від сільської до обласної ради (( Звіт за результатами фокус-групового дослідження “Головні проблеми діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування у Волинській області” – Український незалежний центр політичних досліджень [Електронний ресурс] // Режим доступу: < http://www.uciprkiev.ua/ modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=5365 >.)).

Оскільки із засобів масової інформації про Волинську обласну раду не можна дізнатися нічого, хіба що крім прізвища голови облради, в свідомості громадян обласна рада ототожнюється з її керівником. Таким чином, у масовій свідомості фактично сформовані викривлені уявлення про роботу ради, що насправді є колегіальним представницьким інститутом влади, голова якого не є керівником депутатів. Проте ці ж хибні уявлення поділяють і самі депутати. Як показало опитування, депутати схильні вважати, що голова ради є їхнім безпосереднім начальником. Саме тому для них звітність перед виборцями, почуття залежності від виборців є речами другорядними порівняно з почуттям цехової залежності.

Не менш показовим є й те, що депутати погано знають чинне законодавство, яке регулює депутатську діяльність. За три роки роботи нинішньої обласної ради було зареєстровано лише 21 депутатський запит (на всіх 80 депутатів). Із розмов із депутатами облради з’ясувалося, що вони не відрізняють депутатський запит від депутатського звернення, функції виконавчої влади – від функцій представницької влади, тому часто-густо погоджуються братися за справи, які не входять до сфери компетенції депутата місцевої ради. Подібну необізнаність демонструють і деякі представники місцевої виконавчої влади. Депутати облради скаржилися на громадських слуханнях на те, що представники органів виконавчої влади ігнорують їхні звернення, відмовляють їм в особистому прийомі, на їхні заяви дають нікчемні формальні відписки, порушуючи всі встановлені для відповіді строки.

Станом на перше вересня 2009 року у Волинській області зареєстровано 107 обласних партійних організацій. У цьому списку крім найвідоміших у державі та на Волині партій – Народного союзу “Наша Україна”, ВО “Батьківщина”, НРУ, УРП – можна зустріти й обласні партійні осередки партії “Фронт змін”, “Руський блок”, Комуністичної партії України (оновленої), Союзу анархістів України, Партії мусульман України, Демократичної партії угорців України, КМКС “Партія угорців України” (( Головне управління юстиції у Волинській області – Реєстр громадcьких формувань, зареєстрованих Головним управліннями юстиції у Волинській області [Електронний ресурс] // Режим доступу <http://just.volyn.net/reestr/inform/rpp.shtml >.)).

Представництво в містах та районах області на, близько 90% -100% (у рейтинговому порядку) мають: Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”, Народно-демократична партія, партія “Фронт змін”, Партія промисловців і підприємців України, Українська народна партія, Народний союз “Наша Україна”, “Блок Литвина”, партія “Демократичний союз”, Партія Регіонів України, Політична партія малого і середнього бізнесу України, Народна партія, Партія всеукраїнського об’єднання лівих “Справедливість”, Соціал-демократична партія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана).

Слід відзначити, що для Волинської області, чисельність населення якої ледь перевищує мільйон, понад 75% якого є етнічні українці, де переважають православні і де ледве не половина населення проживає в селі з його позапартійним субколгоспним укладом життя, така кількість партійних організацій та ідеологій є вочевидь завищеною (( Матвієнко П. Узагальнююча оцінка розвитку регіонів [текст] / Економіка України. – 2007. – №5. – С. 26–35.)). Це радше наслідок положень Закону України “Про політичні партії в Україні” та виборчого законодавства, ніж показник самодостатності політичного руху (( Закон України “Про політичні партії в Україні” вiд 05.квітня.2001р. № 2365-III ( із змінами) [Електронний ресурс] // Режим доступу:<http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2365-14 >.)).

Власні партійні газети мають тільки обласна організація КПУ та ВОО УНП, однак по закінченні виборчої кампанії 2007 року останнє видання виходить доволі нерегулярно. Після тривалої перерви на початку 2005 року було відновлено випуск друкованого органу ВОО УРП “Собор”, який було засновано ще в першій половині 90-х років. Жодна з інших обласних партійних організацій свого видання чи часопису не має.

Належить констатувати, що діяльність партійних організацій має закритий для широкої громадськості характер. Цьому сприяє низка чинників: організаційна доцентровість партій, що нівелює ініціативу на місцях, авторитарність партійного керівництва, значна присутність у місцевих організаціях осіб, які переймаються радше особистими бізнесовими чи кар’єрними міркуваннями, аніж загальнонаціональними інтересами, відсутність традицій політичного регіонального самовираження. Жодна обласна партійна організація не задекларувала своєї програми економічного, гуманітарного, соціального розвитку області. Це однаковою мірою стосується як провладних, так й опозиційних політичних партій.

Немає підстав стверджувати, що волиняни зовсім не знають про існування політичних партій, інша справа, що вони не знають про діяльність регіональних партійних організацій. У рамках вищезгаданого опитування було встановлено, що лише 7,1% респондентів вважають, що партії здатні надійно контролювати діяльність депутатів обласної ради. В Луцьку політичні партії на роль контролера запропонували 8,2% респондентів, у такому індустріально розвинутому місті, як Ковель, – 0,0% (( Інститут аналізу державної та регіональної політики – Визначення пріоритетів розвитку територіальних громад шляхом підзвітності та відкритості представницької влади [Електронний ресурс] // Режим доступу:<http://www.volyn-ngo.org.ua/baza/project.html >.)).

З огляду на це можна констатувати, що обласні партійні організації не налаштовані проводити самостійну, прив’язану до проблем регіону, політику.

Не покращує ситуацію й наявність партійних фракцій у місцевих радах. Щоправда, їх формування й до цього часу залишається нестабільним явищем. Сьогодні існують фракції НСНУ, ВО “Батьківщина”, УНП. Проте діяльність цих утворень, знову ж таки, зводиться до загальнопартійного, а не регіонального партійного представництва і, як правило, не виходить за межі претензій до керівників місцевого врядування.

Партійні фракції, як і місцеві партійні організації, не мають власних аналітичних та інформаційних служб, часто-густо задовольняються суб’єктивними, несистематизованими, некомпетентними висновками, тож усі їхні акції не йдуть далі загальних заяв, тимчасових пікетувань, бо не спираються на вироблений у результаті скрупульозного аналізу план дій. Саме через це з них фактично не виходить нічого. Зокрема це можна було спостерігати на початку 2006 року, коли обласна організація КУНу проводила акцію з вимогою відправити у відставку керівника обласного державного телебачення. Врешті-решт той так і лишився на своєму місці, не зазнавши жодних втрат. Акція з вимогою відставки прокурора Волинської області, яку проводила “Пора”, розпочиналася з ультиматуму, в якому вимагалось усунути не лише його, але ще трьох прокурорів області за зловживання службовим становищем. У результаті керівника обласної прокуратури перевели на посаду прокурора сусідньої області, а його колег залишили у спокої. Організована на початку 2006 року спільна акція кількох фракцій Луцької міської ради з приводу спорудження в центрі міста підземного переходу завершилася тим, що будівництво цього переходу, необхідного місту, було заморожено на невизначений час (( Західна інформаційна корпорація –“Невдоволені лучани знову переселяються в намети” [Електронний ресурс] // Режим доступу :<http://zik.com.ua/ua/news/2005/06/06/11579 >.6 червня 2005 року.)).

Отже, зробимо висновок що, де-факто жодна політична організація не є домінуючою в області ні в кадровому плані, ні в прагненні формувати регіональну політику, тим більш шляхом залучення волинян до виконання своїх партійних програм.

Станом на перше вересня 2009 року в області зареєстровано 290 обласних, міських та районних громадських організацій (( Головне управління юстиції у Волинській області – Реєстр громадcьких формувань, зареєстрованих Головним управліннями юстиції у Волинській області [Електронний ресурс] // Режим доступу <http://just.volyn.net/reestr/inform/rpp.shtml >.)). Приблизно половину з них можна визначити як громадсько-політичні, що, проте, ніяк не позначається на активності та впливовості так званої третьої сили в області. Приблизно 60% громадських організацій існують, сказати б, на папері. 30% складають організації клубного типу, які протягом останніх п’яти-шести років не показуються на очі широкої громадськості. 9% – це організації суто соціального спрямування, які об’єднують людей, що потребують сторонньої допомоги. Прикладом такої організації є Волинська обласна рада (відділення) Українського фонду “Реабілітація інвалідів”. Власне, завдяки наявності такого-сякого зв’язку з відповідними урядовими й місцевими виконавчими структурами ці організації раз-у-раз нагадують про себе. Але все, що вони роблять у публічному плані, спрямовано на виконання фрагментарних сьогоденних, а не стратегічних завдань. І лише 1% становлять такі організації, як Комітет виборців України та Асоціація захисту прав молоді Волині, котрі завдяки своїм зв’язкам з міжнародними фондами та іншими зарубіжними організаціями до певної міри відповідають визначенню громадської організації.

Окрім цього, можна зауважити те, що громадські організації ніяким чином не пов’язані поміж собою, на відміну, скажімо, від практики Волинської обласної організації КНДС, яка діяла на самому початку 90-х років: вона гуртувала навколо себе майже всі продемократичні громадсько-політичні й культурницькі організації області. Після розпаду КНДС, громадські організації, опинившись на самоті в протистоянні з офіційною владою, обрали задля розв’язання своїх проблем інший шлях – шлях прохачів. Це значною мірою пов’язано й зі слабким усвідомленням своєї ролі в суспільстві, небажанням займати в ньому чільні позиції.

Щодо надання можливості розвитку приватного підприємництва, варто зазначиати, що на початок вересня 2009 року в області зареєстровано тридцять громадських організацій підприємців (( Головне управління юстиції у Волинській області – Реєстр громадcьких формувань, зареєстрованих Головним управліннями юстиції у Волинській області [Електронний ресурс] // Режим доступу <http://just.volyn.net/reestr/inform/rpp.shtml >.)). Реально діючих серед них п’ять: Асоціація захисту прав малого і середнього бізнесу “Бізнес-Луцьк”, Асоціація підприємців у галузі медицини та фармації Волині; Волинська обласна спілка промисловців і підприємців, Волинське обласне агентство молодіжного підприємництва, громадське об’єднання “Волинські перспективи”. Головною причиною такої масової бездіяльності бізнес-асоціацій, як зазначають самі підприємці, є те, що влада зацікавлена в наявності слухняних, принаймні неактивних підприємницьких структур, а тому власноруч долучається до їх творення (( Головне управління юстиції у Волинській області – Реєстр громадcьких формувань, зареєстрованих Головним управліннями юстиції у Волинській області [Електронний ресурс] // Режим доступу <http://just.volyn.net/reestr/inform/rpp.shtml >.)).

Однак відсутність таких організацій, як і низка активність існуючих не становлять проблеми з огляду на доконечно слабкий регіональний ринковий простір, пануюче донедавна свавілля контролюючих державних та адміністративних органів, недосконале податкове законодавство, корумповану й донині судову й правоохоронну систему, лапідарний рівень програм розвитку малого та середнього бізнесу, недосконалу регуляторну політику в цій суспільній сфері, слабко розвинуту виробничу частину та помітне домінування в області торговельного бізнесу. Окрім цього, не можна залишати поза увагою й той факт, що значна частина підприємців, особливо ті, що працюють у торгівлі, вважають свою справу за тимчасову, а тому більшою мірою переймаються разовими операціями, здатними збагатити миттєво, аніж плануванням розширення свого підприємства (( Волинський обласний фонд підтримки підтримки підприємництва – “Звіт про хід виконання Регіональної програми підтримки малого підприємництва на 2009 – 2010 роки у Волинській області за 2009 рік” [Електронний ресурс] // Режим доступу: > http://www.vofpp.lutsk.u// news100201_00.html >.)).

Такий тип підприємців не налаштований на самоорганізацію. Вони не розуміють своєї суспільної ваги, а тому їхній персональний (тобто несоціальний) егоцентризм бере гору над комунікативними прагненнями. За таких умов місцева влада може легко використовувати їхню соціальну безпорадність і навіть встановлювати перепони для формування в них соціального самоусвідомлення. Так, наприклад, уже два роки поспіль луцька міська виконавча влада не відзначає День підприємця.

За інформацією, отриманою від самих підприємців, в області немає ні налагодженої відкритої, прозорої системи державних закупівель у місцевих виробників, ні каналів інформування про заплановані аукціони та оголошені тендери, в тому числі і з продажу державних об’єктів власності. Щоправда, не вимагають цього й самі підприємці. Якщо й трапляється, що хтось із підприємців висловлює своє невдоволення, то владним органам через розпорошеність підприємців неважко вчасно його нейтралізувати або скерувати на свою користь.

За усталеної в часи СРСР традицією, в області зберігаються закриті або напівзакриті форми відносин влади та політичних партій із підприємцями. Пересічні бізнесмени переважним чином уникають прямих контактів із політичними партіями – насамперед тому, що не вважають це вигідним для себе. А якщо й погоджуються надавати їм фінансування, то воліють це приховувати, що вважається вигідним для обох сторін.

Так само прагнуть підтримувати закриті чи то неформальні відносини з підприємцями й органи місцевої влади (( Регіональний інформаційний портал “Волинь” – Найважливіші економічні проблеми області [Електронний ресурс] // Режим доступу:<http://www.irp.lutsk.ua/site/topicpage.jsp?category_id=37179508>.21 березня 2010 року.)).

Особливо широко це практикувалося під час попередніх виборчих кампаній, коли йшлося про фінансування провладних кандидатів. Подібною є й практика добровільно-примусового залучення бізнесменів до фінансування різного роду проектів. Отримавши повідомлення-прохання допомогти справі, підприємці вважать за краще відповісти на нього позитивно, аніж наражатися потім на різного роду неприємності.

Аналізуючи загальну ситуацію, що визначає політичне життя Волинської області, можна дійти таких висновків:

– регіон не має сталих традицій відкритих політичних процесів унаслідок відомих історичних передумов;

– позитивні зміни, які відбуваються в області, зумовлені не її внутрішнім саморозвитком, а діями центральної державної влади;

– централізм, який стоїть на заваді формуванню публічної політики органів влади, не меншою мірою стосується й політичних організацій;

– громадські організації та бізнесові структури області є малоефективними, оскільки їх лідери вважають їх насамперед інструментами задоволення особистих інтересів, а не самодостатніми структурами, здатними позитивно впливати на політичну систему країни.