Ключові слова: Українська Автокефальна Православна церква, Автономна Православна церква, окупація,  церковна політика, єпископат.

In this article was made an attempt to observe the conditions in which was formed  Ukrainian Autocephalous Church and to analyze the attitude of Autonomous Church and German occupation to it.

Key words: Orthodox Church, Ukrainian Autocephalous Church, Autonomous Church, occupation, church policy, episcopate.

Налагодження цивілізованих відносин із церквою в кожній державі відіграє особливу роль в процесі розвитку державності. На сьогодні  доволі актуальним  є питання  юрисдикційно-канонічних трансформацій православ’я в умовах встановлення політичного режиму  1941-1944 рр. Аспекти, пов’язані з історією Православної церкви в Україні, висвітлені в працях діаспорних дослідників І. Власовського, Т. Міненка, Савчука та Мулика-Луцика. Серед сучасних дослідників слід відмітити М.Шкаровського, Ю. Волошина, О. Лисенка, В. Борщевича,  В. Гордієнка, Н. Стоколос та ін. Мета даної статті – висвітлити умови, в яких відбувалась інституалізація Української Автокефальної Православної Церкви, проаналізувати ставлення до неї збоку Автономної Православної церкви (АПЦ) та німецької окупаційної влади.

В умовах звільнення з-під радянської влади та проголошення свободи віросповідання німецькими окупантами дало підставу митр. Варшавському Діонісію шукати вирішення церковних справ на Волині, оскільки більшість єпископів цієї території перейшли в юрисдикцію РПЦ. За його безпосередньої участі було досягнуто відновлення Української Автокефальної Православної Церкви. 2 листопада 1941 р. Міністерство Східних територій видало митрополиту Діонісію дозвіл практично використовувати свої юрисдикційні прерогативи на всій території  Рейхскомісаріату «Україна», хоча цей дозвіл мав лише теоретичне значення і надавав можливість встановлення лише Тимчасової Адміністратури з огляду на воєнний час. Проте він не давав права митр. Варшавському в’їжджати на землі України [7, с. 503].

11 серпня 1941 р. митрополит Діонісій  надіслав листа до архієп. Олександра і Олексія та єп. Полікарпа, в якому говорив про відновлення зв’язків Першоієрарха з відірваними радянською окупацією частинами Православної Автокефальної Церкви в колишній Польщі [1, с. 205]. В листі визначалися головні засади, на яких мала ґрунтуватись Автокефальна Церква: перш за все – національний характер і автокефальність, а також соборний устрій, що дає мирянам широкі можливості для участі у церковному управлінні Проте архієп. Олексій не прийняв пропозиції митр. Діонісія, що викликало певні ускладнення в організації Адміністратури Автокефальної Церкви, оскільки митрополит бачив саме владику Олексія Адміністратором Православної Церкви [ 6, c. 298].

На нараді представників Церковних рад Волині 13 грудня 1941 р. було ухвалено виступити  рішуче проти діяльності архієп. Олексія та призначити Адміністратором Православної Церкви  в Україні владику Полікарпа, а також «нав’язати братерський контакт з церковними радами українських східних земель». Меморандум про призначення Полікарпа Сікорського архієпископом Луцьким та  Адміністратором Православної Церкви був надісланий митр. Діонісію. Декретом митрополита від 24 грудня 1941 р. було призначено архієп. Луцького Полікарпа «Тимчасовим Адміністратором Православної Автокефальної Церкви»[1, c. 213-214].

Організаційному оформленню Церкви сприяла підтримка віруючих. Наприкінці грудня 1941 р. в містечку Любомль збори православного населення постановили утворити місцеву Українську церковну раду, яка в січні 1942 р. висловила бажання «боронити і захищати інтереси Української Автокефальної Православної церкви» [2, c. 139]. Окрім того, ще 31 серпня 1941 р. відбулось перше засідання Української ради довір’я на Волині (УРДВ), де було прийняте рішення стосовно відродження діяльності УАПЦ та створення тимчасової адміністрації УАПЦ [ 4, c. 456 ].

Важливе значення мав акт митр. Діонісія, яким було надано благословення на висвяту єпископів для УАПЦ, яке він надав владикам Олександру і Полікарпу. В 7 лютого 1942 р. відбулися єпископські хіротонії. Впродовж перших трьох місяців перебування цих двох єпископів на українських землях було висвячено 122 священики [1, c. 219].

Від часу висвят розпочинається гостра конфронтація між Автономною та Автокефальними церквами. З метою з’ясувати причини розколу владики Полікарп видав Архіпастирський лист від 8 квітня 1942 р. до духовенства і вірних, де звучали питання «чи бути нашій Православній Церкві дійсно Українською Національною Церквою…, чи бути тій Церкві знаряддям в руках купки єпископів-москвофілів для панування над українським народом Москви і духу московського» [1, c. 219-220]. Свою концепцію УАПЦ Полікарп Сікорський пов’язує із тим, що автокефалію Української Православної Церкви, встановлену урядом УНР,  визнав Патріарх Вселенський [7, с. 498].

28 липня 1942 р. до Рейхскомісара було надіслано Адміністратурою УАПЦ «Тимчасовий Статут Святої Православної Автокефальної Української Церкви». Згідно із ним вищість влади УАПЦ до скликання Помісного Собору посідають Собор Єпископів та Адміністратор Церкви. При владиці Адміністраторі існує Церковне управління «Адміністратура Св. Православної Автокефальної Української Церкви». Єпархіальні єпископи повинні були у найважливіших справах повинні були звертатись до Адміністатора. В головних рисах цей статут характеризував устрій і керівництво УАПЦ. Зокрема, говорилось, що при єпископу існує церковне управління та як дорадчий орган Єпископська Церковна Рада, яка збирається при необхідності. Проте вже в січні деякі церковні ради стали переслідуватись гебіткомісарами, зокрема Кременецький гебіткомісар видав розпорядження 22 січня 1942р., за яким заборонив створювати такі ради [1, с. 227-228].

Важливим напрямом роботи УАПЦ було намагання відродити шкільну освіту на Волині. Відповідно до рішення засідання Церковної Ради в м. Рівному 17 березня 1942 р. звертались до керівництва із проханням відкрити 4 вчительські семінарії в Острозі, Кременці, Луцьку, Ковелі. Проте це прохання не підтримане адміністрацією [5,  с. 175].

8 жовтня 1942 р. після нетривалих переговорів в Почаєві делегати УАПЦ, серед яких чільне місце посідав Мстислав Скрипник [11], переконали митрополита АПЦ Олексія підписати «Акт поєднання». Зазначалося про необхідність по всіх православних церквах відслужити молебень за «дар взаємного розуміння та об’єднання». 12 жовтня повідомлення про підписання «Акту» було надіслане до Рейхскомісаріату, а 18 жовтня у кафедральному соборі м. Луцька було оголошено про акт та відправлено молебень. Цим Актом по суті визнавалось існування в Україні Автокефальної Церкви, що мала євхаристичне єднання з усіма помісними церквами, що належали до Варшавської юрисдикції [ 8, с. 105].

Німецький уряд був розлючений спробою Церков до поєднання, тому заборонив публікувати та розповсюджувати цей акт [ 3, с. 117]. Офіційною реакцією на Акт був ще більш жорсткий курс на управління церковними справами, відповідно до рішення уряду від серпня 1942 р., в якому ішлося про необхідність внесення ворожості між церквами та її подальше дроблення Весною 1943 р., коли події війни досягли точки кипіння, партизанських рух ставав ще сильнішим, німецька влада звернулася до митр. Полікарпа з вимогами, щоб церква заспокоювала люд, переконувала у необхідності співпраці з окупантами.  Тому митрополит змушений був звертатись до пастви і духовенства, розуміючи абсурдність і безсилість цих дій. Все більше відбувалось втягнення церкви в політичне життя [1, с. 261-262].

Більше того, Е. Кох 1 червня 1942р.  видав указ, за яким релігійні організації  підпадали під постійний контроль германської адміністрації. Згідно з указом релігійна організація повинна розпускатись, якщо вона не виконуватиме поставлених перед нею релігійних завдань [ 12, с. 169].

Ще однією таємною директивою від 10 травня 1942 р. вимагалося не лише спостерігати за суперечкою церков, а й мати «довірених осіб також і в церквах, щоб перевіряти чи не проводиться антинімецька, сепаратистська чи націоналістична пропаганда в церквах або назовні» . Слід відзначити, що німецька влада з насторогою відносились  до Української Автокефальної Православної Церкви. У німецьких секретних документах тоді зазначалося, що автокефальні священики виголошують проповіді в націоналістичному дусі, що є нічим іншим як «маніфестаціями ідеї національної української незалежності». Автокефальна церква розглядалась як центр поширення націоналістичних ідей, а її лояльність до німецького уряду ставилась під сумнів. [ 10, с. 71-73].

На початку 1943 року рейхскомісар наказав реорганізувати УАПЦ та Автономну Церкву, позбавивши їх центральної влади (предстоятеля Церкви і Собору єпископів) та підпорядкувавши єпископів німецькій адміністрації генерал-комісарів. Це стало брутальним порушенням церковних канонів, безпрецедентним втручанням влади у життя Церкви. Лист, який отримали всі єпископи православної церкви на Україні від своїх генерал-комісаріатів, приблизно оголошував таке рішення: «Призначаю Вас єпископом у моїм Генералкомісаріаті. Ліквідую Вашу залежність від Ваших церковних зверхників. Ви залежні тільки від мене. Священики також залежні від мене. Про знімання або призначування священика єпископат буде повідомлений». Тому, 1943 р. можна охарактеризувати як період брутального втручання окупантів у церковні справи. В цьому ж таки червні 1943 р. розпочалися арешти чільних людей з інтелігенції, що брали участь в нарадах під проводом митрополита Полікарпа з доручення влади. В одному Луцьку було арештовано до 70 чоловік. [1, с. 266].

У відповідності до умов, що постали перед православ’ям в роки війни, І. Власовський зазначає, що становище Автокефальної Церкви можна охарактеризувати так – «між молотом і ковадлом». Після наступу радянської влади, яка як відомо вороже ставилась до УАПЦ, автокефальні ієрархи змушені були відходити за межі України разом із окупантами. Із єпископату Автокефальної Церкви лишився лише митрополит Харківський і Полтавський Феофіл Булдовський [1, С. 270].

Отож, в умовах окупації УАПЦ відновила своє існування за допомогою юрисдикції Варшавського митрополита. В складних умовах війни, на фоні протистояння із Автономною Церквою, відбувались її інституалізація та організація  церковної діяльності, що не рідко викликало перепони німецької адміністрації. Такого роду перепони  невдовзі виявилися не лише у втручанні в церковно-релігійні справі, але і в жорстоких та репресивних діях стосовно духовенства.

Список використаних джерел та літератури

1. Власовський І. Нарис історії Української православної церкви: В 4т., 5 кн. / І. Власовський – К. : Либідь, 1998. – Т. 4: (XX ст.). – Ч. 2. – 399 с.
2. Борщевич В. Т. Українське церковне відродження на Волині (20-40-ві рр. ХХст.): Монографія / В. Т. Борщевич. – Луцьк: Вежа, 2000. – 254 с.
3. Гордієнко В.В. Німецько-фашистський окупаційний режим і православні конфесії в Україні/ В.В. Гордієнко // Український  історичний журнал  – 1998. – № 3. – С. 158-163.
4. Документ доби: публіцистика Уласа Самчука 1941-1943 років/ упоряд. А.Жив’юк. – Рівне: Рівненська друкарня, 2008. – 456 с.
5. Ленартович О. Соціально-економічне становище населення Волині у період нацистської окупації/ О. Ленартович// Наукові записки. Історичні науки. – Острог, 2011.– Вип.17. – С. 163-178.
6. Міненко Т. Православна церква в Україні під час Другої світової війни/    Т. Міненко. – Вінніпег, Львів,2000. – Т . 1 . – 3 9 2 с.
7. Савчук С. Історія Української Греко-Православної Церкви в Канаді  у   5  Т. / С. Савчук, Ю. Мулик-Луцик. – Вінніпег : Екклезія, 1984.– Т. 1 :     Київська церковна традиція українців Канади. – 616 с.
8. Стоколос Н. Г. Конфесійна політика окупаційної адміністрації рейхскомісаріату «Україна» в 1941-1942 рр. // Український історичний журнал. – 2004. – № 3. – С.91-111.
9. Стоколос Н. Г. Конфесійно-етнічні трансформації в Україні (ХІХ – перша половина ХХ ст.)/ Н. Г. Стоколос.–  Рівне: Ліста, 2003. –  480с.
10. Стоколос Н. Г.  Етнокофенсійна політика рейху в окупованій Україні (1941- 1944 рр.)// http://dspace.nbuv.gov.ua/dspace/bitstream/handle/123456789/14808/8-Stokolos.pdf?sequence=3
11. Смирнов А. І. Мстислав (Скрипник): громадсько-політичний і церковний діяч 1930-1944: Монографія / Передм. Є. Сверстюка. – К.: Смолоскип, 2008. – 326 с.
12. Шкаровський М. В. Русская Православная Церковь в ХХ веке / М. В. Шкаровський. – М. : Вече, Лепта, 2010. – 480 с.

Організація місцевих органів влади на Ярунщині у липні – серпні 1941 р.

У статті проаналізовано вплив ОУН (б) на Ярунщині у липні – серпні 1941 року. Висвітлено діяльність Ярунської управи. Простежено організацію на місцях Української допоміжної поліції.

Ключові слова : ОУН, націоналісти, Ярунщина, похідні групи, окупація, арешти.

В статье проанализировано влияние ОУН (б) на Ярунщине в июле – августе 1941 года. Освещена деятельность Яруньской управы. Прослежена организация на местах Украинской вспомогательной полиции.

Ключевые слова : ОУН, националисты, Ярунщина, походные группы, оккупация, аресты.

The article explains the extension of OUN (b) influence in the Yarunskiy region in the July – September 1941. The activity of Yarunskiy region administration is analyzed. Organization the local Ukrainian auxiliary police is retraced.

Key words : OUN, nationalists, the Yarunskiy region, the marching groups (troops), occupation, arrests.

Вивчення регіональних аспектів національно-визвольного руху під проводом ОУН продовжує залишатися актуальним завданням для науковців. Водночас, до цього часу не досліджена її діяльність на Ярунщині у перші місяці німецько-радянської війни. Окремі аспекти теми частково розглядалися у працях І. Дідуха [9], В.Жилюк [10] та І. Ковальчука [11].

Спираючись на архівні та опубліковані матеріали, автор здійснив спробу простежити участь ОУН в організації місцевих органів влади на Ярунщині у липні – серпні 1941 р.

Після нападу Німеччини на СРСР українські націоналісти приступили до реалізації своїх програмних положень. Однак, для того, аби створити в нових умовах Українську державу, спочатку потрібно було проникнути на землі Наддніпрянщини та ідеологічно й практично їх опанувати. Одним із перших теренів, які почали освоювати похідні групи обох ОУН, виявилася Житомирщина.

На Житомирщину першими прибули очільники банде­рівської похідної групи «Північ» : М. Климишин, В. Кук, У. Самчук, Я. Старух та інші, які просува­лися із Рівного у напрямку Києва й потрапили до Житомира 10 липня 1941 р. У місті вони перебували до опівдня 11 липня. За цей короткий період бандерівці розпочали укомплекту­вання української міліції та організували обласне управління, першим головою якого став Іван Луцюк, вчитель за фахом [11, с. 27].

Діючи в складних умовах окупації, похідні групи ОУН провели значну пропагандистську та організаційну роботу. Як наслідок – у Житомирі постала обласна та міська управи, в районах – районна та сільські управи. У другій половині серпня вже працювало 7 районних управ : Коростищівська, Попільняньська, Андрущівська, Троянівська, Чуднівська, Мархвелівська, Житомирська [10, с. 36]. На терені Новоград-Волинщини було створено три районі управи : Ярунська, Городницька, Звягельська (Новоград-Волинська). Останню очолив у серпні Володимир Фрайт («Батько»). Він же виконував обов’язки провідника Звягельської округи ОУН [2, арк. 34]. У свою чергу, на чолі Городницької управи був Іван Грунтас [2, арк. 12].

Учасник Похідних груп ОУН (б) «Північ»[1] Павло Палюшинський («Мирон», «Старий») у липні почав керувати Ярунською управою [16, с. 171]. З невідомих нам причин близько 22 – 24 липня перший голова управи покинув Ярунь. Його місце заступив звягельчанин Алексійчук, про що свідчать документи [7, арк. 10]. До її складу, окрім останнього також увійшли Микола Марценюк («Еней»), Степан Кузьмин, Іван Онишкевич, а також два націоналісти із Холму – «Медвідь» та Василь Кичук [2, арк. 14], а культурно-освітнім референтом при управі був бандерівець Терещук [7, арк. 10]. С. Кузьмин згадував : «Всюди, куди б ми не приходили, від імені Тимчасової управи, яка повстала у Львові 30 червня 1941 року, проголошували незалежність України, організовували адміністрацію, у першу чергу поліцію і шкільництво».

Саме в розбудові шкільництва Ярунська управа досягла найбільших результатів, про що зокрема свідчать спогади С. Кузьмина : «У Ярунському районі ми організували вчительський курс з участю 72 – х учителів. Інспектором був Микола Марценюк, родом з Сокальщини. Історію України, літературу викладали галичани, решту предметів – місцеві […] З того курсу ми розвели організаційну мережу на весь район» [12].

У липні 1941 р. Ярунська районна управа повідомляла : «Культурно-освітній відділ районного управління просить довести до відома українську молодь про таке. В Яруні відкри­вається гімназія (середня школа), навчання в якій буде безкош­товним. Умови прийняття до гімназії такі : до першого класу при­ймаються ті, хто закінчив 4-й клас початкової або середньої школи; до другого приймаються ті, хто закінчив 5-й клас середньої школи, до третього класу приймаються ті, хто закінчив 7-й клас; до п’ятого приймаються ті, хто закінчив 8-й клас; до шос­того приймаються ті, хто закінчив 9-й клас, до сьомого при­ймаються ті, хто закінчив 10-й клас середньої школи» [7, арк. 27]. У наказі від 26 липня наголошувалося : «До відома всіх вчителів та осіб, що закінчили 8, 9, 10, класів. Вказані особи повинні з’явитися до 28 цього липня у відділ культурно-освітній (народної освіти) для проходження реєстрації. Вчителі повинні проводити облік дітей шкільного віку; вони подають відомості про придатність шкільного приміщення та про інвентар школи; коли останній розібраний, то повернути через міліцію. У серпні відбудеться курс для перепідготовки вчителів» [5, арк. 1]. Очевидно, бажаючих вступити на курси було недостатньо. Тому 28 липня з’явився аналогічний наказ, однак тепер вимагалося, щоб ті, хто бажає вчителювати, прибули до Яруня 5 серпня [8, арк. 10].

Управа, крім того, вимагала від сільрад, аби шкільні приміщення були звільнені від їх тимчасових мешканців [7, арк. 24] та відремонтовані до 20 серпня. Кожен вчитель зобов’язувався надіслати списки школярів не пізніше 8 серпня, для обліку шкільництва на терені Ярунщини [7, арк. 16]. Піклуючись про благополуччя школярів взимку, районна управа наказала з 24 серпня почати збір деревини для опалення приміщень з настанням холодної погоди [6, арк. 33].

Значна увага приділялася регламентації життя населення в умовах німецької окупації. У першу чергу, вимагалося від кожної сільради ліквідувати наслідки недавніх військових дій. Зокрема, наказувалося негайно поховати тіла загиблих осіб, почати від 26 липня ремонт зруйнованих комунікацій [7, арк. 3, 9]. Бажаючи організувати збір деревини, управа 26 липня оголосила, що «всі ліси та розташовані серед них поля, сіножаті і все майно – недоторкана власність Української Самостійної Держави» і заборонила самовільне нищення лісового масиву без відповідного наказу під загрозою «найсуворішої кари воєнного часу» [5, арк. 10]. Своєю чергою, розпорядження від 31 липня і 4 серпня зобов’язували голів сільрад провести перевірку всіх господарств на наявність дров, які потрібно було обліковути [7, арк. 12, 17]. Наголошувала на тому, аби в обов’язковому порядку прибрати і прикрасити квітами могили «українських воїнів, які загинули в 1917 – 1921 рр., а також українців, розстріляних чи замучених червоною Москвою». Попри це вказувалося, щоб «на могилах німецьких вояків не бракувати квітів» [5, арк. 5].

Згідно наказу Ярунського районного управління від 18 липня 1941 р., відбувалися зібрання мешканців сіл, на якому повідомлялося про зміну влади та нову організацію громадського управління. Зазвичай, порядок зборів був таким : 1) читка «Відозви до українського народу»; 2) вибори членів сільради; 3) створення сільської міліції. У «Відозви до українського народу» зазначалося, що «загальні збори приєднуються до наказу і зобов’язуються допомагати ОУН у налаго­дженні порядку на селі».

Того ж дня місцеву владу організували жителі сс. Хижівка (Хижавка), Юрківщина, Вірівка. 20 липня влада була організована у сс. Дідовичі, Груд, Жолобне. 21 липня сільські ради з’явилися у сс. Закриниччя, Гірки (Гурки), Майстрова Воля. Наступного дня мешканці с. Карпилівка обрали сільраду ; 23 липня були обрані голови сільрад сс. Дуплинки та Колоніє-Красилівка. Загальні збори сс. Великі Молодьків, Курмань відбулися 24 липня, на яких селяни домовилися про формування сільради. Влада у с. Кіровка була організована 31 липня [4, арк. 2, 9,10, 12, 14 – 19, 21 – 23, 28, 31 та зв.].

Таблиця 1.

Утворення сільрад та «Української допоміжної поліції» у селах Ярунської управи*

*Складено автором за : [4].

Таким чином, протягом другої половини липня 1941 р. під керівництвом Ярунського проводу ОУН (б) сформувалися місцеві органи влади у більшості сіл зазначеного терену.

Під проводом націоналістів на Ярунщині також створювалися підрозділи Української допоміжної поліції, які перебували майже в кожному селі. Поліція виконувала розпорядження керівників обласних і районних управлінь; у її лавах запроваджувалася дисципліна; у селах на 10 дворів встановлювався один вартовий, який підпорядковувався соцькому сільському старості, а також інспектору районної та обласної поліції [1, арк. 4]. У зв’язку з утворенням вказаних загонів було оголошено про набір осіб віком від 18 до 40 років [8, арк. 169]. Передбачалася платня : одружені поліцаї отримували на день 1,70 райхсмарки (далі – РМ)[2], неодружені – 1 РМ (тобто перші одержували в місяць близько 52 РМ = 650 крб., а другі – близько 30 РМ = 375 крб.), а також безкоштовне харчування. Відзначалося, що ті, які вступлять у поліцію, перебуватимуть на державному утриманні [8, арк. 98]. Слід зазначити, що особи, які працювали в охоронній поліції (шуцманшафт, «шума») отримували, незважаючи на сімейний стан, 480 крб., тобто 38,4 РМ [3, арк. 17]. Таким чином, винятково з економічних обставин, аби утримати сім’ю в умовах окупації, вигідніше було обрати шлях співробітництва з окупантами в Українській допоміжній поліції, ніж в охоронних підрозділах Вермахту. Тому не дивно, що чисельність українських поліцаїв у селах Ярунської управи була досить висока у перші місяці німецько-радянської війни (див. Таблиця 1).

Місцеві жителі до діяльності оунівців ста­вилося прихильно, хоча часто в документах похідних груп вказувалося на їхню пасивність, страх, зневіру в можливість побудувати незалежну державу [17, с. 223].

Очевидно, що провідникам самостійницького руху необхідно було врахувати ту обставину, що з часів завершення Української національної революції і до початку німецько-радянської війни на східноукраїнських землях виросло нове покоління людей, які були прихильні до своєї Батьківщини в цілому, не усвідомлюючи справжнього характеру радянської системи. Та й, напевно, в умовах страхітливої війни населення підрадянських територій більше цікавило, як вижити в даній ситуації, аніж підтримка ефемерних, зовсім їм незнайомих ідеалів національної боротьби.

Коли ж стало очевидно, що бандерівці не відмовляться від оголо­шеної незалежності, військові чиновники зробили спробу сформувати місцеві органи української адміністрації без участі бандерівців як політично заангажованих осіб [15, с. 133]. Тому 5 серпня 1941 р. командування 17 – ї армії видало наказ про затримання всіх «українських політичних агітаторів», а особливо «мандрівних пропагандистів з Групи Бандери». Відповідно до наказу, членів похідних груп ОУН(б) на схід від Збруча мали затримувати і передавати військовій розвідці для майбутньої відправки в Галичину [14, с. 423]. Описуючи ці арешти, член Ярунської управи Микола Мартинюк згадував : «Здається, під кінець липня чи на початку серпня 1941 р. німецька влада провела масові арешти. […] Бажаючи якось формально влаштуватись, делегація членів Похідних Груп зголосилася у військового коменданта міста та запропонувала зорганізувати уряд […]. Комендант погодився на те і сказав, щоб наступного дня о восьмій годині ранку всі вони прибули до нього на нараду. Коли вони появились в комендатурі, їх оточила військова жандармерія і за­явила, що вони заарештовані і будуть відправлені в Західну Україну. Всіх їх посадили у вантажні авта і повезли в напрямі Корця – Рівного – Львова. Пильнували їх не дуже сумлінно, так що по дорозі майже всі заарештовані повтікали. Того ж самого дня фельджандармерія (чи гестапо) заарештувало членів міліції під закидом, що нібито хтось спробував украсти рушницю із станиці. Заарештовано тоді також коменданта станиці Клиновича (місцевий), Войтовича і ще двох членів Похідних Груп. Усіх їх планували розстріляти разом із кількома сотнями жидів. Усіх їх привели на призначене місце і розпочали розстрілювання […]» [13, с. 13 – 14].

Члени Ярунського районного управління С. Кузьмин і М. Мартинюк були арештовані і запроторені до Звягельської в’язниці, проте через деякий час їм вдалося вийти на волю [9, с. 134]. С. Кузьмин описував це так : «Мене і декількох товаришів арештували. Але начальник в’язниці був «наш чоловік». Провідати нас прийшов Іван Климів – Легенда. Він організував опікунство над нами. На другий день мені повідомляють, що маю передачу. Її принесла наречена начальника в’язниці, а через тиждень з його допомогою нас звільнили» [12].

Отже, з початку німецької окупації за ініціативою емісарів бандерівських похідних груп утворилися Ярунська управа, у діяльності якої можна виділити принаймні п’ять головних напрямків : формування організаційних структур, розбудова українських місцевих органів влади, регламентація життя в умовах німецької окупації, відродження шкільництва, створення підрозділів Української допоміжної поліції. Це дозволило учасникам похідних груп, переважно вихідцям із Західної України, заручитися підтримкою частини місцевого населення, яке залучалося до адміністративної і громадської роботи.

Проте, відносно вільна діяльність адміністративних структур на Ярунщині протривала неповних 20 днів і була безжально розчавлена німецьким окупаційним режимом.

Джерела та література :

1. Державний архів Житомирської області (далі – ДАЖО), ф.п-1376, оп.1, од.зб.1а, 6 арк.
2. ДАЖО, ф.р-1151, оп.1, од.зб.2, 179 арк.
3. ДАЖО, ф.р-1162, оп.1, од.зб.2, 82 арк.
4. ДАЖО, ф.р-1293, оп.1, од.зб.1, 32 арк.
5. ДАЖО, ф.р-1294, оп.1, од.зб.2, 90 арк.
6. ДАЖО, ф.р-1294, оп.1, од.зб.3, 48 арк.
7. ДАЖО, ф.р-1297, оп.1, од.зб.1, 129 арк.
8. ДАЖО, ф.р-1440, оп.1, од.зб.1, 186 арк.
9. Дідух В. Ярунщина з середини 16 до середини 20 ст. / В. Дідух. – Тернопіль :  Медобори, 2011. – 148 с.
10.  Жилюк В. Діяльність ОУН та УПА на Житомирщині 1941 – 1955 рр. Монографія / В. Жилюк. – Рівне : Волинські обереги, 2008. – 308 с.
11. Ковальчук І. Нарис історії діяльності ОУН під проводом А. Мельника на Житомирщині у другій половині 1941 року / І. Ковальчук, С. Стельникович. – Житомир : Рута, 2011. – 186 с.
12. Кузьмин С. Моє життя та боротьба. Розповідь-спогад автора / С. Кузьмин. – Львів : [б.в.], 2003. – 26 с.
13. Мартинюк М. Спогади з підпілля / [за ред. Н.Олійник]. – Лондон : УВС, 2000. – 64 с.
14. ОУН в 1941 році. Документи. В 2-х ч. – Ч. 2 / [ упоряд. О. Веселова, О Лисенко, І. Патриляк, В. Сергійчук; відп. ред. С. Кульчицький]. – К. : Інститут історії України НАН України, 2006. – 617 с.
15. Патриляк І. «Встань і борись ! Слухай і вір…» : українське націоналістичне підпілля та повстанській рух (1939 – 1960 рр.) : Монографія / Центр досліджень визвольного руху / І. Патриляк. – Львів : Часопис, 2012. – 592 с.
16. Сокальщина. Книга пам’яті України 1914 – 1990 / [ ред. кол. : І. Бережницький,  О. Солодяк та ін. ]. – Львів : Край, 2010. – 530 с.
17. Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів // [ під заг. ред. Я. Дашкевича, В. Кук ]. – Львів ; К. : Літературна агенція Піраміда, 2001. – 556 с.