Стан українського підпілля на час визволення Рівненської області від німецьких окупантів у 1945 р.

У статті досліджуються методи боротьби карально-репресивних органів радянської влади у 1945р.на території Рівненської  області.

This article investigates ways to combat Empire rocking of Soviet power in 1945 in Rivne region.

Ключові слова: ОУН, УПА, НКВД,  Рівненська область.

Актуальність  даної теми дослідження обумовлена тим, що на даному етапі розвитку історичної науки залишається актуальною для подальшого дослідження та є перспективною через відкриття архівних фондів, раніше недоступних історикам, що створило сприятливі передумови для повернення із забуття імен визначних діячів, та подій визвольного руху 1940-х – 1950-х рр.

Уже перші бої проти українських повстанців, які мали місце на початку лютого 1944 р., показали, що боротьба з націоналістичним рухом буде важкою. З цього приводу у доповідній записці командування охорони тилу 1-го Українського фронту від 18 квітня 1944 р. відмічалося, що під час бойових операцій війська зіткнулися з труднощами, викликаними специфічними прийо­мами і методами повстанської боротьби, які були розроблені заздалегідь, до приходу Червоної армії. [7, 279]

Збройна боротьба загонів УПА проти радянського режиму в 1944 – 1945 рр. здійснювалася у наступних напрямках:

– збройні напади на низові радянські політичні та каральні структури та державні, господарські об’єкти на зразок млинів, машино-тракторні станції, а також залізничні станції і колії, телеграфне сполучення, державні торгівельні заклади, школи. 3 вересня 1944 р. на відрізку залізниці Рівне-Дубно було підірвано 3 мости, 26 жовтня  цього ж року розібравши колію на відрізку Людвипіль-Рокитно пустили під укіс потяг, що слідував на ст. Рокитно, при цьому було обстріляно і пасажирів; групою «Пащенка» 29 березня 1945 р. на перегоні Малинськ-Немовичі пустили під укіс товарний потяг, 30 березня цього ж року на перегоні Сарни-Страшево підірвано товарний потяг, цього ж дня на відрізку Малинськ-Немовичі підірвано пасажирський потяг.[11, 237]

– збройні напади на райцентри з метою визволення схоплених вояків УПА чи активістів ОУН, а також звезених до райцентру сімей, призначених на виселення.

– напади на радянські каральні озброєні групи, комуністичних пропагандистів, організаторів радянської влади на селі, організаторів державної позики, виборів і всіх тих, хто представляв більшовицьку владу.[1] У Вербському районі зі слів інструктора райкому КП(б)У Кузьменка, його з групою радянського партактиву на ділянці с. Мільча обстріляли бандити близько 50 чоловік. 4 листопада повертаючись в район групу Кузьменка знову обстріляла банда до 30 чоловік.[2] У Висоцькому районі за останні 3 місяці 1944 року 8 чоловік з радянського партактиву було вбито. Тільки в листопаді місяці вбито 4 сім’ї у кількості 11 чоловік, спалено одну школу. В кінці доповіді робиться висновок: «Бандити настільки активізували свої дії за останні 2 місяці, що якщо раніше радянський партактив міг бувати без охорони у 12 сільських радах то в теперішній час без озброєної охорони неможна виїжджати ні в одну сільську раду району».  Жорстокість породжувала жорстокість. 25 та 27 квітня 1945 р. підпільниками вбито голів Кривицької та Мочулищинської сільських рад Дубровицького району.[3]

За 10 місяців 1945 р. в Гощанському районі було проведено 170 військово-чекістських операцій, в т.ч. 122 операції НКВС та 48 – НКДБ, в ході яких повністю знищено 8 банд і 6 підпільних оунівських організацій, затримано 801 чол., вбито 458 чол..[4] За 7 місяців 1945 р. у Здолбунівському районі було проведено 112 операцій, в ході яких вбито 142 чол., в т.ч. сотенний «Остап», з боївок СБ – 9, серед них надрайонний комендант «Шрам», підрайонні коменданти «Перебийніс» та «Сова». Затримано 105 учасників ОУН і УПА, з них 13 співробітників СБ, 4 диверсантів («Гонта», «Кармелюк», «Шпаг», «Хмара»), 5 господарчих, 3 станичних, 1 коменданта ОУН. Репресовано 89 осіб, виселено 25 сімей. У період з 23 березня 1944 р. по 24 січня 1945 р. у Вербському районі убито в ході операцій 650 чол., арештовано і притягнено до відповідальності 325 чол. Серед вбитих і притягнених до відповідальності 50 станичних, 15 господарників, 30 звязкових, 5 командирів сотень, 6 командирів СБ району, 4 підрайонних командири СБ. Дезорганізовано керівництво районного проводу ОУН, яким керував «Щербак», вбито начальника надрайонного проводу ОУН «Чорний», заарештована зв’язкова УПА «Віра», керівник юнацтва «Щупак».[2] За період з 10 січня по 3 березня 1945 р. у Березнівському районі було вбито 135 чол., взято в полон 262, явилися з повинною 137 чол., затримано для фільтрації 470 чол., знищено 1 госпіталь на 15 чол., 4 продуктові склади. У ході чекістських операцій було розгромлено групи «Чумака», «Морозенка», чота «Неділі». Згідно з «Планом ліквідації озброєних банд українських націоналістів, що діють у Житомирській і Ровенській областях та північних районах Тернопільської і Кам’янець-Подільської областей», підписаним Т.Строкачем, до широкомасштабної операції по боротьбі з українським-національно визвольним рухом залучались партизанські з’єднання і загони під командуванням Степана Олексенка, Антона Одухи, Олексія Федорова, Петра Вершигори та інших загальною чисельністю до 8000 чоловік їх кидали проти формувань УПА не лише в Рівненській, а й в інших областях. Дії колишніх партизан часто були предметом обговорення на різного рівня засіданнях. Так на закритих партзборах у м-ку Деражне у квітні 1945 р. при розгляді питання про порушення революційної законності зазначалося, що «партизани ковпаківці систематично займаються грабунком. В звичку увійшло, що «медведівці», які були в Деражно уганяли з району по 90 корів, ковпаківці наслідуючи їх приклад, теж вчиняють злочини».[2] «Ніяких мір не приймається з боку НКВС і прокуратури щодо мародерства, яке й на сьогодні провадиться групами виїжджаючих на села, що особливо помічається серед партизанської групи».[5] Послуговуючись цими та іншими перевагами, радянські партійні та спеціальні каральні органи вже у 1944-1945 pp. зуміли завдати дуже відчутних ударів військам УПА. Радянська тактика цього часу зводилася, найчастіше до оточення загонів УПА переважаючими, добре озброєними військовими силами з метою їх повного розгрому. Так, в плані оперативно-військових заходів по ліквідації банд груп і боївок СБ які діють на території Корецького району зазначалось: «При зустрічі з боївкою переслідувати до повного її знищення, незалежно від місця її руху». При цьому чи не кожного разу ставилося завдання не просто розгромити бандерівський загін, а вбити переважну більшість оточених вояків. С.Макарчук у одній із своїх статей наводив приклад того, як підрозділ майора Погодіна із військ НКВС, оточивши загін “Апостола” в Тучинському районі, убив 25 осіб і нікого не узяв живим у полон. Залишився один поранений вояк УПА, але і його прикладом по голові добив якийсь лейтенант.[8, 74]

Відповідно до постанови ЦК КП(б)У від 10 січня 1945 р. «Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами», було встановлено графіки нарад, які мав проводити М.Хрущов з партійним, радянським активом, керівниками підрозділів НКВС та НКДБ у містах Львові (10 січня), Луцьку (12 січня), Рівному (14 січня), Дрогобичі (16 січня). Обов’язковим заходом у ході ліквідації формувань українського національно-визвольного руху було виселення сімей відомих учасників боївок . Робилося це перш за все з метою підриву бази ОУНівського підпілля. В період з 1944 по 15 квітня 1945 рр. з території Рівненської області було виселено 2058 сімей або 5302 чоловік.[6, 536] Поліційний апарат СРСР входили структури військової розвідки (остання – в час війни) і контррозвідки “Смерш”. Законспіроване збройне і не збройне під­пілля ці поліційні структури поборювали з допомогою агентури. Кадри для агентури вербував агентурно-оперативний відділ.[9]

Вони, звичайно, не входили до офіційного штату цих спецслужб. Вербування агентурної мережі відбувалось на районному рівні. Тільки після того, як у кожному селі спецоргани формували мережу агентів і донощиків, вони могли контролювати внутрішнє життя кожного населеного пункту. Голо­вна засада, якої дотримувались при цьому НКВД і НКГБ, за свідчення джерел із середовища СБ і партійних джерел — це масовість. Підготовка агентурної мережі в райо­ні займала приблизно місяць. Значна частина агентури залишалася в більшовиків ще періоду першої окупації. Так, до червня 1941 р. агентуру в Мізоцькому районі Рів­ненської області очолював Никифір Спічак (псевдо в УПА —“Бистроум”) з с. Дермань. До неї входили також Мелетій Сидорчук (“Ілько”), Василь Рудий (“Лебідь”) — обидва з того ж села — і Адам Сокіл (“Вертун”) із с. Коригова.[10, 297]

Охарактеризувавши стан українського підпілля на час визволення Рівненської області від німецьких окупантів та порівнявши діяльність органів радянської влади та діяльність підпілля можна зазначити, що їх методи і діяльність у військових діях чи терористичних заходах майже не відрізнялися, боротьба йшла до повного знищення ворога. Що до радянської влади то потрібно зазначити, що їхні дії носили підступний та донощицький характер.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. ДАРО. – Ф. П-69. – Оп. 1. – Спр. 17.
2. ДАРО. – Ф. П-27. – Оп. 1. – Спр. 16.
3. ДАРО. – П-95. – Оп. 1. – Спр. 20.
4. ДАРО. – П-8. – Оп. 1. – Спр. 46.
5. ДАРО. – П-61. – Оп. 1. – Спр. 14.
6. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953 / І.Білас. – Кн. 2. – К., 1994. – 688c.
7. Кентій А. Збройний чин українських націоналістів 1920-1956. Історико-архівні нариси. – Т. 2. Українська повстанська армія та збройне підпілля Організації українських націоналістів. 1942-1956 / А. Кентій. – К., 2008- 415c.
8. Макарчук С. Радянські методи боротьби з ОУН і УПА (за матеріалами 1944-1945 рр. з Дрогобицької та Львівської областей) / С.Макарчук //Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Спецвипуск. – Дрогобич, 2002. – 224c.
9. Марчук В. Боротьба з українським національно-визвольним рухом у Рівненській області (1944 –1945 рр.) / В.Марчук  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.URL: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/nzzpmv/2011_23/Marchuk.pdf
10. Русначенко А. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940–50-х роках / А. Русначенко. – К.:Унів. Вид-во «Пульсари», 2002. – 519c.
11.  Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Рівненська область. – Кн. 2. – Рівне, 2009. – 612c.

У статті досліджуються методи боротьби карально-репресивних органів радянської влади у 1944р.на території Рівненської  області.

This article investigates ways to combat Empire rocking of Soviet power in 1944 in Rivne region.

Ключові слова: ОУН, УПА, НКВД,  Рівнеська область.

Key-words: National Committee for Internal Affairs (NCIA), Organization of  Ukrainian Nationalists (OUN), Ukrainian Insurgent Army (UPA), Rivne region.

Актуальність  даної теми дослідження обумовлена тим, що на сучасному етапі розвитку історичної науки залишається значною зацікавленість науковців історією українського визвольного руху 1940-х – 1950-х рр. та боротьбою з ним тоталітарних режимів.

В роки Другої світової війни політична і збройна боротьба українського народу за національну державність проходила головним чином, під проводом бандерівського крила ОУН і командуванням УПА. Збройні формування Тараса Бульби-Боровця до весни 1943 р. під назвою Української повстанської армії, а пізніше – Української народно-революційної армії, загони мельниківців, дивізія СС «Галичина» та інші в українському національно-визвольному русі часів війни займали другорядне місце.

Загони УПА у 1944 р., об’єднували в своїх рядах орієнтовно 80 – 100 тисяч осіб, мали організаційні риси регулярної армії та різноманітні види озброєнь, притаманні для партизанських формувань. Проте у порівнянні з радянською збройною потугою УПА була далеко нерівним супротивником і на перемогу над Червоною армією сподіватися не могла. Керівництво ОУН, мало усвідомлювати безперспективність подальшої боротьби проти радянського режиму та його армії. На час переходу фронту в середовищі Проводу ОУН і командування УПА були політики й командири, які висували пропозицію про припинення збройної боротьби проти СРСР. На їхню думку повстанську армію необхідно було б розпустити, щоб зберегти потенціал національної сили на майбутнє, а керівним структурам Організації перейти в глибоке підпілля. Проте, такі ідеї на жаль, не знайшли необхідної підтримки. Переміг курс на безкомпромісну боротьбу з «совєтами»[8,с.174].

З осені 1944 р., коли територія України була звільнена від нацистських військ, боротьба радянської влади проти революційно-визвольного руху помітно посилилась. Цьому в значній мірі сприяла постанова ЦК ВКП(б) “Про недоліки в політичній роботі серед населення західних областей УРСР” (вересень 1944 р.). Хоч у ній наголошувалося на політичних засобах подолання у свідомості місцевого українського населення рецидивів українського на­ціоналізму, на практиці ж вирішальне значення надавалося збройним формам боротьби з ОУН-УПА.

Одним з важливих кроків у цьому напрямку стало створення в складі НКВС УРСР окремого Управління по боротьбі з бандитизмом (УББ), яке очолив начальник УШПР генерал-лейтенант Т. Строкач. Водночас начальниками обласних управлінь НКВС в західних областях України призначалися відомі командири радянських партизанських з’єднань, як наприклад, М. Наумов,О. Сабуров та ін. Між тим, як свідчать джерела, більшовики не зразу зуміли зосередити необхідні сили для придушення визвольного руху. Так, один з відомих командирів УПА-Північ “Дубовий” з цього приводу писав у своєму щоденнику: “На терені ПЗУЗ від місяця серпня 1944 р. до другої половини місяця січня (1945) більших акцій не відчувалось. Ті акції, які вони в між часі переводили після фронтових, не представляли для нас більшої загрози”[7].

У той же час, за свідченням німецьких документів, після відступу їхніх військ з теренів Західної України “Ради стали приділяти підвищену увагу ОУН- УПА й почали боротьбу з ними всіма військовими і політичними засобами”.

Помилковим аспектом радянської позиції щодо українського національно-визвольного руху 1940-х років була вимога беззастережного прийняття ОУН і УПА радянського диктату. Перед членами ОУН і вояками УПА ставилася лише одна умова збереження життя і позав’язничного перебування: припинити боротьбу і вийти з повинною, не ставлячи перед радянськими органами жодних вимог. Сталінське керівництво погоджувалося залишити на волі тих учасників збройної боротьби, які відмовляться  від цілей руху. Зважаючи на те, що український національно-визвольний рух не погодився переступити через свої ідеали, а Провід ОУН і командування УПА не прийняли радянського диктату і вимог повної капітуляції, радянський тоталітарний режим узяв курс на фізичне та моральне знищення членів руху, репресії проти сімей учасників збройної боротьби, агентурного розкладу підпілля та інших методів терору. Напевно не вірно було б припускати, що в 1944 р. радянське керівництво не полишало надії подолати українське підпілля і збройні загони та формування УПА закликами до повини. Вже 12 лютого 1944 р., як тільки Червона армія вступила на територію Рівненської області, Президія Верховної Ради і Раднарком УРСР звернулися до «учасників банд українських буржуазних націоналістів» із закликом припинити боротьбу. Зокрема, у Зверненні говорилося: «Радянський уряд відкриває дорогу до життя до мирної праці, щасливого майбутнього перед всіма учасниками так званих УПА та УНРА, які порвуть всякі зв’язки з ворогами народу гітлерівцями-оунівцями… іменем Уряду УРСР ми гарантуємо всім прощення їхньої тяжкої помилки». Звернення друкувалося у газетах, у формі брошур та листівок сотнями тисяч примірників. Зрозуміло, що такі звернення та оголошення амністій призначалися в більшій мірі для створення великодушного образу радянської влади, головну ставку від самого початку робили на збройну боротьбу з українським підпіллям. В березні 1944 р. Л. Берія проінформував Державний комітет оборони СРСР про такі заходи по ліквідації УПА: 1) створення оперативних військових груп під керівництвом відповідальних працівників в Рівному, Сарнах, Костополі, Острозі і Дубровиці; 2) ужиття запобіжних заходів на дорогах, залізницях, у райцентрах; 3) оголошення місцевому населенню даних про арештованих членів ОУН і УПА засуджених військовим трибуналом до розстрілу; 4) сім’ї оунівців (чи тих, хто перебуває в бандах) та засуджених за активну антирадянську діяльність беруться на облік для виселення їх у східні області СРСР. Планувалося виселення і жителів тих населених пунктів, більшість чоловічого населення яких перебуває «в бандах», а жителі надають бандитам допомогу продовольством і переховують їх[9].

Сьогодні, натомість, важко сказати, яка була чисельність українського підпілля на час звільнення області. Дані про це є неповними, і потребують уточнення. В архівних фондах райкомів партії Рівненської області збереглася інформація про окремі групи бандерівців у районах області. Так, наприклад у Вербському районі діяли з’єднання «Докса», в кількості 600 чол.; в Деражненському районі банди «Гострого», «Гамалії», «Герспа», «Мокрого», «Богдана», «Зота», «Нечая», «Кори», «Мирного», «Осики», «Гонти», «Галайди», «Єрмака», «Партизана», «Цети» і це ще не повний перелік.[1]. Цікаво, що на нараді представників військових частин при Деражненському райком КП(б)У 31 квітня 1944 р. прозвучала фраза: «…у районі ще «болтаються» ряд дрібних бандитських угрупувань».[2]. В Гощанському районі – банди «Деркача» 70 чол., «Цигана» 10 чол., «Яструба» 10, «Підкови» 12 чол., «Ачмана» 15 чол., «Мухи» 10 чол., «Крутого» 7 чол., «Труби» 6 чол., «Сови» 6 чол..[3]. В Дубенському районі групи «Мамая», «Ниви», «Чаплія», «Гонти»[4]. В Дубровицькому районі «Кармелюка», «Стіжка», «Устима»[5]. В Корецькому районі групи «Жолудя» 30 чол., «Матроса» 25 чол., «Лози» 11 чол., «Чорного» 18 чол..[6]. Аналогічні повідомлення зустрічаються у документах всіх 30 районів області. На нараді секретарів райкомів партії, голів райвиконкомів та керівників каральних відомств, що за участю М.Хрущова проходила 14 січня 1945 року в Рівному, йшла мова про боротьбу з бандерівською групою чисельністю 100 осіб в районі села Тинного Сарненського району, про групу «Яреми» в 400-500 осіб у Клесівському районі, група Кори – 400 чоловік у Вербському районі, про дві групи в Костопільському районі: одна у складі 250 осіб, інша – 300, якими командували ватажки «Лис» і «Панько». На нараді виступило понад 20 осіб, в тому числі М.Хрущов, перший секретар Обкому КП(б)У В. Бегма, обласний прокурор Комолов, секретар Обкома ЛКСМУ Лук’яненко, секретарі райкомів партії та керівники районних каральних відомств. Вони говорили, скільки де локалізовано бандерівських груп, скільки де вбито, арештовано та нейтралізовано «бандитів» і т.д. Начальник управління НКВС В.Трубніков на нараді 17 лютого 1945 р. повідомляв, що станом на 10 січня 1945 р. по області нараховувалось 137 боївок загальною чисельністю 7547 чоловік, на 15 лютого вже 114 боївок загальною чисельністю 3169 чоловік.[8,с.167].

Отже, на 1945 рік боротьба НКВС із боївками ОУН  по області продовжувалася на не визначиний час, а керівники управління НКВС продовжували розробляти плани по знищенню підпільних груп.

Список використаних джерел та літератури

1. Державний архів Рівненської області (далі ДАРО). – Ф. П-27. – Оп. 1. – Спр. 16.
2. ДАРО. – Ф. П-31. – Оп. 1. – Спр. 33.
3. ДАРО. – Ф. П-88. – Оп. 1. – Спр. 23
4. ДАРО. – Ф. П-4. – Оп. 1. – Спр. 28.
5. ДАРО. – П-95. – Оп. 1. – Спр. 19.
6. ДАРО. – П-61. – Оп. 1. – Спр. 14.
7. Марчук В. Боротьба з українським національно-визвольним рухом у Рівненській області (1944 –1945 рр.) / В.Марчук [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.URL: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/nzzpmv/2011_23/Marchuk.pdf
8. Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Рівненська область. – Кн. 1. – Рівне, 2006. – 578с.
9. Русначенко А. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940–50-х роках / А. Русначенко. – К.:Унів. Вид-во «Пульсари», 2002. – 232с.