Annotation. The article estimates main elements of individual civil legal personality. Also it defines similar and different features of individual legal personality in Ukraine and foreign countries, such as France, Germany, USA, China. The article analyzes civil legal regulations in the sphere of legal regulation of individuals abroad with the next detection of positive aspects, which could be implemented in the national legislation

Ключові слова: фізична особа, правоздатність, дієздатність, емансипація, Україна, Німеччина, Китайська Народна Республіка.

Цивільне право в Україні не ізольовано від цивільного права зарубіжних країн. Воно взаємодіє з ним, зазнає його впливу і, в свою чергу, впливає на нього. Всесвітній досвід показує, що будь-яка доцільна правова реформа, запроваджена в одній країні, обов’язково повторювалася з деякими модифікаціями в інших. Так було, зокрема, з рецепцією Французького цивільного кодексу, англійського акта про чеки, німецьких норм про компанії з обмеженою відповідальністю тощо. Вивченням цивільного права зарубіжних країн, зокрема Франції та Німеччини, КНР займалися Черніловський З.М., Дахно І.І., Сугубін А., Шимон С.І.

Сьогодні важко обійтися без обміну досвідом. Тим більше, що правові системи різних країн виявляють дедалі більшу схильність до зближення, певної уніфікації, що, зокрема, спрощує міжнародні стосунки, дає можливість гармонізувати національні галузі права [1, c.245].

Нині правове становище фізичних осіб в усіх країнах регулюється законодавством. Це або відповідні розділи цивільних кодексів (Франція, Німеччина, Австрія), або окремі закони та судова практика, що є характерним для країн прецедентного права. У Цивільному кодексі України  як і в цивільному законодавстві іноземних держав та у міжнародних угодах і конвенціях для визначення людини – суб’єкта права застосовується поняття «фізична особа».

У нашій країні правове положення фізичної особи в цивільних правовідносинах розкривається через такі правові категорії, як правоздатність і дієздатність. У деякій мірі, по-іншому представлена дієздатність у правових системах різних зарубіжних країн, а певні норми ми запозичили.

Правовий статус фізичних осіб у країнах, що розглядаються, врегульовано законами. У Франції – це книга І Французького цивільного кодексу (далі – ФЦК) «Про особи». У Німеччині – глава «Фізичні особи» розділу І «Особи» та глава «Дієздатність» розділу 3 «Угоди» у книзі І Німецького цивільного кодексу (далі – НЦК).

Правові норми щодо статусу фізичних осіб реалізують у праві зарубіжних країн принципи свободи та рівності. Так само, як і в українському цивільному праві, в німецькому свобода виявляється у тому, що фізичні особи визнаються самим фактом свого існування як особистості, носії персоніфікованих прав й індивідуальних можливостей захисту, користуються свободою діяльності, основу якої утворює свобода договору. Рівність означає, що людина керується тими самими нормами та однаковими обмеженнями, правовий захист гарантується всім однаковою мірою [3, c.297].

Відомо, що на відміну від правоздатності, дієздатність пов’язана з можливістю здійснювати певні дії при досягненні особою відповідного рівня психологічної зрілості. Саме віковий ценз виступає критерієм досягнення громадянином можливості своїми діями набувати для себе права та нести обов’язки. Законодавство усіх країн встановлює, що в повному обсязі громадяни стають дієздатними по досягненні встановленого в законі віку [8, c.65]. Проте вік, з якого особа стає повнолітньою, в різних державах неоднаковий. До середини минулого століття в багатьох країнах повнолітньою вважалась особа, що досягла 21 року, але згодом у більшості зарубіжних держав вік повноліття був знижений до 18 років, саме це положення було запозичене у вітчизняне цивільне законодавство [5, c.82]. За загальним правилом, згідно з чинним законодавством України, громадянин України може здійснювати свої права та обов’язки в повному обсязі з 18 років – це положення закріплюється нормою ст. 34 Цивільного кодексу України. Для прикладу, відповідно до параграфу 828 НЦК та ФЦК (ст.448) повноліття настає в день закінчення 18-ого року життя, тобто в день, який передує дню народженню [10]; за правилом Англії – з першого дня,коли виповнилося 18 років; у США це питання регулюється законами окремих штатів; у різних штатах повноліття досягається з виповненням 18-21 років [8, c.68].

Як уже зазначалося, особа стає дієздатною з моменту свого повноліття. Відповідно до ст.389 ФЦК дитина, що не досягла 18 років, вважається недієздатною, її майном управляють батьки – законні представники, у випадку їх смерті призначається опіка [10]. Батьки несуть солідарну відповідальність за заподіяну їх неповнолітніми дітьми шкоду. До досягнення повноліття від імені неповнолітнього угоди укладають батьки. Проте у визначених законом випадках неповнолітній може самостійно укладати угоди за наявності згоди батьків або опікунів. Відповідно до положень цивільного права Франції, по досягненні 16 років, неповнолітній може укладати лише визначений ряд угод без згоди батьків (опікунів). До таких угод слід віднести: укладання трудового договору, право розпоряджатися своїм заробітком та вкладом в банк, право скласти заповіт на половину майна, що заповідається неповнолітнім, та інші угоди, які відповідно до ст.1305 ФЦК не є збитковими для неповнолітньої особи та не порушують її права.

У Німеччині повністю дієздатною особа стає з 18 років, а дитина яка не досягла семи років є повністю недієздатною, відповідно до параграфу 104 НЦК. Обмежено дієздатною є особа віком від 7 до 18 років і, за загальним правилом, здійснює угоди за згодою законних представників. В Англії до досягнення 18-річчя особа вважається неповнолітньою, її дієздатність є обмеженою незалежно від віку. Неповнолітній може здійснювати лише певні угоди, такі як: придбання необхідних речей та послуг; можливість укладення договору особистого найму та інші. Особливістю є наявність у цивільному праві Англії так званих «безумовно недійсних угод», тобто угод, на здійснення яких неповнолітній немає права. До таких угод слід віднести: договір позики грошей, торгові угоди, визнання сальдо контокорентного рахунку [7, c.59].

Щодо неповної дієздатності, яка в цивільному праві України закріплюється за особами віком від 14 до 18 років, необхідно вказати, що в деяких країнах частково дієздатні особи називаються недієздатними або такими, що позбавлені дієздатності. Так, Японський цивільний кодекс вважає недієздатними: неповнолітніх, осіб, визнаних недієздатними, обмежено дієздатними. В США до осіб, «позбавлених дієздатності», відносять: неповнолітніх, психічнохворих, осіб у стані алкогольного сп’яніння, одружених жінок, іноземців та корпорації. Проте більшість із названих суб’єктів, виключаючи душевнохворих і малолітніх до 7 років, фактично наділені частковою дієздатністю [4, c.27].

Розділ другий Загальних положень цивільного права Китайської Народної Республіки містить положення про цивільну правоздатність та дієздатність, які загалом не відрізняються від аналогічних положень Цивільного кодексу України та цивільних кодексів розглянутих держав. Проте неповнолітні до 10 років є недієздатними, а неповнолітні від 10 років і старші вважаються обмежено дієздатними. Повнолітніми в Китаї стають з 18 років. Відповідно, законні представники здійснюють цивільну діяльність від імені неповнолітніх або дають згоду на вчинення таких дій [6, c.23].

Власне, така класифікація дієздатності в різних країнах використовується для того, щоб підкреслити неоднаковий її обсяг у малолітніх осіб, осіб віком від 14 до 18 років, повнолітніх. Оскільки і малолітні особи, і особи віком від 14 до 18 років наділені певною частковою дієздатністю, для відповідної участі в цивільному обороті необхідним є наявність іншої дієздатної особи, яка б своєю дієздатністю допомагала реалізовувати права та обов’язки неповнолітнього в його інтересах. Отже, виникає необхідність в існуванні таких цивільно-правових інститутів, як опіка та піклування. Відповідно, опіка встановлюється над малолітніми, а піклування – для неповнолітніх віком від 14 до 18 років. В українському цивільному законодавстві продубльовано положення з Цивільний кодексу Російської Федерації, а саме те, що опіка встановлюється над малолітніми та визнаними судом недієздатними фізичними особами, а піклування над неповнолітніми віком від 14-18 р.

В цивільному праві України запозичені певні умови обмеження дієздатності громадян з цивільного права Росії. В обох цивільних кодексах вказуються такі умови, як: зловживання азартними іграми, спиртними напоями та наркотичними речовинами. Проте, в Цивільному кодексі України є ще одна умова, яка в Цивільному кодексі Російської Федерації не зазначена, йдеться про зловживання токсичними речовинами [1].

Доповнює дієздатність неповнолітніх емансипація – оголошення неповнолітнього з певного віку таким, що досяг повноліття відповідно до рішення суду або при одруженні. Проте ст.477 ФЦК говорить про можливість визволення з-під батьківської опіки при досягненні неповнолітнім повних 16 років, навіть якщо неповнолітній не одружений. Незважаючи на те, що положення емансипованої особи наближене до правового статусу повнолітньої особи, все ж у цих статусах є певна різниця. Емансипований не здатен здійснювати всі дії цивільного життя. Наприклад, він не може бути комерсантом (ст. 487 ФЦК) [10]. Відповідно до ст.323 Цивільного кодексу Іспанії емансипована особа не може позичати гроші, відчужувати своє нерухоме майно, об’єкти особливої цінності без дозволу батьків (опікунів) [9]. У праві Англії відсутній інститут емансипації. У Німеччині після зниження віку повноліття до 18 років інститут емансипації втратив своє значення, і відповідні параграфи цивільного уложення були видалені. У США, на відміну від права Англії, законодавством деяких штатів все ж врегульовано інститут емансипації. Відповідно до параграфу 62, 64 Цивільного кодексу штату Каліфорнія особа віком від 14 до 18 років вважається емансипованою, якщо одружується, вступає на військову службу або за рішенням суду. Схожі положення про емансипацію містить Цивільний кодекс Іспанії, проте передбачає можливість емансипації за заявою самого неповнолітнього у випадку, якщо особа, яка здійснює батьківську владу, вступає в новий шлюб з особою, яка не є батьком або матір’ю даного неповнолітнього – ст.320. В Україні, як і в більшості європейських країн, також існує явище емансипації. Цивільний кодекс України передбачає набуття повної цивільної дієздатності неповнолітньою особою до досягнення нею повноліття. Неповнолітня особа може набути повної цивільної дієздатності у разі реєстрації шлюбу (ст.34 ЦКУ) та по досягненні 16 років, якщо неповнолітній працює за трудовим договором або бажає займатися підприємницькою діяльністю, а також неповнолітній, записаний матір’ю або батьком дитини (ст.35 ЦКУ). Також і в Росії, шлюб та трудовий договір фізичних осіб до 18 років тягнуть за собою таке явище, як емансипація. Як бачимо, умови, за яких неповнолітній може отримати повну дієздатність, у більшості країн збігаються.

Німецький цивільний кодекс аналогічно з Цивільним кодексом України вказують на «деліктоздатність» [8, c.99]. В інших країнах цивільне законодавство не виділяє «деліктоздатність» як окрему правову категорію.

Практично схожими є події та дії, що належать до актів цивільного стану в Цивільному кодексі України та Цивільному кодексі Російської Федерації. Це народження, шлюб, розлучення, усиновлення, зміна імені, смерть.

Майже в усіх країнах допускається можливість охорони прав дитини, яка ще не народилася. Наприклад, НЦК регулює правила спадкування дитини, яка зачата, але ще не народилася; ФЦК передбачає можливість дарування на користь такої дитини. Зачатій дитині може бути призначений опікун. Однак, у законі зафіксована вимога, що всі ці дії мають юридичне значення лише за умови, що дитина народжена живою. А в деяких країнах (Італія, Іспанія) обумовлюється також певний час, протягом якого дитина повинна бути життєздатною, щоб виникали правові наслідки дій, вчинених до її народження.

Отже, цивільне законодавство і цивілістична наука зарубіжних країн мають певні відмінності в розумінні правосуб’єктності фізичних осіб. Обсяг дієздатності у різних країнах неоднаковий. В більшості країн, в тому числі і в Україні, неповнолітні стають повністю дієздатними з моменту повноліття – з 18 років. В більшості країнах передбачено охорона прав зачатої, але ще не народженої дитини; має місце інститут емансипації неповнолітніх. Цивільне законодавство України в частині обсягу дієздатності неповнолітніх осіб має риси, притаманні зарубіжному цивільному законодавству, що ставить нас в один ряд з цивілізованими країнами. Є окремі моменти, які варто було б запозичити цивільному праві України із цивільного права іноземних країн, зокрема: деталізувати часткову цивільну дієздатність фізичної особи, яка не досягла 14 років, тобто поділити дану категорію на дві групи – фізичні особи до 7 років (недієздатні, на приладі Німеччини) та фізичні особи від 7 до 14 років. Далі, створити перелік безумовно недійсних угод, які неповнолітній не має права вчиняти, на прикладі Англії, таким чином, буде розширена сфера діяльності законних представників і унеможливлене зловживання законодавством неповнолітніми.

Література:

1. Цивільний кодекс України від 11 березня 2004 р. // Відомості Верховної Ради. – 2004. – № 25-26. − Ст. 36.

2. Дзера О. В. Цивільне право України / О. В. Дзера, Д. В. Боброва, А. С. Довгерт. − К. : Юрінком Інтер, 1999. − 864 с.

3. Жалинский А. Введение в немецкое право / А. Жалинский, А. Рерихт. − М. Проспект: 2001. − 731 с.

4. Зенин И. А. Гражданское и торговое право капиталистических государств / И. А. Зенин. − М. : МГУ, 1992. − 185 с.

5. Резнік Г. Поняття та обсяг дієздатності неповнолітніх осіб в Україні та зарубіжних країнах / Г. Резнік // Юридична Україна : Питання розвитку приватного права. − 2010. − № 9. − С. 80-85.

6. Сугубин А. Гражданское, торговое и семейное право КНР / А. Сугубин. – Т. : ТОГБУК, − 580 с.

7. Шевченко Я. М. Цивільне право України : в 2-х тт. / Я. М. Шевченко. − К. : Ін Юре, 2003. − Т. 1. − 505 с.

8. Шимон С. І. Цивільне та торгове право зарубіжних країн / С. І. Шимон. − К. : КНЕУ, 2004. − 218 с.

9. Cydigo Civil espacol : [Електронний ресурс]. − Режим доступу : http://civil.udg.es/normacivil/estatal/CC/indexcc.htm.

10. France Civil Code : [Електронний ресурс]. − Режим доступу : http://www.legifrance.gour.fr.

In the article the conditions of an background principles of popular participation the German criminal justice. Concider the historical stages of the participation of the German popular.

Ключові слова: участь народу, Німеччина, кримінальне судочинство, історичні етапи, присяжні.

Постановка проблеми. Німецьке право належить до континентально-європейського правового кола, до романо-германської правової сім’ї, в основі якої лежить розподіл норм права за галузевим принципом, була започаткована й частково розроблена в римському праві. Кожен історичний етап розвитку принципу участі народу  має свою особливість та історичну цінність для сучасного кримінального судочинства Німеччини.

Викладення основного матеріалу. Становлення принципу участі народу в кримінальному судочинстві в первісному праві Німеччини бере свій початок як в римському праві, так і праві різних германських племен. Так, у сучасній Німеччині як країні романо-германської правової сім’ї суддя не зв’язаний раніше прийнятими рішеннями інших судів. Судова практика, яка належить до «вторинних» норм, полягає в тому, що при розгляді нової справи вона може бути відкинута, тобто буде здійснений «поворот практики» [ 2, с.41 ].

Німецьке право сформувалося в Європі до XII століття і набуло великого поширення. Велика Римська імперія припинила своє існування на Заході у 476 р., проіснувавши майже тисячу років. У V ст. християнство поширюється у провінціях колишньої Римської імперії, захоплених германським племенами – вестготами, бургундцями, алеманами. Під впливом християнства та римської державно-правової спадщини в Європі виникають десятки невеликих держав, що були у 800 р. об’єднані у франкську імперію Карла Великого.

Історію становлення участі народу в кримінальному судочинстві в первісному праві Німеччини можна розділити на такі етапи: 1) період феодальної роздрібненості, створення «Священної Римської імперії німецької нації» з переважанням звичаєвого права (X-XIV ст.); 2) період олігархії курфюрстів, станово-представницької монархії і рецепції в цей період римського права (XIV-XVII ст.); 3) період князівського абсолютизму і утворення національного права (XVII-XVIII ст.).

Спроба кодифікації права була зроблена лише в XIII ст. Партикуляризм був характерною ознакою права феодальної Німеччини. Майже в кожному князівстві та в усіх великих містах були свої збірники права. У боротьбі проти селян поміщики застосовували самосуд. Сумної слави набули суди фемів, куди входили місцеві рицарі і багаті селяни, їх засідання проводились таємно, склад суду не оголошувався, його члени були в масках. До перших збірників законодавств в Європі відносять так звані «варварські правди», що були ранніми кодифікаціями германських народів. Найбільш відомі Салічна, Ріпурська і Бургундська правди, прийняті у V-VI ст., та германські юридичні збірники, наприклад, баварський. Характерними для права цього періоду є значний вплив стародавніх звичаїв германців. Судовий процес носив змагальний характер. Кримінальне і цивільне судочинство здійснювалося в однакових формах. Справа порушувалась позивачем. Сторони мали рівні права і процес протікав у вигляді змагання. Він був гласним, відзначався строгим формалізмом [ 6, с.286 ].

Поряд з вивченням та коментуванням римського приватного права, відбувалась і його рецепція. Безпосередньому застосуванню римського права на практиці також сприяв такий чинник як трансформація судів. Починаючи з XIV століття освічені правники (ті, хто вивчив римське право) поступово витісняють з судів неосвічених народних суддів – шеффенів, які спиралися переважно на звичаєве право, практичну кмітливість, життєвий досвід та інтуїцію. Крім того, в цей період у Німеччині були засновані апеляційні суди, до складу яких відразу залучають освічених правників. Отже, рецепція римського права у судове право Німеччини відбувалась в основному у формі прямого застосування його норм. Однак поступово судочинство переходило у руки королівської адміністрації, а місце тунгіна займає граф, якого призначав король, місце народних засідателів – скабіни, яких вибирав сам граф із «кращих» людей округа. Ці особи здійснювали судочинство пожиттєво. Вищою судовою інстанцією у кримінальних справах був сам король.

Інститут участі народу в кримінальному судочинстві почав зароджуватись ще з раннього Середньовіччя, коли найкращі представники місцевої громади – люди високих моральних якостей, які заслужили загальну повагу і довіру, вирішували справи кримінального і цивільного характеру з підвищеним ступенем суспільної небезпеки.

Історію участі народу в кримінальному судочинстві Німеччини в Середні віки можна поділити на три основних етапи:

1. Становлення і розвиток ранньофеодальної монархії, утворення Священної Римської імперії німецької нації, виникнення закритих натуральних господарств, що спричинило подальшу феодальну роздробленість, дію звичаєвого, партикулярного права (IX-XIV ст.).

2. Формування та закріплення станово-представницької монархії в князівствах Німеччини, встановлення монархії курфюрстів, рецепція римського права (XV- XVI ст.).

3. Утвердження князівського абсолютизму в німецьких державах та утворення національного права (XVII-XVIII ст.) [ 1, с.50-51 ].

Так, спочатку особливістю державно-правового розвитку Німеччини Середніх віків був поступовий розпад її на окремі князівства, які зберегли свою незалежність аж до XIX ст. В найдавнішому збірнику міського права «Право міста Зеста» (XII ст.) вказувалося, що община міста Зеста підпорядковувалася давньому і виборному праву. У цьому місті вводилося три суди: настоятеля, фогта і шультгейса.

Юрисдикція настоятеля поширювалася на духовні справи, хоча судити він мусив разом з обраними громадою засідателями (скабінами).

Кримінальні справи розглядав фоґт міста, зокрема, справи про поранення залізом і розбій, крадіжку з проникненням у приміщення тощо.

У XII-XVI ст. у правотворчості велику роль відігравали представники народу – шефени – члени (засідателі) феодальних судів. Вони зобов’язані були не тільки з’ясовувати фактичну сторону справи, усвідомлювати й оцінювати докази, а й у разі потреби «відшукувати права». Після заснування на німецьких землях міст, вони перейшли у власність короля, єпископів та князів. За магдебурзьким міським правом (кінець XII – початок XIII ст.) судочинство відправляв міський суд, що складався із ратманів (радників), обраних на раді городян. Поступово це право було надане селам, що були власністю князів та держави. У 1356 р. імператор Карл IV видав «Золоту Буллу». В цей же час продовжуються кодифікації германського звичаєвого права, які деякі дослідники називають компіляціями. Особливо популярні були Саксонське та Швабське зерцала.

«Саксонське зерцало» – це середньовічна юридична книга досить високого рівня, котра мала велике розповсюдження та вплив на середньовічну та сучасну судову практику не лише в Німеччині, але й далеко за її межами. В землях Ангальт та Тюрінгія окремі положення «Саксонського зерцала» діяли до 1900 р. Такого тривалого застосування та територіального поширення не мав жоден німецький правовий документ. [ 3, с.41 ].

«Саксонське зерцало» містить норми держаного, цивільного, кримінального та процесуального права. Швабське зерцало мало схожі статті з Саксонським зерцалом, воно з’явилося пізніше, запозичило деякі принципи Саксонського зерцала і розвинуло їх.

У 1495 р. на рейхстазі, скликаному у Вормсі, було створено імперський суд – рейхскамергеріхт, який був першою інстанцією у справах імперських підданих, і другою – у справах підданих окремих князівств у спорах з їх власниками. Але ці починання не досягли мети: «імперського пфеніга» надходило мало, у рейхскамергеріхта не було органів для виконання його рішень.

Наприкінці XV ст. звід римського права був офіційно визнаний імператором як діюче джерело цивільного права. Рецепція римського права в Німеччині закінчується створенням в 1495 р. Імперського суду, що поряд з іншими функціями здійснював функцію вищого апеляційного суду для всієї Імперії. Значення Імперського суду затвердилося в 1555 р., коли молодим юристам було обов’язковим перебування певний час при Імперському суді.Німецькі вчені-юристи ретельно досліджували дигести і створювали з урахуванням особливостей свого часу пандектне право. Його вважали загальним правом імперії, і воно діяло в багатьох частинах Німеччини до кінця XIX ст..Слід зазначити, що у Кароліні майже не згадується суд шеффенів. Їх витіснили професійні судді. Покарання могли застосовувати на підставі не лише закону, а й таких розпливчастих понять, як «добрі звичаї», «вказівки доброго і досвідченого у праві судді». Кароліна ввела інквізиційний, катувальний процес замість обвинувального (змагального). У першій половині XVI ст. у Німеччині відбувалася реформація, що супроводжувалася соціальними конфліктами. Найбільш важливим серед них була селянська війна 1525 р. Ці соціальні процеси стимулювали подальшу кодифікацію німецького права. Велику популярність і поширення набув кодекс «Кароліна», як єдиний звід законів для всієї великої і строкатої Німеччини. Виданий цей звід імператором Карлом V після селянської війни у 1532 р.

Ст. XVIII приписувала суду користуватися доброякісними доказами, які кожен зміг би зрозуміти, назвати і засвоїти. Як засіб отримання доказів зберігалося катування , але лише тоді, коли будуть попередньо отримані докази про злочин. Слід зазначити, що деякі автори вважають «Кароліну» не німецьким кодексом, а через значну рецепцію римського права – «німецьким підручником італіського кримінального права».

Реформація розколола Німеччину на протестантську (північ) і католицьку (південь) частини. У Німеччині цього періоду не існувало загальної правової системи, населення жило за «партикулярним» правом. Сама юридична роздрібненість сприяла рецепції римського права. Під кінець XVIII ст. римське право було рецептовано не у вигляді окремих положень, а повністю.

У XVII ст. було проведено кодифікацію у Прусії. Джерелом кодифікації було римське право, місцеве право і практика Берлінського верховного суду. Її результатом було Прусське земське уложення 1794 р. Авторам кодифікації вдалося ув’язати рецептоване римське право періоду пізньої імперії з нормами Саксонського і Шабського зерцал та міським законодавством. Норми цивільного і кримінального права перемішані тут з моральними сентенціями.

У 1804 р. Наполеоном Бонапартом була ліквідована Священна Римська Імперія германської нації. Наполеон Бонапарт ввів суд присяжних у завойованих ним європейських країнах, хоча у Німеччині такий суд був заснований 1848 року, а в 1924 р. замінений колегією з 3-х професійних суддів і 6 присяжних.

Отже, німецька модель на ой час передбачала участь шеффенів, які досліджували усі матеріали справи і спільно з суддею ухвалювали рішення. Термін «шеффен» німецького походження і означає «член» (суду), «засідатель». У Німеччині, так як і в ряді держав Західної Європи шеффени викликаються до суду і відбираються суддями з громадян, які є у різних списках (здебільшого виборчих). Вони беруть участь, як правило, в розгляді справ про серйозні (значні) злочини разом з професійними суддями, одночасно вирішуючи питання права і факту [ 4, с.347].

Прусія, одна з найбільших держав Німеччини, була абсолютною монархією. Конституція Прусії 1850 р. проголошувала рівність громадян перед законом, свободу слова, зборів, союзів, недоторканості особи, хоча цими свободами не можна було повністю скористатися. Спеціальний розділ прусської Конституції був присвячений судовій владі (титул VI). Розгромивши у 1870 р. Францію, Прусія позбавила південнонімецькі держави свободи вибору. Вони мали заявити про свою згоду ввійти до складу об’єднаної Німецької імперії. 16 квітня 1871 р. Німецька імперія отримала Конституцію. За Конституцією 1871 р. всі держави, що увійшли до складу імперії, зберегли свої судові права. Злочини проти імперії (зрада верховній владі) повинен був розглядати вищий апеляційний суд трьох вільних ганзейських міст в Любеку, конфлікти між членами імперії – бундесрат.

З невеликими змінами вона діяла до 1919 р. На початок XIX ст. розвиненого загальнонімецького законодавства не існувало, а було лише так зване «загальне право» і окремі кодекси деяких німецьких держав. До складу цього права входили, головним чином, рецеповане римське право та імперські закони. До 1871 р. у німецьких державах також діяв цілий ряд кодексів, які відображали зміни, що проходили у суспільному і політичному житті Німеччини. [ 7, с.96 ].

15 травня 1871 р. був прийнятий новий Німецький кримінальний кодекс, що рецепціював Французький кримінальний кодекс 1810 р., римське право та кримінальне право німецьких держав.

Реформуванню у новоствореній об’єднаній німецькій державі було піддано і кримінальне судочинство. 1 лютого 1877 р. був прийнятий Німецький Кримінально-процесуальний кодекс. У цьому Кодексі вбачається вплив римського права та французького кримінально-процесуального кодексу 1808 р. Зокрема, це стосується принципів правосуддя, незалежності суддів, розмежування функцій обвинувачення і розгляду справи, гласності, усності, публічності, участі народних представників (шеффенів) і присяжних засідателів, вільна оцінка доказів, захист прав і свобод особи від зловживання і самочинства в області правосуддя. Судова система Німеччини також визначалася Законом від 1877 року. Імперський закон 1877 р. встановив таку систему судів: нижчий, або дільничний, земський, або окружний; вищий земський, або обласний; імперський (Верховний). Дрібні правопорушення розглядав суддя одноосібне або за участю двох шеффенів. Окружні суди були апеляційною інстанцією для дільничних судів і розглядали тяжкі кримінальні злочини з участю дванадцяти присяжних. Обласний суд приймав апеляції на вироки окружних судів і виконував ревізійні функції. Верховний, або імперський, суд був вищим ревізійним органом у всіх справах, а також судом першої інстанції у справах про державну зраду або шпигунство. В особливих обставинах діяли військові і польові суди. Обвинувачення в судах підтримувала прокуратура, створена за законом 1877 р. [ 8, с.181].

Варто вказати, що українські дослідники зазначають: форма (порядок) кримінального процесу України є досить схожою на німецьку, прийняту якраз із введенням в дію Німецького Кримінально-процесуального кодексу (1877 р.).

Таким чином, нова організація кримінального судочинства прийшла на зміну інквізиційному процесу, постулатами якого було суміщення всіх процесуальних функцій в руках судді, таємне і письмове провадження по справі, втручання влади у кримінальне судочинство, позбавлення обвинуваченого права на захист і його участь у процесі, застосування катувань та вимога особистого визнання.

Німеччина як єдина держава в Новітній час існує понад 100 років. За цей час були прийняті три загальнонімецькі конституції, які закріплювали основи судової системи в державі. Поразка Німеччини у першій світовій війні 1914-1918 рр. загострила напружену політичну ситуацію в країні. 6 лютого 1919 року Національні збори, обрані на підставі загальних виборів і наділені установчими повноваженнями, прийняли другу загальногерманську конституцію, яка увійшла в історію як Веймарська (за назвою м. Веймар, де проходило засідання Національних зборів). Це була одна з найбільш демократичних конституцій свого часу.

Розділ восьмий «Юстиція» присвячувався врегулюванню судочинства. Ст. 102 закріплювала принцип незалежності суддів та підпорядкування їх тільки закону. Прихід нацистів до влади у 1930-х роках ознаменувався повним знищенням автономії земель і встановленням суворої централізації у державному устрої.

В роки другої світової війни на окупованих територіях діяли спеціальні військові суди, які розглядали справи про злочини антифашистів та інших противників режиму.

У 1949 р.  була проголошена Федеративна Республіка Німеччини. Вона отримана конституцію, названу Боннською – від назви першої столиці ФРН. Нині діюча Конституція Німеччини 1949 року офіційно іменується Основним закономНа тлі цього історичного розвитку німецького суспільства і держави специфічним виглядає і розвиток німецького права. Після об’єднання Німеччини на східні землі було поширено дію Основного Закону (Конституції) 1949 р. з відповідними змінами і доповненнями, та законодавство, яке раніше діяло у ФРН, в тому числі і Кримінальний кодекс 1871 р. в редакції від 2 січня 1975 р. зі змінами від 7 липня 1986 р., та Кримінально-процесуальний кодекс від 1877 р. в редакції від 7 квітня 1987 р.

Розділ IX Основного Закону присвячений правосуддю у ФРН. Він закріплює, що судова влад доручається суддям і здійснюється Федеральним Конституційним, Верховним федеральним, федеральними судами і судами земель. Крім цих судів, у цивільних і кримінальних справах запроваджувалися адміністративні, фінансові, трудові суди . Заповідь Основного закону про об’єднання була виконана 1990 року. На засадах Договору про об’єднання, який регулював вступ НДР до ФРН, по-новому були сформульовані преамбула і заключна стаття Основного закону. Відтепер текст Конституції документує, що німецький народ з об’єднанням знову досяг своєї єдності. Від 3 жовтня 1990 року Основний закон є чинним для всієї Німеччини.

Принцип участі народу в кримінальному судочинстві у ФРН базується в першу чергу на Основному Законі, Кримінально-процесуальному кодексі та Законі «Про судочинство». Це законодавство є одним з найстабільніших в Європі. Кримінально-процесуальний кодекс ФРН, прийнятий у 1877 році, діє і нині в редакції від 7 квітня 1987 р. У ньому знайшли своє відображення загальні демократичні ідеї реформ кримінального процесу ХІХ століття, які в Німеччині отримали свій розвиток у результаті революції 1848 р.

У ФРН Кримінально-процесуальний кодекс, прийнятий у 1887 році, і нині діє в редакції від квітня 1987 року. Хоча з 1964 року почалось його реформування, відоме як мала реформа кримінального процесу ФРН, що триває понад 20 років [ 5, с.19].

У ФРН діє кримінально-процесуальне право багато в чому подібне до системи кримінально-процесуального права нашої країни, оскільки засноване на принципах Римського права, з його розподілом на приватне і публічне право. В аспекті участі народу в кримінальному судочинстві йдеться про такі принципи, як участь у кримінальному правосудді народних представників, незалежність суддів, розподіл функцій обвинувачення та вирішення справ, гласність та усність судового розгляду, вільна оцінка доказів, захист прав та свобод особи від зловживань та свавілля у кримінальному судочинстві та ін.

Вдосконалена організація кримінального процесу, заснована на цих принципах, прийшла на зміну німецькому інквізиційному процесу, постулатами якого були: суміщення усіх процесуальних функцій у руках судді; таємне та письмове судочинство у справі; позбавлення обвинуваченого права на захист, застосування тортур як засобів визнання вини.

Звичайно, законодавство з часом застаріває, тому, починаючи з 1964 року, Кримінально-процесуальний кодекс ФРН піддався численним змінам. Вони були внесені Законом від 19 грудня 1964 року «Про зміни кримінального судочинства та судоустрою», який став відомий під назвою «Мала реформа кримінального процесу ФРН».

У період 1975-1978 рр. КПК ФРН знову доповнювався. Правовою основою для застосування покарань у німецьку кримінальному праві є Кримінальний кодекс 1877 р., який було оприлюднено у новій редакції 10 березня 1987 р. після суттєвих реформаторських змін. Суть реформування цього акту полягала у тому, щоб зосередити кримінальне право на попередженні соціально-шкідливої поведінки особи, схильної до порушень правопорядку в суспільстві, дії якої дискомфортують суспільство.

Висновки. Кожен історичний етап залишив безперечно вагомий слід в кримінальному судочинстві Німеччини, та участі народу в ньому зокрема. Слід зазначити що кримінальне судочинство зазнало багато змін та реформ але воно не зупиняється вдосконалюватися і в наші дні.

Список використаних джерел

1. Гуменюк Г.П. «Саксонське зерцало» – перша кодифікація німецького середньовічного права (до 780-річчя прийняття) / Г.П. Гуменюк // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2007. – Вип. 45. – С. 55‑56; Гуменюк Г.П. До питання історико-політичних передумов створення правового збірника «Саксонське зерцало» / Г.П. Гуменюк // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2010. – Вип. 50. – С. 50-51.

2. Гуменюк Г.П. До питання про створення «Саксонського зерцала» – кодексу середньовічного права Німеччини / Г.П. Гуменюк // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2008. – Вип. 47. – С. 30.

3. Задорожний Ю.А. Вплив римського права на формування романо-германської правової сім’ї / Ю.А. Задорожний // Часопис Київського університету права. – 2006. – № 4. – С. 41.

4. Маляренко В.Т. До питання про участь представників народу у здійсненні кримінального правосуддя / В.Т. Маляренко // Вісник Верховного Суду України. – 1999. – № 6 (16). – С. 39-40; Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: теорія, історія і практика: дис. … д-ра юрид. наук: спец. 12.00.09 / В.Т. Маляренко; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2005. – С. 347.

5. Филимонов Б.А. Уголовный процесс ФРГ / Б.А. Филимонов. – М.: Изд-во МГУ, 1974. – С. 19.

6. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / К.Г. Федоров. – К.: Вища школа, 1994. – С. 286.

7. Черепій П.М. Система і повноваження органів кримінального судочинства у ФРН і Україні: Навчальний посібник / П.М. Черепій. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – С. 96.

8.  Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О.О. Шевченко. – [4-е вид., доп.]. – К.: Видавець СПД Свинарчук Р.В., 2010. – С. 181.

In the article the conditions of an emergence of the constitutional principles of the German criminal justice are examined. This article investigates a role and participation of the German people in the criminal justice in particular.

Значення судового захисту прав і свобод особи в сучасних демократичних країнах передусім зумовлене характером і змістом прийнятих принципів судочинства, в тому числі участі народу при відправленні правосуддя. Правосуддя – це одна з основних форм здійснення судової влади народом.

Конституційне і в цілому юридичне оформлення такого демократичного принципу судочинства як участь народу в кримінальному судочинстві є одним із досягнень нового суспільно-політичного розвитку Німеччини, хоча це не означає, що тут усі проблеми вже вирішені. При цьому дослідники зазначають, що у сучасній Німеччині діє кримінально-процесуальне право, багато в чому подібне до системи кримінально-процесуального права України, оскільки засноване на принципах Римського права, з його розподілом на приватне і публічне право. Йдеться про такі принципи, як незалежність суддів; розподіл функцій обвинувачення та вирішення справ; створення самостійної прокуратури; гласність та усність судового розгляду; участь у кримінальному правосудді народних представників (шеффенів та присяжних); вільна оцінка доказів; захист прав та свобод особи від зловживання та свавілля у кримінальному судочинстві [ 1, с.26 ].

Німеччина як єдина держава в Новітній час існує понад 100 років. За цей час були прийняті три загальнонімецькі конституції, які закріплювали основи судової системи в державі. Прийняття кожної з них відповідало перехідним етапам в історії розвитку кримінального судочинства.

Поразка Німеччини у першій світовій війні 1914-1918 рр. загострила напружену політичну ситуацію в країні. 6 лютого 1919 року Національні збори, обрані на підставі загальних виборів і наділені установчими повноваженнями, прийняли другу загальногерманську конституцію, яка увійшла в історію як Веймарська (за назвою м. Веймар, де проходило засідання Національних зборів). Це була одна з найбільш демократичних конституцій свого часу

[ 2, с.66-67 ].

Розділ восьмий «Юстиція» присвячувався врегулюванню судочинства. Ст. 102 закріплювала принцип незалежності суддів та підпорядкування їх тільки закону. Судді загальних судів призначалися на посади пожиттєво (ст. 104). Військові і виключні суди заборонялися (ст. 105, 106).

Прихід нацистів до влади у 1930-х роках ознаменувався повним знищенням автономії земель і встановленням суворої централізації у державному устрої. Фактично в ті роки суди займались переважно розглядом політичних кримінальних справ. Загально-кримінальна злочинність була незначною. Особливого поширення набули спеціальні військові суди. Практично з самого приходу нацистів до влади вони й розпочали практику формування надзвичайного судочинства [ 7, с.235 ].

В роки другої світової війни на окупованих територіях діяли спеціальні військові суди, які розглядали справи про злочини антифашистів та інших противників режиму. Однак найбільшого поширення набула практика позасудових репресій, коли мільйони осіб були направлені в спеціальні концентраційні табори, де вони були страчені взагалі без будь-якого судового рішення.

Поразка Німеччини у другій світовій війні призвела до ліквідації нацистського режиму. Територія країни була окупована і розділена на зони між чотирма державами-переможцями.

У західній зоні окупації, були створені суди по денацифікації, які розглянули справи більше 12 млн. осіб, старших за 18 років. У східній зоні окупації нацистів саджали на лаву підсудних лише тоді, коли необхідно було перехопити ініціативу у ФРН, або ж необхідна була реакція на судові процеси над нацистами на Заході.

У 1949 р. у західних секторах була проголошена Федеративна Республіка Німеччини. Вона отримана конституцію, названу Боннською – від назви першої столиці ФРН. Нині діюча Конституція Німеччини 1949 року офіційно іменується Основним законом. Основний закон Федеративної Республіки Німеччини був створений 1949 року з метою надання державі на «перехідний період» нового, вільно-демократичного ладу.

Після об’єднання Німеччини на східні землі було поширено дію Основного Закону (Конституції) 1949 р. з відповідними змінами і доповненнями, та законодавство, яке раніше діяло у ФРН, в тому числі і Кримінальний кодекс 1871 р. в редакції від 2 січня 1975 р. зі змінами від 7 липня 1986 р., та Кримінально-процесуальний кодекс від 1877 р. в редакції від 7 квітня 1987 р.

Розділ IX Основного Закону присвячений правосуддю у ФРН. Він закріплює, що судова влад доручається суддям і здійснюється Федеральним Конституційним, Верховним федеральним, федеральними судами і судами земель. Крім цих судів, у цивільних і кримінальних справах запроваджувалися адміністративні, фінансові, трудові суди (ст. 96). Статус суддів визначався федеральним законом (ст. 98). створення надзвичайних судів не допускається (ст. 101), а смертна кара скасовується (ст. 102)

Одним з елементів правової держави в ФРН є, відома і нам, гарантія справедливого судового розгляду, що містить принцип введення провадження з дотриманням необхідних процесуальних норм відносно всіх сторін-учасниць.

У 1990 році на засадах Договору про об’єднання, який регулював вступ НДР до ФРН, по-новому були сформульовані преамбула і заключна стаття Основного закону. Відтепер текст Конституції документує, що німецький народ з об’єднанням знову досяг своєї єдності. Від 3 жовтня 1990 року Основний закон є чинним для всієї Німеччини.

Принцип участі народу в кримінальному судочинстві у ФРН базується в першу чергу на Основному Законі, Кримінально-процесуальному кодексі та Законі «Про судочинство». Це законодавство є одним з найстабільніших в Європі. Кримінально-процесуальний кодекс ФРН, прийнятий у 1877 році, діє і нині в редакції від 7 квітня 1987 р. [ 6, с.19 ].

В аспекті участі народу в кримінальному судочинстві йдеться про такі принципи, як участь у кримінальному правосудді народних представників, незалежність суддів, розподіл функцій обвинувачення та вирішення справ, гласність та усність судового розгляду, вільна оцінка доказів, захист прав та свобод особи від зловживань та свавілля у кримінальному судочинстві та ін.

Правовою основою для застосування покарань у німецьку кримінальному праві є Кримінальний кодекс 1877 р., який було оприлюднено у новій редакції 10 березня 1987 р. після суттєвих реформаторських змін. Суть реформування цього акту полягала у тому, щоб зосередити кримінальне право на попередженні соціально-шкідливої поведінки особи, схильної до порушень правопорядку в суспільстві, дії якої дискомфортують суспільство. Зміст Кодексу визначає покарання та міри виправлення і безпеки.

Унікальність судової системи Німеччини, на думку вітчизняних процесуалістів, полягає в тому, що вона побудована за територіально-галузевим принципом і являє собою автономні, з внутрішніми ієрархічними рівнями судові піраміди [ 8, с.25 ].

Дійсно, у ФРН суди посідають особливе місце в політичній системі та механізмі державної влади. Це підтверджується вже тим фактом, що юстиція в цій країні має велику питому вагу у структурі політичних установ і повсякденній практиці громадського життя.

У відповідності з Конституцією організація судової системи ФРН характеризується її федеративним устроєм та наявністю судів загальної і спеціальної юрисдикції. Конституція розрізняє п’ять основних галузей юстиції (загальну, трудову, соціальну, фінансову та адміністративну) і засновує відповідні їм п’ять систем судів, кожна з яких очолюється особистим вищим органом [ 3, с.235 ].

Організація судів є справою земель. Німецький закон про суддів визначає, які є суди, який вони мають склад і яку компетенцію. Землі визначають, де є суд, який суд і на якому місці будується, скільки судів повинно бути, як визначається територіальна підсудність.

До компетенції судів загальної юрисдикції належить розгляд усіх кримінально-карних діянь. Тобто загальним судам підсудні цивільні та кримінальні справи, які не були віднесені до компетенції органів адміністративної юстиції і інших спеціалізованих судів. Діяльність загальних судів регламентується Законом про судоустрій, відповідними законами і положеннями про них. До загальних судів належать дільничні, земельні, вищі земельні суди та Федеральна судова палата. До спеціальних судів відносять суд з трудових справ, земельний суд з трудових справ, Федеральний суд з трудових справ.

Врегулювання підсудності, особливо у провадженні в першій інстанції, є дуже складним явищем і структура судових установ цієї юрисдикції викладається тут за відносно спрощеною схемою. Підсудність визначається залежно від тяжкості вчиненого діяння: злочини (діяння, які караються позбавленням волі на термін один рік і більше), проступки (діяння, які наказуються позбавленням волі на термін до шести тижнів або штрафом до 500 марок), менш тяжкі кримінальні діяння (інші діяння, які караються позбавленням волі на термін від шести тижнів до одного року або штрафом понад 500 марок) [ 5, с.1070].

Також щодо підсудності в  кримінальному процесі Німеччини діє таке правило: як суд першої інстанції (залежно від важливості й суспільної небезпеки злочину) може виступати: 1) одноособовий дільничний суддя; 2) колегіальний суд при дільничному суді (1 суддя і 2 засідателі); 3) розширений суд за участю засідателів (2 судді та 2 засідателі); 4) велика кримінальна палата при суді землі (3 судді та 2 засідателі); 5) кримінальний сенат при вищому суді землі (5 суддів); 6) кримінальний сенат при Федеральній судовій палаті.

Як суди першої інстанції можуть виступати одноособовий дільничний суддя у справах про неповнолітніх, суд за участю засідателів у цих справах при дільничному суді, а також палата у справах про неповнолітніх при земельному суді. Підсудність тому чи іншому суду у принципі має визначатися законом, однак значні можливості для вибору конкретного суду при цьому зберігаються за прокуратурою. В дільничних судах розглядається близько 90 % усіх цивільних і кримінальних справ.

Отже, за теорією кримінального права Німеччини, кримінально карні дії залежно від їхнього складу поділяють на кримінальні проступки і злочини. У свою чергу, злочини також мають кілька підвидів. Від класифікації вказаних дій залежить, якому з суддів підсудна певна кримінальна справа. Суди Німеччини, компетенцією яких є кримінальна юрисдикція, мають складну чотирирівневу систему.

Перший рівень – це дільничні суди. Земельні суди діють на другому рівні. Третім рівнем кримінального судочинства у ФРН є Верховні суди земель (у Берліні він називається Вищим судом), що діють як суди першої і ревізійної (касаційної) інстанцій. Суди цього рівня не мають апеляційної компетенції. Справи розглядаються тільки колегіальними підрозділами – сенатами. Четвертий рівень судової кримінальної юстиції – це Федеральна судова палата Німеччини – остання інстанція у структурі судів загальної юрисдикції, до компетенції якої віднесено провадження у кримінальних справах. При цьому участь народу у кримінальному правосудді забезпечена на перших двох рівнях, де діють «судді, що виконують суддівські обов’язки на громадських засадах» .

Судові установи загальної юрисдикції мають окремі ієрархічні організації залежно від виду галузевої юрисдикції (зокрема, кримінальної), яким притаманні специфічні для їхніх юрисдикцій функції і порядок проведення судового провадження. Оскільки вони діють автономно (а галузеве судове провадження здійснюють різні судді, які належать до різних галузевих юрисдикцій), то на певну правову проблему об’єктивно можуть бути різні погляди, особливо, якщо така проблема виникла при одночасному застосуванні у певній правовій ситуації норм кримінального та іншого законодавства (цивільного, адміністративного тощо). Тому з метою вирішення колізійних питань правозастосування судами звичайної юрисдикції у Федеральній судовій палаті утворюється Об’єднаний Великий сенат у складі сімнадцяти суддів, які належать до сенатів з кримінальних, так і з цивільних справ. Таке утворення не є постійно діючим і не має постійного складу суддів. Об’єднаний Великий сенат утворюється лише у виняткових випадках.

У Німеччині надзвичайно важливу увагу приділяють тим особам, які мають сповнювати кримінальне судочинство у державі. В першу чергу – це судді.

Суддя є центральною фігурою в системі правосуддя. У ФРН такий статус судді визначений Конституцією, яка у ст. 92 встановила, що «судова влада доручається суддям». Кількість професійних суддів у ФРН утричі більша, ніж, наприклад, у США (при більш ніж утричі меншій кількості населення). Деякою мірою це пояснюється відсутністю у ФРН медіаторських форм вирішення правових конфліктів без участі професійних суддів, а також тим, що цивільні суди виконують різноманітні адміністративні функції (наприклад, ведуть поземельні книги або торговельні реєстри).

Основний Закон ФРН у ст. 92 визначає, що юрисдикційна влада ввіряється суддям. Зміст цього положення чітко встановлює, що функції судової влади виконуються тільки суддями, тобто особами, які, відповідно до закону, повинні здійснювати судочинство і які в порядку, встановленому законом, зайняли посаду судді, а також тими, які перебувають на федеральній службі, тобто у федеральних судах, і на службі у землях, тобто в земельних судах.

Згідно зі ст. 33, абз. II Основного Закону ФРН, усі громадяни відповідно до їх придатності, спроможностей та фахової підготовки, мають однаковий доступ до публічної служби. Це положення, стосується і посади судді. Воно покликано забезпечувати те, щоб публічні посади заповнювались найбільш спроможними на це кандидатами. Кандидатами в шеффени обирають з числа громадян, які досягли 30 років і не мають обмежень – судимості, фізичних або психічних вад, посадових обов’язків та ін.. Одночасно воно забезпечує окремим громадянам рівність шансів для доступу на ці посади.

Правовий стан суддів регулюється федеральним Законом про суддів від 8 вересня 1961 р. Цей закон, в основному, регулює правове положення професійних суддів і лише деякі окремі норми стосуються правового положення осіб, які виконують обов’язки суддів, як почесний обов’язок громадянина Німеччини [ 4, с.120-121 ].

Закон також допускає призначення суддів на посади тимчасово (ст. 11), але тільки за наявності у федеральному законі підстав і тільки для виконання встановлених цим законом завдань. Особа зі статусом пожиттєвого чиновника або зі статусом тимчасового чиновника може бути призначена таким суддею, який виконує суддівські обов’язки за дорученням – але за умови, що ця особа потім може бути призначена суддею безстроково (ст. 14). За суддею, що виконує суддівські обов’язки за дорученням, зберігається попереднє місце служби. Не пізніш як через два роки після призначення на таку суддівську посаду, особа призначається суддею безстроково або висувається кандидатом для виборів.

Німецьке законодавство ретельно регламентує умови, підстави та порядок звільнення суддів, в тому числі і суддів, що виконують суддівські обов’язки на громадських засадах, з посад. Цьому присвячено чотири статті (21-24) Закону «Про обрання суддів», що є гарантією і захисним механізмом для судді від можливого свавілля виконавчої влади. У Німецькому законі окремо визначено, що судову владу здійснюють професійні судді і судді, що виконують суддівські обов’язки на громадських засадах (§ 1 Закону «Про судоустрій»). Так, судді, що виконують суддівські обов’язки на громадських засадах, можуть виконувати свої функції в суді тільки на основі закону і за наявності встановлених законом передумов. Суддя, виконуючі суддівські обов’язки на громадських засадах, може бути відкликаний до закінчення терміну своїх повноважень тільки за наявності встановлених законом передумов, а проти своєї волі лише за рішенням суду. Закон у § 44 передбачає незалежність і особливі обов’язки судді, що виконує свої функції на громадських засадах.

Відповідно до § 45а суддя, який виконує суддівські обов’язки на громадських засадах в судах, що розглядають кримінальні справи, іменується «шеффе». Причому варто зазначити, що це положення діє дійсно тільки при розгляді кримінальних справ. Суддя, що виконує суддівські обов’язки на громадських засадах в судових палатах з торгових справ, іменується «суддя з торгових справ», а у всіх інших областях підсудності суддя на громадських засадах іменується «суддя, який виконує суддівські обов’язки на громадських засадах».

Отже, законодавство ФРН приділяє чимало уваги питанням незалежності суддів, під якою слід розуміти неможливість втручання у виконання суддею його обов’язків з боку осіб (або установ), які не є за законом учасниками судового розгляду. Істотною гарантією незалежності є неможливість притягнення судді до кримінальної або дисциплінарної відповідальності за зміст його рішень, крім випадків порушення права, що має бути доведено в судовому порядку. В такій формі може бути оскаржений і помилковий вирок, який передбачає суворі санкції. При цьому має бути доведено об’єктивне порушення права і суб’єктивні злочинні наміри судді.

У німецькій судовій системі також є і нештатні судді. Непрофесійні судді (нім. ehrenamtliche Richter – «почесні судді», інколи нім. Laie – «аматор») отримують звання судді як суспільну почесну посаду. Вони не є спостерігачами. Під час розгляду справи, а також під час обговорення в нарадчій кімнаті досліджених обставин справи та ухвалення судового рішення вони мають не лише всі права суддів, а й несуть тягар усіх обов’язків професійних суддів, тобто в ухваленні рішення вони підпорядковуються лише закону. Протягом строку обрання непрофесійних суддів їх можна звільнити від їхніх обов’язків лише при наявності підстав, передбачених законом, а якщо це йде всупереч волі такого судді, то тільки за судовим рішенням.

Особливістю судової системи Німеччини є те, що вона має суттєві відмінності  від судових систем інших країн. Таким чином, судові системи різних країн світу знають декілька моделей колегіального суду. При цьому в Німеччині це суди шеффенів. У таких судах представники народу – непрофесійні судді (шеффени, народні засідателі) і професійний суддя об’єднані в одну колегію. Народні засідателі (шеффени) здійснюючи правосуддя, вирішують питання факту і права спільно і під керівництвом головуючого судді-професіонала.

Список використаних джерел

1. Бігун В.С. Правосуддя як форма здійснення судової влади народом. Анулювання закону судом присяжних / В.С. Бігун // Держава і право. Юридичні і політичні науки: Збірник наукових праць / [ред. колегія: І.О. Кресіна (голова), О.М. Костенко (заст. голов. ред.), М.І. Сірий (відп. секретар) та ін.]. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2010. – Вип. 47. – С. 26-33.

2. Драбкин Я.С. Становление Веймарской республики / Я.С. Драбкин. – М.: Наука, 1978. – С. 66-67.

3. Молдован В.В. Судоустрій: Україна, Велика Британія, Російська Федерація, США, ФРН, Франція. Судові органи ООН: Навчальний посібник / В.В. Молдован. – К.: Кондор, 2003. – С. 235.

4. Репешко П.I. До питання реалізації принципу участі народу у здійсненні правосуддя / П.I. Репешко // Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали науково-практичної конференції (м. Харків, 18-19 квітня 2002 р.) / [В.В. Сташис, Ю.М. Грошевий, В.С. Стефанюк та ін.]; редкол.: В.В. Сташис (голов. ред.) та ін. – К.-Х.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 120-121.

5. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України / В.М. Тертишник. – 4-е вид., доп. і перероб. – К.: А.С.К., 2003. – С. 1070.

6. Филимонов Б.А. Уголовный процесс ФРГ / Б.А. Филимонов. – М.: Изд-во МГУ, 1974. – С. 19.

7.Черепій П.М. Система і повноваження органів кримінального судочинства у ФРН і Україні: Навчальний посібник / П.М. Черепій. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – С. 106.

8. Шишкін В.І. Організаційна структура судової системи Німеччини / В.І. Шишкін // Право України. – 1996. – № 1. – С. 47; Осетинський А.Й. Порівняльно-правовий аналіз функцій касаційної інстанції в судових системах країн романо-германської системи права та перспективи розвитку касації в господарському судочинстві України / А.Й. Осетинський // Право України. – 2004. – № 5. – С. 25.

 У статті розкривається роль Німеччини і Радянського Союзу в українсько-польському конфлікті воєнного періоду. Аналізується рівень їхнього впливу та його наслідки для визвольної боротьби українського і польського народів.

Ключові слова: Німеччина, Радянський Союз, Польща, Україна, українсько-польський конфлікт, національно-визвольний рух, польська самооборона.

Німеччина і Радянський Союз справили значний вплив на стосунки між українцями і поляками в роки Другої світової війни. Як слушно зауважив відомий дослідник цих стосунків Р. Торжецький, на українсько-польському конфлікті “завжди цей третій (байдуже – гітлерівці чи більшовики) користався”. Водночас наскільки глибоким був цей вплив, чи Берлін і Москва свідомо загострювали конфлікт, чи просто експлуатували його – ці питання залишаються недостатньо дослідженими. Автор робить спробу послідовно проаналізувати політику двох великих держав, засоби і механізми, з допомогою яких вони використовували і розпалювали міжнаціональне протистояння, тим самим нейтралізуючи і знекровлюючи визвольну боротьбу українського і польського народів.

Після нападу на СРСР, прагнучи до завоювання на Сході життєвого простору і утвердження тут “нового порядку”, гітлерівці водночас мали на увазі і питання українсько-польських відносин.

Після відступу Червоної Армії з Західної України в містах і селах почали формуватися органи місцевого самоврядування, в тому числі й українська міліція, що зумовлювалось прагненням українців до власної держави, об’єктивною необхідністю заповнення вакууму влади. Проте в серпні-вересні 1941 р. гітлерівці ліквідували цю ініціативу. Визначаючи подальші наміри німецької політики в Галичині, генерал-губернатор окупованої Польщі Г.Франк, відомий своїми висловлюваннями про те, що “з Польщею слід поводитись як з колонією” і що “поляки стануть рабами Великої Німецької імперії”[3, 478], зазначив на нараді членів свого уряду 16 грудня 1941 р.: “Українці особливо придатні, аби скласти противагу стосовно поляків”[40, 121]. Пізніше, 15 серпня 1942 р., на з’їзді Націонал-соціалістичної партії Німеччини він відверто заявив: “Мусимо ствердити, що в інтересах німецької політики слід підтримувати напружені стосунки між поляками й українцями… Для того прагнемо завше утримувати їх під якимось настроєм політичним у задоволенні, щоб запобігти зв’язкам їх з поляками.”[39, 176]. З цією метою у перший період окупації гітлерівці, зокрема у Львові і всій Галичині, залучили на службу українців. “Поляки, – читаємо в одному архівному документі, – були усунуті від адміністративної діяльності і лише пізніше, в якості противаги самостійницьким тенденціям українських націоналістів, польські націоналісти були допущені до адміністрації. Однак перевага до самого кінця залишалась у цьому відношенні за українськими націоналістами.”[30, 10] .

У свою чергу, на Волині і Поліссі, як зазначав польський історик Ч.Мадайчик, “у період окупації поляки становили… значну частину адміністрації в економіці і допоміжного персоналу”.[33, 100].

Вельми посилила взаємну ворожнечу співпраця певної частини українців і поляків з німцями у поліції. Відомо, що чимало їх рятувалося від вивозу на роботу до рейху у лавах шуцманафтів, в чому гітлерівці були дуже зацікавлені, оскільки наростаючі потреби фронту змушували обмежувати кількість німців, залучених до адміністрації.

Після зайняття західноукраїнських земель німці організували з місцевих мешканців, зокрема на Волині і в Галичині, українську охоронну поліцію, яка була цілковито підпорядкована окупантам. Останні час від часу влаштовували облави в лісах, здійснювали репресії проти польського населення, погроми, мобілізуючи для допомоги українську поліцію.

З другого боку, школа в Дембіцу випускала батальйони польської гранатової поліції. “Любо було дивитись на ті підрозділи, хоча і в німецьких мундирах, – писав автор крайового звіту, – як справно вони марширували з польською пісенькою на вустах. Споглядаючи це, українці опускали голови до долу, а на обличчях можна було прочитати пригнічення і страх”[43, 168]. За даними З.Маньковського, у Люблінському окрузі було 25 відділків української поліції і аж 95 – польської, причому 15 відсотків особового складу останньої працювали у довоєнній державній поліції. Вже в середині 1941 р. гранатова поліція налічувала 1380 рядових і 20 офіцерів, лише 200 з яких працювало в кримінальному відділі. Підрозділи гранатової поліції були практично в кожній гміні.[34, 106, 368].

Згідно спогадів тодішнього жителя Грубешова І.Фура, тутешня “кримінальна поліція до кінця 1942 р. була обсаджена виключно поляками, що її очолював фольксдойч польського походження. Уряд праці був у польських руках, охороняв поляків перед вивозом до Німеччини, а щоб виконати наложені контингенти, організував їх з-поміж української молоді”.[29, 880]. До речі, німці були зацікавлені в тому, щоб поляки й українці виїздили на роботу до Німеччини, а тому їм вигідно було нагнітати між ними ворожнечу, бо, рятуючись від взаємної боротьби, частина українців і поляків добровільно зголошувалась до рейху.

В українських “колабораційних” формаціях і органах місцевої влади спочатку опинилося чимало людей із щиро патріотичними переконаннями, позаяк українці змушені були обирати поміж двома ворогами, причому німці видалися їм меншим злом. До того ж ОУН певний час позитивно ставилась до цього, оскільки молоді українці здобували основи військового вишколу та отримували зброю. На думку І. Ільюшина, українці значною мірою йшли туди тому, що до війни поляки намагалися не допускати їх до адміністративних посад. ”За таких обставин основним мотивом вступу українців на службу до німців нерідко виступало прагнення зосередити у власних руках хоч мінімальну владу і помститися за довгі роки приниження та образ. Безсумнівно, багато з тих осіб, які були задіяні на німецькій службі, намагалися служити своєму народові та захищати його інтереси, наскільки на це дозволяли обставини.

Стосовно співпраці з німцями українців-галичан справа виглядала ще простіше, оскільки на багатьох з них, безперечно, мали вплив німецька мова і культура, деякі закінчили австрійські навчальні заклади і служили в австрійській армії, а створений гітлерівцями з початком агресії проти СРСР на завойованій ними території трьох польських довоєнних південно-східних воєводств – Львівському, Тернопільському та Станіславському – дистрикт Галичина фактично “був переораний плугом німецької цивілізації””[5, 105].

Натомість поляки, як зауважив Т. Ольшанський, які вступали до таких формацій, окрім нечисленних агентів, спрямованих туди польським підпіллям, були найгіршим шумовинням та відвертими зрадниками – ніхто з поляків не міг мати жодних сумнівів щодо того, що головним ворогом Польщі тоді була Німеччина. Ситуація дещо змінилася після вибуху масового терору, коли поляки, що вступали до шуцманафтів, шукали порятунку від смерті.[32, 165]. Незважаючи на сувору заборону польського підпілля, вони доволі часто туди вступали, шукаючи там, як було сказано вище, порятунку чи помсти за кров рідних і близьких. “Поляки ховаються від націоналістів, втікають у Рівне і Краків, – зазначалось у донесенні радянських партизанів з Рівненської області, – а німці користуються випадком, забирають їх у поліцію, посилають мстити українцям”[26, 30]. Ці месники, які мали сильнішу мотивацію, задавали тон. Польські поліцейські батальйони були розміщені у Кобрині, Ковелі, Ружичах і Клевані. Крім того, окупанти перекинули на Волинь допоміжний поліцейський батальйон із Генерального Губернаторства, що, як випливало з рапорту АК, “вчиненим звірствам надало характер польської помсти”[32, 7].

Сп’янілі від своїх успіхів на фронті, гітлерівці вже в 1942 р. підготовляли колонізацію завойованих земель. З цією метою була утворена переселенська комісія, яка дістала доручення виселити із Замойського повіту на території Люблінщини місцеве населення, польське – на захід, а українське – до Грубешівського повіту. Українських селян іноді свідомо залишали, заселяючи їх у звільнені від поляків господарства. Окупаційна влада переслідувала подвійну мету: роздмухати українсько-польське протистояння і створити з цих українців поліцію для колоністів. У відповідь польські підпільні загони “Кедив” приступили до планомірного знищення всіх українців, які виконували адміністративно-поліцейські функції[10; 11, 211; 38, 163].

1943-й рік приніс нове загострення між українцями і поляками. Зокрема, німці зуміли зіштовхнути їх між собою після того, як українська поліція за наказом ОУН перейшла у підпілля і влилася в УПА.

Розлютовані німці заповнили вакуум польською поліцією, надаючи їй волю в “розрахунках” з українцями. По селах роз’їхалися карні експедиції. “…Німцями виданий наказ – обеззброїти українську поліцію і набрати польську, – повідомлялось у розвідзведенні штабу партизанських загонів Житомирської області від 4 травня 1943 р. – Мета – озброїти поляків проти “бульбівців” і проти партизан”.[26, 32]. В кінці травня це ж джерело знову інформувало, що “взамін роззброюваної української поліції німці вербують в поліцію поляків” [26, 54]. В доповідній записці штабу партизанських загонів Рівненської області 28 травня зазначалося: “Німці почали допомагати полякам зброєю, створюючи одночасно польську поліцію взамін української поліції, яка перейшла до націоналістів. В м. Колки поліція в даний час складається винятково з поляків. В південних районах області Дубно, Сарни, Млинів, Клевань і ін. німці озброюють поляків гвинтівками і кулеметами для боротьби проти партизанів і націоналістів, однак випадків виступу поляків проти партизан ще не помічено”[26, 68]. Про те, що окупанти створили польську поліцію не стільки для захисту польського населення, скільки для “боротьби з націоналістами і червоними партизанами”, записав у своєму щоденнику партизанський комісар С.Руднєв[6, 226].

Виникає закономірне питання: з якою метою окупанти створювали польські шуцманафти і загони жандармерії? Навіщо вони подекуди підтримували польські бази самооборони? Численні факти свідчать, що це робилося з метою поглиблення українсько-польського конфлікту, який давав можливість нейтралізувати визвольну боротьбу обох народів, створити атмосферу підозри і страху, контролювати настрої населення, реалізувати класичне гасло “розділяй і владарюй”. Гітлерівці вирішили використати поляків для боротьби з українською збройною силою, що посилювала свій вплив в Україні, відновити за допомогою польської поліції постачання продовольства з українських сіл. Вони вбачали в польській самообороні стримуючий антиукраїнський фактор на селі, розуміючи, що УПА буде відповідати атаками.

Таку політику впроваджував, зокрема, рейхскомісар України Е.Кох, який відзначався крайньою жорстокістю навіть на фоні нацистських функціонерів. “Хочу, – стверджував він на нараді апарату рейхскомісаріату наприкінці 1943 р. у Рівному, – щоб поляк при зустрічі вбивав українця, і, навпаки, щоб українець вбивав поляка. Якщо на дорозі уб’ють жида, буде те, що я хочу”[16, 12].

Про прагнення окупантів посилити українсько-польське протистояння йшлося в доповідній записці військового кореспондента газети “Правда” Л.Коробова на ім’я першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова від 8 квітня 1943 р.: “Німці намагалися декілька разів повернути націоналістичні організації в Україні для боротьби з партизанами, але не зуміли знайти з ними контакту. Бажаючи їх нейтралізувати, німці розпалюють національну ворожнечу між українцями і поляками. Так, у Корецькому районі Рівненської області вони організували різню у двох селах”[2, 135].

На зацікавленість окупантів у розпалюванні міжнаціонального конфлікту вказував і командир польського повстанського загону Р.Сатановський. “Польській поліції дана німцями повна свобода дій, – повідомляв він М.Хрущову 5 листопада 1943 р. – На ґрунті ненависті до націоналістів за скоєні ними злочини і звірства польська поліція, підштовхувана на цей шлях німцями, мстить українському населенню взагалі… А як відомо, німецька пропаганда видає злочини націоналістів за справу рук радянських партизан і знаходить, треба визнати, відгук не лише серед поляків за Бугом, але й в частини поляків, які самі постраждали від націоналістів”[24, 107]. А комісар Сумського партизанського з’єднання С.Руднєв 16 червня 1943 р. зробив такий запис у своєму щоденнику: “Німці розпалюють національну ворожнечу з однією метою втриматися, щоб там не було”[25, 44].

Ставлення гітлерівців до українсько-польського протистояння певною мірою відбиває відповідь сарненського гебітц-комісара на скарги поляків стосовно дій оунівців весною 1943 р.: “Ви хочете Сікорського, а українці хочуть Бандеру. Ну і бийтеся між собою. Німці нікому допомагати не будуть”[4, 162]. На показний нейтралітет окупантів звернув увагу головний редактор тижневика “До перемоги” військової управи з формування дивізії СС “Галичина” М.Островерха. У своєму щоденнику 10 жовтня 1943 р. він записав: “Вістки з Люблінщини… За місяць вересень ц. р. від польських терористів упало 28 українців. За цей самий час, як відплата, впало від українців 64 поляки. Німці на це нічого не кажуть” [6, 233].

Однак цей нейтралітет був вміло награним. Так, на словах нацисти заявляли, що не підтримують антипольські виступи Т.Бульби-Боровця, а насправді потайки підігрували його діяльності. Вони, наприклад, старанно фотографували погроми проти поляків і приписували їх партизанам і взагалі українцям, які, за твердженням німецької пропаганди, були ворогами польського народу[20, 50]. До речі, сам Бульба-Боровець усвідомлював, що “особисто німцям залежить на тому, щоб між українцями і поляками не було згоди” і у зверненні до польського народу в червні 1943 р. зазначав, що нацисти “при помочі своїх провокаторів стали українськими руками мордувати поляків, нібито за те, що поляки вирізують українців за Бугом” [20, 50].

Як стверджувалось в одному з інформаційних матеріалів польського підпілля за грудень 1943 р., окупанти у ставленні до українців здійснюють подвійну тактику. З одного боку, вони дивляться крізь пальці на їх антипольські кроки, а, з другого, здійснюють при кожній нагоді напади на українські збройні загони і тероризують населення. Наприклад, у с. Молодава за одного гітлерівця забито “30 бандитів” разом з родинами. Для цього було використано польську поліцію. Німецькі аґенти, які свого часу були в УПА й організували погроми поляків, тепер упроваджувалися до лав Українського народного козацтва [43, 138].

З вищевказаних міркувань німці не були зацікавлені у вигнанні поляків з Волині, подекуди підтримували їх бази самооборони, передусім у тих місцевостях, звідки вивозили збіжжя. Вони не бажали занархізувати становище, наприклад у Галичині, особливо у період наближення фронту, і “залізною рукою” стримували українсько-польський конфлікт у нафтових районах, які працювали на потреби фронту. “Німці не атакували польських таборів, не переслідували й упівських чи бандерівських ватаг, – писав Ю.Кусьмєрек. – Знаю від певних людей, котрі не симпатизують ні німцям, ні росіянам, що місцеві командири доозброювали польські табори, виділяли їм амуніцію і гранати. При цьому вони не керувалися гуманітарними міркуваннями. Польсько-українська різня, той шал убивств був їм на руку. Від тих самих певних людей знаю, що вони (німці) зверталися до Лондона з приводу десантів. Це давало б польській стороні переваги в озброєнні, що знівелювало б кількісну перевагу українців”[31, 15]. Постачання зброї польським базам самооборони давало можливість стягати контрибуцію з підвладних їм територій, водночас як УПА позбавляла німців цієї нагоди на контрольованих нею землях.

Як свідчили полонені бульбівці на допитах у радянських слідчих органах, німці одягали шинелі з тризубом і нападали на польські села, спалювали їх. Зокрема, так трапилося у Гуті Степанській. Німців там було приблизно 250 осіб у цивільному [8, 109].

Німецькі служби стежили за розвитком української самооборони і засилали провокаторів як до неї, так і в провід польського підпілля. Можна припустити, що спробу порозуміння між українською і польською сторонами спаралізувала їхня аґентура в польському підпіллі [13, 275].

Аналізуючи причини загострення українсько-польських відносин на Волині, М.Хрущов упевнено заявив в червні 1943 р.: “Моя думка, що усе це – справа рук німців” [27, 44].

Про віроломну тактику окупантів стосовно польських баз самооборони і українсько-польського конфлікту свідчить і “Доповідна записка про ставлення польського населення до німців”, підготовлена начальником управління НКДБ Львівської області на ім’я секретаря обкому КП(б)У І.Грушецького в липні 1944 р. У ній, зокрема, зазначалося: “Характерно, що при зверненні поляків до німців за допомогою від розбою бандерівців, німці рекомендували їм створювати загони самооборони, але у видачі зброї відмовляли, а коли поляки самоозброювалися, то каральні загони СД і інші при виявленні зброї у поляків розстрілювали їх як партизанів” [30, 76].

У 1944 р. нацисти продовжували експлуатувати українсько-польське протистояння. Про це свідчить і такий документ польського підпілля, як травневий “Рапорт зі східних земель”. “Потрібно впевнено стверджувати, – зазначалося тут, – що німецький окупант ані на Волині, ані на території Східної Малопольщі не надав захисту полякам, ставився до польського мучеництва байдуже і навіть немає сумніву, що злочинну акцію (мова йде про українсько-польську війну – В. Т.) вважав як таку, що йому на руку” [43, 143]. Водночас, стверджувалося в рапорті, німці підтримали польську самооборону і дали навіть трохи зброї й амуніції. “Стосовно українців були, правда, безпланові, хаотичні і завжди запізнілі пацифікації, різні репресії, декого з українців розстріляно.”

Відомо, що в березні 1944 р. командувач німецькими військами в районі Ковеля обергрупенфюрер СС Бах-Зелевський звернувся до командира 27-ї Волинської дивізії АК з пропозицією спільно виступити проти наступаючих частин Червоної армії. За це полякам була обіцяна значна кількість зброї і “повна свобода дій в українському питанні” [23, 43]. Слід зазначити, що подібним чином окупанти намагалися підштовхнути і окремі загони упівців до боротьби з поляками. Наприклад, у “Надзвичайному звіті про дії УПА і контакти з німцями на Львівщині” (14 березня 1944 р.) повідомляється, що один з куренів УПА, який у Бродівському районі “робив на польські села акцію”, одержав від німців “4 гарматки і танкетку” [6, 234].

Досить відверто про німецьку позицію у міжнаціональному конфлікті висловився командувач охоронними військами у Генерал-губернаторстві генерал СС Хеніке у своїй доповіді навесні 1944 р. командувачу військами групи армій “Північна Україна” фельдмаршалу Моделю. “У польсько-українській боротьбі, – заявив він, – не виступати на будь-якій стороні і обмежитись або таємним доозброєнням українського “зельбмутця” (самозахисту – В. Т.), що були водночас членами УПА, або дивитись крізь пальці на організацію польської самооборони” [6, 234; 23, 97].

Аналізуючи ставлення окупантів до українсько-польського протистояння, польський історик Р.Торжецький зазначив: “Позиція гітлерівців була досить неоднозначна. З одного боку, вони хотіли б, щоб поляки і українці перебували у вічній незгоді та боротьбі, з другого ж – не хотіли напружувати ситуацію на цій території, особливо коли наблизився фронт. Укладали тоді з українцями угоди, залишаючи їм склади, зброю, спорядження і інші елементи військового постачання, яке не могли або не хотіли вивозити. Надавали зброю тим базам польської чи української самооборони, які до них з таким питанням зверталися, насамперед від серпня 1943 р. до другого кварталу 1944 р.”[40, 274-275].

Однак фронт нестримно наближався; окупанти відступали; колаборанти втікали на Захід; УПА і АК готувалися до зміни умов дій.

Тепер розглянемо роль СРСР в українсько-польському конфлікті. У початковий період німецько-радянської війни, 30 липня 1941 р., між урядами В.Сікорського і СРСР був укладений договір, стаття 1 якого визнавала радянсько-німецькі угоди стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили силу. Проблема майбутніх кордонів стала предметом обговорення на другій радянсько-польській зустрічі 4 грудня 1941 р. – під час прийому в Кремлі, влаштованого Сталіним на честь генерала Сікорського [7, 47-55]. На цій зустрічі було порушено, зокрема, питання про майбутню державну приналежність Львова. Проте, коли польський прем’єр перепитав радянського лідера, чи він не знав раніше, що Львів – це польське місто, той відповів: “Так, але ви змушені будете сперечатися за нього з українцями.” Як стверджував у своїх спогадах присутній на переговорах В.Андерс, він намагався “відрадити” Сталіна від намірів залишити Львів в УРСР, використовуючи такі старі арґументи як от: “германофільство багатьох українців”, клопоти, яких вони завдали полякам і можуть завдати більшовикам. Відповідаючи полякам, що це були їхні українці, “а не наші”, Сталін намагався використати цей арґумент як “поєднавчий” для Польщі і Радянського Союзу: “Ми їх спільно знищимо”.[41, 136] В.Сікорський, як випливає з мемуарів, відмовився продовжувати в цьому руслі розмову, заявивши, що “мені йдеться не про українців, а про територію” [44, 118]. Отже, ніби між іншим, кремлівський можновладець наголосив на тому, що серед чинників, які об’єднують поляків і більшовиків, висувається спільне завдання “винищення тих українців”.

Протягом усієї війни радянські партизанські і диверсійні загони одержували з Москви завдання постійно інформувати про настрої польського населення. Вони вважали ворогом польське підпілля, яке визнало еміграційний уряд у Лондоні, і планували його знищити. Водночас в умовах драматичного міжнаціонального протистояння на Волині і Східній Галичині і наявності динамічного українського самостійницького руху ними здійснювалась неагресивна тактика, а подекуди спільні дії з відділами АК. Так, на думку А.Русначенка, є підстави говорити про існування співпраці АК з більшовицькими диверсійними загонами. Проте вже на початку 1944 р. у департаменті внутрішніх справ делегатури уряду РП в краї відмічали, що оголошувати про таку співпрацю не варто, бо це скеровує проти поляків німців і підтримує антипольські акції українців [15, 172].

Керівництво партизанським рухом ставило собі за мету використати антинімецькі настрої поляків для розпалювання партизанської війни і протидії українському націоналістичному підпіллю. Наявність прихильних стосунків між радянськими партизанами і місцевою польською меншиною вельми ускладнювало ситуацію на західноукраїнських землях, бо їхня співпраця поглиблювала українсько-польське протистояння. Оскільки українське населення краю радянської влади не сприйняло, то більшовики намагалися використати польські колонії і села як базу для партизанських операцій, відповідальність за які несла потім переважно місцева українська більшість. Це одна з причин конфлікту на Волині [1, 245].

Слід сказати, що стосунки між поляками і радянськими партизанами були неоднозначними. В одній місцевості польське населення постачало їм продовольство, надавало потрібну інформацію. В іншій – відбувались збройні сутички.

Партизанський загін під командуванням М.Прокоп’юка діяв в районі Цуманських лісів і тісно співпрацював з найбільшою польською базою самооборони с. Пшебраже. За деякими даними, в різні часи сюди з’їжджалися і проживали від 20 до 28 тис. поляків. Прогодуватися вони могли лише грабунками [17]. 31 серпня 1943 р. партизани загону спільно з місцевими поляками розбили одне з міцних угруповань УПА. В подальшому ця база витримувала атаки упівців лише завдяки допомозі радянських партизан. Радянські партизани підтримували й інші польські бази самооборони. За деякими даними, у центрах самооборони Волині і Східної Галичини пережили трагічне протистояння близько 70 тис. осіб [32, 172]. Зрозуміло, що в очах українського населення Волині поляки перетворилися на колабораціоністів – німецьких і радянських, – що посилювало ворожнечу.

Що стосується Галичини, то тут, як згадував В.Кубійович, “спокійні часи закінчились після рейду більшовицької партизанської групи С.Ковпака у липні 1943 р. …Ковпак залишив в Галичині своїх агентів, розбурхав пристрасті українців і поляків; дійшло до чимраз частіших актів взаємного терору між українцями, поляками і німцями… Ще більше втрат, ніж у Галичині, ми понесли на Холмщині й Підляшші, де, безперечно, під впливом більшовицьких агентів дійшло до кривавих сутичок між українським і польським населенням” [22, 113-114]. З іншого джерела дізнаємось, що “в районі Золочева і Станіслава виявлено випадки, коли українськими бандами, які вбивали поляків, командували радянські офіцери” [37, 529].

На думку Г. Мотики, якщо йдеться про радянські провокації, то, безперечно, Москва мала політичний інтерес у тому, щоб дійшло до польсько-української боротьби. Це б дезорганізувало німецький тил і давало б вагомий політичний аргумент, щоб Західна Україна увійшла до складу СРСР [12, 225].

Численні факти свідчать, що партизанські загони, керовані більшовиками, займали беззастережно ворожу позицію стосовно УПА, з якою воювали навіть активніше, ніж з німецькими загарбниками, брутально пацифікуючи при цьому українські села і винищуючи населення. Звідси вони були зацікавлені у залученні поляків на свій бік, а, отже, у розпалюванні українсько-польського конфлікту. Як слушно зауважив М. Сивіцький, “поляки боялися України на “Східних Кресах”, совєти ж боялися її всюди, звідси походила польсько-радянська співпраця і польсько-українська різанина” [43, 29].

Відомі випадки, коли ряд радянських підрозділів, видаючи себе за УПА, нападали на польські села, вбивали населення, причому такі акції були найкривавішими, оскільки після них не повинні були залишитись свідки, здатні демаскувати провокацію, аби пізніше уже у ролі більшовицької партизанки знаходити підтримку поляків на цих територіях. Адже, очевидно, не випадково 28 липня 1943 р., з’явилося звернення до поляків волинського окружного делегата уряду Польської Республіки. Описуючи комуністичну тактику стосовно польських баз самооборони і українсько-польського конфлікту загалом, і вказуючи на її подібність з німецькою, він зазначав: “Більшовики приходять у польські села, пропонують допомогу самооборони, а взамін забирають польську молодь у свої партизанські загони. Якщо це їм не вдається, вони сіють паніку серед населення, крадуть у поляків, які обороняються, зброю і людей. Тихенько втікають до лісу, а через кілька днів їх можна вже бачити на чолі банд, які налітають на те ж саме польське населення… німець і москаль роздмухали антипольську пропаганду. Вони примножують, збільшують стократ, перебільшують до колосальних розмірів невеличкі непорозуміння і польсько-українські суперечки. Нацькувати, роздражнити, спрямувати одного проти іншого, створити духовний кордон між поляками й українцями. Створити на довгі роки привід для боротьби, запрягти й використати найманих злочинців. В поляків й українців вони зміцнюють почуття образи, розпалюють в їхніх душах ненависть, жагу помсти і відсічі… і притому руками українців знищують польське населення. Одночасно і німці, і москалі роблять клоунівські жести, представляють, що хочуть допомогти полякам, хочуть їх захистити” [27, 51-53].

Підтвердженням віроломства більшовиків, їх прагнення загострити українсько-польський антагонізм, поживитись на звичайних грабунках стали зізнання схопленого у грудні 1943 р. Службою безпеки УПА командира радянського загону О.Чхеїдзе-Чапаєва, який діяв на Волині. “Поляки давали нам поміч і охорону. Робили це з патріотизму і ненависті до німців і до українського народу, – свідчив він. – Щоб загострити ще більше польсько-українську ворожнечу, наші партизанські відділи мали виконати під фірмою “бандерівців” кілька особливих акцій проти польського населення, щоб могти після того виступити в боротьбі того ж населення перед “бандерівським” терором та таким способом ще більше зв’язати поляків з нами. Знаю, що такого роду акції були проведені одним нашим відділом з доручення Топкар-Сауре і мали повний успіх, хоч відділ цей переступив дозволені інструкціями методи і знищив поляків м. ін. в церкві” [9, 73-74].

М.Демкович-Добрянський навів цікаві свідчення радянського розвідника П.Крука про те, як готувалися спеціальні групи з вельми досвідчених людей, які потім виступали в образах вояків УПА і вояків АК на Волині. Ці групи повинні були одночасно вдарити по полякам і українцям, нещадно вбиваючи і знищуючи людей, які були шановані в суспільстві і водночас не мали жодних політичних претензій. Вбивства мали бути безглуздими, але з проголошенням гасел українських, а в іншому випадку – польських. Незабаром у дію вступали месники і оборонці обох національних інтересів. Між тим групи переодягнених енкаведистів перекидалися в інші райони. Їхнім завданням також було будь-що перешкодити українсько-польському порозумінню [14, 84].

Згідно мемуарів командира польського партизанського загону М.Куницького, його підлеглі, переодягнені у мундири УПА, палили українські села, вбивали і розстрілювали їх жителів [42, 437]. Можна припустити, що частину акцій, вчинених тоді проти поляків, здійснили провокаційні групи НКВС. Станом на 20 червня 1945 р. в західних областях України діяло 156 таких спецгруп із загальною кількістю учасників 1783 чоловік [19, 462].

Співпрацюючи з польською самообороною, АК, керівництво радянського партизанського руху дивилось на них як на тимчасових, тактичних союзників. Тим більше, що усунення польського населення з західноукраїнських земель фактично було вигідно Кремлю, оскільки зменшувало проблеми на території, яку він не збирався повертати Польщі після війни. За деякими даними, в територіальні організації ОУН на Волині неодноразово проникали радянські аґенти. Саме від них найчастіше виходили заохочення до вбивств поляків [32, 174].

Один з шляхів залучення поляків на свій бік у боротьбі проти німецьких окупантів і українських формувань радянське керівництво бачило у створенні польських партизанських загонів на Волині. Так, директива від 5 травня 1943 р., підписана М.Хрущовим, дозволяла таке: “Дати поляка, якщо немає, то, хто володіє польською мовою, – назвати поляком”. Закономірно, що керівними кадрами могли бути лише ті, які ще в довоєнний час пройшли перевірку НКВС на лояльність до радянської влади і повинні були беззастережно виконувати волю московського центру. Одим з них, якийсь Коханський, котрий “виховував” доручену йому головрозвідку в дусі мародерства, пияцтва і національної ненависті до українців без розбору, в п’яному вигляді кричав публічно, що він “ставленик НКВД, має особливі повноваження і не повинен підкорятися нікому” [27, 48].

З донесень радянських партизанів в УШПР випливало, що червона польська партизанка займалася мародерством. Зокрема, загони Сатановського йшли на господарські операції в українські села і там забирали силою продукти, майно, репресували населення. А українці сприймали їх як поляків, не розрізняючи в тій панічній ситуації, чи це комуністичні, чи патріотичні поляки. Це також не варто забувати, коли йдеться про використання більшовицькою владою польського населення.

За одними даними, радянський партизанський рух змобілізував до своїх лав близько п’яти тис. місцевих поляків [40, 234], за іншими – від 5 до 7 тис [35, 58]. Поляки вступали до радянської партизанки не з ідеологічних мотивів, а з практичних, часто шукаючи захисту від бандерівців. І вже в загонах починалась ідеологічна обробка. Вони брали активну участь в боротьбі проти українських повстанців, а, отже, сприяли поглибленню українсько-польського протистояння. “На всьому Поліссі та великій частині Волині, – розповідав очевидець, – літом 1943 р. витворилася така ситуація, якої собі бажав Сталін. Вночі кругом заграва, бо бандерівці випалюють майно поляків та бульбівців як зрадників. Вдень кругом заграва, бо німці з поляками й узбеками випалюють українські села та вистрілюють народ за бандитизм. Іншої ночі більшовицькі партизани з поляками допалюють решту українських сіл, що їх не випалили німці за дня. Куди не глянь – вогонь. Куди не повернися – трупи і кров” [28, 420].

Позитивні наслідки партизанського співробітництва сприяли виникненню нового, другого, елементу такої співпраці. Після переміщення фронту на захід радянська влада для зміцнення свого становища на західноукраїнських землях вдалася до створення польської міліції – явища, малодослідженого в сучасній історіографії. Певною мірою на нього проливає світло фрагмент з тижневого рапорту польського підпілля від 6 липня 1944 р. В ньому, зокрема, зазначалося: “…в Коломиї міліція є польською в більшовицьких мундирах… Заарештована, вивезена і розстріляна певна кількість українців. Зустрічаються також випадки арештів і вивезень також серед поляків. Стосується це, проте, тих осіб, яким більшовики закидають тісну співпрацю з німцями. Оголошення на місцях російською і польською мовами” [43, 146-147].

Численні факти на цю тему знаходимо і в українському підпільному джерелі – “Інформація про діяльність польської міліції” за 1944 р. Звідси, наприклад, дізнаємось, що в травні в с. Лука Мала Скалатського району польська міліція робила облаву на чоловіків до армії. Під час ревізій забирали в українців одяг, взуття й інше, знущалися з них, загрожуючи при цьому: “українські бандити, бандерівці, всіх вас вистріляєио до одного, щоб не залишився ні один на розплодження” [26, 397]. Тоді ж більшовики разом з польською міліцією ловили людей до Червоної Армії в селах Вікно, Пізнанка Гнила, Пізнанка Комісарська, Хоптянка, Глібів, Кам’янки, Богданівка. І звідусіль поступала інформація такого змісту: “Під час шукання польська міліція поводилась дуже брутально з українцями… Під час трусу більшовики байдуже поводились, а поляки сильно шукали” [26, 398]. 3-го червня поляки вистежили криївку біля с. Кам’янок, де ховалося 10 осіб. Польська міліція зробила облаву. Українці, пробивши собі дорогу, розбіглись у двох напрямках. За ними пішла польська погоня. Одного вбили в с. Богданівці, а шестерьох – під Хмелиськами. Спійманих втікачів більшовики хотіли забрати до в’язниці, але поляки сказали: “Ми вже досить натерпілися від них” і розстріляли на місці [26, 398]. В серпні 1944 р. з Тернопільщини повідомляли, що “поляки найбільше причиняються до того, що українців арештовують, вони допомагають енкаведистам і пояснюють про наші рухи, які відбувались зимою і на початку весни” [26, 403].

Третім елементом радянсько-польської співпраці, що вельми негативно позначилось на українсько-польських відносинах, було формування на західноукраїнських землях, зайнятих Червоною Армією, винищувальних батальйонів (“истребительных батальйонов”), куди включали поляків даної території.

Ці формування використовувались винятково з метою розгрому УПА, практично на той час вже єдиного українського підпілля. Радянські “компетентні органи” зіграли на прагненні частини місцевих поляків помститись за галицько-волинську трагедію, захистити себе і свої сім’ї від відплатних акцій УПА і, взагалі, зберегти життя, пішовши на вимушену співпрацю з більшовицькою владою. Вже в лютому 1945 р. на території Західної України діяло 292 винищувальні батальйони, в яких поляки нараховували 60-80% особового складу [18, 203]. За даними Ф.Збиша, з 50-ти тис. польської самооборони в Галичині майже половина (22796 чол.) служила в цих формуваннях [36].

У зв’язку з участю поляків у винищувальних батальйонах загони УПА після проходження фронту посилили свої атаки проти польського населення. “Ляхи… пішли на некритичну співпрацю і службу з НКВД. Через те проти них здійснюємо ті самі акції, що й раніше… Належить вияснити – де і які сили ворога сконцентровані і потім їх знищити.” [35, 67].

Як свідчать опубліковані документи і матеріали, в 1944-1945 рр. точилися запеклі бої між винищувальними батальйонами і відділами УПА. В одному з них, наприклад, вказується, що 16 квітня в селах Битюків і Пасічна Надвірнянського району винищувальний батальйон поляків вступив у бій з великою групою оунівців. Батальйон втратив двох убитими та 5 пораненими. Оунівців вбито 36 чол. [24, 102]. Ці збройні сутички знекровлювали, виснажували українське і польське населення, робили беззахисним перед насуваючою загрозою драматичних випробувань, які ніс радянський режим.

Таким чином, і Берлін, і Москва були кровно зацікавлені в тому, щоб забезпечити собі панування на окупованих територіях, придушити національно-визвольний рух на Україні і Польщі, підступно і вміло використавши для цього українсько-польський антагонізм. Підтримуючи ворожнечу обох народів, провокуючи і поглиблюючи її, вони намагалися нейтралізувати, виснажити визвольну боротьбу обох народів, руками ж останніх винищувати один одного, тримати в атмосфері страху, підозри, взаємної ненависті і покори. Криваві погроми українського і польського населення були на совісті різних сил, зокрема гітлерівського репресивного апарату, повністю підпорядкованої йому української і польської допоміжної поліції, польських і радянських партизанських загонів, польської міліції на визволених західноукраїнських землях і в Закерзонні, диверсійно-розвідувальних загонів, які часто маскувалися під частини УПА або польських партизан, винищувальних батальйонів НКВС та інших сил. Разом з тим, це не означає, що вищевказане слід пояснювати лише втручанням третьої сторони. Мовляв, якби не було такої політики Москви і Берліна, то не існувало б і українсько-польського протистояння. Воно було неминучим з огляду на крайню антипольську позицію ОУН, і крайню антиукраїнську позицію польського підпілля. Тому значна вина за ці жертви лежить також і на провідниках українського та польського підпілля, які не зуміли або не захотіли своєчасно погасити цей конфлікт, до кінця не розібрались у віроломних і провокаційних цілях обох імперіалістичних потуг. Адже жодна мета, навіть боротьба за незалежність свого народу, не може виправдати вбивства невинних людей.

1. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. – К., 1996.
2. Дзьобак В. Тарас Бульба і його військові підрозділи в українському русі опору (1941-1944). – К., 2002.
3. Энциклопедия Третьего рейха. – М., 1996.
4. Ільюшин І. Польське підпілля на території Західної України в роки Другої світової війни //Україна-Польща: важкі питання. – Варшава, 1998. – Т. 1-2.
5. Ільюшин І. Волинська трагедія 1943-1944 рр. – К., 2003.
6. Кентій А. Українська Повстанська Армія в 1942-1943 рр. – К., 1999.
7. Козловський І. Встановлення українсько-польського кордону. 1941-1951 рр. – Львів, 1998.
8. Кондратюк К. Дискусія //Україна-Польща: важкі питання. – Варшава, 1998. – Т. 3.
9. Лебедь М. УПА. Українська Повстанча Армія. – Сучасність, 1987. – Ч. 1.
10. Литвин В. Тисяча років сусідства і взаємодії //Голос України. – 2002. – 12 листопада.
11. Мазур Г. Роль Німеччини і Радянського Союзу в міжнаціональному польсько-українському конфлікті у 1942-1945 рр. //Україна-Польща: важкі питання. – Варшава, 2001.- Т. 5.
12. Мотика Г. Дискусія //Україна-Польща: важкі питання. – Варшава, 2001. – Т. 5.
13. Пастернак Є. Нарис історії Холмщини та Підляшшя (нові часи). – Вінніпег – Торонто, 1968.
14. Покальчук Ю. До питання про національно-визвольні змагання в Україні періоду Другої світової війни : напрямки, сили, протидії //Календар-альманах Нового шляху. – Торонто, 1993.
15. Русначенко А. Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні і національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940-1950-х рр. – К., 2002.
16. Сміян К. Волинь в період німецької окупації. 1941-1944. –Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня канд. іст. наук. – Ужгород, 1996.
17. 1943 рік у пам’яті поляків і українців //День. – 2003. – 15 березня.
18. Ханас В. Дискусія //Україна-Польща: важкі питання. – Варшава, 1998. – Т. 1-2.
19. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953 . – У 2-х кн. – К., 1994. – Кн. 2.
20. З архівів ВУЧК-НКВД-КГБ. – 1995. – № 1-2.
21. Климовский Е. Я был адъютантом генерала Андерса. – М., 1991.
22. Кубійович В. Мені 85. – Мюнхен, 1985.
23. Мыслинский С. Над Припятью. Пер. с польского. – М,, 1979.
24. ОУН і УПА у Другій світовій війні: Документи і матеріали //УІЖ. – 1994.- № 6.
25. Руднєв С. Щоденник про Карпатський рейд 2-е вид. – К., 1949.
26. Сергійчук В. ОУН і УПА в роки війни: нові документи і матеріали. – К., 1996.
27. Сергійчук В. Наша кров – на своїй землі. –К., 1997.
28. Туди, де бій за волю (Спогади курінного УПА Максима Скорупського – Макса). – К., 1992.
29. Фур І. Німецька політика і плани на Холмщині в роках 1943-1944 //В боротьбі за Українську державу. – Львів, 1992.
30. Державний архів Львівської області Ф. 3, оп. 1, спр. 68.
31. Kuśmierek S. Przegrana Ukraina // Po Prostu. – 1990. – № 12.
32. Łukaszów [T. Olszański] Walki polsko-ukraińskie 1943-1947 // Zeszyty Historyczne. – 1989. – № 90.
33. Madajczyk Cz. Polityka III Rzeszy w okupowanej Polsce. – Warszawa, 1970.
34. Mańkowski Z. Między Wisłą a Bugiem 1939-1944. – Lublin, 1978.
35. Motyka G., Wnuk R. Pany i rezuny. – Warszawa, 1997.
36. Na Rubieży. – 1993.
37. Polskie Siły Zbrojne w Drugiej wojnie światowej. – Londyn, 1950. – T.III: Armia Krajowa.
38. Sowa A. Stosunki polsko-ukraińsikie. 1939-1945. – Kraków, 1998.
39. Szesniak A., Szota Z. Droga do nikąd. – Warszawa, 1973.
40. Torzecki R. Polacy i Ukraińcy. – Warszawa, 1993.
41. Anders W. Bez ostatniego rozdziału. Wspomnienia z lat 1939-1946. – Lublin, 1996.
42. Kunicki M. Pamiętnik “Muchy”. – Warszawa, 1993.
43. Siwicki M. Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. – Warszawa, 1992. – T.2.
44. Sprawa polska w czasie Drugiej wojny światowej w pamiętnikach. – Warszawa, 1990.