У статті проаналізовано поняття «платіжної системи», «системи розрахунків», «оператора послуг платіжної інфраструктури», визначено їх ознаки, діяльність на території України. Також досліджено класифікацію об’єктів нагляду (оверсайта).

Ключові слова: платіжної системи, системи розрахунків, оператора послуг платіжної інфраструктури, Національний банк України.

In the article has been analyzed the term of “payment system”, “system of settlement”, “payment infrastructure provider”, its features, conditions of activity in Ukraine. Also classification of objects of supervision (oversight)gas been discovered.

Key words: payment system, system of settlement, payment infrastructure provider, National bank of Ukraine.

Закон України «Про Національний банк» передбачає серед функцій центрального банку й такі як: введення реєстру платіжних систем, систем розрахунків, учасників цих систем та операторів послуг платіжної інфраструктури та здійснення нагляду (оверсайта) платіжних систем і систем розрахунків. Варто відмітити, що дані функції є новими для Національного банку України, оскільки закріпленні за ним лише з кінця 2012 року,  а тому можна стверджувати, що концепція їх реалізації все ще перебуває на етапі становлення.

У зв’язку з цим, завданням є дослідження та переосмислення понятійно-категорійного апарату даного питання, а саме з´ясування та характеристика платіжних систем і систем розрахунків, як об’єкту шодо якого Національним банком України здійснюється нагляд та реалізуються інші владні повноваження. Оскільки відсутність чіткого розуміння всіх елементів системи нагляду (оверсайта) не дозволить здійснити комплексну оцінку повноважень і діяльності центрального банку в даній сфері.

Серед науковців питання платіжних систем і систем розрахунків досліджували такі вчені, як І.С. Кравченко, Ю.С. Балакіна, В.С. Кравець, В.М. Сало. Однак відсутність досліджень даного питання в контексті наділення НБУ повноваженням нагляду (оверсайта) за платіжними системами і системами розрахунків, зумовлює необхідність подальшого дослідження даної проблеми в сучасних умовах.

Визначення понять «платіжна система» і  «система розрахунків» наводиться у Законі України «Про платіжні системи і переказ коштів в Україні» (надалі – «Закон»). Згідно до п. 1.29 Закону, платіжною системою є платіжна організація, учасники платіжної системи та сукупність відносин, що виникають між ними при проведенні переказу коштів. Проведення переказу коштів є обов’язковою функцією, що має виконувати платіжна система.

Платіжною організацією, згідно Закону, вважається юридична особа, що визначає правила роботи платіжної системи, а також виконує інші функції щодо забезпечення діяльності платіжної системи та несе відповідальність згідно законодавством та договором. Тобто, платіжною організацією вважаються юридична особа – банк або фінансова установа, які виступають власниками платіжної системи та через установлення правил роботи платіжної системи організовують діяльність останньої.

Учасником платіжної системи виступає юридична особа, що на підставі договору з платіжною організацією платіжної системи надає послуги користувачам платіжної системи щодо проведення переказу коштів за допомогою цієї системи та відповідно до законодавства України має право надавати такі послуги.[1] Таким чином платіжною організацією є банк або фінансова установа, що на законній основі використовує платіжну систему, без право встановлювати правила її роботи, та надає відповідні послуги споживачам.

Порівнюючи «платіжну організацію» та «учасника платіжної системи», можна стверджувати, що платіжна організація за формальними ознаками може виступати і як учасник платіжної системи, але не навпаки. Оскільки, поняття учасника платіжної системи є значно вужчим за своїм змістом. А для набуття статусу учаснику платіжної системи, останній повинен укласти договір з платіжною організацію, який надаватиме право доступу до діяльності з переказу коштів.

Наступною ознакою платіжної системи є здійснення операцій щодо переказу коштів. Переказ коштів – це рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі. Враховуючи положення ст. 3 Закону, яка говорить, що гривня є як грошова одиниця України є єдиним законним платіжним засобом в Україні, приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України для проведення переказів та розрахунків,[2] можна стверджувати, що йдеться про переказ коштів насамперед у національній валюті. Переказ коштів здійснюється на основі платіжних інструментів. Для здійснення переказу коштів у іноземній валюті, необхідно додатково отримувати генеральну ліцензію Національного банку України на виконання валютних операцій.[3]

Під системою розрахунків розуміється платіжна організація, учасники системи розрахунків та взаємовідносини, що виникають між ними щодо здійснення розрахунків за валютні цінності та фінансові інструменти.[4]

Терміни «платіжна організація», «учасник системи розрахунків» вживаються у значені, яке було досліджено нами вище.

З визначення випливає, що предметом діяльності такої системи є діяльність щодо здійснення розрахунків за валютні цінності та фінансові інструменти. Валютними цінностями відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» вважаються: валюта України, іноземна валюта, банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України та іноземній валюті.[5]

Фінансові інструменти – це цінні папери, строкові контракти (ф’ючерси),  відсоткові  строкові  контракти  (форварди), строкові контракти на обмін (на певну дату в майбутньому) у разі залежності ціни від відсоткової ставки, валютного курсу або фондового індексу (відсоткові,  курсові  чи індексні свопи), опціони, що дають право на купівлю або продаж будь-якого із зазначених фінансових інструментів.[6]

В той же час, в правилах бухгалтерського обліку фінансовий інструмент визначається як будь-який контракт, результатом якого є створення фінансового активу одного суб’єкта господарювання і фінансового зобов’язання або інструменту власного капіталу іншого суб’єкта господарювання.[7]

Отже, порівнявши такі правові категорії як «платіжна система» і «система розрахунків», можемо стверджувати про розмежування даних понять виключно за предметом діяльності. Оскільки, через платіжну систему здійснюється як нічим не обумовлене перерахування коштів ініціатором отримувачеві так і перерахування грошових коштів відбувається на виконання зобов’язань за фінансовими інструментами або валютними цінностями, а у системі розрахунків перерахування грошових коштів відбувається виключно на виконання зобов’язань за фінансовими інструментами або валютними цінностями. Метою діяльності обох систем є забезпечення безготівкового обігу.

Проаналізувавши наукову літературу було виявлено, що незважаючи на норму закону, більшість науковців не розмежовують категорії  «платіжна система» і «система розрахунків», надаючи перевагу поняттю «платіжна система» та досліджуючи лише його.

І.С. Кравченко стверджує, що деякі науковці розглядають платіжну систему як загальноекономічне явище, інші – як окремий економічний суб’єкт. У зв’язку з цим сформовано протилежні підходи до визначення змісту платіжної системи, серед яких можна виділити структурний, структурно-функціональний, інституційний і процесуальний підходи до визначення платіжної системи як загальноекономічної категорії та структурно-функціональний підхід під час визначення сутності платіжної системи як мікроекономічної категорії. Тому на думку І.С. Кравченко доцільно розглядати платіжну систему у широкому значенні як механізм, що забезпечує грошовий обіг, та є невід`ємним компонентом державної кредитно-фінансової системи й елементом інфраструктурної та технологічної основи, що сприяє реалізації цілей грошово-кредитної політики центрального банку.[8]

Основною класифікацією платіжних систем є їх поділ  на внутрішньодержавні платіжні системи та міжнародні платіжні системи.

Внутрішньодержавною платіжною системою є система, в якій платіжна організація є резидентом та яка здійснює свою діяльність і забезпечує проведення переказу коштів виключно в межах України.

Міжнародна платіжна система – це платіжна система, в якій платіжна організація може бути як резидентом, так і нерезидентом і яка здійснює свою діяльність на території двох і більше країн та забезпечує проведення переказу коштів у межах цієї платіжної системи, у тому числі з однієї країни в іншу.[9] З цього випливає, що в основу такого поділу законодавцем було покладено дві ознаки: територія на якій здійснює свою діяльність платіжна система та ознака резиденства/нерезиденства для платіжної організації.

Однак у своїх нормативних документах, Національний банку України називає поділ платіжних систем на міжнародні та внутрішньодержавні їх ознакою, а не класифікацією. Такий підхід, на нашу думку є некоректний, оскільки ознакою в даному випадку виступає резиденство платіжної організації.

Вважаємо за доцільне погодитись із думкою Т.К. Адабашева, який пропонує наступну класифікацію: національні платіжні системи та комерційні платіжні системи.[10] Однак ми притримуємося позиції, що доцільніше вживати термін «державна платіжна система», з огляду на пряму вказівку на це у Законі та роль державних органів у діяльності такої системи.

Необхідність введення такої класифікації зумовлено правом Національного банку України створювати платіжні системи та системи розрахунків, які володіють специфічним статусом у порівнянні з іншими платіжними системами, зокрема на них не поширюється порядок реєстрації комерційних платіжних систем.

Некомерційними вважаються платіжні системи, створені іншими, аніж Національний банк України, суб’єктами – банками, фінансовими установами, в тому числі з державною формою власності.

Наступною класифікацією, яка випливає з положень ст. 10 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» є поділ на платіжні системи, створені банківськими установами (внутрішньобанківські платіжні системи), та платіжні системи, утворені іншими фінансовими установами. [11]

Як зазначає Т.К. Адабашев, такий поділ платіжних систем має суттєве практичне значення. Оскільки, банківські платіжні системи можуть бути засновані для виконання міжбанківських переказів коштів; переказів із використанням електронних платіжних засобів, зокрема, платіжних карток, мобільних платіжних інструментів, електронних грошей; швидких переказів коштів фізичних осіб без відкриття рахунків. А учасники цих систем можуть використовувати у своїй діяльності усе розмаїття вибору видів переказу коштів, в той час як у межах небанківських платіжних систем можуть здійснюватися лише швидкі перекази коштів фізичних осіб без відкриття рахунків.[12]

Ще однією класифікацією, яка має практичне значення, є поділ платіжних залежно від ролі платіжної системи в економіці/можливості платіжної системи призвести до системного ризику/від важливості на соціальні важливі та системно важливі платіжні системи.[13]

Значення вищезазначених класифікацій полягає у визначенні істотних диференційованих ознак платіжних систем з метою забезпечення якомога ефективнішого нагляду (оверсайта), залежно від специфіки конкретно взятої платіжної системи або системи розрахунків. Оскільки, проведення наглядових заходів зі сторони Національного банку України повинне проводитися не на основі шаблонних механізмів, а на основі чітко розробленої системи заходів.

Іншим об’єктам нагляду (оверсайта) зі сторони Національного банку України є оператори послуг платіжної інфраструктури. Згідно Закону, оператор послуг платіжної інфраструктури – це клірингова установа, процесингова установа та інші особи, уповноважені надавати окремі види послуг в платіжній системі або здійснювати операційні, інформаційні та інші технологічні функції щодо переказу коштів.

Можемо виділити дві ключові ознаки операторів послуг – це фінансова установа, яка має право здійснювати діяльність щодо переказу коштів.

Платіжні організації платіжних систем, систем розрахунків, оператори послуг платіжної інфраструктури отримують право здійснювати діяльність в Україні виключно після їх реєстрації Національним банком, що здійснюється шляхом унесення відомостей про них до Реєстру платіжних систем, систем розрахунків, учасників цих систем та операторів послуг платіжної інфраструктури.[14] Для внесення відомостей до даного реєстру, платіжна організація повинна відповідати вимогам встановленими нормативно-правовими актами Національного банку України та подати на підтвердження такої відповідності необхідні документи.

Станом на 01.03.2017 року у Реєстрі платіжних систем, систем розрахунків, учасників цих систем та операторів послуг платіжної інфраструктури містяться відомості щодо:

• 10 міжнародних платіжних систем (6 з яких утримуються платіжними організаціями, які є резидентами Сполучених Штатів Америки). Найбільше учасників (59 і 61) та статус соціально значимих мають міжнародні платіжні системи «Visa» та «Mastercard»;
• 20 внутрішньодержавних платіжних систем та 2 внутрішньодержавні платіжні системи розрахунків: розрахункова система «WebMoney.UA» та система розрахунків за угодами щодо цінних паперів «Розрахункова Фондова Система»;
• 13 внутрішньобанківських платіжних систем;
• 16 операторів послуг платіжної інфраструктури.

Також в Україні функціонують 2 державні платіжні системи, платіжною організацією та розрахунковим банком яких є Національний банк України: Cистема електронних платежів (СЕП) та Національна платіжна система «Український платіжний ПРОСТІР», яка раніше носила назву «Національної системи масових електронних платежів (НСМЕП)».[15]

Система електронних платежів – платіжна система Національного банку України, що забезпечує проведення міжбанківського переказу через рахунки, які відкриваються у центральному банку. Система електронних платежів отримала статус системно важливої платіжної системи в Україні. Отримання такого статусу зумовлене здійсненням в системі 97% міжбанківських переказів у національній валюті в межах України.[16]

Висновки: Об´єктами нагляду (оверсайта) є платіжні системи, системи розрахунків, оператори послуг платіжної інфраструктури.

Для всіх об’єктів нагляду (оверсайту) можна виділити 3 спільні ознаки:

• вони внесенні до Реєстру платіжних систем, систем розрахунків, учасників цих систем та операторів послуг платіжної інфраструктури;
• здійснюють діяльність з надання послуг щодо переказу грошових коштів або провадять діяльність пов’язану із такими послугами;
• засновані та утримуються банківськими або іншими фінансовими установами.

В науковій літературі, помилково об’єднують всі 3 категорії під поняттям «платіжні системи», оскільки кожна із даних систем володіє своїми унікальними ознаками. Ключовими та таким що має практичне значення із досліджених класифікацій платіжних систем є їх поділ на міжнародні та внутрішньодержавні, створені банками та іншими комерційними установами. Класифікації запропоновані для платіжних систем, на нашу думку доцільно застосовувати й щодо систем розрахунків.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

[1] Про платіжні системи та переказ коштів в Україні від 05.04.2001 р.: Закон України : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/ laws/show/2346-14/conv/page3

[2] Про платіжні системи та переказ коштів в Україні від 05.04.2001 р.: Закон України : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/ laws/show/2346-14/conv/page3

[3] Про затвердження Положення про порядок надання небанківським фінансовим установам, національному оператору поштового зв’язку генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій від 09.08.2002 р.: Постанова Правління НБУ № 297: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0712-02

[4] Про платіжні системи та переказ коштів в Україні від 05.04.2001 р.: Закон України : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/ laws/show/2346-14/conv/page3

[5] Про систему валютного регулювання і валютного контролю від 19.02.1993 р. Декрет Кабінету Міністрів України № 15-93: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/15-93

[6] Про цінні папери та фондовий ринок від 23.02.2006 р. : Закон України: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3480-15

[7] Про затвердження Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 13 «Фінансові інструменти» від 30.11.2001 р.: Наказ №559 Міністерства фінансів України: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z1050-01

[8] Кравченко І. С. Визначення сутності поняття “платіжна система” / І. С. Кравченко, Ю. С. Балакіна // Фінансовий простір. – 2014. – № 3. – С. 145

[9] Про затвердження Положення про порядок реєстрації платіжних систем, учасників платіжних систем та операторів послуг платіжної інфраструктури: Постанова Правління НБУ № 43 від 04.02.2014  р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0348-14

[10] Адабашев Т. К. До питання класифікації платіжних систем, що функціонують в україні / Т. К. Адабашев // Вісник Національного університету “Юридична академія України імені Ярослава Мудрого”. Серія : Економічна теорія та право. – 2013. – № 2. – С. 145

[11] Про платіжні системи та переказ коштів в Україні від 05.04.2001 р.: Закон України : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/ laws/show/2346-14/conv/page3

[12] Адабашев Т. К. До питання класифікації платіжних систем, що функціонують в україні / Т. К. Адабашев // Вісник Національного університету “Юридична академія України імені Ярослава Мудрого”. Серія : Економічна теорія та право. – 2013. – № 2. – С. 149

[13] Балакіна Ю.  С. Класифікація платіжних систем з точки зору їх оверсайта: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.businessinform.net/pdf/ 2014/9_0/286_291.pdf

[14] Про затвердження Положення про порядок реєстрації платіжних систем, учасників платіжних систем та операторів послуг платіжної інфраструктури: Постанова Правління НБУ № 43 від 04.02.2014  р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0348-14

[15] Національний банк України: Платіжні системи та розрахунки: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://bank.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=76254&cat_id=36042

[16] Кравець В.С. Розвиток платіжних систем та новітні форми розрахунків//: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/soc_gum/Vnbu/2011_10/2011_10_20.pdf

У статті проаналізовано поняття «нагляду (оверсайта)», визначено зміст цієї діяльності та принципи на яких вона ґрунтується. Встановлено коло суб’єктів, які здійснюють нагляду (оверсайт) платіжних систем.

Ключові слова: нагляд (оверсайт), Національний банк України, платіжні системи, принципи.

In the article has been analyzed the term of “supervision (oversight)”, the meaning and principles of this activity has been specified. Also the scope of state bodies, which carries out supervision (oversight) of payment systems has been established.

Key words: National bank of Ukraine, supervision (oversight), payment system, principles.

Національний банк України (надалі – НБУ) є одним із головних регуляторів руху грошових коштів в Україні, а тому всі його функції повинні бути чітко визначенні та реалізовуватись в рамках законодавчо визначених принципів. Однак на сьогодні, у законодавстві України відсутні положення щодо поняття «нагляду (оверсайту) платіжних систем і систем розрахунків» та принципів такої діяльності

Частково до дослідження даної проблематики у своїх працях звертались Ю.с. Балакіна, О.М. Махаєва, проте через відсутність єдиного розуміння вказаної проблеми, вона потребує подальших досліджень.

Відсутність єдиного підходу до визначення даного поняття констатує і Ю.С. Балакіна, яка відмічає, що загальновживаного визначення терміна «оверсайт платіжних систем» поки що немає. Також дослідник звертає увагу на те, що у більшості держав світу така діяльність отримала назву «oversight of payment system», в той час як у пострадянських державах такій діяльності кореспондує визначення «нагляд (оверсайт) за платіжними системами». На думку Ю.С. Балакіної нагляд (оверсайт) за платіжними системами можна визначити як діяльність центрального банку, спрямовану на надійність та ефективність функціонування платіжних систем.[1]

Згідно визначення нагляду (оверсайта), яке надає Банк міжнародних розрахунків, це функція центрального банку основною метою якого є запобіганню «ефекту доміно», коли один або кілька учасників платіжної системи мають проблеми із зобов’язаннями за кредитами або з ліквідністю. Нагляд (оверсайт) повинен бути спрямований на платіжну систему як одне ціле, а не нагляд щодо її окремих учасників.[2]

На сьогодні саме нормами законів встановлюється інститут нагляду (оверсайту) платіжних систем і систем розрахунків, основні його форми,  види та правовий статус і повноваження у цій сфері НБУ. Приймати закони уповноважений парламент, як єдиний законодавчий орган до ст. 75 Конституції України. До того ж саме парламент призначає на посаду та звільняє з посади за поданням Президента Голову НБУ.[3] З огляду на це, вважаємо за необхідне віднести до категорії суб’єктів Верховну Раду Україну, як орган який має прямий вплив на стан нагляду (оверсайту) платіжних систем і систем розрахунків в Україні.

НБУ є центральним банком України, особливим центральним орган державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України та законами України. Основною функцію органу є забезпечення стабільності грошової одиниці України, яка в тому числі досягається через підтримання фінансової стабільності.

Фінансова стабільність являє собою стан фінансової системи, в якому вона здатна належним чином забезпечити можливість ефективно виконувати свої ключові функції, такі як фінансове посередництво та забезпечення здійснення платежів, і таким чином сприяти стійкому економічному зростанню, а також протистояти негативному впливу кризових явищ на економіку.

Основним напрямком забезпечення здійснення платежів є виконанням Національним банком України таких функцій як ліцензування фінансових установ, регулюванням діяльності платіжних систем і систем розрахунків, введенням відповідного реєстру, здійсненням нагляду (оверсайту) платіжних систем і систем розрахунків (надалі – нагляд (оверсайт)).

Найвищою інстанцією системи нагляду (оверсайта) є Правління Національного банку України, орган який через інструменти банківського регулювання забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики. До повноважень Правління ст. 15 Законі України «Про Національний банк України» відносить прийняття рішень щодо функціонування платіжних систем та організації розрахунків.[4] Оскільки в Законі України «Про Національний банк України» не визначено органи чи структурні підрозділи, які здійснюватимуть нагляд (оверсайт), то саме рішеннями Правління затверджуються структурні одиниці, які володіють такими повноваженнями, призначаються відповідні посадовці. З огляду на це, на становлення всієї системи нагляду (оверсайта) відображене саме у постановах Правління НБУ.

Варто відмітити, що Закон України «Про Національний банк України» надає право Правлінню НБУ утворити Комітет з нагляду (оверсайту) платіжних систем та делегувати йому свої повноваження у цій сфері регулювання. 27 червня 2015 Постановою Правління НБУ № 477 був створений Комітет з питань нагляду та регулювання діяльності банків, нагляду (оверсайту) платіжних систем. Таким чином, можна стверджувати про фактичне двовладдя у цій сфері, оскільки є дві структурні одиниці НБУ, які володіють повноваженнями у сфері нагляду (оверсайту).

На нашу думку таке двовладдя не є перешкодою для функціонування ефективної системи нагляду (оверсайта), у зв’язку із чітким визначенням відносин підпорядкування між вказаними органами.

Нормативно-організаційне забезпечення Нагляду (оверсайту) платіжних систем на рівні НБУ станом на 28.02.2017 р. здійснює департамент платіжних систем та інноваційного розвитку, який підпорядковується першому заступнику голови НБУ. До основних функцій вищевказаного департаменту відноситься визначення політики НБУ у сфері регулювання діяльності платіжних систем та систем розрахунків, безготівкових розрахунків, функціонування та розвитку Національної системи масових електронних платежів; розроблення та вдосконалення нормативно-правових актів НБУ з питань регулювання розрахунків, створення і діяльності платіжних систем в України, здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами.[5]

Відмічаємо, що функція нагляду (оверсайта) закріплена за НБУ як один із напрямків його діяльності лише 06.12.2012 р. До цього часу нагляду (оверсайта) за платіжними системами і системами розрахунків не передбачалось.

У зв’язку з цим, постановою Правління НБУ N 426 від 15.09.2010 р.  схвалено Концепцію запровадження нагляду (оверсайта) за платіжними системами в Україні. В концепції зазначалося, що запровадження НБУ нагляду (оверсайта) за платіжними системами є нагальною потребою, а функція нагляду (оверсайта) повинна бути невід’ємною складовою його діяльності.

Лише в концепції на рівні законодавства закріплено визначено мету нагляду (оверсайта) – надійність та ефективність платіжних систем щодо забезпечення ними переказу коштів і розрахунків за фінансовими інструментами. [6]

На нашу думку, дане визначення мети має оптимальний характер та перегукується з міжнародними стандартами у даній сфері. Зокрема, у актах Банку міжнародних розрахунків метою нагляду (оверсайта) зазначається забезпечення безперервної діяльності платіжних систем.[7]

Як і будь-яка діяльність, нагляд (оверсайт) повинен здійснюватись в рамках певних принципів,  які визначатимуть рамки його діяльності. До того ж саме принципи здатні відіграти ключову роль під час колізій банківського  законодавства або під час прогалин у законодавстві. Не можна не згадати роль принципів для захисту прав суб’єктів господарювання в процесі реалізації владних повноважень зі сторони НБУ.

Згідно Концепції запровадження нагляду (оверсайта) за платіжними системами в Україні, діяльність з нагляду повинна ґрунтуватися  на  таких  міжнародних принципах:

• прозорість – оприлюднення політики  нагляду  (оверсайта) та

загальних вимог до платіжних систем;

• застосування міжнародних стандартів щодо платіжних систем;
• наявність повноважень та можливостей для здійснення ефективного нагляду (оверсайта) за платіжними системами;
• послідовність – вимоги до    платіжних    систем    мають застосовуватися до всіх платіжних систем, у тому числі й створених Національним банком;
• співпраця з іншими  державними  регуляторами та центральними банками інших країн. [8]

Дані принципи вказані як міжнародні, проте доречно, у зв’язку із їх закріпленням у правовому полі України, розглядати їх як національні. Однак, запропоновані принципи не у повній мірі відображають специфіку нагляду (оверсайта) і тому потребують розширення.

На нашу думку, враховуючи специфіку діяльності платіжних систем, систем розрахунків, операторів платіжних послуг, її спорідненість із банківською діяльністю, а також схожість систем банківського нагляду і нагляду (оверсайта) у компетенції НБУ, доцільно перейняти окремі принци банківського нагляду.

Такими принципами є:

• справедливість – рівність усіх платіжних систем, систем розрахунків, операторів платіжних послуг перед державними інститутами, що регулюють їх діяльність та здійснюють нагляд;
• цілеспрямованість – сутність політики нагляду (оверсайта) НБУ повинна зводитись до досягнення головної мети, якою є надійність та ефективність платіжних систем;
• відповідальність – кожен суб’єкт правовідносин несе відповідальність за порушення норм чинного законодавства;
• адекватність – співрозмірність методів нагляду (оверсайту) зі станом платіжних систем.[9] Під цим принципом мається на увазі нормотворча діяльність НБУ щодо постійного вдосконалення методів і способів (оверсайта), виходячи з економічних реалій і стану функціонування платіжних систем і систем розрахунків.

Вважаємо, що враховуючи діяльність НБУ в умовах кризи 2014 року, постає необхідність додатково визначити принцип своєчасності (динамічності), який означає реальну (адекватну) оцінку існуючого стану фінансового сектору, конкретної платіжної системи, відповідно до оцінки, застосування, передбачених законодавством, заходів реагування. Нагальна необхідність застосування цього принципу спостерігається у сфері електронних платіжних систем та електронних платіжних засобів.

Отже, діяльність з нагляду (оверсайта) платіжних системі систем розрахунків, виходячи з положень законодавства України, – це діяльність  НБУ та його структурних підрозділів з моніторингу, оцінювання, застосування заходів реагування до платіжних систем, систем розрахунків, операторів платіжної інфраструктури з метою забезпечення надійності та ефективності послуг з переказу грошових коштів. За формально-юридичними ознаками до суб’єктів здійснення нагляду (оверсайта) можна віднести і Верховну раду України. Здійснення нагляду (оверсайта) повинне здійснюватись з дотриманням принципів, які потребують закріплення на нормативному рівні – шляхом внесення змін до Закону України «Про платіжні системи і системи розрахунків» або до відповідних підзаконних актів НБУ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

[1] Балакіна Ю.  С. Оверсайт платіжних систем: сутність і напрями впровадження в Україні / Ю. Балакіна // Вісник Національного банку України. – 2014. – № 7. – С. 44-50.

[2] A glossary of terms used in payments and settlement systems / Committee on Payment and Settlement Systems BIS: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bis.org/cpmi/glossary_030301.pdf

[3] Конституція України від 28.06.1996 р. : Закон України : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр/conv

[4] Про національний банк України від 20.05.1999 р. : Закон України : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/ laws/show/679-14/paran626#n626

[5] Структура Національного банку України станом на 28.02.2017 року: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //www.bank.gov.ua/ doccatalog/document?id=4339

[6] Концепція запровадження нагляду (оверсайта)  за платіжними системами в Україні: Постанова Правління НБУ № 426 від 15.09.2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0426500-10

[7] Central bank oversight of payment and settlement systems / Bank for International Settlements. – CPSS Publications № 68. – Basel: BIS, 2005. – 61 р.

[8] Концепція запровадження нагляду (оверсайта)  за платіжними системами в Україні: Постанова Правління НБУ № 426 від 15.09.2010 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0426500-10

[9] Д’яконова  І. І. До  питання  визначення  понять  “банківське  регулювання”  та  “банківський  нагляд”  / І. І. Д’яконова // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – № 8. – C. 189-190.

The paper analyzes the main problems placed Banking Regulation in Ukraine. The author identifies the key ways to overcome these problems.

Постановка проблеми: на сьогодні в правовій та економічній науковій літературі не існує єдності думок щодо проблем банківського регулювання в Україні, визначення шляхів їх вирішення. Тому дослідження інституту банківського регулювання є надзвичайно важливим, особливо в контексті становлення банківської системи України.

Короткий аналіз останніх досліджень та публікацій: питання інституту банківського регулювання з часу здобуття Україною незалежності було предметом дослідження великої кількості видатних вчених у сфері банківського права, що зробили вагомий внесок у дослідженні даного питання. В Україні інститут банківського регулювання досліджували Ващенко Ю.В., Музика О.А., Костюченко О.А., Воропаєва А. Г., Гетманцев Д.О., Шукліна Н.Г., Лобозинська С.М. та інші вчені.

Вітчизняні науковці відзначають, що в сучасних умовах виникає необхідність удосконалення методів регулювання банківською діяльністю. Так, О. Поздняков акцентує на тому, що організації і методології банківського регулювання й нагляду в Україні притаманні численні проблеми нормативно-правового, інституціонального, інформаційно-аналітичного, кадрового характеру. Основна проблема банківського регулювання пов’язана з тим, що в Україні воно базується на формальних критеріях: поки вони дотримуються, Національний банк України не може зобов’язати комерційний банк здійснити так звані корегуючі заходи й привести свої операції у відповідність до високих стандартів ведення банківського бізнесу. Проте, саме формальний характер критеріїв оцінки діяльності банків створює умови для їх адаптації практично до будь-яких регулятивних обмежень [5, с. 106].

Таку ж думку висловлює О. Хаб’юк, який вказує, що функціонування національної банківської системи регулюється Конституцією України, численними законами, а також багатьма підзаконними нормативно-правовими актами. Однак, на даному етапі банківське законодавство України є вкрай заплутаним і таким, що не відрізняється логікою своєї побудови. Правові норми, що регулюють банківську діяльність, хаотично «розпорошені» по надзвичайно великому масиву нормативно-правових актів, що значно утруднює (а іноді й унеможливлює) їх практичне застосування. Цьому також сприяє дискреційний характер банківського регулювання в сфері застосування заходів впливу [6, с. 104].

Своєчасне вирішення визначених вітчизняними вченими недоліків системи регулювання банківських установ України, на жаль, не здійснено, а, навпаки, призвело до тих втрат, яких зазнала сучасна економіка та банківська система як її складова. Як приклад, органи регулювання не змогли у достатній мірі ідентифікувати та зменшити системні ризики, що пов’язані з швидким зростанням обсягів кредитних операцій та збільшенням цін на активи, перш за все – на нерухомість. Зазначене призвело до проциклічного характеру кредитної діяльності вітчизняних банків, сприяла цьому лібералізація Національним банком України деяких норм стандартів оцінки кредитоспроможності (відміна критеріальних рівнів за показниками кредитоспроможності клієнтів, що значно розширило можливості потенційних позичальників з підвищеними ризиками). Посилились ці проблеми проциклічним характером визначення норм достатності банківського капіталу, які дозволяють банкам мати менший капітал у сприятливих умовах, коли зростання конкуренції та обсягів позичок неминуче призводить до формування системних ризиків та зниження стандартів оцінки ризику [4, с. 102]. Необхідно відмітити, що ці процеси характерні майже для всіх країн світу, а не лише для України.

Однією з проблем неефективності регулювання за фінансовим сектором є відсутність в Україні органу, який би відповідав за розробку політики фінансового сектора. Як наслідок, відсутність стратегії розвитку фінансового сектора, складовою якої є стратегія розвитку регулювання та нагляду. Незважаючи на значну кількість підтверджень позитивного впливу інституційної незалежності органів регулювання та нагляду за фінансовим сектором, законодавство України не містить відповідних норм та положень. Політичне керівництво України досі не схильне надавати незалежність органам регулювання та нагляду за фінансовим сектором. Однією з причин є застереження, що широке коло повноважень щодо застосування санкцій органами регулювання та нагляду спричинить їх неконтрольоване застосування до тих, хто не дотримується правил, та несистемність встановлення порядків правозастосування [3, с. 90].

На відміну від країн Європейського Союзу (навіть країн Східної Європи, які нещодавно приєдналися до ЄС), посади вищих посадових осіб Національного банку України не є належним чином захищеними від політичного тиску через існування відповідних законодавчих інструментів.

Так, відповідно до статті 85 Конституції України, статті 18 Закону України «Про Національний банк України», Голова Національного банку України призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України строком на п’ять років. Відповідно, термін перебування Голови на посаді не довший за термін повноважень Президента, а тому може співпадати з виборчими циклами, що посилює вплив політичного чинника під час призначення Голови Національного банку України. Крім того, серед підстав дострокового звільнення Голови Національного банку України Закон передбачає відставку за політичними мотивами, за поданням Президента в межах його конституційних повноважень. При цьому Конституція України не передбачає підстав для внесення Президентом України до Верховної Ради України подання щодо звільнення з посади Голови Національного банку України.

Крім того, Закон України «Про Національний банк України» не визначає структурних підрозділів, які забезпечують банківський нагляд, відсутні кваліфікаційні вимоги до їхніх керівників, строк перебування на посаді.

Невирішеною проблемою залишається небажання банків надавати правдиву інформацію клієнтам про свій фінансовий стан, рівень ризику та наявність певних проблем, особливо це питання загострилося в період жорсткої конкуренції банків. Тому, насамперед, ця проблема повинна вирішуватися на державному рівні, саме Національним банком України, який повинен займатися розкриттям даної інформації, що надасть можливість клієнтам спостерігати за динамікою розвитку сучасного банківського бізнесу [2, с. 46].

Для зміцнення довіри до банківського сектору необхідно запровадження Національним банком України «інформаційно-відкритого» нагляду, що дасть змогу захистити інтереси вкладників, а також опосередкованого захисту інших банків. Запровадження такого нагляду сприятиме збільшенню привабливості банківського сектору, адже зменшиться можливість анулювання ліцензій банків внаслідок упередженої думки недобросовісних працівників органів нагляду, що в свою чергу, зробить оцінку надійності банку рейтинговими оцінками достовірнішою [1].

Якщо говорити про методи, які застосовує Національний банк України при здійсненні нагляду та регулюванні, то вони є досить різноманітними, але перебувають на сьогоднішній день у проміжному етапі: між формальним методом та змістовим. Проте, необхідно зазначити, що наглядові органи не завжди вчасно помічають проблеми банків, свідченням чого була кризова ситуація в Промінвестбанку, яка виникла на початку жовтня 2008 року і не була вчасно помічена наглядовим органом. Таким чином, перед законодавцями лежить завдання допомогти наглядовому органу перейти на якісно вищий рівень роботи через реорганізацію процесу нагляду та вдосконалення законодавства.

В доктрині банківського права також існує така проблема банківського регулювання, як визначення співвідношення понять «банківське регулювання» та «банківський нагляд». На нашу думку,  поняття «банківське регулювання» є більш широким і включає в себе як структурний елемент банківський нагляд. Оскільки, відповідно до Закону України «Про Національний банк України», банківське регулювання – це одна із функцій Національного банку, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду та відповідальність за порушення банківського законодавства.

Отже, банківське регулювання в України має ряд проблем, що виникають через недоліки нормативно-правової регламентації банківської системи. Проте, авторське бачення даної ситуації є таким, що нічого катастрофічного в вищевказаних проблемах немає, оскільки банківська система України перебуває на етапі формування. Тому, завдяки вдалій законодавчій діяльності Верховної Ради України, нормотворчій діяльності Кабінету Міністрів України та Національного банку України в подальшому є можливість вирішення даних проблем банківського регулювання в Україні.

Список використаних джерел:

1. Губарев К. Банківський нагляд : теорія та практика : [Електронний ресурс] / К. Губарев. – Режим доступу : http://www.yur- gazeta.com/oarticle/1546/.
2. Дяконова І. І. Особливості сучасного стану державного регулювання банківської діяльності / Дяконова І. І., Мордань Є. Ю. // Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України : зб. наук. праць / Державний вищий навчальний заклад «Українська академія банківської справи Національного банку України». – Суми : ДВНЗ «УАБС НБУ», 2011. – Вип. 31. − С. 46.
3. Колесник О. О., Журавльова Т. О. Проблеми банківського регулювання та нагляду в контексті нових вимог Базельської конвенції / Вісник Дніпропетровського університету. – 2012, том 2, № 10/1. – С. 90.
4. Кузнєцова Л.В. Проблеми регулювання банківської діяльності в умовах світової фінансової кризи. / Л.В. Кузнєцова // Управління у сфері фінансів, страхування та кредиту : тези доповіді всеукраїнської науково-практичної конференції, 8-10 листоп. 2007 р. − Л. : Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2009. − С. 102-103.
5. Розвиток банківської системи України / За ред. д-ра екон. наук О.І. Барановського. – К.: Інт екон. та прогнозув., 2008. – С. 386.
6. Хаб’юк О. Банківське регулювання та нагляд через призму рекомендацій Базельського комітету: Монографія. – Івано-Франківськ: ОІППО; Снятин: ПрутПринт, 2008. – С. 144.

Ключові слова: Національний банк України, фінансово-економічна криза, антикризові заходи, грошово-кредитна політика, банківська криза.

The work carries out research on the theoretical foundations of anti-crisis measures of the National Bank of Ukraine, evaluation of anti-crisis measures of the National Bank of Ukraine in the current conditions of economic reform. The author gives recommendations for improving efficiency of anti-crisis measures of the National Bank of Ukraine.

Keywords: National Bank of Ukraine, economic crisis, anti-crisis measures, monetary policy, banking crisis.

Постановка проблеми. Світова фінансово-економічна криза, розпочавшись у США, охопила й інші країни, в тому числі і Україну, ставши серйозною загрозою не тільки для розвитку фінансового, але і реального сектору її економіки. Головним інститутом, на якого покладалися завдання щодо врегулювання розвитку кризових процесів та нейтралізацію їхніх наслідків для економіки, став Національний банк України.

Як центральний банк країни, Національний банк проводив антикризові заходи, застосовуючи основні інструменти грошово-кредитної політики, які через трансмісійний механізм впливали на макро- і мікрорівень розвитку України, зменшуючи негативний вплив розгортання кризових явищ, що і зумовлює актуальність цього дослідження.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Антикризову політику Національного банку України в контексті проведення ним грошово-кредитної політики досліджували Б.П. Адамик, Т.С. Бакуліна, О.В. Дзюблюк, Б.С.Івасів, В.В. Коваленко, В.І. Міщенко, М.Ф. Пуховкіна, М.І. Савлук, А.М. Мороз, О.І. Береславська та багато інших науковців, проте суть антикризових заходів Національного банку України та їхній вплив на процеси в економіці країни потребують більш глибокого вивчення.

Мета дослідження полягає у визначенні шляхів підвищення ефективності антикризових заходів Національного банку України на основі вивчення теоретичних та оцінки практичних аспектів досліджуваної проблематики. Для досягнення поставленої мети необхідно виконати наступні завдання: дослідити теоретичні основи антикризових заходів Національного банку України, оцінити антикризові заходи Національного банку України та запропонувати шляхи підвищення ефективності антикризових заходів Національного банку України.

Виклад основного матеріалу. В період фінансової кризи, економічної нестабільності Національний банк України за допомогою механізму грошово-кредитної політики здійснює антикризове регулювання. Проте на сьогодні в українській економічній науковій літературі фактично відсутнє трактування таких понять як «антикризові заходи» та «антикризова політика».

Виходячи з того, що основним напрямом діяльності НБУ є проведення монетарної політики, пояснимо сутність антикризової політики НБУ: антикризова політика – це комплекс заходів у сфері грошового обігу, валютного регулювання та банківській системі, спрямованих на мінімізацію та ліквідацію фінансово-економічної нестабільності у країні, а також усунення її негативних наслідків для економіки.

У Законі України про НБУ це поняття трактується як комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на забезпечення стабільності грошової одиниці України через використання визначених Законом засобів та методів [1].

Існують різні методи монетарної політики, що їх НБУ використовує для стабілізації економічної ситуації (рис.1).

Рис. 1. Методи грошово-кредитної політики Національного банку України

*Побудовано автором на основі джерела [1].

Фінансова криза 2008 – 2009 рр. наочно продемонструвала неефективність наявних методів державного регулювання фінансового сектору України, а також вказала на помилковий вектор розвитку системи державного регулювання і нагляду.

Для НБУ першочерговим завданням антикризової політики стало підтримання ліквідності банківської системи на належному рівні, яке здійснювалося через рефінансування комерційних банків або через мобілізацію коштів у випадку надлишкової ліквідності. Проаналізуємо, яким чином змінювалася ліквідність банківської системи України, шляхом співставлення обсягів депонування кошті та кредитування банками протягом 2008 – 2011 рр. Співвідношення обсягів депозитів та кредитів банків України відображено нижче (табл. 1).

Як бачимо, співвідношення депозитів та кредитів у банківській системі України протягом 2008 – 2011 рр. було найменшим у кризові 2008 – 2009 рр. і становило 0,49 і 0,46 відповідно. Проте у 2010 році відбулася стабілізація фінансово-економічних процесів в економіці загалом та банківському секторі зокрема, і це співвідношення становило 0,57. Далі, у наступному 2011 році воно знову зросло до 0,62. Очевидно, що на ліквідність банківської системи впливали, в основному, обсяги залучених депозитів банківськими установами.

Таблиця 1

Співвідношення обсягів депозитів та кредитів банківської системи України за 2008 – 2011 рр.

*Джерело: [5].

Основним методом, який використовував НБУ для підтримання належного рівня ліквідності банківської системи, стало рефінансування комерційних банків (рис. 2). У час розвитку фінансової кризи у 2008 р. обсяги рефінансування були досить значними (169,5 млрд. грн.) і перевищували обсяги мобілізації коштів, що свідчило про низький рівень ліквідності банківського сектору, яка підтримувалася шляхом рефінансування банків.

У 2009 році з метою стримування тенденції до прискореного зростання ліквідності та забезпечення рівноваги на грошово-кредитному ринку Національний банк України посилив мобілізаційні акценти в своїх операціях з регулювання ліквідності банків. Це виявлялося в зменшенні обсягу операцій з рефінансування банків до 64,4 млрд. грн., при чому обсяги мобілізації коштів у 2009 році перевищували обсяги рефінансування і становили 96,7 млрд. грн.

Рис. 2. Рефінансування комерційних банків та мобілізація коштів Національним банком України протягом 2008 – 2011 рр.

*Джерело: [5].

Функціонування банківської системи України в 2010 році відбувалося в умовах профіциту ліквідності. Враховуючи це, з метою забезпечення рівноваги на грошово-кредитному ринку Національний банк України протягом року постійно проводив мобілізаційні операції, загальний обсяг яких становив 248,1 млрд. грн. На фоні широкомасштабного проведення мобілізаційних операцій обсяги підтримки ліквідності через надання нових кредитів рефінансування були незначними і становили лише 5,2 млрд. грн.

Наступний 2011 р. характеризувався нормальним рівнем ліквідності, про що свідчили обсяги операцій з рефінансування банків у цьому році, які становили 28,8 млрд. грн., при цьому обсяги мобілізації коштів були майже на рівні обсягів рефінансування.

Проаналізуємо, які інструменти рефінансування було використано НБУ протягом 2008 – 2010 рр. (табл. 2).

Таблиця 2

Динаміка обсягу операцій з рефінансування банків Національним банком України у 2008 – 2010 рр.

*Джерело: [3].

Найбільший обсяг рефінансування комерційні банки України отримали від НБУ у кризовий 2008 р. Наступний 2009 рік характеризувався суттєвим зниженням обсягів рефінансування (105,09%). Так як на аналізований рік припав пік кризи, то значною часткою у структурі характеризувалися стабілізаційні кредити, обсяги яких у порівнянні з попереднім періодом зросли на 27,45%. Також НБУ продовжував надавати кредити овернайт, обсяги яких у 2009 р. порівняно з 2008 р. скоротилися на 86,13%.

При стабілізації банківської системи у 2010 році обсяги рефінансування стали ще меншими і становили лише 5,16 млрд. грн., скорочення було значним – 91,99%. В основному політика НБУ щодо рефінансування банків спрямовувалася на надання стабілізаційних кредитів з метою підтримання позитивних тенденцій у банківському секторі. Проте і їхні обсяги скоротились на 92,67% і становили всього 3,44 млрд. грн. Обсяги довгострокових кредитів також зменшились на 41,32%, так само, як і тендерні кредити (63,71%), кредити овернайт (98,59%) та пряме репо (76,6%).

Окрім грошово-кредитного ринку, регулювання потребував і валютний ринок України, а девальвація національної валюти потребувала втручання НБУ (рис. 3).

У 2009 році відбувалося різке коливання курсу гривні до долара США на міжбанківському валютному ринку. Починаючи з лютого, гривня почала різко девальвувати, проте влітку курс національної валюти відносно стабілізувався. Девальваційний тиск на гривню відновився у вересні, але до кінця року НБУ вдалося стабілізувати ситуацію. У 2010 р. та наступному коливання курсу гривні були набагато помірнішими, ніж у 2009 р. Причому у порівнянні з 2010 р., у 2011 р. гривня знову девальвувала, проте її курс залишався стабільним.

Рис. 3. Динаміка середньозваженого курсу гривні до долара США на міжбанківському валютному ринку України протягом 2009 – 2011 рр.

*Джерело: [5].

Протягом 2009 – 2011 рр. Національний банк України проводив монетарну політику, яка була спрямована на зниження темпів інфляції, проте фіскальна політика уряду характеризувалася нарощуванням обсягів бюджетного дефіциту, особливо у 2009 – 2010 рр. (табл. 3).

Дані таблиці показують, що уряд проводив стимулювальну фіскальну політику, яка суперечила антиінфляційній політиці НБУ, про що свідчили значні обсяги бюджетного дефіциту, який у 2010 р. зріс на 74,64% (Зведений бюджет) та на 64,27% (Державний бюджет).

Таблиця 3

Динаміка показників дефіциту Зведеного та Державного бюджету України протягом 2009 – 2011 рр.

*Джерело: [5].

Таким чином, можна сказати, що грошово-кредитна політика НБУ та фіскальна політика уряду була скоординованою лише у 2011 році.

При борговому фінансуванні бюджетного дефіциту, як це спостерігалося у 2009 – 2011 рр., ставки процента зростали найбільше в тому випадку, коли сполучаються стимулювальна фіскальна й антиінфляційна грошово-кредитна політики. Боргове фінансування бюджетного дефіциту збільшувало попит на гроші, в той час як НБУ обмежував їхню пропозицію. Таке поєднання заходів економічної політики стимулювало зростання процентних ставок і, відповідно, зменшення інвестицій в економіку.

Шляхи вдосконалення грошово-кредитної політики Національного банку України передбачають здійснення заходів у двох взаємопов’язаних напрямах – стабілізація національної валюти та стабілізація банківської системи, що передбачають ряд заходів спрямованих на відновлення довіри населення до банківського сектору. Також в межах монетарної політики для поліпшення проведення валютної політики рекомендується утримувати курс гривні на стабільному рівні за рахунок введення обмежень у вигляді валютного коридору.

Окрім того, сьогодні більшість країн у рамках національної грошово-кредитної політики значну увагу приділяють показнику інфляції (інфляційне таргетування). Тому ми рекомендуємо для Національного банку України теж почати застосовувати такий метод контролю інфляційних процесів в країні. Також, на основі вивчення досвіду зарубіжних країн у боротьбі з кризою, ми пропонуємо такі напрями дій для Національного банку як підтримка фінансових інститутів і фінансових ринків, стимулювання економічного попиту і зниження податків та захист населення від безробіття [2; 4].

Іншим шляхом удосконалення монетарної політики є розробка антикризового менеджменту на рівні НБУ, мета якого полягає у попередженні та захисті від руйнівного впливу кризи всіх банків країни, а його інструменти спрямовуються як на окремі банківські установи, так і на всю банківську систему.

Висновки. Грошово-кредитна політика Національного банку України не завжди була ефективною, тому необхідно необхідне її поліпшення за рахунок впровадження антикризового менеджменту на рівні НБУ, стабілізації національної валюти , банківського сектору та інфляційних процесів на основі вивчення зарубіжного досвіду протидії фінансовим кризам.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про Національний банк України» за станом на 20.05.1999 р. – [Електронний ресурс]. – Доступно з http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/679-14.
2. Нагайчук Н.Г. Систематизація заходів подолання фінансової кризи: світовий досвід / Н.Г. Нагайчук // Фінансово-кредитна діяльність: проблеми теорії та практики: Збірник наукових праць. Вип. 1 (10). Науково-практичне видання. – Харківський інститут банківської справи УБС НБУ, 2010. – C. 298–305.
3. Річний звіт Національного банку України за 2010 рік [Електронний ресурс]  – К.: Національний банк України. – 2011. – 238 с. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua/doccatalog/document?id=77106.
4. Семенова Ю.С. Таргетування інфляції: світовий досвід та можливості застосування в Україні / Ю.С. Семенова // Формування ринкових відносин в Україні. – 2008 . – №1 . – С.10-14.
5. Національний банк України : Згруповані статистичні дані [Електронний ресурс].  – Режим доступу: http://www.bank.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id =65162&cat_id=36674.



Для вітчизняної правової науки розробка проблем валютного контролю є одним із пріоритетних напрямів наукового пошуку, свідченням чого є першочергові завдання щодо забезпечення монетарної та валютно-курсової стабільності, які полягають у необхідності законодавчого забезпечення вдосконалення системи валютного регулювання, тим самим і встановлення чіткого механізму відповідальності.

Ключові слова: валюта, валютні відносини, валютний контроль, відповідальність, резиденти, нерезиденти, Національний банк України.

The research of responsibility for violation of national currency legislation is given in this article.

The research of problems of the currency control is one of the priority directions of the scientific search for soviet legal science, the certificate of which are the initial terms in relation of providing the monetary and currency-course stability, which are based on the necessity of the legislative providing of perfection of the system of currency adjusting,and the same as the establishment of clear mechanism of responsibility.

Keywords: a currency, the currency relations, a currency control, a responsibility, the residents, the non-residents, the National bank of Ukraine.

Чинне законодавство України передбачає різні види юри­дичної відповідальності службових осіб та громадян, винних у порушенні правил про валютні операції: кримінальну, адміністративну, господарсько-правову і матеріальну відповідальність.

Найбільш суворим видом юридичної відповідальності є кримінальна відповідальність, що характеризується жорстоки­ми заходами державного впливу, які застосовує суд за скоєні валютні злочини (підроблення іноземної валюти, контрабан­да, приховування валютної виручки). [6]

Відповідно до ст. 207 Кримінального кодексу України:

1) умисне ухилення службових осіб підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності або осіб, які здійснюють господарську діяльність без створення юридичної особи, від повернення в Україну у передбачені законом строки виручки в іноземній валюті від реалізації на експорт товарів (робіт, послуг), або інших матеріальних цінностей, отриманих від цієї виручки, а також умисне приховування будь-яким спо­собом такої виручки, товарів або інших матеріальних ціннос­тей — карається штрафом від шестисот до тисячі неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян або виправними робота­ми до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років;

2) ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змо­вою групою осіб, а також умисне ухилення від повернення ви­ручки в іноземній валюті, товарів або інших матеріальних цінностей, отриманих від цієї виручки, або умисне прихову­вання будь-яким способом такої виручки, товарів або інших матеріальних цінностей у великих розмірах, якщо ця виручка та інші цінності в тисячу і більше разів перевищують неопо­датковуваний мінімум доходів громадян — караються обме­женням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавлен­ням волі на строк до трьох років;

3) дії, передбачені частинами І або II ст. 207 КК України, якщо вони вчинені в особливо великих розмірах (виручка та інші цінності у три тисячі і більше разів перевищують неопо­датковуваний мінімум доходів громадян), — караються поз­бавленням волі на строк від трьох до семи років. [2]

Статтею 208 КК України (незаконне відкриття або вико­ристання за межами України валютних рахунків) передбачено:

1) незаконне, з порушенням встановленого законом поряд­ку, відкриття або використання за межами України валютних рахунків фізичних осіб, вчинене громадянином України, що постійно проживає на її території, а так само валютних рахунків юридичних осіб, які діють на території України, вчине­не службовою особою підприємства, установи чи організації або за її дорученням іншою особою, а також вчинення зазна­чених дій особою, яка здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, — караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк від двох до чотирьох років, з конфіскацією валютних цінностей, що знаходяться на зазначе­них вище рахунках;

2) ті самі дії, вчинені повторно, або за попередньою змо­вою групою осіб, — караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні по­сади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією валютних цінностей, що знаходяться на за­значених вище рахунках. [2]

Правопорушення у сфері валютних відносин передбачає також адміністративну відповідальність. У ст. 162 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено, що незаконні скуповування, продаж, обмін, використання ва­лютних цінностей як засобу платежу або як застави — тягнуть за собою попередження або накладення штрафу від 30 до , 44 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією валютних цінностей. [3]

Важливу роль у правильному використанні валютних цінностей відіграє інститут матеріальної відповідальності працівників. Збитки, заподіяні підприємству, установі, організації працівниками, які виконують валютні операції і є винними у розкраданні, знищенні (псуванні), нестачі або наднормативних їх втратах, якщо вони допущені внаслідок халат­ності в роботі, порушень спеціальних правил, інструкцій, а також заборгованість працівників підприємству, установі, організації в разі неповернення в установлений строк авансу, виданого в іноземній валюті на службове відрядження, госпо­дарські потреби, або в інших випадках нездачі іноземної валю­ти, одержаної у підзвіт, стягуються з працівників у сумі, еквівалентній потрійній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним кур­сом НБУ на день виявлення завданих збитків або на день по­гашення працівниками заборгованості. [6]

За здійснення комерційними банками або кредитно-фі­нансовими установами операцій з валютними цінностями, пе­редбачених п. 2 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», без одержання генеральної ліцензії НБУ передбачається накладення штрафу в сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій, з виключенням банку з Дер­жавного реєстру банків або без такого виключення. [1]

За здійснення резидентами і нерезидентами операцій з ва­лютними цінностями, що потребують одержання ліцензій НБУ, згідно з п. 4 ст. 5 зазначеного Декрету, без одержання індивідуальної ліцензії НБУ передбачається накладення штра­фу в сумі, еквівалентній сумі зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій за винятком:

• вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ;
• вивезення, переказу і пересилання за межі України фізичними особами — резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;
• платежів в іноземній валюті, що здійснюються резиден­тами за межі України на виконання зобов’язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за ви­нятком оплати валютних цінностей;
• платежі в іноземній валюті за межі України у вигляді відсотків за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвес­тицій;
• вивезення за межі України іноземної інвестиції в іно­земній валюті, раніше здійсненої на території України, у разі припинення інвестиційної діяльності;
• відкриття фізичними особами — резидентами рахунків в іноземній валюті на час перебування їх за кордоном;
• відкриття кореспондентських рахунків уповноважени­ми банками за межами України;
• відкриття у закордонних банках рахунків в іноземній валюті дипломатичними, консульськими, торговельними та іншими офіційними представництвами України за кордоном, які мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також філіями та представництвами підприємств і організацій України за кор­доном, що не здійснюють підприємницької діяльності. [1]

За торгівлю іноземною валютою банками та іншими фі­нансовими установами без одержання ліцензії НБУ та (або) з порушенням порядку й умов торгівлі валютними цінностями на міжбанківському валютному ринку України, встановлених НБУ, передбачається накладення штрафу у сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій, з виключенням банку з Державного реєстру банків або без такого виключення.

Передбачена відповідальність за невиконання уповноваже­ними банками зобов’язань щодо:

— купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютно­му ринку України за дорученням і за рахунок резидентів з метою забезпечення виконання зобов’язань резидентів, які випливають зі змісту абзаців 4, 5, 6 підпункту «а» п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», передбачає позбавлення генеральної ліцензії НБУ на право здійснення валютних опе­рацій або накладення штрафу у розмірі 25 відсотків від суми (вартості) іноземної валюти, що була зафіксована у дорученні резидента. Штраф сплачується у валюті України за обмінним курсом НБУ на день складання відповідного протоколу пору­шення валютного законодавства. [1]

За нездійснення уповноваженими банками функцій агента валютного контролю передбачається позбавлення генеральної ліцензії НБУ на право здійснення валютних операцій або штраф у розмірі 25% від суми (вартості) валютних операцій, здійснених резидентами і нерезидентами через ці банки з пору­шенням чинного законодавства, або від суми валютних опе­рацій, про які уповноважений банк зобов’язаний був поінфор­мувати відповідні державні органи.

У разі використання у розрахунках іноземної валюти штраф сплачується у валюті України за обмінним курсом НБУ на день складання відповідного протоколу порушення валют­ного законодавства.

За нездійснення уповноваженими банками функцій агента валютного контролю в частині своєчасного інформування у випадках та в порядку, встановлених законодавством, у тому числі нормативно-правовими актами НБУ, відповідних дер­жавних органів про порушення резидентами і нерезидентами законодавства, пов’язаного з проведенням ними валютних операцій, передбачається штраф у розмірі 5% від суми (вар­тості) валютних операцій, про які уповноважений банк зі вста­новленим порядком зобов’язаний був проінформувати відповідні державні органи. [4;461-462]

У разі притягнення уповноваженого банку до відповідаль­ності за порушення вимог п. 2 ст. 13 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і ва­лютного контролю» розмір одного штрафу не може перевищувати одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду.

За здійснення розрахунків між резидентами і нерезидента­ми в межах торговельного обороту без участі уповноваженого банку або розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України без одержання індивідуальної ліцензії НБУ передбачається накладення штра­фу на резидента в розмірі, еквівалентному сумі валютних цінностей, що використовувались при розрахунках, перерахо­ваній у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій (при розрахунках у валюті України — на суму таких розрахунків). [1]

Якщо нерезиденти мають на території України представ­ництва, яким відкрито рахунки типу «Н» або типу «П» у валюті України, то здійснення розрахунків у валюті України через ці рахунки між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту не потребує індивідуальної ліцензії НБУ. Використання іноземної валюти у зазначених розрахун­ках за участю таких представництв є використанням іноземної валюти як засобу платежу на території України і потребує індивідуальної ліцензії НБУ.

За невиконання резидентами вимог щодо строків та поряд­ку декларування валютних цінностей та іншого майна перед­бачається така відповідальність:

• за порушення строків декларування — штраф у розмірі од­ного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кож­ний день порушення;
• за порушення порядку декларування — штраф у роз­мірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Порушенням порядку декларування є подання недо­стовірної інформації або викривлення даних, що відображу­ються у відповідній декларації, якщо такі дії свідчать про при­ховування резидентами валютних цінностей та майна, що пе­ребувають за межами України.

За неподання або несвоєчасне подання резидентами України декларації (за відсутності валютних цінностей та майна за межами України) не передбачається застосування фінансових санкцій.

Несвоєчасне надання, приховування або викривлення вста­новленої Національним банком України звітності про валютні операції передбачає накладення штрафу в розмірі 20 неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян.

Одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів без реєстрації договорів передбачає накла­дення штрафу до резидентів у сумі, еквівалентній одному відсотку розміру одержаного кредиту чи позики і перерахо­ваній у національну валюту України за офіційним курсом Національного банку України на день одержання кредиту, по­зики, з подальшою обов’язковою реєстрацією зазначених до­говорів. Штрафні санкції застосовуються в кожному випадку порушення.

Санкції, передбачені ст. 2 Указу Президента України «Про врегулювання порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства» від 27 червня 1999 р., п. 2 ст. 16 Декрету, застосовуються НБУ до банків та інших фінансово-кредитних установ, а органами державної податкової служби — до інших резидентів і нерези­дентів України. [4;461]

У разі виявлення порушень валютного законодавства з боку банків або фінансово-кредитних установ уповноважени­ми працівниками НБУ складається протокол, який вручається керівникові (посадовій особі, яка виконує його обов’язки) банку або фінансово-кре­дитної установи, чи їх відокремленого структурного підрозділу, де безпосередньо здійснювалась відповідна перевірка. За кожним випадком порушення, що виявлено під час однієї перевірки, складається окремий протокол, до якого обов’язково додаються інші документи, які свідчать про факти порушень. Якщо під час реалізації одного договору було здійснено кілька однотипних порушень валютного законодавства, то допускається складання одного протоколу за умови, що загальна сума штрафу від цього не зміниться. Після скла­дання протоколу уповноважені працівники НБУ зобов’язані запропонувати особі, якій вручено цей протокол, надати пояс­нення за кожним фактом порушення.

Підставою для застосування НБУ і його територіальними управліннями вказаних вище санкцій можуть бути матеріали перевірок, що здійснюються уповноваженими працівниками:

• центрального апарату та територіальних управлінь НБУ;
• державних органів валютного контролю;
• державних контрольних і правоохоронних органів, які не належать до органів валютного контролю. [5;58-59]

У разі виявлення державними органами валютного контро­лю та державними контрольними і правоохоронними органа­ми порушення банками або фінансово-кредитними установа­ми валютного законодавства складається акт чи довідка про перевірку, які разом із копіями документів, що підтверджують факт порушення, надсилаються до територіальних управлінь НБУ за місцем проведення зазначених перевірок. Уповнова­жені працівники територіальних управлінь НБУ здійснюють аналіз отриманих матеріалів та в разі наявності складу право­порушення здійснюють певні дії (складають протокол, який вручається керівникові банку).

У разі відсутності в комплекті матеріалів, що надходять до НБУ, документів, які підтверджують факт порушення, уповно­важені працівники НБУ зобов’язані здійснити додаткову перевірку отриманої інформації на місці.

Матеріали про порушення валютного законодавства за­лежно від суми штрафу розглядають та приймають рішення про застосування санкцій:

• до 10 тис. доларів США — начальники територіальних управлінь НБУ;
• до 50 тис. доларів США — директор Департаменту ва­лютного контролю та ліцензування НБУ;
• до 100 тис. доларів США — Голова НБУ та його за­ступники.

Санкції у вигляді позбавлення ліцензії, виключення з Дер­жавного реєстру банків, застосування штрафу, що перевищує суму (вартість), еквівалентну 100 тис. доларів США, перерахо­вану у валюту України за обмінним курсом НБУ на день скла­дання відповідного протоколу порушення валютного законодавства, застосовуються виключно на підставі постанови Правління НБУ. [4;463]

Постанова про притягнення до відповідальності за пору­шення правил валютного законодавства складається за вста­новленою формою, підписується відповідною службовою осо­бою та надсилається територіальними управліннями НБУ по­рушнику, який протягом 5 днів після її отримання має перера­хувати суму штрафу до Державного бюджету України.

У разі несплати комерційним банком або фінансовою уста­новою штрафу в зазначений строк постанова про притягнення їх до відповідальності підлягає примусовому виконанню орга­нами державної виконавчої служби за місцем знаходження по­рушника в порядку, визначеному чинним законодавством України.

В окремих випадках, з метою захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності комерційних банків, пос­тановою Правління НБУ для уповноважених банків може бути встановлений інший строк сплати штрафів (а не 5 днів), проте він не може перевищувати двох років. Зменшення розмірів сум штрафних санкцій є неприпустимим. Постанова про притягнення до відповідальності може бути оскаржена в судовому порядку.

Відповідачем у такому разі виступає Національний банк України. Оскарження постанови не припиняє її виконання. Щодо дій відповідальних службових осіб НБУ про порушення ними валютного законодавства, то вони можуть бути оскар­жені в Правління НБУ або в судовому порядку. [6]

Отже, вивчивши нормативні акти, які регулюють відповідальність за порушення валютного законодавства, можна зробити висновок, що існує досить широкий перелік санкцій, які застосовуються до суб’єктів валютних відносин в Україні. Проте, варто зазначити, що глобалізація економічних процесів, поглиблення міжнародного поділу праці, формування світового ринку та інтегрування національних господарств у світову економічну систему визначають істотне зростання ролі валютних відносин, а відтак і підвищують значення відповідних функцій держави з їх регулювання, що на практиці здійснюється у формі відповідної валютної політики, а отже і відповідним механізмом відповідальності за валютні порушення, які потребують постійного вдосконалення відповідно до вимог економічного розвитку.

Список використаних джерел

1. Декрет Кабінету Міністрів України Про систему валютного регулювання і валютного контролю: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=15-93
2. Кримінальний кодекс України: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2341-14
3. Кодекс України про адміністративні правопорушення: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=80731-10
4. Воронова Л. К. Фінансове право України: Підручник. – К.: Прецедент; Моя книга, 2006. – 601 с.
5. Рогаль-Левицька М. Л. Поняття об’єкта порушення законодавства з фінансових питань / Рогаль-Левицька М. Л. // Право України. – 2009. – № 1. – 250 с.
6. Костютенко О. А. Валютний контроль і відповідальність за порушення валютного законодавства: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.radnuk.info/pidrychnuku/bank-pr/270-kostytenko/4175-s-4——–.html

Анотація: У статті проводиться аналіз діяльності держави як суб’єкта публічного права у врегулюванні приватноправових відносин сторін договору банківського вкладу, а також проводиться аналіз причин та умов, що сприяють негативним процесам у цій сфері. Автором робиться спроба пошуку способів вирішення проблемних питань впливу держави на врегулювання приватноправових відносин сторін.

Annotation: In this article the author makes the analysis of the state influence on the private law relations between the parties of the deposit contract. Also the author makes the analysis of the maters and conditions that stimulate the negative processes in the private law connected with the state influence on them. The author tries to find the solution of the problems in the sphere of public and private contractual relations and their interaction.

Метою та завдання дослідження: є визначення ролі держави у врегулюванні правовідносин сторін, а також пошук шляхів вирішення проблемних питань пов’язаних з втручанням держави у врегулювання приватноправових відносин сторін договору банківського вкладу.

Досліджуючи місце держави та роль у врегулюванні договірних відносин слід розпочати з визначення сутності та співвідношення приватного та публічного права.

Правова думка тривалий час задовольнялась обмеженим розумінням різниці між публічним і приватним правом, яку можна визначити наступним чином: «публічне право це те, яке має на увазі користь (благо, інтерес) держави як цілого («ad statum rei romanae spectat»), а приватне право те, яке має на увазі інтереси, користь окремих осіб, індивідів як таких». З науковців, які притримувались даної мозиції можна виділити К.Ф. фон Савіньї, Арєнса, Меркеля, Шершеневича. (( Черепахин, Б.Б. К вопросу о частном и публичном праве: [Электронный ресурс] – Режим доступу: – [http://civil.consultant.ru/elib/books/22/1055.html] ))

Л.І. Петражицький у своїй теорії зазначає, що норми приватного права мають значення у справі захисту публічних інтересів. Будь-яке право може бути зведено до публічного інтересу, якщо взяти до уваги не ізольовані відносини, а всю сукупність однорідних відносин, той чи інший юридичний інститут. «Хіба той чи інший спосіб формування сім’ї, власності чи спадкування має значення для держави як цілого, – говорить І.А. Покровський, – і тим не менше, все це інститути цивільного права. Хіба не інтереси держави як цілого сповідує держава укладаючи договір поставки провізії для армії, яка захищає Вітчизну. І тим не менше, такий договір належить до сфери приватного, а не публічного» (( Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права: [Электронный ресурс] – Режим доступа: – [http://civil.consultant.ru/elib/books/23/page_4.html] ))

Державний інтерес, як випливає з вищевказаного, має невизначений і розмитий характер. Дуже важко визначити, що може бути державним інтересом для держави. Вочевидь завжди державним інтересом буде прагнення зменшити можливі негативні наслідки від певних процесів.

Відповідно до ч.1 ст. 1 Цивільного кодексу України, цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Правовідносини, які базуються на принципах юридичної рівності, вільному волевиявленні є приватноправовими. Свобода договору і обов’язок виконання сторонами умов договору є визнаними принципами договірного права в усьому світі. Приватноправові відносини є сферою юридичної децентралізації, де відсутній єдиний владний центр, здатний підпорядкувати своїй волі решту суб’єктів, і, в той же час, значній кількості громадян і організацій надана широка можливість регулювання відносин на власний розсуд, вибору того чи іншого варіанту поведінки з багатьох можливих, встановлення взаємних прав і обов’язків за обопільною згодою, а не в силу веління уповноважених органів державної влади. (( Алексеев С. С. Право. Азбука. Теория. Философия. Опыт комплексного исследования / Алексеев С. С. – М.: Издательская группа НОРМА – ИНФРА, 1998. – С. 41-47. ))

Відповідно до ч. 1 ст. 167 Цивільного кодексу України, держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Існує досить спірне питання: чому серед усього різноманіття аспектів взаємодії приватного та публічного в правовому регулюванні та, в цілому, в правовій дійсності, на перше місце поставлено саме проблему забезпечення публічного інтересу в приватному праві. Причина цього в тому, що. характер приватноправових відносин, їх змістовне наповнення, межі поширення та функціонування (що, в свою чергу, визначає особливості правового статусу, права, обов’язки, відповідальність суб’єктів даних відносин, діапазон юридичних можливостей для реалізації такими суб’єктами інтересів тощо) залежать від сфери дії та спрямованості публічно-правового регулювання. Сфера останнього залежить від таких чинників, як, наприклад, пріоритетні завдання держави протягом того чи іншого історичного періоду, цілі створення певного типу економічних відносин, тощо. Публічно правове регулювання може бути спрямоване на проникнення в увесь простір життєдіяльності суспільства та підпорядкування більшості правових інститутів своїм принципам. Але в будь-якому випадку, відносини приватного права охоплюють собою лише ті частини, що зазнають впливу публічного регулювання тільки незначною мірою. (( Кубко А. До питання про публічний інтерес при регулюванні приватноправових відносин / Кубко А. // Юридична Україна. – №2/2006. – С. 65 – 68. ))

На сьогоднішній день має місце дуалізм у визначенні статусу держави як суб’єкта приватноправових відносин. З одного боку держава підтримує позицію невтручання в договірні відносини сторін. З іншого боку, держава втручається шляхом нормативного регулювання договірних відносин. Виникає ситуація, коли держава в особі своїх органів втручається в договірні правовідносини сторін, які базуються на принципах приватного права задля певного суспільного блага. На нашу думку це благо є не чим іншим як спроба реабілітуватись за допущені помилки, не допустити руйнування системи.

Норми Конституції України встановлюють такі фундаментальні принципи, як визнання особистості вищою соціальною цінністю, взаємна відповідальність держави і громадян, спрямованість діяльності суспільства на реалізацію потреб його членів, рівноправність держави і недержавних утворень у приватноправових відносинах.

Загальновідомим є факт тривалого, глобального кредитування населення, що призвело до надання громадянам значних грошових сум, при цьому держава не втручалась у цей процес, хоча було очевидно, що може настати брак грошових коштів, оборот яких в банківській системі є настільки важливим для держави наскільки кровообіг для життєдіяльності організму людини, коли ж настав ризик стагнації чи взагалі руйнування всієї системи, Національним банком України (далі – НБУ), як регулятором банківської системи та гарантом її стабільності, прийнято Постанову від 11.10.08 р. № 319 «Про додаткові заходи щодо діяльності банків». ((Про додаткові заходи щодо діяльності банків: Постанова НБУ (не набрала чинності): [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cginreg=v0319500-08.))

Одним із ініційованих НБУ заходів забезпечення стабільності функціонування комерційних банків є вказівка банкам «Виконувати свої зобов’язання за всіма типами договорів із залучення коштів у будь-якій валюті лише в разі настання строку завершення зобов’язань, незалежно від категорії контрагентів» (п. 2.4 Постанови з урахуванням змін, внесених постановою Правління НБУ від 16.10.08 р. № 328 «Про внесення змін до постанови Правління Національного банку України від 11.10.08 р. № 319»). ((Про додаткові заходи щодо діяльності банків: Постанова НБУ (не набрала чинності): [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v0319500-08.))

Слід звернути увагу й на те, що згідно зі ст. 63 Закону України від 20.05.99 р. № 679-XIV «Про Національний банк України», НБУ не має права вимагати від банків виконання операцій та інших дій, не передбачених законами України та нормативними актами НБУ. Ст. 56 вищенаведеного Закону передбачено можливість оскарження нормативно-правових актів НБУ відповідно до законодавства України всіма зацікавленими особами, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує такий нормативно-правовий акт. ((Про Національний банк України: Закон України  від 20 травня 1999 року – Відомості Верховної Ради. – 1999. – №29. – Ст. 238. ))

Чи можна притягнути особу до відповідальності за невиконання обов’язків, які нав’язані (в нормативно-правових актах) стороні вже укладеного договору? Очевидно, що ні, адже необхідним елементом виконання обов’язку в договірному праві є згода особи, яка індивідуалізується у договорі.

Договір банківського вкладу за своєю юридичною конструкцією є одностороннім, тобто таким, що породжує обов’язки для однієї сторони –  банку. Вкладник не несе обов’язків за договором банківського вкладу. Але досить часто банки не виконують своїх обов’язків і при цьому, фактично не несуть відповідальності за протиправні дії.

Необхідно проаналізувати ситуацію, яка склалась навколо ПАТ «Західінкомбанк» та позицію держави, яка виступає в особі Національного банку України. Протягом 2009 року – лютого 2010 року у вищевказаному банку введено тимчасову адміністрацію, а з моменту закінчення тимчасової адміністрації і по сьогоднішній день, банк на законних підставах не виконує взяті на себе зобов’язання перед вкладниками. Так, ухвалою Господарського суду м. Києва від 12.02.10 по справі №6/104 за за позовом ВАТ «Не диверсифікований закритий венчурний корпоративний інвестиційний фонд «Інноваційні стратегії»» до Національного банку України за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору ПАТ «Західінкомбанк» про спонукання до виконання умов договору – застосовано заходи до забезпечення позову, а саме:

1. Заборонено Національному банку України та іншим особам вчиняти дії щодо задоволення вимог кредиторів ПАТ «Західінкомбанк», які пов’язані  зі стягненням на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення.

2. Заборонено Національному банку України та іншим особам вжиття заходів, спрямованих на забезпечення стягнення, на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення, відповідно до законодавства України, в тому числі списання грошових коштів з кореспондентських рахунків ПАТ «Західінкомбанк», стягнення неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання зобов’язань перед кредиторами та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), крім зобов’язань у межах лімітів, установлених органами управління ПАТ «Західінкомбанк». ((Ухвала Господарського суду м. Києва №6/104 від 12.02.10. – Архів прокуратури м. Луцька. ))

При цьому Національний банк взяв її до виконання і відома, тим самим визнавши її як законну.

Зрозуміло, що ПАТ «Західінкомбанк» зобов’язаний повернути грошові кошти за вкладами, однак ні НБУ, ні інвестори не зацікавлені в цьому, а це зволікання в свою чергу унеможливлює вчинення дій органами ДВС, за зведеним виконавчим провадженням, щодо стягнення з ПАТ «Західінкомбанк» грошових коштів колишнім вкладникам.

Окреслені ситуації наглядно вказують на умисні дії Національного банку України, щодо врегулювати ситуацію в фінансовому секторі шляхом протиправних дій.

Держава виступає як рівний суб’єкт поряд з усіма іншими у сфері приватного права, але в той же час чинить спроби втручання в приватно – правові відносини сторін договору як суб’єкт публічного права, ці дії є незаконними, але вимушеними – задля суспільного блага.

Юридичне регулювання в приватному праві повинне спрямовуватись не на забезпечення пріоритету одних інтересів над іншими, а на оптимальне співвідношення різних за своїм змістом і ступенем узагальнення інтересів, що відповідають сенсу і загальній спрямованості українського законодавства і цілої низки міжнародних норм. (( Червонюк В. И., Гойман – Калинский И.В. Согласование интересов как вид современных законодательных технологий / Червонюк В. И., Гойман – Калинский И.В // Государство и право. – 2004. – №8. – С. 32. ))

Отже, пропонуємо внести зміни в ч. 1 ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та викласти її частину в наступній редакції:  «Відносини банку з клієнтом регулюються договорами між клієнтом та банком, які не суперечать законам України, а в частині відносин не врегульованих договором – нормативно – правовими актами Національного банку України, законами, підзаконними актами».

Вважаємо, що необхідно внести зміни до Закону України «Про банки і банківську діяльність» відповідно до яких скасувати абз. 1 ст. 85 Закону, про те що Національний банк України під час здійснення тимчасової адміністрації має право повністю або частково на строк не більше ніж три місяці ввести мораторій на задоволення вимог кредиторів банку, так як ця норма є прямим втручанням держави у правовід сини сторін договору банківського вкладу.

Ключові слова: договір банківського вкладу, вплив держави на приватне право, депозит, вкладники, банківський вклад, Національний банк України, співвідношення приватного та публічного права, неповернення вкладів на вимогу.