студент 5 курсу НаУОА

Науковий керівник: Конопка Н. О.,

кандидат історичних наук, доцент

доцент кафедри міжнародних відносин

КИТАЙ В ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІЙ СТРАТЕГІЇ США ЗА ПРЕЗИДЕНТСТВА ДОНАЛЬДА ТРАМПА 2017 – 2021 РОКІВ

Анотація. Дослідження присвячене комплексному аналізу ролі Китаю у зовнішньополітичній стратегії Сполучених Штатів Америки за президентства Дональда Трампа (2017–2021 рр.). Висвітлюються основні напрями та особливості політики адміністрації США щодо КНР, яка характеризувалася різким загостренням відносин, проявленим через торговельні конфлікти, санкційний тиск, технологічну конкуренцію та протистояння навколо питань національної безпеки й захисту прав людини. Зазначено, що період президентства Трампа ознаменувався значним погіршенням американо-китайських відносин та переходом до політики відкритого стримування Китаю, що мало глобальні наслідки для міжнародної політики й економіки. Окрема увага приділяється впливу конфронтації між двома державами на інші країни, включаючи Україну. Автор формулює рекомендації щодо можливих стратегій адаптації зовнішньої політики країн-партнерів США в умовах подальшого розвитку американо-китайського протистояння.

Ключові слова: Трамп, зовнішня політика США, американо-китайські відносини, торговельна війна, економічні санкції, технологічна конкуренція, національна безпека, міжнародні відносини, стримування Китаю.

УДК 327(73:510)”2017/2021″

Paseka David Dmitrievich

5th year student of NaUOA

Supervisor: Konopka N. O.,

Candidate of Historical Sciences, Associate Professor

Associate Professor of the Department of International Relations

CHINA IN THE US FOREIGN POLICY STRATEGY UNDER PRESIDENT DONALD TRUMP (2017–2021)

Abstract. The study provides a comprehensive analysis of China’s role in the United States’ foreign policy strategy during Donald Trump’s presidency (2017–2021). It examines the main directions and distinctive features of the US administration’s policy towards China, characterized by a sharp deterioration of bilateral relations expressed through trade conflicts, economic sanctions, technological rivalry, and confrontation on issues related to national security and human rights. It is emphasized that Trump’s presidency marked a significant escalation in US-China relations, shifting toward a policy of overt containment of China, which had substantial implications for global politics and the economy. Particular attention is given to the impact of the US-China confrontation on other countries, including Ukraine. The author formulates recommendations regarding possible adaptation strategies for US partner countries’ foreign policy amid further developments in the US-China rivalry.

Keywords: Trump, US foreign policy, US-China relations, trade war, economic sanctions, technological rivalry, national security, international relations, containment of China.

Обґрунтування актуальності обраної проблеми. Актуальність дослідження американо-китайських відносин за президентства Дональда Трампа (2017–2021 рр.) визначається вагомістю впливу цих взаємин на глобальну політико-економічну ситуацію, яка сформувала нову архітектуру міжнародних відносин. Саме у цей період відбулось різке посилення конфронтації між США і Китаєм, яке проявилось у торговельній війні, введенні економічних санкцій, технологічних обмежень та суперечок навколо захисту прав людини. Це вплинуло на світові економічні процеси, змусило багатьох міжнародних гравців переглянути свої стратегії й адаптуватися до нових умов. Крім того, американо-китайське протистояння в технологічній сфері призвело до значних змін у питаннях кібербезпеки, цифрового суверенітету та контролю за потоками інформації. Вивчення цих аспектів дозволяє зрозуміти глибинні чинники нинішніх міжнародних конфліктів та прогнозувати подальші тенденції у відносинах між найбільшими державами світу, що має практичне значення для формування зовнішньополітичних стратегій інших країн, включаючи Україну.

Мета і завдання статті. Мета статті полягає у комплексному досліджені американо-китайських відносин у період президентства Дональда Трампа (2017–2021 рр.), визначенні причин та наслідків політичної, економічної й технологічної конфронтації між двома країнами, а також у прогнозуванні подальших тенденцій їх взаємодії на міжнародній арені. Для досягнення цієї мети у статті визначено такі завдання: проаналізувати основні напрями та динаміку змін у політиці США щодо Китаю протягом зазначеного періоду; виявити ключові фактори загострення американо-китайських відносин, зокрема у сферах торгівлі, інформаційних технологій та питань національної безпеки; оцінити вплив політики адміністрації Трампа на глобальну економіку й міжнародну політику; дослідити наслідки конфлікту для інших держав, у тому числі України; а також сформулювати рекомендації щодо потенційних напрямів розвитку подальших відносин між США та Китаєм.

Виклад основного матеріалу з обґрунтуванням отриманих наукових результатів.  Відносини між США та Китаєм за президентства Дональда Трампа (2017–2021) відзначалися значною мінливістю та напруженням, що супроводжувалося різкими змінами дипломатичної риторики та глибокими конфліктами економічного й політичного характеру. На початку свого президентства у 2017 році Трамп кинув виклик усталеній дипломатичній практиці, поставивши під сумнів принцип «єдиного Китаю», коли він провів телефонну розмову з президенткою Тайваню Цай Інвень. Проте вже у лютому 2017 року Трамп підтвердив, що США визнають політику «єдиного Китаю», стабілізувавши таким чином перше серйозне загострення у відносинах. У квітні того ж року, після двосторонньої зустрічі з лідером Китаю Сі Цзіньпіном у своїй резиденції Мар-а-Лаго, президент США заявив про значний прогрес у двосторонніх відносинах, хоча серйозні суперечності в торгівлі залишилися нерозв’язаними. Ця короткочасна стабільність була зруйнована вже у березні 2018 року, коли адміністрація Трампа ввела масштабні митні тарифи на китайські товари на суму понад 50 млрд доларів США у відповідь на звинувачення Китаю у викраденні інтелектуальної власності. Китай негайно відповів симетричними заходами, розпочавши повноцінну торговельну війну, яка ескалювала у липні 2018 року з введенням додаткових взаємних тарифів. У жовтні 2018 року віце-президент США Майк Пенс оголосив про суттєве посилення позиції Вашингтона, зазначивши, що США тепер розглядають Китай скоріше як конкурента, ніж партнера, критикуючи політику Пекіна в сфері торгівлі, безпеки та прав людини. [4]

Наприкінці 2018 року ситуація загострилася ще більше після арешту фінансового директора компанії Huawei Мен Ваньчжоу у Канаді за запитом США, що спровокувало дипломатичну кризу. Протягом 2019 року торговельні суперечки не припинялися. США посилили тиск, підвищивши мита на китайські товари на суму 200 млрд доларів, а також вперше з 1994 року офіційно оголосили Китай валютним маніпулятором. Конфлікт поглибився у політичній площині після того, як Трамп підписав закон, що підтримує демократичні протести в Гонконзі, що викликало жорстку відповідь Китаю. На початку 2020 року сторони підписали перший етап торговельної угоди, частково стабілізувавши економічні відносини. Однак COVID-19 суттєво загострила двосторонні суперечності, коли сторони почали обмінюватися звинуваченнями щодо відповідальності за поширення вірусу. Дипломатичне протистояння ще більше посилилося після взаємних санкцій, закриття консульств у липні 2020 року, та заяви держсекретаря Помпео про провал політики «залучення Китаю». Останні місяці адміністрації Трампа характеризувалися різким посиленням тиску на Китай: нові санкції були накладені на китайські компанії, державних посадовців, а також були введені обмеження на інвестиції та діяльність членів Компартії Китаю у США. На завершення президентства Трампа у січні 2021 року США офіційно визнали дії Китаю проти уйгурів у Сіньцзяні геноцидом, що стало безпрецедентним кроком і визначило подальший курс відносин. [3]

Американо-китайські відносини за президентства Д. Трампа охопленого періоду характеризувались помітним загостренням, що супроводжувалося численними викликами, конфліктами, гучними заявами та заходами економічного і політичного тиску з боку адміністрації США. Ключовою тенденцією цих відносин стала послідовна політика тиску на Китай у сфері економіки, торгівлі, інформаційних технологій та національної безпеки. Під керівництвом Дональда Трампа США активно використовували інструмент санкцій і тарифних обмежень проти китайських компаній та окремих посадовців. Зокрема, було введено масштабні санкції на компанії, пов’язані з китайськими військовими, а також обмеження на китайські мобільні застосунки, такі як TikTok та WeChat. Було заборонено проведення транзакцій з компаніями, які Міністерство оборони США визначило як «Комуністичні китайські військові компанії», що безпосередньо вплинуло на фінансові операції та інвестиційні стратегії багатьох інвесторів. Особливу увагу адміністрація Трампа приділяла питанням прав людини. У грудні 2017 року був підписаний виконавчий наказ №13818, що передбачав санкції щодо осіб, причетних до серйозних порушень прав людини та корупції, зокрема, вперше був санкціонований китайський посадовець за цими підставами. Окрім того, у 2020 році адміністрація Трампа жорстко відреагувала на прийняття Пекіном закону про національну безпеку в Гонконзі, визнавши, що місто втратило достатню автономію. Відповідно, США припинили екстрадиційні угоди, призупинили програму академічних обмінів Фулбрайта та ввели санкції проти ключових представників гонконзької адміністрації. [5]

В економічній площині були впроваджені суттєві торгові обмеження. Адміністрація США розпочала широкомасштабну торговельну війну, звинувативши Китай у маніпуляціях з валютою та у недобросовісних практиках, включаючи примусову передачу технологій та крадіжку інтелектуальної власності. Це призвело до серії взаємних торговельних обмежень та впровадження високих тарифів на імпорт продукції з Китаю, що стало знаковим етапом протистояння двох найбільших економік світу. Окремою сферою протистояння стали питання інформаційних технологій та комунікацій. У травні 2019 року адміністрація Трампа запровадила заходи щодо захисту ланцюгів постачання інформаційних технологій, особливо проти компанії Huawei, яка була додана до «чорного списку» через загрози національній безпеці США. Це призвело до серйозних наслідків для глобальних ланцюгів постачання електроніки та програмного забезпечення, особливо у сфері напівпровідників. Також варто зазначити посилення заходів у сфері контролю за діяльністю китайських медіа та дипломатів у США, що свідчило про глибоку недовіру Вашингтона до Китаю та прагнення адміністрації Трампа зменшити китайський вплив на внутрішню політику і громадську думку США. Отже, відносини між США та Китаєм у період президентства Дональда Трампа характеризувалися суттєвим погіршенням, переходом до прямого економічного протистояння, а також комплексними заходами у відповідь на загрози національній безпеці, технологічні виклики та порушення прав людини з боку Китаю. [1 ; 5]

Період президентства Трампа (2017–2021 рр.) характеризується значним загостренням американсько-китайських відносин, які набули форми повномасштабної торговельної війни. Конфлікт розгортався через кілька ключових напрямів, таких як введення тарифів, торговельні обмеження та санкції, що загострили протистояння двох провідних світових економік. Початок конфлікту припав на 2017–2018 роки, коли адміністрація Трампа використала низку юридичних механізмів, включаючи статтю 201 Закону про торгівлю 1974 року та статтю 232 Закону про розширення торгівлі 1962 року, щоб обмежити імпорт певних категорій товарів з Китаю та інших країн. Були введені “глобальні захисні” тарифи на імпорт сонячних панелей та пральних машин, що спричинило відповідні дії з боку Китаю, який запровадив антидемпінгові мита, наприклад, на імпорт сорго зі США. [1]

У квітні 2018 року США запровадили додаткові мита на сталь та алюміній під приводом загроз національній безпеці згідно з законом про розширення торгівлі (Section 232), що торкнулося імпорту з багатьох країн, зокрема, з ЄС, Канади та Мексики. Китай відповів власними тарифами на американські товари, такі як алюмінієвий брухт, свинина, горіхи та фрукти. Це значно поглибило конфлікт, створивши негативні наслідки для двосторонньої торгівлі. Ще більш значущим стало рішення США у 2018 році запровадити 25% тарифи на імпорт китайських товарів вартістю понад 50 мільярдів доларів через звинувачення Китаю в нечесних торговельних практиках щодо передачі технологій та інтелектуальної власності. Пекін відповів аналогічним обсягом тарифів на американську продукцію. Цей крок призвів до ескалації, коли Трамп у відповідь доручив підготувати список на додаткові 200 мільярдів доларів китайського імпорту, а згодом навіть погрожував поширити тарифи на весь обсяг імпорту з Китаю, що становив понад 500 мільярдів доларів на рік. [7]

У вересні 2018 року новий пакет американських тарифів почав діяти на товари загальною вартістю 200 мільярдів доларів, що охопило не тільки проміжні продукти, але й споживчі товари, такі як телефони та комп’ютери. Китай знову відповів тарифами на американські товари на суму 60 мільярдів доларів. У грудні того ж року було досягнуто тимчасової домовленості (“перемир’я”), яка зупинила подальше загострення конфлікту та залишила відкритими питання для подальших переговорів. Згодом у січні 2020 року було підписано “першу фазу” торговельної угоди між США та Китаєм, яка передбачала, що Китай купить додатково американських товарів на суму близько 200 мільярдів доларів протягом наступних двох років, проте більшість тарифів залишилися в силі, а фундаментальні питання субсидування та ролі державних підприємств у Китаї не були вирішені. Вплив цих торгових конфліктів був досить значним. Тарифи спричинили зростання витрат для американських компаній і споживачів, зменшення конкурентоспроможності багатьох секторів економіки Сполучених Штатів Америки та погіршення ситуації в глобальних ланцюгах постачання. Незважаючи на підписання угоди першої фази, Китай суттєво не виконав своїх зобов’язань щодо закупівель американських товарів, що засвідчило лише частковий успіх американської стратегії тиску. [6 ; 7]

Висновки. Американо-китайські відносини за президентства Дональда Трампа (2017–2021 рр.) вирізнялися безпрецедентним загостренням, яке призвело до суттєвої ескалації торговельних, економічних і політичних суперечностей. Обґрунтування актуальності дослідження цієї проблематики пов’язане з ключовою роллю конфлікту між двома найбільшими економіками світу у формуванні сучасного глобального політичного та економічного порядку. Торговельна війна між США і Китаєм у цей період не обмежувалася лише двостороннім протистоянням, а мала значні глобальні наслідки, впливаючи на міжнародні ринки, фінансові системи, технологічні ланцюги постачання та політичну стабільність. Уведення адміністрацією Трампа додаткових тарифів на китайські товари, звинувачення у маніпуляціях з валютою, звинувачення у крадіжці інтелектуальної власності та застосування масштабних економічних санкцій відобразили прагнення США змінити модель двосторонніх відносин і зменшити залежність від китайських технологій та товарів. Відповідні заходи Китаю також поглибили конфлікт, що мало далекосяжні наслідки для світових економічних процесів і спонукало багато країн переглянути свою економічну політику, орієнтуючись на зменшення ризиків від потенційних торговельних обмежень. Технологічний аспект конфлікту, особливо у сфері цифрових технологій, мобільних додатків та мереж зв’язку, став додатковим чинником ескалації, який продемонстрував стратегічну боротьбу двох країн за домінування в технологічному просторі та контроль над глобальними ланцюгами постачання. Важливим є також політичний вимір суперечки, який включав питання прав людини та територіальної цілісності, що набуло додаткового політичного й морального значення на міжнародному рівні. Таким чином, дослідження цих відносин за президентства Дональда Трампа є особливо актуальним для розуміння механізмів сучасної міжнародної конфліктології та для прогнозування подальших тенденцій у взаєминах між двома найбільшими економіками світу​.

Література

1. Aktar S. Trump 2.0 and the China Containment Strategy: Continuity or Change? -– Global Panorama. Global Panorama. URL: https://www.globalpanorama.org/en/2025/03/trump-2-0-and-the-china-containment-strategy-continuity-or-change-samim-aktar/
2. Bethany Allen-Ebrahimian. Special report: Trump’s U.S.-China transformation. URL: https://www.axios.com/2021/01/19/trump-china-policy-special-report
3. Gorodnia N. U.S. policy toward China under the administration of Donald Trump. American History & Politics: Scientific edition. 2021. No. 11. P. 46–56. URL: https://doi.org/10.17721/2521-1706.2021.11.4
4. Patil U., Anand V. America’s China Policy under the Trump Administration, 2017–2021: Perspectives from Mead’s Foreign Policy Traditions. Strategic Analysis. 2024. P. 1–16. URL: https://doi.org/10.1080/09700161.2024.2434377
5. Timeline of Executive Actions on China. Homepage | U.S.- China | Economic and security review commission. URL: https://www.uscc.gov/research/timeline-executive-actions-china-2017-2021
6. Timeline: U.S.-China Relations. Council on Foreign Relations. URL: https://www.cfr.org/timeline/us-china-relations
7. Trump’s Trade War Timeline: An Up-to-Date Guide. The Peterson Institute for International Economics (PIIE) is an independent nonprofit,. URL: https://www.piie.com/blogs/trade-and-investment-policy-watch/2018/trumps-trade-war-timeline-date-guide

студентка 1 курсу магістратури НаУОА

Науковий керівник: Матвійчук Н.В.,

кандидат історичних наук,

старший викладач

КУЛЬТУРНА ДИПЛОМАТІЯ УКРАЇНИ ЯК СКЛАДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

У статті досліджується трансформація культурної дипломатії України в умовах війни. Аналізується її роль як інструменту міжнародної комунікації, інформаційної безпеки та мобілізації міжнародної підтримки. Розглянуто виклики, пов’язані з відсутністю єдиної державної стратегії, слабкою координацією між державними та громадськими інституціями, недостатнім використанням цифрових технологій та необхідністю довготривалих міжнародних партнерств. Обґрунтовано необхідність інтеграції культурної дипломатії у загальну систему національної безпеки та запропоновано шляхи її подальшого розвитку, зокрема через цифровізацію та розширення міжнародної співпраці.

Ключові слова

Культурна дипломатія, національна безпека, м’яка сила, міжнародні відносини, стратегічні комунікації, інформаційна безпека, міжнародна співпраця, культурні інституції, протидія дезінформації.

Bobrovska K.U.

CULTURAL DIPLOMACY OF UKRAINE AS A COMPONENT OF NATIONAL SECURITY

The article explores the transformation of Ukraine’s cultural diplomacy in the context of war. It analyzes its role as a tool for international communication, information security, and mobilization of global support. The study examines challenges such as the absence of a unified state strategy, weak coordination between governmental and non-governmental institutions, insufficient use of digital technologies, and the need for long-term international partnerships. The necessity of integrating cultural diplomacy into the national security system is substantiated, and pathways for its further development are proposed, including digitalization and the expansion of international cooperation.

Keywords

Сultural diplomacy, national security, soft power, international relations, strategic communications, information security, international cooperation, cultural institutions, countering disinformation.

Постановка проблеми

Культурна дипломатія є невід’ємним інструментом зовнішньої політики держави, що використовується для зміцнення міжнародних відносин, підвищення впізнаваності національної культури та формування позитивного іміджу країни. В умовах російсько-української війни культурна дипломатія України набуває не лише традиційного значення, а й відіграє стратегічну роль у боротьбі за міжнародну підтримку, протидії дезінформації та збереженні національної ідентичності. Актуальність проблеми полягає у тому, що після початку повномасштабного вторгнення рф значення культурної дипломатії значно зросло, що спричинило активізацію її інструментів та механізмів. Це, у свою чергу, висунуло нові виклики, такі як необхідність ефективної комунікації із закордонною аудиторією, подолання російських наративів та інтеграція культурної дипломатії у державну безпекову стратегію. З наукової точки зору проблема дослідження полягає у необхідності осмислення культурної дипломатії не лише як складової “м’якої сили” держави, а й як чинника інформаційної безпеки та засобу стратегічних комунікацій. У сучасних міжнародних відносинах культура дедалі частіше розглядається як політичний інструмент, що використовується для впливу на громадську думку, зміцнення національної суб’єктності та просування державних інтересів.

З практичної точки зору дослідження культурної дипломатії є важливим для розробки ефективних механізмів її реалізації в Україні. Зокрема, це включає:

• Оптимізацію діяльності культурних інституцій (Український інститут, Український культурний фонд, Міністерство культури та стратегічних комунікацій тощо).
• Посилення міжнародної співпраці у сфері культури для забезпечення довготривалих партнерств.
• Використання культурних проєктів для протидії дезінформації та створення власного інформаційного наративу.
• Інтеграцію культурної дипломатії у політику національної безпеки, що дозволить ефективніше реагувати на гібридні загрози.

Таким чином, постанова проблеми дослідження базується на необхідності комплексного аналізу ролі культурної дипломатії у сучасному світі, її впливу на міжнародний імідж України та формування стратегій її подальшого розвитку в умовах війни.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

В українському науковому дискурсі до 2022 року культурна дипломатія розглядалася переважно як засіб просування національного іміджу за кордоном. Проте повномасштабне вторгнення росії суттєво змінило фокус досліджень, акцентуючи увагу на її ролі у боротьбі за міжнародну підтримку та інформаційну безпеку. С. Гололобов стверджує, що нині культурна дипломатія відіграє критичну роль у формуванні ставлення світової спільноти до України. Він підкреслює, що культурні ініціативи, такі як виставки, фестивалі, кінопокази та музичні концерти, стали ефективними механізмами донесення правдивої інформації про війну [3]. М. Кушнарьова проводить критичний аналіз реалізації культурної дипломатії України до 2022 року, вказуючи на її слабку інституційну розвиненість. Вона наголошує, що відсутність системної державної політики у цій сфері зробила українську культуру менш впізнаваною на міжнародній арені, що дозволило росії домінувати у глобальному культурному дискурсі [6]. Марія Шкурко зазначає, що культурна дипломатія поступово стала інструментом протидії російській пропаганді. Вона аналізує діяльність таких інституцій, як Український інститут, та показує, як культурні проєкти сприяють зміні наративів у західних країнах [19].

Пробематика

Попри активний розвиток культурної дипломатії України, ця сфера стикається з низкою викликів, які впливають на її ефективність у міжнародному просторі. Зміни у глобальному контексті, війна та інформаційна агресія росії вимагають адаптації підходів до просування української культури за кордоном. Одним із ключових завдань є врахування особливостей культурної політики інших країн, що набуває особливого значення у контексті євроінтеграції України. Також серйозною проблемою залишається сприйняття культури як нейтральної сфери в західних країнах, що іноді сприяє збереженню впливу російської пропаганди.

1. Важливість адаптації культурної дипломатії до міжнародного контексту

Міністерство закордонних справ України та інші суб’єкти культурної дипломатії повинні враховувати специфіку культурного простору інших країн, щоб ефективно просувати національні інтереси за кордоном. Зокрема, після отримання Україною статусу кандидата на вступ до Європейського Союзу 23 червня 2022 року, взаємодія з країнами-членами ЄС стала ще важливішою. Це вимагає розуміння культурних особливостей європейських партнерів, їхньої політики щодо культурного співробітництва та механізмів протидії дезінформації у сфері культури [3, c.1068].

2. Виклики культурної дипломатії в умовах війни

Культурний дипломатичний фронт залишається складним, адже потребує значного терпіння та зусиль для пояснення міжнародній аудиторії сутності російсько-української війни. Одна з головних проблем – це те, що в західних країнах культура нерідко розглядається як поза політична сфера. Через це деякі європейські культурні установи та фестивалі продовжують надавати платформу проросійським митцям, попри агресивну політику рф.

3. Проблема “мовчазної” підтримки російської пропаганди

В Європі часто можна почути аргумент, що культура повинна залишатися нейтральною та сприяти діалогу. Однак у випадку російсько-української війни така позиція фактично грає на руку агресору, дозволяючи російській пропаганді залишатися впливовою. Українські культурні інституції мають посилювати інформаційну роботу, пояснюючи міжнародним партнерам, що російська культура сьогодні використовується як інструмент пропаганди, і тому потребує критичної переоцінки.

Постановка завдання

Метою статті є аналіз трансформації культурної дипломатії України в умовах російсько-української війни та визначення її нових функцій у міжнародному просторі. Для досягнення цієї мети стаття ставить такі завдання:

• Проаналізувати сучасні наукові підходи до визначення культурної дипломатії та її ролі в міжнародних відносинах.
• Дослідити зміни у стратегії та практиках культурної дипломатії України після 2022 року.
• Оцінити інституційні та комунікаційні виклики, зокрема брак координації між державними та громадськими ініціативами.
• Розглянути роль культурної дипломатії як інструменту протидії російській пропаганді та дезінформації.

Виклад основного матеріалу

Культурна дипломатія є одним із напрямів публічної дипломатії, орієнтованим на встановлення відносин між державою та іноземною аудиторією саме у сфері культури. Термін “культурна дипломатія” запровадив до наукового обігу американський дослідник Ф. Баргурн у 1960-х роках, який визначив її як “маніпулювання культурними матеріалами й кадрами з пропагандистською метою”, маючи на увазі пропагандистську практику СРСР [20, c.10]. Проте в сучасних дослідженнях “…пропагандистський підхід у культурній дипломатії викликає недовіру в тих, кому вона адресована, і, за Дж. Наєм, знищує м’яку силу держави” [13, c.14]. Більш широко поняття “культурна дипломатія” сформулював американський політолог Мільтон Каммінґс, як “обмін ідеями, інформацією, мистецтвом та іншими аспектами культури між країнами та їхніми народами з метою сприяння взаєморозумінню”. Також Каммінґс стверджує, що  культурна дипломатія можлива не лише як двосторонній обмін, але й односторонній, коли наприклад одна нація зосереджує свої зусилля на просуванні національної мови, пояснюючи свою політику і точку зору, або “розповідаючи свою історію” решті світу [22, c.1]. Ніколас Калл у свої роботі стверджував, що “культурну дипломатію можна визначити як спроби акторів вплинути на міжнародне середовище шляхом популяризації своїх культурних ресурсів і досягнень за кордоном та/або сприяти культурній комунікації закордоном. Сьогодні культурна дипломатія включає також в себе роботу організацій, наприклад Британська Рада або Італійський інститут культури” [21, c.19]. Культурна дипломатія відіграє ключову роль у зміцненні миру, стабільності та налагодженні взаєморозуміння між народами. Для країни, що перебуває у стані війни, ці поняття стають не лише важливими аспектами, а й стратегічними цілями. В інтерв’ю для Foreign Policy Association професор Гарвардського університету Джозеф Най говорив, що якщо країна має культуру, яка є привабливою для інших, вона може сприяти тому, що інші країни будуть готові почути їх точку зору та співпереживати цим поглядам. “М’яка сила”, за його словами, це здатність привабити, і якщо вона ґрунтується на культурі та політиці країни, то культура та цінності – це гра в довгу, а політика змінюється в залежності від лідерів країн [23].

Культурна дипломатія нині — один з ефективних і значущих засобів утілення зовнішньополітичної стратегії будь-якої держави, що претендує на позиціонування у системі сучасних міжнародних відносин. Вона сприяє використанню в дипломатичній діяльності держави інструментів культурного впливу для досягнення міждержавного порозуміння, миру та стабільності, просування на міжнародній арені власних національних інтересів шляхом подолання культурних бар’єрів [7, c.20]. ​​Сучасні геополітичні конфлікти суттєво впливають на культурну дипломатію, змушуючи держави переглядати свої стратегії. Війна, зокрема агресія росії проти України, змінила її роль — тепер це не лише засіб культурного обміну, а й інструмент боротьби за міжнародну підтримку та донесення правди про ситуацію в країні. Україна активно використовує культурну дипломатію для привернення уваги світу, мобілізації солідарності та зміцнення міжнародної підтримки. Культурні заходи, організовані дипломатичними місіями, допомагають поширювати знання про українську культуру, історію та актуальні виклики, що сприяє формуванню позитивного іміджу країни та розширенню міжнародних партнерств.

Важливим є те, що російсько-українська війна спричинила трансформацію низки інституцій, керівництво яких змушене було пристосовуватися до нових реалій, аби не закритися і завершити свою діяльність. Важливість інституцій полягає у адаптивності та реагуванні на внутрішні та зовнішні зміни, що значною мірою визначає їхню актуальність та вплив. Культурна дипломатія в мирний для країни час і культурна дипломатія під час війни – це різні підходи, стратегії та методи. Кандидат наук з державного управління Сергій Гололобов писав, що “Нині культурна дипломатія більш, ніж будь-коли, стає полем боротьби за позитивне відношення людей до України у всьому світі. Під час російсько-українського протистояння місію культурної дипломатії як інструменту “м’якої сили” важко переоцінити. Актуальність культурної дипломатії полягає у тому, що якщо вона ідеологічно вірно розробляється та протягом тривалого часу системно впроваджується у життя, вона може ефективно доповнювати загальну міжнародну стратегію діяльності держави”[3, с.1058].

Кушнарьова у своїй статті критично пише про реалізацію культурної дипломатії ще до початку повномасштабного вторгнення. Дослідниця писала, що в першу чергу винні ми як держава, що не зуміла поставити цілі та завдання для забезпечення захисту, відновлення та збереження культури всередині країни. Не кажучи вже про поширення культури закордоном. Якщо через понад три десятиліття незалежності України інша держава ставить під сумнів існування української ідентичності та культури, це свідчить про недоліки у формуванні та реалізації державної політики, зокрема про недостатню ефективність української культурної дипломатії [6, с.36].  Критичний аналіз Кушнарьової підкреслює важливу проблему — відсутність системної політики культурної дипломатії в Україні до 2022 року. Дійсно, брак чітко сформульованих цілей та стратегій у цій сфері зробив українську культуру менш видимою на міжнародній арені та вразливою до інформаційних атак. Водночас, повномасштабне вторгнення росії продемонструвало, що культурна дипломатія є не просто інструментом “м’якої сили”, а й елементом національної безпеки. Тому тепер першочерговим завданням має стати не лише захист і розвиток культури всередині країни, а й активне просування українського культурного наративу у світі, щоб унеможливити будь-які спроби заперечення української ідентичності.

Аналізуючи статтю Гололобова, найважливішою задачею сучасної української культурної дипломатії є донесення світу правдивої інформації про російські злочини проти України та протидія дезінформації. Основні положення можна узагальнити наступним чином: культура як “м’яка сила” відіграє ключову роль у сучасному міжнародному протистоянні. Вона не лише формує позитивний імідж України, але й стає важливим інструментом у боротьбі з дезінформацією та просуванні українських наративів на світовій арені. Світовий інтерес до української культури значно зріс, що створює унікальну можливість для зміцнення міжнародної підтримки України. Використання цього інтересу через культурні ініціативи, виставки, фестивалі та медіапроєкти дозволяє не лише популяризувати українське мистецтво, а й утвердити Україну як важливого гравця у глобальному культурному просторі. Попри значне бажання міжнародної спільноти підтримати український креативний сектор, наразі бракує стабільних довгострокових партнерств [3, c.1063].

Важливо налагоджувати сталі зв’язки з міжнародними інституціями, фондами та культурними діячами, що сприятиме розширенню можливостей для українських митців і зміцненню позицій країни у сфері культурної дипломатії. Україна відіграє унікальну роль у сучасному світі, ставши епіцентром боротьби за демократичні цінності. Через культурну дипломатію підкреслюється значення України у формуванні нової історії демократичного світу, захисті європейських принципів свободи та прав людини. Представники інтелігенції та громадянського суспільства все частіше наголошують на важливості культури у протистоянні російській пропаганді та інформаційним загрозам, що робить її невід’ємною частиною стратегії безпеки держави. Для підтримки міжнародної солідарності Україна повинна представляти конкурентоспроможний культурний продукт. Важливо, щоб світ асоціював українську культуру не лише з війною, а й із потужними мистецькими досягненнями, сучасними трендами та автентичністю, що може захоплювати аудиторію по всьому світу. Окрім цього, необхідно інтегрувати культурну дипломатію у різні сфери – політику пам’яті, літературу, кінематограф, історичні дослідження, враховуючи посттоталітарний і постколоніальний контекст. Такий підхід сприятиме глибшому розумінню української історії та культури на міжнародному рівні. Для ефективного розвитку культурної дипломатії важливо інвестувати у професійний розвиток діячів культури. Україні важливо встановлювати міцні зв’язки з міжнародними організаціями, фондами та культурними діячами, щоб розширити можливості для митців і зміцнити свою позицію у сфері культурної дипломатії. Як країна, що бореться за демократичні цінності, Україна через культуру наголошує на своєму внеску у формування нового демократичного світу та захист європейських свобод. Вона допомагає протидіяти російській пропаганді та інформаційним атакам, що робить її частиною стратегії держави. Щоб зберегти міжнародну підтримку, важливо також культурну дипломатію слід інтегрувати в різні сфери — історію, літературу, кінематограф, політику пам’яті, враховуючи постколоніальне минуле України. Це допоможе світові краще зрозуміти нашу історію та ідентичність.

Таким чином, культура та креативні індустрії стають потужним інструментом для формування позитивного іміджу України, забезпечення національної безпеки та ефективної боротьби з дезінформацією. За словами генерального директора Українського інституту Володимира Шейка, “24 лютого мільйони людей у світі раптом відкрили для себе найбільшу в Європі державу Україну, а досі вони про неї нічого не знали” [1]. Обставини докорінно змінили українську культурну дипломатію та змінюватимуть її надалі. Одним із перших кроків, який показав важливість культурної дипломатії під час війни це кампанія заклику партнерів 28 лютого 2022 року командою Українського інституту, відмовитися від співпраці з росіянами. Завдяки УІ були скасовані російські стенди та виступи на музичних фестивалях, кіноподіях і книжкових ярмарках, натомість була більше представлена Україна. Після офіційного звернення Інституту до партнерів було перейменовано фільм-відкриття Каннського кінофестивалю із “Z” на “Final Cut”, а також скасовано участь Валентіни Лісіциної – на “Istanbul International Music Fest”, Сергія Лозниці – на “Panel Art history festival” у Фонтенбло та ін. Упродовж року УІ звернувся до понад 600 впливових культурних інституцій, фестивалів та міжнародних майданчиків із вимогою призупинити співпрацю з росією [14, c.9]. Дослідниця Марія Шкурко у своїй статті стверджувала, що культурна дипломатія як вид публічної, можливо, не з перших днів, але все ж почала активно привертати увагу різноманітної цільової аудиторії до масштабного воєнного конфлікту. Нині це дієвий формат донесення правди про Україну та російсько-українську війну, хоча після відновлення державної незалежності України цим потужним інструментом дуже часто нехтували.  Наприклад, Український інститут, покликаний популяризувати нашу культуру за кордоном, створили всього шість років тому [19, c.741]. Культурну дипломатію нашої країни наразі потрібно формувати, зважаючи на цілі війни, які агресор ставить перед собою. Серед них основні  – “демілітаризація та денацифікація України”, а також “остаточне розв’язання українського питання”. Ворог заперечує право українців на самовизначення, власну ідентичність, мову та культуру [19, c.746].

Сьогодні ключову роль у розвитку культурної дипломатії України відіграють Міністерство закордонних справ та дипломатичні представництва за кордоном, а також такі установи, як Український інститут, Український інститут національної пам’яті, Український інститут книги, Держкіно та Український культурний фонд. До зміцнення культурної дипломатії активно долучаються органи державної влади, громадські організації, митці, активісти, науковці, журналісти, політики та студенти. Важливий внесок у формування позитивного іміджу України за кордоном робить і українська діаспора. “Культурна зовнішньополітична діяльність під час воєнних дій – це дієва зброя в боротьбі з пропагандою, що є частиною гібридної війни. Дипломатична мова фактів разом з емоційними засобами мистецтва значно розширює аудиторію матеріалів і посилює сприйняття реципієнтів”  [19, c.742].

Культурна дипломатія сприяє видимості країни закордоном, сприяє розширенню партнерств, обізнаність зарубіжної аудиторії про нас. Таким чином партнери дають зброю, поширюють інформацію  про війну, підтримують Україну. Під час Форуму культурної дипломатії організованим Український інститутом 2023 року, культурна менеджерка Басма ель Хусейні казала, що культурні відносини стають ще однією ареною війни, де борються суперечливі наративи. Сторони конфлікту використовують мову, культурну спадщину, мистецьке вираження як зброю. Це реальність, і це більш очевидно у випадку з російською зброєю. Українська культура та спадщина в дуже великому масштабі – це презентація контркультурних наративів у таких випадках стає актом самозахисту, проте в більшості випадків ці наративи подаються як єдиний національний наратив [24]. Томіца Байсіч, президент ПЕН Хорватії стверджував, “ми стикаємося з тим, що російська культура дійсно використовує росію, і їх культуру як зброю для війни, так що це їхня торгова марка, і вони, безсумнівно, є такими”. Вівіан Вокер, виконавча директорка Консультативної комісії США з питань публічної дипломатії говорила: “У дипломатії спостерігається еволюція підходів до використання культури. У минулому культура переважно слугувала інструментом миротворчості та традиційної “м’якої сили” — її використовували для формування позитивного іміджу країни та розвитку міждержавних відносин, однак сьогодні цей підхід змінився. Україна активно використовує культуру як засіб стримування, громадянської активності, протидії дезінформації та захисту політичного суверенітету.”

Вокер також стверджувала, що однією з ключових змін є вплив глобального інформаційного простору. Він зробив культуру і політику більш відкритими та залученими (“партисипативними”), що є позитивною тенденцією. Проте цей самий простір також став більш фрагментованим і сповненим можливостей для маніпуляцій. В умовах зростаючої конкуренції за увагу аудиторії стає дедалі складніше чітко визначити унікальну культурну ідентичність та донести її до світу. Це ставить перед такими інституціями, як Український інститут, подвійний виклик: з одного боку, необхідно популяризувати українську культуру, пояснювати її цінність та значення, а з іншого — захищати її від викривлення, інструменталізації та інформаційних атак. Рішення полягає у поєднанні різних підходів. З одного боку, важливо використовувати “м’яку силу” — привабливу, переконливу стратегію просування культури та її цінностей. З іншого боку, потрібно розвивати механізми “розумної сили”, що включають активні заходи стримування та підвищення стійкості культурного середовища. При цьому важливо не копіювати російську тактику, яка використовує культуру як інструмент примусу та агресії. Україна має будувати власну модель культурної дипломатії, засновану на відкритості, співпраці та цінностях демократії.

Під час Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) в червні 2024 року, пройшов “український день”. У резолюції “Протидія стиранню культурної ідентичності під час війни та миру” зазначається, що політика примусової русифікації, до якої російський режим вдається на окупованих українських територіях від 2014 року, є “зброєю війни, яка застосовується, щоб заперечити існування культурної ідентичності України та стерти її історичне коріння, цінності, спадщину, літературу, традиції та мову” [2]. Під час панельної дискусії “Soft power чи потужна зброя: роль культури у війні з Росією?”, Микола Точицький, міністр культури та стратегічних комунікацій зауважив: “Йдеться не про протидію дезінформації, а про стратегічну комунікацію. Це набагато ширше і представляє проактивний, а не реактивний підхід. Для лідерства в інформаційному просторі потрібно формувати меседжі, а не доганяти те, що каже Путін, розбиваючи нашу ідентичність” [8]. “Резолюція Парламентської асамблеї Ради Європи за червень 2024 року каже: причина російсько-української війни — культурний геноцид, культурне стирання українського народу”, — стверджувала очільниця Українського культурного фонду Наталія Кривда. Бо культура — це про ідентичність, про збереження людського в людині й тяглість, пояснила вона [8]. За словами представниці ОП Олени Ковальської, культурна дипломатія активно долучалася до промотування Саміту миру, що проходив у червні у Швейцарії [25]. Тоді наші представники контактували з міжнародною спільнотою в освіті, культурі, з молодіжними організаціями, релігійними діячами, щоб вони адвокатували участь своїх країн у Саміті миру. Також, додала Ковальська, напрацьовані алгоритми дій українських кінематографістів на міжнародних фестивалях, зокрема, така робота проводилась з командою фільму “20 днів у Маріуполі” під час отримання “Оскара”.

Тіна Пересунько писала, “Відтепер національна безпека та культурна ідентичність не є другорядними в українській політиці” [12]. Україна сама частково несе відповідальність за дисбаланс сил у Європі та своєму регіоні. Державна пасивність і невизначеність у проведенні політики культурної ідентичності в європейському просторі сприяли агресивній експансії росії. У майбутньому вона має стати ключовим елементом міжнародних відносин, ефективним засобом “м’якої сили” у взаємодії з росією та в умовах глобальної конкуренції. “Повномасштабне вторгнення Російської Федерації на територію суверенної України у 2022 році створило нові умови для функціонування системи державного управління та визначило нові пріоритети зовнішньої політики України. В умовах військової агресії, культурна дипломатія стає одним із ключових механізмів для підтримки міжнародної солідарності, мобілізації міжнародної підтримки та донесення правдивої інформації про події в Україні. Культурна складова дипломатії використовується для зміцнення зв’язків з діаспорою, залучення міжнародної культурної спільноти до підтримки української культури, а також для протидії дезінформації та пропаганді з боку агресора” [4, c.193].  Хоча питання  культурної  дипломатії  залишаються актуальними  завжди,  вони  набувають  особливого значення під час воєнних конфліктів. Культурна  дипломатія  органічно  вписується в арсенал зовнішньополітичних інструментів держав, допомагаючи впливати на емоційний та  інтелектуальний  світ  людини,  формувати культурну  ідентичність  народів,  країн  і  регіонів,  а  також  забезпечувати  їхню  культурну безпеку. Сьогодні культурна дипломатія, яка проявляється у різноманітних формах і стратегіях, займає провідні позиції у боротьбі за міжнародний вплив держав. 

Як  визначено в законодавстві України, національна безпека України – це “Захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз” [5]. За підтримки Міністерства культури та стратегічних комунікацій був створений  проєкт “Ніколи знову”. У проєкті порівнюють події в росії з ситуацією у фашистській Німеччині, а також дії Путіна напередодні вторгнення в Україну з діями Гітлера напередодні Другої світової війни. Команда NEVERAGAIN.MEDIA закликає міжнародну спільноту усвідомити: якщо західний світ не діятиме, Третя світова війна неминуча [10]. Ще один проєкт з протидії дезінформації та висвітлення війни “WAW: War against war”, де українські креативники, журналісти, режисери, сценаристи та дизайнери у співпраці з МКСК протидіють російській пропаганді та фейкам, створюючи антидезінформаційний контент [11]. “24 лютого 2025 року у Великому театрі м. Лодзь (Республіка Польща) відбувся благодійний концерт “Contra spem spero”. Захід став потужним символом культурної дипломатії та міжнародної підтримки України у день річниці від початку повномасштабного вторгнення росії” [16]. “Ми захищаємо свою країну не лише зброєю, а й голосом, словом, мистецтвом. І кожна нота цього концерту — це ще один крок до перемоги…” — сказала у відеозверненні Перша заступниця Міністра культури та стратегічних комунікацій Галина Григоренко.

Український інститут вже декілька років підряд організовує Міжнародний форум культурної дипломатії. Це щорічна фахова конференція, яка об’єднує провідних експертів з України та інших країн для обговорення ідей, практик, викликів і майбутнього міжнародної культурної дипломатії та культурних відносин. Цей масштабний проєкт дозволив Українським та міжнародним експертам обговорити поточні виклики й можливості для культурної дипломатії в умовах глобальних змін, методи деколонізації культури та боротьбу з розповсюдженням дезінформації [17]. Подібні ініціативи дозволяють Україні бути видимою та поширювати демократичні цінності. Це важлива стратегічна діяльність, яка сприяє підтримці закордонних партнерів для протидії агресору. Важливою подією для УІ стало членство Мережі національних культурних інститутів ЄС (EUNIC). Мережа об’єднує інститути культурної дипломатії країн ЄС та Великої Британії, а також міністерства закордонних справ і міністерства культури. Український інститут став 39 членом об’єднання EUNIC посилює роль культури в міжнародних відносинах і є стратегічним партнером Європейського Союзу. Це ключова мережа культурної дипломатії в Європі та майданчик для спільних ініціатив і обміну досвідом. Географія діяльності EUNIC не обмежується лише Європою: мережа працює у понад 100 країн світу через 136 кластерів [18]. Ще одним тріумфом для України став історичний концерт “Ноти з України” в одному з найбільших концертних залів світу – Карнегі-холі в Нью-Йорку. Захід було приурочено до 100-річчя північноамериканської прем’єри “Щедрика” Миколи Леонтовича. Саме в Карнегі-холі 1922 року цю композицію вперше виконала Українська республіканська капела. Концерт переглянули онлайн понад 70 тисяч осіб [15]. “У березні 2023 року у Вікіпедії утретє проходив “Місяць культурної дипломатії України”. Він був спрямований на створення і покращення статей про Україну та українську культуру якомога більшою кількістю мов. “Місяць культурної дипломатії України” — ініціатива, присвячена відомим українським митцям кіно, музики, літератури, архітектури, дизайну, які зробили вагомий внесок у світову культуру. А також культурним феноменам — від мемів до символів незламності. Проєкт спільно організували ГО “Вікімедіа Україна”, Український Інститут та Міністерство закордонних справ України. “За місяць проведення кампанії до неї долучилися 154 учасники та учасниці з усього світу. Вони написали 1401 нових статей та покращили 85 наявних у 64 різних мовних розділах Вікіпедії. Зокрема, були створені статті про Наталку Полтавку французькою, фільми “Земля” та “Тіні забутих предків” угорською, Івана Марчука японською, роман “Місто” арабською, Художній музей імені Куїнджі китайською” [9].

Висновки

Дослідження показало, що культурна дипломатія України переживає кардинальні зміни, зумовлені війною, і набуває нових функцій у міжнародному просторі. Від традиційного інструменту “м’якої сили” вона перетворилася на засіб інформаційної боротьби, мобілізації міжнародної підтримки та захисту національної ідентичності. Українські культурні інституції, такі як Український інститут, МЗС, Український культурний фонд та інші, відіграють ключову роль у формуванні позитивного іміджу країни та просуванні її наративів за кордоном.

Разом із тим дослідження виявило низку проблем, які стримують розвиток культурної дипломатії. По-перше, відсутність єдиної державної стратегії ускладнює координацію між державними та громадськими структурами. По-друге, культурна дипломатія України здебільшого діє у реактивному режимі, відповідаючи на дії Росії, замість того щоб формувати власний порядок денний. По-третє, недостатнє використання цифрових технологій і слабка присутність української культури у міжнародному інформаційному просторі обмежують її вплив. Крім того, більшість культурних ініціатив мають тимчасовий характер, що не сприяє налагодженню довготривалих партнерств із міжнародними організаціями.

Перспективи подальших досліджень у цій сфері охоплюють декілька напрямів. По-перше, необхідно розробити концепцію довготривалої стратегії культурної дипломатії України, яка б інтегрувала її у загальну систему зовнішньої політики та національної безпеки. По-друге, важливо дослідити методи проактивного впливу культурної дипломатії, які дозволять Україні формувати власний інформаційний простір замість того, щоб лише реагувати на зовнішні загрози. По-третє, варто розглянути можливості цифрової культурної дипломатії, включаючи використання соціальних мереж, віртуальних архівів, мультимедійних платформ та штучного інтелекту для просування української культури.

Таким чином, подальші дослідження повинні зосередитися на стратегічному плануванні культурної дипломатії, зміцненні її інституційної спроможності та розширенні міжнародної співпраці, що сприятиме ефективному позиціонуванню України у світі.

Список літератури і джерел

1. Бортняк К. Володимир Шейко: “За кордоном хочуть бачити мистецтво, яке швидко рефлексує досвід війни”. Український тиждень. 28 грудня 2022. URL:https://tyzhden.ua/volodymyr-shejko-za-kordonom-khochut-bachyty-mystetstvo-iake-shvydko-refleksuie-dosvid-vijny
2. Власенко В. “Український день” у ПАРЄ: про що йшлося. Deutsche welle. Політика Європа. 26.06.2024. URL: https://www.dw.com/uk/ukrainskij-den-u-pare-spectribunal-sankcii-protidia-kulturnim-cistkam/a-694855
3. Гололобов С. Культурна дипломатія як складова державної політики у сфері культури на сучасному етапі українського державотворення. Public Administration and Regional Development (18). С. 1057-1078. 2022
4. Ємельянов, В. М., С. М. Гололобов. Механізми реалізації культурної дипломатії в сучасних умовах (2024).
5. Закон України про національну безпеку України Закон від 21.06.2018, № 31 : станом на 09.08.2024. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19/ed20240809#Text.
6. Кушнарьова М. Українська культурна дипломатія під час війни: досвід, проблеми, перспективи. Наукові праці Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. 2023. Вип. 67. C. 35-53.URL:http://irbis-nbuv.gov.ua/everlib/item/er-0004706
7. Матвієнко В., Шинкаренко Т. Культурна дипломатія як напрям зовнішньої політики держави. Культурна дипломатія : навчальний посібник. Київ, 2021. С. 7–21.
8. Мерещук В. Soft power чи потужна зброя: роль культури у війні з Росією?. LB.ua. URL:https://lb.ua/culture/2024/10/23/641023_soft_power_chi_potuzhna_zbroya_rol.htm
9. Міністерство закордонних справ України. Результати “Місяця культурної дипломатії України” у Вікіпедії. Міністерство закордонних справ України. Всі новини. 08.05.2023. URL: https://mfa.gov.ua/news/rezultati-misyacya-kulturnoyi-diplomatiyi-ukrayini-u-vikipediyi
10. Міністерство культури і стратегічних комунікацій. neveragain.media. URL: https://neveragain.media/ua/.
11. Міністерство культури і стратегічних комунікацій. War Against War. URL: https://war-info.mkip.gov.ua/.
12. Пересунько Т. Політика «тиші» Культурна дипломатія України повинна перетворитися на чинник національної безпеки. День. Політика. 08.10.2023. URL:https://day.kyiv.ua/blog/polityka/polityka-tyshi.
13. Публічна дипломатія: навчальний посібник. Київ. Горобець, 2021. 224 с
14. Річний звіт 2022 Український інститут. Київ. 121 с. URL: https://ui.org.ua/wp-content/uploads/2023/05/report-ui_2022.pdf.
15. Святкування 100-річчя Щедрика. Український інститут. URL: https://ui.org.ua/sectors/projects/celebrating-100- years-of-carol-of-the-bells
16. У Лодзі відбувся благодійний концерт «Contra spem spero» на підтримку України. МКСК. Міжнародна співпраця. 26.02.2025. URL: https://mcsc.gov.ua/news/u-lodzi-vidbuvsya-blagodijnyj-konczert-contra-spem-spero-na-pidtrymku-ukrayiny/.
17. Український Інститут. Міжнародний форум культурної дипломатії 2024. Ukrainian institute. URL: https://ui.org.ua/sectors/projects/international-cultural-diplomacy-forum-2024/.
18. Український Інститут. Український інститут став асоційованим членом Мережі національних культурних інститутів ЄС. Ukrainian institute. 08.12.2022. URL: https://ui.org.ua/news/news-cultural-diplomacy/ukrainian-institute-became-an-associate-member-of-the-european-union-national-institutes-for-culture/.
19. Шкурко, Марія. Культурна дипломатія України під час війни. Україна дипломатична (2023): 741-749. https://ud.gdip.com.ua/wp-content/uploads/2023/12/72_2023.pdf
20. Barghoorn, F.C. The Soviet Cultural Offensive: The Role of Cultural Diplomacy in Soviet Foreign Policy. Princeton: Princeton University Press. (1960)
21. Cull, Nicholas John. Public diplomacy: Lessons from the past. Vol. 12. Los Angeles: Figueroa Press, 2009.
22. Cummings Milton C. Cultural Diplomacy and the United States Government: A Survey. Washington, D. C. Centre for Arts and Culture, 2003. 15 p.
23. Foreign Policy Association. Joseph Nye. On Soft Power.2016. URL: https://www.youtube.com/watch?v=_58v19OtIIg.
24. International Cultural Diplomacy Forum 2023, 2023. Ukrainian institute. URL: https://www.youtube.com/watch?v=-7Iqu2TDxoY.
25. Summit on Peace in Ukraine. Federal Department of Foreign Affairs FDFA. URL:https://www.eda.admin.ch/eda/en/fdfa/fdfa/aktuell/dossiers/konferenz-zum-frieden-ukraine.html.

The report gives a general description of the phenomenon of corruption in Ukraine, called key threats to national security caused by a factor of corruption. In addition, the article identifies the main social background of corruption in Ukraine and measures to address them.

В докладе дается общая характеристика распространения явления коррупции в Украине, называются ключевые угрозы национальной безопасности государства, вызванные фактором коррупции. Кроме того, определяются основные социальные предпосылки коррупции в Украине и мерах по их устранению.

Феномен корупції має досить глибоке історичне коріння та визначається різноманітними чинниками (соціальними, економічними чи політичними). Українські масштаби корупції не зменшуються всупереч усім вжитим організаційно-правовим заходам. Основна увага приділяється боротьбі з проявами корупції та носить репресивний характер. Натомість соціальні передумови поширення корупції залишаються не повністю з’ясованими, що позначається на ефективності державної антикорупційної політики: складно виробити дієву кампанію нейтралізації впливу явища, якщо причини його виникнення невідомі.

Корупція виступає багатоаспектним соціальним явищем, що відображає недосконале функціонування державних та суспільних інститутів і одночасно являє собою реакцію суспільства на політичні, економічні, ідеологічні та управлінські вади суспільного розвитку та виступає системною загрозою національній безпеці держави.

Згідно з Індексом сприйняття корупції (щорічний рейтинг країн світу, що укладається міжнародною організацією Transparency International), Україна у 2011 р. посіла 152 місце зі 183 держав (поряд із Таджикистаном) [1]. Позиція України в зазначеному рейтингу несуттєво змінюється протягом тривалого часу і залишається далекою від пріоритетів держави: у 2010 р. – 134 місце зі 178 держав, у 2009 р. – 146 зі 180, у 2008 р. – 134 зі 180, у 2007 р. – 118 зі 179, у 2006 р. – 99 зі 163, у 2005 р. – 107 зі 158.

За даними дослідження «Глобальний корупційний барометр» (Global Corruption Barometer) у 2010р. Україна потрапила до групи держав, де найбільш ураженими корупцією політичними інститутами визнаються правосуддя, правоохоронні органи, парламент та система державної служби [2].

В той же час, дані Головного управління у боротьбі з організованою злочинністю МВС України свідчать, що найпоширенішим із корупційних злочинів у нашій державі залишається хабарництво. Вимагання хабарів у 2011 році зросло і повернулось до рівня 2007 року (25,8% 2011 року та 25,6% у 2007), попри те, що 2009 року воно скоротилось до 22,1%. Тобто корупція сприймається населенням, як дієвий спосіб вирішення своїх проблем, звідси ж і визнання неефективними дій влади щодо протидії корупції (так вважають 59% українців) [3].

Значний рівень такого прояву корупційних діянь, як хабарництво, виступає іще одним доказом на користь того, що соціальні передумови поширення корупції в Україні мають преференційне значення. Саме в хабарництві найяскравіше проявляється стійкий корупційний зв’язок між громадянами та органами державної влади, правоохоронними структурами та іншими політичними інститутами.

Згідно Національної антикорупційної стратегії на 2011-2015 роки. затвердженої Указом Президента України № 1001/2011 від 21 жовтня 2011 р. пріоритетним напрямком антикорупційної політики держави повинно бути виявлення та усунення умов, що сприяють або можуть сприяти виникненню корупції [4].

Розуміння корупції як продукту соціальних процесів і суспільних відносин, уможливлює виділення соціальних передумов корупції, поряд із безпосередніми причинами корупційних діянь.

Соціальні передумови корупції – це соціальні, економічні, політичні, правові й інші процеси та явища, які існують на загальносуспільному рівні та сприяють поширенню корупції [5]. Загалом, актуальними соціальними передумовами корупції в Україні варто визнати:

1. Незавершеність оновлення політичної та економічної стратегії суспільного розвитку внаслідок переходу до демократії.
2. Недоліки в системі державного управління: громіздкий управлінський апарат і, одночасно, неконтрольований порядок задоволення нагальних потреб населення; суто формальний характер принципу декларування доходів державних службовців та суддів; складність адміністративних процедур щодо надання дозволів фізичним чи юридичним особам (невичерпність переліку документів, обтяжливість обсягу необхідної інформації, невизначеність процедури ухвалення рішень).
3. Формування «корупційної ментальності» населення: зорієнтованість значної частини населення на протиправне вирішення життєвих питань, внаслідок чого корупція із соціальної аномалії перетворюється у правило поведінки; впевненість громадян у корумпованості влади, неефективності корупційних діянь та пріоритетності жорсткого покарання винних за їх скоєння; низька психологічна готовність, а тому і слабка активність, населення та недержавних структур в питаннях протидії корупції, відсутність дієвої  співпраці між ними та державними органами.

Мінімізація корупційних проявів у державі передбачає комплексне застосування як профілактичних, так і репресивних заходів. Загалом, можна виокремити два загальних шляхи в напрямку усунення соціальних передумов корупції: здійснення антикорупційної політики крізь призму концепції «належного урядування» та створення умов для формування в громадськості своєрідного «нульового рівня толерантності» щодо проявів корупції.

Ключовими принципами домінуючої в Європі концепції «належного врядування» («good governance») є забезпечення відкритості, участі, відповідальності, ефективності та послідовності у прийнятті рішень [6, c. 3]. В українських реаліях запобігання корупції пов’язується із реформою державної служби та спрямовується на встановлення бар’єрів проти можливого переслідування чиновниками своїх власних інтересів.

Необхідним профілактичним заходом також залишається формування «нульового рівня толерантності». Нині в Україні корупція сприймається як інструмент вирішення нагальних проблем (дозволяє зекономити час, уникнути зайвих клопотів, гарантувати отримання очікуваного результату), котрий має свою ціну, як будь-який інший ринковий сервіс.

Важливим елементом мінімізації впливу соціальних передумов корупції та створення умов для її відторгнення суспільством є свобода слова та наявність незалежних засобів масової інформації. В рамках здійснення Програми «Медіа і Демократія» для Центральної і Східної Європи та Кавказу міжнародні незалежні організації ARTICLE 19 та International Media Support (IMS) заявили, що з кінця лютого 2010 р. ситуація зі свободою слова в Україні значно погіршилася [7]. Для поліпшення ситуації в даній сфері необхідне проведення законодавчих реформ щодо забезпечення прозорості медіа, свободи інформації та суспільного мовлення.

На практиці, ЗМІ та громадським організаціям не вистачає незалежності, матеріальних ресурсів, доступу до урядової інформації, належного досвіду; вони не мають інституційної можливості впливати на зміст державної антикорупційної політики, брати участь в її розробці та реалізації.

В силу зазначених обставин найважливішим пріоритетом державної політики має стати подолання соціальних передумов корупції в Україні. До першочергових заходів в цій галузі варто віднести:

1. Реформування системи державного управління та регламентування адміністративних процедур в напрямку розмежування повноважень органів державної влади з надання адміністративних послуг та виконання контрольно-наглядових чи інспекційних функцій.
2. Продовження позитивної практики антикорупційної експертизи нормативно-правових актів, залучення до цієї діяльності представників інститутів громадянського суспільства.
3. Підвищення політичної та правової культури населення в напрямку формування атмосфери антикорупційного світогляду (проведення державними органами та інститутами громадянського суспільства відповідних освітньо-виховних заходів у школах, вузах та інших).

 Список використаних джерел

1. Corruption Perceptions Index 2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://cpi.transparency.org/cpi2011/results/
2. Global Corruption Barometer 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.transparency.org/policy_research/surveys_indices/gcb/2010/results
3. В Україні рівень корупції зріс майже на 60% [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.acrc.org.ua/ua/news-and-events/news/all/v-ukrayini-riven-korupcziyi-zris-majzhe-na-60.html
4. Указ Президента України № 1001/2011 від 21 жовтня 2011 р «Про Національну антикорупційну стратегію на 2011-2015 роки» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/14092.html
5. Фактори корупції в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kmv.gov.ua/divinfo.asp?Id=209703
6. Участь громадськості у законодавчому процесі: проблеми та шляхи підвищення ефективності / Доповідь Лабораторії законодавчих ініціатив. – Київ, 2009. –  23 с.
7. Media situation in Ukraine worsens [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.i-m-s.dk/article/situation-media-ukraine-worsening