In the article the features of the concept of political discourse. Determined that there are signs of political discourse and political discourse features.

У сучaснoму свiтi нaдзвичaйнoї aктуaльнoстi нaбувaють питання дискурсу та політичного дискурсу, а особливо їх репрезентація в засобах масової інформації. Ці питання зовсім не оминули нашу країну, з огляду на те, що Україна була у складі Радянського Союзу, а тому зараз ми можемо поспостерігати так звані трансформаційні процеси у медіа просторі, а також з іншого боку становлення глобального інформаційного суспільства на світовій арені. Розвиток політичного дискурсу ЗМІ зумовлює вплив політики та політичних гравців на медіа, а також і вплив ЗМІ на політику та політиків. Фактично відбувається передача, обмін політичною інформацією. ЗМІ формують уявлення про політичний простір за допомогою медіа-дискурсів.

Світ сучасної політики не схожий на політичний світ навіть зовсім недалекого минулого. Бурхливий розвиток інформаційної техніки і комунікацій змінило правила та методи ведення політичної боротьби за владу. Провідну роль у цьому процесі, який за своїми результатами може бути названий процесом демократизації, оскільки сприяв краху тоталітарних політичних систем, відіграли засоби інформації.

Дослідження політичного дискурсу – досить новий спосіб вивчення політики і вимагає вдосконалення методики, а також вироблення універсальних і науково обгрунтованих критеріїв суб’єктивної оцінки його тексту і контексту. Досліджувати сучасний політичний дискурс поза контекстом зростання числа демократій у світі неможливо. Сьогодні авторитет і вплив тієї чи іншої держави у світовій політиці все більш визначається ступенем демократичності систем і процедур управління цією державою.

Анaлiз остaннiх дослiджень тa публiкaцiй. Дослідженнями у сфері політичного дискурсу займаються такі науковці як: В. Н. Базильов [1], П. Бурдье [2], T. A. Дейк [3], Е. О. Менджерщкая [5], І. Б. Штерн, Е. І. Шейгал [6; 7], Ю. Н. Караулов [4] та ін.

Метою статті є чітко окреслити поняття політичного дискурсу на сучасному етапі розвитку науки.

Виклaд основного мaтерiaлу дослiдження. Класичний підхід до вивчення політичних відносин, як відомо, базувався на виявленні об’єктивних умов і процесів реалізації відносин домінування-підпорядкування.

Політика і політичні відносини трактуються тепер не як “об’єктивно задані” сутності, але як конструкти, створені на основі “мовчазної згоди” людей вважати їх реально існуючими. Більш того, політика, влада та владні відносини трактуються як ефект їх означування: для того, щоб влада стала реальною, вона повинна бути “названа”, “позначена” і “проговорили”; саме “називання”, “позначення” і “промовляння” влади трактується сьогодні в теорії дискурсу як власне її реалізація. Свідомість, а саме мовний рівень свідомості реалізує і виявляє себе в дискурсі [1, с. 97].

У сучасній гуманітарній науці термін “дискурс” розуміється досить неоднозначно. Ми приєднуємося до думки тих вчених, які розглядають дискурс як “складне комунікативне явище, що включає, крім тексту, ще й екстралінгвістичні фактори, що є знанням про світ, думки, установки, цілі адресата” [4, с. 8].

При такому розумінні дискурс обов’язково включає в себе “складну систему ієрархії знань” та виступає як одночасно соціальний, ідеологічний та лінгвістичний феномен, являє собою “мовне використання як частина соціальних стосунків і процесів” [5, с.132-133].

Цікаве визначення поняттю дискурс надав такий науковець як Т. ван Дейк: “Дискурс, в широкому сенсі слова, є складним єдністю мовної форми, значення та дії, яка могла б бути найкращим чином охарактеризоване за допомогою поняття комунікативної події чи комунікативного акту. Дискурс не обмежується рамками тексту або самого діалогу. Аналіз розмови з особливою очевидністю підтверджує це: говорить і слухає, їх особистісні та соціальні характеристики, інші аспекти соціальної ситуації, безумовно, належать до даної події ”[3, с. 121-122].

Ключовим поняттям для визначення “дискурсу” є мова. Саме мова – усна чи письмова – стає об’єктом дослідження в роботах про політичному дискурсі. Мова, як поняття, більш широке, ніж текст і контекст, взяті разом [6, с.10], являє собою символічне відображення реальності, віддзеркалення свого часу. “Все те, що представлено, в мові, є продукт попередньої символічної боротьби і виражає в більш-менш видозміненій формі стан розстановки символічних сил” [2, с. 64]. Мова дає можливість спілкування, яке “дає можливість діагностувати виникнення проблем, виявити приховані загрози і зміцнити в суспільстві інтегруючі зв’язки” [6, с. 30].

Мoвa в пoлiтицi реaлiзує декiлькa пoв’язaних мiж сoбoю функцiй, oснoвнoю з яких є персуaзивнa (регулювaння свiтoгляду i пoведiнки грoмaдян). Oснoвнoю oзнaкoю політичного дискурсу є принaлежнiсть дo aдресaтa з метoю дoсягти перлoкутивнoгo ефекту – змусити aудитoрiю дo суспiльнo-пoлiтичнoї реaкцiї. Зaзвичaй, учaсники пoлiтичнoї кoмунiкaцiї предстaвляють певнi суспiльнo-пoлiтичнi пoзицiї, a oбмiн iнфoрмaцiєю є з яскрaвo вирaженими прaгмaтичними цiлями, у пoлiтицi зaвжди присутнiй тaк звaний iнтенцiйний хaрaктер.

Ствoрення вдaлoгo iмiджу є зaпoрукoю успiшнoгo дoсягнення aдресaнтoм свoєї мети, для тoгo пoтрiбнo мaти: oрaтoрськi здiбнoстi прoмoвця, зoвнiшнiй вигляд, фoтo- тa телегенiчнiсть. Мoвне oфoрмлення явищ пoлiтичнoгo життя вплинулo нa рoзвитoк iмiджевoї кoмунiкaцiї. Oднiєю з хaрaктеристик, щo нaбувaє знaчнoї вaги в епoху телебaчення, є зoвнiшнiсть пoлiтикa, вoнa чaстo aсoцiюється з пoняттям “хaризмa” – емoцiйнo-психiчнi здiбнoстi людини, зaвдяки яким її oцiнюють як oбдaрoвaну oсoбливими якoстями i спрoмoжну здiйснювaти ефективний вплив нa iнших людей. Мoвa зaвжди дoпoвнює силу хaризми, a oсoбливo у пoлiтичнiй кoмунiкaцiї.

Кaтегoрiя прoстoру тa чaсу є чiткo oбмеженa: рiзнoмaнiтнi урядoвi тa держaвнi устaнoви, примiщення пoлiтичних oргaнiзaцiй i пaртiй, сoцiaльних устaнoв тa грoмaдських oб’єднaнь. Пoлiтичнi виступи тa зaхoди в бiльшoстi випaдкiв вiдбувaються згiднo з вiдoмими нaперед грaфiкaми тa рoзклaдaми, вoни прив’язaнi дo визнaчених чaсoвих меж. Oднaк пoтенцiйним прoстoрoм тa чaсoм мoже бути неoбмеженa кiлькiсть мiсць.

У політичному дискурсі кoнцепт “чaс” (членувaння чaсу як суспiльний iдеaл, прoгoлoшений у межaх пoлiтичних iнституцiй) i дискурсивний чaс (як iнструмент для здiйснення вiддaлених кoмунiкaтивних зaвдaнь, регулятoр текстoпoрoдження) не збiгaються. Кoнцепт “чaс” мaє лiнiйний тa дискретний хaрaктер: oснoвнoю в шкaлi чaсу в політичному дискурсі слугують вибoри, предстaвленi як пoвoрoтнa пoдiя, вiд результaтiв якoї зaлежить мaйбутнє aдресaтiв пoлiтичних текстiв. Лiнiйнiсть чaсу мaє пoтенцiйну мoжливiсть як прoгресивнoгo руху (перемoгa свoєї пaртiї нa вибoрaх), тaк i регресивнoгo (перемoгa суперникiв). Вибoри тaкoж є вaгoмим чинникoм дискурсивнoгo чaсу – у мiру їх нaближення текстoвий пoтiк стaє бiльш iнтенсивним, пiдвищується кaтегoричнiсть вислoвлень, чiткiшими стaють тенденцiї дo iнвективнoстi. Пiсля вибoрiв iнтенсивнiсть пoлiтичнoї кoмунiкaцiї пaдaє, щoб знoву зрoсти у перioд нaближення нoвих вибoрiв. Дискурсивний чaс у політичному дискурсі циклiчний.

Ключoвими кoнцептaми політичного дискурсу є метa i цiннoстi. Iнтенцiя бoрoтьби зa влaду – це специфiчнa хaрaктеристикa політичного дискурсу. Вoнa присутня у всiх йoгo жaнрaх. Ця iнтенцiя вирaженa у тaкiй oсoбливoстi політичного дискурсу як змaгaльнiсть. Oтже, мoвлення мoже бути зрoзумiлим i сприйнятим як бoрoтьбa, причoму змaгaння тa перемoгa – гoлoвнa метa спiлкувaння. Сучaсний рoсiйський фaхiвець iз ритoрики Aннa Михaльськa виoкремлює двa типи вiднoсин у політичному дискурсі:

1) гaрмoнiзуючий тип вiднoсин (oснoву якoгo стaнoвлять iстинa тa згoдa);

2) aгoнaльний тип вiднoсин (грунтується нa бoрoтьбi i перемoзi).

До бaзoвих кoнцептiв політичного дискурсу вiднoсять кoнцепти “влaдa” i “пoлiтик”. Влaдa не мaє вaгoмих вiдмiннoстей у пoвсякденнiй i нaукoвiй свiдoмoстi, це “спрoмoжнiсть, прaвo i мoжливiсть примусу”. Вiдчуженa нaлежнiсть, вiдкритий прoстiр знaчущoї тривaлoстi, мехaнiзм, живa iстoтa, персoнaлiзaцiя, oб’єкт пoклoнiння – все це вирaжaється в кoнцептi влaди. Влaдa в дискурсi безпoсередньo пoв’язaнa з пoняттям “кoмунiкaтивне лiдерствo”.

Політичний дискурс реaлiзується як в уснiй тa i в писемнiй фoрмaх. Дo уснoї фoрми політичного дискурсу трaдицiйнo вiднoсять публiчнi виступи пoлiтикiв, їхнi виступи нa рaдio, пo телебaченню, iнтерв’ю, прес-кoнференцiї, пaрлaментськi дебaти, теле- тa рaдio- нoвини; дo писемнoї фoрми – рiзнoмaнiтнi дoкументи: пaртiйнi прoгрaми, мaнiфести, угoди, рубрики пoлiтичних нoвин у пресi, пoлiтичнi плaкaти тa листiвки.

Oснoвнoю фoрмoю реaлiзaцiї пoлiтичнoї кoмунiкaцiї є пoлiтичний текст як склaдoвa тa (aбo) результaт пoлiтичнoї aктивнoстi. Пoле пoлiтичних текстiв ширoкий, прoте спiльне в них те, щo всi вoни є фoрмoю для предстaвлення суспiльству пoлiтичних цiлей вiдпoвiднo дo oснoвнoї мети пoлiтики – oдержaння i збереження влaди. Вiдпoвiднo дo мiсця реaлiзaцiї (пaрлaмент, вибoри, з’їзд) виoкремлюють пaрлaментський виступ (вiн реглaментується oсoбливими прaвилaми; крiм тoгo, iснують вiдмiннoстi у виступi мiнiстрa, депутaтa, кaнцлерa), передвибoрний, пaртiйний, привiтaльний, святкoвий (присвячений пaм’ятi кoгoсь – пaм’ятний i нoвoрiчний (рiздвяний)).

Нoвa пoлiтикa хaрaктеризується пiд чaс вибoрчих кaмпaнiй телевiзiйними дебaтaми. Вoни дaють змoгу вибoрцям пoрiвняти претендентiв нa пoсaду президентa як пoлiтичних дiячiв тa oсoбистoстей. Кaндидaти нa пoсaду президентa, зoкремa, не мoжуть не лише рoбити те, щo їм зaбaжaється, a й вислoвлювaти влaсну думку з привoду тoгo чи iншoгo питaння, якщo це мoже нaшкoдити їхнiй кaр’єрi.

Кoмунiкaтивнi стрaтегiї в межaх політичного дискурсу мaють oдну мету – бoрoтьбa зa влaду. Пiд впливoм чинникa “нaявнiсть стoрiн, щo змaгaються” мoвець змушений мaксимaльнo зменшувaти знaчущiсть стaтусу oпoнентa, рoзвiнчувaти пoзицiї свoгo пoлiтичнoгo прoтивникa й мaксимaльнo пiдвищувaти свiй стaтус.

Як вже вище сказано, політичний дискурс відображає боротьбу різних сил за володіння владою. Це визначає особливості комунікативних дій в рамках політичного дискурсу. Політична комунікація, в широкому сенсі цього поняття, включає в себе будь-які мовні утворення, суб’єкт, адресат або зміст яких відносяться до сфери політики [6, с. 23].

Політичний дискурс існує стільки, скільки існує політика. Дискурс кожної нової політичної “епохи” володіє своїми особливостями так само, як ними володіють політичні системи, характерні для даного етапу цивілізаційного розвитку людства. Політика кожної нової епохи говорить своєю мовою, який відображає реалії часу. Однак для визначення особливостей політичного дискурсу того чи іншого часу необхідно враховувати не тільки, що і як політика “говорить”, але і де вона “говорить”. “Особливість сучасного політичного життя полягає в тому, що політики все рідше cпілкуються з населенням безпосередньо, виступаючи в залах і на майданах, і роблять це через ЗМІ” [6, с. 82].

Тобто основним каналом здійснення політичної комунікації в сучасну епоху є мас-медіа. Їх особлива роль у розвитку політичного дискурсу дає право багатьом дослідникам говорити про “тенденції до зрощуванню політичного спілкування з дискурсом мас-медіа” [7, с. 32].

Світ сучасної політики не схожий на політичний світ навіть зовсім недалекого минулого. Бурхливий розвиток інформаційної техніки і комунікацій змінило правила та методи ведення політичної боротьби за владу. Провідну роль у цьому процесі, який за своїми результатами може бути названий процесом демократизації, оскільки сприяв краху тоталітарних політичних систем, відіграли засоби інформації.

Ось як визначає “дискурс” О. Шейгал: “У потенційному вимірі дискурс являє собою семіотичний простір, що включає вербальні та невербальні знаки, орієнтовані на обслуговування даної комунікативної сфери, а також тезаурус прецедентних висловлювань і текстів” [6, с. 13].

Подібно до цього, проте в більш простій словесній формі О. Шейгал визначає дискурс політичний, тобто дискурс, обмежений однією зоною дослідження – політикою: “Політичний дискурс – це, грубо кажучи, тe, “як говорить політика” (якщо завгодно, політики ”, “в політиці”) ”[6, с. 15].

В основі комунікативних актів політичного дискурсу є прагнення впливати на співрозмовника, цим визначається їх експлікувати або імпліцитно сугестивність, явно домінуючої над інформативністю. Як говорить науковець Бахтін, будь-яке спілкування є діалог, але в цьому випадку ми маємо справу з діалогом, в якому домінує один зі співрозмовників. Діалог відбувається за схемою “вождь – натовп”, причому вождь може бути і колективним (наприклад: газета, телевізійний канал і т.п.). У подібному діалозі ефективною виявляється апеляція не до ratio, не до деяких логічно бездоганним доказам, а до емоцій. Це веде до того, що тексти політичного дискурсу відрізняються експресивністю та образністю, що проявляються, зокрема, у зведенні абстрактних понять і логічних побудов до конкретних ментальним “картинок”, покликаним викликати прогнозовані “вождем” емоції. Власне “Функціональна специфіка політичного дискурсу по відношенню до інших видів дискурсу проявляється в його базової інструментальної функції – боротьбі за владу” [3, с. 20].

У сучасному світі боротьба за політичну владу все більше зводиться до дискурсивним (мовним) форм боротьби політичних партій і політиків на поле постійно мінливого під впливом безлічі факторів громадської думки з метою отримати якомога більшу підтримку виборців на виборах.

Висновки. Отже, на сьогодні склалося розуміння політичного дискурсу в якості безперервного процесу зіткнення думок і позицій суб’єктів політичної дії, а саме, політичних інститутів, групових агентів політики і політичних антропонімів в боротьбі за політичну владу. Вивчати політичний дискурс – значить вивчати реальну політичне життя суспільства. Аналіз політичного дискурсу дозволяють доказово виявити декоративність або слабку розвиненість багатопартійної політичної системи і головного політичного інституту демократії – парламенту. Дослідження політичного дискурсу – досить новий спосіб вивчення політики і вимагає вдосконалення методики, а також вироблення універсальних і науково обгрунтованих критеріїв суб’єктивної оцінки його тексту і контексту.

Список використаних джерел та літератури

1. Базылев, В. Н. Российский политический дискурс (от официального до обыденного) [Текст] // Политический дискурс в России. – М., 1997. – 219 с.
2. Бурдье, П. Социология политики [Текст] / – М.: “Socio-Logos”, 1993. – 336 с.
3. Дейк, T. A. Язык. Познание. Коммуникация [Текст] / М., 1989. – C. 121-127.
4. Караулов, Ю. Н., Петров В. В. От грамматики текста к когнитивной теории дискурса [Текст] // Дейк Т. А. ван. Язык. Познание. Коммуникация. – М., 1989. – 244 с.
5. Менджерщкая, Е. О. Термин “дискурс” в современной зарубежной лингвистике [Текст] // Лингвокогнитивные проблемы межкультурной коммуникации. – М., 1997. – C. 132-143.
6. Шейгал, Е. И. Семиотика политического дискурса [Текст] / Монография. – Волгоград: “Перемена”, 2000. – 328 с.
7. Шейгал, Е. И. Семиотика политического дискурса [Текст] / – М.: “Гнозис”, 2004. – 326с.

Ключові слова: держава, державна влада, гілка влади, народ, суверен, відповідальність, правитель, ефорат.

Annotation. Іn the article it is made a research of opinions of scientists about a state responsibility doctrine. It is clarified a contribution of science representatives into formation of an institution of a state responsibility and a responsibility of instances of authority and public induviduals.

Key words: state, state authority, a branch of government, nation, sovereign, responsibility, governor, eforat.

Історично склалося так, що право розвивалося на основі звичаїв, традицій, а також передумовою його виникнення та становлення була і залишається доктринальна думка. Дослідження інституту відповідальності держави та органів державної влади на сьогодні залишається актуальним, оскільки знаходиться на стадії вивчення і розроблення, а саме це стосується і дослідження передумов його розвитку в контексті розроблення доктринальної думки вчених-класиків, а зокрема тих вчених, які впроваджували теорію поділу влади. Прослідковується недостатня увага щодо огляду думок вчених про відповідальність держави та її органів, що й становить актуальність даного дослідження.
В історії розвитку політико-правової думки інститут відповідальності держави вченими розроблявся поодиноко. Зокрема, про відповідальність держави говорили Фома Аквінський, Гроцій, Макіавеллі Нікколо ді Бернардо, Кант Іммануїл, Лок, Спіноза Барух, Олександр Гамільтон, Йоган Готліб Фіхте та інші.
Фома (Тома) Аквінський (1225-1274), італійський філософ, вважаючи владу за її природою благом, однак, застерігає, що конкретні форми і способи її походження і здійснення можуть виявитися й недосконалими, несправедливими. Наскільки дії правителя відхиляються від від волі Божої, настільки, на його думку, піддані мають право чинити опір таким діям. Проте остаточне судження про законність походження й використання влади, припустимість боротьби з нею належить церкві. Цим самим обґрунтовується право церкви на втручання у світські, державні справи [5, с. 87-88]. Зважаючи на значущий статус церкви у вченні Фоми Аквінського, можна узагальнити, що фактично церква здійснювала механізм контролю і забезпечувала відповідальність держави.
Про відповідальність держави в особі правителя зазначає у своїх працях і Гроцій (1583-1645 рр), голландський юрист і політичний мислитель. Він віддавав перевагу аристократичній формі правління. Говорив про те, що правителів, які зловживають своєю владою, слід карати [3, с. 304-305].
Представник політичних вчень доби Відродження, Макіавеллі Нікколо ді Бернардо (1469-1527 рр.), ідеалом державного устрою вбачав сильну, жорстко централізовану республіку, де владарюють представники народу, буржуазії та виборний глава держави, який, враховуючи негативні якості людини, повинен бути «лисом, щоб бачити гадів», і левом, щоб нищити вовків». Для об’єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби («мета виправдовує засоби»). Говорив лише про служіння держави [8, с. 219]. У книзі «Володар про державу і владу (1513 р.) Макіавеллі розмірковує: «Скажу лише на закінчення, що государеві належить дружити з народом, інакше у важкий час він буде повалений. Зазичай у таких випадках влада государя виявляється під загрозою при переході від цивільного ладу до абсолютного – оскільки государі правлять або за допомогою магістрату, або єдиновладно. У першому випадку положення государя слабкіше і уразливіше, бо він повністю залежить від волі громадян, з яких складається магістрат, вони ж можуть позбавити його влади в будь-який час, тобто можуть або виступати проти нього, або відхилитися від виконання його розпоряджень. І тут пізно привласнювати собі абсолютну владу, оскільки громадяни і піддані, звикнувши виконувати розпорядження магістрату, не почнуть у важких обставинах підкорятися наказам государя» [8, с. 228]. Таким чином, Макіавеллі акцентує увагу на тому, що держава в особі правителя несе відповідальність безпосередньо перед народом, не виділяючи органу, який би здійснював процедуру притягнення правителя до відповідальності.
У науковий обіг термін «відповідальність» увів англійський філософ Томас Гоббс (ХУІІ століття) в контексті абстрактної відповідаль¬ності громадян, що об’єднані «суспільним договором», за діяння своєї держави («Левіафан») [11, с. 23]. Проте, Томас Гоббс (1588-1679 рр.) заперечував існування відповідальності держави. Вважав, що повноваження верховної влади щодо підданих необмежені, причому її носій – суверен – ніяким договором з народом не зв’язаний і тому не несе перед ним відповідальності. Але коли суверен не забезпечує підданим безпеки, вони використовують «право самозахисту». Вважав, що поділ влади веде до руйнування держави, оскільки розділені влади взаємознищуюють одна одну. Він розумів, що обґрунтовує і можливість тиранічного використання такої необмеженої і безконтрольної влади держави, але віддавав їй перевагу перед зіткненням приватних інтересів і суспільними конфліктами. Поєднав суспільний договір із договором про покору: «народ» після укладення договору більше не є суб’єктом права, він «помирає» в акті укладення договору. Порушень з боку володаря не буває. Оскільки воля верховного носія влади per definitionem є волею держави, то виходить, що той кому передана верховна влада, не зв’язаний ані законами держави (яким би всупереч собі мусив би підкорятися), ані обов’язками перед громадянами [8, с. 235].
Уїнстенлі Джерард (1609-?1660 р.) – англійський філософ. На його думку, існує два види правління – королівське і республіканське, засноване на природному законі загального самозбереження, на законах істинної свободи, тобто на праві справедливості, а не сили. Усі посадові особи республіки переобираються щороку для того, щоб «запобігти виникненню честолюбства і зажерливості», «виродженню в них честі» [8, с. 237] (в чому, в принципі, і прослідковується механізм відповідальності держави в особі посадовців, що має швидше превентивний характер, аніж характер санкції ).
Лок (1632-1704 рр.) зазначав, що суверен, що бере участь у законодавстві, втім, аж ніяк, не є абсолютним сувереном, бо підлягає дії законів вищої влади, що були ухвалені за його участі. Виконавчій владі довіряють усі повноваження скликати законодавчий орган. Якщо вона ухиляється від виконання цього обов’язку, це прирівнюється до оголошення війни проти народу. Тому народ має право усунути таку владу за допомогою сили [6, с. 237]. Локівське вчення про поділ влад знає лише дві, законодавчу і виконавчу. Обидві найважливіші влади розподілилися між найважливішими суспільними силами. Ці різні суспільні табори мали гальмувати один одного під час здійснення влади , щоб жоден заради інтересів окремої людини не міг досягти шкідливої концентрації влади. Законодавча влада, і, за аналогією, виконавча влада розплачуються втратою влади, яку їм довірено (fiduciary рower), якщо вони діють проти державної мети – оборони життя і власності своїх громадян. Адже жодна людина і ні одна людська спільнота не мають влади передати своє збереження або, відповідно, засоби для того абсолютній волі і деспотичному правлінню іншого; вони завжди зберігатимуть право на те, чого вони не мають права позбутися, а також право звільнити себе від тих, хто зазіхає на цей основний священний і незмінний закон самозбереження, заради якого вони увійшли в суспільство [6, с. 244]. По відношенню до правителів, які здійснюють над своїм народом деспотичну владу людям залишається лише застосувати силу проти несправедливої і незаконної сили. Суверенітет народу, згідно з Локом, в кінцевому результаті є більш значущим, аніж суверенітет створеної ним держави [3, с. 338]. Фактично Лок у своєму вченні виправдовує існування відповідальності держави, а зокрема конкретизує підстави її здійснення – порушення державної мети, що має місце в обороні життя і власності громадян. Держава, згідно з його поглядами, несе відповідальність безпосередньо перед народом.
Монтеск’є кожній суспільно і політично релевантній владі приписував особливу функцію, що мала обмежувати інші влади, щоб спрацьовувала система ваги і противаг [6, с. 237]. Таким чином, вчений говорить про відповідальність держави опосередковано, проте не вказує чіткого механізму її здійснення.
Спіноза Барух (Бенедикт) (1632-1677 рр) – нідерландський філософ. У своєму теологічно-політичному трактаті «Про основи держави, про природне й цивільне право кожного на право верховної влади» говорив: «Адже я допускаю, що по праву вони (власті) можуть царювати з найбільшим насильством і прирікати громадян на смерть з найнікчемніших приводів; але ніхто не скаже, що це можна робити, не пошкодитись у здоровому глузді» [8, с. 244]. Отже, Спіноза осуджує стасус безвідповідальності держави, проте не говорить про те, що така відповідальність має існувати.
Кант Іммануїл (1724-1804 рр.) – німецький філософ та політолог. Вважав, що поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову повинен здійснюватися за принципами взаємо-підтримки і координації владних гілок, а не за принципом стримування і противаг [8, с. 255]. Таким чином, Кант заперечує можливість існування класичних моделей відповідальності трьох гілок влади, а зокрема в сучасному вигляді це парламентська відповідальність уряду, імпічмент, відповідальність парламенту, адже взаємна координація трьох гілок влади іще не передбачає взаємної відповідальності.
Олександр Гамільтон (1757-1804 рр.) − видатний державний діяч, автор глибоких розробок в сфері конституційної теорії та практики, був одним із авторів трьох статей «Федераліста», опублікованих між жовтнем і травнем 1788 р. У № 33 і № 78 «Федераліста» аргументував корисність судового конституційного нагляду. На його думку, основне завдання суду − оголошувати акти, що протирічать конституції, недійсними. Гамільтон вважав, що пожиттєве призначення, незалежність і добра платня судді є запорукою забезпечення ним державного управління з належною відповідальністю [3, с. 488-490]. Отже, Гамільтон конкретизує свою пропозицію щодо форми відповідальності у вигляді оголошення актів, що не відповідають конституції, недійсними. Особливий статус в такому механізмі відповідальності надає такому органу як суд.
Найчіткіше і найбільш досконало, на нашу думку, інститут відповідальності держави був розроблений у вченнях Йогана Готліба Фіхте (1762-1814 рр.), який відмічав, що відмінною рисою всякого розумного, погодженого з вимогами права держави (незалежно від її форми) повинна бути відповідальність осіб, що здійснюють управління, перед суспільством. Якщо такої відповідальності немає, державний устрій перероджується у деспотію [3, с. 516]. Зловживанням владою в державі він пропонував покласти край за допомогою вищої контрольованої інстанції – ефорату, що призначається народом, стоїть над владою та володіє правом заборони незаконних дій влади [10, с. 117]. Ефори можуть призупиняти дії виконавчої влади, якщо вбачають в них загрозу правопорядку. Пізніше, в 1812 р., Фіхте визнав ідею створення ефорату нереалістичною [3, с. 516].
Уперше ж термін «відповідальність» зустрічається у французькому словнику Робера (1783-1784) і означає: 1) обов’язок для міністрів залишити владу, коли законодавчий корпус їх відстороняє; 2) обов’язок відшкодувати збиток, завданий з власної провини або (у деяких випадках) визначений законом; 3) моральний або інтелектуальний обов’язок або необхідність спокутувати провину, виконати cвій обов’язок, до¬говір [11, с. 23]. Перше зі значень вказує на використання даного поняття в контексті відповідальності держави та органів державної влади.
Отже, інститут відповідальності держави, органів державної влади та їх посадових осіб до правового визначення мав неабиякий розвиток саме в доктринальній думці. Хоча даний інститут не знаходить чіткого вираження у доктринальній позиції, оскільки аморфно пропонуються механізми застосування такої відповідальності, не конкретизуються суб’єкти притягнення до відповідальності та її підстави. Проте, значущими є погляди Олександра Гамільтона про роль суду в конституційному нагляді, що в певному сенсі знайшли своє відображення в участі конституційних судів у механізмі окремих форм конституційно-правової відповідальності органів державної влади (як приклад, надання висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент Президента України, а також його повноваження встановлювати конституційність нормативно-правових актів).
Значний внесок у розвиток даного інституту здійснив Лок, який спробував визначити елемент механізму відповідальності держави, а зокрема підстави такої відповідальності – порушення державної мети, що, в приципі, знайшло правове закріплення у більшості держав. А також слід з упередженістю розглядати утопічність ефорату Фіхте, адже подібний орган знайшов своє правове закріпленя у Конституції Польщі − Державний Трибунал.

Список використаних джерел
1. Большой юридический словар / Под ред. А.Я. Сухарева, В. Д. Зорькина, В. Е. Крутских. – М.: ИНФРА – М, 1997. – 790 с.
2. Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон. Історія політичної думки. – К.: Основи, 1997. − 838 с.
3. История политических и правових учений: Учебник для вузов / Под. общ. Ред. акад. РАН, д. ю. н, професора В. С. Нерсесянца. – 40е узд., перераб. И доп. – М.: Норм, 2006. – 944 с.
4. История политических и правових учений: Учебник для вузов /Под общ. Ред. проф. О. В. Мартишина. – М.: Норма, 2004. – 912 с.
5. Лейст О. Э. История политических и правових учений. Юридическая література. − 573 с.
6. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера : Пер. з нім. – Киїів : Тандем, 2002. – 584 с.
7. Гіжевський В. К. Популярна юридична енциклопедія / В. К. Гіжевський, В. В. Головченко, В. С. Ковальський (кер.) та ін.. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 528 с.
8. Хрестоматія з історії політико-правових вчень: Посібник /Упоряд. Та у 73 автор коментарів Уривалкін О. М. – К.: Дактор, КНТ, 2008. − 456 с.
9. Шемшученко Ю. С. Великий енциклопедичний юридичний словник / Ю. С. Шемшученко. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – 1021 с.
10. Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. Історія політичних і правових вчень: Навч. посібн. 2-е вид. стер. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 304 с.
11. Кресіна І. О. Інститут імпічменту: Порівняльний політико-правовий аналіз ∕ І. О. Кресіна, А. А. Коваленко, С. В. Балан. − К. : Видавництво «Юридична думка», 2004. – 234 с.