студентка 1 курсу магістратури НаУОА

Науковий керівник: Матвійчук Н.В.,

кандидат історичних наук,

старший викладач

КУЛЬТУРНА ДИПЛОМАТІЯ УКРАЇНИ ЯК СКЛАДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

У статті досліджується трансформація культурної дипломатії України в умовах війни. Аналізується її роль як інструменту міжнародної комунікації, інформаційної безпеки та мобілізації міжнародної підтримки. Розглянуто виклики, пов’язані з відсутністю єдиної державної стратегії, слабкою координацією між державними та громадськими інституціями, недостатнім використанням цифрових технологій та необхідністю довготривалих міжнародних партнерств. Обґрунтовано необхідність інтеграції культурної дипломатії у загальну систему національної безпеки та запропоновано шляхи її подальшого розвитку, зокрема через цифровізацію та розширення міжнародної співпраці.

Ключові слова

Культурна дипломатія, національна безпека, м’яка сила, міжнародні відносини, стратегічні комунікації, інформаційна безпека, міжнародна співпраця, культурні інституції, протидія дезінформації.

Bobrovska K.U.

CULTURAL DIPLOMACY OF UKRAINE AS A COMPONENT OF NATIONAL SECURITY

The article explores the transformation of Ukraine’s cultural diplomacy in the context of war. It analyzes its role as a tool for international communication, information security, and mobilization of global support. The study examines challenges such as the absence of a unified state strategy, weak coordination between governmental and non-governmental institutions, insufficient use of digital technologies, and the need for long-term international partnerships. The necessity of integrating cultural diplomacy into the national security system is substantiated, and pathways for its further development are proposed, including digitalization and the expansion of international cooperation.

Keywords

Сultural diplomacy, national security, soft power, international relations, strategic communications, information security, international cooperation, cultural institutions, countering disinformation.

Постановка проблеми

Культурна дипломатія є невід’ємним інструментом зовнішньої політики держави, що використовується для зміцнення міжнародних відносин, підвищення впізнаваності національної культури та формування позитивного іміджу країни. В умовах російсько-української війни культурна дипломатія України набуває не лише традиційного значення, а й відіграє стратегічну роль у боротьбі за міжнародну підтримку, протидії дезінформації та збереженні національної ідентичності. Актуальність проблеми полягає у тому, що після початку повномасштабного вторгнення рф значення культурної дипломатії значно зросло, що спричинило активізацію її інструментів та механізмів. Це, у свою чергу, висунуло нові виклики, такі як необхідність ефективної комунікації із закордонною аудиторією, подолання російських наративів та інтеграція культурної дипломатії у державну безпекову стратегію. З наукової точки зору проблема дослідження полягає у необхідності осмислення культурної дипломатії не лише як складової “м’якої сили” держави, а й як чинника інформаційної безпеки та засобу стратегічних комунікацій. У сучасних міжнародних відносинах культура дедалі частіше розглядається як політичний інструмент, що використовується для впливу на громадську думку, зміцнення національної суб’єктності та просування державних інтересів.

З практичної точки зору дослідження культурної дипломатії є важливим для розробки ефективних механізмів її реалізації в Україні. Зокрема, це включає:

• Оптимізацію діяльності культурних інституцій (Український інститут, Український культурний фонд, Міністерство культури та стратегічних комунікацій тощо).
• Посилення міжнародної співпраці у сфері культури для забезпечення довготривалих партнерств.
• Використання культурних проєктів для протидії дезінформації та створення власного інформаційного наративу.
• Інтеграцію культурної дипломатії у політику національної безпеки, що дозволить ефективніше реагувати на гібридні загрози.

Таким чином, постанова проблеми дослідження базується на необхідності комплексного аналізу ролі культурної дипломатії у сучасному світі, її впливу на міжнародний імідж України та формування стратегій її подальшого розвитку в умовах війни.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

В українському науковому дискурсі до 2022 року культурна дипломатія розглядалася переважно як засіб просування національного іміджу за кордоном. Проте повномасштабне вторгнення росії суттєво змінило фокус досліджень, акцентуючи увагу на її ролі у боротьбі за міжнародну підтримку та інформаційну безпеку. С. Гололобов стверджує, що нині культурна дипломатія відіграє критичну роль у формуванні ставлення світової спільноти до України. Він підкреслює, що культурні ініціативи, такі як виставки, фестивалі, кінопокази та музичні концерти, стали ефективними механізмами донесення правдивої інформації про війну [3]. М. Кушнарьова проводить критичний аналіз реалізації культурної дипломатії України до 2022 року, вказуючи на її слабку інституційну розвиненість. Вона наголошує, що відсутність системної державної політики у цій сфері зробила українську культуру менш впізнаваною на міжнародній арені, що дозволило росії домінувати у глобальному культурному дискурсі [6]. Марія Шкурко зазначає, що культурна дипломатія поступово стала інструментом протидії російській пропаганді. Вона аналізує діяльність таких інституцій, як Український інститут, та показує, як культурні проєкти сприяють зміні наративів у західних країнах [19].

Пробематика

Попри активний розвиток культурної дипломатії України, ця сфера стикається з низкою викликів, які впливають на її ефективність у міжнародному просторі. Зміни у глобальному контексті, війна та інформаційна агресія росії вимагають адаптації підходів до просування української культури за кордоном. Одним із ключових завдань є врахування особливостей культурної політики інших країн, що набуває особливого значення у контексті євроінтеграції України. Також серйозною проблемою залишається сприйняття культури як нейтральної сфери в західних країнах, що іноді сприяє збереженню впливу російської пропаганди.

1. Важливість адаптації культурної дипломатії до міжнародного контексту

Міністерство закордонних справ України та інші суб’єкти культурної дипломатії повинні враховувати специфіку культурного простору інших країн, щоб ефективно просувати національні інтереси за кордоном. Зокрема, після отримання Україною статусу кандидата на вступ до Європейського Союзу 23 червня 2022 року, взаємодія з країнами-членами ЄС стала ще важливішою. Це вимагає розуміння культурних особливостей європейських партнерів, їхньої політики щодо культурного співробітництва та механізмів протидії дезінформації у сфері культури [3, c.1068].

2. Виклики культурної дипломатії в умовах війни

Культурний дипломатичний фронт залишається складним, адже потребує значного терпіння та зусиль для пояснення міжнародній аудиторії сутності російсько-української війни. Одна з головних проблем – це те, що в західних країнах культура нерідко розглядається як поза політична сфера. Через це деякі європейські культурні установи та фестивалі продовжують надавати платформу проросійським митцям, попри агресивну політику рф.

3. Проблема “мовчазної” підтримки російської пропаганди

В Європі часто можна почути аргумент, що культура повинна залишатися нейтральною та сприяти діалогу. Однак у випадку російсько-української війни така позиція фактично грає на руку агресору, дозволяючи російській пропаганді залишатися впливовою. Українські культурні інституції мають посилювати інформаційну роботу, пояснюючи міжнародним партнерам, що російська культура сьогодні використовується як інструмент пропаганди, і тому потребує критичної переоцінки.

Постановка завдання

Метою статті є аналіз трансформації культурної дипломатії України в умовах російсько-української війни та визначення її нових функцій у міжнародному просторі. Для досягнення цієї мети стаття ставить такі завдання:

• Проаналізувати сучасні наукові підходи до визначення культурної дипломатії та її ролі в міжнародних відносинах.
• Дослідити зміни у стратегії та практиках культурної дипломатії України після 2022 року.
• Оцінити інституційні та комунікаційні виклики, зокрема брак координації між державними та громадськими ініціативами.
• Розглянути роль культурної дипломатії як інструменту протидії російській пропаганді та дезінформації.

Виклад основного матеріалу

Культурна дипломатія є одним із напрямів публічної дипломатії, орієнтованим на встановлення відносин між державою та іноземною аудиторією саме у сфері культури. Термін “культурна дипломатія” запровадив до наукового обігу американський дослідник Ф. Баргурн у 1960-х роках, який визначив її як “маніпулювання культурними матеріалами й кадрами з пропагандистською метою”, маючи на увазі пропагандистську практику СРСР [20, c.10]. Проте в сучасних дослідженнях “…пропагандистський підхід у культурній дипломатії викликає недовіру в тих, кому вона адресована, і, за Дж. Наєм, знищує м’яку силу держави” [13, c.14]. Більш широко поняття “культурна дипломатія” сформулював американський політолог Мільтон Каммінґс, як “обмін ідеями, інформацією, мистецтвом та іншими аспектами культури між країнами та їхніми народами з метою сприяння взаєморозумінню”. Також Каммінґс стверджує, що  культурна дипломатія можлива не лише як двосторонній обмін, але й односторонній, коли наприклад одна нація зосереджує свої зусилля на просуванні національної мови, пояснюючи свою політику і точку зору, або “розповідаючи свою історію” решті світу [22, c.1]. Ніколас Калл у свої роботі стверджував, що “культурну дипломатію можна визначити як спроби акторів вплинути на міжнародне середовище шляхом популяризації своїх культурних ресурсів і досягнень за кордоном та/або сприяти культурній комунікації закордоном. Сьогодні культурна дипломатія включає також в себе роботу організацій, наприклад Британська Рада або Італійський інститут культури” [21, c.19]. Культурна дипломатія відіграє ключову роль у зміцненні миру, стабільності та налагодженні взаєморозуміння між народами. Для країни, що перебуває у стані війни, ці поняття стають не лише важливими аспектами, а й стратегічними цілями. В інтерв’ю для Foreign Policy Association професор Гарвардського університету Джозеф Най говорив, що якщо країна має культуру, яка є привабливою для інших, вона може сприяти тому, що інші країни будуть готові почути їх точку зору та співпереживати цим поглядам. “М’яка сила”, за його словами, це здатність привабити, і якщо вона ґрунтується на культурі та політиці країни, то культура та цінності – це гра в довгу, а політика змінюється в залежності від лідерів країн [23].

Культурна дипломатія нині — один з ефективних і значущих засобів утілення зовнішньополітичної стратегії будь-якої держави, що претендує на позиціонування у системі сучасних міжнародних відносин. Вона сприяє використанню в дипломатичній діяльності держави інструментів культурного впливу для досягнення міждержавного порозуміння, миру та стабільності, просування на міжнародній арені власних національних інтересів шляхом подолання культурних бар’єрів [7, c.20]. ​​Сучасні геополітичні конфлікти суттєво впливають на культурну дипломатію, змушуючи держави переглядати свої стратегії. Війна, зокрема агресія росії проти України, змінила її роль — тепер це не лише засіб культурного обміну, а й інструмент боротьби за міжнародну підтримку та донесення правди про ситуацію в країні. Україна активно використовує культурну дипломатію для привернення уваги світу, мобілізації солідарності та зміцнення міжнародної підтримки. Культурні заходи, організовані дипломатичними місіями, допомагають поширювати знання про українську культуру, історію та актуальні виклики, що сприяє формуванню позитивного іміджу країни та розширенню міжнародних партнерств.

Важливим є те, що російсько-українська війна спричинила трансформацію низки інституцій, керівництво яких змушене було пристосовуватися до нових реалій, аби не закритися і завершити свою діяльність. Важливість інституцій полягає у адаптивності та реагуванні на внутрішні та зовнішні зміни, що значною мірою визначає їхню актуальність та вплив. Культурна дипломатія в мирний для країни час і культурна дипломатія під час війни – це різні підходи, стратегії та методи. Кандидат наук з державного управління Сергій Гололобов писав, що “Нині культурна дипломатія більш, ніж будь-коли, стає полем боротьби за позитивне відношення людей до України у всьому світі. Під час російсько-українського протистояння місію культурної дипломатії як інструменту “м’якої сили” важко переоцінити. Актуальність культурної дипломатії полягає у тому, що якщо вона ідеологічно вірно розробляється та протягом тривалого часу системно впроваджується у життя, вона може ефективно доповнювати загальну міжнародну стратегію діяльності держави”[3, с.1058].

Кушнарьова у своїй статті критично пише про реалізацію культурної дипломатії ще до початку повномасштабного вторгнення. Дослідниця писала, що в першу чергу винні ми як держава, що не зуміла поставити цілі та завдання для забезпечення захисту, відновлення та збереження культури всередині країни. Не кажучи вже про поширення культури закордоном. Якщо через понад три десятиліття незалежності України інша держава ставить під сумнів існування української ідентичності та культури, це свідчить про недоліки у формуванні та реалізації державної політики, зокрема про недостатню ефективність української культурної дипломатії [6, с.36].  Критичний аналіз Кушнарьової підкреслює важливу проблему — відсутність системної політики культурної дипломатії в Україні до 2022 року. Дійсно, брак чітко сформульованих цілей та стратегій у цій сфері зробив українську культуру менш видимою на міжнародній арені та вразливою до інформаційних атак. Водночас, повномасштабне вторгнення росії продемонструвало, що культурна дипломатія є не просто інструментом “м’якої сили”, а й елементом національної безпеки. Тому тепер першочерговим завданням має стати не лише захист і розвиток культури всередині країни, а й активне просування українського культурного наративу у світі, щоб унеможливити будь-які спроби заперечення української ідентичності.

Аналізуючи статтю Гололобова, найважливішою задачею сучасної української культурної дипломатії є донесення світу правдивої інформації про російські злочини проти України та протидія дезінформації. Основні положення можна узагальнити наступним чином: культура як “м’яка сила” відіграє ключову роль у сучасному міжнародному протистоянні. Вона не лише формує позитивний імідж України, але й стає важливим інструментом у боротьбі з дезінформацією та просуванні українських наративів на світовій арені. Світовий інтерес до української культури значно зріс, що створює унікальну можливість для зміцнення міжнародної підтримки України. Використання цього інтересу через культурні ініціативи, виставки, фестивалі та медіапроєкти дозволяє не лише популяризувати українське мистецтво, а й утвердити Україну як важливого гравця у глобальному культурному просторі. Попри значне бажання міжнародної спільноти підтримати український креативний сектор, наразі бракує стабільних довгострокових партнерств [3, c.1063].

Важливо налагоджувати сталі зв’язки з міжнародними інституціями, фондами та культурними діячами, що сприятиме розширенню можливостей для українських митців і зміцненню позицій країни у сфері культурної дипломатії. Україна відіграє унікальну роль у сучасному світі, ставши епіцентром боротьби за демократичні цінності. Через культурну дипломатію підкреслюється значення України у формуванні нової історії демократичного світу, захисті європейських принципів свободи та прав людини. Представники інтелігенції та громадянського суспільства все частіше наголошують на важливості культури у протистоянні російській пропаганді та інформаційним загрозам, що робить її невід’ємною частиною стратегії безпеки держави. Для підтримки міжнародної солідарності Україна повинна представляти конкурентоспроможний культурний продукт. Важливо, щоб світ асоціював українську культуру не лише з війною, а й із потужними мистецькими досягненнями, сучасними трендами та автентичністю, що може захоплювати аудиторію по всьому світу. Окрім цього, необхідно інтегрувати культурну дипломатію у різні сфери – політику пам’яті, літературу, кінематограф, історичні дослідження, враховуючи посттоталітарний і постколоніальний контекст. Такий підхід сприятиме глибшому розумінню української історії та культури на міжнародному рівні. Для ефективного розвитку культурної дипломатії важливо інвестувати у професійний розвиток діячів культури. Україні важливо встановлювати міцні зв’язки з міжнародними організаціями, фондами та культурними діячами, щоб розширити можливості для митців і зміцнити свою позицію у сфері культурної дипломатії. Як країна, що бореться за демократичні цінності, Україна через культуру наголошує на своєму внеску у формування нового демократичного світу та захист європейських свобод. Вона допомагає протидіяти російській пропаганді та інформаційним атакам, що робить її частиною стратегії держави. Щоб зберегти міжнародну підтримку, важливо також культурну дипломатію слід інтегрувати в різні сфери — історію, літературу, кінематограф, політику пам’яті, враховуючи постколоніальне минуле України. Це допоможе світові краще зрозуміти нашу історію та ідентичність.

Таким чином, культура та креативні індустрії стають потужним інструментом для формування позитивного іміджу України, забезпечення національної безпеки та ефективної боротьби з дезінформацією. За словами генерального директора Українського інституту Володимира Шейка, “24 лютого мільйони людей у світі раптом відкрили для себе найбільшу в Європі державу Україну, а досі вони про неї нічого не знали” [1]. Обставини докорінно змінили українську культурну дипломатію та змінюватимуть її надалі. Одним із перших кроків, який показав важливість культурної дипломатії під час війни це кампанія заклику партнерів 28 лютого 2022 року командою Українського інституту, відмовитися від співпраці з росіянами. Завдяки УІ були скасовані російські стенди та виступи на музичних фестивалях, кіноподіях і книжкових ярмарках, натомість була більше представлена Україна. Після офіційного звернення Інституту до партнерів було перейменовано фільм-відкриття Каннського кінофестивалю із “Z” на “Final Cut”, а також скасовано участь Валентіни Лісіциної – на “Istanbul International Music Fest”, Сергія Лозниці – на “Panel Art history festival” у Фонтенбло та ін. Упродовж року УІ звернувся до понад 600 впливових культурних інституцій, фестивалів та міжнародних майданчиків із вимогою призупинити співпрацю з росією [14, c.9]. Дослідниця Марія Шкурко у своїй статті стверджувала, що культурна дипломатія як вид публічної, можливо, не з перших днів, але все ж почала активно привертати увагу різноманітної цільової аудиторії до масштабного воєнного конфлікту. Нині це дієвий формат донесення правди про Україну та російсько-українську війну, хоча після відновлення державної незалежності України цим потужним інструментом дуже часто нехтували.  Наприклад, Український інститут, покликаний популяризувати нашу культуру за кордоном, створили всього шість років тому [19, c.741]. Культурну дипломатію нашої країни наразі потрібно формувати, зважаючи на цілі війни, які агресор ставить перед собою. Серед них основні  – “демілітаризація та денацифікація України”, а також “остаточне розв’язання українського питання”. Ворог заперечує право українців на самовизначення, власну ідентичність, мову та культуру [19, c.746].

Сьогодні ключову роль у розвитку культурної дипломатії України відіграють Міністерство закордонних справ та дипломатичні представництва за кордоном, а також такі установи, як Український інститут, Український інститут національної пам’яті, Український інститут книги, Держкіно та Український культурний фонд. До зміцнення культурної дипломатії активно долучаються органи державної влади, громадські організації, митці, активісти, науковці, журналісти, політики та студенти. Важливий внесок у формування позитивного іміджу України за кордоном робить і українська діаспора. “Культурна зовнішньополітична діяльність під час воєнних дій – це дієва зброя в боротьбі з пропагандою, що є частиною гібридної війни. Дипломатична мова фактів разом з емоційними засобами мистецтва значно розширює аудиторію матеріалів і посилює сприйняття реципієнтів”  [19, c.742].

Культурна дипломатія сприяє видимості країни закордоном, сприяє розширенню партнерств, обізнаність зарубіжної аудиторії про нас. Таким чином партнери дають зброю, поширюють інформацію  про війну, підтримують Україну. Під час Форуму культурної дипломатії організованим Український інститутом 2023 року, культурна менеджерка Басма ель Хусейні казала, що культурні відносини стають ще однією ареною війни, де борються суперечливі наративи. Сторони конфлікту використовують мову, культурну спадщину, мистецьке вираження як зброю. Це реальність, і це більш очевидно у випадку з російською зброєю. Українська культура та спадщина в дуже великому масштабі – це презентація контркультурних наративів у таких випадках стає актом самозахисту, проте в більшості випадків ці наративи подаються як єдиний національний наратив [24]. Томіца Байсіч, президент ПЕН Хорватії стверджував, “ми стикаємося з тим, що російська культура дійсно використовує росію, і їх культуру як зброю для війни, так що це їхня торгова марка, і вони, безсумнівно, є такими”. Вівіан Вокер, виконавча директорка Консультативної комісії США з питань публічної дипломатії говорила: “У дипломатії спостерігається еволюція підходів до використання культури. У минулому культура переважно слугувала інструментом миротворчості та традиційної “м’якої сили” — її використовували для формування позитивного іміджу країни та розвитку міждержавних відносин, однак сьогодні цей підхід змінився. Україна активно використовує культуру як засіб стримування, громадянської активності, протидії дезінформації та захисту політичного суверенітету.”

Вокер також стверджувала, що однією з ключових змін є вплив глобального інформаційного простору. Він зробив культуру і політику більш відкритими та залученими (“партисипативними”), що є позитивною тенденцією. Проте цей самий простір також став більш фрагментованим і сповненим можливостей для маніпуляцій. В умовах зростаючої конкуренції за увагу аудиторії стає дедалі складніше чітко визначити унікальну культурну ідентичність та донести її до світу. Це ставить перед такими інституціями, як Український інститут, подвійний виклик: з одного боку, необхідно популяризувати українську культуру, пояснювати її цінність та значення, а з іншого — захищати її від викривлення, інструменталізації та інформаційних атак. Рішення полягає у поєднанні різних підходів. З одного боку, важливо використовувати “м’яку силу” — привабливу, переконливу стратегію просування культури та її цінностей. З іншого боку, потрібно розвивати механізми “розумної сили”, що включають активні заходи стримування та підвищення стійкості культурного середовища. При цьому важливо не копіювати російську тактику, яка використовує культуру як інструмент примусу та агресії. Україна має будувати власну модель культурної дипломатії, засновану на відкритості, співпраці та цінностях демократії.

Під час Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) в червні 2024 року, пройшов “український день”. У резолюції “Протидія стиранню культурної ідентичності під час війни та миру” зазначається, що політика примусової русифікації, до якої російський режим вдається на окупованих українських територіях від 2014 року, є “зброєю війни, яка застосовується, щоб заперечити існування культурної ідентичності України та стерти її історичне коріння, цінності, спадщину, літературу, традиції та мову” [2]. Під час панельної дискусії “Soft power чи потужна зброя: роль культури у війні з Росією?”, Микола Точицький, міністр культури та стратегічних комунікацій зауважив: “Йдеться не про протидію дезінформації, а про стратегічну комунікацію. Це набагато ширше і представляє проактивний, а не реактивний підхід. Для лідерства в інформаційному просторі потрібно формувати меседжі, а не доганяти те, що каже Путін, розбиваючи нашу ідентичність” [8]. “Резолюція Парламентської асамблеї Ради Європи за червень 2024 року каже: причина російсько-української війни — культурний геноцид, культурне стирання українського народу”, — стверджувала очільниця Українського культурного фонду Наталія Кривда. Бо культура — це про ідентичність, про збереження людського в людині й тяглість, пояснила вона [8]. За словами представниці ОП Олени Ковальської, культурна дипломатія активно долучалася до промотування Саміту миру, що проходив у червні у Швейцарії [25]. Тоді наші представники контактували з міжнародною спільнотою в освіті, культурі, з молодіжними організаціями, релігійними діячами, щоб вони адвокатували участь своїх країн у Саміті миру. Також, додала Ковальська, напрацьовані алгоритми дій українських кінематографістів на міжнародних фестивалях, зокрема, така робота проводилась з командою фільму “20 днів у Маріуполі” під час отримання “Оскара”.

Тіна Пересунько писала, “Відтепер національна безпека та культурна ідентичність не є другорядними в українській політиці” [12]. Україна сама частково несе відповідальність за дисбаланс сил у Європі та своєму регіоні. Державна пасивність і невизначеність у проведенні політики культурної ідентичності в європейському просторі сприяли агресивній експансії росії. У майбутньому вона має стати ключовим елементом міжнародних відносин, ефективним засобом “м’якої сили” у взаємодії з росією та в умовах глобальної конкуренції. “Повномасштабне вторгнення Російської Федерації на територію суверенної України у 2022 році створило нові умови для функціонування системи державного управління та визначило нові пріоритети зовнішньої політики України. В умовах військової агресії, культурна дипломатія стає одним із ключових механізмів для підтримки міжнародної солідарності, мобілізації міжнародної підтримки та донесення правдивої інформації про події в Україні. Культурна складова дипломатії використовується для зміцнення зв’язків з діаспорою, залучення міжнародної культурної спільноти до підтримки української культури, а також для протидії дезінформації та пропаганді з боку агресора” [4, c.193].  Хоча питання  культурної  дипломатії  залишаються актуальними  завжди,  вони  набувають  особливого значення під час воєнних конфліктів. Культурна  дипломатія  органічно  вписується в арсенал зовнішньополітичних інструментів держав, допомагаючи впливати на емоційний та  інтелектуальний  світ  людини,  формувати культурну  ідентичність  народів,  країн  і  регіонів,  а  також  забезпечувати  їхню  культурну безпеку. Сьогодні культурна дипломатія, яка проявляється у різноманітних формах і стратегіях, займає провідні позиції у боротьбі за міжнародний вплив держав. 

Як  визначено в законодавстві України, національна безпека України – це “Захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз” [5]. За підтримки Міністерства культури та стратегічних комунікацій був створений  проєкт “Ніколи знову”. У проєкті порівнюють події в росії з ситуацією у фашистській Німеччині, а також дії Путіна напередодні вторгнення в Україну з діями Гітлера напередодні Другої світової війни. Команда NEVERAGAIN.MEDIA закликає міжнародну спільноту усвідомити: якщо західний світ не діятиме, Третя світова війна неминуча [10]. Ще один проєкт з протидії дезінформації та висвітлення війни “WAW: War against war”, де українські креативники, журналісти, режисери, сценаристи та дизайнери у співпраці з МКСК протидіють російській пропаганді та фейкам, створюючи антидезінформаційний контент [11]. “24 лютого 2025 року у Великому театрі м. Лодзь (Республіка Польща) відбувся благодійний концерт “Contra spem spero”. Захід став потужним символом культурної дипломатії та міжнародної підтримки України у день річниці від початку повномасштабного вторгнення росії” [16]. “Ми захищаємо свою країну не лише зброєю, а й голосом, словом, мистецтвом. І кожна нота цього концерту — це ще один крок до перемоги…” — сказала у відеозверненні Перша заступниця Міністра культури та стратегічних комунікацій Галина Григоренко.

Український інститут вже декілька років підряд організовує Міжнародний форум культурної дипломатії. Це щорічна фахова конференція, яка об’єднує провідних експертів з України та інших країн для обговорення ідей, практик, викликів і майбутнього міжнародної культурної дипломатії та культурних відносин. Цей масштабний проєкт дозволив Українським та міжнародним експертам обговорити поточні виклики й можливості для культурної дипломатії в умовах глобальних змін, методи деколонізації культури та боротьбу з розповсюдженням дезінформації [17]. Подібні ініціативи дозволяють Україні бути видимою та поширювати демократичні цінності. Це важлива стратегічна діяльність, яка сприяє підтримці закордонних партнерів для протидії агресору. Важливою подією для УІ стало членство Мережі національних культурних інститутів ЄС (EUNIC). Мережа об’єднує інститути культурної дипломатії країн ЄС та Великої Британії, а також міністерства закордонних справ і міністерства культури. Український інститут став 39 членом об’єднання EUNIC посилює роль культури в міжнародних відносинах і є стратегічним партнером Європейського Союзу. Це ключова мережа культурної дипломатії в Європі та майданчик для спільних ініціатив і обміну досвідом. Географія діяльності EUNIC не обмежується лише Європою: мережа працює у понад 100 країн світу через 136 кластерів [18]. Ще одним тріумфом для України став історичний концерт “Ноти з України” в одному з найбільших концертних залів світу – Карнегі-холі в Нью-Йорку. Захід було приурочено до 100-річчя північноамериканської прем’єри “Щедрика” Миколи Леонтовича. Саме в Карнегі-холі 1922 року цю композицію вперше виконала Українська республіканська капела. Концерт переглянули онлайн понад 70 тисяч осіб [15]. “У березні 2023 року у Вікіпедії утретє проходив “Місяць культурної дипломатії України”. Він був спрямований на створення і покращення статей про Україну та українську культуру якомога більшою кількістю мов. “Місяць культурної дипломатії України” — ініціатива, присвячена відомим українським митцям кіно, музики, літератури, архітектури, дизайну, які зробили вагомий внесок у світову культуру. А також культурним феноменам — від мемів до символів незламності. Проєкт спільно організували ГО “Вікімедіа Україна”, Український Інститут та Міністерство закордонних справ України. “За місяць проведення кампанії до неї долучилися 154 учасники та учасниці з усього світу. Вони написали 1401 нових статей та покращили 85 наявних у 64 різних мовних розділах Вікіпедії. Зокрема, були створені статті про Наталку Полтавку французькою, фільми “Земля” та “Тіні забутих предків” угорською, Івана Марчука японською, роман “Місто” арабською, Художній музей імені Куїнджі китайською” [9].

Висновки

Дослідження показало, що культурна дипломатія України переживає кардинальні зміни, зумовлені війною, і набуває нових функцій у міжнародному просторі. Від традиційного інструменту “м’якої сили” вона перетворилася на засіб інформаційної боротьби, мобілізації міжнародної підтримки та захисту національної ідентичності. Українські культурні інституції, такі як Український інститут, МЗС, Український культурний фонд та інші, відіграють ключову роль у формуванні позитивного іміджу країни та просуванні її наративів за кордоном.

Разом із тим дослідження виявило низку проблем, які стримують розвиток культурної дипломатії. По-перше, відсутність єдиної державної стратегії ускладнює координацію між державними та громадськими структурами. По-друге, культурна дипломатія України здебільшого діє у реактивному режимі, відповідаючи на дії Росії, замість того щоб формувати власний порядок денний. По-третє, недостатнє використання цифрових технологій і слабка присутність української культури у міжнародному інформаційному просторі обмежують її вплив. Крім того, більшість культурних ініціатив мають тимчасовий характер, що не сприяє налагодженню довготривалих партнерств із міжнародними організаціями.

Перспективи подальших досліджень у цій сфері охоплюють декілька напрямів. По-перше, необхідно розробити концепцію довготривалої стратегії культурної дипломатії України, яка б інтегрувала її у загальну систему зовнішньої політики та національної безпеки. По-друге, важливо дослідити методи проактивного впливу культурної дипломатії, які дозволять Україні формувати власний інформаційний простір замість того, щоб лише реагувати на зовнішні загрози. По-третє, варто розглянути можливості цифрової культурної дипломатії, включаючи використання соціальних мереж, віртуальних архівів, мультимедійних платформ та штучного інтелекту для просування української культури.

Таким чином, подальші дослідження повинні зосередитися на стратегічному плануванні культурної дипломатії, зміцненні її інституційної спроможності та розширенні міжнародної співпраці, що сприятиме ефективному позиціонуванню України у світі.

Список літератури і джерел

1. Бортняк К. Володимир Шейко: “За кордоном хочуть бачити мистецтво, яке швидко рефлексує досвід війни”. Український тиждень. 28 грудня 2022. URL:https://tyzhden.ua/volodymyr-shejko-za-kordonom-khochut-bachyty-mystetstvo-iake-shvydko-refleksuie-dosvid-vijny
2. Власенко В. “Український день” у ПАРЄ: про що йшлося. Deutsche welle. Політика Європа. 26.06.2024. URL: https://www.dw.com/uk/ukrainskij-den-u-pare-spectribunal-sankcii-protidia-kulturnim-cistkam/a-694855
3. Гололобов С. Культурна дипломатія як складова державної політики у сфері культури на сучасному етапі українського державотворення. Public Administration and Regional Development (18). С. 1057-1078. 2022
4. Ємельянов, В. М., С. М. Гололобов. Механізми реалізації культурної дипломатії в сучасних умовах (2024).
5. Закон України про національну безпеку України Закон від 21.06.2018, № 31 : станом на 09.08.2024. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19/ed20240809#Text.
6. Кушнарьова М. Українська культурна дипломатія під час війни: досвід, проблеми, перспективи. Наукові праці Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. 2023. Вип. 67. C. 35-53.URL:http://irbis-nbuv.gov.ua/everlib/item/er-0004706
7. Матвієнко В., Шинкаренко Т. Культурна дипломатія як напрям зовнішньої політики держави. Культурна дипломатія : навчальний посібник. Київ, 2021. С. 7–21.
8. Мерещук В. Soft power чи потужна зброя: роль культури у війні з Росією?. LB.ua. URL:https://lb.ua/culture/2024/10/23/641023_soft_power_chi_potuzhna_zbroya_rol.htm
9. Міністерство закордонних справ України. Результати “Місяця культурної дипломатії України” у Вікіпедії. Міністерство закордонних справ України. Всі новини. 08.05.2023. URL: https://mfa.gov.ua/news/rezultati-misyacya-kulturnoyi-diplomatiyi-ukrayini-u-vikipediyi
10. Міністерство культури і стратегічних комунікацій. neveragain.media. URL: https://neveragain.media/ua/.
11. Міністерство культури і стратегічних комунікацій. War Against War. URL: https://war-info.mkip.gov.ua/.
12. Пересунько Т. Політика «тиші» Культурна дипломатія України повинна перетворитися на чинник національної безпеки. День. Політика. 08.10.2023. URL:https://day.kyiv.ua/blog/polityka/polityka-tyshi.
13. Публічна дипломатія: навчальний посібник. Київ. Горобець, 2021. 224 с
14. Річний звіт 2022 Український інститут. Київ. 121 с. URL: https://ui.org.ua/wp-content/uploads/2023/05/report-ui_2022.pdf.
15. Святкування 100-річчя Щедрика. Український інститут. URL: https://ui.org.ua/sectors/projects/celebrating-100- years-of-carol-of-the-bells
16. У Лодзі відбувся благодійний концерт «Contra spem spero» на підтримку України. МКСК. Міжнародна співпраця. 26.02.2025. URL: https://mcsc.gov.ua/news/u-lodzi-vidbuvsya-blagodijnyj-konczert-contra-spem-spero-na-pidtrymku-ukrayiny/.
17. Український Інститут. Міжнародний форум культурної дипломатії 2024. Ukrainian institute. URL: https://ui.org.ua/sectors/projects/international-cultural-diplomacy-forum-2024/.
18. Український Інститут. Український інститут став асоційованим членом Мережі національних культурних інститутів ЄС. Ukrainian institute. 08.12.2022. URL: https://ui.org.ua/news/news-cultural-diplomacy/ukrainian-institute-became-an-associate-member-of-the-european-union-national-institutes-for-culture/.
19. Шкурко, Марія. Культурна дипломатія України під час війни. Україна дипломатична (2023): 741-749. https://ud.gdip.com.ua/wp-content/uploads/2023/12/72_2023.pdf
20. Barghoorn, F.C. The Soviet Cultural Offensive: The Role of Cultural Diplomacy in Soviet Foreign Policy. Princeton: Princeton University Press. (1960)
21. Cull, Nicholas John. Public diplomacy: Lessons from the past. Vol. 12. Los Angeles: Figueroa Press, 2009.
22. Cummings Milton C. Cultural Diplomacy and the United States Government: A Survey. Washington, D. C. Centre for Arts and Culture, 2003. 15 p.
23. Foreign Policy Association. Joseph Nye. On Soft Power.2016. URL: https://www.youtube.com/watch?v=_58v19OtIIg.
24. International Cultural Diplomacy Forum 2023, 2023. Ukrainian institute. URL: https://www.youtube.com/watch?v=-7Iqu2TDxoY.
25. Summit on Peace in Ukraine. Federal Department of Foreign Affairs FDFA. URL:https://www.eda.admin.ch/eda/en/fdfa/fdfa/aktuell/dossiers/konferenz-zum-frieden-ukraine.html.

      Романік С. В.,

студентка 5 курсу, спеціальності 291 Міжнародні відносини

суспільні комунікації та регіональні студії

Науковий керівник: Корнійчук Л. В.

кандидат історичних наук, старший викладач

«М’ЯКА СИЛА» КНР ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО АФРИКИ 

У статті розглядається використання Китаєм «м’якої сили» як інструменту зовнішньої політики в Африці. Зокрема, аналізуються такі аспекти як, діяльність Інститутів Конфуція та їх вплив на освітні системи та культурний обмін; «стадіонна дипломатія» як спосіб зміцнення політичних та економічних зв’язків; «партійна дипломатія» та її роль у формуванні політичного впливу Китаю; медійна стратегія Китаю та її вплив на громадську думку в Африці.

Ключові слова: Китай, Африка, «м’яка  сила», Інститут Конфуція, «стадіонна дипломатія», «партійна дипломатія», медійна стратегія.

Romanik S.V.

CHINA’S SOFT POWER STRATEGY AS A TOOL OF FOREIGN POLICY TOWARDS AFRICA

The article examines China’s use of  «soft power» as a foreign policy tool in Africa. Specifically, it analyzes aspects such as the activities of Confucius Institutes and their impact on educational systems and cultural exchange; «stadium diplomacy» as a means of strengthening political and economic ties; «party diplomacy» and its role in shaping China’s political influence; and China’s media strategy and its impact on public opinion in Africa.

Keywords: China, Africa, soft power, Confucius Institute, stadium diplomacy, party diplomacy, media strategy.

Актуальність дослідження. У сучасному світі, де вплив «м’якої сили» на міжнародні відносини постійно зростає, дослідження стратегій її застосування є надзвичайно актуальним. Китайська Народна Республіка, як один із ключових гравців на світовій арені, активно використовує soft power стратегію для зміцнення свого впливу в Африці. Цей континент є стратегічно важливим для Китаю з точки зору економічних ресурсів, політичної підтримки та геополітичного домінування. Водночас, Африканський регіон –  це не лише екзотичний континент з привабливими природніми ресурсами. Сьогодні Африка постає ареною зростаючої конкуренції між суб’єктами міжнародних відносин, такими як США, ЄС, росія та Китай. В умовах цієї конкуренції, розуміння стратегій «м’якої сили», що використовуються КНР, є критично важливими для формування ефективного сприйняття сучасних геополітичних тенденцій.

Аналіз стану наукової розробки проблеми. Варто зазначити, що серед українського науково-політичного дискурсу огляд стратегії «м’якої сили» Китаю на Африканському континенті не є не надто поширеним. В основному увага досліджуваній тематиці приділялась у зарубіжній науковій думці. Розглядаючи стан наукової розробки проблеми, варто зазначити наступних науковців: К. Хакенеш (C. Hackenesch) та Дж. Бадер (J. Bader) детально розглянули феномен «партійної дипломатії» крізь призму китайсько-африканських відносин [3]; С. Менарі (S. Menary) охарактеризував основні аспекти «стадіонної дипломатії» Китаю в Африці [4]. Однак, незважаючи на наявну  кількість досліджень, комплексна оцінка та аналіз стратегії «м’якої сили» Китаю в Африці, особливо в контексті сучасних геополітичних змін, залишаються недостатньо вивченими. Відтак, тема потребує детальнішого аналізу для формування більш повного розуміння впливу КНР на Африканський континент

Метою дослідження є комплексний аналіз «м’якої сили» Китаю в Африці, її інструментів, ефективності та наслідків для африканських країн.

Завдання статті:

1. Дослідити ключові інструменти «м’якої сили» Китаю в Африці.
2. Оцінити ефективність та наслідки застосування «м’якої сили» КНР в регіоні.
3. Виявити позитивні та негативні аспекти китайської «м’якої сили» для африканських країн.

Виклад основного матеріалу. Історично могутність держави визначалася її військовою міццю. Однак, у сучасному світі політичний вплив може бути досягнутий шляхом ефективного поширення культурних цінностей та історичного наративу без застосування військових засобів. Після завершення біполярного світового порядку спостерігається тенденція до використання «м’якої сили» (англ. soft power) для досягнення зовнішньополітичних цілей. Це зумовлено, зокрема, зростанням взаємозалежності між країнами, що підвищує ефективність інструментів soft power стратегії [7]. В епоху гібридності, коли інформація доступна у великих обсягах, держави мають можливість формувати громадську думку. Китайська Народна Республіка у своїй зовнішній політиці щодо Африки задля прагнення зміцнити свій вплив через невійськові інструменти, активно використовує концепцію «м’якої сили». Ця стратегія, що поєднує культурну дипломатію, освітні програми, спортивні ініціативи, партійні зв’язки та розширення своєї медійної присутності, спрямована на формування позитивного іміджу Китаю та створення сприятливого середовища для реалізації його геополітичних та економічних інтересів [8].

Китай активно використовує освітні центри для просування своєї «м’якої сили». Одним із найпоширеніших осередків є Інститут Конфуція  далі – ІК). Ці центри, що мають на меті вивчення китайської мови та культури, відкриваються в різних країнах континенту, часто на тлі масштабних китайських інфраструктурних проєктів. Наразі в Африці діє 61 Інститут Конфуція в 46 країнах [2]. Китайська мова інтегрується в національні освітні програми, а університети відкривають факультети з поглибленим вивченням китайської. Багато студентів, які навчаються в ІК, згодом продовжують освіту в Китаї. Деякі країни адаптують Інститути Конфуція до своїх потреб. Наприклад ІК у Зімбабве, який в свою чергу визнаний найкращим на континенті, приймає на роботу лише місцевих викладачів з науковими ступенями [2]. Інститути Конфуція сприяють культурному обміну та розширюють можливості для вивчення китайської мови. Проте, вони також викликають занепокоєння, оскільки такі центри часто виступають платформою для пропагування політичної ідеології КПК. Через обмежену участь африканських університетів у розробці програм, інститути не завжди забезпечують рівноцінний культурний обмін. Навчання може не давати студентам практичних навичок, необхідних на ринку праці, що змушує їх шукати можливості для навчання в Китаї. Існує також занепокоєння щодо впливу Китаю на зміст навчальних програм та можливого витіснення місцевих мов. Структура ІК повністю контролюється китайською стороною, а їхня діяльність сприяє поширенню норм, що відповідають зовнішньополітичним інтересам Китаю [5].

Деякі експерти вважають ІК проявом китайського імперіалізму, спрямованого на експлуатацію ресурсів Африки. КНР інвестує в освіту та інфраструктуру, але використовує це для посилення свого політичного та економічного впливу. На їхню думку, африканські країни повинні активно розвивати власні культури та мови, щоб забезпечити рівноправне партнерство з Китаєм [2; 5]. Отже, ІК є важливим інструментом «м’якої сили» Китаю в Африці. Вони сприяють поширенню китайської мови та культури, але також викликають занепокоєння щодо їх впливу на місцеві освітні системи та внутрішньополітичні процеси Африки.

Уряд Китаю активно використовує будівництво спортивних стадіонів як інструмент своєї зовнішньої політики, особливо в Африці. Цей феномен отримав назву «стадіонна дипломатія» (англ. –  stadium diplomacy) та є важливим елементом китайської soft power стратегії на континенті. Китайська практика будівництва стадіонів в Африці сягає 1970-х років, коли КНР почала активно налагоджувати зв’язки з країнами, що здобули незалежність. З того часу Китай збудував або реконструював десятки стадіонів у різних куточках Африки. За різними оцінками, йдеться про щонайменше 58 стадіонів у 35 країнах. Будівництво спортивних арен є частиною комплексних пакетів допомоги, які Китай пропонує африканським країнам. Ці пакети можуть включати також будівництво доріг, гідроелектростанцій, торговельні угоди та інші форми співпраці. Таким чином, «стадіонна дипломатія» є не лише способом розвитку спортивної інфраструктури, але й інструментом зміцнення політичних та економічних зав’язків між Китаєм та африканськими країнами [4].

Пекін активно підтримує проведення Кубка африканських націй (AFCON)[1], фінансуючи будівництво та реконструкцію стадіонів для цього турніру. У багатьох випадках уряд КНР надає кредити для реалізації таких проєктів. Спортивні арени, збудовані за сприяння Пекіна, стають символами співпраці та партнерства між Китаєм та африканськими країнами. Вони сприяють покращенню іміджу КНР на континенті та створюють позитивне враження надійного партнера. Водночас, попри на перший погляд позитивні аспекти, «стадіонна дипломатія» також стикається з певними проблемами. Деякі збудовані стадіони з часом зазнають занепаду через брак фінансування на їх утримання. Крім того, їх фінансування часто супроводжується довгостроковими кредитними зобов’язаннями африканських країн перед Китаєм, що може викликати питання щодо залежності від китайських кредитів [4]. Із останніх ініціатив Пекіну в контексті розвитку «стадіонної дипломатії» на Африканському континентів варто згадати про план будівництва в Кенії. Цей проєкт є першим міжнародним спортивним комплексом в країні з 1987 року, завершення якого має відбутись наприкінці 2025 року. Стадіон стане одним із місць проведення Кубка африканських націй у 2027 році, який спільно прийматимуть Кенія, Уганда та Танзанія. Будівництво стадіону розпочалося 31 березня 2024 року приблизно за 10 км на захід від центрального ділового району столиці Найробі. Проєкт реалізується китайською компанією China Road and Bridge Corporation (CRBC), дочірньою структурою China Communications Construction Company (CCCC). Передбачається, що арена зможе розмістити 60 000 глядачів і буде призначена для проведення футбольних та регбійних матчів. 30 липня 2024 року президент Кенії Вільям Руто відвідав будівельний майданчик і високо оцінив темпи робіт. Однак, незважаючи на значний масштаб проєкту, деталі щодо вартості та умов контракту залишаються невідомими. Таким чином, зазначений проєкт вкотре доводить, що уряд КНР намагається просувати «стадіонну дипломатію» як елемент стратегії Китаю з розширення свого впливу в Африці через інфраструктурні інвестиції, зокрема будівництво спортивних об’єктів [6].

Отже, «стадіонна дипломатія» Китаю в Африці є багатогранним явищем, яке поєднує в собі елементи розвитку, співпраці та впливу в регіоні. З одного боку, вона сприяє розвитку спортивної інфраструктури в африканських країнах та покращує імідж КНР на континенті. З іншого –  вона є інструментом зміцнення політичних та економічних зв’язків, які в подальшому можуть створювати залежність від китайських кредитів.

У контексті soft power стратегії Китай активно розширює свою партійну дипломатію, використовуючи її як інструмент для просування зовнішньополітичних інтересів, формування позитивного іміджу КНР та нормалізації власної політичної системи. Африка є третім за значущістю регіоном для партійної дипломатії КНР після Азії та Європи. КПК підтримує відносини більш ніж зі 130 партіями на континенті, за винятком Есватіні, який зберігає дипломатичні відносини з Тайванем [3].

Ключовою особливістю китайської партійної дипломатії є її неформальне, але важливе значення для формування зовнішньополітичного іміджу в регіоні. На відміну від традиційної дипломатії, партійні відносини дозволяють Китаю встановлювати зв’язки з представниками політичних еліт, які не завжди займають офіційні урядові посади, але мають значний вплив на політичні процеси. Партійна дипломатія також є інструментом збору інформації про внутрішню політику африканських держав, що використовується для адаптації китайської стратегії впливу. Основними партнерами Китаю є домінуючі правлячі партії в країнах Південної та Східної Африки, зокрема «Африканський національний конгрес» (англ. African National Congress) – ПАР, «Зімбабвійський африканський національний союз – Патріотичний фронт» (англ. Zimbabwe African National Union – Patriotic Front) , «ФРЕЛІМО» (англ. FRELIMO) – Мозамбік, «СВАПО» (англ. SWAPO) – Намібія та «Народний рух за визволення Анголи – Партія праці» (англ. MPLA) – Ангола. Водночас у Північній Африці Китай співпрацює з ширшим колом політичних партій, включаючи як правлячі, так і опозиційні сили [3].

Одним із ключових інструментів партійної дипломатії є підписання Меморандумів про взаєморозуміння з африканськими партіями, організація навчальних програм для африканських політиків у Китаї, а також підтримка партійних шкіл. У 2022 році в Танзанії відкрилася Школа лідерства імені Мваліму Джуліуса Ньєрере, фінансована Китаєм, яка здійснює підготовку політичних кадрів для правлячих партій Південної Африки. Цілком очікувано, що партійна дипломатія висвітлює прагнення уряду КНР використати її для популяризації власного політичного наративу. Зокрема, КПК прагне формувати альтернативний погляд на міжнародний порядок. Африканські партії залучаються до підтримки офіційної позиції Китаю щодо таких питань, як ситуація в Сіньцзян-Уйгурському регіоні (далі – СУАР) чи COVID-19. У деяких випадках африканські партії брали участь у візитах до СУАР, які мали на меті створення позитивного іміджу китайської політики у цьому регіоні [3].

Китайська партійна дипломатія сприяє зміцненню авторитарних режимів в Африці, поширюючи управлінські підходи КПК, що поєднують жорсткий політичний контроль. У цьому контексті навчальні програми, організовані КПК для африканських політиків, все частіше фокусуються на таких аспектах, як управління державою, партійне будівництво та забезпечення політичної стабільності. Окрім політичного впливу, партійна дипломатія також виконує економічну функцію, полегшуючи співпрацю китайського бізнесу з африканськими країнами. В умовах слабких правових систем та високого рівня корупції в багатьох африканських країнах політичні контакти через партійні канали дозволяють китайським компаніям отримувати більш сприятливі умови для ведення бізнесу.

Китайська Народна Республіка активно використовує медіа як інструмент «м’якої сили» для зміцнення свого впливу на Африканському континенті. Ця стратегія є багатогранною та включає в себе різноманітні методи, спрямовані на формування позитивного іміджу Китаю та вплив на громадську думку в африканських країнах. Ключові аспекти медіа-стратегії КНР в Африці включають [1]:

1. Посилення присутності китайських державних медіа. Китай активно розширює свою медіа-присутність в Африці за допомогою таких інструментів, як China Global Television Network (CGTN) Africa та інформаційне агентство Xinhua. Ці медіа-платформи пропонують африканській аудиторії контент, який висвітлює успіхи співпраці між Китаєм та Африкою, а також позитивно зображує діяльність КНР на континенті [1].
2. Співпраця з місцевими ЗМІ. Китай активно залучає місцеві медіа до співпраці, укладаючи угоди про обмін контентом та організовуючи навчальні програми для африканських журналістів. Це дозволяє Китаю поширювати свою інформацію через місцеві канали комунікації, забезпечуючи більш широке охоплення аудиторії [1].
3. Культурна експансія. Китай використовує медіа для поширення своєї культури в Африці. Китайські фільми, телешоу та документальні стрічки транслюються на африканських телеканалах, сприяючи популяризації китайської культури та способу життя [1].
4. Навчання журналістів. Китай пропонує африканським журналістам можливості для професійного розвитку, організовуючи для них навчальні поїздки до Китаю. Під час них журналісти отримують можливість ознайомитися з китайською точкою зору на різні питання, що сприяє формуванню у них лояльного ставлення до КНР [1].

Згідно з опитуванням Gallup у квітні 2024 року, рейтинг Китаю на Африканську регіоні зріс, тоді як показники США знизилися. Дослідження Afrobarometer також підтверджують позитивне сприйняття Китаю в багатьох африканських країнах, що свідчить про ефективність китайської стратегії впливу на громадську думку через медіа-простір [1].

Із огляду на поданий вище матеріал, стає зрозуміло, що вплив медіа-стратегії Китаю на Африку є значним. Завдяки активному поширенню позитивної інформації про Китай, уряду вдається створювати сприятливий імідж та зміцнювати свої позиції на континенті. Проте, важливо зазначити, що така однобічна подача інформації викликає занепокоєння щодо об’єктивності та незалежності африканських медіа. Критика, яка ставить під сумнів вплив Китаю на місцеві ЗМІ та суспільство, часто залишаються поза увагою. Китай активно використовує медіа як інструмент «м’якої сили» для досягнення своїх геополітичних цілей в Африці. Ця стратегія є ефективною та дозволяє Пекіну зміцнювати свій вплив на континенті. Проте, важливо звернути увагу на потенційні негативні наслідки такої діяльності, зокрема на можливе обмеження свободи слова та незалежності африканських ЗМІ.

Висновки. Підсумовуючи поданий вище матеріал, варто зазначити, що Китайська Народна Республіка активно використовує концепцію «м’якої сили» як ключовий інструмент своєї зовнішньої політики в Африці. Ця стратегія, що охоплює широкий спектр ініціатив – від культурної дипломатії та освітніх програм до спортивних проєктів, партійних зв’язків та медійної експансії – спрямована на формування позитивного іміджу КНР та зміцнення її впливу на континенті.

Аналіз діяльності Інститутів Конфуція, стадіонної та партійної дипломатій, медійної стратегії КНР в Африці показує як позитивні, так і потенційно негативні аспекти. З одного боку, ці ініціативи сприяють розвитку інфраструктури, культурному обміну та розширенню можливостей для вивчення китайської мови та культури. З іншого боку – існує занепокоєння щодо можливого поширення китайського політичного наративу, залежності від китайських кредитів, обмеження свободи слова та впливу на внутрішньополітичні процеси в африканських країнах.

Важливо зазначити, що китайська soft power стратегія в Африці є багатогранним явищем, яке вимагає збалансованого підходу. Африканські країни повинні активно розвивати власні культурні та освітні програми, щоб забезпечити рівноправне партнерство з Китаєм та уникнути надмірної залежності від його впливу. Водночас, необхідно підтримувати відкритий діалог та співпрацю з КНР у сферах, що відповідають інтересам обох сторін, таких як розвиток інфраструктура та економічне співробітництво. У контексті зростаючої глобальної конкуренції, на нашу думку, африканські країни повинні активно формувати власні зовнішньополітичні стратегії, спрямовані на захист національних інтересів та забезпечення сталого розвитку. Лише таким чином вони зможуть ефективно використовувати можливості, що надаються завдяки співпраці з Китаєм та мінімізувати потенційні ризики.

Джерела та література:

1. China flexes its media muscle in Africa – encouraging positive headlines as part of a soft power agenda. The Conversation. URL: https://theconversation.com/china-flexes-its-media-muscle-in-africa-encouraging-positive-headlines-as-part-of-a-soft-power-agenda-245804 (дата звернення: 07.02.2025).
2. Confucius institutes grow knowledge of China. China Daily. URL: https://global.chinadaily.com.cn/a/202311/15/WS65548c48a31090682a5ee544.html (дата звернення: 07.02.2025).
3. Hackenesch C., Bader J. Pragmatic, Strategic and Wide-Reaching: The CCP’s Party Diplomacy in Africa. Megatrends Afrika. 2024. P. 1–11. URL: https://www.megatrends-afrika.de/assets/afrika/publications/policybrief/MTA_PB29_Hackenesch_Bader_CCP_Diplomacy_Africapdf (дата звернення: 07.02.2025).
4. Menary S. China’s programme of stadium diplomacy. ICSS Journal. 2015. Vol. 3, no. 3. P. 1–9. URL: https://www.researchgate.net/publication/309195359_China%27s_programme_of_stadium_diplomacy (дата звернення: 07.02.2025).
5. Sawahel W. Confucius Institutes increase as another opens in Djibouti. University World News. Africa Edition. URL: https://www.universityworldnews.com/post.php?story=2023040505021956 (дата звернення: 07.02.2025).
6. Tarrosy I., Voros Z. China’s Stadium Diplomacy in Africa, Pt. 1: The Talanta Sports Stadium in Kenya. The Diplomat – Asia-Pacific Current Affairs Magazine. URL: https://thediplomat.com/2025/01/chinas-stadium-diplomacy-in-africa-pt-1-the-talanta-sports-stadium-in-nairobi/ (дата звернення: 07.02.2025).
7. What Is Soft Power? From Cold War propaganda to current day pop culture, learn how countries use soft power to influence others without coercion in this free resource. URL: https://world101.cfr.org/foreign-policy/tools-foreign-policy/what-soft-power. (дата звернення: 07.02.2025).
8. What is Soft Power? URL: https://softpower30.com/what-is-soft-power/ (дата звернення: 07.02.2025).

[1] Кубок африканських націй – головне футбольне змагання серед національних збірних країн Африки.