Ключові слова: Базельський комітет, банківське регулювання, індикативне регулювання, міжнародний досвід, банківське право, банківська система.

The article makes research of documents of the Basel Committee on Banking Supervision with respect to indicative method of banking regulation. Besides, the practice of its using by the Federal reserve system of USA, the European Central Bank, the Bank of England and the Central Bank of Germany is analyzed as well.

Key words: the Basel Committee, banking regulation, indicative regulation, international experience, banking law, banking system.

На теперішньому етапі розвитку вітчизняна банківська система переживає один з найгірших етапів у своїй історії, адже за останні кілька років неплатоспроможними було визнано, майже, половину банківських установ. З цієї точки зору постала необхідність реформування інституту банківського регулювання взагалі і особливо його структурної частини – індикативного регулювання.
Для грамотного вдосконалення вітчизняних методів індикативного банківського регулювання раціонально дослідити практику держав з розвинутою банківською системою та проаналізувати рівень імплементації наявних міжнародних стандартів у досліджуваній сфері. Ця теза і формує мету та завдання дослідження.

Дослідженням цього питання займалися такі вчені як: П. Нобель, Н. П. Златіна,  І. І. Дияконова, В. В. Коваленко, В. В. Лановий, проте відсутність комплексного погляду на проблему зумовлюють необхідність її подальшого дослідження.

У зв’язку з інтернаціоналізацією діяльності банків постала необхідність створення органу, який займався б створенням єдиних векторів розвитку банківського регулювання в світі. З цією метою в 1975 році було засновано Базельський комітет з банківського нагляду або «Комітет Кука» названий в честь основоположника ідеї організації міжнародного банківського нагляду Пітера Кука, директора Банку Англії. [11] Першочергово до Комітету входили представники центральних банків країн з розвинутою фінансово-правовою системою (США, Японія, Канада, Велика Британія, ФРН, Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія і Швейцарія), проте пізніше, після зміни геополітичних обставин, до нього приєдналися країни пост-соціалістичного блоку та інші.
Ознайомлення з базою рекомендацій Комітету слід розпочати з Основним принципів ефективного банківського нагляду, прийнятих в 1997 році. Основними принципами слід вважати мінімальні стандарти надійної наглядової банківської практики, які мають універсальне застосування. [10] Принципи не є документом, які ставлять до держав імперативні вимоги, їх відносять до так званого м’якого права, а відтак їх положення застосовуються виключно на розсуд держав. Крім того, держави з метою досягнення ефективного банківського регулювання та нагляду в їх юрисдикції мають право використовувати будь-які додаткові заходи на власний розгляд.
З положень Основних принципів та інших документів Базельського комітету випливає, що поняття «нагляд» та «регулювання» розуміються як тотожні і фактично не розділяються.
Основні принципи ефективного банківського регулювання складаються з двох частин: положення, обов’язків і функцій нагляду; пруденційних положень та вимог. Безпосередній інтерес для дослідження індикативного банківського регулювання в Україні становлять деякі особливості пруденційного регулювання в документі, які доцільно розглянути в порівнянні з реально існуючими умовами в нашій державі.
Ознайомлення з положеннями Основних принципів слід розпочати з Принципу 16, який стосується адекватності капіталу. Згідно з ним, наглядовий орган має встановити розумні та належні вимоги до капіталу банків, що відображають взяті на себе банком ризики в контексті ринкових та макроекономічних умов. [10] Щоб умови цього принципу вважалися дотриманими, державі або регулятору банківських відносин слід прийняти нормативні акти, які б зобов’язували банк постійно стежити за вимогами до капіталу та дотримуватися їх; встановити вимоги до адекватності капіталу відповідно до системної важливості банку тощо. В Україні вимоги до адекватності капіталу містяться в ст.ст. 30, 31, 35 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» та Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні.
Також важливим є принцип 17, який стосується кредитного ризику. Відповідно до його вимог центральний банк або інша установа, яка виконує функції наглядового органу, повинна визначити рівень здійснення управління кредитним ризиком банками. В Україні розроблена доволі ефективна система управління кредитними ризиками, зокрема вимоги НБУ стосовно обов’язкових резервів банків за кредитними операціями, встановлення нормативів кредитних ризиків. [8; 105]

Принцип 18 встановлює, що законодавством мають бути передбачені вимоги достатності обсягів банківських резервів та виявлення і управління проблемними активами. Проблемними слід вважати активи, які надані використовуються в договорах позики або кредиту і заборгованість по поверненню яких перевищує 90 днів. [3] Цей принцип в Україні виконується через створення спеціалізованих фондів проблемних активів та створення резервного фонду банку відповідно до ст. 36 ЗУ «Про банки та банківську діяльність».

Ще однією основною засадою, що стосується індикативного банківського регулювання в Україні є принцип 24 – ризик ліквідності. Відповідно до його змісту, наглядовий орган встановлює доцільні та відповідні вимоги до ліквідності банків, які мають відображати потреби банку у ліквідних коштах. [10] Інструкцією про порядок регулювання діяльністю банків в Україні встановлені нормативи ліквідності (Н4, Н5, Н6).

Іншими важливими документами у сфері регулювання банківської діяльності є: «Міжнародна конвергенція щодо вимірювання та вимог до капіталу» або Базель І; «Міжнародна конвергенція щодо вимірювання та вимог до капіталу: нові підходи» або Базель ІІ; та найновіші вимоги до регулювання банківської діяльності – Базель ІІІ. Кожен з цих документів не скасовує дію попередніх, проте додає до них нові положення або вносить зміни.
Безель І, який ще називають Угодою про капітал, був прийнятий у 1988 році. Основною ціллю цього документа було збільшення резервів капіталу банків, особливо тих, що займаються своєю діяльністю на міжнародній арені, з метою створення буферного капіталу, що підвищує можливість банку протистояти негативним наслідкам банківської діяльності.
Крім того, Базель І встановив поділ капіталу банку на основний (капітал першого рівня) та додатковий (другого рівня). Варто зазначити, що цій вимозі відповідає стаття 30 ЗУ «Про банки і банківську діяльність», в якій встановлюється структура регулятивного капіталу.
Також Угодою про капітал встановлено методику оцінки кредитного ризику та поставлено вимогу, відповідно до якої власний капітал банку має становити не менше, ніж 8%.
У 2004 році були прийняті Нові угоди про достатність капіталу, які базуються на «трьох стовпах»: вимоги до мінімального капіталу банку; контроль нагляду; ринкова дисципліна. [9; 352] В контексті дослідження індикативного регулювання банківської діяльності в Україні важливо зазначити, що розмір мінімального капіталу банку повинен оцінюватися відповідно до трьох категорій ризику: кредитного, операційного, ринкового.          У 2009 році було створену нову угоду про банківське регулювання Базель ІІІ, які мають розпочати вводитися поступово – 2013 – 2019 рр. Головним завданням цього документа стало підвищення якості, досконалості та структури банківського капіталу. Варто зауважити, що встановлення нових вимог регулювання банківської діяльності викликало неоднозначну реакції в країнах з розвинутою банківською системою. Виникла ситуація, коли, такі держави як Швейцарія можуть поставити до своїх банків більш суворі вимоги, ніж ті, що містяться в Угоді, а інші (ФРН, Франція), навпаки, наполягають на їх  зменшенні.
Основними відмінностями Базель ІІІ від Базель ІІ у відношенні до індикативного регулювання банківської діяльності слід вважати:

• Збільшення вимог до капіталу першого рівня: мінімальний – 6, необхідний 8,5 (проти 4 в Базель ІІ);
• Регулятивний капітал: мінімальний – 8; необхідний – 10,5.

Фахівці стверджують, що у довгостроковій перспективі від впровадження Базель ІІІ виграють усі [7; 92], проте в короткостроковій – можуть виникнути труднощі.

Також, для дослідження можливих напрямів вдосконалення українських методів індикативного регулювання банківської діяльності доцільно буде розглянути деякі аспекти досвіду країн з розвинутими банківськими системами.

При дослідженні практики регулювання банківської діяльності в розвинутих країнах особливу увагу слід звернути на Федеральну резервну систему США та її методи ведення грошово-кредитної політики, оскільки тенденції фінансово-правового розвитку в цій державі значним чином впливають на стабільність банківських систем усього світу.
Дослідники зазначають, що найбільш активно у США застосовуються такі методи індикативного регулювання як: здійснення процентної політики; встановлення норм обов’язкового резервування; операції на відкритому ринку. [6]

Федеральна резервна система США, виконуючи свої функції кредитора останньої інстанції, здійснює операції з рефінансування банків за кількома видами облікової ставки, в залежності від різновиду кредиту. Розрізняють такі види ставок: первинна – для фінансово міцних банків; вторинна – для менш стабільних; «сезонне кредитування» – для банків, успішність функціонування яких залежить від певних обставин (знаходяться в с/г місцевості; курортній зоні тощо).
Після фінансової реформи 2003 року процедура рефінансування у США була спрощена, адже до того банки могли використовувати цей спосіб підтримання ліквідності лише за умови неможливості залучити кошти іншим чином, що створювало для них відчутні проблеми. Водночас варто зауважити, що банки не надто активно використовують можливість здійснення рефінансування через специфіку американських банківських відносин, де такі дії, в очах клієнтів, могли б розглядатися як слабкість установи.
Облікова ставка в США не відіграє такої значної ролі як в Україні. Перевага тут надається ставці ФРС за цільовими фондами за якою укладаються угоди на відкритому ринку. Облікова ставка відіграє роль «верхньої межі» короткострокових ставок на міжбанківському рику, які визначаються через операції за цільовою ставкою. [12]
Щодо норм обов’язкового резервування, то їх встановлює виключно Рада Директорів ФРС в межах допустимих законом. Кошти, які банки вносять для резервування знаходяться на спеціальних депозитних рахунках у Федеральному Резервному Банку. Мінімальна величина резервування становить 15,2 млн. доларів США. [4]

Найбільш вагому роль, серед інших видів індикативного регулювання в США, надається здійсненню операцій на відкритому ринку. Цей факт також підтверджується тим, що в структурі ФРС створено окремий комітет з операцій на відкритому ринку. Операції на відкритому ринку використовуються ФРС для подвійної цілі: стимулювання економіки шляхом купівлі цінних паперів в банках, що збільшує їх кредитні можливості; здійснення стримуючого впливу на економіку, шляхом продажу банкам короткострокових казначейських векселів.
На відміну від банківської системи ЄЦБ та інших країн (в тому числі і України), до операцій на відкритому ринку у фінансово-правовій доктрині США відносять лише операції купівлі-продажу цінних паперів.
Варто також зазначити, що законодавець США приділяє увагу регулюванню діяльності системно важливих банків з метою нівелювання загрози з боку системних ризиків. Важливість контролю за цією сферою підтвердила ситуація, яка виникла в кінці 2008 року із одним з найбільших інвестиційних банків США – Lehman Brothers. Організація оголосила про своє банкрутство і органами нагляду не було враховано ризику поширення, як наслідок – банкрутство одного банку призвело до значного посилення світової фінансової кризи 2008 року. [1]

Після підписання Маастрихтського договору в банківській сфері Європейського Союзу почалися активні інтеграційні процеси спрямовані на підтримання стабільності банківських систем країн членів. З цією метою у 1998 році був створений Європейський Центральний Банк (ЄЦБ).

Основними інструментами індикативного банківського регулювання Європейського Центрального Банку є: здійснення операцій на відкритому ринку, формування резервних вимог, [13] встановлення процентних ставок. Методи ЄЦБ переважно спрямовані на середньострокову перспективу.
Операції на відкритому ринку, що здійснюються ЄЦБ поділяють на такі категорії:

• Основні операції по рефінансуванню. Відграють ключову роль в системі операцій на відкритому ринку. Вони здійснюються через національні центральні банки-учасники ЄЦБ в децентралізованому порядку;
• Довгострокові операції по рефінансуванню. Призначені для забезпечення банківської ліквідності строком до трьох місяців;
• Корегувальні операції. Вони пов’язані або із «завантаженням» додаткових, або «відвантаженням» зайвих обсягів ліквідності; [5]
• Структурні операції. Призначені для зміни об’ємів ліквідності ЄЦБ в довгостроковій перспективі.

Як і в інших банківських системах, ЄЦБ вимагає від банків та інших кредитних установ формувати мінімальні резерви у вигляді депозитів на його рахунках. Цікавим є порядок обчислення суми резервування, яка залежить від бази розрахунку, що перемножується на відповідний норматив (виділяють два: позитивний норматив та нульовий).

Євросистема має доволі лояльну політику стосовно формування резервів і не бажає створювати надмірний тиск на банківську діяльність, що зумовило створення механізму компенсації. Крім того, в ЄЦБ існує процедура звільнення банків чи інших кредитних установ від формування обов’язкового резерву, якщо:

• Суб’єкт має спеціальні функції і виконання вимог по обов’язковому резервуванню може створити перешкоди для функціонування цілої системи;
• Розпочато процедуру реорганізації. [2]

ЄЦБ контролює ліквідність банківської системи з допомогою базової плаваючої ставки за основними операціями рефінансування.
Загалом, ЄЦБ може визначати такі ставки:

• Базову;
• За кредитами овернайт (кредити зі строком повернення до кінця наступного дня);
• За депозитами овернайт.

Доцільно також звернути увагу на процедуру банківського регулювання в таких країнах як: Велика Британія і Федеративна Республіка Німеччина, які хоч і входять до єдиної банківської Євросистеми, проте все ж мають деякі особливості.

Центральну роль у банківській системі Великої Британії відіграє Банк Англії. Велика Британія входить до числа країн, в яких немає вимоги стосовно мінімального обсягу резервування. Хоча, варто зазначити що такий показник існував на рівні 1,5% в період з 1971 по 1980 роки, проте був скасований. Відсутність мінімального розміру необхідних резервів компенсується підвищеними вимогами до адекватності капіталу.

Відносини з приводу відсоткових ставок в банківській системі Великої Британії будуються за принципом, згідно з яким не так важливий спосіб підтримання ліквідності, як можливість Банку Англії цю ліквідність підтримувати. Короткостроковий характер регулювання ліквідності у Великій Британії зумовлює той факт, що учасники кожного дня повинні звертатися за коштами до Банку Англії, що, в свою чергу, робить його ефективним регулятором банківських відносин.  Основною є ставка за операціями репо, що встановлює межі операцій на міжбанківському ринку.
Банківське регулювання у Федеративній Республіці Німеччина здійснюється Німецьким федеральним банком (та дев’ятьма його територіальними відділеннями в кожній із земель) та Федеральним відомством банківського нагляду. Специфікою банківського регулювання ФРН було те, що в 2008 році було прийнято Закон про стабілізацію фінансових ринків, ключовим елементом якого стало створення Стабілізаційного фінансового фонду для підтримання ліквідності фінансових організацій, керування яким здійснює спеціальна юридична особа публічного права.  Загалом, розвиток досліджуваного інституту ФРН відбувався в межах загальноєвропейських тенденцій, включаючи контроль за банківськими холдинговими компаніями та зменшення системних ризиків.

Висновок. Міжнародні акти видані Базельським комітетом з банківського нагляду встановлюють єдині стандарти індикативного банківського регулювання, зокрема вимоги стосовно якості та кількості капіталу, банківських резервів тощо. Для розвитку вітчизняної банківської системи було б розумно здійснити комплексне та раціональне прийняття вимог угоди Базель ІІІ.

          Регулятори банківських відносин країн з розвинутою фінансовою системою ефективно застосовують такі види індикативного регулювання банківської діяльності як: встановлення процентних ставок, проведення грамотної політики рефінансування,  встановлення нормативів резервування.         Банківські регулятори надають перевагу окремим видам регулювання в залежності від його цілей, фінансово-правових аспектів банківської системи, власного історичного досвіду.

ЛІТЕРАТУРА

1. Case study: The collapse of Lehman Brothers: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:   http://www.investopedia.com/articles/economics/09/lehman-brothers-collapse.asp
2. Credit institutions: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.ecb.europa.eu/mopo/implement/mr/html/credit.en.html
3. Non-perfoming assets : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://economictimes.indiatimes.com/definition/non-performing-assets
4. Reserve requirments  : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.federalreserve.gov/monetarypolicy/reservereq.htm
5. Грошово-кредитна політика ЄЦБ : [Електронний ресурс]. – Режим доступу :https://www.ecb.europa.eu/pub/pdf/other/monetarypolicy2004ru.pdf
6. Грошово-кредитні системи зарубжіних країн: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://library.if.ua/book/17/1422.html
7. Златіна Н.Діяльність міжнародних організацій у сфері банківського нагляду та їх вплив на правове регулювання банківського нагляду в Україні та інших країнах Європи / Н. Златіна // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. – 2011. – Вип. 86. – С. 90-93.
8. Кривцун М. І. Управління ризиками комерційного банку / І.М. Кривцун, О.І. Кутник // Регіон. економіка. — 2008. — № 4. — С. 104-108.
9. Нобель П. Швейцарське фінансове право і міжнародні стандарти/ пер. сангл. М.: Волтерс Клувер, 200- С. 352.
10. Основні принципи ефективного банківського нагляду (Основні Базельські принципи) : [Електронний ресурс] / НБУ. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua/doccatalog/document?id=45251
11. Страхова справа: [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://pidruchniki.com/1514020542492/strahova_sprava/bazelskiy_komitet_yogo_rol_formuvanni_sistemi_regulyuvannya_diyalnosti_komertsiynih_bankiv
12. ФОРМУВАННЯ ВАРТОСТІ КРЕДИТІВ : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua/doccatalog/document?id=70695
13. Щеглюк М.Р. Сусчасні тенденції розвитку грошово-кредитної політики ЄЦБ : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ua-ekonomist.com/archive/2014/11/Shchegliuk.Pdf

The article researchs the sources and examples of using of the sufrage at the foreign countries. Also, some special features of legal regulation with relation to legal system and national form of government were described.

Key words: suffrage; sources of law; international practice.

Аналіз суті правових інституів та їх розуміння в різних правових системах є стартовою платформою для проведення заходів із вдосконалення вітчизняного законодавства. Ця теза також стосуєтсья норм вітчизняного виборчого законодавства, яке постійно зазнає змін через нестабільність суспільних відносин.
Тому метою статті є дослідження джерел виборчого права та їх системи.

Грунтовні дослідження в даній сфері проводили такі вчені як Юсов С. В., Баглай М. В., Мартинюк Р. С., Марцеляк О. В. та ін. Однак зміна правових, політичних та інших реалій зумовлює необхідність здійснення подальших досліджень у галузі виборчого права.

Джерела виборчого  права – це система нормативних актів різних рівнів, які регулють відносини, що стосуються організації виборів та реалізації виборчих прав громадян. Джерела виборчого права становлять правову основу суспільно-політиччного процесу утворення владних ораганів. Вони відіграють виключно важливу роль в регламентації виборчого процесу і, як наслідок, вираження політичної волі громадян.
На існування тих чи інших джерел виборчого права в країні чинять вплив різні фактори. Наприклад, форма державного правління, державний режим, форма державного устрою, рівень політичної і правової культури населення, рівень релігіозності суспільства тощо.
В більшості країн головним нормативним актом, що регулює виборчий процес є Конституція. Виняток становлять, хіба що, Велика Британія та країни, що сприйняли її державно-правову доктрину, і в яких Основний Закон як єдиний кодифікований документ відсутній.

Конституція визначає коло суб’єктів виборчого права, основні принципи, на яких воно повинне ґрунтуватися, умови надання і позбавлення громадян цього права.[6; 42] Наприклад, стаття 4 Конституції Ітаілї 1947 року декларує, що виборчим правом користуються всі громадяни, які досягли повноліття: чоловіки і жінки, а голосування характеризується як особисте, рівне, вільне і таємне. [1; 189] А Конституція П’ятої Французької Республіки гласить, що активним виборчим правом володіють всі громадяни держави, що на момент голосування досягли вісімнадцятирічного віку. 18 років – найбільш поширена вимога до виборців. Як правило, вищі вікові цензи застосвуються для осіб пасивного виборчого права: щоб стати депутатом нижньої Палати парламенту Франції, депутат повинен досягти 23 років, а для Сенату – 35. Виборче законодавство Франції допускає обмеження виборчих прав громадян, що є недієздатними, осіб, що відбувають покарання за вироком суду, злісних банкрутів тощо.

Більшість Основних Законів держав світу не тяжіють до надмірної деталізації своїх положень, що стосуються виборів і виборчого процесу. Хоча, є достатньо багато випадків, коли в Основному Законі вказуються основні моменти порядку проведення виборів, такі-як: утворення виборчих округів, дільниць, дати виборів, вимоги до кандидатів, порядок голосування та підрахунку голосів (Конституція Австрії стаття 26) [3] тощо. Закріплення норм виборчого права в Конституції свідчить про їх значення в державі. Адже, закріплення в найсильнішому, за юридичною силою, нормативно-правовому акті держави надає приписам більшої вагомості, абсолютного характеру.
Проте, в більшості випадків, уточнення та доповнення норм, пов’язаних з виборами та виборчим процесом покладають на галузеве законодавство. Інколи, в конституціях містяться спеціальні бланкетні норми. Наприклад, стаття 38 Конституції ФРН, у якій йдеться про принципи вибрів до Бундесрату та віковий ценз, гласить: «Деталі встановлюються федеральним законом». [5] Схожі статті можна знайти в Конституціях інших держав. Як-от, стаття 96 Конституції Російської Федерації, в якій говориться: «Порядок формування Федеральної Ради та  порядок виборів депутатів Державної Думи встановлюється федеральними законами». [4]

Саме тому важливу роль в суспільстві відіграє спеціалізоване виборче законодавство. Адже, саме вибори, як одна з форм безпосередньої демократії, шляхом формування вищих органів державної влади, реалізує право народу на управління державою. Як правило, в більшості країн існують кілька законів, що стосуються виборчого права. До прикладу можна привести виборче законодавство США, що складається з таких нормативно-правових актів: Акт про виборче право 1970 р., Акт про федеральні виборчі кампанії 1971 р., Акт про реєстрацію виборців 1993 р., також ряд актів, що увійшли до Податкового кодексу: Акт про рахунок для фінансування первинних президентських виборів 1973 р., Акт про фонд президентської виборчої компанії 1973 р. тощо. [2]  В деяких державах встановлюють особливі вимоги до форми та процедури прийняття таких актів. В Іспанії і Молдавії вибори повинні регламентуватися органічними законами, а у Киргизії – конституційними.

Інколи для систематизації великої кількісті законодавчих актів, призначених для регулювання питань виборів і виборчого процесу, правові акти консолідуються в єдиний кодифікований документ – виборчий кодекс. Серед країн, які використовують виборчий кодекс: Франція, Грузія, Польща, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Фінляндія та ін. Хоча, й у Франції, крім виборчого кодексу, паралельно існують нормативно-правові акти, що діють у тій самій сфері. В такому випадку виборчий кодекс та інші акти мають рівну юридичну силу і не можна говорити про пріоритет будь-якого з них.

Ще одним джерелом виборчого права є міжнародні договори. В деяких країнах, наприклад, в Російській Федерації у відповідності із частиною 4 статті 15 Конституції РФ джерелами виборчого права вважаються загальноприйняті принципи та норми міжнародного права, які встановлюють міжнародні виборчі стандарти. [8] Такого роду нормами є, зокрема, Конвенції про стандарти демократичних виборів, виборчих прав і свобод у державах-учасницях Співдружності Незалежних Держав, Міжнародний пакт про громадські та політичні права та Кодекс належної практики у виборчих справах, прийнятий Венеціанською Комісією, ухвалений 18-19 жовтня 2002 року.

Принципи, що містять в міжнародних пактах та договорах, як привило інтегруються в законодавство держави, яка їх прийняла. Таким чином, принципи виборчого права, що відображені в Міжнародному пакті про політичні та громадські права, а саме: право брати участь у веденні державних справ, як безпосередньо, так і за участю представників; право голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують волевиявлення виборців;  допускатися у своїй країні на загальних умовах до державної служби – можна знайти, фактично, в Основному Законі всіх держав світу.

До числа актів, що становлять джерела виборчого права можна також віднести: акти глави держави з цих питань, регламенти палат парламенту, судові рішення та постанови виконавчих органів, акти органів місцевого самоврядування.
У країнах англо-саксонської правової сім’ї джерелами виборчого права також є: судові прецеденти, акти правотлумачення та звичаї. Інколи, виборчий процес регламентується нетиповими для цієї галузі права актами. Прикладами тому можуть бути – вибори до Бундестагу 1990 року і вибори депутатів Федеральних Зборів Росії 1993 року. У першому випадку ще до об’єднання ФНР та НДР в серпні 1990 року було укладено договір, яким визначено порядок проведення виборів до Бундестагу. У другому випадку новий порядок виборів до парламенту Російської Федерації встановлювався указами голови держави, оскільки вищий законодавчий оорган був розпущений. [7]

Варто також звернути увагу на систему джерел виборчого права, що складаються в федеративних державах. Адже в цієї форми державного устрою, попри те, що головним джерелом залишаєтсья конституція, є певні особливості.   Зокрема, статутне регулювання джерел виборчого права має трьохрівневу структуру, що включає: законодавство федерації, законодавство суб’єктів федерації та локальне законодавство (законодавство муніципальних утворень). Як приклад можна навести Сполучені Штати Америки та Російську Федерацію, виборче законодавство яких має саме таку структуру.

Висновок. Систему джерел виборчого права становлять: Основний Закон держави або акти, що мають подібну юридичну силу; галузеве виборче законодавство; чинні міжнародні договори, конвенції тощо, ратифіковані державою; акти глави держави, вищих органів виконавчої влади у сфері виборів і виборчого процесу, судові рішення. У державах з федеративною формою устрою національна система джерел права має трирівневе вираження: федеральне законодавство, законодавство суб’єктів федерації та локальне законодавство.

ЛІТЕРАТУРА

• Баглай М.В. Конституционное право зарубежных стран / М.В.Баглай, Ю.И.Лейбо, Л.М. Энтина. – М.: Норма, 2004.
• ИСТОЧНИКИ ИЗБИРАТЕЛЬНОГО ПРАВА США / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.journal-nio.com/index.php?option=com_content&view=article&id=319&Itemid=84
• Конституція Австрійської Республіки/[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://worldconstitutions.ru/archives/159
• Конституція РФ /[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.constitution.ru/10003000/10003000-7.htm
• Конституція ФРН /[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rfhwb.de/Pravo/Pravo_ru/pravo_ru1.htm
• Мартинюк Р.С. Конституційне (державне) право заружбних країн. Загальна частина. Навчальний посібник. – 2-ге видання., перероб. і доп. – Острог Видавництво Національного університету “Острозька академія”, 2007.
• Марцеляк О.В. Вітчизняне і зарубіжне виборче законодавство// Вибори і демократія – 2006 – N 10.
• Юсов С.В., Мажинская Н.Г. Избирательное право и иберательний процес: Учебник для вузов. Ростов-на-Дону: изд-во СКНЦ ВШ ЮФУ, 2008

Список використаних джерел:

1. Безпека на дорогах залежить від кожного: [ Електронний ресурс ]. – Режим доступу : http://www.viche.info/journal/3416/
2. Зарубіжний досвід застосування адміністративних засобів підвищення безпеки дорожнього руху: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://5ka.at.ua/load/pravo/zarubizhnij_dosvid_zastosuvannja_administrativnikh_zasobiv_pidvishhennja_bezpeki_dorozhnogo_rukhu_referat/49-1-0-23648
3. Лейленд Попер. Кримінальне право: Злочин, покарання, судочинство (Англ. підхід)/ Пер з англ. П. Таращук. – К.: Основи, 1996. – 227с.
4. Лунеев В. В. Преступность ХХ века: мировые, региональные и российские тенденции / В. В. Лунеев – М.: «Норма». 1992 р. – 289 с.
5. Михайло Берлін. Асоціація безпеки дорожнього руху : [ Електронний ресурс] / Михайло Берлін. – Режим доступу: http://www.uniworld.org.ua/about/partners/roadsafety.html
6. Олександр Біттнер. Щоб дороги не були полем бою : [ Електронний ресурс ] / Олександр Бітнер. – Режим доступу: http://ukurier.gov.ua/uk/articles/shob-dorogi-ne-buli-polem-boyu/p/
7. Про внесення змін до деяких законів України щодо впорядкування міжнародних автомобільних перевезень: Закон України від 22 березня 2012 року: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4621-17
8. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо державного регулювання та управління у сфері транспорту та дорожнього господарства: Закон України від 21 листопада 2012 року: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/5502-17
9. Про деякі законопроекти щодо підвищення безпеки дорожнього руху: Постанова ВРУ від 20 грудня 2012 року: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4184-17
10. Про схвалення Стратегії підвищення рівня безпеки дорожнього руху в Україні на період до 2015 року: Розпорядження КМУ від 25 травня 2011 року: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/480-2011-%D1%80
11. Про утворення Ради з питань безпеки дорожнього руху: Пояснювальна записка до проекту постанови Кабінету Міністрів України Державної інспекції України з безпеки на наземному транспорті: [ Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.uti.gov.ua/transinsp/uk/publish/article/41913
12. Уголовный кодекс Республики Болгария. – СПб: Изд-во «Юридический центр «Прес»», 2001. – 298 с.
13. Уголовный кодекс Эстонской Республики. – СПб. – Изд-во «Юридический центр «Прес»», 2001. – 262 с.
14. Хайджекінг: [ Електронний ресурс ] / Олександр Бітнер. – Режим доступу : http://en.wikipedia.org/wiki/Aircraft_hijacking
15. One year on, global commitment to the Decade of Action for Road Safety 2011-2020 intensifies: [ Електронний ресурс ]. – Режим доступу : http://www.who.int/roadsafety/decade_of_action/en/index.html
16. Road safety in Canada: [ Електронний ресурс ]. – Режим доступу : http://www.tc.gc.ca/eng/roadsafety/tp-tp15145-1201.html