студент 5 курсу НаУОА

Науковий керівник: Конопка Н. О.,

кандидат історичних наук, доцент

доцент кафедри міжнародних відносин

КИТАЙ В ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІЙ СТРАТЕГІЇ США ЗА ПРЕЗИДЕНТСТВА ДОНАЛЬДА ТРАМПА 2017 – 2021 РОКІВ

Анотація. Дослідження присвячене комплексному аналізу ролі Китаю у зовнішньополітичній стратегії Сполучених Штатів Америки за президентства Дональда Трампа (2017–2021 рр.). Висвітлюються основні напрями та особливості політики адміністрації США щодо КНР, яка характеризувалася різким загостренням відносин, проявленим через торговельні конфлікти, санкційний тиск, технологічну конкуренцію та протистояння навколо питань національної безпеки й захисту прав людини. Зазначено, що період президентства Трампа ознаменувався значним погіршенням американо-китайських відносин та переходом до політики відкритого стримування Китаю, що мало глобальні наслідки для міжнародної політики й економіки. Окрема увага приділяється впливу конфронтації між двома державами на інші країни, включаючи Україну. Автор формулює рекомендації щодо можливих стратегій адаптації зовнішньої політики країн-партнерів США в умовах подальшого розвитку американо-китайського протистояння.

Ключові слова: Трамп, зовнішня політика США, американо-китайські відносини, торговельна війна, економічні санкції, технологічна конкуренція, національна безпека, міжнародні відносини, стримування Китаю.

УДК 327(73:510)”2017/2021″

Paseka David Dmitrievich

5th year student of NaUOA

Supervisor: Konopka N. O.,

Candidate of Historical Sciences, Associate Professor

Associate Professor of the Department of International Relations

CHINA IN THE US FOREIGN POLICY STRATEGY UNDER PRESIDENT DONALD TRUMP (2017–2021)

Abstract. The study provides a comprehensive analysis of China’s role in the United States’ foreign policy strategy during Donald Trump’s presidency (2017–2021). It examines the main directions and distinctive features of the US administration’s policy towards China, characterized by a sharp deterioration of bilateral relations expressed through trade conflicts, economic sanctions, technological rivalry, and confrontation on issues related to national security and human rights. It is emphasized that Trump’s presidency marked a significant escalation in US-China relations, shifting toward a policy of overt containment of China, which had substantial implications for global politics and the economy. Particular attention is given to the impact of the US-China confrontation on other countries, including Ukraine. The author formulates recommendations regarding possible adaptation strategies for US partner countries’ foreign policy amid further developments in the US-China rivalry.

Keywords: Trump, US foreign policy, US-China relations, trade war, economic sanctions, technological rivalry, national security, international relations, containment of China.

Обґрунтування актуальності обраної проблеми. Актуальність дослідження американо-китайських відносин за президентства Дональда Трампа (2017–2021 рр.) визначається вагомістю впливу цих взаємин на глобальну політико-економічну ситуацію, яка сформувала нову архітектуру міжнародних відносин. Саме у цей період відбулось різке посилення конфронтації між США і Китаєм, яке проявилось у торговельній війні, введенні економічних санкцій, технологічних обмежень та суперечок навколо захисту прав людини. Це вплинуло на світові економічні процеси, змусило багатьох міжнародних гравців переглянути свої стратегії й адаптуватися до нових умов. Крім того, американо-китайське протистояння в технологічній сфері призвело до значних змін у питаннях кібербезпеки, цифрового суверенітету та контролю за потоками інформації. Вивчення цих аспектів дозволяє зрозуміти глибинні чинники нинішніх міжнародних конфліктів та прогнозувати подальші тенденції у відносинах між найбільшими державами світу, що має практичне значення для формування зовнішньополітичних стратегій інших країн, включаючи Україну.

Мета і завдання статті. Мета статті полягає у комплексному досліджені американо-китайських відносин у період президентства Дональда Трампа (2017–2021 рр.), визначенні причин та наслідків політичної, економічної й технологічної конфронтації між двома країнами, а також у прогнозуванні подальших тенденцій їх взаємодії на міжнародній арені. Для досягнення цієї мети у статті визначено такі завдання: проаналізувати основні напрями та динаміку змін у політиці США щодо Китаю протягом зазначеного періоду; виявити ключові фактори загострення американо-китайських відносин, зокрема у сферах торгівлі, інформаційних технологій та питань національної безпеки; оцінити вплив політики адміністрації Трампа на глобальну економіку й міжнародну політику; дослідити наслідки конфлікту для інших держав, у тому числі України; а також сформулювати рекомендації щодо потенційних напрямів розвитку подальших відносин між США та Китаєм.

Виклад основного матеріалу з обґрунтуванням отриманих наукових результатів.  Відносини між США та Китаєм за президентства Дональда Трампа (2017–2021) відзначалися значною мінливістю та напруженням, що супроводжувалося різкими змінами дипломатичної риторики та глибокими конфліктами економічного й політичного характеру. На початку свого президентства у 2017 році Трамп кинув виклик усталеній дипломатичній практиці, поставивши під сумнів принцип «єдиного Китаю», коли він провів телефонну розмову з президенткою Тайваню Цай Інвень. Проте вже у лютому 2017 року Трамп підтвердив, що США визнають політику «єдиного Китаю», стабілізувавши таким чином перше серйозне загострення у відносинах. У квітні того ж року, після двосторонньої зустрічі з лідером Китаю Сі Цзіньпіном у своїй резиденції Мар-а-Лаго, президент США заявив про значний прогрес у двосторонніх відносинах, хоча серйозні суперечності в торгівлі залишилися нерозв’язаними. Ця короткочасна стабільність була зруйнована вже у березні 2018 року, коли адміністрація Трампа ввела масштабні митні тарифи на китайські товари на суму понад 50 млрд доларів США у відповідь на звинувачення Китаю у викраденні інтелектуальної власності. Китай негайно відповів симетричними заходами, розпочавши повноцінну торговельну війну, яка ескалювала у липні 2018 року з введенням додаткових взаємних тарифів. У жовтні 2018 року віце-президент США Майк Пенс оголосив про суттєве посилення позиції Вашингтона, зазначивши, що США тепер розглядають Китай скоріше як конкурента, ніж партнера, критикуючи політику Пекіна в сфері торгівлі, безпеки та прав людини. [4]

Наприкінці 2018 року ситуація загострилася ще більше після арешту фінансового директора компанії Huawei Мен Ваньчжоу у Канаді за запитом США, що спровокувало дипломатичну кризу. Протягом 2019 року торговельні суперечки не припинялися. США посилили тиск, підвищивши мита на китайські товари на суму 200 млрд доларів, а також вперше з 1994 року офіційно оголосили Китай валютним маніпулятором. Конфлікт поглибився у політичній площині після того, як Трамп підписав закон, що підтримує демократичні протести в Гонконзі, що викликало жорстку відповідь Китаю. На початку 2020 року сторони підписали перший етап торговельної угоди, частково стабілізувавши економічні відносини. Однак COVID-19 суттєво загострила двосторонні суперечності, коли сторони почали обмінюватися звинуваченнями щодо відповідальності за поширення вірусу. Дипломатичне протистояння ще більше посилилося після взаємних санкцій, закриття консульств у липні 2020 року, та заяви держсекретаря Помпео про провал політики «залучення Китаю». Останні місяці адміністрації Трампа характеризувалися різким посиленням тиску на Китай: нові санкції були накладені на китайські компанії, державних посадовців, а також були введені обмеження на інвестиції та діяльність членів Компартії Китаю у США. На завершення президентства Трампа у січні 2021 року США офіційно визнали дії Китаю проти уйгурів у Сіньцзяні геноцидом, що стало безпрецедентним кроком і визначило подальший курс відносин. [3]

Американо-китайські відносини за президентства Д. Трампа охопленого періоду характеризувались помітним загостренням, що супроводжувалося численними викликами, конфліктами, гучними заявами та заходами економічного і політичного тиску з боку адміністрації США. Ключовою тенденцією цих відносин стала послідовна політика тиску на Китай у сфері економіки, торгівлі, інформаційних технологій та національної безпеки. Під керівництвом Дональда Трампа США активно використовували інструмент санкцій і тарифних обмежень проти китайських компаній та окремих посадовців. Зокрема, було введено масштабні санкції на компанії, пов’язані з китайськими військовими, а також обмеження на китайські мобільні застосунки, такі як TikTok та WeChat. Було заборонено проведення транзакцій з компаніями, які Міністерство оборони США визначило як «Комуністичні китайські військові компанії», що безпосередньо вплинуло на фінансові операції та інвестиційні стратегії багатьох інвесторів. Особливу увагу адміністрація Трампа приділяла питанням прав людини. У грудні 2017 року був підписаний виконавчий наказ №13818, що передбачав санкції щодо осіб, причетних до серйозних порушень прав людини та корупції, зокрема, вперше був санкціонований китайський посадовець за цими підставами. Окрім того, у 2020 році адміністрація Трампа жорстко відреагувала на прийняття Пекіном закону про національну безпеку в Гонконзі, визнавши, що місто втратило достатню автономію. Відповідно, США припинили екстрадиційні угоди, призупинили програму академічних обмінів Фулбрайта та ввели санкції проти ключових представників гонконзької адміністрації. [5]

В економічній площині були впроваджені суттєві торгові обмеження. Адміністрація США розпочала широкомасштабну торговельну війну, звинувативши Китай у маніпуляціях з валютою та у недобросовісних практиках, включаючи примусову передачу технологій та крадіжку інтелектуальної власності. Це призвело до серії взаємних торговельних обмежень та впровадження високих тарифів на імпорт продукції з Китаю, що стало знаковим етапом протистояння двох найбільших економік світу. Окремою сферою протистояння стали питання інформаційних технологій та комунікацій. У травні 2019 року адміністрація Трампа запровадила заходи щодо захисту ланцюгів постачання інформаційних технологій, особливо проти компанії Huawei, яка була додана до «чорного списку» через загрози національній безпеці США. Це призвело до серйозних наслідків для глобальних ланцюгів постачання електроніки та програмного забезпечення, особливо у сфері напівпровідників. Також варто зазначити посилення заходів у сфері контролю за діяльністю китайських медіа та дипломатів у США, що свідчило про глибоку недовіру Вашингтона до Китаю та прагнення адміністрації Трампа зменшити китайський вплив на внутрішню політику і громадську думку США. Отже, відносини між США та Китаєм у період президентства Дональда Трампа характеризувалися суттєвим погіршенням, переходом до прямого економічного протистояння, а також комплексними заходами у відповідь на загрози національній безпеці, технологічні виклики та порушення прав людини з боку Китаю. [1 ; 5]

Період президентства Трампа (2017–2021 рр.) характеризується значним загостренням американсько-китайських відносин, які набули форми повномасштабної торговельної війни. Конфлікт розгортався через кілька ключових напрямів, таких як введення тарифів, торговельні обмеження та санкції, що загострили протистояння двох провідних світових економік. Початок конфлікту припав на 2017–2018 роки, коли адміністрація Трампа використала низку юридичних механізмів, включаючи статтю 201 Закону про торгівлю 1974 року та статтю 232 Закону про розширення торгівлі 1962 року, щоб обмежити імпорт певних категорій товарів з Китаю та інших країн. Були введені “глобальні захисні” тарифи на імпорт сонячних панелей та пральних машин, що спричинило відповідні дії з боку Китаю, який запровадив антидемпінгові мита, наприклад, на імпорт сорго зі США. [1]

У квітні 2018 року США запровадили додаткові мита на сталь та алюміній під приводом загроз національній безпеці згідно з законом про розширення торгівлі (Section 232), що торкнулося імпорту з багатьох країн, зокрема, з ЄС, Канади та Мексики. Китай відповів власними тарифами на американські товари, такі як алюмінієвий брухт, свинина, горіхи та фрукти. Це значно поглибило конфлікт, створивши негативні наслідки для двосторонньої торгівлі. Ще більш значущим стало рішення США у 2018 році запровадити 25% тарифи на імпорт китайських товарів вартістю понад 50 мільярдів доларів через звинувачення Китаю в нечесних торговельних практиках щодо передачі технологій та інтелектуальної власності. Пекін відповів аналогічним обсягом тарифів на американську продукцію. Цей крок призвів до ескалації, коли Трамп у відповідь доручив підготувати список на додаткові 200 мільярдів доларів китайського імпорту, а згодом навіть погрожував поширити тарифи на весь обсяг імпорту з Китаю, що становив понад 500 мільярдів доларів на рік. [7]

У вересні 2018 року новий пакет американських тарифів почав діяти на товари загальною вартістю 200 мільярдів доларів, що охопило не тільки проміжні продукти, але й споживчі товари, такі як телефони та комп’ютери. Китай знову відповів тарифами на американські товари на суму 60 мільярдів доларів. У грудні того ж року було досягнуто тимчасової домовленості (“перемир’я”), яка зупинила подальше загострення конфлікту та залишила відкритими питання для подальших переговорів. Згодом у січні 2020 року було підписано “першу фазу” торговельної угоди між США та Китаєм, яка передбачала, що Китай купить додатково американських товарів на суму близько 200 мільярдів доларів протягом наступних двох років, проте більшість тарифів залишилися в силі, а фундаментальні питання субсидування та ролі державних підприємств у Китаї не були вирішені. Вплив цих торгових конфліктів був досить значним. Тарифи спричинили зростання витрат для американських компаній і споживачів, зменшення конкурентоспроможності багатьох секторів економіки Сполучених Штатів Америки та погіршення ситуації в глобальних ланцюгах постачання. Незважаючи на підписання угоди першої фази, Китай суттєво не виконав своїх зобов’язань щодо закупівель американських товарів, що засвідчило лише частковий успіх американської стратегії тиску. [6 ; 7]

Висновки. Американо-китайські відносини за президентства Дональда Трампа (2017–2021 рр.) вирізнялися безпрецедентним загостренням, яке призвело до суттєвої ескалації торговельних, економічних і політичних суперечностей. Обґрунтування актуальності дослідження цієї проблематики пов’язане з ключовою роллю конфлікту між двома найбільшими економіками світу у формуванні сучасного глобального політичного та економічного порядку. Торговельна війна між США і Китаєм у цей період не обмежувалася лише двостороннім протистоянням, а мала значні глобальні наслідки, впливаючи на міжнародні ринки, фінансові системи, технологічні ланцюги постачання та політичну стабільність. Уведення адміністрацією Трампа додаткових тарифів на китайські товари, звинувачення у маніпуляціях з валютою, звинувачення у крадіжці інтелектуальної власності та застосування масштабних економічних санкцій відобразили прагнення США змінити модель двосторонніх відносин і зменшити залежність від китайських технологій та товарів. Відповідні заходи Китаю також поглибили конфлікт, що мало далекосяжні наслідки для світових економічних процесів і спонукало багато країн переглянути свою економічну політику, орієнтуючись на зменшення ризиків від потенційних торговельних обмежень. Технологічний аспект конфлікту, особливо у сфері цифрових технологій, мобільних додатків та мереж зв’язку, став додатковим чинником ескалації, який продемонстрував стратегічну боротьбу двох країн за домінування в технологічному просторі та контроль над глобальними ланцюгами постачання. Важливим є також політичний вимір суперечки, який включав питання прав людини та територіальної цілісності, що набуло додаткового політичного й морального значення на міжнародному рівні. Таким чином, дослідження цих відносин за президентства Дональда Трампа є особливо актуальним для розуміння механізмів сучасної міжнародної конфліктології та для прогнозування подальших тенденцій у взаєминах між двома найбільшими економіками світу​.

Література

1. Aktar S. Trump 2.0 and the China Containment Strategy: Continuity or Change? -– Global Panorama. Global Panorama. URL: https://www.globalpanorama.org/en/2025/03/trump-2-0-and-the-china-containment-strategy-continuity-or-change-samim-aktar/
2. Bethany Allen-Ebrahimian. Special report: Trump’s U.S.-China transformation. URL: https://www.axios.com/2021/01/19/trump-china-policy-special-report
3. Gorodnia N. U.S. policy toward China under the administration of Donald Trump. American History & Politics: Scientific edition. 2021. No. 11. P. 46–56. URL: https://doi.org/10.17721/2521-1706.2021.11.4
4. Patil U., Anand V. America’s China Policy under the Trump Administration, 2017–2021: Perspectives from Mead’s Foreign Policy Traditions. Strategic Analysis. 2024. P. 1–16. URL: https://doi.org/10.1080/09700161.2024.2434377
5. Timeline of Executive Actions on China. Homepage | U.S.- China | Economic and security review commission. URL: https://www.uscc.gov/research/timeline-executive-actions-china-2017-2021
6. Timeline: U.S.-China Relations. Council on Foreign Relations. URL: https://www.cfr.org/timeline/us-china-relations
7. Trump’s Trade War Timeline: An Up-to-Date Guide. The Peterson Institute for International Economics (PIIE) is an independent nonprofit,. URL: https://www.piie.com/blogs/trade-and-investment-policy-watch/2018/trumps-trade-war-timeline-date-guide

      Романік С. В.,

студентка 5 курсу, спеціальності 291 Міжнародні відносини

суспільні комунікації та регіональні студії

Науковий керівник: Корнійчук Л. В.

кандидат історичних наук, старший викладач

«М’ЯКА СИЛА» КНР ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО АФРИКИ 

У статті розглядається використання Китаєм «м’якої сили» як інструменту зовнішньої політики в Африці. Зокрема, аналізуються такі аспекти як, діяльність Інститутів Конфуція та їх вплив на освітні системи та культурний обмін; «стадіонна дипломатія» як спосіб зміцнення політичних та економічних зв’язків; «партійна дипломатія» та її роль у формуванні політичного впливу Китаю; медійна стратегія Китаю та її вплив на громадську думку в Африці.

Ключові слова: Китай, Африка, «м’яка  сила», Інститут Конфуція, «стадіонна дипломатія», «партійна дипломатія», медійна стратегія.

Romanik S.V.

CHINA’S SOFT POWER STRATEGY AS A TOOL OF FOREIGN POLICY TOWARDS AFRICA

The article examines China’s use of  «soft power» as a foreign policy tool in Africa. Specifically, it analyzes aspects such as the activities of Confucius Institutes and their impact on educational systems and cultural exchange; «stadium diplomacy» as a means of strengthening political and economic ties; «party diplomacy» and its role in shaping China’s political influence; and China’s media strategy and its impact on public opinion in Africa.

Keywords: China, Africa, soft power, Confucius Institute, stadium diplomacy, party diplomacy, media strategy.

Актуальність дослідження. У сучасному світі, де вплив «м’якої сили» на міжнародні відносини постійно зростає, дослідження стратегій її застосування є надзвичайно актуальним. Китайська Народна Республіка, як один із ключових гравців на світовій арені, активно використовує soft power стратегію для зміцнення свого впливу в Африці. Цей континент є стратегічно важливим для Китаю з точки зору економічних ресурсів, політичної підтримки та геополітичного домінування. Водночас, Африканський регіон –  це не лише екзотичний континент з привабливими природніми ресурсами. Сьогодні Африка постає ареною зростаючої конкуренції між суб’єктами міжнародних відносин, такими як США, ЄС, росія та Китай. В умовах цієї конкуренції, розуміння стратегій «м’якої сили», що використовуються КНР, є критично важливими для формування ефективного сприйняття сучасних геополітичних тенденцій.

Аналіз стану наукової розробки проблеми. Варто зазначити, що серед українського науково-політичного дискурсу огляд стратегії «м’якої сили» Китаю на Африканському континенті не є не надто поширеним. В основному увага досліджуваній тематиці приділялась у зарубіжній науковій думці. Розглядаючи стан наукової розробки проблеми, варто зазначити наступних науковців: К. Хакенеш (C. Hackenesch) та Дж. Бадер (J. Bader) детально розглянули феномен «партійної дипломатії» крізь призму китайсько-африканських відносин [3]; С. Менарі (S. Menary) охарактеризував основні аспекти «стадіонної дипломатії» Китаю в Африці [4]. Однак, незважаючи на наявну  кількість досліджень, комплексна оцінка та аналіз стратегії «м’якої сили» Китаю в Африці, особливо в контексті сучасних геополітичних змін, залишаються недостатньо вивченими. Відтак, тема потребує детальнішого аналізу для формування більш повного розуміння впливу КНР на Африканський континент

Метою дослідження є комплексний аналіз «м’якої сили» Китаю в Африці, її інструментів, ефективності та наслідків для африканських країн.

Завдання статті:

1. Дослідити ключові інструменти «м’якої сили» Китаю в Африці.
2. Оцінити ефективність та наслідки застосування «м’якої сили» КНР в регіоні.
3. Виявити позитивні та негативні аспекти китайської «м’якої сили» для африканських країн.

Виклад основного матеріалу. Історично могутність держави визначалася її військовою міццю. Однак, у сучасному світі політичний вплив може бути досягнутий шляхом ефективного поширення культурних цінностей та історичного наративу без застосування військових засобів. Після завершення біполярного світового порядку спостерігається тенденція до використання «м’якої сили» (англ. soft power) для досягнення зовнішньополітичних цілей. Це зумовлено, зокрема, зростанням взаємозалежності між країнами, що підвищує ефективність інструментів soft power стратегії [7]. В епоху гібридності, коли інформація доступна у великих обсягах, держави мають можливість формувати громадську думку. Китайська Народна Республіка у своїй зовнішній політиці щодо Африки задля прагнення зміцнити свій вплив через невійськові інструменти, активно використовує концепцію «м’якої сили». Ця стратегія, що поєднує культурну дипломатію, освітні програми, спортивні ініціативи, партійні зв’язки та розширення своєї медійної присутності, спрямована на формування позитивного іміджу Китаю та створення сприятливого середовища для реалізації його геополітичних та економічних інтересів [8].

Китай активно використовує освітні центри для просування своєї «м’якої сили». Одним із найпоширеніших осередків є Інститут Конфуція  далі – ІК). Ці центри, що мають на меті вивчення китайської мови та культури, відкриваються в різних країнах континенту, часто на тлі масштабних китайських інфраструктурних проєктів. Наразі в Африці діє 61 Інститут Конфуція в 46 країнах [2]. Китайська мова інтегрується в національні освітні програми, а університети відкривають факультети з поглибленим вивченням китайської. Багато студентів, які навчаються в ІК, згодом продовжують освіту в Китаї. Деякі країни адаптують Інститути Конфуція до своїх потреб. Наприклад ІК у Зімбабве, який в свою чергу визнаний найкращим на континенті, приймає на роботу лише місцевих викладачів з науковими ступенями [2]. Інститути Конфуція сприяють культурному обміну та розширюють можливості для вивчення китайської мови. Проте, вони також викликають занепокоєння, оскільки такі центри часто виступають платформою для пропагування політичної ідеології КПК. Через обмежену участь африканських університетів у розробці програм, інститути не завжди забезпечують рівноцінний культурний обмін. Навчання може не давати студентам практичних навичок, необхідних на ринку праці, що змушує їх шукати можливості для навчання в Китаї. Існує також занепокоєння щодо впливу Китаю на зміст навчальних програм та можливого витіснення місцевих мов. Структура ІК повністю контролюється китайською стороною, а їхня діяльність сприяє поширенню норм, що відповідають зовнішньополітичним інтересам Китаю [5].

Деякі експерти вважають ІК проявом китайського імперіалізму, спрямованого на експлуатацію ресурсів Африки. КНР інвестує в освіту та інфраструктуру, але використовує це для посилення свого політичного та економічного впливу. На їхню думку, африканські країни повинні активно розвивати власні культури та мови, щоб забезпечити рівноправне партнерство з Китаєм [2; 5]. Отже, ІК є важливим інструментом «м’якої сили» Китаю в Африці. Вони сприяють поширенню китайської мови та культури, але також викликають занепокоєння щодо їх впливу на місцеві освітні системи та внутрішньополітичні процеси Африки.

Уряд Китаю активно використовує будівництво спортивних стадіонів як інструмент своєї зовнішньої політики, особливо в Африці. Цей феномен отримав назву «стадіонна дипломатія» (англ. –  stadium diplomacy) та є важливим елементом китайської soft power стратегії на континенті. Китайська практика будівництва стадіонів в Африці сягає 1970-х років, коли КНР почала активно налагоджувати зв’язки з країнами, що здобули незалежність. З того часу Китай збудував або реконструював десятки стадіонів у різних куточках Африки. За різними оцінками, йдеться про щонайменше 58 стадіонів у 35 країнах. Будівництво спортивних арен є частиною комплексних пакетів допомоги, які Китай пропонує африканським країнам. Ці пакети можуть включати також будівництво доріг, гідроелектростанцій, торговельні угоди та інші форми співпраці. Таким чином, «стадіонна дипломатія» є не лише способом розвитку спортивної інфраструктури, але й інструментом зміцнення політичних та економічних зав’язків між Китаєм та африканськими країнами [4].

Пекін активно підтримує проведення Кубка африканських націй (AFCON)[1], фінансуючи будівництво та реконструкцію стадіонів для цього турніру. У багатьох випадках уряд КНР надає кредити для реалізації таких проєктів. Спортивні арени, збудовані за сприяння Пекіна, стають символами співпраці та партнерства між Китаєм та африканськими країнами. Вони сприяють покращенню іміджу КНР на континенті та створюють позитивне враження надійного партнера. Водночас, попри на перший погляд позитивні аспекти, «стадіонна дипломатія» також стикається з певними проблемами. Деякі збудовані стадіони з часом зазнають занепаду через брак фінансування на їх утримання. Крім того, їх фінансування часто супроводжується довгостроковими кредитними зобов’язаннями африканських країн перед Китаєм, що може викликати питання щодо залежності від китайських кредитів [4]. Із останніх ініціатив Пекіну в контексті розвитку «стадіонної дипломатії» на Африканському континентів варто згадати про план будівництва в Кенії. Цей проєкт є першим міжнародним спортивним комплексом в країні з 1987 року, завершення якого має відбутись наприкінці 2025 року. Стадіон стане одним із місць проведення Кубка африканських націй у 2027 році, який спільно прийматимуть Кенія, Уганда та Танзанія. Будівництво стадіону розпочалося 31 березня 2024 року приблизно за 10 км на захід від центрального ділового району столиці Найробі. Проєкт реалізується китайською компанією China Road and Bridge Corporation (CRBC), дочірньою структурою China Communications Construction Company (CCCC). Передбачається, що арена зможе розмістити 60 000 глядачів і буде призначена для проведення футбольних та регбійних матчів. 30 липня 2024 року президент Кенії Вільям Руто відвідав будівельний майданчик і високо оцінив темпи робіт. Однак, незважаючи на значний масштаб проєкту, деталі щодо вартості та умов контракту залишаються невідомими. Таким чином, зазначений проєкт вкотре доводить, що уряд КНР намагається просувати «стадіонну дипломатію» як елемент стратегії Китаю з розширення свого впливу в Африці через інфраструктурні інвестиції, зокрема будівництво спортивних об’єктів [6].

Отже, «стадіонна дипломатія» Китаю в Африці є багатогранним явищем, яке поєднує в собі елементи розвитку, співпраці та впливу в регіоні. З одного боку, вона сприяє розвитку спортивної інфраструктури в африканських країнах та покращує імідж КНР на континенті. З іншого –  вона є інструментом зміцнення політичних та економічних зв’язків, які в подальшому можуть створювати залежність від китайських кредитів.

У контексті soft power стратегії Китай активно розширює свою партійну дипломатію, використовуючи її як інструмент для просування зовнішньополітичних інтересів, формування позитивного іміджу КНР та нормалізації власної політичної системи. Африка є третім за значущістю регіоном для партійної дипломатії КНР після Азії та Європи. КПК підтримує відносини більш ніж зі 130 партіями на континенті, за винятком Есватіні, який зберігає дипломатичні відносини з Тайванем [3].

Ключовою особливістю китайської партійної дипломатії є її неформальне, але важливе значення для формування зовнішньополітичного іміджу в регіоні. На відміну від традиційної дипломатії, партійні відносини дозволяють Китаю встановлювати зв’язки з представниками політичних еліт, які не завжди займають офіційні урядові посади, але мають значний вплив на політичні процеси. Партійна дипломатія також є інструментом збору інформації про внутрішню політику африканських держав, що використовується для адаптації китайської стратегії впливу. Основними партнерами Китаю є домінуючі правлячі партії в країнах Південної та Східної Африки, зокрема «Африканський національний конгрес» (англ. African National Congress) – ПАР, «Зімбабвійський африканський національний союз – Патріотичний фронт» (англ. Zimbabwe African National Union – Patriotic Front) , «ФРЕЛІМО» (англ. FRELIMO) – Мозамбік, «СВАПО» (англ. SWAPO) – Намібія та «Народний рух за визволення Анголи – Партія праці» (англ. MPLA) – Ангола. Водночас у Північній Африці Китай співпрацює з ширшим колом політичних партій, включаючи як правлячі, так і опозиційні сили [3].

Одним із ключових інструментів партійної дипломатії є підписання Меморандумів про взаєморозуміння з африканськими партіями, організація навчальних програм для африканських політиків у Китаї, а також підтримка партійних шкіл. У 2022 році в Танзанії відкрилася Школа лідерства імені Мваліму Джуліуса Ньєрере, фінансована Китаєм, яка здійснює підготовку політичних кадрів для правлячих партій Південної Африки. Цілком очікувано, що партійна дипломатія висвітлює прагнення уряду КНР використати її для популяризації власного політичного наративу. Зокрема, КПК прагне формувати альтернативний погляд на міжнародний порядок. Африканські партії залучаються до підтримки офіційної позиції Китаю щодо таких питань, як ситуація в Сіньцзян-Уйгурському регіоні (далі – СУАР) чи COVID-19. У деяких випадках африканські партії брали участь у візитах до СУАР, які мали на меті створення позитивного іміджу китайської політики у цьому регіоні [3].

Китайська партійна дипломатія сприяє зміцненню авторитарних режимів в Африці, поширюючи управлінські підходи КПК, що поєднують жорсткий політичний контроль. У цьому контексті навчальні програми, організовані КПК для африканських політиків, все частіше фокусуються на таких аспектах, як управління державою, партійне будівництво та забезпечення політичної стабільності. Окрім політичного впливу, партійна дипломатія також виконує економічну функцію, полегшуючи співпрацю китайського бізнесу з африканськими країнами. В умовах слабких правових систем та високого рівня корупції в багатьох африканських країнах політичні контакти через партійні канали дозволяють китайським компаніям отримувати більш сприятливі умови для ведення бізнесу.

Китайська Народна Республіка активно використовує медіа як інструмент «м’якої сили» для зміцнення свого впливу на Африканському континенті. Ця стратегія є багатогранною та включає в себе різноманітні методи, спрямовані на формування позитивного іміджу Китаю та вплив на громадську думку в африканських країнах. Ключові аспекти медіа-стратегії КНР в Африці включають [1]:

1. Посилення присутності китайських державних медіа. Китай активно розширює свою медіа-присутність в Африці за допомогою таких інструментів, як China Global Television Network (CGTN) Africa та інформаційне агентство Xinhua. Ці медіа-платформи пропонують африканській аудиторії контент, який висвітлює успіхи співпраці між Китаєм та Африкою, а також позитивно зображує діяльність КНР на континенті [1].
2. Співпраця з місцевими ЗМІ. Китай активно залучає місцеві медіа до співпраці, укладаючи угоди про обмін контентом та організовуючи навчальні програми для африканських журналістів. Це дозволяє Китаю поширювати свою інформацію через місцеві канали комунікації, забезпечуючи більш широке охоплення аудиторії [1].
3. Культурна експансія. Китай використовує медіа для поширення своєї культури в Африці. Китайські фільми, телешоу та документальні стрічки транслюються на африканських телеканалах, сприяючи популяризації китайської культури та способу життя [1].
4. Навчання журналістів. Китай пропонує африканським журналістам можливості для професійного розвитку, організовуючи для них навчальні поїздки до Китаю. Під час них журналісти отримують можливість ознайомитися з китайською точкою зору на різні питання, що сприяє формуванню у них лояльного ставлення до КНР [1].

Згідно з опитуванням Gallup у квітні 2024 року, рейтинг Китаю на Африканську регіоні зріс, тоді як показники США знизилися. Дослідження Afrobarometer також підтверджують позитивне сприйняття Китаю в багатьох африканських країнах, що свідчить про ефективність китайської стратегії впливу на громадську думку через медіа-простір [1].

Із огляду на поданий вище матеріал, стає зрозуміло, що вплив медіа-стратегії Китаю на Африку є значним. Завдяки активному поширенню позитивної інформації про Китай, уряду вдається створювати сприятливий імідж та зміцнювати свої позиції на континенті. Проте, важливо зазначити, що така однобічна подача інформації викликає занепокоєння щодо об’єктивності та незалежності африканських медіа. Критика, яка ставить під сумнів вплив Китаю на місцеві ЗМІ та суспільство, часто залишаються поза увагою. Китай активно використовує медіа як інструмент «м’якої сили» для досягнення своїх геополітичних цілей в Африці. Ця стратегія є ефективною та дозволяє Пекіну зміцнювати свій вплив на континенті. Проте, важливо звернути увагу на потенційні негативні наслідки такої діяльності, зокрема на можливе обмеження свободи слова та незалежності африканських ЗМІ.

Висновки. Підсумовуючи поданий вище матеріал, варто зазначити, що Китайська Народна Республіка активно використовує концепцію «м’якої сили» як ключовий інструмент своєї зовнішньої політики в Африці. Ця стратегія, що охоплює широкий спектр ініціатив – від культурної дипломатії та освітніх програм до спортивних проєктів, партійних зв’язків та медійної експансії – спрямована на формування позитивного іміджу КНР та зміцнення її впливу на континенті.

Аналіз діяльності Інститутів Конфуція, стадіонної та партійної дипломатій, медійної стратегії КНР в Африці показує як позитивні, так і потенційно негативні аспекти. З одного боку, ці ініціативи сприяють розвитку інфраструктури, культурному обміну та розширенню можливостей для вивчення китайської мови та культури. З іншого боку – існує занепокоєння щодо можливого поширення китайського політичного наративу, залежності від китайських кредитів, обмеження свободи слова та впливу на внутрішньополітичні процеси в африканських країнах.

Важливо зазначити, що китайська soft power стратегія в Африці є багатогранним явищем, яке вимагає збалансованого підходу. Африканські країни повинні активно розвивати власні культурні та освітні програми, щоб забезпечити рівноправне партнерство з Китаєм та уникнути надмірної залежності від його впливу. Водночас, необхідно підтримувати відкритий діалог та співпрацю з КНР у сферах, що відповідають інтересам обох сторін, таких як розвиток інфраструктура та економічне співробітництво. У контексті зростаючої глобальної конкуренції, на нашу думку, африканські країни повинні активно формувати власні зовнішньополітичні стратегії, спрямовані на захист національних інтересів та забезпечення сталого розвитку. Лише таким чином вони зможуть ефективно використовувати можливості, що надаються завдяки співпраці з Китаєм та мінімізувати потенційні ризики.

Джерела та література:

1. China flexes its media muscle in Africa – encouraging positive headlines as part of a soft power agenda. The Conversation. URL: https://theconversation.com/china-flexes-its-media-muscle-in-africa-encouraging-positive-headlines-as-part-of-a-soft-power-agenda-245804 (дата звернення: 07.02.2025).
2. Confucius institutes grow knowledge of China. China Daily. URL: https://global.chinadaily.com.cn/a/202311/15/WS65548c48a31090682a5ee544.html (дата звернення: 07.02.2025).
3. Hackenesch C., Bader J. Pragmatic, Strategic and Wide-Reaching: The CCP’s Party Diplomacy in Africa. Megatrends Afrika. 2024. P. 1–11. URL: https://www.megatrends-afrika.de/assets/afrika/publications/policybrief/MTA_PB29_Hackenesch_Bader_CCP_Diplomacy_Africapdf (дата звернення: 07.02.2025).
4. Menary S. China’s programme of stadium diplomacy. ICSS Journal. 2015. Vol. 3, no. 3. P. 1–9. URL: https://www.researchgate.net/publication/309195359_China%27s_programme_of_stadium_diplomacy (дата звернення: 07.02.2025).
5. Sawahel W. Confucius Institutes increase as another opens in Djibouti. University World News. Africa Edition. URL: https://www.universityworldnews.com/post.php?story=2023040505021956 (дата звернення: 07.02.2025).
6. Tarrosy I., Voros Z. China’s Stadium Diplomacy in Africa, Pt. 1: The Talanta Sports Stadium in Kenya. The Diplomat – Asia-Pacific Current Affairs Magazine. URL: https://thediplomat.com/2025/01/chinas-stadium-diplomacy-in-africa-pt-1-the-talanta-sports-stadium-in-nairobi/ (дата звернення: 07.02.2025).
7. What Is Soft Power? From Cold War propaganda to current day pop culture, learn how countries use soft power to influence others without coercion in this free resource. URL: https://world101.cfr.org/foreign-policy/tools-foreign-policy/what-soft-power. (дата звернення: 07.02.2025).
8. What is Soft Power? URL: https://softpower30.com/what-is-soft-power/ (дата звернення: 07.02.2025).

[1] Кубок африканських націй – головне футбольне змагання серед національних збірних країн Африки.