УДК 327

Когут Роксолана Орестівна,

студентка 5 курсу, спеціальності Міжнародні

відносини, суспільні комунікації та регіональні студії

 Науковий керівник: Корнійчук Л. В.,

к.і.н., старший викладач

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ СПІВПРАЦІ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА РАДОЮ ЄВРОПИ В УМОВАХ ПОВНОМАСШТАБНОГО РОСІЙСЬКОГО ВТОРГНЕННЯ

У статті досліджується співпраця України та Ради Європи (РЄ) після повномасштабного російського вторгнення 24 лютого 2022 року. Проаналізовано основні напрямки співпраці та механізми реалізації такої співпраці, досягнення, визначено виклики, які постають у контексті війни.

Ключові слова: Україна, Рада Європи, співпраця, демократія, права людини, війна.

Kohut  R. O.

MAIN DIRECTIONS OF COOPERATION  BETWEEN UKRAINE AND THE  COUNCIL  OF EUROPE IN THE CONTEXT OF FULL -SCALE RUSSIAN INVASION 

The article explores the cooperation between Ukraine and the Council of Europe (CoE) after the full-scale Russian invasion on February 24, 2022. The main directions of cooperation and implementation mechanisms are analyzed,  achievements and challenges in the context of war are identified.

Keywords: Ukraine, Council of Europe, cooperation, democracy, human rights, war.

Постановка проблеми. Повномасштабне російське вторгнення в Україну 24 лютого 2022 р. стало викликом для багатьох міжнародних організацій, адже поставило під сумніви ефективність їхнього функціонування. Вони виявилися неспроможними впоратися зі своїми ключовими завданнями – збереження миру, запобігання воєнним конфліктам, дотримання верховенства права. Війна призвела до гуманітарної кризи. Мільйони людей змушені були покинути свої домівки, тисячі загинули, втратили житло, знищена та пошкоджена інфраструктура України. Під серйозним викликом опинилася не лише європейська безпека, а й засадничі цінності Ради Європи, найстарішої політичної організації в Європі, що несе відповідальність за захист прав і свобод людини, верховенство права та розвиток демократії. Рада Європи, як і багато інших міжнародних організацій, переживає період трансформацій та адаптації до нової ситуації. Здатність Ради Європи ефективно реагувати на агресію та захищати ключові європейські цінності матиме велике значення для майбутнього Європи. В той час, як Рада Європи є вагомою політичною інституцією, її ініціативи та роль під час війни, є майже нерозкриті для українського суспільства.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питанням співпраці між Україною та Радою Європи займалися такі українські дослідники як В. Мармазов, І. Піляєв [4], Н. Гузь [2], М. Гнатовський [1], але їхні праці стосуються або окремих питань співпраці, або обмежені часовими рамками, і майже не зачіпають період після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 р. Серед зарубіжних дослідників варто виокремити напрацювання дослідниці Анни Добровської [18], яка аналізує в своїй праці підтримку України Радою Європи в часи війни, але її дослідження обмежене початком 2023 р.

Метою статті є дослідження співробітництва України та Ради Європи (РЄ) та встановлення актуальних напрямків співпраці після повномасштабного російського вторгнення 24 лютого 2022 р.

Завдання статті – характеризуючи основні повноваження організації, з’ясувати, які є доступні інструменти та механізми співпраці у РЄ з Україною, а також проаналізувати за якими ключовими напрямками ведеться співробітництво.

Виклад основного матеріалу. Для початку слід пригадати, з якою метою було створено Раду Європи та які функції на неї покладено. Рада Європи – це політична організація створена 5 травня 1949 р. в Лондоні. В основі її створення лежить ідея європейської інтеграції у поствоєнній Європі, висловлена Уїнстоном Черчиллем про створення в майбутньому «Сполучених Штатів Європи», а Рада Європи «перший такий практичний крок» на шляху до цього [4; 15]. Її завдання – єднання держав Європейського континенту навколо спільних ідеалів та цінностей, а також сприяння їхньому економічному та соціальному прогресу. Основною умовою участі держави в організації відповідно до статті 3 Статуту є визнання державою-членом РЄ принципів верховенства права, здійснення прав людини і основних свобод та співпраця на досягнення спільної мети. Одразу ж варто звернути увагу на те, що питання національної оборони відповідно до статті 1.d) Статуту не входять до її компетенції. Мета ж організації досягається через обговорення питань, укладання угод, здійснення спільних заходів в таких сферах як економічна, соціальна, правова, культурна, наукова, адміністративна, захист прав людини та основних свобод [11]. Від початку свого існування Рада Європи присвятила свою діяльність захисту прав людини та розвитку демократії.

Україна та РЄ мають досить довгу історію співпраці. 14 липня 1992 р. Україна подала офіційну заяву на вступ та отримала цього ж року статус «спеціально запрошеного гостя» до Парламентської Асамблеї РЄ, а 9 листопада 1995 р. Україна офіційно приєдналася до РЄ разом з другою хвилею посткомуністичних країн, ставши її 37-м членом [3]. На сьогодні РЄ об’єднує навколо себе 46 держав-членів, що поділяють спільні цінності записані в Статуті організації. Своїм вступом Україна засвідчила прагнення до розвитку демократії та взяла на себе зобов’язання виконувати вимоги організації, а це також і приведення українського законодавства у відповідність до європейського, проведення реформ, дотримання прав людини.

Основним завданням РЄ є координація впровадження законодавства для забезпечення норм демократії. Вона сприяє гармонізації та уніфікації законодавств її членів для створення єдиного європейського правового простору.

Варто також проаналізувати, якими інструментами та механізмами володіє РЄ, щоб зрозуміти, яку роль вона може відігравати у врегулюванні збройних конфліктів.

РЄ співпрацює з Україною через підписання угод, договорів, меморандумів, конвенцій; імплементацію проєктів, консультації експертів, моніторинг, виконання Плану Дій [2].

Рада Європи має низку інституцій, через яку вона здійснює свою діяльність, участь в яких також бере Україна, найважливіші з них це: Комітет Міністрів (КМРЄ) та Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ), головні статутні органи організації; головними дорадчими органами є Конгрес місцевих і регіональних влад Ради Європи (КМРВРЄ), Венеціанська комісія та судовий орган – Європейський Суд з прав людини (ЄСПЛ) [10].

Комітет Міністрів є керівним органом РЄ. Він складається з міністрів закордонних справ країн-учасниць чи їхніх постійних представників; до його повноважень належить визначення напрямків діяльності організації, затвердження програми заходів та бюджет, а також прийняття рішень стосовно рекомендацій ПАРЄ, пропозицій міжурядових комітетів тощо. Україна головувала в Комітеті Міністрів у травні-листопаді 2011р. Під час головування України в пріоритеті вирішення були питання загальноєвропейського розвитку такі як права дітей, гендерна рівність, розвиток місцевого і регіонального врядування та демократії [14].  

Парламентська Асамблея (ПАРЄ) [12] – це ще один із двох статутних органів РЄ. До складу її входять представники парламентів усіх 46 держав-членів. Вона розглядає актуальні питання міжнародної політики в рамках мандату РЄ (захист прав людини, розвиток демократії, верховенство права), визначає напрямки діяльності РЄ. ПАРЄ є майданчиком для обговорення питань, які впливають на всю європейську політику. Україна представлена в ПАРЄ постійною делегацією Верховної Ради, яка складається з 12 членів делегації та 12 заступників. Серед ключових функцій ПАРЄ, які відіграють важливу роль, потрібно відзначити: законодавчу роботу, а саме: прийняття резолюцій, рекомендацій, які хоч і не носять юридично зобов’язуючого характеру, але мають велику політичну вагу і можуть впливати на законодавство країн та політику; діалог з урядами – в своїх рекомендаціях Асамблея вимагає дій від урядів, і вони мають відповідати через КМ; внесення пропозицій щодо нових конвенцій; моніторинг – стежить за тим, як країни виконують взяті на себе при вступі в РЄ зобов’язання (Моніторинговий Комітет ПАРЄ) та може вживати санкції в разі порушень; міжнародну співпрацю та діалог (з ООН, ОБСЄ, Європарламентом, ЄС тощо).

Одним із головних напрямків, за яким Україна і Рада Європи здійснюють зараз активну співпрацю, є політична та дипломатична підтримка України.

Будучи політичною організацією та маючи авторитет, Рада Європи підтримує Україну в протистоянні російській агресії політико-дипломатичним шляхом, і ця підтримка значно інтенсифікувалася після повномасштабного вторгнення та набула вагомого значення. Рада Європи засудила агресію росії ще з 2014 р. за анексію Криму та війну на Сході України, підтримала територіальну цілісність України та прийняла низку резолюцій з цього приводу, але росія продовжувала залишатися в її складі ще довгих 8 років, хоч і була тимчасово покарана в малоефективний спосіб, а саме: позбавлена права голосу в ПАРЄ та участі в моніторингових місіях та керівних органах ПАРЄ з 10 квітня 2014 р.; та поновлена  назад в своїх правах – 28 червня 2019 р. після здійснення фінансового тиску на організацію. Але дата 24 лютого 2022 р. стала поворотним моментом і для історії Ради Європи. Нарешті вона перейшла до рішучих дій. Вже 25 лютого 2022 р. на засіданні Спільного комітету КМРЄ і ПАРЄ обговорили застосування механізму для реагування організації на агресію однієї держави – учасниці РЄ проти іншої, а саме, застосування статті 8 Статуту РЄ для позбавлення рф прав в статутних органах. 15 березня 2022 р. ПАРЄ проголосувала за виключення росії з РЄ [6]. А відповідно до резолюції КМ No. (2022)2 від 16 березня 2022 р. росія позбавлена членства в РЄ за агресію проти України відповідно до статті 8 Статуту організації.

Крім того, з 23 березня 2022 р. росія більше не є учасником усіх Розширених угод Ради Європи. З 16 вересня 2022 р. росія не є і стороною Європейської конвенції з прав людини, а отже  і ЄСПЛ. Виключення росії з РЄ після 26 років її членства в організації, є важливим кроком, адже цим самим РЄ продемонструвала, що країні, яка зневажає європейські ключові цінності, немає місця в її лавах. Це, насамперед, серйозний удар по іміджу Росії на міжнародній арені, що посилює її ізоляцію серед країн цивілізованого світу.

Під час сесії ПАРЄ 27-28 квітня 2022 р. були ухвалені дві Резолюції 2433 (2022) [19] і 2436 (2022) [20] стосовно російської агресії в Україні. Основними моментами є такі: заклики про припинення постачання зброї та комплектуючих для військової промисловості росії, товарів подвійного призначення, санкції проти держав-порушників, підтримка прокурора МКС у розслідуванні воєнних злочинів та притягнення до відповідальності злочинців, використання російських активів під санкціями для відшкодування збитків заподіяних війною в Україні. Асамблея звертає увагу на ідеологію «рускій мір», яка стала державною в росії та використовується для зовнішньої агресії. Зазначається про небачену жорстокість, з якою ведеться ця війна, згадуються звірства в Бучі та знищення Маріуполя [20]. Після вигнання росії з організації, голос РЄ звучить досить потужно і впевнено. Так в Резолюції 2463 (2022) «Подальша ескалація агресії російської федерації проти України» [21] від 13 жовтня 2022 р. ПАРЄ закликала країни до прискорення створення Спеціального міжнародного трибуналу для покарання росії та створення міжнародного компенсаційного механізму з відшкодування збитків заподіяних через агресію росії; а також визнати терористичним російський режим та надати Україні засоби протиповітряної оборони. В ній згадуються такі злочини як окупація ЗАЕС та її мілітаризація, масовані ракетні удари, анексія Криму, псевдо референдуми в 4-х окупованих українських областях, загроза ядерної війни від росії [12]. ПАРЄ закликає світову спільноту також чинити тиск на росію.

У резолюції 2482 (2023) «Правові та правозахисні аспекти агресії російської федерації проти України» [22] від 26 січня 2023 р. підтримано створення спеціального міжнародного кримінального трибуналу, який би поширювався на росію за війну розпочату ще 2014 р., а також на лідера білорусі як співучасника. Країни та міжнародні організації закликають надати належне фінансування та людські ресурси для створення спеціального трибуналу.

22 червня 2023 р. ПАРЄ ухвалила резолюцію 2506 (2023) «Політичні наслідки агресії російської федерації проти України» [23] із закликом до країн приєднатися до Реєстру збитків, створити компенсаційні механізми для відшкодування таких збитків за рахунок активів конфіскованих у РФ, переслідувати та покарати військові угрупування «Вагнер» та «війська Кадирова», які називаються терористичними організаціями, видати наказ на арешт їхніх лідерів. Окремої уваги заслуговує звернення ПАРЄ до країн Ради Європи підтримати членство України в НАТО [7], збільшити капітал Банку розвитку РЄ для підтримки України, накласти повномасштабні санкцій проти Ірану, створити міжнародну ізоляцію для росії та білорусі [12]. Асамблея закликає всі демократичні країни об’єднатися в солідарності проти авторитарних режимів.

Загалом на сайті Міністерства Закордонних справ України станом на 01 квітня 2024 р. розміщено посилання на близько 100 документів, які видані Радою Європи на підтримку України: заяви, публічні виступи, декларації, резолюції, висновки, доповіді, меморандуми, рішення. Для порівняння в розділі ООН дано посилання лише на 55 документів.

Документи ПАРЄ не є обов’язковими, вони мають лише рекомендаційний характер, але мають вагу як інформаційно-політичний фактор тиску. Вони заганяють росію ще в більшу ізоляцію та змушують світову спільноту  реагувати на такі заклики.

Співпраця із захисту прав людини залишається одним із ключових напрямків, як і раніше, і стає ще більш актуальною в період війни. Рада Європи широко відома саме за діяльність в сфері захисту прав людини. Для співпраці у цій сфері Рада Європи має такий потужний інструмент як Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) [10], міжнародний судовий орган у м. Страсбург, утворений 1959 р. для контролю за виконанням Європейської конвенції з прав людини. Основоположним документом в цій сфері та в створенні ЄСПЛ  стала «Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод» (1950 р.). Суд контролює те, як держави-члени РЄ виконують зобов’язання із захисту прав людини. Судді цього суду обираються ПАРЄ від кожної країни РЄ, зараз їх 46. Європейська конвенція з прав людини (ЄКПЛ) була ратифікована Україною 17 липня 1997 р., а з 11 вересня 1997 р. вона набула чинності.  Суддею ЄСПЛ від України терміном на 9 років у 2022 р. було обрано Миколу Гнатовського [14]. Рішення Суду є обов’язковими до виконання країнами-учасницями РЄ. Так, фізичні чи юридичні особи під українською юрисдикцією можуть подати до ЄСПЛ індивідуальну заяву-скаргу, якщо вони вважають, що їхні права, які гарантовані в Конвенції з прав людини було порушено, та доведуть, що використали всі доступні їм національні засоби захисту. Також заяву може подати в деяких випадках держава. Якщо рішенням суду буде визнано порушення прав вказаних в Конвенції, заявник отримає матеріальну компенсацію. У Європейському суді з прав людини знаходиться справа про збиття рейсу MH17, три справи «Україна проти Росії», а також понад 17500 індивідуальних скарг в зв’язку з воєнними діями росії в Україні. Заяви стосуються лише порушень допущених державами, на яких розповсюджується дія Конвенції. Складнощі на сьогодні полягають в тому, що після вигнання росії з членства в РЄ, росія також перестала бути Високою договірною стороною Конвенції з прав людини з 16 вересня 2022 р. Тобто Суд може розглядати заяви проти росії тільки стосовно подій, які трапилися до цієї дати. Крім того, якщо рішення по таких заявах будуть прийняті на користь позивачів, росія все одно не має наміру виконувати рішення Суду, тому РЄ має виробити компенсаційні механізми, якими забезпечать відшкодування за такими рішеннями. Як бачимо, санкційна система РЄ виявилася негнучкою, і потребує також реформування[18].

Притягнення росії до відповідальності через міжнародний кримінальний суд, спеціальний трибунал та виплати репарацій є зараз на порядку денному у співпраці між РЄ та Україною, вони активно співпрацюють над розробкою заходів та створення механізмів з покарання агресора.

Важливим результатом співпраці в цьому напрямку вже є створення Реєстру збитків під егідою РЄ. Декларацію про його створення було підписано на саміті в Рейк’явіку 17 травня 2023 р. 43 країни та Євросоюз приєдналися до цієї ініціативи. Реєстр збитків є першим кроком до створення міжнародного компенсаційного механізму [5]. Це одне з перших юридично зобов’язуючих рішень, покликаних притягнути росію до відповідальності за свої дії. Реєстр збитків є міжурядовою інституцією зі статусом юридичної особи, що фізично розміщується в Нідерландах, в Гаазі, також з офісом в Києві. Відповідно до міжнародного права держава-агресор має відшкодувати всі збитки заподіяні країні, яка зазнала нападу. Громадяни, які зазнали збитків через російську агресію, зможуть подати заяви про відшкодування збитків через систему Дія. Реєстр збитків починає свою роботу із прийняття заяв щодо руйнування житла. Реєстр буде збирати, систематизувати та класифікувати заяви про заподіяні збитки. Далі мають бути створені компенсаційна комісія, яка безпосередньо розглядатиме такі заяви та компенсаційний фонд, з якого будуть здійснюватися виплати [15].

Європейська та євроатлантична інтеграції записані в Конституцію України, а вступ в ЄС став на сьогодні вже реальною перспективою. Отож підтримка євроінтеграції є серед пріоритетних напрямків співпраці для України з РЄ. Для цього РЄ має також таку інституцію як Європейська Комісія «За демократію через право» або Венеціанська комісія [10]. Вона створена 1990 р., її членами є 61 країна, з них 46 держав-членів Ради Європи. Головним завданням Венеціанської комісії є консультування держав через висновки та експертні оцінки законів чи законопроєктів на відповідність європейським стандартам. Україна приєдналася до Венеціанської комісії 1996 р. Висновки Венеціанської комісії не є обов’язковими до виконання. На розсуд держави залишається рішення – приймати ці рекомендації, чи ні. Оскільки Україна прискореними темпами прагне вступити до ЄС і потребує приведення національного законодавства до європейських стандартів, в її інтересах приймати висновки Венеціанської комісії та впроваджувати зміни в законодавство. Україна активно залучає Венеціанську комісію до надання експертних висновків, щоб привести своє законодавство у відповідність до європейських стандартів. РЄ та ЄС тісно співпрацюють між собою. Тому РЄ є також надійним партнером для України щодо євроінтеграції.

Підтримка Радою Європи євроінтеграційного напрямку України до ЄС також здійснюється через заходи Плану дій Ради Європи для України [8]. Це ще один інструмент, що використовується для співпраці між Україною та РЄ з 2005 р. Плани Дій – це стратегічні програмні документи, які мають на меті підтримку України у виконанні нею своїх зобов’язань як члена РЄ та сприяння імплементації Угоди про Асоціацію з ЄС. Плани дій мають на меті задоволення невідкладних та середньострокових потреб країни в тих галузях, де РЄ має досвід, зокрема правові стандарти, узгодження законодавства, посилення спроможності державних інституцій, посилення демократичного управління, тощо. Плани дій попередніх періодів мали такі бюджети: 2005-2008 рр. – 17,3 млн. євро, 2008-2011 рр. – 25 млн. євро, 2011-2014 рр. – 23,9 млн. євро, 2015-2017 рр. – 45 млн. євро, 2018-2022 рр. – 38 млн. євро. Новий План дій 2023-2026 рр. має назву «Стійкість, відновлення та відбудова»,   ухвалений КМ від 14 грудня 2022 р. розрахований на чотири роки із загальним бюджетом у 50 млн. євро [8]. Це найбільший бюджет для країни у рамках планів дій РЄ. Хоча, якщо порівняти його з бюджетами інших міжнародних організацій для України, це відносно невелика сума на чотири роки.

План дій «Стійкість, відновлення та відбудова» [9], спрямований на програми реформ, які б поєднали відновлення України та європейську перспективу. Адже рішенням Європейської Ради від 23 червня 2022 р. Україні надано статус кандидата в ЄС. Водночас, на міжнародній конференції з питань відновлення України в Лугано (Швейцарія) 4-5 липня 2022 р. прийнято рішення про відновлення України. Деякі заходи передбачені в Плані є продовженням співпраці, також додано нові напрямки, які мають довгострокову реалізацію, коли це стане можливим. Ці нові напрямки погоджені з органами державної влади в Україні. План є динамічним та може оновлюватися відповідно до потреб, які виникають в країні. План дій охоплює різноманітні заходи в трьох ключових напрямках: права людини, верховенство права, розвиток демократії. Відповідно до Плану дій реалізується 28 проектів в різних сферах. Зокрема, йдеться про підтримку органів держаної влади в імплементації ЄКПЛ, посилення захисту прав переміщених осіб, спроможності уповноваженого з ВПО; підтримку офісу Омбусмена; підтримку реабілітаційних механізмів жертв катувань, державних органів в частині захисту прав ветеранів, військових, членів їхніх родин; сприяння плюралістичному медійному середовищу, підтримку гендерної рівності та жінок, які зазнали насильства, захист прав дітей, національних меншин, захист соціальних прав постраждалих від війни, допомогу в реформуванні Конституційного Суду, підтримку системи правосуддя; боротьбу з корупцією, економічними злочинами та кіберзлочинами, боротьбу з торгівлею людьми, підтримку розбудови пенітенціарних установ, сприяння відновлення сфери спорту та сприяння «доброчесному спорту», підтримку демократичного врядування, реформ державного управління, децентралізації, вибори та референдуми, зміцнення відкритої та інклюзивної системи освіти, зміцнення молодіжної політики, популяризацію культурної спадщини [9]. Через виконання Плану дій також відбувається співпраця спрямована на сприяння Україні у виконанні зобов’язань, які Україна взяла на себе як член організації: приведення та узгодження законодавства до європейських стандартів у сфері прав людини, верховенства права та демократії; підвищення спроможності органів влади та державних інститутів для ефективного функціонування.

 Для відновлення України за Планом дій 2023-2026 рр. планується залучити Банк розвитку Ради Європи (CEB – Council of Europe Development Bank) [13] до інвестиційних проєктів для покращення умов життя найвразливіших прошарків населення. Цей банк був створений 1956 р., він спеціалізується на фінансуванні, пов’язаному з відбудовою територій, які постраждали від війни чи стихійних лих. Банк реалізував успішні соціальні проєкти з будівництва інфраструктури та житла в 22 країнах, він має справу тільки з соціальними проєктами в т.ч на освіту, охорону здоров’я та доступне житло, але тільки в країнах, які є його членами. Потреба у відновленні житла та інфраструктури, які постраждали під час воєнних дій, роблять цю співпрацю дуже актуальною для України. Україна розпочала вступ до Банку тільки після повномасштабного вторгнення, подавши у червні 2022 року офіційну заявку на членство. 15 червня 2023 р. Україна офіційно стала 43 державою-членом Банку (СЕВ). Членство в Банку розвитку РЄ (CEB) дасть Україні доступ до нових джерел фінансування. Банк розвитку Ради Європи ухвалив перший спільний проєкт з Україною щодо пільгового кредитного фінансування. Це проєкт у сфері охорони здоров’я на суму 100 млн євро [13]. За допомогою кредитних коштів планується відновити пошкоджені медичні заклади на де окупованих територіях.

Висновки. Партнерство з Радою Європи допомагає Україні в боротьбі з російською агресією та подоланні її наслідків. Після російського повномасштабного вторгнення співпраця між Україною та Радою Європи інтенсифікувалася. Головні напрямки співробітництва включають політичну та дипломатичну підтримку України, сприяння європейській інтеграції України та підтримку України у виконанні взятих нею на себе зобов’язань як члена РЄ через посилення інституційної спроможності органів влади в Україні, а також приведенні законодавства до європейських стандартів, здійснення захисту прав людини, покарання агресора та забезпечення отримання Україною репарацій, поствоєнне відновлення України.

Щодо перспектив співпраці, можна очікувати подальшого зміцнення партнерства. Це може включати спільні ініціативи щодо підтримки української інтеграції до Європейського Союзу, вдосконалення законодавства та реформування судової системи, відбудови зруйнованої війною інфраструктури. Рада Європи може відігравати ключову роль у створенні міжнародного трибуналу для російських воєнних злочинів та розробці компенсаційного механізму на основі конфіскованих активів росії. Рада Європи є сьогодні прикладом успішної співпраці міжнародної політичної організації з Україною, яка потерпає від несправедливої військової агресії.

Джерела та література:

1. Гнатовський М.М. Європейський правовий простір. Концепція та сучасні проблеми. Київ: Вид. дім «Промені», 2005. 224 с.

2. Гузь Н. Г. Співпраця України з Радою Європи (1991-2014 рр.): історичний аспект. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. Київ, 2016. URL: https://scc.knu.ua/upload/iblock/8b4/dis_Huz%20N..pdf (дата звернення: 19.12.2023).

3. Коротко про Раду Європи. URL: https://www.coe.int/uk/web/kyiv/the-coe/about-coe (дата звернення: 19.12.2023).

4. Мармазов В.Є., Піляєв І.С. Рада Європи: політико-правовий механізм інтеграції. Київ: ВД «Юридична книга», 2000. 467 с.

5. Міжнародний реєстр збитків як крок для справедливої компенсації постраждалим внаслідок російської агресії. URL: https://www.prostir.ua/?library=mizhnarodnyj-rejestr-zbytkiv-yak-krok-dlya-spravedlyvoji-kompensatsiji-postrazhdalym-vnaslidok-rosijskoji-ahresiji (дата звернення: 19.12.2023).

6. ПАРЄ одноголосно підтримала виключення Росії з Ради Європи. Радіо Свобода. 15 березня 2022. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/news-rosia-rada-europy/31754839.html (дата звернення: 01.04.2024).

7. ПАРЄ підтримала вступ України в НАТО та українську формулу «миру». Європейська правда. 22 червня 2023. URL: https://www.pravda.com.ua/news/2023/06/22/7408085/ (дата звернення 02.04.2024).

8. Плани дій Ради Європи для України. Постійне представництво України при Раді Європи. URL: https://coe.mfa.gov.ua/spivrobitnictvo/plani-dij-radi-yevropi-dlya-ukrayini (дата звернення: 19.12.2023).

9. План дій Ради Європи для України «Стійкість, відновлення та відбудова». 2023-2026. URL: https://rm.coe.int/action-plan-ukraine-2023-2026-ukr/1680aa8282 (дата звернення: 19.12.2023).

10. Співробітництво з Радою Європи. Державна міграційна служба України. URL: https://dmsu.gov.ua/diyalnist/mizhnarodne-spivrobitnicztvo/spivrobitnicztvo-z-radoyu-evropi.html (дата звернення: 20.12.2023).

11. Cтатут Ради Європи. URL: https://coe.mfa.gov.ua/pro-radu-yevropi/2558-statute (дата звернення: 09.04.2024).

12. Україна і Парламентська асамблея Ради Європи. URL: https://coe.mfa.gov.ua/spivrobitnictvo/ukrayina-v-parye (дата звернення: 20.12.2023).

13. Україна приєдналась до Банку розвитку Ради Європи | офіційний сайт Кабінет Міністрів України. URL: https://www.kmu.gov.ua/news/ukraina-pryiednalas-do-banku-rozvytku-rady-ievropy (дата звернення: 09.04.2024).Участь України у діяльності Ради Європи. URL: htps://mfa.gov.ua/mizhnarodni-vidnosini/rada-yevropi/uchast-ukrayini-u-diyalnosti-radi-yevropi (дата звернення: 07.04.2024).

14. Участь України у діяльності Ради Європи. URL: htps://mfa.gov.ua/mizhnarodni-vidnosini/rada-yevropi/uchast-ukrayini-u-diyalnosti-radi-yevropi (дата звернення: 07.04.2024).

15. Швадчак А. Міжнародний реєстр збитків: на крок ближче до виплати репарацій.Transparency International Україна.2023. URL: https://ti-ukraine.org/blogs/mizhnarodnyj-reyestr-zbytkiv-na-krok-blyzhche-do-vyplaty-reparatsij/(дата звернення: 19.12.2023).

16. Як Україна може використати міжнародні механізми для отримання компенсації від РФ. Громадський простір. 29 серпня 2023. URL: https://www.prostir.ua/?news=yaki-ukrajina-mozhe-vykorystaty-mizhnarodni-mehanizmy-dlya-otrymannya-kompensatsiji-vid-rf (дата звернення: 20.12.2023).

17. Cooperation with Council of Europe, Cabinet of Ministers of Ukraine. URL: https://www.kmu.gov.ua/en/yevropejska-integraciya/spivrobitnictvo-z-radoyu-yevropi(дата звернення: 20.12.2023).

18. Dobrowska A. The council of Europe’s support for Ukraine in the face of the Russian Federation’s aggression. Teka Komisji Prawniczej PAN Oddział w Lublinie. 2023. Vol. XVI, no. 1. URL: https://doi.org/10.32084/tkp.5304 (дата звернення: 10.04.2024).

19. Resolution 2433 (2022). Consequences of the Russian Federation’s continued aggression against Ukraine: role and response of the Council of Europe. 2022. URL: URL:https://pace.coe.int/en/files/30017/html (дата звернення: 11.04.2024).

20. Resolution 2436 (2022). The Russian Federation’s aggression against Ukraine: ensuring accountability for serious violations of international humanitarian law and other international crimes. URL: https://pace.coe.int/en/files/30024/html (дата звернення: 06.04.2024).

21.Resolution 2463 (2022). Further escalation in the Russian Federation’s aggression against Ukraine. 2022. URL: https://pace.coe.int/en/files/31390/html (дата звернення: 06.04.2024).

22 Resolution 2482 (2023). Legal and human rights aspects of the Russian Federation’s aggression against Ukraine. 2023. URL: https://pace.coe.int/en/files/31620 (дата звернення: 09.04.2024).

23. Resolution 2506 (2023). Political consequences of the Russian Federation’s war of aggression against Ukraine. 2023. URL: https://pace.coe.int/en/files/32994 (дата звернення: 07.04.2024).

У даній статті досліджуються прийняті міжнародними організаціями  акти, що встановлюють стандарти та гарантії працівника, які діють на для захисту його трудових прав. Також наголошується на тому як чинне законодавство України  відповідає цим стандартам.

Ключові слова: міжнародні договори, юридичні стандарти та гарантії, міжнародні організації, міжнародно-правове регулювання праці, пакт, декрет, конвенція.

This article investigates adopted documents  the international organizations  that set standards and guarantees employee, acting on it to protect labor rights. Also emphasizes how existing legislation of Ukraine meets these standards.

Keywords:  іnternational treaties, legal standards and guarantees, international organizations, international legal regulation of labor, pact, decree, convention.

У сучасних умовах суспільні відносини в України інтегрують в європейському напрямку, тому важливим є вивчення питання міжнародно- правового регулювання праці. Також на даному етапі відбувається реформування трудового законодавства, що потребує вираховування міжнародних стандартів та гарантій у сфері праці.

Проблему встановлених міжнародних стандартів та гарантій працівників  у трудовому праві України в різних їх аспектах вивчали в своїх наукових працях Н. Б. Болотіна, В. Л. Костюк, В. В. Лазор, С. М. Прилипко, В. М. Скобєлкін, Н. М. Хуторян, Г. І. Чанишева, О. М. Ярошенко та інші вчені у галузі трудового права.

Завданням даної статті є проаналізувати прийняті міжнародні акти, що встановлюють стандарти та гарантії працівників.

Праця людей та всі питання, які пов’язані із застосуванням праці регулюються не тільки національним законодавством, а й  міжнародним. Типовим вираженням такого регулювання є система норм i стандартів, яку держави, що приєдналися до відповідного міжнародного договору, використовують у національному трудовому законодавстві.

Україна є демократичною правовою державою, що також визнає пріоритет міжнародного права над національним і як суб’єкт міжнародних відносин вона зобов’язана дотримуватись норм і принципів міжнародного права.

По-перше, Конституція України в ст. 9 визначає, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України [1]. По-друге, Кодекс законів про працю конкретизує положення Основного Закону. Позаяк містить норму, згідно якої, якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правила ніж ті, що їх містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди [2]. Таким чином, у вітчизняній правовій науці джерелами національного права, зокрема трудового, визнаються міжнародні договори ратифіковані Верховною Радою України.

Вчені виділяють концепцію міжнародно-правового  регулювання праці як здійснюваної на міжнародному рівні діяльності держав та міждержавних об’єднань (організацій) щодо правового впорядкування відносин у сфері праці, їх юридичного закріплення, охорони та розвитку. Тобто, створюється система міжнародних правових актів, які є і основою, і результатом діяльності суб’єктів міжнародного права щодо регулювання відносин у сфері праці [3, c. 4].

Наприклад, Г.І. Чанишева визначає міжнародно-правове регулювання праці як встановлену міжнародними договорами (актами) систему стандартів з регулювання праці, яку держави, котрі приєдналися до відповідного міжнародного договору (ратифікували його), використовують в національному трудовому законодавстві [4, c. 84 – 87].

Існує, міжнародне трудове право, яке є самостійною галуззю у системі сучасного міжнародного права, яка сформована на основі єдиної системи загальних стандартів у сфері праці та трудових відносин, а також правил і норм міжнародних договорів [5, c. 417]. Дослідники міжнародного трудового права зазначають, що його предмет складають, по-перше, міжнародні відносини щодо прийняття міжнародних актів про працю, а по-друге, міжнародні відносини щодо контролю за дотриманням даних міжнародно-правових актів [6, c. 70].

Суб’єкти міжнародно-правового регулювання праці: Органiзацiя Об’єднаних Націй (ООН) та її  орган – Міжнародна органiзацiя праці (МОП), а також регiональнi об’єднання держав (Рада Європи, Європейський Союз). Ці міжнародні організації ухвалили низку законодавчих актів, які визначають та закріплюють базові й фундаментальні засади захисту прав працівників [7, c. 476 – 477].

ООН прийняла низку документів, що утверджує міжнародні стандарти з питань праці. Це Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний пакт про економiчнi, соцiальнi i культурнi права (1966), Міжнародний пакт про громадянськi i полiтичнi права (1966). Радою Європи було прийнято такі важливі документи як Європейська конвенція про захист прав людини i основних свобод (1950) та Європейська соціальна хартія (1961). Визначальне значення має Хартія основних прав працівників прийнята Європейським союзом.

Основним міжнародно-правовим актом з прав людини, у тому числі трудових, насамперед варто назвати Загальну декларацію прав людини, ухвалену Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.  Ця декларація є підґрунтям для низки конвенцій та національних конституцій. І хоч Декларація не є юридично обов’язковим документом, вона відображає загальну домовленість народів світу, щодо визнання людини найвищою соціальною цінністю, а також щодо невідчужуваності її прав та свобод.

Відповідно до Загальної декларації прав людини, у якій в ст. 23 закріплено право кожної людини на працю; на  справедливі  і  сприятливі  умови  праці  та  на  захист від безробіття; без дискримінації,  має право  на рівну оплату за рівну працю; на  справедливу  і  задовільну винагороду; право  створювати  професійні  спілки для захисту своїх інтересів [8].

Не менш важливим у питанні регулювання праці є Міжнародний пакт про економiчнi, соцiальнi i культурнi права прийнятий 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН, який, на відміну від Декларації, є юридично-обов’язковим документом,  для держави-учасниці Пакту. Відповідно держави,  які беруть участь у цьому Пакті,  зобов’язуються  гарантувати,   що права, проголошені в цьому Пакті, здійснюватимуться без будь-якої дискримінації щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи іншої обставини. У Пакті вагоме місце займає право на працю, що включає право одержати можливість заробляти собі на життя вільною працею; право кожного на винагороду, що забезпечувала б справедливу зарплату і рівну винагороду за працю рівної цінності; право на однакову для всіх можливість просування по роботі на підставі трудового стажу і кваліфікації тощо[9].

Також ООН у 1966 р. прийняла Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, який був ратифікований Україною 19 жовтня 1973 року. Серед закріплених ним прав два права стосуються трудових відносин: заборона примусової праці та вільне здійснення права на асоціацію, включаючи право на створення профспілок [9]. У Пакті встановлено, що  скарги, у тому числі індивідуальні, розглядає Комітет з прав людини (м. Женева). Отже, ратифікування  Факультативного протоколу до цього Пакту надало громадянам України право звертатися до міжнародних державних органів із захисту своїх прав і свобод у сфері праці.

Організацією Об’єднаних Націй прийнято багато конвенцій що стосуються прав працівників. Значну роль серед них має Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок від 18 грудня 1979 р. (ратифікована СРСР 19 грудня 1980 р.), Конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації від 7 березня 1966 р. (ратифікована СРСР 22 січня 1969 р.), Конвенція про захист прав трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей, яка  передбачає важливі і необхідні права та гарантій для осіб, які працюють поза межами держави свого громадянства чи постійного проживання [3, c. 6].

Зокрема, у ст. 11 Конвенції ООН  про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок закріплено міжнародні стандарти щодо ліквідації дискримінації щодо жінок у галузі зайнятості та закріплено такі права: право  на однакові  можливості при найманні на роботу, застосування однакових критеріїв вибору при найманні;  на просування   по  службі та  гарантію  зайнятості;  на рівну винагороду та на рівний підхід до оцінки якості роботи.

Надзвичайно важливу роль у регулюванні юридичних гарантій працівників  відіграють акти Міжнародної організації праці (МОП), яка конкретизує визначені в документах ООН окремі питання у сфері праці, шляхом прийняття конвенцій та рекомендацій.

В ст. 2 декларація МОП від 18 червня 1998 року основних принципів та прав у світі праці передбачає, що держави-члени МОП будуть дотримуватися, зокрема, принципів щодо скасування всіх форм примусової чи обов’язкової праці; реальної заборони дитячої праці; недопущення дискримінації у сфері праці та занять.

В конвенціях МОП фіксуються міжнародно-правові гарантії реалізації особою права на працю. Наприклад, Конвенцією МОП «Про примусову чи обов’язкову працю» передбачено, що кожний член МОП, який ратифікує цю Конвенцію, зобов’язується в найкоротший строк припинити застосування примусової чи обов’язкової праці в усіх її формах. У Конвенції «Про захист заробітної плати» передбачено права й соціально-трудові гарантії працівників на отримання заробітної плати та обов’язки роботодавця їх забезпечити та гарантувати. Але ця конвенція не ратифікована Україною, що нажаль дозволяє встановлювати мінімальну заробітну плату без урахування міжнародних стандартів і без наукового та техніко-економічного обґрунтування.

Ще ряд конвенцій МОП  присвячений захисту трудових прав у галузі умов і охорони праці. Так, Конвенція № 47 про скорочення робочого часу до 40 годин у тиждень (1935 р.) передбачає, що встановлення 40-го робочого тижня не тягне за собою якого б не було зменшення заробітної плати. Години, відпрацьовані понад нормальну тривалість робочого часу, Конвенція розглядає як понад нормовані, які допускаються лише в певних випадках і підлягають додатковій оплаті. Відповідні стандарти враховані у чинному Кодексі законів про працю в статтях 50, 62, 64, 65 та проекті Трудового кодексу України. Також встановлені певні стандарти відносно щотижневої праці, оплачуваних щорічних і навчальних відпусток. Так, тривалість відпустки не повинна складати менше трьох тижнів за кожний рік роботи, а мінімальний стаж роботи для виникнення права на відпустку повної тривалості становить 6 місяців. За час відпусток повинні виплачуватися відпускні, у розмірі середньої заробітної плати [10, c. 111]. Ці стандарти враховані в Законі України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року.

Багато актів МОП присвячено питанням охорони здоров’я працівників на виробництві, в яких містяться вимоги створення ефективної системи інспекції праці, заборони використання шкідливих хімічних речовин та ін. Про це зазначено в Конвенції № 170 про хімічні речовини (1990 р.), № 174 про запобігання значним промисловим аваріям (1993 р.).

Крім конвенцій МОП прийнято і рекомендації «Про добровільне примирення і арбітраж» (1952 р.), «Про розгляд скарг» (1967 р.), що регулюють питання мирних способів вирішення трудових конфліктів. Трудове законодавство України, що регулює питання проведення колективних переговорів, укладення і виконання колективних договорів, реалізації права на страйк відповідають  цим міжнародним стандартам.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року № ETS 005 ратифікована Україною 17 липня 1997 року містить ст. 4 «Заборона рабства і примусової праці» визначає ключові аспекти виникнення та функціонування трудових відносин: нікого не можна тримати в рабстві або в підневільному стані; ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов’язкову працю.

А це означає, що за жодних обставин роботодавець не може примушувати працівника виконувати покладені на нього функції без згоди самого працівника. Роботодавець може тільки вимагати від працівника виконання тих чи інших оплачуваних функцій, визнаючи право працівника вільно обирати собі роботу [11].

Ратифікація Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і Європейської угоди про осіб, які беруть участь у процесі Європейського суду з прав людини від 5 березня 1996 року надала можливість кожному працівникові, трудові права якого порушено та не поновлено відповідними юрисдикційними органами України, звертатися до Європейського суду з прав людини. Доречно наголосити, що подання заяви спрямовується не проти роботодавця, а проти держави Україна.

Важливе значення для захисту прав працівників має Європейська соціальна хартія (переглянута) від 3 травня 1996 року. Хартія визначає права працівників, зокрема: захист у випадках звільнення; отримання інформації та консультацій під час колективного звільнення; гідне ставлення до них на роботі та ін. Як зазначає В.Л. Костюк, у Європейській соціальній хартії «визначені фундаментальні трудові права працівника, роботодавця та гарантії їх здійснення» [12].

З огляду на зазначене, міжнародно-правове регулювання юридичних гарантій у сфері праці – це визначена на підставі міжнародно-правових актів система гарантій особі у разі реалізації права на працю та інших трудових прав працівників [3, c.11]. Отже, по суті, міжнародними зусиллями створене зведення основних актів по соціально-трудових відносинах, для розробки і вдосконалення будь-якої національної системи трудового права, прагнучої відповідати загальним вимогам цивілізованого суспільства. Для України надзвичайно важливо враховувати міжнародні стандарти у національному законодавстві про працю по скільки воно перебуває на етапі реформування, але не слід забувати про наші національні особливості трудових правовідносин і тільки після цього запозичувати міжнародні норми.

Список використаної літератури:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30.
2. Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 р. // Відомості Верховної Ради. – 1971. – № 322-VIII.
3. Яцкевич І.І. Поняття та особливості міжнародно-правового регулювання юридичних гарантій у сфері праці : [Електронний ресурс] / І. І. Яцкевич // Часопис Національного університету «Острозька академія». Серія «Право». – 2014. –№ 2(10). – С.4. –  Режим доступу : http://lj.oa.edu.ua/articles/2014/n2/14yiiusp.pdf.
4. Чанишева Г.І. (та ін.). Трудове право України : практикум / Г. І. Чанишева // Одеська держ. юридична академія. – К. : Юрінком Інтер, 1999. – 288 с.
5. Теліпко В. Е.Трудове право України: Навч. посіб.\ Теліпко В. Е., Дутова О. Г. – К.: Центр учбо-вої літератури, 2009. – 456 с.
6. Лушникова М.В. Международное трудовое право и международное право социального обеспечения: введение в курс : учебное пособие / М. В. Лушникова, А. М. Лушников // Яросл. гос. ун-т им. П. Г. Демидова. – Ярославль: ЯрГУ, 2010. – 248 с.
7. Дмитренко Ю. П. Трудове право України: пiдручник / Ю. П. Дмитренко. – К.: Юрiнком Iнтер, 2009. – 624 с.
8. Загальна декларація прав людини ООН 1948 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1948.
9. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права ООН 1966 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1966.
10. Болотіна Н. Б., Чанишева Г. І. Трудове право України: Підручник / Н. Б. Болотіна, Г. І. Чанишева. –  К. : «Знання», 2001. – 564 с.
11. Костюк В.Л. Захист у країнах Європейського Союзу працівників у разі неплатоспроможності роботодавця. Міжнародно-правові аспекти : [Електронний ресурс] / В.Л. Костюк // «Довідник кадровика» юр. журн. – 2009. – № 6 (84). – Режим доступ: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/DG090458.html.
12. Костюк В. Л. Європейська соціальна хартія (переглянута): тенденції удосконалення правового становища суб’єктів трудового права : [Електронний ресурс] /В. Л. Костюк // Юридична наука : Науковий юридичний журнал. – 2011. – № 3. – Режим доступ: http://legal.nam.edu.ua/archives/7–3-2011.html.