Ключові слова: містичний досвід, Отці Церкви, ірраціоналізм, містицизм.

The article focused on how to analyze and consider the mystical experience of the Middle Ages and the Fathers of the Church in particular. Origen, Gregory Nysskyy and St. Augustine – the most outstanding representatives of contemporary mystical teachings. The article highlights the main ideas of philosophical and mystical teachings of the mystics of the Middle Ages.

Keywords: mystical experience, Church Fathers, irrationalism, mysticism.

Отці Церкви – християнські богослови і церковні діячі, які зробили вагомий внесок у створення і розробку правил, устрою, віровчення і обрядів Церкви, канона Святого Писання (відокремлення богонатхненних книг від апокрифічних) та ін. Вважалося, що Святих Отців відрізняло православне вчення, святість життя, визнання Церкви і древність. Вчення Святих Отців, так само як розділ богослів’я, що вивчає їх вчення називається патристикою або патрологією. І католики, і православні до святих отців відносили одних і тих же людей. Розбіжність лише в тому, що на Заході до останнього святого отця відносили Ісидора Севільського, на Сході – Іоанна Дамаскіна. Головні Отці Церкви в православ’ї – Три святителі: Василій Великий (Кесарійський), Григорій Богослов (Назіанзин) та Іоанн Золотоустий. Шануються також Григорій Нисський, Афанасій Олександрійський, Дионисій Ареопагіт та ін.. Пізніших богословів на Заході називали «вчителями Церкви», а їх вчення – схоластикою. В православ’ї це поняття не використовувалося, тому до Отців Церкви інколи причисляли діячів Середньовіччя, наприклад патріарха Фотія, Симеона Нового Богослова, Григорія Паламу і Нового Часу – Паїсія Величковського, Феофана Затворника, Силуана Афонського та ін. [6].

Отці Церкви усіма можливими методами прагнули з’єднатися з Богом, знайти Бога в собі. Християнське віровчення підтримує ідею, що Бог перебуває у всіх тих, хто вірить в Нього і вони завдяки своїй вірі можуть відчути його в собі. Християнський містицизм прагнув шляхом наслідування Христу осягнути духовні істини, які недоступні для інтелекту. Існувало три стадії, пройшовши які людина могла злитися в вищою силою. Першою була очисна стадія. Людина мала повірити в Бога і намагатися очистити свою душу від гріхів зроблених нею, стати більш віруючою та моральною. Багато хто з Отців Церкви вів аскетичний спосіб життя, тобто відрікався від усіх земних благ, від цивілізації і усамітнювався для того, щоб молитися і шукати Бога в собі. Другою стадією була просвітлююча стадія завдяки якій людина-аскет або людина, яка очистилася переходила на інший рівень спілкування з Богом, душа цієї людини ставала більш чистою та справжньою. Третя стадія –  об’єднавча стадія. Остання сходинка і була процесом об’єднання людини та вищої сили. Вона, переживши цю стадію, знаходила душевний спокій, духовне удосконалення та, найголовніше в цьому процесі, духовне об’єднання з Богом. В кожного цей процес проходив по-різному, але в першу чергу асоціювався з божественною любов’ю відповідно зі словами з Першого послання Іоанна : «Бог є любов, і хто перебуває в любові перебуває в Бозі, і Бог у ньому» [1]. Релігійний досвід (також духовний досвід, містичний досвід) – суб’єктивний життєвий досвід зустрічей з вищою реальністю, почуття присутності безмежної таємниці в житті людини, відчуття залежності від божественної сили або від невидимого порядку речей, почуття провини і страху перед божим судом або внутрішнє умиротворення в надії на божественне всепрощення. Отці Церкви прагнули бути залежними від вищої божественної сили і вірили в те, що Бог пробачить людям всі їхні гріхи, якщо вони очистяться, будуть смиренними та повірять в Нього.

Отже, містичний досвід носить суб’єктивний характер, тобто кожен, хто через це проходив, відчував все по-своєму, не так, як інші. Питання про бажання злитися з Богом найбільше обговорювалося в добу діянь Отців Церкви. Це тому, що саме вони вперше почали практикувати цей процес і вони вперше описували його у своїх роботах. Для того, щоб процес злиття з Богом пройшов потрібно пройти певні стадії, які потребують від людини віри у вищу реальність, самоочищення, самопізнання і бажання бути залежними від божественної сили.

Оріген – грецький християнський теолог, філософ, учений. Один зі східних християнських церковних письменників. Людина, яка вперше вжила термін «боголюдина». Виступав прихильником теорії щодо спасіння всього сущого на землі. Саме з його вчення про спасіння людей Григорій Нисський створив свою теорію спасіння, яка була дуже схожою з теорією Орігена. Він, як і більшість тогочасних філософів, поєднував нові середньовічні надбання з античними. Розроблена ним система філософського вчення носила християнсько-платонічний характер, тобто синтез вчень античного філософа Платона та середньовічного християнства. Оріген займався трактуванням Біблії [5]. Інша вирішальна властивість Бога, також уперше приписана йому Орігеном, полягає в його нескінченності. Бог, за вченням Орігена, вічний та нескінченний, досконалий та нематеріальний, тобто це якась вища духовна сила, яка здатна керувати матеріальним світом. Нескінченність божественної істоти випливає з її нематеріальності: те, що безтілесне, не може мати якихось меж. Вічність Бога, доводив філософ-богослов, передбачає і вічність процесів творіння. Бог щоразу створює світ, обмежений у просторі, але, оскільки будь-який світ має не тільки початок, а й кінець – також обмежений божественною волею у часі – услід за ним Бог створює новий світ і цей процес не має кінця, бо творення має трансцендентальну суть [5]. Наш світ має суттєву відмінність від інших, створених Богом світів, бо саме в ньому божественна сила постає в образі людини (істоти, здатної самостійно творити добро і зло), і цим Бог проявив свою рятівну функцію – надав можливість стати необмеженою простором і часом сутністю. Людина у своїх справах має можливість стати невмирущою, приєднатися до вічного творіння світу. Оріген, як і Григорій Нисський , піднімав питання свободи волі. Приписуючи духам властивість мати свободу волі, Оріген намагається зняти з Бога відповідальність за зло, яке панує у світі, таким чином філософ намагається виправдати Бога [6]. Як висновок можна сказати, що містичне вчення Орігена досить таки оптимістичне. Такі висновки можна зробити з того, що він у своєму вченні прагне до абсолютного добра і не говорить про те, що переможе добро, а зло буде покаране. Філософ наголошує на тому, що і сатана, під яким розуміється зло, буде врятований, але тільки в тому випадку, якщо він врятує загублені ним душі. Бог, для Орігена, вища сила, яка є досконалою. Та людина, яка прагне з’єднатися з Богом, роблячи для цього якісь хороші вчинки, покращує цей матеріальний світ. Коли людина зможе об’єднатися з Богом, тоді почнеться новий етап у існуванні світу, вона зможе побачити матеріальний світ іншим, не таким, яким він був до того. З’єднання людини з Богом, одухотворення людини, як центру матеріального світу і завдяки цьому перетворення його у духовний – головні мотиви у вченні Орігена.

Григорій Нисський – один з найсміливіших містиків за всі часи Вселенської церкви. Коли він розробляв систему тлумачення християнського богослів’я, то прийшов до висновку, що найкраще тлумачити його за допомогою філософії. Сили розуму повинні допомогти зміцненню християнської віри. Розум філософ не відкидав, навіть навпаки – намагався об’єднати розум та віру, адже розум може зміцнити віру людини. Його містичне розуміння світу та Бога було унікальним та своєрідним. Філософ хотів обгрунтувати догмат Святої Трійці. Григорій Нисський, спираючись на неоплатонічне вчення, стверджував, що три особи Святої Трійці мають єдину божественну сутність, але своє вираження знаходять у трьох іпостасях. Божественна сутність виражала єдність Бога і існувала якби самостійно, але разом з тим однаково була присутня в кожній зі своїх іпостасей. Інакше кажучи, кожна з осіб Трійці як би були відділені одна від одної, але їх об’єднувала єдина сутність. З уявленнями Григорія Нисського, Бог виступав як нематеріальна, безсмертна, та, яку не можна пізнати істота [6].

Григорій Нисський увійшов в історію релігійної та філософської думки і як творець своєрідного вчення про людину. Одним з перших, якщо не найпершим з християнських мислителів Григорій Нисський формулює ідею про те, що людина є вінцем божественного творіння і головою всього створеного. Людина виступала царем всього того, що створив Бог, але ж при цьому вона мала підкорятися своєму творцю. Бог створив світ та людину для того, щоб людина підпорядковувалася Богу, а природа людині. Все взаємопов’язане та взаємодоповнюване [4, с. 78]. У зв’язку з таким трактуванням божественного задуму у Григорія Нисського виникло оригінальне і ніким не озвучуване до нього на ті часи пояснення сенсу людського існування на землі. Він вважав, що справжньою метою людського життя мало бути прагнення людини усвідомлення божественного в собі, знайти людині в собі Бога. В цьому і проявлявся містицизм у його вченнях. Він говорив, що людина може настільки пізнати Бога, скільки він присутній у ній самій. Цим твердженням філософ порушував питання щодо свободи волі в людському земному житті. Григорій Нисський наголошував на тому, що людина має сама вирішувати, що їй робити і як їй чинити. Вона має бути непідвладна ніякій природній владі, адже це може пригнітити людину. Людина має вирішувати свої проблеми так, як вона вважає за правильне. Крім того, в земному житті людині ніхто не має права говорити, що вона має дотримуватися християнських чеснот, ця річ має бути добровільна. Сміливу думку висловив Григорій Нисський, живучи в такий період, коли все що відбувалося у світі зводилося до Бога, який був центром всього на землі. Людина Середньовіччя дозволила собі поставити людину в центр подій, можливо саме вчення Нисського і дало поштовх для розвитку гуманізму, який найбільш почав поширюватися в добу Відродження. Нисський підтримував і розвивав вчення Орігена про загальне спасіння і відновлення. У системі поглядів Григорія Ниссського посмертний порятунок людина отримує не від того, що вона дотримувалася всіх християнських чеснот, а тому, що вона прагнула отримати цей подарунок Бога. Всі, хто хотів врятуватися після смерті обов’язково врятуються вже тому, що Бог має врятувати всіх. Бог втілився в людину, щоб не дати розвиватися в душі цієї людини злу і нечистивості. А якщо все погане не буде розвиватися, то і не буде розвиватися саме творіння зла, воно просто зникне. Філософ по-новому розкрив містичне вчення про єднання людини з Богом. Під таким єднанням він швидше розумів бажання людини підпорядковуватися Богу, але не природі, не матеріальному світу. Якщо людина поставить себе в центр матеріального світу, то вона стане більш вільна, це дасть їй змогу розвиватися морально і при цьому не давати розвиватися в собі злу. Він не виключав верховенства Бога, навпаки – наголошував на ньому. У його вченні це один і головний компонент творення людиною себе у матеріальному світі, а матеріальний світ – підготовка до переходу у більш досконалий божественний світ.

« Розумію, щоб вірити.»

Августин Блаженний

Августин Блаженний – один з небагатьох філософів Середньовіччя, який піднімав питання віри та розуму, їх взаємодії.  Вчення Августина, як і більшості середньовічних філософів, близьке до неоплатонізму. Августин був основним джерелом для середньовічної містики, так само як і для схоластики [3, с. 71]. Цей філософ був найвидатнішим з-поміж усіх середньовічних мислителів. Людина поєднувала в собі розумну душу, частку душі світової і тіло. Душа кожної окремої людини створювася Богом і надалі існувала вічно. Душа близька до Бога, здатна в пізнанні наближатися до Бога, але тіло цьому перешкоджає, тому, турбуючись про душу, слід намагатися приборкати тіло. В Августин Блаженного, як і в інших містиків Середньовіччя простежувалася тенденція єднання людини з Богом, але в нього цей процес несе швидше пізнавальний процес людиною Бога [6].

Душа людини божественна і вічна. Природа й тварини, на відміну від людини, такої душі не мали. Людина в такий спосіб підносилася Августином над усім світом природи. Людина в центрі матеріального світу. Природа ж, тварини розглядалися як такі, що не заслуговують на увагу самі по собі, не потребують співчуття з боку людини. Сама людина такого співчуття потребувала, але його (таке співчуття) Августин розумів досить оригінально. Він вважав за необхідне для порятування душ єретиків вживати проти них найжорстокіші тортури з метою одержання зізнань і навернення на шлях справжнього християнства. Жорстоке насильство не тільки виправдовувалося, а й радилося ним по відношенню до тих, кого належало спасти й ощасливити.

Серед багатьох творів Августина найважливішими вважаються «Сповідь» і «Про град Божий». У першому творі він розповідав про свою духовну еволюцію. Видно, що Августин довго не міг прийняти християнство, яке здавалося йому примітивним, але розчарувавшися в античній філософії, а також під впливом досить швидкого поширення християнства та деяких випадкових обставин, усупереч своєму розумові знайшов у християнстві свою втіху. У другому творі йшлося про те, що історія людини – це результат боротьби добрих і злих сил. Августин розглядав людство як єдину людину незалежно від етнічної приналежності кожної окремої людини. Усе людство, однак, він ділив на тих, хто приймає душею царство Бога й на тих, хто приймає царство диявола [6]. Тут вбачався вплив на формування його світогляду маніхейського вчення, однак, воюючи проти маніхейства, він розвивав концепцію про відсутність у світі зла як такого. Зло, на його думку, – це категорія, яка означала відсутність, це нестача божественного, відмова від Бога. З цих позицій він розумів й первородний гріх. Не послухавшись Бога, Адам і Єва тим самим відійшли від Нього й від того в них самих і їхніх потомках запанувало зло. Зло проявлялося там, де світські справи ставилися над духовними, державні – над церковними. Держава, на його думку, це прояв егоїстичної любові людини до самої себе, це безперервна боротьба одних груп людей проти інших, війни, пограбування, рабство, яким Бог карає людей за їхні гріхи. Так він пояснював необхідність і справедливість падіння Риму. Церква ж, на його думку, заснована на самовідданій любові до Бога. Тому цілком зрозумілим є факт поширення християнської церкви по всій Римській імперії. І навіть ті варвари, що зруйнували Рим, уже до того були християнами.

Людей, що присвятили себе церкві, Августин також ділив на дві групи. До першої групи належали ті, кого Бог обрав для спасіння, а до другої, – кого Бог прирік на довічні страждання в пеклі [2, с. 124]. Причому це не залежало від їхньої віри, добрих чи злих справ, Бог визначив долю людей за своєю примхливою волею. Августин таким чином розробив учення про божественну приреченість людини. Головним, на що тут слід звернути увагу, є те, що, згідно з його вченням, людина діє нібито вільною, але все, що вона робить, робить через неї Бог. Це положення набуде нового і надзвичайно цікавого звучання в деяких філософських ученнях XVIII-XIX cтоліть. Августинове вчення про божественну приреченість людини католицька церква повністю не прийняла, бо воно заперечувало роль церкви як посередника між людиною й Богом, а тема божественного приречення згодом знайшла собі місце в суперечках середньовічних мислителів.

Цікавими є погляди Августина в теорії пізнання. Він воює зі скептиками, до яких раніше сам належав, досить оригінальним способом. Він піддавав сумніву чисто все, крім самого факту сумніву, а сумніватися – значить мислити, отже, існувати. Заглиблюючись у свій внутрішній світ, що існував безсумнівно, він приходив до ідеї джерела своїх почувань, думок і вбачав це джерело в Бозі, який наділяє людину вічними істинами, а при певних стараннях самої людини й осяює її душу. Отже, Бог виступає в ученні Августина як джерело, предмет, причина й мета пізнання. Пізнання тимчасових речей має сумнівну вартість, пізнання ж божественного абсолюту вело до щастя, яке Августин вважав сенсом життя. Щастя визначалось філософією й досягалось шляхом поєднання душі з Богом, а Бог є причиною всякого блага і самим благом [6]. Спрямованість людини до Бога Августин вважав природною людською властивістю. Знання здобувалось, за Августином, не за допомогою органів чуття. Ідея пізнання світу за допомогою органів чуття, на його думку, зміцнювало позиції скептицизму. Насправді пізнання починалось й відбувалось тоді, коли людина заглиблювалась в печери своєї душі.

У своїй теорії пізнання Августин чимало уваги приділяв вірі. На його думку, розуміння світу, яке виникало в наслідок пізнання, тісно пов’язане з вірою: «Розумій, щоб міг вірити, вір, щоб розуміти». Вірі Августин віддавав перевагу над розумом, бо тільки віра, як він вважав, може пізнати Бога. Віра ж пов’язана з волею, й тому воля в його вченні стояла над розумом. Воля розумілась ним як активне начало, а розум як начало пасивне. Воля, свобода волі мислилась як сутність духа, духовного життя, що протистояла античному розумінню співвідношення між волею й розумом. Отже, Августин у цьому питанні стояв на позиції ірраціоналізму (вчення, що вважає основою світу волю, яка нібито не може бути адекватно пізнана розумом, а осягається інтуїцією, вірою), волюнтаризму (вчення, що проголошує першоосновою буття волі як ірраціональну силу).

Із усього сказаного видно, що Августин, знаходячись на межі античної й середньовічної філософії, відкидав античну класичну філософію, засновану на визнанні ролі розуму і став засновником нової християнської філософії, в основі якої лежить ідея Бога як вищої надприродної істоти, творця світу з нічого, віра мала перевагу над розумом, основою духовного життя є воля.

Августин Блаженний заснував якісно нову, не схожу на інші філософську систему. Він перший з середньовічних філософів сказав про те, що людина самостійно може спілкуватися з Богом, викликавши при цьому супротив з боку католицької церкви, яка після таких його слів могла втратити авторитет, адже до цього саме вона виступала посередником між Богом та людьми. Людина зможе пізнати вищу силу, коли заглибиться в себе.

Отже, єднання з Богом – основна мета релігійного містицизму доби Середньовіччя. Більшість з тих релігійних діячів, які через це пройшли описували це як щось індивідуальне, суб’єктивне та таке, яке не можна пояснити словами. Цього здебільшого могли досягти люди високо релігійні та дуже духовні, які своє життя обмежували всім матеріальним і зосереджувалися на молитві та аскетичному способі життя. Крім цього, такі люди повинні були очиститись духовно та мати неабияку віру в Бога.

Список використаної літератури:

1. Біблія. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bibleonline.ru/bible/ukr/
2. Судзуки Д. Т. Мистицизм: христианский и буддийский. – К.: София, 1996. – 288 с.
3. Татаркевич С. История философии. Античная и средневековая философия. – М.: София. – 189 с.
4. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. –  М.: Высшая школа, 1991. – 340 с.
5. Мистика. История средневековой культуры [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.krotov.org/yakov/past/12/Klervo.html
6. Патрологія. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.portal-slovo.ru/theology/337/

Ключові слова: містичний досвід Відродження, містика, богопізнання, релігійна філософія, гуманізм, антропоцентризм, інтелектуалізм, «вчене незнання», інтелектуальне бачення, містицизм, «духовний коловорот», «алфавітний колообіг».

 The problem of the content of mystical experience of the Renaissance as a phenomenon is primarily epistemological, we can say that it is not enough investigated and discussed. In order to fill in the gaps, in the article it has been researched and analyzed the main determinants of the Renaissance idea of mystical experience that emerged from the influence of cultural paradigm of the era and the prevailing philosophical system that became the basis of the mystical teachings of the Renaissance.

Keywords: Renaissance mystical experience, mysticism, knowledge of God, religious philosophy, humanism, anthropocentrism, intellectualism, «learned ignorance»,intellectual vision, mysticism, «spiritual vortex», «alphabetical circulation».

Містичний досвід (релігійний досвід, духовний досвід) – досвід зустрічей людини з Вищою Реальністю, який зазвичай є суб’єктивним, тобто особистісним, таким, який сприймається людиною по-своєму, почуття безмежної таємниці, яка присутня в житті людини, відчуття залежності від божественної сили, яка знаходить своє відображення в об’єкті його сприйняття, почуття провини та страху перед божим судом, а також почуття внутрішнього умиротворення  та надія на божественне всепрощення гріхів людині, яка за своє сутністю є грішною [3]. Говорити про об’єктивний опис цього феномену неможливо. Це тому, що він особистісний, суб’єктивний і по-різному проявляється у суб’єктах його переживання. Але здебільшого він має спільні риси та особливості, що дає змогу більш точно визначити характер його проходження та прояву як такого.  Вчені зайнялися дослідженням містичного досвіду. Вивчили подібності та відмінності між різними проявами цього досвіду, що дало можливість дослідження цього предмету [2, с. 17].

Релігійні та містичні традиції розглядають містичний досвід як дійсні зустрічі з Богом або богами, або дійсний, реальний контакт з іншими реальностями. Є і інша точка зору – містичний досвід сприймається як функція головного мозку, яку можна вивчити, дослідити. Різні релігійні традиції по-різному розглядають містичний досвід. Він виступає як єднання з Богом, як подолання обмеженості власного буття і злиття з Божественним світом, який дає можливість людині пізнати ту Вищу Реальність до якої вона прагне. Також він розуміється як повне роз’єднання з матеріальним світом, осягнення істинної природи людини через втрату соціальних рамок, заборон і втрату залежності від матеріального світу.

Містичний досвід загалом має чотири основні характеристики:

–                     Невимовність (ineffable) – один з критеріїв розпізнавання релігійного досвіду. Людина, яка пережила єднання з надприроднім не в змозі описати це словами. Вона не може підібрати найбільш точні слова для опису отриманого нею досвіду. Суб’єкт пізнання цього феномену не здатний повною мірою висловити сутність даного роду переживань.

–                     Інтуїтивність (noetic) – містичний досвід, отриманий людиною, виступає як особлива форма пізнання. Вона є інтуїтивною. Проникаючи в глибину істини, людина не в змозі це зрозуміти за допомогою розуму. Тобто, розум тут грає меншу роль. Особистісні відчуття людини, її почуття та переживання виходять на перший план. Ці моменти внутрішнього просвітлення є надзвичайно важливими для людини, яка це пережила.

–                     Короткочасність (transient) – ці процеси зазвичай тривають від тридцяти хвилин до двох годин. Зникаючи, вони поступаються місцем повсякденній свідомості. Людині важко їх відтворити чи навіть добре запам’ятати. Залишаються лише відчуття, які отримала людина під час проходження цього процесу.

–                     Бездіяльність волі (passive) – містичний стан можна викликати довільно – це і молитва, і довільні рухи, і зосередження уваги. Та все ж після його наступання людина відчуває себе повністю залежною від трансцендентного і не може контролювати себе. Виникає почуття повного злиття з Вищою реальністю, яка володіє самим суб’єктом сприйняття. Відчуття паралізованості та повної влади над людиною якоїсь вищої сили [8].

Існує два типи релігійного досвіду:

–                     Опосередкований – це коли людина намагається досягти єднання з трансцендентним за допомогою допоміжних засобів – таких, як: ритуали, релігійні рухи, тотемні об’єкти та природа.

–                     Безпосередній – безпосередній досвід приходить до людини без будь-яких засобів, без будь-якого втручання. Божественне сприймається безпосередньо.

Релігійний досвід може бути чотирьох видів:

–                     Нумінозний – всім видам релігійного досвіду незалежно від культурного середовища притаманний один спільний фактор, який визначається як «нумінозний». «Нумінозний» досвід включає два аспекти: «mysterium tremendum» – тенденція викликати страх та трепет, «mysterium fascinas» –  тенденція зачаровувати, притягати та підкоряти.

–                     Екстаз – при цьому виді релігійного досвіду, людина, яка його отримує відчуває повну втрату контролю над своїм тілом і їй здається, що душа чи дух залишають її. Зміст екстатичних переживань полягає в тому, що суб’єкт його отримання  подорожує по різних світах при цьому набуваючи досвіду та знання про вищу реальність.

–                     Несамовитість – Бог відкривається людині при несамовитості ззовні. Свята сила входить в тіло людині, оволодіваючи нею. Екстаз та несамовитість мають спільні риси, вони чимось схожі між собою.

–                     Містичний – цей досвід протилежний нумінозному досвіду. При містичному досвіді суб’єкт його отримання зливається з Вищою трансцендентальною реальністю, космосом або божеством.

Британський сходознавець Роберт Чарльз Зенер виділив два різновиди містичного досвіду: природній містичний досвід та релігійний містичний досвід [9].

До природнього він відносив злиття зі своїм глибинним «Я» або переживання єдності з природою. Містичний представляє собою духовний досвід, який здатний надати глибокий вплив на індивіда.

Духовне пробудження – релігійний досвід, який веде до самореалізації або встановлення зв’язку з духовними аспектами буття.

Відродження – культурна епоха Європи, яка прийшла на зміну доби Середньовіччя. Хронологічні рамки – 13 – 16 ст. Головні характеристики цієї епохи – світськість та її антропоцентризм, тобто зосередження на людині та її діяльності. Філософія цього часу була звернена до традиції античності.  Тому і називається цей період добою Відродження. Сам термін «відродження» свідчить про бажання повернутись до чогось, про бажання відродити втрачені цінності, віднайти відповіді в минулому на запитання, які ставить перед собою людина. Передумовою була криза феодалізму. Почалось засудження церковної ідеології Середньовіччя – католицької релігії та схоластичної філософії. Людина як центр філософських досліджень виступала не лише як результат Божественного творіння, а і як результат космічного буття. Аналіз людини робився не з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її земного існування. Почалось цінування людського розуму, вимагалось гідне ставлення до нього. У великих містах почали виникати світські центри науки та мистецтва. Важливо зазначити, що на діяльність цих осередків не мала впливу церква. Новий світогляд, який був сформований в цей період, повернувся до Античності тому, що побачив у її філософії приклад гуманістичних, неаскетичних відносин. Важливим було винайдення у XV столітті книгодрукування. Це зіграло неабияку роль у розвитку світогляду того часу. Адже, за допомогою книгодрукування стало можливим поширення нових поглядів, які базувались на філософських принципах досвіду Античності, по всій Європі.

Релігійна філософія Ренесансу, можна сказати, глибоко вкорінена в класичному гуманізмі. Вона дуже близька до античної філософії. Людина як центр світу з її орієнтацією на себе та на свій розум являється головним у світогляді Відродження. Фундатором цієї філософії вважається Фічіно. Цікаво те, що він як людина, яка була захоплена старовиною далеко не розглядав її з розсудкової чи естетичної сторони. Філософ швидше бачив в ній глибоко релігійність. У вченнях про містичний досвід Відродження виділяють два процеси пізнання. У філософії Ренесансу питання пізнання було чи не найважливішим. Воно ділилося на суб’єктивне та об’єктивне. Перше базувалось на різноманітних здатностях душі. Друге – форми знання, які є відмінними, але взаємопов’язаними.  Суб’єктивне пізнання було  характерним для гносеології Миколи Кузанського і згідно з ним процес пізнання – це рух від відчуття та уяви через розсудок до інтелекту, виходячи з того, що «розум складається зі здатності мислення, розмірковування, уяви та відчуття» [7, ст. 432]. Інший варіант зустрічається у Піко делла Мірандоли, який зазначає, що «якщо з допомогою моралі сили пристрасті будуть напружені до відповідних розумних меж… з допомогою діалектики буде розвиватися розум, і з багатств  Божого дому… наближуючись до священної теології» [10, с. 512]. Порівнюючи ці підходи, можна сказати, що відмінностей як таких немає. І питання ще буде в тому чи важливі вони насправді, адже справу потрібно мати лише з контекстом на тлі якого кожен ренесансний платонік розгортає своє специфічне бачення змісту пізнавальної діяльності, де насправді важливим є не процес, який має багато етапів, а швидше мета та кінцевий результат. Цей підхід є найбільш оригінальним і саме він використовувався у питаннях дослідження ренесансної філософії. Говорячи про ренесансний містицизм, думаю, перш за все потрібно звернутися до філософії Миколи Кузанського та до його docta ignoratia (вчене незнання) – об’єднання інтектуалізму та містицизму в теорії пізнання. Буття Абсолюту філософ розглядає як щось безкінечне, нескінченне, неосяжне. І саме тому в процесі богопізнання людина потребує чогось такого, що дало б змогу їй вийти за межі свого обмеженого розуму та досягти надприродного та необмеженого. «Бог застосував при створенні світу арифметику, геометрію і музику разом з астрономією». [6, с. 140]. Математика, за Кузанським, здатна пояснити природу людського дискурсивного мислення, який насправді «має таке відношення до істини, як багатогранник до кола: будучи вписаним у коло, він тим до нього подібніший, чим більше кутів має, але навіть за умови збільшення своїх кутів до нескінченності він ніколи не стане рівним колу, якщо не виявиться тотожним йому» [6, с. 53]. Отже, вчене незнання виступає лише як visio intelectualis – інтелектуальне бачення, яке засноване на геометричних аналогіях і яке має на меті наслідування людським розумом унікального й властивого лише Богові феномену «збігу протилежностей», де «все поза будь-якою складеністю і з частин, і не так, що одне є це, а інше – відмінне, а так, що одне є все і все є одне» [6, с. 413]. Отже, процес пізнання Бога, який Кузанський описав досить вдало, думаю, математизував, носить інтелектуальний та проектований на суб’єкта пізнання Вищої Реальності характер. Він виступає не як процес обожнення індивіда, швидше навпаки – процес поглинання богом самої людини.

Існували і інші погляди, підходи щодо осягнення людиною трансцендентного. Зокрема, Піко делла Мірандола, який був християнським каббалістом, наголошував на тому, що гуманізм прокладає свій шлях до Бога шляхом вивчення гебрайської мови, тому що Творець являє себе людям і світу саме через слово. На думку прихильників каббали, якщо і студіювати, то, безперечно, лише ту, яка у вустах Творця створила все існуюче, яка апріорі є носієм таємних знань, у тому числі й тих, що неодмінно допоможуть усьому створеному, а найперше людині повернутися до першоджерела. Піко розглядав мову не просто як засіб для досягнення кінцевої мети, тобто об’єднання з Вищою Реальністю, він також вбачав у гебрайському алфавіті декодування численних існуючих у світі імен Бога, але в першу чергу найпоширеніших – десяти сефірот. «Алфавітний колообіг» може проводитися кількома способами: через подовження чи скорочення слів, транспортування букв у слові, а також через переведення слів у їхні числові відповідники й подальші операції, які мають проводитись з цими словами [4, с. 180]. Проробляючи такий процес, Мірандола, наголошує на тому, що за допомогою таких дій він проникає в саму суть божественної природи, доходячи до висновку, що ім’я Ісус, якщо трактувати його згідно з кабалістичними принципами означає Бог, Син Божий та мудрість Отця в божественності третьої особи. Цікаво те, що Піко також говорить про практичні способи досягнення злиття з трансцендентним. Одним з цих способів є медитація, яка направлена на те, щоб відокремити душу від тіла і ні в якому разі навпаки – тіло від душі. Мова та певні практики за теорією Піко делла Мірандоли є засобами для знаходження в собі сакрального. Безперечно, каббала на той час була авторитетною течією, яка мала потужну теоретичну та практичну базу.

Та все ж не можна не згадати про любов як гносеологічний акт Фічіно. Лише людині притаманний такий емоційний стан як любов. У контексті ренесансної культури цю надзвичайно популярну течію започатковує Фічіно. Це звичайно вже зустрічалось раніше, ще до інтерпретації Марселя, у теорії платонічної, а також у християнській любові. Філософ розробив вчення про «духовний коловорот», який бере свій початок від Бога і проходячи через людину завершується в ній же і називається трьома іменами: красою, любов’ю та насолодою [5, с. 146]. Виходячи з його теорії, можна зробити висновок, що людині потрібно приєднатися до нескінченного потоку любові, яким вона буде віднесена до заданої собою мети. Проблема всієї цієї теорії фічиновської любові полягає в тому, що надзвичайно важко знайти отой істинно-божественний потік любові для того, щоб включитись в цей «коловорот». Світ має дві сторони – погану і хорошу. Тому також проблематичність існує ще в тому, щоб суб’єкт пізнання Вищої Реальності зміг знайти той єдиний правильний універсум, який містить в собі істину.

Загалом, говорячи про містичний досвід Ренесансу, можна сказати, що погляди на отримання релігійного досвіду огорнені інтелектуалізмом. Думаю, це спричинено тим, що самій епосі Відродження було характерним звернення до античності, тобто розроблення та інтерпретація світогляду, який орієнтується на саму людину, її розум, до якого вимагали ставитись з гідністю. Кожен з засобів єднання з вищою реальністю, який був описаний, обов’язково звернений на індивідуальність. Людина розглянута як центр на якого все направлено та від якого все виходить. Не тривіальне пізнання світу чи навіть того, що лежить в його основі, спонукає до напруження духовних сил. Сакральне богопізнання розглядається як акт, який спрямований на вихід людини за межі власних рамок, за межі свого буття, осягнувши при цьому трансцендентну істину, яка вивільняє людину з обмеженого матеріального світу і дає можливість розчинитися у невідомому і відчути об’єднання з вищою силою, яка є першоджерелом.

Список використаної літератури:

1. Біблія. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bibleonline.ru/bible/ukr/
2. Батай М. «Внутренний опыт». СПб, 1997. – 29 с.
3. Василенко Л. І. Філософський словник. М., 1999. – 154 с.
4. Гарен Э. Проблемы итальянского Возрождения: избранные работы / Э. Гарен . – М.: [б. и. ], 1986. – 275 с.
5. Горфункель А.Х. Філософія епохи Відродження. М., 1980. – 450 с.
6. Кузанский Н. Об ученом незнании / Н. Кузансикй // Сочинения: в 2 т. – М.: [б. и.], 1979. Т. 1.
7. Кузанский Н. Книги простеца/ Н. Кузанский  // Сочинения: в 2 т. – М.: 1979. – С. 432
8. Кураєв, В. І. Релігійний досвід / Енциклопедія епістемології та філософії науки. М.: «Канон +», РООІ «Реабілітація», 2009. 1248 с.
9. Польська К. О. До питання про наукове богословському методі / К. О. Польської // Питання філософії. – 2010. – N 7. – С. 93-101.
10.  Пико делла Мирандола ДЖ. Речь о достоинстве человека: история естетики. / Дж. Пико делла Мирандола // Памятники мировой эстетической мысли: в 5 т. – М.: 1962. – C. 512