We consider the problem of the provision, implementation and ensure the right to medical assistance to persons in correctional facilities. The analysis of the regulatory framework, which regulates the question of the right to medical care and procedures for its implementation. Ways of solving problems related to exercising the right to medical care of prisoners. We give the official statistics published by the State penitentiary service, the number of patients in penal institutions.

Постановка проблеми. Кількість ув’язнених в Україні постійно зростає. За даними Державної пенітенціарної служби України у другому півріччі 2011 року чисельність осіб, позбавлених волі в Україні зросла на 2,49%, або на 3 839 осіб. На 100 тис. населення в Україні за ґратами тримається 345 осіб, що відповідає росту на 10% та майже вчетверо перевищує показник у країнах Західної Європи. Згідно з статистичними даними за період 2009-2011 років зростала смертність засуджених, дещо зменшилася кількість хворих на туберкульоз, продовжується збільшення чисельності ВІЛ-інфікованих.  Так станом на 1 листопада 2011 року померло 961 засуджених, для порівняння у 2009 році число померлих – 764, у 2010 р. – 808 осіб. Кількість хворих на СНІД у 2009 році становила 5073, 2010 р. – 6069, 2011р. – 6560 осіб. Захворювання на туберкульоз характеризується такими кількісними показниками, у 2009 р. число хворих було 6079 осіб, 2010 р. – 5687 та в 2011 р. – 5002 особи.  

На сьогоднішній день Україна перебуває на шляху інтеграції до Європейського Союзу та з метою успішної інтеграції нашій державі перш за все потрібно зробити все можливе для того, щоб забезпечити весь комплекс конституційних прав усім без винятку громадянам України. І право на медичну допомогу є визначальним в системі конституційних прав громадян. Попри це організація медичного обслуговування в нашій державі є незадовільною, особливо гостро це проявляється у наданні медичної допомоги особам позбавленим волі. Медичні послуги, які надаються позбавленим волі особам, знаходяться на вкрай низькому рівні, а медичні працівники не є незалежними від керівництва місць позбавлення волі, вони є працівниками відомства і нерідко нехтують професійною сумлінністю на користь вимог в’язничного керівництва. До того ж існує низка неврегульованих проблем у використанні медпрепаратів медичними структурами відомства.

Аналіз останніх досліджень та публікацій.  Проблемам правового регулювання права на медичну допомогу осіб позбавлених волі присвячували свої дослідження такі науковці: Семаков Г. С, Гель А. П., Діденко А.І. (представник Харківської правозахисної групи), Хобор Р.Б., та інші.

Мета і завдання дослідження. Мета даної наукової статті полягає у дослідженні комплексу нормативно-правових актів, якими регулюється право на медичну допомогу осіб позбавлених волі та з’ясуванні низки проблем, які виникають при реалізації даного права. Це зумовлює виконання наступних завдань: проаналізувати нормативно-правову базу, яка регулює дане питання, вивчити судову практику вирішення справ про порушення права особи на медичну допомогу, проаналізувати статистичні дані порушення права на медичну допомогу.

Викладення основного матеріалу. Конституцією України визнанолюдину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. У цьому конституційному приписі проголошено здоров’я як цінність і первинну та вихідну передумову життєдіяльності кожної людини. Тому з-поміж численних прав, котрі передбачені Основним Законом, можна виділити право людини на охорону здоров’я та право на медичну допомогу як таке, що гарантує її фізичне існування і є умовою забезпечення здійснення всіх інших прав людини.

Під терміном медична допомога слід розуміти комплекс заходів спрямованих на профілактику, діагностику, лікування і реабілітацію особи з метою збереження, зміцнення, а у разі порушення, відновлення максимально досяжного рівня фізичного і психічного стану людського організму, що здійснюється медичними працівниками, на яких покладено обов’язок згідно із законом[1]. Будь-якій людині, в тому числі особам, які перебувають в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, гарантується право на кваліфіковану, якісну, доступну та безоплатну медичну допомогу.

 При цьому під кваліфікованою медичною допомогою вбачається професійне та добросовісне виконання медичними працівниками своїх прямих обов’язків. За неналежне виконання професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них медичних працівників застосовується кримінальна відповідальність (ст. 140 Кримінального кодексу України).  Якість надання медичної  допомоги повинна забезпечуватись державою шляхом встановлення системи сертифікації, ліцензування, акредитації і стандартизації, а також належній підготовці і перепідготовці медичних працівників на підставі існуючих державних стандартів[2]. Право на доступність медичної допомоги передбачено в ч. 3 ст. 49 Конституції України, де зазначається, що держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Проаналізувавши дане положення, можна встановити основні елементи права на доступність медичної допомоги, якими є: безоплатність медичної допомоги, вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я, заборона будь-якої дискримінації[3]. Право на безоплатність медичної допомоги протлумачено Конституційним Судом України у рішенні щодо офіційного тлумачення ч.3 ст. 49 Конституції України (справа про безоплатну медичну допомогу).  У цьому рішенні зазначено, що у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного, наступного розрахунку за надання такої допомоги. Проте, це не виключає можливості надання громадянам медичних послуг у цих закладах  за плату[4].

Особи, які позбавлені свободи з будь-яких підстав і перебувають в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, мають таке ж право на належну медичну допомогу та лікування, як й інші громадяни. Проте  порядок реалізації цього права є іншим ніж для решти громадян. Основні вимоги щодо медичного забезпечення ув’язнених та засуджених регламентовані як Європейськими в’язничними правилами, так і національним законодавством України.

Відповідно до вимог Європейських в’язничних правил організація медичного обслуговування у пенітенціарних закладах повинна здійснюватися з урахуванням ряду приписів, зокрема:

1. Медичні служби у пенітенціарних установах повинні тісно співпрацювати з загальною адміністрацією охорони здоров’я національного або місцевого рівня;
2. Хворі в’язні, які потребують допомоги спеціаліста, госпіталізуються у спеціалізовані установи або звичайні лікарні. Якщо установа має власне лікувальне відділення, його приладдя, обладнання та ліки мають бути достатніми для забезпечення медичного обслуговування та лікування хворих в’язнів;
3. В’язні не повинні використовуватись для експериментів, що можуть призвести до фізичної або моральної шкоди;
4. Коли це практично можливо слід вживати заходів для того, щоб пологи приймалися не у в’язниці, а у звичайній лікарні. В іншому випадку пенітенціарна установа повинна мати персонал і обладнання, необхідні для прийняття пологів та післяпологового догляду.

Медичний і санітарний персонал:

• кожний пенітенціарний заклад повинен мати не менше одного лікаря загальної медичної практики, що має відповідну кваліфікацію;
• вжиття заходів по забезпеченню у випадках термінової необхідності невідкладної допомоги лікаря, що має відповідну кваліфікацію;
•  кожна пенітенціарна установа повинна мати персонал, що має належну медичну підготовку;
• послуги кваліфікованих дантистів і окулістів повинні бути доступні кожному ув’язненому[5].

На лікаря покладається ряд обов’язків:

• лікар або кваліфікована медична сестра обстежує кожного ув’язненого при першій нагоді;
• лікар або кваліфікована медична сестра обстежує ув’язненого за його проханням, а також оглядає всіх ув’язнених у міру необхідності[6].

Правила зобов’язують лікаря стежити за станом фізичного і психічного здоров’я ув’язнених, забезпечувати надання медичної допомоги у відповідності до стандартів охорони здоров’я у суспільстві. Особливу увагу правила приділяють відвідуванню та огляду ув’язнених, які тримаються в умовах одиночного утримання, та невідкладного надання їм за потреби чи на їх прохання медичної допомоги.

Вимоги міжнародних стандартів не суперечать кримінально-виконавчому законодавству України, зокрема статті 116 “Медико-санітарне забезпечення засуджених до позбавлення волі” та Правилам внутрішнього розпорядку установ виконання покарань.

Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань передбачають, що в них здійснюється:

а) клінічне обстеження та нагляд за ув’язненими та засудженими з метою оцінки стану здоров’я, а при виявленні хвороб – застосування раціональної терапії та встановлення непрацездатності;

б) амбулаторне, стаціонарне і спеціалізоване лікування методами та засобами, що рекомендовані інструктивно-методичними вказівками Міністерства охорони здоров’я України[7].

На медичну службу установ виконання покарань покладені завдання: здійснення медичного контролю за станом здоров’я осіб, позбавлених волі, шляхом проведення систематичних медичних оглядів та обстежень з метою своєчасного виявлення хворих із соматичними, інфекційними, паразитарними й іншими захворюваннями та осіб з патологічними та передпатологічними станами; надання медичної допомоги в місцях позбавлення волі, а при необхідності залучення ресурсів лікувальних закладів територіальних органів охорони здоров’я; організація забезпечення медичного благополуччя; контроль за організацією харчування осіб, які утримуються в місцях позбавлення волі у відповідності до норм, що визначені Кабінетом Міністрів України; систематичний аналіз стану захворюваності і втрати працездатності з метою проведення лікувально-профілактичних заходів; пропаганда медичних та гігієнічних знань.

Крім того, що ув’язнені та засуджені повинні бути забезпечені належного рівня обслуговуванням медичною службою установ виконання покарань, вони також мають право звертатися за лікарськими консультаціями та лікуванням до медичних установ, що надають платні послуги. Консультації та лікування у таких випадках проводяться в медичній частині установи  під наглядом працівників медичної служби. Оплата цих послуг і придбання ліків здійснюються за рахунок власних коштів засудженими або їх родичами.

Порядок надання засудженим медичної допомоги регламентований достатньо розгалуженою системою нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань Державної пенітенціарної служби України. Вони регламентують організацію медичної допомоги в місцях позбавлення волі, порядок медико-санітарного забезпечення осіб, що утримуються в слідчих ізоляторах і установах виконання покарань.

Організація невідкладної медичної допомоги заарештованим і засудженим також визначена нормативно-правовими актами з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах з питань виконання покарань.

Однією з основних функцій медичної частини є організація та надання невідкладної медичної допомоги при гострих захворюваннях, отруєннях і травмах. Невідкладна медична допомога засудженим надається найближчим лікувальним закладом, де така медична допомога може бути надана.

Медичні огляди заарештованих і засуджених є однією з форм медичного контролю за станом їх здоров’я та організацією лікувально-профілактичного забезпечення установ. Медичні огляди проводяться під час прибуття спецконтингенту в установу, вибуття з неї. Також проводяться щорічні профілактичні і цільові медичні огляди.

Ціль медичних оглядів – своєчасне виявлення хворих із соматичними, інфекційними, паразитарними й іншими захворюваннями та осіб з патологічними і передпатологічними станами, з метою подальшої розробки для них лікувально-оздоровчих заходів[8].

Після прибуття в установу виконання покарань протягом двох тижнів засуджені проходять лікарський огляд з метою виявлення захворювань, оцінки фізичного стану, попереднього визначення категорії працездатності. Подальший медичний контроль за станом здоров’я засуджених здійснюється під час профілактичних медичних оглядів, а також у випадку амбулаторних звернень до медичної частини[9].

З метою здійснення контролю за виконанням вимог Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” проводяться перевірки щодо профілактики туберкульозу, ВІЛ/СНІДу, кишкових, професійних хвороб, умов тримання, організації харчування ув’язнених та засуджених до позбавлення волі, санітарно-гігієнічних та протиепідемічних заходів у медичних частинах та пунктах охорони здоров’я.

Особлива увага приділяється забезпеченню ув’язнених та засуджених питною водою гарантованої якості, харчуванням у відповідності з існуючими нормативними документами.

Можна констатувати, що юридичне підґрунтя для забезпечення прав ув’язнених на охорону здоров’я існує і регламентується достатньою кількістю документів. Разом з тим, на даний момент не існує єдиного документу, який би регламентував порядок надання медичної допомоги ув’язненим, допомогав вирішити питання надання медичної допомоги у випадку виявлення інфекційних та гострих запальних хвороб у осіб які надходять в СІЗО, питання надання інформації про хвороби рідним тощо. Наказ Державного департаменту з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я України від 18 січня 2000 року №3/6 скасований і заміни йому на даний час немає. 

Основні проблеми, якііснують на практиці та потребують невідкладного  вирішення:

• Недостатня кількість необхідного медичного персоналу та зменшення навантаження на працюючих в установі медичних працівників.
• Мінімальне фінансування на закупівлю лікарських засобів, лабораторних реактивів, пломбуючих матеріалів для стоматологічних проблем.
• Неповнолітні засуджені та ув’язнені приймаються в СІЗО без рентгенологічного обстеження, заключення терапевта.
• Якість надання медичної допомоги не відповідає стандартам у зв’язку з тим, що немає в структурі медчастини відповідного амбулаторно-поліклінічного підрозділу, відсутній стаціонар для хворих на туберкульоз та інше.
• Питання госпіталізації вирішує начальник СІЗО, а не лікар.
• Відсутня  система діагностики, профілактики та надання психологічної і медичної допомоги підслідним та засудженим неповнолітнім та жінкам, які перебувають в СІЗО.
• Відсутня робота з хворими, які мають наркологічні проблеми.
• Відсутні методи діагностики (лабораторні, інструментальні), крім загальних обов’язкових та рентгелогічних обстежень не робиться необхідних додаткових діагностичних процедур.
• Недостатньо антибіотиків широкого спектру дії, кортикостероїдних, протигрибкових, протизапальних мазей, засобів для лікування алергічних захворювань, псоріазу, екзем та інших хвороб.
• Не надається належним чином психіатрична допомога у зв’язку з відсутністю лікаря-психіатра.
• Недостатня кількість молодшого медичного персоналу[10].

Як підтвердження цього можна назвати безліч  справ про порушення права на медичну допомогу, які розглядаються чи розглядалися Європейським судом з прав людини за позовами  громадян України. Як такий приклад можна навести справу Б. проти України. Тільки втручання Європейського суду з прав людини за заявою Харківської правозахисної групи дозволило Б. одержати необхідну медичну допомогу.

У березні 2007 року Б. був затриманий співробітниками міліції за підозрою в здійсненні злочину. Йому було пред’явлене обвинувачення в здійсненні злочинів за ч. 2 ст. 121, ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу, і застосований запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Справу було передано до Зміївського районного суду Харківської області.

У квітні 2007 року під час перебування в СІЗО № 27 йому був поставлений діагноз – рак (гипернефрома) лівої нирки Т3-4 N1 M1, метастатичний процес у легені 4/II кл. гр., хронічний цироз печінки.

Представник Б. неодноразово подавав до суду клопотання про зміну запобіжного заходу, оскільки його стан був важким, проте жодне з них не було задоволено. Більше того, Б. примусово доставлявся на судові слухання за його справою (суд знаходиться в 50 кілометрах від СІЗО), що приносило йому величезні фізичні й моральні страждання.

Як до поміщення в СІЗО, так і під час перебування там, Б. постійно скаржився на болі. Йому було важко пересуватися, дихати. Судові слухання для нього були надзвичайно важкими мученнями, переносити які він був не в змозі. Відповідно до довідки начальника медичної частини СІЗО, Б. надавалося симптоматичне лікування, у тому числі наркотичними анальгетиками, проте він стверджував, що кількість призначених йому препаратів недостатня в зв’язку з останньою стадією хвороби. Крім того, у СІЗО № 27 немає свого фахівця-онколога, тому заявник був підданий щоденним мукам та стражданням.

У заяві до Європейського суду з прав людини зазначено, що ненадання належної медичної допомоги порушує статтю 3 Конвенції. Крім того, примусові доставки Б. на судові слухання заподіюють йому болі та фізичні й моральні страждання, які можуть підпадати під визначення “катування” за змістом статті 3 Конвенції.

На підставі звернення до Європейського суду з прав людини та до відповідних державних органів, Б. був поміщений до обласної онкологічної лікарні, де йому було вилучено злоякісну пухлину та проведене належне післяопераційне лікування, променева терапія тощо.

На підставі всього вище сказаного можна зробти висновок, що система забезпечення права на медичну допомогу засудженим до позбавлення волі особам в нашій державі є вкрай не задовільною. Причинами цього є перш за все недостатнє фінансування з боку держави, відсутність необхідної кількості кваліфікованих медичних працівників та невідповідність медичних препаратів встановленим стандартам. Досить важливим в даному випадку є людський фактор. Медичні працівники та інші особи, які працюють в установах виконання покарань, дуже часто нехтуючи будь-якими нормами права і моралі порушують права засуджених, вважаючи їх людьми “другого сорту”. Така ситуація є неприпустимою і потребує жорсткого контролю з боку держави. Якщо ми хочемо стати демократичною державою, нам потрібно позбутися будь-яких проявів соціальної нерівності, а для цього потрібно вдосконалювати законодавчу базу та збільшувати рівень державного контролю за пенітенціарними установами.

Ключові слова: медична допомога, кваліфікована, якісна, доступна та безоплатна медична допомога, медична служба, медичний огляд, клінічне обстеження.

Список використаних джерел та літератури:

1.       Коваленко В.М. Проблеми здоров’я та оптимізації медичної допомоги населенню України [Текст] /В. М. Коваленко. – К., 2002. – 202 с.

2.       Рішення щодо офіційного тлумачення ч.3 ст. 49 Конституції України (справа про безоплатну медичну допомогу): Рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 року № 10-рп/2002 // Урядовий кур’єр.

3.       Рабінович П. М., Федик С. Є. Особливості тлумачення юридичних норм щодо прав людини (за матеріалами практики Європейського суду з прав людини) // Праці Львівської Лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України. Серія I. Дослідження та реферати / Редкол.: П. Рабінович (гол. ред.) та ін. – Львів: Астрон, 2004. – Вип. 5. – 124 с.

4.       Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 року: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua.–  207 с.

5.       Гладун З. С. Законодавство України про охорону здоров’я: поняття, зміст, проблеми і перспективи // Законодавство України про охорону здоров’я:Збірник нормативних актів. – К.: Юрінком Інтер, 2000. –С. 8–16.

6.       Європейські в’язничні правила 1987 р. // Офіційний вісник України. – 2006. – №32. – Ст. 270.

Ключові слова: добровільне медичне страхування, медична допомога, страхова медицина, страхувальники, страховики, страхові компанії, страхові поліси, охорона здоров’я.

Annotation

The article described the main drawbacks to stimulate the development of voluntary medical insurance in Ukraine and found it the most important constraints. Also analyzed the market for voluntary health insurance – its status and development prospects. The article includes an increase of reliability insurance organizations that work in the system of voluntary health insurance, and improving legislation in this area.

Key words: voluntary medical insurance, medical care, medical insurance, insurers, the insurance company, insurance policies, health care.

Постановка проблеми: Добровільне медичне страхування, як правило, є доповненням до обов’язкового. Воно має на меті забезпечити застрахованому гарантії повної або часткової компенсації страховиком додаткових витрат, пов’язаних із зверненням до лікувально-профілактичної установи за послугою, яка не входить в програму обов’язкового медичного страхування. Кожна страхова компанія, яка займається таким видом страхування і має на це ліцензію, розробляє свої програми добровільного медичного страхування, які відрізняються між собою. Українці ж не поспішають купувати поліси добровільного медичного страхування, тому що, вони, як і раніше, залишаються досить дорогим задоволенням, незважаючи на те, що медичне страхування уже перестало бути ексклюзивною послугою. Крім того стримуючими факторами розвитку добровільного медичного страхування є відсутність механізму контролю за якістю наданих страхувальнику послуг та важелів впливу на поліпшення якості обслуговування саме в закладах охорони здоров’я державної і комунальної форм власності. У зв’язку з цим розвиткові добровільного медичного страхування суттєво перешкоджає проблемний державний медичний сектор і державна політика загалом.

Аналіз останніх досліджень та публікацій: Існує велика кількість літературних джерел, в яких досліджуються теоретичні та практичні проблеми функціонування страхового ринку. В Україні основні проблеми теорії та практики страхування (у т.ч. медичного страхування) в умовах ринкової економіки досліджували вчені Т. Артюх, К. Воблий, В. Базилевич, К. Базилевич, О. Гаманкова, О. Губар, М. Мних, С. Горянська, О. Губар, В. Єрмілов, О. Залєтов, С. Осадець, Т. Ротова, В. Рудень, С. Срібний, Р. Смоленюк, Я. Шумелда, В. Нонко, Н. Нагайчук, С. Юрій та інші. Серед зарубіжних науковців необхідно назвати Н. Адамчука, А. Аткінсона, Е. Берковіца, О. Гвозденка, Е. Кагаловську, К. Блека, Р. Болла, В. Глейзера, П. Коха, В. Крістофоліні, Е. Коломіна, А. Миронова, Л. Рейтмана, Т. Федорову, С. Ханта, В. Шахова та інших фахівців.

Мета дослідження: Виявити недоліки розвитку добровільного медичного страхування в Україні та визначити шляхи покращення існуючої ситуації.

Виклад основного матеріалу: Вибір форми медичного страхування у кожній країні залежить від конкретних економічних і культурно-історичних умов, від особливостей демографічних і соціальних показників, рівня захворюваності та інших факторів, які характеризують загальний стан здоров’я і рівень медичного обслуговування.

Медичне страхування як основу спеціалізації страхової компанії важко поєднати з іншими галузями страхової діяльності, оскільки страхування здоров’я громадян – дуже специфічний предмет діяльності. При проведенні медичного страхування страховикові необхідно мати справу з багатьма людьми, які страхуються, повсякденно вирішувати з клієнтами питання з приводу настання страхових випадків і виплати значних за обсягом страхових забезпечень.

Головне призначення страхової організації у медичному страхуванні полягає в контролі якості надання медичних послуг медичними закладами і їх відповідність медико-економічним стандартам. Тобто, виконання медичним персоналом професійних функцій, ефективне використання ресурсів, ступінь ризику внаслідок медичного втручання (небезпеку травми або побічне захворювання, тощо), задоволеність пацієнта медичним обслуговуванням. (( http://www.uzlib.net ))

Ринок добровільного медичного страхування в Україні стрімко розвивається. Приємною несподіванкою для страховиків у 2009 році стало те, що ДМС пройшло тест на стресостійкість і в нових економічних умовах стало більш стійким до кризових явищ. Падіння у сегменті добровільного медичного страхування вдалось уникнути — роботодавці платили внески іноді навіть за рахунок прибутку, адже здоров’я і лояльність персоналу — це запорука успішності установи особливо в кризовий час. У реаліях, що склались сьогодні, це єдиний корпоративний вид страхування, який показав позитивну динаміку. (( http://www.forinsure.com ))

Незважаючи на в цілому позитивні тенденції у розвитку добровільного медичного страхування, даний сегмент поки що є досить проблематичним. Насамперед, це стосується того, що самі страховики не надто бажають зв’язуватись з медициною, оскільки на їх переконання це невиправдано складно і невигідно, з точки зору страхових виплат, рівень яких нижче за 45-60% не опускається, зумовлюючи діяльність вітчизняних страховиків практично на межі рентабельності. У свою чергу, українці не поспішають купувати поліси добровільного медичного страхування, тому що вони залишаються досить дорогим задоволенням, незважаючи на те, що медичне страхування уже перестало бути ексклюзивною послугою.

Важливою проблемою, крім цінового фактора, є те, що на сьогодні ринок добровільного медичного страхування розвивається поки що основним чином за рахунок корпоративного напрямку, завдяки якому він зростає на 20-30% щорічно. Страхування ж фізичних осіб є для страховиків не вигідним, оскільки заплативши за медичну страховку, що є очевидним свідченням наявних або потенційних проблем зі здоров’м, клієнт прагне по максимуму використовувати поліс. Корпоративні ж клієнти прибутковіші, оскільки компанії страхують відразу 100-500 працівників (часто за найдорожчою програмою з великим набором послуг), багато хто з яких взагалі не ходить до лікарів.

Слідуючим стримуючим фактором розвитку добровільного медичного страхування, є те, що з точки зору економічного мотиву страхові компанії зацікавлені співпрацювати з державними лікувально-профілактичними установами з притаманною їм бідністю, дешевими і малоефективними ліками, відсутністю уваги персоналу. Але, зважаючи на ряд факторів, наступного разу клієнт страхового полісу в цього страховика не купить.

Не менш важливою проблемою є те, що сьогодні страхові компанії не мають реального механізму контролю за якістю наданих страхувальнику послуг та важелів впливу на поліпшення якості обслуговування саме в закладах охорони здоров’я державної і комунальної форм власності. У зв’язку з цим розвиткові добровільного медичного страхування суттєво перешкоджає проблемний державний медичний сектор. Тому останнім часом спостерігається тенденція до будівництва власних клінік страховиками. (( http://www.uzlib.net ))

Існують ще й загальнодержавні проблеми, що так чи інакше здійснюють свій коригуючий вплив на розвиток і умови функціонування даного виду страхування. Серед них політична та економічна нестабільність, низький рівень доходів населення, непослідовний підхід до реформування соціального сектора, відсутність оптимальної податкової політики, яка б стимулювала розвиток медичного страхування, недооцінка ролі недержавних фінансових інститутів тощо.

До найважливіших проблем у сфері медичного страхування відносять:

• забезпечення конкурентного середовища на ринку медичних послуг у разі прийняття законодавчих актів з питань обов’язкового медичного страхування;

• створення умов розвитку добровільного медичного страхування, яке б забезпечувало покриття витрат за надання медичної допомоги понад обсяг або в його межах і на рівні, визначених програмами обов’язкового медичного страхування, як ефективне доповнення до обов’язкового медичного страхування;

• здійснення оподаткування сукупного доходу громадян у разі отримання страхових виплат за договорами добровільного медичного страхування відповідно до бази та ставок, передбачених договорами обов’язкового медичного страхування;

• посилення зацікавленості роботодавців у збереженні здоров’я своїх працівників шляхом установлення економічних стимулів щодо коштів, що виділятимуться підприємствами на добровільне медичне страхування;

• законодавче врегулювання питання щодо можливості внесення юридичними особами (роботодавцями) до складу собівартості продукції витрат за договорами добровільного медичного страхування на сплату страхових платежів на страхування своїх працівників;

• підвищення надійності страхових організацій, що працюватимуть у системі добровільного медичного страхування, шляхом установлення вимог до їх ліцензування згідно з чітко встановленими критеріями;

• забезпечення надходження коштів до установ добровільного медичного страхування, підвищення зацікавленості медичних установ, роботодавців і громадян шляхом створення уніфікованої оптимальної системи класифікації та ціноутворення на медичні послуги;

• забезпечення контролю за використанням єдиних стандартів усіма медичними установами, що працюють у системі добровільного медичного страхування, незалежно від їх відомчої підпорядкованості та організаційно-правової форми. (( Окунський А. Р. Медичне страхування в Україні: проблеми і перспективи // Медичне право України: Матеріали I Всеукраїнської науково-практичної конференції. – 2007. – С. 45 – 54. ))

Нагальним на сьогодні є і вирішення питань щодо підвищення надійності страхових організацій, що працюватимуть у системі добровільного медичного страхування, шляхом встановлення вимог до їхнього ліцензування відповідно до чітко встановлених критеріїв; забезпечення надходження коштів у систему добровільного медичного страхування, підвищення зацікавленості медичних установ, роботодавців і громадян шляхом створення уніфікованої оптимальної системи класифікації та ціноутворення на медичні послуги; забезпечення контролю за використанням єдиних стандартів усіма медичними установами, що працюють у системі добровільного медичного страхування, незалежно від їхньої відомчої підпорядкованості та організаційно-правової форми.

Необхідно розвивати також і конкуренцію серед страховиків, що спеціалізуються на даному виді страхування, від чого має виграти, насамперед, вітчизняний споживач. Оскільки конкурентне середовище в перспективі створить умови для зниження ціни купівлі страхового полісу з добровільного медичного страхування, а також підвищення рівня якості медичних послуг, які пропонуватимуться страховиками страхувальникам.

Водночас розвиток добровільного медичного страхування вимагає значного удосконалення нормативно-методичної бази, зміни податкової політики, підвищення фінансової надійності страхових компаній, а також підвищення страхової культури населення, зокрема й медичних працівників. Така система заходів дозволить створити умови для найбільш повного задоволення потреб населення в одержанні доступної і високоякісної медичної допомоги, зменшить навантаження на державний та місцеві бюджети та долю тіньової медицини в системі медичного обслуговування, допоможе уникнути необґрунтованих витрат на надання зайвих медичних послуг з метою одержання додаткового прибутку, підвищить фінансовий стан працівників медичних установ. (( http://www.apteka.ua ))

В Україні крім системи охорони здоров’я, що знаходиться у віданні МОЗ, існує низка паралельних систем міністерств та відомств, які здебільшого дублюють функції територіальних медичних закладів і поглинають значну частину видатків з Державного бюджету на охорону здоров’я.

Для ліквідації дублювання і створення єдиного медичного простору передбачається:

 сконцентрувати всі кошти з Державного бюджету на рівні МОЗ, прийнявши відповідну державну програму;

 передати заклади, що знаходяться у відомчому підпорядкуванні, на територіальний рівень, за виключенням медичної служби Міністерства оборони, Служби безпеки України та структур промислової медицини.

Такі кроки ні в якому разі не повинні бути спрямовані на так звану “монополізацію влади” міністерством, а виключно на наведення ладу в галузі. (( http://www.moz.gov.ua ))

Для втілення у соціальну практику стратегії “Здоров’я для всіх” національна система охорони здоров’я має спиратися на основні принципи, запропоновані Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ) – справедливість, солідарність, доступність. Метою політики та діяльності системи охорони здоров’я має бути “досягнення позитивного стану здоров’я”, а не зниження показників захворюваності, інвалідності та смертності.

Отже, для ефективного та доступного для всіх громадян медичного обслуговування необхідними є:

o втілення у соціальну практику політики пріоритетного розвитку системи охорони здоров’я;

o чітке визначення правового статусу громадянина в системі охорони здоров’я;

o зміна принципів розподілу коштів – за нормативом на одного жителя;

o створення страхової системи фінансування охорони здоров’я;

o демонополізація державної системи охорони здоров’я та створення медичних закладів різних форм власності;

o функціонування системи медичної допомоги на засадах вільного вибору громадянином її форми та способів;

o забезпечення першочергової уваги до проблем організації первинної медико-санітарної допомоги населенню та охороні навколишнього середовища;

o установлення принципу залежності оплати праці медичних працівників від кількості та якості наданих медичних послуг; створення системи правового, економічною та громадського контролю за якістю медичної допомоги, а також введення відповідних санкцій за її неякісне надання. (( Мних М. В. Медичне страхування та необхідність запровадження в Україні. // Економіка та держава. – 2007. – №240. – С. 41. ))

Державна політика, спрямована на збереження та зміцнення суспільного здоров’я, повинна базуватися на новій парадигмі системи охорони здоров’я, в центрі якої перебуває не лікувальний заклад, а людина з її потребами щодо охорони здоров’я та медичної допомоги.

Наведена система заходів дасть змогу:

• створити умови для найповнішого задоволення потреб населення в отриманні доступної та високоякісної медичної допомоги;

• суттєво зменшити навантаження на державний та місцеві бюджети;

• зменшити частку “тіньової медицини” у системі медичного забезпечення;

• уникнути необґрунтованих витрат, спричинених наданням зайвих медичних послуг з метою одержання додаткового прибутку;

• поліпшити фінансовий стан працівників медичних установ. (( Окунський А. Р. Медичне страхування в Україні: проблеми і перспективи // Медичне право України: Матеріали I Всеукраїнської науково-практичної конференції. – 2007. – С. 45 – 54. ))

Висновки: Сучасний стан системи охорони здоров’я не дозволяє повною мірою забезпечити право громадян на медичну допомогу на рівні, передбаченому міжнародними стандартами та законодавством України, а існуюча система фінансування закладів охорони здоров’я потребує змін. Для покращення становища в галузі охорони здоров’я потрібні зміни в системі планування, фінансування, координація робіт усіх служб та закладів охорони здоров’я з іншими галузями діяльності.

Так як фінансувати з державного бюджету планується тільки ті медичні послуги, що передбачені Державною програмою медичного забезпечення, то існує необхідність розвивати систему добровільного медичного страхування. Безкоштовні медичні послуги за системою медстрахування надаватимуться лише в рамках Програми обов’язкового медичного страхування. Медичні ж послуги, що виходять за рамки цих програм, надаються за рахунок коштів добровільного медстрахування. Підвищення якості медичної допомоги забезпечує конкуренція – але не між страховиками, а між надавачами послуг в межах замовлення на їх надання чи то за кошти державного бюджету чи то за кошти фонду соціального медичного страхування. Полем діяльності недержаних страховиків є добровільне особисте медичне страхування видатків на медичні послуги, які не охоплюються програмою обов’язкової системи медичного страхування за державними гарантіями.