Марія Солтис

Стаття присвячена репрезентації образу дому в площині нинішньої поезії  про війну і переосмислення типового образу затишку та внутрішнього простору на фоні бойових дій. У статті подано топос дому як структурного образу актуальної повномасштабної війни, жертви, пам’яти, Батьківщини.

Ключові слова: поезія, топос, військовий, дім, архетип, локус, пам’ять.

Soltys M.P. THE TOPOI OF HOME IN THE CONTEXT OF THE CURRENT RUSSIAN-UKRAINIAN WAR. This article is dedicated to the representation of the image of home in the context of contemporary poetry about war and the reinterpretation of the typical image of comfort and interior space against the backdrop of hostilities. The article presents the topos of homeas a structural image of current full-scale war, of victims, memory, and the Motherland.

Keywords: poetry, topos, military, home, archetype, locus, memory.

Постановка проблеми. Художня топографія має неабияке значення в поезії про війну, зважаючи на характерну для неї багатогранність висвітлених ландшафтів. Болісні зміни на фізичній мапі знаходять художнє словесне відображення у творчості, із виразним акцентом і деталізацією, незважаючи на масштаби місця. Власне це й зумовлює дослідницький інтерес до малого топосу, потребу розширити семіотику дому у світлі реалій бойових дій, перебування в різних умовах, вимушеного переміщення тощо. Відтак нині спостерігаємо багатогранні зміни  в наповненні традиційного архетипу дому.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Зважаючи на новизну розгляду вказаної проблеми на сьогодні, досліджень безпосередньо про топос дому в спектрі війни вкрай мало. Утім задля дослідження творчости сьогодення, базовими варто вважати наукові тексти з фокусом на образі дому в літературному доробку – зокрема поезії інших епох. Методологічним орієнтиром для студій означеного штибу можуть слугувати праці таких літературознавців як  Світлана Кочерга, Уляна Федорів, Тетяна Урись, Лариса Кравець, Леонід Мачулін. Саме ж дослідження проведено на матеріалах збірки «Поміж сирен: нові вірші війни» (2023) та антології «Війна 2022: щоденники, есеї, поезія» (2022).

Мета статті – осмислити значення матеріалізованого архетипу дому, семіотичні сенси дому як топосу в сучасній військовій поезії та окреслити його особливості в мілітарному письменстві.

Виклад основного матеріалу. На фоні російсько-української війни, впродовж останнього десятиліття, що 24 лютого 2022 року переросла в повномасштабну, напрочуд розгалуженою стала художня топографія сучасної української поезії. Ідеться не лише про географічний простір, відображений у більших локусах (міста, вулиці тощо). Має значення й малий топос – у формі дому, що вартує детального опрацювання, зважаючи на те, що бойові дії охоплюють не лише фронтові території, а й площини цивільного життя.

Образ дому здавна фігурує в культурі, літературі зокрема, – асоціюється із затишком, безпекою, родовим корінням, гармонізацією буття індивідууму. Відповідне значення поняттю дому надала літературознавиця Світлана Кочерга: «У просторовій семіотиці дім є найпершим репрезентантом „середини світу’’, за межами якого розпочинається хаос, його слід розглядати у контексті вітальності, з амбівалентними ознаками мортальності та іммортальності, аліментарності та еротизму, табуйованої агресивності та інформативності» [2; 115].

У спектрі війни образ дому є насамперед вмістилищем минулого й пам’яти, що відображається передусім у переселенських мотивах через вираження туги за домівкою або ж на фоні руйнації через відповідні ремінісценції.

Однак не завжди під поняттям дому в поезії відображено безпосередній образ оселі. Дім у поезії може фігурувати і як узагальнений простір певної території – площини рідного, масштабування події, а також як акцент на бойових діях для увиразнення відчуття актуальних реалій. «В мене вдома війна / щоб нарешті прийняти: мій дім – це війна» [5; 144], – через надання країні метонімійного ймення дому Ія Ківа підкреслює факт того, що війна триває у всій країні в реальному часі. До того ж такий метод є засобом вираження прийняття неминучої ситуації, яка відбувається.

Безпосередньо сам топос дому – тобто приватної території та рідного укриття, розглянемо далі. З огляду на те, що домівка, як правило, є серцевиною людського повсякдення, її знищення зумовлює внутрішнє спустошення: «Я бачила дім без дверей, без людей, без надії. / Розірвані нутрощі кухні. Розгублений жест / обвислих віконниць» [5; 172], – читаємо в Ірини Цілик. Як бачимо, руйнація дому зумовлює травму, яка може призвести до втрати віри й мотивації. Утім у такому випадку простір функціює як незнищена уява, культурно-природній ландшафт не втрачає відчуття рідного.

Місткість і багатогранність образу дому в культурі й літературі сприяє його втіленню в письменстві за допомогою біблійних мотивів. «Наш дім – / підстрелений човен / він і досі плаває по безводді / як великий розгублений жук» [5; 353], – звучить у рядках Анни Малігон. Тут порівняння з Ноєвим ковчегом як символом безпеки, яку порушили – тим паче з огляду на вказане безводдя, що сам процес плавання робить не можливим, загострює візію Батьківщини. До того ж значимим елементом є жук як проєкція на оповідання «Перевтілення» Франца Кафки, у якому той виступає символом безпорадности й невідомости щодо подальших дій. На ковчег як на символ безпеки посилання бачимо також у поезії Світлани Поваляєвої через вказівку на віру в молоде покоління й нездатність народити, як наслідок війни: «Шкода що не встигла більше дітей аби / залатали усі пробоїни в бортах нашого ковчегу / освітили усі вулиці нашої столиці» [5; 288].

Будинок нерідко зростається з рідним простором – він немов стає частиною природи, як наприклад у поезії Леся Белея: «На лінії вогню / будинок став / химерним деревом / …таке дерево також / шелестить на вітрі / але шелестом / зраненим» [5; 309]. У такому випадку закономірними стають завертання авторів до прийому персоніфікації, наданням будинку відчуттів людини.  Приклад олюднення помічаємо ще в одній поезії Леся Белея: «Той будинок втратив руки, / не може затиснути рани / цей будинок втратив ногу, / …тільки подряпини / які стануть шрамами» [5; 306]. Автор, прирівнюючи будинок до постраждалих жителів, створює ефект абсолютної беззахисности будівлі перед вогневими ураженнями ворога.

Окрім загального об’єкту дому, заслуговують увагу його елементи. У цьому аспекті варто виділити топос ліжка, який наповнюється новими сенсами – як, наприклад, у вірші  Світлани Поваляєвої: «Родина вкладається спати / діти, батьки, собаки, коти / родина вкладається в одне ліжко / раптом що – не втікти, не втекти» [5; 292]. Вочевидь у цьому випадку йдеться не про атрибут сну – ліжко перетворюється на атрибут єдности перед очима смерти, що чатує звідусіль на родину.

Значимим складником дому є також дзеркало – воно набуває ознак слідів тілесности й душевности тих, для кого ця оселя була рідною, що може цинічно порушити відображення окупанта: «Коли ворог приходить у твій дім – завжди знає, / що це не його. / У скількох дзеркалах він лишив своє відображення?» [5; 389]. Поетеса Юлія Стахівська за допомогою містичного дзеркала наголошує на варварстві непроханих чужинців,  алогічному порушенні звичного ладу щодення, що так чи так відображається у свідомості задзеркалля, ноосфері.

Ще одним важливим елементом дому є вікна, тривкість яких стає особливо інформативною. Показовими є образи заклеєних вікон, які не вціліли від ударів, що описав у поезії Олександр Авербух: «…заплющені вікна /воскової хати, / що вигорає зсередини». [5; 315].

Виокремимо також підвал як елемент приналежний до будинку й об’єкт, що в часи війни має значення укриття. Перед східцями дорогою до підвалу, увиразнено під’їзд із характерною звуковою амплітудою: «Пам’ятаю, що під’їзд  ніколи раніше  не був таким / людяним і гамірним о сьомій годині ранку» [5; 55], – пише Павло Коробчук. Укриття як тимчасова домівка є окремим локусом, що може стати об’єктом студіювання. Перебування в ньому фізичне не припиняє душевного зв’язку з рідними, яким може загрожувати небезпека в рідному домі: «– Мамо, візьми слухавку, – / другу годину просить жінка у підвалі багатоповерхівки» [5; 26].

Попри всі страхи і тривоги, дім та його стіни завжди дають людині певну надію. І символи людських сподівань, віри в повернення довоєнного життя так чи так проникають в образну парадигму поетичних текстів про війну – наприклад у поезії Мирослава Лаюка: «Вона сиділа у підвалі і тремтіла. / спочатку нагорі падали ракети, снаряди, / …Вона тремтіла, / нагорі розпускався виноград» [5; 384]. Виноград як біблійний символ життєвої сили та відродження є запитуваним у ліриці всіх часів.

Інколи в поле зору авторів потрапляють події, які утверджують перемогу життя над смертю – скажімо, народження дитини. «Народжене в підвалі – / за відліком нової ери – / дитя тримає скрижалі» [5; 212], –  читаємо у вірші Наталії Бельченко. Проте значно частіше згадуються численні загиблі, жертви агресії – і ця фіксація є своєрідною клятвою не забути трагічних випробувань: «Стояла посеред вулиці й називала / імена людей, засипаних у підвалах» [1; 313].

Ще одне місце укриття відповідно до правила двох стін – це коридор, де мирні жителі з розумінням небезпеки влаштовують умови для життя й тривалого перебування. «Нашим дітям постелено в коридорі /  під власними зорями, запущеними в стелю / простеньким нічником» [1; 336], – ілюструє в поезії Катерина Міхаліцина.

Топос дому завше є фокусом у віршах, що стосуються долі біженців та переселенців. Для ліричних героїв цієї поезії початковою, або ж точкою ікс, –  є безпосередньо дім. Дім маркує кордони свого простору. Втрата дому – психологічна травма, яка є визначальною для траєкторії «Я», місце спогадів і невтоленної туги.  «Найчастіше до архетипу «Дім» поети звертаються у віршах про вимушених переселенців, де реальність легко перетворити в художній образ» [4; 24], – слушно вказує Леонід Мачулін. На чужині людина приречена на рефлексії, епіцентром яких є безтурботні часи у межах рідних стін, які довелось покинути. «“Біжи!” – скрипнули двері хати, земля дрижала» [5; 373]. Відривання від рідного дому є процесом болючим, який зумовлює балансування між реальністю та ірреальністю, гойдалкою поміж бажаним та очевидним, що є справжніми тортурами для психіки. Це ж у поезії переконливо відображає Вікторія Черняхівська.

Остання ніч була не вдома.

– Де ти сьогодні ночуєш?

– Вдома

– Біля тебе аеропорт.

…Остання ніч вдома

Була не вдома.

Мій син плаче:

Я хочу до справжнього дому.

Мій дім – кам’яний згусток в серці.

Мій дім – безкрає окрилене вітрами небо.

Мій дім – там, де ти. Де ми» [1; 403].

Ностальгія домінує в почуттях людини, яка покинула домівку за вимушеними обставинами, всупереч бажанню, але обрисів дому поступово набуває тимчасове місце перебування, у якому знаходять прихисток, порятунок від небезпеки.  Усвідомлення життєвого рубікону дається всім дорогою ціною: «Довга дорога до дому якого нема / прокладає колії дихання крізь львівський вокзал – / люди з обличчям мертвих дивляться на порожні життя» [5; 148]. Акцентом на мертві обличчя Ія Ківа увиразнює відчуття фатальности, досвід переходу міфологійної річки смерти Стікс за життя.

У віддалених від Батьківщини місцях дім прирівнюється до пам’яти – і в ній триває духовне життя вигнанців: «…сам дім стає пам’яттю, а точніше спогадом – розірваною пам’яттю, епізодичною пам’яттю» [3; 81]. Отож пам’ять про втрачений рідний дім стає духовним опертям, символічним власним простором, незахищеність якого є чинником самоідентифікації в інокультурному оточенні.

Висновки. Образ дому є напрочуд містким у контексті сучасної української поезії воєнного часу. На перший план виходить його руйнація ворогами, що спричиняє осиротілість душі. Однак навіть перемістившись у континуум пам’яти, рідна оселя лишається оберегом. Візія дому та його наповнення, миттєвості його краху живлять поетичну уяву, впливають на свідомість людини навіть на відстані.

Дослідження має подальшу перспективу з огляду на те, що війна триває. Актуальними для літературознавства стають топоси тимчасових домівок, які стали часткою гіркого досвіду мільйонів співвітчизників.

Література:

1. Війна 2022: щоденники, есеї, поезія. Антологія. Львів: Вид-во Старого Лева; Варшава: Нова Польща, 2022. 440 с.
2. Кочерга, C. Архетипні мотиви дому і бездомів’я в творчості Лесі Українки. Studia Methodologic. 2008. Вип. 25. С. 115–120.
3. Кравець Л. Метафори пам’яті в українській поезії періоду російсько-української війни. Культура слова. 2023. Вип. 99. С. 74-85
4. Мачулін Л. Національні архетипи: як модус поезії спротиву в російсько-українській війні. Культура України. 2022. №77. С. 19–27
5. Поміж сирен. Нові вірші війни : збірка поезії / упор. О. Сливинський. Харків: Віват, 2023. 496 с.
6. Урись Т. Архетип як естетична домінанта художнього вираження модусу національної ідентичності в сучасній українській поезії. Науковий вісник Ужгородського університету. Серія : Філологія. 2016. Вип. 1. С. 96-100
7. Федорів У. Топос втраченого дому в романі С. Жадана «Інтернат». Вісник Київського національного ун-ту ім. Т. Г. Шевченка. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. 2018. Вип. 1 (28). С. 43–45