Латинська Америка – Науковий блоґ

СПІВПРАЦЯ ІСПАНІЇ З КРАЇНАМИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ В РАМКАХ ІБЕРО-АМЕРИКАНСЬКИХ САМІТІВ

anastasia_a_kovalenko — Tue, 29 May 2012 13:05:39 +0000

Статтю присвячено аналізу співпраці Іспанії з країнами Латинської Америки в рамках Іберо-американських самітів. Висвітлено роль Іспанії в Іберо-американських самітах. Розглянуто ефективність та доціль
ність проведення Іберо-американських самітів.

Ключові слова: Іберо-американський саміт, Іспанія, Латинська Америка, проблема, програма, секретаріат, співпраця

Анастасия Коваленко. Сотрудничество Испании со странами Латинской Америки в рамках Иберо-американских саммитов

Статья посвящена анализу сотрудничества Испании со странами Латинской Америки в рамках Иберо-американских саммитов. Освещена роль Испании в Иберо-американских саммитах. Рассмотрена эффективность и целесообразность проведения Иберо-американских саммитов.

Ключевые слова: Иберо-американский саммит, Испания, Латинская Америка, проблема, программа, секретариат, сотрудничество

Anastasia Kovalenko. Spain’s cooperation with Latin American countries in the Ibero-American summits

The article is devoted to analysis of collaboration between Spain and Latin America within the framework of Ibero-American Summits. The role of Spain in Ibero-American Summits is considered. Effectiveness and expedience of holding of Ibero-American Summits are analyzed.

Key words: cooperation, Ibero-American summit, Latin America, problem, program, secretariat, Spain

Починаючи з Великих географічних відкриттів ХVI ст. Іспанія поширює свій влив на країни Латинської Америки. Наслідком поширення такого впливу стала наявність глибоких історичних, економічних, культурних зв’язків.

На сучасному етапі особливо важливими стають політичні інтереси Іспанії в країнах Латинської Америки, адже латиноамериканський регіон знаходиться на стадії значного економічного та інтеграційного розвитку. Крім того, країни Латинської Америки поступово змінюють власні вектори зовнішньої політики. Зі зміцненням власної позиції на світовій арені країни Латинської Америки більше не потребують «посередництва» Іспанії з країнами Західної Європи. Саме тому Іспанія намагається не втрачати свого впливу в цьому регіоні. Розвиток іспано-латиноамериканських відносин впливатиме на світову політику та міжнародні відносини.

Крім того, на сьогодні країни Латинської Америки все більше віддаляються від своєї колишньої метрополії Іспанії, що негативно може вплинути на обидві сторони, тому Іспанія, спираючись на значну історичну базу, здійснює пошук нових інструментів взаємовідносин з латиноамериканським регіоном. Саме цей фактор і є основою для співпраці Іспанії з країнами даного регіону як на двосторонньому рівні, так і в рамках міжнародних організацій, самітів. Одним із прикладів є співпраця в рамках Іберо-американських самітів. А це зайвий раз вказує на необхідність дослідження цієї тематики.

У статті використано переважно статті П. Яковлєва – одного з провідних науковців Інституту Латинської Америки Російської академії наук (далі – ІЛА РАН), та Лаури Хіменес, які досліджують щорічні форуми вищих керівників латиноамериканських та іберійських держав, які стали інституційною основою формування Іберо-американського співтовариства націй (далі – ІСН), а також статтю М. Рижової, в якій наголошується на інтенсифікації зусиль іспанської дипломатії у розвитку відносин з країнами регіону та в реалізації іберо-американського та європейського векторів своєї зовнішньої політики.

Мета роботи – проаналізувати співпрацю Іспанії з країнами Латинської Америки в рамках Іберо-американських самітів, а також розглянути ефективність та доцільність проведення цих форумів.

Тенденція до розширення активності латиноамериканських держав в західноєвропейському напрямі знайшла до середини 90-х років і таку своєрідну форму, як розширення політичного діалогу з колишніми метрополіями – Іспанією і Португалією. З 1991 р. почалось формування нового актора світової політики ІСН, до складу якого ввійшло 19 латиноамериканських країн та 2 іберійських (європейських) – Португалія та Іспанія [5]. Членство в ньому до теперішнього часу обмежене двома параметрами: географічним (Латинська Америка та Іберійський півострів) і лінгвістичним (нації, що говорять іспанською та португальською мовами). Формат функціонування ІСН нагадує саміти Великої вісімки. Зустрічі глав держав і урядів, які щорічно проводяться упродовж двох десятиліть, стали ключовими ланками так званого Іберо-американського саміту (синонім ІСН) [6].

Іспанія не приховувала, що в організації саміту має намір керуватися принципами, що відрізняються від зовнішньополітичних принципів США, багато в чому побудованих на виділенні ключових партнерів, через яких виявляється вплив на регіон.

Іспанський МЗС неодноразово закликав враховувати реалії політичного і соціального розвитку в країнах Латинської Америки. Також підкреслювалося, що іспанці, які пережили перехід до демократії, розуміють усі труднощі, з якими стикаються молоді демократичні уряди латиноамериканських країн. Іспанський МЗС багато разів заявляв, що принцип державного суверенітету є одним з основних принципів міжнародного права.

Перераховані принципи були використані при організації Іберо-американських самітів. Представники усіх країн на конференціях мають однаковий час на виступ, і на конференції діє правило: одна країна – один голос.

Зустрічі проходять по черзі в різних країнах регіону, у тому числі і в маленьких, таких як Коста-Ріка або Сальвадор, не дивлячись на те, що у невеликих латиноамериканських країн немає організаційного досвіду для проведення зустрічей подібного рівня [4]. Всього з 1991 р. було проведено 21 Іберо-американський саміт.

Історія ІСН розпочалась з І Іберо-американського саміту, який відбувся у 18-19 липня 1991 р. у м. Гвадалахара (Мексика) за ініціативою Мексики, яку активно підтримала в першу чергу Іспанія. Мехіко і Мадрид висунули ідею зміцнення історичної взаємодії іберо-американських народів за допомогою особливого політичного форуму, що дозволяє на вищому рівні в регулярному режимі обговорювати актуальні проблеми розвитку країн-учасниць [5].

Перед ІІ Іберо-американським самітом МЗС Іспанії заявив, що в ньому візьмуть участь тільки держави, глави яких були присутні на першому саміті. Таке уточнення було зроблене у зв’язку з бажанням Екваторіальної Гвінеї і Румунії взяти участь в роботі конференції [4].

Регулярні зустрічі на вищому рівні, які були доповнені робочими і консультаційними нарадами профільних міністрів, а також численними контактами експертів, дозволили в руслі загального проекту створити ряд спеціалізованих організацій (з освіти, науки і культури, справ молоді, соціального страхування) і запустити понад 20 програм співпраці в найрізноманітніших галузях: від розвитку бібліотечної і архівної справи до підтримки середніх і малих підприємств [6].

Особливістю Іберо-американських форумів стала участь у них Куби. Це істотно розширило сферу діалогу з Ф. Кастро, зокрема, з питань «реінтеграції» Куби з Латинською Америкою після закінчення холодної війни. На Іберо-американських самітах неодноразово приймалися досить різкі за формою резолюції, що засуджують жорсткість торгово-економічних санкцій Сполучених Штатів проти Куби [2]. Все ж робота Іберо-американських самітів не обійшлась без інцидентів викликаних Іспанією, а саме Х. М. Аснаром у 1996 р., який звернувся до Ф. Кастро з вимогою провести демократизацію (учасники саміту намагались не зачіпати питання щодо державного устрою Куби). Саме Куба стала першою латиноамериканською країною, що висловила глибоке розчарування результатами іберо-американських форумів. Ф. Кастро просто «втомився від того, що конференції не приносять конкретних результатів». Перед Іспанією постала проблема поєднання атлантичного і іберо-американського напряму зовнішньої політики. І демарш Х. М. Аснара проти Куби тільки виявив вже назрілу проблему.

І справді, ентузіазм викликаний створенням ІСН скоро вичерпав себе, причиною чого стало розуміння, що для функціонування ІСН недостатньо історичних та культурних зв’язків. Зокрема, мексиканська газета так прокоментувала саміт 1997 р.: «зустріч у верхах у черговий раз продемонструвала «швидше історично-лінгвістичну, ніж геополітичну спільність» іберо-американських держав, що не дає такого роду зустрічам багатообіцяючих перспектив» [4].

В іспанській пресі не раз вказувалося, що цінність зустрічей, на жаль, полягає в можливості неформального спілкування представників делегацій іберо-американських країн, а не в деклараціях, що приймаються, повних благих намірів і принципів, які кожна країна інтерпретує на власний розсуд. Невдоволення динамікою розвитку самітів висловлювали і самі учасники конференцій. Ернесто Сампер, що займав в 1994-1998 рр. пост президента Колумбії, не раз докоряв Іспанії в спробі уникнути обговорення наболілих питань. На його думку, Іберо-американські зустрічі повинні служити для вирішення іберо-американських проблем, якщо вони не замовчуватимуться, а активно будуть обговорюватися і вирішуватися [4].

Однак, поетапна взаємодія латиноамериканських і іберійських країн наповнювалася конкретним змістом. Усе це вимагало подальшої інституціоналізації, утворення нових органів для постійної координації практичної роботи. Рішучий крок в цьому напрямі був зроблений на VIII саміті в Португалії (1998 р.), де вдалося досягти принципової угоди про створення Секретаріату іберо-американської співпраці (далі – СІС), який мав грати роль сполучної ланки між численними політичними, економічними і гуманітарними акторами на величезному трансатлантичному просторі [6].

Почавши свою діяльність в 2000 р. з штаб-квартирою в Мадриді, СІС впорався з поставленим завданням, активно займаючись «горизонтальним виміром» співпраці і залучаючи до нього усі нові урядові відомства, бізнес-структури, університети і дослідницькі центри, інститути громадянського суспільства. Найбільш сильний вплив Секретаріату відчувався в питаннях взаємодії по лінії державного управління, освіти, наукових досліджень, культури і інформації. У числі найважливіших і успішніших програм у вказаних галузях можна назвати: Програму іберо-американського освітнього телебачення; Програму ліквідації неписьменності і забезпечення початковою освітою усього дорослого населення; Іберо-американську програму розвитку науки і технологій; Іберо-американску школу державної і громадської політики; Фонд розвитку індіанських народів Латинської Америки і Карибського басейну [6].

Ще в травні 2002 р. на форумі Латинська Америка – ЄС в Мадриді Фернандо Енріке Кардозо (зараз екс-президент Бразилії) заявив про необхідність зменшення ваги проблем безпеки в роботі ІСН та висловився за значне збільшення уваги до обговорення проблем розвитку. Головне для латиноамериканців – це проблеми забезпечення вільної торгівлі, нової організації фінансової системи, боротьби з бідністю, соціальної та культурної ідентичності. Іспанія хотіла б більше звернути уваги саме на посилення боротьби з тероризмом та нелегальною міграцією [1, 141-142].

З часом виникла потреба розширення можливостей СІС, і вже на ХІІ Іберо-американському саміті у Домініканській Республіці (2002 р.) була утворена спеціальна комісія (робоча група) на чолі з колишнім президентом Бразилії Ф. Е. Кардозо.

Статут Генерального іберо-американського секретаріату ГІС був прийнятий 20 листопада 2004 р. в ході роботи XIV саміту в Сан-Хосе (Коста-Ріка), який визначив Секретаріат як «постійний орган, покликаний надавати інституціональну, технічну і адміністративну допомогу Іберо-американському саміту». По усіх напрямах своєї діяльності ГІС був покликаний здійснювати різноманітні заходи, сприяючі не лише поглибленню співпраці між державами-членами, але і виробленню загальних орієнтирів в створенні нової архітектури міжнародних зв’язків.

Заснувавши Генеральний секретаріат і визначивши його роль в загальному контексті міжрегіональної співпраці, лідери країн-учасниць в основному завершили процес формування ІСН [6].

Аналітики відмічають, що на зустрічах у верхах (особливо в 2002 і 2003 рр.) голова іспанського уряду Х. М. Аснар відверто намагався грати роль гегемона і нав’язував свою лінію іншим учасникам форумів. Зокрема, це проявилося у висуненні односторонніх ініціатив, заздалегідь не узгоджених (всупереч традиціям) з іншими керівниками. Як помітив відомий іспанський політолог Селестіно дель Ареналь, Х.М. Аснар був впевнений, що, завдяки взаємодії з США, «Іспанія увійшла до числа великих держав, і він, один зі світових лідерів, в змозі самостійно визначати порядок денний Іберо-американских самітів» [6].

Однією з найбільш обговорюваних тем стала регулярна відсутність на Іберо-американских зустрічах президентів провідних країн. Так, у 2004 р. на зустрічі в Коста-Ріці з різних причин не були присутні президенти Чилі, Бразилії, Перу, Венесуели, Еквадору, Куби і Португалії. Частина лідерів брала участь в ті ж дні в Чилі у саміті Організація країн-експортерів нафти (далі – ОПЕК). Як помітили оглядачі, ніщо не перешкодило Рікардо Лагосу, який очолював Чилі, призначити саміт ОПЕК на дні проведення Іберо-американского саміту, і підкреслити таким чином, що він не надає останньому великого значення [4].

Додаткові стимули розвитку іберо-американський проект отримав в березні 2004 р. в результаті перемоги ІСРП на парламентських виборах і повернення до влади в Іспанії уряду соціалістів, який очолив Х. Л. Р. Сапатеро.

Свідченням позитивних трендів в латиноамерикансько-європейських відносинах став ювілейний XV Іберо-американський саміт, який пройшов в іспанському м. Саламанка 14-15 жовтня 2005 р. Передусім, його проведенню передувала безпрецедентна підготовча робота, здійснена в першу чергу іспанською владою, а також апаратом СІС. Тільки протягом 2005 р. в ході підготовки Саміту відбулися: три наради національних координаторів Іберо-американського саміту, який представляють усі країни-учасниці; надзвичайна зустріч міністрів закордонних справ іберо-американських держав; VIII Іберо-американська конференція з культури; VII Іберо-американська конференція з питань державного реформування; XV Ібероамериканська конференція з питань освіти; V Конференція міністрів з туризму країн Ібероамерики; зустріч міністрів економіки; I Іберо-американський парламентський форум.

За підсумками Іберо-американського саміту було прийнято «Декларацію Саламанки» та 16 додаткових комюніке, де особливе значення мала реалізація висунутої Іспанією ідеї обміну частини зовнішніх боргових інструментів на інвестиції в освіту і інші соціальні програми [6].

Іспанія, яка є членом ЄС, намагається також в рамках даної співпраці відігравати роль посередника. Так, наприклад, одним із досягнень Іспанії стало сприяння у створенні ЄС спеціального фонду для Латинської Америки, який до цього був частиною загального бюджету ЄС призначеного для Азії та Латинської Америки [7, 74].

В деяких випадках Іспанії важко підтримувати гармонію у відносинах між ЄС та країнами Іберо-американської співдружності націй. Наприклад, під час саміту 1995 р. у м. Барілоче (Аргентина) Чилі висунула пропозицію засудження ядерних випробувань, які здійснили Китай та Франція. Іспанія була проти такого засудження і вилучила із Заключної Декларації Францію. Також країни Латинської Америки підписали у 2003 р. Заключну Декларацію, яка засуджує політику ЄС щодо сільськогосподарських субсидій, які є значною перешкодою в експорті латиноамериканської сільськогосподарської продукції до країн ЄС [7, 71]. Іспанія відмовилась підтримати протести латиноамериканських країн проти протекціоністської сільськогосподарської політики ЄС, тому що саме Іспанія отримує найбільші переваги від діючої системи підтримки сільськогосподарських виробників. Саме це і змусило Іспанію поставити на другий план трансатлантичну солідарність [1, 143].

До того ж нещодавня поява лівих урядів в Латинській Америці поставила перед іспанською дипломатією непросте питання про те, до якої міри Іспанія готова підтримувати країни регіону, якщо ця підтримка входить в пряме протиріччя з її обов’язками члена ЄС, НАТО і в цілому західного співтовариства.

Власне, проблема вже була позначена з тієї миті, як на конференції перестав приїжджати Ф. Кастро. У відкритий конфлікт вона вилилася у вигляді широко відомого інциденту між Х. Карлосом і Уго Чавесом під час конференції в Чилі (2007 р.). Під час завершальної сесії У. Чавес перебив Х. Л. Р. Сапатеро, зазначивши, що Х. М. Аснар – фашист. Перепалка між Х. Л. Р. Сапатеро і У. Чавесом була перервана знервованим вигуком Х. Карлоса У. Чавесу «Porque no te callas?!» (Чом би тобі не замовкнути?!), яка миттєво стала світовою сенсацією [4].

Ще одним чинником, який змінив рівень відносин між Іспанією та країнами Латинської Америки, стала фінансова криза. Звичайно, Іспанія все ще далеко перевершує усі без виключення латиноамериканські держави за рівнем і якістю соціально-економічного і політичного розвитку, але цей розрив неухильно скорочується. Латинська Америка кардинально посилила свої міжнародні позиції і «більше не потребує Іспанії і ЄС для того, щоб досягти власних глобальних цілей».

ХХ Іберо-американський саміт був першим, на якому був відсутній голова уряду Іспанії. Серйозні фінансово-економічні проблеми не дозволили Х. Л. Р. Сапатеро прибути до Аргентини, і іспанську делегацію очолювали король Х. Карлос і міністр Т. Хіменес [6].

На цей же саміт в Аргентині в 2010 р. не приїхав жоден з президентів Боліваріанського блоку. Учасники Боліваріанської ініціативи знову підняли питання про національну ідентичність жителів Латинської Америки. Оскільки в країнах, що належать до блоку, велика кількість населення – індійці, саме в цих країнах питання про культурні зв’язки з Іспанією постало особливо гостро [4].

Останній ХХІ Іберо-американський саміт був проведений 28-29 жовтня 2011 р. у м. Асунсьйон (Парагвай). Центральна тема саміту – «Трансформація держави і розвиток». І знову можна побачити, як під більш-менш шанобливими приводами відмовилися приїхати в Парагвай президенти Аргентини, Бразилії, Венесуели, Уругваю, Сальвадора, Гондурасу, Коста-Ріки, Мексики та лідер Куби. В результаті в Іберо-американскому саміті взяли участь король Іспанії Х. Карлос I, голова іспанського уряду Х. Л. Р. Сапатеро, президенти Португалії і Андорри, лідери Болівії, Ґватемали, Гондурасу, Колумбії, Панами, Перу, Чилі і Еквадору.

Глави деяких держав висловили думку, що подібні саміти почали перетворюватися на пусті розмови, які не ведуть до реальної інтеграції. Його рішення носять не обов’язковий, а лише рекомендаційний характер. Лідери країн домовилися переглянути стратегію іберо-американської співпраці в цілях досягнення «відчутніших результатів». Пріоритетом повинні стати зміцнення громадських інститутів і соціальна інтеграція. Учасники саміту прийняли спеціальні заяви, зокрема, з вимогами до США покласти край торговельно-економічному ембарго проти Куби, а також із закликами до Великобританії повернутися за стіл переговорів з Аргентиною з питання суверенітету спірних територій в Південній Атлантиці.

За підсумками зустрічі Парагвай передав тимчасове головування у форумі Іспанії, де в 2012 р. пройде наступний Іберо-американський саміт в м. Кадіс [3].

Підсумовуючи, слід зазначити, що Іберо-американський саміт не є достатньо ефективним інструментом у співпраці Іспанії з країнами Латинської Америки. Це викликано низькою дієвістю діяльності ІСН, про що свідчить невдоволення таким станом речей багатьох країн Латинської Америки. Крім того вони звинувачують Іспанію у гегемоністських настроях та небажанні вирішувати конструктивно наболілі проблеми в рамках даного форуму. Постає питання про запровадження обов’язкового виконання рішень, які приймаються в рамках Іберо-американських самітів. Така негативна тенденція може призвести до зниження інтенсивності відносин Іспанії з країнами Латинської Америки, які вже не потребують посередництва колишньої метрополії у відносинах з ЄС. Іспанія повинна змінити тактику і стратегію зовнішньої політики щодо даного регіону.

Джерела та література

Альперович, М. С. История Латинской Америки (с древнейших времен до начала XX в.): учебное издание. / М. С. Альперович, Л. Ю. Слёзкин Л. Ю. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Высш. шк., 1991. – 286 с.: ил. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mesoamerica.narod.ru/Latin/latamerica_history5.html. – Назва з екрана.
Беловолов, Ю. Г. Соціально-економічні і політичні зв’язки Іспанії з країнами Латинської Америки в 90-і роки ХХ ст.: історіографічні проблеми / Ю. Г. Беловолов, М. Ю. Беловолов [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Iipd/2008_1_2/belovolov.htm. – Назва з екрана.
Иберо-американский саммит и заседание Союза южноамериканских наций [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.imperiya.by/pc26-10890.html. – Назва з екрана.
Рыжова, М. Ибероамерика: проблемы и ожидания : роль испанской дипломатии в ибероамериканских конференциях / М. Рыжова // Россия XXI. – 2011. – N 1. – С. 60-77.
Сударев, В. П. Внерегиональные связи государств ЛКА / [В. П. Сударев, Б. Ф. Мартынов, В. А. Теперман, П. П. Яковлев, Л. Н. Симонова, В. М. Тайар, Н. Я. Кудеярова] [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ilaran.ru/?n=283. – Назва з екрана.
Яковлев, П. П. Ибероамериканское сообщество наций: итоги двадцатилетия / П. П. Яковлев [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.perspektivy.info/oykumena/vector/iberoamerikanskoje_soobshhestvo_nacij_itogi_dvadcatiletija_2010-12-23.htm. – Назва з екрана.
Jimenez, Laura Ruis The Iberoamerican community of nations – the unused potential of a stagnant system / Laura Ruis Jimenez [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.megatrendreview.com/files/articles/001/04eHimenes.pdf. – Title from the screen.
Koch, Denise La Reconquista: Spain’s New Relationship with Latin America. [Electronic resource]. – Mode of access: http://docs.lib.purdue.edu/gbl/vol7/iss1/10/. – Title from the screen.
Ministerio de Asuntos Exteriores y de Cooperación. [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.maec.es/es/Home/Paginas/Portada.aspx. – Title from the screen.
Spain Wants Next Ibero-American Summit to Launch Relationship of Equality. [Electronic resource]. – Mode of access: http://www.laht.com/article.asp?ArticleId=474155&CategoryId=12394. – Title from the screen.

Розвиток міжнародного туризму в країнах-членах МЕРКОСУР

Мар'яна Кузняр — Thu, 24 May 2012 07:09:28 +0000

Регіон Латинської Америки досить багатий на туристичні ресурси. Ефективна політика з боку держав позитивно впливає на збільшення туристичного потоку та економічний розвиток країн.

Ключові слова: МЕРКОСУР, Латинська Америка, туризм.

The development of international tourism in the countries of Mercosur members. Latin America is quite rich in tourist resources. Effective policy has a positive effect on increasing tourist flow and economic development.

Key words: MERCOSUR, Latin America, tourism.

Развитие международного туризма в странах-членах МЕРКОСУР. Регион Латинской Америки достаточно богат на туристические ресурсы. Эффективная политика государств положительно влияет на увеличение туристического потока и экономическое развитие стран.

Ключевые слова: МЕРКОСУР, Латинская Америка, туризм.

МЕРКОСУР (ісп. Mercado Comun del Cono Sur – об’єднаний ринок країн південного конусу) – це субрегіональне торгово-економічне об’єднання країн Південної Америки. Сюди входять Аргентина, Бразилія, Парагвай та Уругвай, з 2006 року процедуру вступу розпочала Венесуела, асоційованими членами є Чилі, Болівія, Перу, Колумбія та Еквадор.

Об’єднавши величезну територію Південної Америки, значні людські та туристичні потенціали, організація ефективно здійснює свою діяльність не тільки в напрямку розвитку торгово-економічних відносин, а й над перетворенням туризму на одну з головних галузей доходів.

Туристична діяльність – важливе джерело економічного зростання. Все більше національних ринків стали відкритими для іноземних інвесторів саме в туристичній сфері, що стало ключовим фактором соціально-економічного прогресу на основі створення робочих місць та розвитку інфраструктури. Незважаючи на негативний вплив глобальної світової кризи та економічного спаду, в 2010 році туристична галузь розвивалася досить стрімкими темпами. Міжнародні туристичні прибуття на 2010 рік становили 940 млн. осіб (дані Всесвітньої туристичної організації), що на 6,6 % більше у порівнянні з 2009 роком. Південну Америку відвідали 23,5 млн. осіб, що на 9,7% більше, ніж в 2009. Доходи від туристичної галузі становили 919 млрд. доларів США (693 млрд. євро); у 2009 році дана цифра складала 851 млрд. доларів США (610 млрд. євро). За даними Всесвітньої туристичної організації (WTO) в 2010 році Південну Америку відвідали 23,5 млн. осіб, що на 9,7% більше, ніж в 2009.

Аргентина є одним з найбільших ринків туризму, вона займає четверте місце на Американському континенті (після США, Канади та Мексики) та перше місце в Латинській Америці за кількістю прибулих туристів – майже 5,3 млн. осіб (2010 р.). За даними статистики, число іноземних туристів збільшилося на 22,8 %, порівняно з 2009 р. Доходи від туристичної галузі склали 5млн. доларів.

Першим пунктом відвідин стає саме столиця Аргентини – Буенос-Айрес. Найпопулярніші туристичні об’єкти знаходяться в історичному центрі міста, включаючи Монтсеррат і Сан-Тельмо. Не менш цікавою є і провінція Кордоба, в якій з 1984 року щорічно проходить раллі Аргентини. На всьому шляху на північ можна знайти багато каплиць й маєтків XVII-XVIII ст., успадковані від єзуїтів. В регіоні Куйо знаходяться природні парки Ісчігуаласто та Талампая, які переносять відвідувачів в епоху динозаврів. Також в цьому регіоні розташована найвища точка Південної півкулі – згаслий вулкан Аконкагуа (6959 м). Водоспад Ігуасу, на кордоні з Бразилією, є одним з природних чудес світу. Вищий і вдвічі ширший, ніж Ніагарський (побачивши всю цю красу Елеанора Рузвельт мимоволі вимовила: «Жалюгідна Ніагара…»), з 275 каскадами у формі кінської підкови – водоспад Ігуасу простягається майже на 2 милі за течією річки Ігуасу в Аргентині. Водоспад – результат сильного вулканічного виверження, який залишив велику розколину в землі. Під час сезону дощів в листопаді-березні потік води в річці досягає 13 тис. куб. м в секунду. Неймовірна різноманітність тваринного і рослинного світу захищається. Для цього було створено національний парк Ігуасу, який розташований у 80 км від Пуерто-Ігуасу, оголошений природною спадщиною ЮНЕСКО у 1984р. Більша частина водоспаду розташована на аргентинській стороні, де знаходиться також вхід у видовищну, так звану «гортань диявола», або як його називають в Аргентині – Гаргантуа дель Диабло. 14 потужних потоків падають з висоти 350 футів. Сила падіння настільки сильна, що водопад постійно оточений 100-футовою хмарою спрею.

Найбільшою країною членом МЕРКОСУР як за площею, так і за населенням є Бразилія. Першість за кількістю туристів посідає Ріо-де-Жанейро, головним символом якого є знаменита статуя Христа (розмах рук 30 м) на горі Корковадо, автором якої став Ектор да Сілва Коста і кристалічна скеля Пау-ді-Асукар («Цукрова голова») біля входу в бухту Гуанабара. В країні розвивається також і екологічний туризм. Основний центр – Амазонія. Саме в Амазонських джунглях виробляється 50% всього кисню. Не менш цікавим туристичним центром є і могутня річка Парана, яка протікає на півдні країни. В даний час у Бразилії розроблений грандіозний план спорудження на річці Парані та її притоках системи гідроелектростанцій. Всього він налічує більше тридцяти проектів, з яких частина перебуває ще в стадії підготовки, а частина вже в стадії будівництва. Реалізація плану дозволить виробляти 25 мільйонів кіловат електроенергії. Важливою подією для розвитку туризму в країни стане проведення Чемпіонату світу з футболу в 2014 році.

Парагвай. Саме тут розташована найбільша дамба планети – гребля Ітайпу (1977 р.) і колосальна гребля Якірета на річці Парана – її довжина становить близько 69,6 км. Сьогодні гребля Ітайпу, що знаходиться на межі між Бразилією і Парагваєм, є основним джерелом електроенергії для цих країн – вона майже на 100% забеспечує електроенергією Парагвай і дає п’яту частину потреби Бразилії. До туристичних центрів відносять також столицю – місто Асунсьйон, містечко Ітагyа – відомий центр виробництва найтонших плетених і в’язаних виробів, курортне озеро Арегуа, Національний парк Сьєрра-Коро, місто Тринідад, величезний посушливий простір рівнин Чако (Гран-Чако) – одне з найбільших осередків дикої природи в Південній Америці.

Ще однією країною-членом МЕРКОСУР є Уругвай. Один з основних центрів туризму в даній країні – столиця місто Монтевідео. Цікаво, що саме тут в 1930 році відбувся перший в історії Чемпіонат світу з футболу. Великою популярністю серед туристів користується парк Родо (25 га), стадіон «Сентенаріо», досить привабливий район Прадо та Серро, які пропонують туристам досить красиві краєвиди.

Останнім постійним членом організації є Венесуела, яку ще називають «маленькою Венецією» Південної Америки. До туристичних ресурсів країни відносять місто Меріда, Каракас (столиця Венесуели), велику савану та острів Маргарита. На півдні країни у великій савані знаходиться національний парк Канайма, відомий найвищим у світі водоспадом Анхель (висота вільного падіння води 978 м), названий на честь відкривача Джеймса Крофорда Енджела. 20 грудня 2009 року Президент Венесуели Уго Чавес перейменував водоспад Анхель в Керепакупаі-міру, пояснивши це тим, що водоспад був власністю Венесуели і частиною її національного багатства задовго до того, як з’явився Джеймс Енджел, і водоспад не повинен носити його ім’я.

Щодо асоційованих членів, то кількість туристичних притоків склав 9,2 млн. осіб, доходи від туристичної галузі – 7 млн. доларів.

Чилі. Не дивлячись на значну протяжність території узбережжя не достатньо використовується для організації масового пляжно-купального відпочинку через потужні холодні течії біля берегів. Країна перетворилася на визнаний осередок гірськолижного відпочинку. Головні гірськолижні центри – Вальє-Невадо, Портільо, Ло-Вальдес.

Перу. Туристичною «візиткою» Перу є Мачу-Пікчу – найбільш відоме і найбільш загадкове давнє священне місто інків, яке у 1911 році відкрив американський дослідник Хайрам Бінгем. Також цікавим туристичним центром є високогірне реліктове озеро Тітікака, розташоване на кордоні Перу і Болівії, на висоті 3811 м вище рівня моря. Ще одне природне диво – каньйон Колка, який вважається найглибшим у світі. Його глибина складає майже 3500 м, а довжина – близько 100 км. А невелике льодовикове озера Лаурікоча відоме тим, що з нього бере свій початок грандіозна Амазонка. Також до туристичних центрів відносять пустелю Наска з невідомими, помітними лише з повітря загадковими малюнками велетенських розмірів.

Станом на 2010 рік Колумбію, Еквадор та Болівію відвідали більше 4 млн. осіб. Особливо цікавими для них стали Богота (столиця Колумбії), Долина статуй, Лос Катіос, Сан-Августин (Колумбія); місто Кіто, Галапагоські острови (Еквадор); солончак Уюні (Болівія).

Отже, країни-члени МЕРКОСУР достатньо забеспечені туристичними ресурсами для перетворення даної галузі в одне з основних джерел доходів. Число прибулих туристів в Американський регіон збільшилося. Станом на 2000 р. цей показник склав 147 млн. чоловік, а на 2010 р. – 207 млн.

За прогнозами Всесвітньої туристичної організації саме 2005 рік став тією точкою відліку, коли за прибутками туризм випередив нафтовидобуток та машинобудування й займає перше місце в світовій торгівлі, а туристична галузь стає лідируючою серед інших галузей світового господарства. Одним із основних стримуючих факторів розвитку міжнародних туристичних відносин, від появи туристичної галузі в світі й до її розквіту, була та залишається проблема відповідності наявного правового регулювання надання туристичних та пов’язаних з ними послуг фактично існуючим відносинам. Нечисленні наукові роботи не створюють цілісного наукового уявлення про основні проблеми правового регулювання, а вдалий іноземний правовий досвід, на жаль, залишається поза увагою сучасних дослідників.

Дослідження документів і матеріалів міжнародних організацій та владних структур підтвердило необхідність державного регулювання розвитку туристичної галузі та посталих проблем, які негативно впливають на її розвиток. Регіональні проблеми роблять свій вклад на позиціювання держави на міжнародній арені та вносить дисбаланс у ефективність діяльності організації в цілому. Сучасні тенденції розвитку туристичної галузі показали, що вона поступово виходить на перший план серед джерел доходів, витісняючи інші галузі. Відповідно до цього повинна розвиватися і індустрія туризму задля забезпечення потреб туристів. Це збільшить турпотік в регіон та принесе додаткові прибутки.

Список використаних джерел та літератури:

Смаль, І. В. Туристичні ресурси світу [Текст] / І.В. Смаль. – Ніжин : Вид-во НДУ ім. М. Гоголя, 2010. – 336 с.
Барометр международного туризма ЮНВТО [Текст] : статистическое приложение / осн. ЮНВТО. – январь 2012.
Водопад Игуасу и Глотка Дьявола [Электронный ресурс]: Весь мир как на ладони. – Режим доступа: http://lifeglobe.net/entry/1026. – Заголовок с экрана.
UNESCO World Heritage List [Electronic resource] // World Heritage Committee of UNESCO. – Mode of access: http://www.thesalmons.org/lynn/world.heritage.html. – Title from the screen.
UNWTO Tourism Highlights 2011 Edition [Text]: annual report / based WTO. – 2011.

Проблеми протистояння США та країн Латинської Америки на сучасному етапі

Olga Poltorak — Thu, 24 May 2012 06:56:13 +0000

Статтю присвячено аналізу проблем протистояння США та країн Латинської Америки. У статті розкрито еволюцію суперечностей США з країнами Латинської Америки (від проголошення доктрини Монро до створення Співтовариства латиноамериканських і карибських держав (CELAC).

The article is devoted to the analysis of problems of confrontation between the USA and Latin American countries. The article revealed the evolution of the USA confrontation with the Latin American countries (from the proclamation of the Monroe doctrine to the creation a Community of Latin American and Caribbean States (CELAC).

Статья посвящена анализу проблем противостояния США и стран Латинской Америки. В статье раскрыто эволюцию противоречий США со странами Латинской Америки (от провозглашения доктрины Монро до создания Сообщества латиноамериканских и карибских стран (CELAC).

Вийшовши на перше місце у світі за рівнем економічного розвитку і перетворившись на велику державу, США претендували на домінуючу роль у Західній півкулі. В першу чергу Вашингтон розглядав Центральну Америку і Карибський басейн, як зону своїх безпосередніх геополітичних інтересів. США прагнули не лише підпорядкувати країни цього субрегіону економічно, але і розповсюдити на них політичний вплив і забезпечити тут свою військову присутність. Територіальна близькість, слабкість і незахищеність невеликих латиноамериканських держав полегшувало здійснення подібних планів.

Для обґрунтування своєї експансії в Латинській Америці Вашингтон використав перш за все «доктрину Монро», проголошену президентом США Дж. Монро ще в 1823 р., а слідом за нею були «доктрина Олні», «Поправка Платта», «політика великого кийка», «дипломатія долара» та ін. [4].

У роки Першої світової війни США підсилили свою експансію в регіоні, скориставшись тимчасовим послабленням уваги європейських держав до Латинської Америки. Зросли капіталовкладення США в економіку латиноамериканських країн і питома вага в їх зовнішній торгівлі. У Центральній Америці гегемонія Вашингтона стала беззаперечною. Ще у 1914 р. було відкрито Панамський канал в зоні колоніального анклаву США на території Республіки Панама. У 1915 р. США в результаті озброєної інтервенції встановили окупаційний режим в Гаїті, а в 1916 г. – в Домініканській Республіці. У 1916–1917 рр. сталася чергова озброєна інтервенція США в Мексиці, в І917 р.– на Кубі, де контингент американської морської піхоти залишався до 1922 р. В економіці низки країн Південної Америки США також серйозно потіснили Великобританію, хоча вона ще утримувала тут значні позиції [5].

Вже у другій половині ХХ ст. США вибрали дещо нову стратегію щодо впливу на регіон Латинської Америки. США почали сприяти створенню інтеграційних об’єднань у регіоні. Початком, цієї тенденції безперечно є створення ОАД (Організації Американських Держав) 30 квітня 1948 року на 9-ій Міжамериканській конференції у Боготі (Колумбія) на базі Панамериканського союзу, що існував з 1889 року. [2].

Як наслідок, вже 27 червня 1990 р. на міжнародному форумі з боку США було оголошено про висунення «Ініціативи для Америк». Цей проект передбачав формування єдиного континентального інтеграційного простору за допомогою утворення зони вільної торгівлі (Acuerdo de Libre Comercio de las Americas, AЛКА), що забезпечило б вільне пересування товарів і послуг, технологій і робочої сили [1].

Незважаючи на попередньо доволі успішну політику США у Латинській Америці, реалізувати проект ALCA не вдалося. На мою думку, це свідчить, як про зміну політики країн Латинської Америки до США, так і про зміну внутрішньорегіональної політики цих країн.

Отже, головним ударом для США став провал Загальноамериканської зони вільної торгівлі (ALCA), в просуванні якої адміністрація Дж. Буша-молодшого нерідко використовувала політику «hard power», що часто мало ефект бумеранга. Бразилія, Аргентина, Венесуела і низка інших країн, не без підстав аргументували свою позицію тим, що США прагнуть максимально «відкрити» латиноамериканські ринки, але самі все ширше використовують протекціоністську практику, цим самим заблокувавши прийняття навіть полегшеного варіанту ALCA («ALCA light»), що остаточно підтвердилося на саміті Америк в Мар-дель-Плата (Аргентина, жовтень 2005 р.) [6].

В деяких країнах Латинської Америки почався «лівий дрейф» (з 1998-го р. – до сьогодні у чотирнадцяти країнах Латинської Америки: у Венесуелі – тричі; Бразилії, Чилі, Аргентині – двічі; Уругваї, Болівії, Еквадорі, Нікарагуа, Перу, Коста-Ріці, Панамі, Гватемалі, Парагваї, Сальвадорі до влади приходять ліві уряди), що значно занепокоїло США. При цьому дуже чітко позначилися два угрупування країн з «лівими режимами»: ліворадикальне на чолі з Венесуелою і Кубою і соціал-демократично орієнтоване, очолюване Бразилією, Аргентиною і Чилі [6].

Потрібно зазначити чим було викликано появу цих режимів. Перш за все було піддано критиці латиноамериканська політика адміністрації Президента Дж. Буша молодшого, точніше її фактична відсутність. Адміністрація Дж. Буша «проґавила» Латинську Америку, захопившись війною в Афганістані, а потім в Іраку, а також пошуком геополітичних ніш на пострадянському просторі та створенням ПРО в Східній Європі. Адміністрація мала хибні геополітичні пріоритети і замість того, щоб вибудовувати союзницькі стосунки з двома південноамериканськими гігантами – Бразилією і Аргентиною, зациклилася на розробці договорів про зону вільної торгівлі. Ідея «оточення» цих регіональних лідерів (Аргентини і Бразилії) зонами вільної торгівлі не лише виявилася малопродуктивною, але й посилювала в них антиамериканські настрої [7].

Вагомою причиною виникнення «лівих», антиамериканських режимів слугували також неоліберальні реформи (максимальна приватизація державних підприємств, припинення урядового втручання в інвестиційну політику, зменшення державних видатків на утримання державного сектора та ін.) і у цілій низці випадків безвибіркове слідування у більшості країн регіону Вашингтонському консенсусу привели до різкого соціального розшарування, погіршення матеріального становища великої частини населення. На чергових слуханнях, що відбулися у кінці березня в Підкомітеті у справах Західної півкулі президент американського Центру глобального розвитку Н.Бедселл відмітила, що число бідних (дохід яких в день не перевищував 2 дол.) в Латинській Америці за десятиліття реформ досягло «шокуючої» цифри – 200 млн. чоловік [7].

На сьогодні, через низку перерахованих вище причин, країни Латинської Америки по-перше шукають нових зовнішньоекономічних партнерів на міжнародній арені, а по-друге намагаються створити регіональні інтеграційні об’єднання без будь-якої участі та впливу США.

Щодо першого, то можна підкреслити зростаючу роль Китаю у економічній експансії в латиноамериканському регіоні, що викликає значне занепокоєння США. Хоч на сьогодні США все ще залишаються головним торговим партнером, найважливішим експортним і імпортним ринком для Латинської Америки в цілому, проте в окремих країнах в останні декілька років на зміну сильної економічної залежності від США прийшла залежність від Китаю. Спостерігається стійка тенденція скорочення долі США в зовнішній торгівлі Латинської Америки одночасно із зростанням значущості Китаю в системі її зовнішньополітичних зв’язків. Так, якщо у кінці 1990-х років на США доводилося 60% експорту латиноамериканських країн, то до 2009 р. доля США скоротилася до 38,6%. Одночасно доля Китаю в латиноамериканському експорті збільшилася з 1% на початку 90-х років до 7,6% в 2009 р. [3].

Варто наголосити також на інтеграційних сучасних процесах у Латинській Америці, а саме 3 грудня 2011 р. в м. Каракасі 33-ма державами Латинської Америки та Карибського регіону було оголошено про створення Співтовариства латиноамериканських і карибських держав (CELAC). Тоді Президент Венесуели Уго Чавес заявив, що CELAC стане противагою ОАД, керування якою здійснюється США [8].

Підсумовуючи вищесказане варто підкреслити, що країни Латинської Америки намагаються зменшити вплив США на політичне й економічне життя регіону. На сьогодні спостерігається тенденція щодо появи «лівих» антиамериканських режимів в країнах Латинської Америки, які проводять успішну політику пошуку нових експортних та імпортних ринків та створення інтеграційних регіональних об’єднань без участі й впливу США. Яскравим прикладом зазначеної тенденції є створення Співтовариства латиноамериканських і карибських держав (CELAC).

Список використаних джерел та літератури:

Атаєв М. Международная интеграция в Западном полушарии: проект АЛКА. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.isras.ru/files/File/Vlast/2011/09/Ataev.pdf
Костюнина Г.М. Интеграция в Латинской Америке. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.mgimo.ru/files/31215/31215.pdf.
Лексютина Я.В. Экономическая экспансия: реальность вызова Вашингтону// Латинская Америка. – 2011 р. – №8. – ст. 37-47.
Строганов. А.И. Латинская Америка в XX веке: Пособие для вузов / А. И. Строганов. — М.: Дрофа, 2002. — 416 с. ISBN 5 — 7107—6080—3
Сударев В.П. Взаимозависимость и конфликт интересов: США и Латинская Америка / Вторая половина ХХ века. – М.: ИЛА РАН, 2000 г. – 337с. – ISBN: 5-201-05386-6.
Сударев В.П. Латинская Америка в новом геополитическом измерении // Латинская Америка. – 2011 р. – №5. – ст. 4-17.
Сударев В.П. США и «левый поворот» в Латинской Америке // Латинская Америка. – 2007 р. – №5. – ст. 4-17.
Mark Keller. Latin American Leaders Converge to Form CELAC. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.as-coa.org/article.php?id=3825