Замковий І. В.

Студент 5 курсу НаУОА

Науковий керівник: Сидорук Т. В.,

доктор політичних наук, професор

ЧИ СПРАВДІ НЕЙТРАЛЬНИЙ КИТАЙ? АНАЛІЗ ОФІЦІЙНИХ ЗАЯВ ПЕКІНА ЩОДО ВІЙНИ В УКРАЇНІ

У статті розглядається нейтралітет Китаю в контексті російсько-української війни. Аналізуються офіційні заяви Пекіна, мирні ініціативи та дипломатична поведінка, протиставляючи їх економічним і політичним зв’язкам із Росією. Дослідження підкреслює зростаючий скептицизм з боку західних держав та України щодо неупередженості Китаю та оцінює наслідки дій Китаю для глобальної дипломатії та безпеки.

Ключові слова: Китай, нейтралітет, російсько-українська війна, дипломатія, міжнародні відносини.

The article examines China’s declared neutrality in the context of the Russia-Ukraine war. It analyzes Beijing’s official statements, peace initiatives, and diplomatic behavior, contrasting them with its economic and political ties to Russia. The study highlights growing skepticism from Western states and Ukraine regarding China’s impartiality and evaluates the implications of China’s actions for global diplomacy and security.

Key words: China, neutrality, Russia-Ukraine war, diplomacy, international relations.

Актуальність дослідження

Конфлікт, що триває між Росією та Україною, не лише змінив геополітичну динаміку у Східній Європі, але й викликав різноманітні реакції з боку світових держав. Як одна з провідних світових держав і постійний член Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй, Китай значною мірою формує міжнародну реакцію на конфлікти. Його проголошений нейтралітет має значну вагу на світовій дипломатичній арені, впливаючи на стратегії як західних, так і незахідних держав щодо війни.

По-перше, неоднозначна позиція Китаю безпосередньо впливає на ефективність міжнародних санкцій проти Росії. Захід запровадив комплексні економічні санкції, спрямовані на послаблення військового потенціалу Росії. Однак торговельні відносини Китаю з Росією, включаючи збільшення імпорту енергоносіїв і технологічну співпрацю, викликають занепокоєння з приводу того, що Пекін опосередковано дозволяє Москві обходити ці санкції. Розуміння позиції Китаю має вирішальне значення для оцінки ефективності цих економічних заходів і їхнього коригування в разі потреби.

По-друге, за китайським наративом про нейтралітет уважно стежать країни, що розвиваються, і члени Глобального Півдня, які часто дивляться на Пекін як на альтернативу міжнародному порядку під проводом Заходу. Якщо заяви Китаю про нейтралітет сприйматимуться як фасад, що маскує проросійські настрої, це може підірвати довіру до нього як до нейтрального посередника в майбутніх конфліктах, включаючи потенційні кризи в Азії, Африці чи Латинській Америці. Дослідження є важливим для розуміння того, як Китай збалансовує свої стратегічні партнерства, зберігаючи при цьому свій імідж відповідального глобального гравця.

По-третє, позиція Китаю має наслідки для європейської архітектури безпеки і стратегічного планування НАТО. Китай, який мовчки підтримує Росію – чи то економічно, чи то військово, чи то дипломатично – кидає довгостроковий виклик західній єдності і безпековим домовленостям. Розуміння масштабів залучення Китаю може допомогти західним політикам підготуватися до більш скоординованої трансатлантичної відповіді.

Це дослідження стосується не лише розуміння офіційних заяв Китаю, а й ширших наслідків для міжнародної дипломатії, безпеки та глобального управління. Точна інтерпретація позиції Пекіна може сприяти виробленню більш ефективних стратегій врегулювання конфліктів і формулюванню політики, спрямованої на підтримання глобальної стабільності.

Аналіз стану наукової розробки проблеми

Дослідження позиції Китаю щодо конфлікту в Україні охоплюють різні дисципліни, зокрема дипломатичну риторику, економічні відносини та геополітичну стратегію. Дослідження Медейроса  та Чжана  аналізують офіційні заяви, виявляючи тонке балансування між підтримкою Росії та виступами за мир. Економічний аналіз Браутігама і Танга висвітлює тривалу торгівлю Китаю з Росією, що свідчить про прагматичний нейтралітет. Геополітичні роботи Еллісона і Куїка стверджують, що позиція Китаю зберігає стратегічну гнучкість. Крім того, медіа-дослідження Лі та Хана показують, як китайські державні ЗМІ висвітлюють конфлікт для формування громадської думки. Загалом, офіційний нейтралітет Китаю є складним і відображає глибші стратегічні та економічні інтереси.

Основна мета цієї статті – критично оцінити заявлений нейтралітет Китаю в російсько-українській війні, проаналізувавши його офіційні заяви та відповідні дії. Завдання статті включають в себе наступні.

• Вивчення офіційних заяв Китаю: аналіз виступів, позиційних документів та дипломатичних комунікацій для виявлення повторюваних тем і позицій.
• Оцінка дій, що суперечать нейтралітету: розслідування повідомлень про матеріальну або логістичну підтримку Росії з боку Китаю, яка може підірвати його нейтральну позицію.
• Контекстуалізація позиції Китаю: розуміння геополітичних інтересів Китаю і того, як вони впливають на його позицію щодо конфлікту.
• Оцінка міжнародного сприйняття: аналіз того, як інші країни інтерпретують позицію Китаю та наслідки для світової дипломатії.

Виклад основного матеріалу

Офіційна позиція Китаю щодо російсько-українського конфлікту характеризується задекларованим нейтралітетом, підкресленням поваги до національного суверенітету і виступає за мирні переговори. Ця позиція сформульована в мирному плані Китаю з 12 пунктів, оприлюдненому в лютому 2023 року, який закликає до припинення вогню і відновлення діалогу між конфліктуючими сторонами [4; 11]. Документ підкреслює відданість Китаю принципам невтручання та багатосторонності. Крім того, мирний план Китаю, хоча його і вітають як дипломатичний жест, критикують за відсутність конкретних заходів для притягнення Росії до відповідальності або забезпечення відновлення суверенітету України. Аналітики стверджують, що розпливчастість формулювань плану і відсутність вимоги виведення військ Росії з окупованих територій знижують довіру до нього як до справді нейтральної пропозиції. Критики припускають, що кінцевою метою Китаю може бути не стільки посередництво у встановленні миру, скільки позиціонування себе як глобального гравця, здатного кинути виклик західному дипломатичному впливу. Крім того, економічні дії Китаю ще більше ускладнюють його нейтральний імідж. Двостороння торгівля між Китаєм і Росією різко зросла у 2023 році, сягнувши рекордних 240 мільярдів доларів, причому Китай збільшив імпорт російської нафти і газу, що стало важливим економічним рятувальним кругом для Москви в умовах західних санкцій. Це економічне партнерство, офіційно оформлене як звичайна двостороння співпраця, багато хто розглядає як непрямий засіб підтримки військових зусиль Росії. Такі дії викликають сумніви щодо готовності Китаю чинити тиск на Росію з метою припинення її агресії, що призводить до звинувачень у тому, що нейтралітет Пекіна є більш риторичним, ніж практичним.

Незважаючи на ці занепокоєння, Китай продовжує позиціонувати себе як потенційного посередника. Дипломатичні заходи високого рівня, зокрема візити міністра закордонних справ Китаю Ван І до європейських столиць та зустрічі з українськими колегами, спрямовані на підтримку іміджу Китаю як конструктивного гравця у врегулюванні глобальних конфліктів. Однак доти, доки Пекін не продемонструє більшої готовності дистанціюватися від Росії або чинити тиск задля справжнього мирного врегулювання, сумніви щодо його проголошеного нейтралітету, ймовірно, зберігатимуться.

На дипломатичному рівні Китай послідовно утримується від резолюцій Організації Об’єднаних Націй, що засуджують дії Росії в Україні. Таке утримання у поєднанні з акцентом Китаю на вирішенні «законних проблем безпеки» Росії сприймається як мовчазна згода з російськими наративами. Аналітики стверджують, що хоча Китай публічно дотримується нейтральної позиції, його дипломатична поведінка відображає стратегічне партнерство з Росією, спрямоване на противагу західному впливу. [8] Така практика утримання від голосування відповідає ширшому підходу Китаю в міжнародних інституціях, де він часто намагається уникати прямої конфронтації, водночас приховано підтримуючи держави, які кидають виклик домінуванню Заходу. У випадку України поведінка Китаю під час голосування в ООН є не просто відображенням нейтралітету, а прорахованим зусиллям захистити Росію від дипломатичної ізоляції, не схвалюючи при цьому її агресію. Науковці зазначають, що таке дипломатичне балансування дозволяє Китаю підтримувати стратегічне партнерство з Росією – особливо в рамках таких платформ, як БРІКС і Шанхайська організація співробітництва – і водночас уникати репутаційних втрат, пов’язаних з відкритою підтримкою війни, яку широко засуджує міжнародна спільнота [7].

Більше того, дипломатична риторика Китаю все частіше перегукується з російськими тезами щодо розширення НАТО і відповідальності Заходу за конфлікт. Китайські офіційні особи неодноразово наголошували на необхідності усунення «першопричин» війни, і ця фраза інтерпретується як приховане схвалення тверджень Росії про те, що розширення НАТО на схід загрожує її безпеці. Таке узгодження наративів свідчить про збіг китайських і російських інтересів у реформуванні глобальних норм безпеки, що відходять від західноцентричних рамок [6].

Однак, останні події ілюструють активну роль Китаю у пошуку розв’язання конфлікту. У лютому 2025 року міністр закордонних справ Китаю Ван І зустрівся з українськими офіційними особами на Мюнхенській конференції з безпеки, щоб обговорити українське бачення миру [10]. Ці дискусії підкреслюють зацікавленість Китаю сприяти діалогу, хоча залишається скептицизм щодо його неупередженості з огляду на тісні зв’язки з Росією.

Зусилля Китаю позиціонувати себе як посередника були додатково підтверджені телефонною розмовою президента Сі Цзіньпіна з президентом України Володимиром Зеленським у квітні 2023 року — першим прямим спілкуванням між двома лідерами з початку війни [1]. Цей дипломатичний вихід був інтерпретований як спроба збалансувати відносини Китаю як з Москвою, так і з Києвом після посилення критики з боку західних держав про те, що Пекін занадто сильно схиляється до Росії. Під час розмови Сі Цзіньпін підтвердив підтримку Китаєм суверенітету України, наголосивши на необхідності «взаємної поваги» та «спільної безпеки», що відображає ширшу дипломатичну мову Китаю, яка часто збігається з занепокоєнням Росії щодо розширення НАТО.

Незважаючи на ці спроби, сумніви щодо нейтралітету Китаю зберігалися, зокрема через його постійне поглиблення економічних зв’язків з Росією. Двостороння торгівля між Китаєм і Росією досягла історичного максимуму в 2024 році, коли Китай збільшив імпорт російських енергоресурсів і постачав критичні технологічні компоненти, які можуть мати подвійне військове застосування. [9] Західні аналітики витлумачили це економічне партнерство як підрив довіри до Китаю як нейтрального арбітра, припускаючи, що заклики Пекіна до миру співіснують із мовчазною матеріальною підтримкою військових зусиль Москви.

Крім того, участь Китаю в альтернативних дипломатичних форматах, таких як група БРІКС і Шанхайська організація співробітництва посилила уявлення про те, що Пекін прагне просувати паралельний міжнародний порядок, який обходить інституції, в яких домінує Захід. На саміті БРІКС у серпні 2023 року в Йоганнесбурзі Китай і Росія спільно виступили за «інклюзивний діалог» щодо України, але їхня пропозиція, зокрема, виключала західні держави та союзників, що викликало занепокоєння тим, що ці ініціативи спрямовані на послаблення впливу Заходу, а не на справжнє вирішення конфлікту [3].

У той час як дипломатична активність Китаю, як-от Мюнхенські дискусії та діалог Сі-Зеленського, демонструє бажання вважатися відповідальною глобальною державою, його ширша геополітична приналежність до Росії ускладнює довіру до нього як неупередженого миротворця. Думка про те, що посередницькі зусилля Пекіна служать його стратегічним інтересам, а не пріоритету суверенітету України та міжнародного права, залишається критичним викликом для самопроголошеного нейтралітету Китаю.

Міжнародне сприйняття нейтралітету Китаю стає дедалі критичнішим. Європейські лідери, наприклад, висловлюють занепокоєння щодо ролі Китаю в мирних переговорах, особливо коли ключові зацікавлені сторони, такі як Україна, виключені з запропонованих самітів. Такі дії викликали скептицизм щодо прихильності Китаю неупередженому вирішенню конфлікту [5]. Цей скептицизм був особливо очевидним під час саміту Китай-Центральна Азія у травні 2023 року, де Пекін висунув своє бачення регіональної безпеки та економічної співпраці без залучення представників України. Європейські дипломати розцінили це як спробу позиціонувати Китай як провідного гравця в євразійській безпеці, водночас відсторонивши Київ і зміцнивши його стратегічний союз із Москвою. Подібним чином небажання Китаю схвалити українську Формулу миру 2024 року, яка закликає до відновлення територіальної цілісності та виведення російських військ, ще більше погіршило довіру до нього в європейських столицях.

Верховний представник Європейського Союзу із закордонних справ Жозеп Боррель наголосив, що будь-яка мирна ініціатива, яка виключає основні вимоги України, не буде розглядатися як легітимна, підкреслюючи зростаючий розрив між посередницькими зусиллями Китаю та очікуваннями Заходу [2]. У результаті європейські та західні лідери змінюють свій підхід до Китаю, наголошуючи на необхідності демонстрації Пекіном справжнього нейтралітету шляхом конкретних дій, таких як обмеження підтримки військових зусиль Росії та більш прозора взаємодія з українськими офіційними особами. Поки такі кроки не будуть вжиті, самопроголошена неупередженість Китаю, швидше за все, залишатиметься під питанням, а його посередницькі зусилля розглядатимуться як частина ширшої стратегії зміни глобального порядку таким чином, щоб кинути виклик впливу Заходу.

У висновку, проголошений нейтралітет Китаю у російсько-українській війні все частіше сприймається скептично. У той час як Пекін просуває мирні ініціативи, такі як його план із 12 пунктів і дипломатичні контакти з Україною, його дії часто свідчать про приєднання до Росії. Утримання від резолюцій ООН, посилення стурбованості Росії безпекою та розширення економічних зв’язків з Москвою підривають неупереджений імідж Китаю. Європейські та західні лідери поставили під сумнів довіру до Пекіна, закликаючи його використати свій вплив, щоб натиснути на Росію до справедливого миру. Зрештою, балансування Китаю виявляє стратегічний інтерес у збереженні свого партнерства з Росією, одночасно позиціонуючи себе як глобальну державу, залишаючи його нейтралітет під сумнівом.

Список використаних джерел

1. Зеленський і Сі Цзіньпін поговорили телефоном // Суспільне Новини. URL: https://suspilne.media/457377-zelenskij-i-si-czinpin-pogovorili-telefonom/
2. Китай схвалює проведення мирного саміту, але не бере участі у підготовці – Кулеба // Українська правда, 2023. URL: https://www.pravda.com.ua/news/2023/10/13/7424057/
3. Національний інститут стратегічних досліджень. Саміт лідерів країн-членів БРІКС в Йоганнесбурзі 22–24 серпня 2023 року: підсумки та наслідки для України. URL: https://niss.gov.ua/doslidzhennya/mizhnarodni-vidnosyny/samit-lideriv-krayin-chleniv-briks-v-yohannesburzi-22-24
4. Al Jazeera. Full text: China’s Position on Settling the Ukraine Crisis, 2023. URL: https://www.aljazeera.com/news/2023/3/20/full-text-chinas-position-on-settling-the-ukraine-crisis
5. Areddy J.T. China Tries to Play the Role of Peacemaker in Ukraine // The Wall Street Journal, 2024. URL: https://www.wsj.com/world/china-tries-to-play-the-role-of-peacemaker-in-ukraine-6a9175fe
6. Center for a New American Security. The China-Russia Entente in East Asia. URL: https://www.cnas.org/publications/reports/the-china-russia-entente-in-east-asia
7. China US Focus. Policy Analysis of Russia-Ukraine Conflict. URL: https://www.chinausfocus.com/foreign-policy/policy-analysis-of-russia-ukraine-conflict
8. Hedenskog J. China’s and Russia’s Narratives on the War Against Ukraine // Stockholm Centre for Eastern European Studies, 2023. URL: https://www.ui.se/globalassets/ui.se-eng/publications/sceeus/chinas-and-russias-narratives-on-the-war-against-ukraine.pdf
9. Li M. China’s Position on the Russia-Ukraine War: Between Strategic Neutrality and Pro-Russia Leaning // Journal of Contemporary China, 2024, Vol. 33, No. 145, pp. 1–20. URL: https://www.tandfonline.com/doi/epdf/10.1080/10670564.2024.2358876?needAccess=true
10. Ukraine’s Senior Officials Discuss Kyiv’s Peace Vision with China’s Foreign Minister, 2025. URL: https://www.reuters.com/world/ukraines-senior-officials-discuss-kyivs-peace-vision-with-chinas-foreign-2025-02-15/
11. Zhang L. China’s Strategic Ambiguity in the Russia-Ukraine War // Asia-Pacific Journal of Regional Science, 2023, Vol. 7, No. 1, pp. 45–67. URL: https://link.springer.com/article/10.1007/s42533-023-00129-2

Григораш Б. Ю.,

студент магістеріуму НаУОА

Науковий керівник: Сидорук Т. В.,

доктор політичних наук, професор

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ СТРАТЕГІЧНИХ КОНЦЕПЦІЙ НАТО 2010 ТА 2022 РОКІВ

У статті виконано порівняльний аналіз Стратегічних концепцій Північноатлантичного альянсу від 2010 та 2022 років, прийнятих на Лісабонському (2010) та Мадридському самітах (2022) НАТО. Охарактеризовано актуальність та значення обох Концепцій.  Розкрито безпековий та політичний контекст, в якому були розроблені та прийняті ці документи.

Ключові слова: НАТО, Російська Федерація, Китай, Стратегічна концепція.

Hryhorash B. Y.

COMPARATIVE ANALYSIS OF 2010 AND 2022 NATO STRATEGIC CONCEPTS

This article provides a comparative analysis of the 2010 and 2022 Strategic Concepts of the North Atlantic Alliance adopted at the Lisbon Summit (2010) and Madrid Summit (2022) of NATO, respectively. Relevance and significance of these Concepts were also characterized.  The security and political context in which these concepts were developed and adopted is described.

Key words: NATO,  Russian Federation, China,  Strategic concept.

Обґрунтування актуальності досліджуваної проблеми. Міжнародне середовище, світовий порядок і глобальна система безпеки перебувають сьогодні в стані гострої кризи. Зокрема, європейська і північноатлантична безпекова архітектура зіткнулися з найбільшим випробуванням від часів Холодної війни. Відповідно, сучасні події не могли обійти стороною і НАТО – організацію, яка являє собою фундамент як західної безпекової структури, так і глобальної безпекової структури в цілому. Тому сьогодні НАТО, як безпековій структурі, необхідно адаптуватися до змін міжнародного середовища і, відповідно, також важливо досліджувати процес цієї адаптації, зокрема, шляхом аналізу основних документів організації. Предметом дослідження є Стратегічні концепції НАТО від 2010 та 2022 років – документи, які були і є актуальними на момент виникнення і продовження сьогоднішньої гострої міжнародної кризи.

Тема Стратегічних концепцій НАТО була і залишається широко досліджуваною. З огляду на те, що ці документи окреслюють діяльність Альянсу в найрізноманітніших галузях, як в цивільній, так і в військовій сферах, поле для дослідження цієї тематики є надзвичайно широким. Багато праць присвячено еволюції НАТО і його стратегії в цілому. Також велику кількість досліджень присвячено вузьким профільним питанням, пов’язаним з діяльністю Альянсу, принципи якої окреслено Стратегічними концепціями Організації. Натомість, серед досліджень бракує змістовного порівняльного аналізу саме двох останніх Стратегічних концепцій НАТО. Серед вітчизняних вчених темою займалися, зокрема, Вадим Тютюнник та Валентин Горовенко. З числа зарубіжних дослідників цю проблему вивчали: Тьєрі Тарді, Ед Арнольд, Золтан Шенес, Джеффрі Ларсен.

Метою статті є порівняльний аналіз Стратегічних концепцій Північноатлантичного альянсу від 2010 та 2020 років, прийнятих на Лісабонському саміті (2010) та Мадридському саміті (2022) НАТО.

          Виклад основного матеріалу. Почати аналіз необхідно з визначення та характеристики Стратегічних концепцій НАТО як таких. Стратегічні концепції НАТО – це офіційні, загальнодоступні, консенсуально  прийняті документи, які окреслюють мету, принципи і основні завдання діяльності Альянсу. Основна мета Організації – забезпечення  колективної оборони союзників та збереження миру і безпеки на основі принципів «демократії, індивідуальної свободи і верховенства права». Це головне завдання Альянсу не зазнало значних змін протягом історії існування і діяльності Організації. Однак основні пріоритети, викладені в його концепціях, змінювалися відповідно до еволюції геополітичних інтересів країн-членів [14]. Стратегічні концепції оновлюються з урахуванням змін у глобальному середовищі безпеки і для того, щоб Альянс міг ефективно продовжувати виконання своїх завдань. Це робить еволюцію і адаптивність одними з ключових рис НАТО як міжнародної організації [16].

Стратегічна концепція НАТО 2010

Стратегічна концепція, прийнята на Лісабонському саміті в 2010 році, відображає досвід і уроки, отримані в результаті терактів 11 вересня і боротьби з ісламським тероризмом, зокрема в рамках місії МССБ НАТО в Афганістані. Концепція визначала три ключових завдання НАТО: колективна безпека, кризовий менеджмент і кооперативна безпека. Крім того, вона підкреслювала важливість солідарності між членами Альянсу, трансатлантичних консультацій і участі в процесах реформ. Концепція визначала кілька загроз, актуальних на 2010 рік. Серед них: поширення балістичних ракет і ядерної зброї, тероризм, кібератаки і різні екологічні виклики. Також було наголошено на посиленні співпраці, зокрема в сфері контролю над озброєннями та посилення партнерства з міжнародними акторами у різних регіонах [12]. Але ретроспективно можна зробити висновок, що в певних аспектах Концепція була застарілою та неадекватною ще на момент розробки. Зокрема це стосується  російсько-грузинської війні в серпні 2008 року, однією з причин якої була незгода РФ з  прагненням Грузії вступу до НАТО. Хоча жоден з існуючих механізмів – таких як ООН, ОБСЄ або партнерські угоди НАТО – не зміг запобігти конфлікту, грузинська громадськість продовжувала підтримувати курс до НАТО. При цьому, в Концепції було зазначено, що євроатлантичний регіон перебуває в стані миру [7].

Головні завдання Стратегічної концепції 2010

В Концепції 2010 року було сформульовано три головних завдання.

• Колективна безпека: «Члени НАТО завжди надаватимуть допомогу один одному у боротьбі з атаками, згідно зі статтею 5 Вашингтонського договору. Це зобов’язання залишається стійким і обов’язковим. НАТО буде стримувати і захищати від будь-якої загрози агресії і від нових викликів безпеці, якщо вони загрожують фундаментальній безпеці індивідуальних союзників або Альянсу загалом» [15].

Концепція підтверджує центральний характер 5 статті, зазначаючи при цьому, що вірогідність конвенційної атаки проти Альянсу є малою. Також зазначається, що ключовими елементами діяльності НАТО є оборона та стримування за допомогою ядерних та конвенційних засобів [8].

• Кризовий менеджмент: «… НАТО активно залучатиме відповідний набір політичних і військових інструментів для надання допомоги у врегулюванні криз, що розвиваються і можуть потенційно вплинути на безпеку Альянсу, до їх ескалації в конфлікти …» [15].

Поєднання гуманітарних, політичних та військових інструментів задля запобігання і врегулювання кризових ситуацій як всередині, так і поза межами територій країн – членів Альянсу. Кризи можуть бути політичними, військовими або гуманітарними за своєю природою, а також можуть бути наслідком стихійних лих або технологічних збоїв [5].

• Кооперативна безпека: «… Альянс буде активно залучатися до зміцнення міжнародної безпеки шляхом партнерства з відповідними країнами й іншими міжнародними організаціями, активно роблячи внесок до контролю над озброєннями, нерозповсюдження і роззброєння і тримаючи відкритими двері до членства в Альянсі для 10 всіх європейських демократій, які відповідають стандартам НАТО» [15].

Кооперативна безпека полягає у синхронізації зусиль, застосуванні спільних стандартів і обміну критично важливою інформацією про загрози. Концепція кооперативної безпеки базується на статті 3 НАТО, яка полягає у постійній взаємодії і співпраці членів Альянсу. Ціллю такої співпраці є підвищення здатностей індивідуального і спільного протистояння збройному нападу [4]. Стратегічна концепція 2010 року фокусується на основних принципах НАТО. Після подій 11 вересня реформа НАТО була зосереджена насамперед на протидії асиметричним загрозам з метою перетворення Альянсу на багатофункціональний механізм реагування на кризові ситуації. Проте активізація Росії – особливо війна 2008 року в Грузії – привернула увагу НАТО до більш традиційних загроз. Але реакція НАТО на збройну агресію Росії проти Грузії була слабкою. У цій Концепції РФ і надалі характеризувалася як партнер Альянсу, що в той період було частиною політики «перезавантаження» відносин між США (а з ними і НАТО), та Російською Федерацією [10].

Стратегічна концепція НАТО 2022

29 червня 2022 року глави держав і урядів НАТО в рамках Мадридського саміту Альянсу ухвалили нову Стратегічну концепцію. Нова, актуальна на цей момент Концепція, приймалася вже в новій міжнародній реальності.  В цілому, Концепція за своїм змістом є більш конкретною та адекватною відносно сучасних безпекових викликів. Російсько – українська війна, розпочата Кремлем ще у 2014 році, нарешті змусила Альянс адаптуватися до якісно нової безпекової ситуації в регіоні. НАТО, як організація, в цьому документі чітко заявляє і констатує, що мир в євроатлантичному регіоні порушено агресивними діями РФ [20]. Головною метою нової Стратегічної концепції є забезпечення колективної оборони, на основі трьох завдань минулої Концепції, з певною зміною формулювань. У новій концепції це –     стримування і оборона, запобігання кризам і кризовий менеджмент і кооперативна безпека.  Серйозний наголос зроблено саме на захисті територій країн – членів Альянсу. Як це вказано в Стратегічній концепції: «Хоча НАТО є оборонним Альянсом, ніхто не повинен сумніватися в нашій силі і рішучості захищати кожен дюйм території Альянсу, зберігати суверенітет і територіальну цілісність усіх членів Альянсу і здобувати перемогу над будь-яким агресором» [11]. Також НАТО визначила дві ключові зміни: російське вторгнення в Україну, яке дестабілізувало європейську безпеку, і виклик, який авторитарні міжнародні актори кинули інтересам, цінностям і демократичному способу життя НАТО. Як наслідок, НАТО продовжує розглядати Росію як найбільшу пряму загрозу своїй безпеці. В цілому основна думка, закладена в цю концепцію – стримування Росії. В Концепції відсутні пропозиції і бачення, щодо шляхів співіснування з РФ після закінчення російсько – української війни. Також відсутнє бачення і стратегія закінчення самої війни. До того ж, відсутнє також і розуміння майбутньої безпекової архітектури. Щодо України, в Концепції наявні лише сухі формулювання про розвиток партнерства з Україною та підтвердження рішень, прийнятих на Бухарестському саміті 2008 року [9].

Аспектом, якому в Стратегічній концепції 2022 року приділяється надзвичайно багато уваги і який червоною лінією проходить через увесь документ, є проблематика ядерної зброї. В цілому, щодо ядерної зброї не сказано нічого принципово нового, але Альянс дає зрозуміти, що на даний момент ця тема є найбільш актуальною від часів Холодної війни. Спираючись на раніше викладене основне завдання, Концепція 2022 року вказує на інтегральну роль ядерної зброї як інструменту збереження миру та стримування агресії. Також вказано, що потенційне використання ядерною зброї докорінно змінило б формат конфлікту і що Альянс має рішучість нанести потенційному супротивнику тяжких втрат, які переважатимуть будь-які можливі для супротивника вигоди. Але при цьому ж, в документі вказано, що перспектива застосування ядерної зброї на цей момент є нереалістичною і надзвичайно віддаленою [1].

В цілому більшість дослідників та експертів погоджуються, що нова Стратегічна концепція, як і минулі її ітерації є суто політичним, рамковим документом. Концепція не визначає жодних конкретних військових зобов’язань та потреб. Надзвичайна безпекова ситуація, найважча від часів Холодної війни, потребує від країн – членів НАТО всебічного нарощення військового потенціалу [17]. Стратегічна концепція 2022 прийшла на заміну безнадійно застарілій Концепції 2010 і принаймні в риториці знаменує нову епоху в історії існування і діяльності Альянсу. Наразі важливо, щоб більш рішучий і жорсткий тон нової Концепції був підтверджений такими ж жорсткими і рішучими діями, що на жаль, вже після майже 3 років від прийняття нової Концепції досі не простежується.

Порівняння Стратегічних концепцій

Безпекове середовище. У другому розділі Стратегічної концепції 2022 проводиться оцінка безпекової ситуації. Цей розділ під назвою «Стратегічне середовище» розпочинається словами «Євроатлантичний регіон не перебуває в стані миру» [11]. Формулювання чітко відсилає читача до першого речення аналогічного розділу Стратегічної Концепції 2010. В старій Концепції було вказано: «Сьогодні в євроатлантичному регіоні встановлено мир, і загроза нападу із застосуванням конвенційних озброєнь на території НАТО є низькою» [15]. Формулювання, використане в новій Концепції, передає необхідний контраст між старим на новим безпековим середовищем, водночас підкреслюючи еволюційний характер документу. Далі в документі наголошується на агресивних діях Москви, якими вона порушує усталену безпекову архітектуру регіону. Також, в цьому розділі вказано що, перспектива нападу на членів Альянсу є реальною. Суперниками НАТО названі «авторитарні актори», які протистоять демократичному способу життя країн – членів Альянсу та цінностям, що ті поділяють [3].

Основні завдання. Концепція 2022 року значною мірою повторює структуру основних завдань, визначених у Концепції 2010 року. Водночас вона робить чіткий акцент на стримуванні і обороні. Цьому аспекту присвячено третину всього документа. Двом іншим основним завданням – запобіганню кризам і кризовому менеджменту та кооперативній безпеці – присвячено значно менше уваги. Таким чином можна простежити якісну зміну в пріоритетах Альянсу від часу попередньої Концепції. Стратегічна концепція 2010 року була прийнята в кардинально іншу міжнародну епоху. Тоді безпекова ситуація була сформована насамперед терактами 11 вересня. Відповідно до міжнародної ситуації в той час Альянс був зосереджений передусім на терористичних загрозах і врегулюванні кризових ситуацій в Афганістані. Також суттєвим аспектом при формуванні Концепції 2010 була всесвітня економічна криза 2008 року, що також змушувала країни НАТО фокусуватися на більш гуманітарних та економічних цілях [2].

Відносини НАТО – РФ. В Стратегічній концепції Альянсу від 2010 року  Російська Федерація характеризувалася як однин зі стратегічних партнерів НАТО. Також було зазначено, що «Співробітництво НАТО-Росії є стратегічно важливим, оскільки воно робить внесок у створення спільного простору миру, стабільності і безпеки» [15]. У новій Концепції формулювання щодо РФ і взаємодії з нею змінені кардинально. В Стратегічній концепції 2022 року Росія описується як найбільш значна і пряма загроза безпеці НАТО, зокрема для європейських членів Альянсу. Водночас в документі вказано про готовність збереження відкритих каналів зв’язку з РФ, задля зменшення ризиків, запобігання ескалації і підвищення прозорості. Тож таким чином, НАТО як організація продовжує дотримуватися двостороннього підходу до відносин з РФ [13].

НАТО та КНР. Справжньою інновацією для Стратегічної концепції 2022 у порівнянні з минулими подібними документами є приділення уваги КНР.  У документі від 2010 року Китай не було згадано взагалі. Натомість наразі Китай та його діяльність охарактеризовано як «системний виклик». На відміну від Росії, КНР не включено до категорії загроз. Натомість в Стратегічній концепції 2022 вказано, що поглиблене стратегічне партнерство між Пекіном та Москвою суперечить цінностям та інтересам Альянсу та має на меті підірвати правовий міжнародний порядок. Також вказано, що за допомогою різноманітних гібридних інструментів, в першу чергу економічних та інформаційних,  Китай посилює свою глобальну присутність [6].

Контроль над озброєнням. Важливою частиною Стратегічної концепції 2010 року було питання контролю над озброєнням. Тоді країни – члени Альянсу висловлювали оптимізм щодо політики роззброєння та нерозповсюдження зброї масового знищення. В свою чергу, Стратегічна концепція НАТО 2022 року відходить від контролю над озброєннями як основного інструменту врегулювання конфліктів і гонки озброєнь. Така зміна не є дивною в контексті сучасної безпекової ситуації, сформованої російсько – українською війною. В Стратегічній концепції 2022 констатується, що ерозія систем контролю над озброєннями, роззброєння і нерозповсюдження підірвала стратегічну стабільність. Це виражається, зокрема, у порушеннях і вибірковому виконанні Російською Федерацією своїх обов’язків і зобов’язань у сфері контролю над озброєннями призвели до погіршили безпекову ситуацію. Також, в даному контексті окремо згадано Китай, який розширює свої ядерні спроможності, при цьому не беручи добросовісної участі в контролі над озброєннями або зменшенні ризиків [19].

У цілому Стратегічні концепції 2010 та 2022 років віддзеркалюють міжнародну безпекову ситуацію свого часу. Документ 2010 року був написаний в більш стабільний міжнародно-політичний період. В свою чергу Стратегічна концепція 2022 була розроблена вже в радикально нову епоху, яка характеризується погіршенням безпекової ситуації. Члени НАТО зазначають, що сучасне міжнародне середовище характеризується новим стратегічним суперництвом, яке утворилось внаслідок російської агресії проти України та посиленням Китаю на міжнародній арені. Нова концепція чітко демонструє, що члени Альянсу усвідомлюють необхідність еволюції своїх підходів і адаптації до нового середовища міжнародної безпеки [18].

          Висновки. У статті проведено порівняльний аналіз Стратегічних концепцій Північноатлантичного альянсу від 2010 та 2022 років прийнятих на Лісабонському (2010) та Мадридському самітах (2022) НАТО. В рамках аналізу було охарактеризовано актуальність та значення обох Стратегічних концепцій. Також було розкрито міжнародний політичний контекст, що був актуальним на момент розробки та прийняття цих документів. Подальші наукові дослідження на цю тему є надзвичайно перспективними. Організація Північноатлантичного договору є основою сучасної євроатлантичної безпекової архітектури. З огляду на свою роль, Альянс повинен відповідати актуальним глобальним викликам та адаптуватися до нестабільного міжнародного середовища. Відповідно, предметом подальших досліджень стануть майбутні стратегічні перетворення НАТО. Також, в контексті нової Стратегічної концепції перспективними є дослідження діяльності та позиції НАТО щодо окремих регіонів. Наприклад, стратегічна безпекова політика Альянсу щодо далекосхідного та Тихоокеанського регіону в контексті зростаючої сили Китаю.

Джерела та література

1. «An Evolutionary, Not Revolutionary Concept » in Thierry Tardy (ed.), NATO’s New Strategic Concept, NDC Research Paper n° 25, September 2022 URL: https://www.ndc.nato.int/research/research.php?icode=6
2. «NATO Strategic Concept in the shadow of the war» in Thierry Tardy (ed.), NATO’s New Strategic Concept, NDC Research Paper n° 25, September 2022 URL: https://www.ndc.nato.int/research/research.php?icode=6
3. «Six takeaways from NATO’s new Strategic Concept» in Thierry Tardy (ed.), NATO’s New Strategic Concept, NDC Research Paper n° 25, September 2022 URL: https://www.ndc.nato.int/research/research.php?icode=6
4. Cooperative Security within NATO URL: https://perconcordiam.com/cooperative-security-within-nato/
5. Crisis management URL: https://www.nato.int/cps/en/natohq/topics_49192.htm#:~:text=The%202010%20Strategic%20Concept%20broadened,reconstruction.%E2%80%9D%20It%20also%20recognised%20the
6. Ed Arnold, ‘New Concepts but Old Problems: NATO’s New Strategic Concept’, Commentary, 1 July 2022, RUSI URL: https://rusi.org/explore-our-research/publications/commentary/new-concepts-old-problems-natos-new-strategic-concept
7. Kaha Imnadze, Towards A New NATO Strategic Concept: A View from Georgia (2010) URL: https://library.fes.de/opac/id/689845
8. Larsen, Jeffrey A. “IS THE 2010 STRATEGIC CONCEPT STILL FIT FOR PURPOSE?” NATO Defense College, 2016. URL: http://www.jstor.org/stable/resrep10273.
9. LSE 2023. “NATO’s 2022 Strategic Concept: One Year On.” LSE Ideas Global Strategies. URL: https://www.lse.ac.uk/ideas/publications/old-updates/NATOs-2022-Strategic-Concept-One-Year-On
10. Martynas Zapolskis. “1999 and 2010 NATO Strategic Concepts: A Comparative Analysis.” Lithuanian Annual Strategic Review10 no. 1 (2012):35-56. URL: https://journals.lka.lt/journal/lasr/article/83/info
11. NATO 2022 Strategic Concept URL: https://www.nato.int/strategic-concept/
12. NATO: Towards a new Strategic Concept URL: https://www.iir.cz/en/nato-towards-a-new-strategic-concept
13. NATO’s 2022 Strategic Concept – Change, Continuity and Implications URL: https://www.nupi.no/en/news/nato-s-2022-strategic-concept-change-continuity-and-implications
14. NATO’s New Strategic Concept: What it is and Why it Matters URL: https://www.nti.org/risky-business/natos-new-strategic-concept-what-it-is-and-why-it-matters/
15. Strategic Concept 2010 URL: https://www.nato.int/cps/bu/natohq/topics_82705.htm
16. Strategic Concepts URL: https://www.nato.int/cps/en/natohq/topics_56626.htm#:~:text=Strategic%20Concepts%20equip%20the%20Alliance,and%20its%20fundamental%20security%20tasks.
17. Szenes, Z. (2023). Reinforcing deterrence: assessing NATO’s 2022 Strategic Concept. Defense & Security Analysis, 39(4), 539–560. URL: https://www.tandfonline.com/doi/full/10.1080/14751798.2023.2270230#abstract
18. The Main Difference Between NATO’s 2022 Strategic Concept And Its Previous Strategic Concepts URL: https://orionpolicy.org/the-main-difference-between-natos-2022-strategic-concept-and-its-previous-strategic-concepts/
19. The new NATO Strategic Concept and the end of arms control URL: https://www.iiss.org/online-analysis/online-analysis/2022/06/the-new-nato-strategic-concept-and-the-end-of-arms-control/
20. Валентин Бадрак. Нова стратегічна концепція нато. Погляд на зміст URL: https://cacds.org.ua/нова-стратегічна-концепція-нато-погл/

      Романік С. В.,

студентка 5 курсу, спеціальності 291 Міжнародні відносини

суспільні комунікації та регіональні студії

Науковий керівник: Корнійчук Л. В.

кандидат історичних наук, старший викладач

«М’ЯКА СИЛА» КНР ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО АФРИКИ 

У статті розглядається використання Китаєм «м’якої сили» як інструменту зовнішньої політики в Африці. Зокрема, аналізуються такі аспекти як, діяльність Інститутів Конфуція та їх вплив на освітні системи та культурний обмін; «стадіонна дипломатія» як спосіб зміцнення політичних та економічних зв’язків; «партійна дипломатія» та її роль у формуванні політичного впливу Китаю; медійна стратегія Китаю та її вплив на громадську думку в Африці.

Ключові слова: Китай, Африка, «м’яка  сила», Інститут Конфуція, «стадіонна дипломатія», «партійна дипломатія», медійна стратегія.

Romanik S.V.

CHINA’S SOFT POWER STRATEGY AS A TOOL OF FOREIGN POLICY TOWARDS AFRICA

The article examines China’s use of  «soft power» as a foreign policy tool in Africa. Specifically, it analyzes aspects such as the activities of Confucius Institutes and their impact on educational systems and cultural exchange; «stadium diplomacy» as a means of strengthening political and economic ties; «party diplomacy» and its role in shaping China’s political influence; and China’s media strategy and its impact on public opinion in Africa.

Keywords: China, Africa, soft power, Confucius Institute, stadium diplomacy, party diplomacy, media strategy.

Актуальність дослідження. У сучасному світі, де вплив «м’якої сили» на міжнародні відносини постійно зростає, дослідження стратегій її застосування є надзвичайно актуальним. Китайська Народна Республіка, як один із ключових гравців на світовій арені, активно використовує soft power стратегію для зміцнення свого впливу в Африці. Цей континент є стратегічно важливим для Китаю з точки зору економічних ресурсів, політичної підтримки та геополітичного домінування. Водночас, Африканський регіон –  це не лише екзотичний континент з привабливими природніми ресурсами. Сьогодні Африка постає ареною зростаючої конкуренції між суб’єктами міжнародних відносин, такими як США, ЄС, росія та Китай. В умовах цієї конкуренції, розуміння стратегій «м’якої сили», що використовуються КНР, є критично важливими для формування ефективного сприйняття сучасних геополітичних тенденцій.

Аналіз стану наукової розробки проблеми. Варто зазначити, що серед українського науково-політичного дискурсу огляд стратегії «м’якої сили» Китаю на Африканському континенті не є не надто поширеним. В основному увага досліджуваній тематиці приділялась у зарубіжній науковій думці. Розглядаючи стан наукової розробки проблеми, варто зазначити наступних науковців: К. Хакенеш (C. Hackenesch) та Дж. Бадер (J. Bader) детально розглянули феномен «партійної дипломатії» крізь призму китайсько-африканських відносин [3]; С. Менарі (S. Menary) охарактеризував основні аспекти «стадіонної дипломатії» Китаю в Африці [4]. Однак, незважаючи на наявну  кількість досліджень, комплексна оцінка та аналіз стратегії «м’якої сили» Китаю в Африці, особливо в контексті сучасних геополітичних змін, залишаються недостатньо вивченими. Відтак, тема потребує детальнішого аналізу для формування більш повного розуміння впливу КНР на Африканський континент

Метою дослідження є комплексний аналіз «м’якої сили» Китаю в Африці, її інструментів, ефективності та наслідків для африканських країн.

Завдання статті:

1. Дослідити ключові інструменти «м’якої сили» Китаю в Африці.
2. Оцінити ефективність та наслідки застосування «м’якої сили» КНР в регіоні.
3. Виявити позитивні та негативні аспекти китайської «м’якої сили» для африканських країн.

Виклад основного матеріалу. Історично могутність держави визначалася її військовою міццю. Однак, у сучасному світі політичний вплив може бути досягнутий шляхом ефективного поширення культурних цінностей та історичного наративу без застосування військових засобів. Після завершення біполярного світового порядку спостерігається тенденція до використання «м’якої сили» (англ. soft power) для досягнення зовнішньополітичних цілей. Це зумовлено, зокрема, зростанням взаємозалежності між країнами, що підвищує ефективність інструментів soft power стратегії [7]. В епоху гібридності, коли інформація доступна у великих обсягах, держави мають можливість формувати громадську думку. Китайська Народна Республіка у своїй зовнішній політиці щодо Африки задля прагнення зміцнити свій вплив через невійськові інструменти, активно використовує концепцію «м’якої сили». Ця стратегія, що поєднує культурну дипломатію, освітні програми, спортивні ініціативи, партійні зв’язки та розширення своєї медійної присутності, спрямована на формування позитивного іміджу Китаю та створення сприятливого середовища для реалізації його геополітичних та економічних інтересів [8].

Китай активно використовує освітні центри для просування своєї «м’якої сили». Одним із найпоширеніших осередків є Інститут Конфуція  далі – ІК). Ці центри, що мають на меті вивчення китайської мови та культури, відкриваються в різних країнах континенту, часто на тлі масштабних китайських інфраструктурних проєктів. Наразі в Африці діє 61 Інститут Конфуція в 46 країнах [2]. Китайська мова інтегрується в національні освітні програми, а університети відкривають факультети з поглибленим вивченням китайської. Багато студентів, які навчаються в ІК, згодом продовжують освіту в Китаї. Деякі країни адаптують Інститути Конфуція до своїх потреб. Наприклад ІК у Зімбабве, який в свою чергу визнаний найкращим на континенті, приймає на роботу лише місцевих викладачів з науковими ступенями [2]. Інститути Конфуція сприяють культурному обміну та розширюють можливості для вивчення китайської мови. Проте, вони також викликають занепокоєння, оскільки такі центри часто виступають платформою для пропагування політичної ідеології КПК. Через обмежену участь африканських університетів у розробці програм, інститути не завжди забезпечують рівноцінний культурний обмін. Навчання може не давати студентам практичних навичок, необхідних на ринку праці, що змушує їх шукати можливості для навчання в Китаї. Існує також занепокоєння щодо впливу Китаю на зміст навчальних програм та можливого витіснення місцевих мов. Структура ІК повністю контролюється китайською стороною, а їхня діяльність сприяє поширенню норм, що відповідають зовнішньополітичним інтересам Китаю [5].

Деякі експерти вважають ІК проявом китайського імперіалізму, спрямованого на експлуатацію ресурсів Африки. КНР інвестує в освіту та інфраструктуру, але використовує це для посилення свого політичного та економічного впливу. На їхню думку, африканські країни повинні активно розвивати власні культури та мови, щоб забезпечити рівноправне партнерство з Китаєм [2; 5]. Отже, ІК є важливим інструментом «м’якої сили» Китаю в Африці. Вони сприяють поширенню китайської мови та культури, але також викликають занепокоєння щодо їх впливу на місцеві освітні системи та внутрішньополітичні процеси Африки.

Уряд Китаю активно використовує будівництво спортивних стадіонів як інструмент своєї зовнішньої політики, особливо в Африці. Цей феномен отримав назву «стадіонна дипломатія» (англ. –  stadium diplomacy) та є важливим елементом китайської soft power стратегії на континенті. Китайська практика будівництва стадіонів в Африці сягає 1970-х років, коли КНР почала активно налагоджувати зв’язки з країнами, що здобули незалежність. З того часу Китай збудував або реконструював десятки стадіонів у різних куточках Африки. За різними оцінками, йдеться про щонайменше 58 стадіонів у 35 країнах. Будівництво спортивних арен є частиною комплексних пакетів допомоги, які Китай пропонує африканським країнам. Ці пакети можуть включати також будівництво доріг, гідроелектростанцій, торговельні угоди та інші форми співпраці. Таким чином, «стадіонна дипломатія» є не лише способом розвитку спортивної інфраструктури, але й інструментом зміцнення політичних та економічних зав’язків між Китаєм та африканськими країнами [4].

Пекін активно підтримує проведення Кубка африканських націй (AFCON)[1], фінансуючи будівництво та реконструкцію стадіонів для цього турніру. У багатьох випадках уряд КНР надає кредити для реалізації таких проєктів. Спортивні арени, збудовані за сприяння Пекіна, стають символами співпраці та партнерства між Китаєм та африканськими країнами. Вони сприяють покращенню іміджу КНР на континенті та створюють позитивне враження надійного партнера. Водночас, попри на перший погляд позитивні аспекти, «стадіонна дипломатія» також стикається з певними проблемами. Деякі збудовані стадіони з часом зазнають занепаду через брак фінансування на їх утримання. Крім того, їх фінансування часто супроводжується довгостроковими кредитними зобов’язаннями африканських країн перед Китаєм, що може викликати питання щодо залежності від китайських кредитів [4]. Із останніх ініціатив Пекіну в контексті розвитку «стадіонної дипломатії» на Африканському континентів варто згадати про план будівництва в Кенії. Цей проєкт є першим міжнародним спортивним комплексом в країні з 1987 року, завершення якого має відбутись наприкінці 2025 року. Стадіон стане одним із місць проведення Кубка африканських націй у 2027 році, який спільно прийматимуть Кенія, Уганда та Танзанія. Будівництво стадіону розпочалося 31 березня 2024 року приблизно за 10 км на захід від центрального ділового району столиці Найробі. Проєкт реалізується китайською компанією China Road and Bridge Corporation (CRBC), дочірньою структурою China Communications Construction Company (CCCC). Передбачається, що арена зможе розмістити 60 000 глядачів і буде призначена для проведення футбольних та регбійних матчів. 30 липня 2024 року президент Кенії Вільям Руто відвідав будівельний майданчик і високо оцінив темпи робіт. Однак, незважаючи на значний масштаб проєкту, деталі щодо вартості та умов контракту залишаються невідомими. Таким чином, зазначений проєкт вкотре доводить, що уряд КНР намагається просувати «стадіонну дипломатію» як елемент стратегії Китаю з розширення свого впливу в Африці через інфраструктурні інвестиції, зокрема будівництво спортивних об’єктів [6].

Отже, «стадіонна дипломатія» Китаю в Африці є багатогранним явищем, яке поєднує в собі елементи розвитку, співпраці та впливу в регіоні. З одного боку, вона сприяє розвитку спортивної інфраструктури в африканських країнах та покращує імідж КНР на континенті. З іншого –  вона є інструментом зміцнення політичних та економічних зв’язків, які в подальшому можуть створювати залежність від китайських кредитів.

У контексті soft power стратегії Китай активно розширює свою партійну дипломатію, використовуючи її як інструмент для просування зовнішньополітичних інтересів, формування позитивного іміджу КНР та нормалізації власної політичної системи. Африка є третім за значущістю регіоном для партійної дипломатії КНР після Азії та Європи. КПК підтримує відносини більш ніж зі 130 партіями на континенті, за винятком Есватіні, який зберігає дипломатичні відносини з Тайванем [3].

Ключовою особливістю китайської партійної дипломатії є її неформальне, але важливе значення для формування зовнішньополітичного іміджу в регіоні. На відміну від традиційної дипломатії, партійні відносини дозволяють Китаю встановлювати зв’язки з представниками політичних еліт, які не завжди займають офіційні урядові посади, але мають значний вплив на політичні процеси. Партійна дипломатія також є інструментом збору інформації про внутрішню політику африканських держав, що використовується для адаптації китайської стратегії впливу. Основними партнерами Китаю є домінуючі правлячі партії в країнах Південної та Східної Африки, зокрема «Африканський національний конгрес» (англ. African National Congress) – ПАР, «Зімбабвійський африканський національний союз – Патріотичний фронт» (англ. Zimbabwe African National Union – Patriotic Front) , «ФРЕЛІМО» (англ. FRELIMO) – Мозамбік, «СВАПО» (англ. SWAPO) – Намібія та «Народний рух за визволення Анголи – Партія праці» (англ. MPLA) – Ангола. Водночас у Північній Африці Китай співпрацює з ширшим колом політичних партій, включаючи як правлячі, так і опозиційні сили [3].

Одним із ключових інструментів партійної дипломатії є підписання Меморандумів про взаєморозуміння з африканськими партіями, організація навчальних програм для африканських політиків у Китаї, а також підтримка партійних шкіл. У 2022 році в Танзанії відкрилася Школа лідерства імені Мваліму Джуліуса Ньєрере, фінансована Китаєм, яка здійснює підготовку політичних кадрів для правлячих партій Південної Африки. Цілком очікувано, що партійна дипломатія висвітлює прагнення уряду КНР використати її для популяризації власного політичного наративу. Зокрема, КПК прагне формувати альтернативний погляд на міжнародний порядок. Африканські партії залучаються до підтримки офіційної позиції Китаю щодо таких питань, як ситуація в Сіньцзян-Уйгурському регіоні (далі – СУАР) чи COVID-19. У деяких випадках африканські партії брали участь у візитах до СУАР, які мали на меті створення позитивного іміджу китайської політики у цьому регіоні [3].

Китайська партійна дипломатія сприяє зміцненню авторитарних режимів в Африці, поширюючи управлінські підходи КПК, що поєднують жорсткий політичний контроль. У цьому контексті навчальні програми, організовані КПК для африканських політиків, все частіше фокусуються на таких аспектах, як управління державою, партійне будівництво та забезпечення політичної стабільності. Окрім політичного впливу, партійна дипломатія також виконує економічну функцію, полегшуючи співпрацю китайського бізнесу з африканськими країнами. В умовах слабких правових систем та високого рівня корупції в багатьох африканських країнах політичні контакти через партійні канали дозволяють китайським компаніям отримувати більш сприятливі умови для ведення бізнесу.

Китайська Народна Республіка активно використовує медіа як інструмент «м’якої сили» для зміцнення свого впливу на Африканському континенті. Ця стратегія є багатогранною та включає в себе різноманітні методи, спрямовані на формування позитивного іміджу Китаю та вплив на громадську думку в африканських країнах. Ключові аспекти медіа-стратегії КНР в Африці включають [1]:

1. Посилення присутності китайських державних медіа. Китай активно розширює свою медіа-присутність в Африці за допомогою таких інструментів, як China Global Television Network (CGTN) Africa та інформаційне агентство Xinhua. Ці медіа-платформи пропонують африканській аудиторії контент, який висвітлює успіхи співпраці між Китаєм та Африкою, а також позитивно зображує діяльність КНР на континенті [1].
2. Співпраця з місцевими ЗМІ. Китай активно залучає місцеві медіа до співпраці, укладаючи угоди про обмін контентом та організовуючи навчальні програми для африканських журналістів. Це дозволяє Китаю поширювати свою інформацію через місцеві канали комунікації, забезпечуючи більш широке охоплення аудиторії [1].
3. Культурна експансія. Китай використовує медіа для поширення своєї культури в Африці. Китайські фільми, телешоу та документальні стрічки транслюються на африканських телеканалах, сприяючи популяризації китайської культури та способу життя [1].
4. Навчання журналістів. Китай пропонує африканським журналістам можливості для професійного розвитку, організовуючи для них навчальні поїздки до Китаю. Під час них журналісти отримують можливість ознайомитися з китайською точкою зору на різні питання, що сприяє формуванню у них лояльного ставлення до КНР [1].

Згідно з опитуванням Gallup у квітні 2024 року, рейтинг Китаю на Африканську регіоні зріс, тоді як показники США знизилися. Дослідження Afrobarometer також підтверджують позитивне сприйняття Китаю в багатьох африканських країнах, що свідчить про ефективність китайської стратегії впливу на громадську думку через медіа-простір [1].

Із огляду на поданий вище матеріал, стає зрозуміло, що вплив медіа-стратегії Китаю на Африку є значним. Завдяки активному поширенню позитивної інформації про Китай, уряду вдається створювати сприятливий імідж та зміцнювати свої позиції на континенті. Проте, важливо зазначити, що така однобічна подача інформації викликає занепокоєння щодо об’єктивності та незалежності африканських медіа. Критика, яка ставить під сумнів вплив Китаю на місцеві ЗМІ та суспільство, часто залишаються поза увагою. Китай активно використовує медіа як інструмент «м’якої сили» для досягнення своїх геополітичних цілей в Африці. Ця стратегія є ефективною та дозволяє Пекіну зміцнювати свій вплив на континенті. Проте, важливо звернути увагу на потенційні негативні наслідки такої діяльності, зокрема на можливе обмеження свободи слова та незалежності африканських ЗМІ.

Висновки. Підсумовуючи поданий вище матеріал, варто зазначити, що Китайська Народна Республіка активно використовує концепцію «м’якої сили» як ключовий інструмент своєї зовнішньої політики в Африці. Ця стратегія, що охоплює широкий спектр ініціатив – від культурної дипломатії та освітніх програм до спортивних проєктів, партійних зв’язків та медійної експансії – спрямована на формування позитивного іміджу КНР та зміцнення її впливу на континенті.

Аналіз діяльності Інститутів Конфуція, стадіонної та партійної дипломатій, медійної стратегії КНР в Африці показує як позитивні, так і потенційно негативні аспекти. З одного боку, ці ініціативи сприяють розвитку інфраструктури, культурному обміну та розширенню можливостей для вивчення китайської мови та культури. З іншого боку – існує занепокоєння щодо можливого поширення китайського політичного наративу, залежності від китайських кредитів, обмеження свободи слова та впливу на внутрішньополітичні процеси в африканських країнах.

Важливо зазначити, що китайська soft power стратегія в Африці є багатогранним явищем, яке вимагає збалансованого підходу. Африканські країни повинні активно розвивати власні культурні та освітні програми, щоб забезпечити рівноправне партнерство з Китаєм та уникнути надмірної залежності від його впливу. Водночас, необхідно підтримувати відкритий діалог та співпрацю з КНР у сферах, що відповідають інтересам обох сторін, таких як розвиток інфраструктура та економічне співробітництво. У контексті зростаючої глобальної конкуренції, на нашу думку, африканські країни повинні активно формувати власні зовнішньополітичні стратегії, спрямовані на захист національних інтересів та забезпечення сталого розвитку. Лише таким чином вони зможуть ефективно використовувати можливості, що надаються завдяки співпраці з Китаєм та мінімізувати потенційні ризики.

Джерела та література:

1. China flexes its media muscle in Africa – encouraging positive headlines as part of a soft power agenda. The Conversation. URL: https://theconversation.com/china-flexes-its-media-muscle-in-africa-encouraging-positive-headlines-as-part-of-a-soft-power-agenda-245804 (дата звернення: 07.02.2025).
2. Confucius institutes grow knowledge of China. China Daily. URL: https://global.chinadaily.com.cn/a/202311/15/WS65548c48a31090682a5ee544.html (дата звернення: 07.02.2025).
3. Hackenesch C., Bader J. Pragmatic, Strategic and Wide-Reaching: The CCP’s Party Diplomacy in Africa. Megatrends Afrika. 2024. P. 1–11. URL: https://www.megatrends-afrika.de/assets/afrika/publications/policybrief/MTA_PB29_Hackenesch_Bader_CCP_Diplomacy_Africapdf (дата звернення: 07.02.2025).
4. Menary S. China’s programme of stadium diplomacy. ICSS Journal. 2015. Vol. 3, no. 3. P. 1–9. URL: https://www.researchgate.net/publication/309195359_China%27s_programme_of_stadium_diplomacy (дата звернення: 07.02.2025).
5. Sawahel W. Confucius Institutes increase as another opens in Djibouti. University World News. Africa Edition. URL: https://www.universityworldnews.com/post.php?story=2023040505021956 (дата звернення: 07.02.2025).
6. Tarrosy I., Voros Z. China’s Stadium Diplomacy in Africa, Pt. 1: The Talanta Sports Stadium in Kenya. The Diplomat – Asia-Pacific Current Affairs Magazine. URL: https://thediplomat.com/2025/01/chinas-stadium-diplomacy-in-africa-pt-1-the-talanta-sports-stadium-in-nairobi/ (дата звернення: 07.02.2025).
7. What Is Soft Power? From Cold War propaganda to current day pop culture, learn how countries use soft power to influence others without coercion in this free resource. URL: https://world101.cfr.org/foreign-policy/tools-foreign-policy/what-soft-power. (дата звернення: 07.02.2025).
8. What is Soft Power? URL: https://softpower30.com/what-is-soft-power/ (дата звернення: 07.02.2025).

[1] Кубок африканських націй – головне футбольне змагання серед національних збірних країн Африки.

cтудент групи ММВ-61

науковий керівник: Сидорук Тетяна Віталіївна

доктор політичних наук, професор

Анотація: у статті проаналізовано територіальну суперечку між КНР та Японією за острови Сенкаку/Дяоюйдао. Розглянуто перебіг суперечки у ХХІ столітті, основні позиції сторін та документи, в яких вони закріплені, хронологію ключових подій. Окреслено можливі перспективи розв’язання суперечки.

Ключові слова: територіальна суперечка, Сенкаку, Дяоюйдао, Китай, Японія

Abstract: The article analyzes the territorial dispute between the People’s Republic of China and Japan over the Senkaku/ Diaoyudao Islands. The article focused on the course of the dispute in the 21st century, the main positions of the parties and the documents in which they are stated, the chronology of key events and their course. Possible prospects for resolving the dispute are also outlined.

Key words: territorial dispute, Senkaku, Diaoyudao, China, Japan

Актуальність проблеми зумовлюється одразу декількома важливими факторами. По-перше, у конфлікт навколо Сенкаку через свої союзницькі зобов’язання перед Японією прямо чи опосередковано виявляються втягнутими США. З урахуванням тієї ролі, яку відіграють у світовій політиці США, Китай та Японія, а також тієї обставини, що мимовільними учасниками конфлікту стають дві ядерні держави, територіальна суперечка навколо Сенкаку набуває глобального значення і є серйозним дестабілізуючим фактором для всієї світової системи міжнародних відносин.

По-друге, острови мають величезну стратегічну цінність, оскільки розташовані на важливій ділянці морських комунікацій, яка стала об’єктом протистояння між Китаєм, з одного боку, і США та їх союзниками — з іншого. Сенкаку (Дяоюйдао – в китайській версії) розглядаються китайським керівництвом як одна з ланок «першої острівної лінії», контроль над якою набуває ключового значення в рамках військово-морської стратегії Пекіна, націленої на блокування вільного доступу до тихоокеанського узбережжя КНР військового флоту США та їх союзників. У свою чергу Вашингтон відстоює принципи свободи мореплавання. З цього погляду суперечка навколо островів неминуче торкається питань військово-політичного суперництва у Східній Азії.

По-третє, велике значення має чинник природних ресурсів. Після ратифікації Китаєм та Японією у 1996 р. Конвенції ООН з морського права обидві країни отримали переважне право на розробку природних ресурсів у 200-мильній особливій економічній зоні (ОЕЗ), що багаторазово підвищило цінність островів. У травні 1969 р. Економічна комісія ООН для Азії та Далекого Сходу після дослідження геологічної структури дна та складу морської води дійшла висновку, що континентальний шельф між Тайванем і Японією є одним з найбільш перспективних світових джерел вуглеводнів. У 1999 р. на шельфі були виявлено великі поклади природного газу, обсяги яких оцінюються у 200 млрд. куб. м [7]. Крім того, акваторії навколо островів, багаті на рибні ресурси, є традиційним місцем морського промислу Китаю та Японії.

Нарешті, по-четверте, суперечка торкається питань історичного минулого. Піти навіть на невеликі поступки в ньому для залучених до конфлікту сторін рівнозначно поразці. Учасники суперечки побоюються, що будь-які поступки з їхнього боку можуть бути сприйняті як прояв слабкості та спровокують нові претензії та внутрішньополітичні проблеми. Боязнь подібного «ефекту доміно» пояснює жорсткість навіть у тому випадку, коли прояв гнучкості заради стратегічних інтересів добросусідства був би цілком можливим.

Аналіз досліджень і публікацій. Питання островів Сенкаку активно досліджується багатьма науковцями. Зокрема, дослідженням історичних передумов та перебігу суперечки займались такі вчені, як М. Йокібе, Г. Мур. Позиції сторін були проаналізовані у роботах таких науковців, як Ж. Пан, М. Тадокоро, Т. Такахаші, М Ослін. Перспективи майбутнього розвитку подій навколо спірних островів були висвітлені в роботах К. Того, Р. Дріфте.
Цілі дослідження:

1. проаналізувати позиції сторін з приводу територіальної суперечки
2. висвітлити основні події, які чинили вплив на стан конфлікту в ХХІ столітті
3. сформувати висновки та розглянути перспективи подальшого розвитку проблеми та її розв’язання

Варто розпочати виклад основної частини з окреслення позицій сторін щодо цієї територіальної суперечки. Японська сторона особливо наголошує на тому, що Китай не висловлював жодних заперечень проти включення цих островів у складі територій, що переходять під управління США (ст. III мирного договору Сан-Франциско). Однак уряд КНР наголошує на тому, що в багатьох історичних документах, що датовані ще XV-XVI ст., острови згадуються як китайські володіння [10]. Обидві держави сформували політику «узгодженого глухого кута», коли жодна зі сторін не бажає йти на поступки, однак і не вдається до прямого військового вирішення питання. Політика «узгодженого глухого кута» дозволяла обом країнам підтримувати відносно стабільні політичні взаємини та розвивати економічну співпрацю. До того ж, додаткова вигода для КНР полягала в можливості постійно тримати Токіо «на гачку»: Пекін міг «згадати» про свої територіальні претензії в самий невигідний для партнера момент, що давало йому в руки важіль потенційного дипломатичного тиску на Японію. В свою чергу Японія демонструвала стриманість щодо проектів освоєння природних ресурсів у прилеглих до островів акваторіях.

У 1970-1980-ті роки КНР блокувала ряд ініціатив приватних японських компаній, які хотіли розпочати розробку газових родовищ у Східнокитайському морі [2]. Досить обережно поводилися обидві сторони і у зв’язку з ратифікацією в 1996 р. Конвенції ООН з морського права, що передбачала визначення сторонами меж спеціальних економічних зон на основі базових берегових ліній. Китай, незважаючи на свою офіційну позицію щодо островів Сенкаку/Дяоюйдао, утримався від того, щоб визначити економічну зону на основі базових ліній цих островів. У свою чергу, Японія визначила лише частину базових ліній Сенкаку, навмисно залишивши їх відкритими у напрямі заходу та півночі, тобто, в напрямку Китаю. У другій половині 1990-х років політика «узгодженого глухого кута» стала поступово демонструвати свою безперспективність. У 1997 р. Китай, який гостро потребував додаткових джерел вуглеводнів, почав бурові геологорозвідувальні роботи у своїй економічній зоні в Східнокитайському морі в безпосередній близькості від островів [7].

Оскільки найбільше із родовищ газу — Чуньсяо (яп. Сіракаба) — є загальним резервуаром, розташованим у особливих економічних зонах обох держав, Токіо став побоюватися, що КНР своїми буровими установками перекачає запаси газу з японського сектора. Напруженість особливо посилилася після того, як у 2003 році Китай встановив на своїй частині родовища морську платформу і почав буріння. Лише у червні 2008 р. Японією та КНР було підписано меморандум про взаєморозуміння щодо спільної розробки ресурсів Східно-Китайського моря [2]. Проте спроба узгодити організацію спільних робіт без вирішення принципового питання про суверенітет, відокремивши питання про належність Сенкаку/Дяоюйдао від суто управлінських питань, виявилася невдалою: китайські дипломати від початку наполягали, що досягнута угода стосується китайських територіальних вод, а тому будь-які спори мають вирішуватись згідно з законодавством КНР [4]. Це стало однією з головних причин провалу двосторонніх проектів у цій галузі. У 2011 р. Китай розпочав розробку газового родовища Чуньсяо/Сіракаба в односторонньому порядку.

У 2010 р. відносна стабільність у японсько-китайських відносинах, що забезпечувалась політикою «узгодженого глухого кута», була підірвана інцидентом з китайським траулером. 7 вересня 2010 р. кораблі японської берегової охорони затримали китайський рибальський траулер, який вів промисел у японських територіальних водах у районі островів Сенкаку. Капітан траулера навмисно пішов на таран японського прикордонного катера, внаслідок чого весь екіпаж траулера було затримано та депортовано на батьківщину, а капітана заарештовано. Не бажаючи відкривати «скриньку Пандори», японське політичне керівництво незабаром дало команду відпустити китайського капітана без судового розгляду (це рішення було представлене як рішення місцевого органу прокуратури Окінава). Проте багато хто в Японії вважав, що Китай у підсумку здобув моральну перемогу, переконавшись у дієвості прямого тиску на Токіо. Цей інцидент завдав сильний удар по адміністрації правлячої Демократичної партії і чимало сприяв втраті нею влади. У свою чергу, китайська сторона здійснила низку заходів, розцінених у Японії як реваншистські, зокрема, було заарештовано кілька японських бізнесменів, а також ускладнено процедури з експорту рідкісноземельних металів до Японії. Переговори про спільну розробку газових родовищ у Східно-Китайському морі з ініціативи КНР було припинено. Внаслідок цього конфлікту відбулося найсерйозніше охолодження двосторонніх відносин з часу їх встановлення. У Японії стали наростати алармістські настрої щодо китайської загрози для безпеки країни, що посилило позиції тієї частини зовнішньополітичного істеблішменту, що орієнтується на зміцнення військово-стратегічного співробітництва зі США. Новий виток напруженості у зв’язку з питанням про Сенкаку розпочався 15 квітня 2012 р., коли губернатор Токіо Сінтаро Ісіхара заявив, що столичний муніципалітет має намір викупити у приватної особи кілька з островів Сенкаку, які знаходилися на той момент у міста Токіо у довгостроковій оренді. Слід зазначити, що зміна форми власності на острови, як і всі інші операції з ними, нічого не змінюють з погляду суверенітету. Заява столичного губернатора було зроблено багато в чому в руслі логіки передвиборчої боротьби (мер Токіо, відомий своїми націоналістичними поглядами, збирався очолити нову партію та йти на парламентські вибори). Однак реалізація намірів Ісіхари могла, у поданні офіційного Токіо, спровокувати серйозну кризу в японо-китайських відносинах, пов’язану з порушенням тендітного «статус-кво» в питанні щодо Сенкаку. Японський уряд прийняв швидке рішення перехопити ініціативу та викупити острови. Мета угоди полягала в тому, щоб зберегти державний контроль, не допускаючи висадки на острови приватних осіб, і насамперед активістів націоналістичних рухів, що могло б ще більше ускладнити ситуацію у територіальній суперечці. Однак у Китаї рішення японського уряду сприйняли як знак того, що Японія посилює свої територіальні претензії і більше не має наміру дотримуватися принципів політики «узгодженого глухого кута». Придбання островів японським урядом в очах Пекіна означало остаточну відмову Токіо від «джентльменських угод» на островах, що у свою чергу звільняло КНР від будь-яких зобов’язань. Особливо сильно ворожнеча стала розпалюватися після офіційного повідомлення 10 вересня 2012 р. про придбання за 2,05 млрд єн японським урядом у приватних власників трьох з п’яти спірних островів. Китай негайно направив до островів два військові кораблі «для захисту суверенітету», а на вулицях китайських міст почалися масові антияпонські погроми, внаслідок яких було припинено діяльність більшості підприємств, що належать японському капіталу. З різкою заявою про можливі «серйозні наслідки» виступило МЗС Китаю [1].

Одночасно Пекін зробив певні кроки у міжнародно-правовій площині. 13 вересня 2012 р. Китай подав до ООН заявку про розмежування особливої ​​економічної зони за базовими береговими лініями Сенкаку. 16 вересня було заявлено про намір подати заявку до Комісії ООН з метою розмежувати континентальний шельф та домогтись міжнародного визнання того, що острови є природним продовженням китайського континентального шельфу. Проте навіть після деескалації конфлікту та стабілізації двосторонніх відносин наприкінці 2012 р. напруженість навколо Сенкаку тривала. Китайські військові судна регулярно вторгалися в територіальні води в районі островів, нерідкими стали випадки переслідування японських рибальських судів, що ведуть промисел у районі Сенкаку.

У жовтні 2013 р., коли уряд Китаю оголосив про створення «зони повітряної оборони» над широкими акваторіями Східно-Китайського моря, включаючи район Сенкаку/Дяоюйдао, Пекін зажадав, щоб всі авіакомпанії, що пролітають над островами заздалегідь надавали плани польоту китайській стороні. У відповідь японські авіакомпанії JAL та ANA заявили про відмови підпорядковуватися розпорядженням китайської сторони. 26 листопада 2013 р. до цієї зони без попереднього повідомлення демонстративно увійшли два стратегічні бомбардувальники США. У гру активно включився Сеул, який заявив свої претензії на частину акваторії. Територіальна суперечка вже спровокувала безпрецедентну для цього регіону гонку озброєнь. Майже всі програми військового розвитку Японії, починаючи з початку 2010-х років, були переорієнтовані на сценарій збройного конфлікту через Сенкаку. У «Білій книзі з оборони» за 2013 р. особливий наголос було зроблено на захист «віддалених островів», і велике місце у виданні посіли питання якісного переозброєння Сил самооборони, їх сучасними засобами розвідки, спостереження та раннього оповіщення [8].

Японські Сили самооборони розпочали налагодження оперативної співпраці з американськими союзниками для вирішення бойових завдань, пов’язаних із обороною «віддалених островів». Наприклад, саме з цією метою у червні 2013 р. у Каліфорнії було проведено спільні навчання за участю сухопутних, військово-морських та військово-повітряних Сил самооборони — рідкісний випадок, коли у подібних навчаннях брали участь усі види японських військ. Примітно, що Китай закликав сторони призупинити маневри на період проведення китайсько-американського саміту, що відбувався саме в ті дні в Каліфорнії, але цей заклик залишився без відповіді. Додаткові кошти були спрямовані на захист морських та повітряних рубежів країни, і насамперед на південно-західному напрямку, де знаходиться морський кордон Японії з Китаєм. У 2013 р. на 40% більше коштів, ніж у попередньому році, було виділено на зміцнення технічного потенціалу повітряного та морського патрулювання. Плани уряду передбачали придбання нових літаків, здійснення капітального ремонту понад півтора десятка підводних човнів з метою продовження їх терміну служби, впровадження у війська сучасних засобів раннього виявлення, і т.д. Наприкінці червня 2013 р. Міністерство оборони Японії почало розглядати питання щодо розробки власних балістичних ракет середнього радіусу дії (дальністю 400–500 км), мотивуючи це необхідністю захисту островів Сенкаку від китайського військового вторгнення. Новий фактор ризику – активне використання сторонами безпілотників для контролю повітряного простору над спірними територіями, що створює додатковий ризик неспровокованого зіткнення в результаті збою техніки [8].

Можливі відповіді на виклики, що стоять перед країною у зв’язку з загостренням проблеми Сенкаку, розглядаються Японією за трьома напрямками:

1. зміцнення військово-політичного союзу зі США
2. врегулювання конфлікту в рамках двосторонніх відносин
3. диверсифікація політики у сфері безпеки.

Найбільший інтерес з точки зору першого із зазначених напрямів – опори на Договір безпеки – викликає у Токіо позиція Сполучених Штатів з питання Сенкаку. Японію хвилює питання, чи США захищатимуть Японію всією потужністю свого ядерного стримування у разі спроб КНР вирішити проблему військовим шляхом.

Щодо позиції США відносно островів, після передачі островів Японії 1972 р. США неодноразово заявляли про «відсутність будь-якої позиції» щодо проблеми Сенкаку/Дяоюйдао. Проте події вересня 2010 р. змусили американців змінити свій підхід, і вже наприкінці жовтня 2010 р. держсекретар США Х. Клінтон заявила, що острови «перебувають у сфері дії японсько-американського Договору безпеки». У ході консультацій, що відбулися під час візиту прем’єр-міністра Японії С. Абе до Вашингтона у лютому 2013 р., держсекретар США Дж. Керрі знову підтвердив, що острови Сенкаку підпадають під дію договору [9]. Цю саму тезу повторив і президент США Б. Обама під час свого офіційного візиту до Японії у квітні 2014 р. [9].

Інцидент з викупом окремих островів урядом Японії показав, наскільки тендітним є баланс сил у регіоні і наскільки реальною може бути загроза збройного конфлікту, спричинена не лише усвідомленими діями політичного керівництва, а й загальною логікою ескалації конфлікту. На відміну від основної території Японії, напад на яку призведе до жертв не лише серед громадян Японії, а й майже напевно серед американців, захоплення цих територій китайцями не спричиняє безпосередньої загрози американським інтересам.

Висновки: Міжнародно-правові механізми, швидше за все, не можуть бути ефективними для вирішення суперечки, тому що для їх використання потрібна згода обох сторін. До того ж, оскільки Японія не визнає проблеми Сенкаку/Дяоюйдао, можливість вирішення цього питання через Міжнародний суд ООН виявляється фактично рівною нулю. Досить обмеженим можна назвати і потенціал дипломатичного вирішення цієї проблеми, хоча зусилля у цьому напрямі мають певну перспективу. Головна перешкода полягає в тому, що будь-які домовленості в публічному форматі припускають прояв обома сторонами гнучкості і готовності до взаємних поступок, що практично неможливе щодо даного територіального питання: на кону занадто великі ставки, пов’язані з міркуваннями престижу та національної гідності. Для Японії офіційне визнання проблеми Сенкаку означало б прояв слабкості та «втрату обличчя» в очах усіх її сусідів, особливо тих, з ким вона, крім Китаю, має територіальні суперечки — Росію та Південну Корею. Для Китаю ж поступитись — значить, послабити свої позиції в інших територіальних суперечках. На цьому тлі більш реалістичним виглядає сценарій «збереження статус-кво» — повернення до колишнього становища, за якого територіальна проблема має латентний характер, а форми її прояву перебувають під взаємним узгодженим контролем урядів двох країн. Очевидно, надалі для КНР патрулювання навколо островів Сенкаку та інші форми демонстрації своїх претензій стануть рутинною практикою. Особливу роль в цій ситуації грають міркування державного престижу, які часто перешкоджають пошуку взаємоприйнятних рішень там, де такі рішення можливі. Лідери обох країн, стурбовані тим, щоб не «втратити обличчя», побоюються, що будь-яка поступка або навіть відхід від колишньої жорсткої позиції будуть сприйняті як вияв слабкості, причому не тільки й не так в очах залученого в конфлікт партнера, як в очах третіх країн. В результаті територіальне питання зберігає свій конфронтаційний потенціал, перетворюється на постійне джерело конфлікту на довгу перспективу. Адже на кону стоять не стільки самі території, що становлять у багатьох випадках лише скелі посеред океану, скільки колосальні економічні багатства — морепродукти, вуглеводні, різні рудні ресурси тощо. Конфронтаційна складова суперечки навколо островів Сенкаку/Дяоюйдао не дозволяє її учасникам здійснювати проекти економічного освоєння ресурсів. Конфлікт навколо островів Сенкаку/Дяоюйдао вимагатиме, безумовно, особливої ​​уваги й надалі. Це пов’язано і з величезним значенням японо-китайських зв’язків у регіональній системі міжнародних відносин, і з гігантським деструктивним потенціалом, що таїть у собі цей конфлікт для регіональної стабільності. Ясно, що ця суперечка не має перспектив вирішення в найближчому майбутньому, оскільки жодна зі сторін, швидше за все, не пом’якшить свою позицію. Питання полягає в тому, щоб налагодити на двосторонньому рівні механізми, які запобігатимуть ескалації напруженості у стадію збройного конфлікту. Зрозуміло, що ці механізми поки що недосконалі. Їх тільки належить створити, причому не тільки на двосторонньому, але й на багатосторонньому рівні. Нові правила взаємодії щодо спірних островів можуть включати пункти, згідно з якими до спірних вод не допускатимуться будь-які бойові одиниці регулярних збройних сил, що могло б зменшити напруженість та запобігти ескалації конфлікту.

Список використаних джерел та літератури:

1. Auslin M. Japan awakens. Foreign policy. 2012. URL: http://www.foreignpolicy.com/articles/2012/05/02/japan_awakens (дата звернення: 01.08.2022).
2. Drifte R. The Future of the Japanese–Chinese Relationship: The Case for a Grand Political Bargain. Asia-Pacific Review. 2009. Т. 16, № 2. С. 55–74. URL: https://doi.org/10.1080/13439000903371668 (дата звернення: 01.08.2022).
3. Iokibe M. The diplomatic history of postwar Japan. Routledge, 2013. URL: https://doi.org/10.4324/9780203870969 (дата звернення: 01.08.2022).
4. Moore G. J. History, Nationalism and Face in Sino-Japanese Relations. Journal of Chinese Political Science. 2010. Т. 15, № 3. С. 283–306. URL: https://doi.org/10.1007/s11366-010-9113-3 (дата звернення: 01.08.2022).
5. Pan J. Toward a new framework for peaceful settlement of China’s territorial and boundary disputes. Leiden : Martinus Nijhoff Publishers, 2009.
6. Soeya Y., Tadokoro M., Welch D. A. Japan as a ‘normal country’?: A nation in search of its place in the world. Toronto : University of Toronto Press, 2011. 211 с.
7. SU S. W. The Territorial Dispute over the Tiaoyu/Senkaku Islands: An Update. Ocean Development & International Law. 2005. Т. 36, № 1. С. 45–61. URL: https://doi.org/10.1080/00908320590904948 (дата звернення: 01.08.2022).
8. Takahashi T. Japan’s 2013 defense white paper stirs tensions with China | East Asia Forum. East Asia Forum. URL: http://www.eastasiaforum.org/2013/07/31/japans-2013-defence-white-paper-stirs-tensions-with-china/ (дата звернення: 01.08.2022).
9. Togo K. Japan-China-US Relations and the Senkaku/Diaoyu Islands Dispute: Perspectives from International Relations Theory. Asian Perspective. 2014. Т. 38, № 2. С. 241–261. URL: https://doi.org/10.1353/apr.2014.0010 (дата звернення: 01.08.2022).
10. Острова Дяоюйдао – территория Китая, этому есть железные аргументы. Embassy of the PRC in the Republic of Azerbaijan. URL: https://www.mfa.gov.cn/ce/ceaz//rus/xwdt/t981542.htm (дата звернення: 01.08.2022).

У статті розглянуто основні ідеї, що лягли в основу доктрини «китайська мрія». Виявлено подібні та відмінні риси в політиці Мао Цзедуна, Ден Сяопіна, Ху Цзіньтао та Сі Цзіньпіна. Простежено вплив конфуціанства, ідей Сунь Ятзена, а також роль марксизму в доктрині «китайська мрія». Описано передумови формування чинного політичного курсу Китаю. Встановлено, що доктрина «китайська мрія» поєднує в собі риси доктрин попередніх правителів КНР.

Ключові слова: китайська мрія, доктрина, Комуністична партія Китаю, марксизм, політика відкритості, конфуціанство.

Mykytiuk T.S.

IDEOLOGICAL ORIGINS OF THE CHINESE DREAM

Annotation

In this article the main ideas on which the Chinese Dream doctrine is based are analyzed. The differences between the policy of Mao Zedong, Den Xiaoping, Hu Jintao and Xi Jinping are specified. The impact of Confucianism and the ideas of Sun Yat-sen, as well the role of Marxism in the Chinese Dream doctrine are traced. The preconditions for the establishment of the current policy line are described. It is concluded that the Chinese Dream doctrine combines the features of doctrines of the previous leaders of PRC.

Key words: Chinese Dream, doctrine, Chinese Communist Party, Marxism, openness policy, Confucianism.

Внаслідок зміцнення позицій Китаю на міжнародній арені посилюється увага до його зовнішньополітичної риторики. Дедалі актуальнішим стає питання, як ця держава використовуватиме свої значні економічні, політичні, військові, технологічні можливості, і якою бачить свою роль у світі в рамках доктрини «китайська мрія». Однак повноцінне розуміння будь-якої політичної концепції неможливе без вивчення її ідеологічної основи і соціо-політичних умов, що спричинилися до її виникнення. Метою цієї статті є дослідити, як формувалася доктрина «китайська мрія», і які ідеї в ній закладені.

З часу проголошення КНР 1 жовтня 1949 року її зовнішньополітичний курс неодноразово зазнавав змін. До кінця 1950-х років Китай був союзником СРСР, але згодом почав відмежовуватися від протистояння СРСР і США і дистанціюватися від спільної позиції країн соцтабору. Він заявляв про експансіонізм та гегемонізм «країн першого світу» і проголошував своїм головним партнером «країни третього світу» [1]. Такий підхід отримав назву «концепції трьох світів».

Після смерті Мао Цзедуна в 1976 році продовжували лунати тези про «стан на межі війни», і в новій конституції 1978 року містилися згадки про «міжнародний єдиний фронт проти гегемонізму наддержав». Але в цей час Ден Сяопін започаткував політику реформ і відкритості, яка передбачала, зокрема, широку економічну, політичну і культурну інтеграцію із зовнішнім світом. Така зміна курсу була зумовлена потребою модернізувати економіку та надолужити відставання від розвинутих держав. Ден Сяопін ввів поняття «соціалізм з китайською специфікою», який допускав сумісність соціалізму і ринкової економіки.

Ху Цзіньтао продовжував політику відкритості і наголошував на важливості публічної демократії. Зусилля зовнішньополітичного відомства в цей період були спрямовані на спростування тез про «китайську загрозу» і просування образу миролюбного Китаю. У цей період відбулося підвищення інтересу до конфуціанської спадщини.  Ху Цзіньтао заснував у 2004 році Інститут Конфуція – систему науково-освітніх закладів, які сприяють популяризації китайської мови та культури. Для Ху Цзіньтао Інститут Конфуція був основним інструментом «м’якої сили», покликаним сформувати довіру до Китаю в молодих поколінь.

Під час правління Сі Цзіньпіна цей механізм активно розвивається і використовується у публічній політиці. Так, станом на 2016 рік існувало 512 Інститутів Конфуція і 1703 класів Конфуція у 140 країнах світу [6]. Головним їхнім завданням є навчання китайської мови, але в цих закладах також багато уваги приділяється китайській історії та культурі. Це цілком відповідає заклику «розповідати хорошу історію про Китай», зробленим Сі Цзіньпінем у 2013 році.

Втім, з приходом до влади теперішній очільник Китаю Сі Цзіньпін запропонував власну зовнішньополітичну концепцію під назвою «китайська мрія». Обставини, за яких це відбулося, доволі символічні. Він представив цю концепцію 29 листопада 2012 року під час виступу на виставці «Дорога відродження» в Національному музеї Китаю. Це одна з постійних експозицій музею, яка демонструє історичний шлях Китаю від Першої опіумної війни до сьогодення, з особливим акцентом на “столітті національного приниження» [2]. На думку дослідників, саме ідея національного приниження і подальшого відродження лежить в основі «китайської мрії». Вона символізує повернення держави до попередньої величі.

Сі Цзіньпін – не перший керівник КНР, який говорить про велич Китаю. Ще Мао Цзедун прогнозував, що Китай з часом робитиме значний внесок у розвиток людства. Ден Сяопін теж наголошував, що Китай наблизиться до розвинених країн і матиме іншу вагу та вплив. Але при цьому вони не використовували історичні паралелі і не згадували про національне приниження. Мао Цзедун засуджував «імперіалізм і ревізіонізм» та протиставляв минулому соціалістичне майбутнє, а Ден Сяопін зосереджувався на модернізації всіх сфер життя. Сі Цзіньпін не лише впровадив ідеї «національного відродження», а й посилив вплив конфуціанства, з яким боровся Мао Цзедун під час комуністичної революції.

Продовжуючи курс Ден Сяопіна на відкритість і модернізацію, Сі Цзіньпін поєднує їх із традиційними китайськими уявленнями про державне управління. Як зазначає Кіктенко В.О.: «китайська традиційна діалектика базувалася не на боротьбі протилежностей, а на концепції 和 (hé, єдність у різноманітті) і 中庸 (zhōngyōng, вчення про серединність): дотримання необхідної помірності і неприйняття двох крайнощів – надлишку та нестачі; засудження всякої крайності і прагнення до повноцінного й осмисленого життя; примирення протиборчих сторін, утвердження принципу толерантності; вироблення усереднених норм і цінностей, прийнятних для широких верств населення, зняття напруженості опозиційних орієнтацій; більш складне розуміння суспільного прогресу і поетапне досягнення поставлених цілей (не навпростець, а в обхід)» [2].

Найбільшою цінністю в конфуціанстві є духовність суспільства [3]. Вона, на думку Конфуція, виражається у виконанні свого обов’язку, «дотриманні правил», покірності з боку підлеглих і турботі з боку керівників, готовності поступитися власними інтересами заради загального блага. Конфуцій вважав сім’ю основою суспільства і переносив моделі відносин у сім’ї на суспільство та державу, тобто підлеглий повинен підпорядковуватись владоможцю так само, як син – батькові, а владоможець повинен піклуватися про своїх підлеглих.

Згідно з конфуціанством, кожна людина повинна знати своє місце у суспільному житті відповідно до порядку, встановленого Небом: «Цар повинен бути царем, підданий – підданим, батько – батьком, а син — сином» [4]. Завдання правителя – демонструвати приклад своїми діями, і тоді народ підкорятиметься йому без примусу. Згідно з традиційною китайською філософією, відчуття обов’язку – ефективніший метод побудови гармонійного суспільства, ніж формальне законодавство, а духовна складова є важливішою, ніж матеріальна.

У сучасному Китаї здійснюється спроба контролювати дотримання правил населенням за допомогою «соціального кредитного рейтингу». Громадяни отримують бали за суспільнокорисні вчинки і втрачають їх за такі проступки, як порушення правил дорожнього руху, користування громадським транспортом без квитка, заборгованості за комунальні послуги, часту зміну місця роботи та участь у протестах. Соціальний рейтинг громадянина впливає на його можливість обирати навчальний заклад, влаштуватися на певну посаду і навіть користуватися транспортними засобами [5]. Всього було впроваджено 40 пілотних проектів, а в 2020 році планувалося стандартизувати систему оцінювання рейтингу громадян і розширити її на національний рівень. Проте наразі невідомо, на якому етапі вона перебуває.

Як правило, китайські філософи ідеалізували давнє архаїчне суспільство і змальовували утопічні картини розвитку держави на основі незмінних правил. Одним із перших мислителів, який зосередився не на минулому, а на майбутньому, і запропонував чіткий проект побудови нового Китаю, був «батько нації», теоретик китайського націоналізму, засновник Китайської Республіки  Сунь Ятзен. Він висловив своє бачення так: «Моя ідея полягає в бажанні використовувати іноземний капіталізм для створення соціалізму в Китаї, так, щоб, гармонійно поєднуючи ці дві економічні сили, які рухають людство вперед, змусити їх діяти разом і тим самим прискорити розвиток майбутньої світової цивілізації» [7, 321]. Вочевидь, ця ідея узгоджується з сучасною політикою відкритості Китаю.

Організація, заснована Сунь Ятзеном у 1894 році, отримала назву «Союз відродження Китаю». Таким чином цей політик ввів у китайський політичний дискурс поняття «відродження». У його розумінні відродження Китаю полягало у звільненні від манчжурскої династії та проголошенні республіки. Цієї мети було досягнуто в 1912 році, відтак Сун Ятзен став ідеологом та організатором політичної партії «Гоміндан» («націоналістична партія»). Програма Сунь Ятзена ґрунтувалася на трьох принципах: націоналізм, демократія та процвітання.

Стосовно концепту «мрії» сходознавець Олексій Коваль зазначає, що він набув поширення в китайській політиці ще до приходу до влади Сі Цзіньпіна. Так, Пекінська олімпіада 2008 року проходила під гаслом «Один світ – одна мрія». У 2010 році вийшла книга колишнього військового офіцера, професора Національного університету оборони в Пекіні, Лю Мінфу «Китайська мрія: мислення категоріями великої держави і стратегічне позиціонування у постамериканську добу». Автор виділяв три складові нової стратегії: багата та міцна держава, національне відродження і народне щастя [8].

Як бачимо, в основі «китайської мрії» лежить побудова гармонійного середньозаможного суспільства, яке шанує свої традиції і переймає найкращі досягнення людства. При цьому марксизм залишається головною ідеологією, а Комуністична партія Китаю зберігає свої панівні позиції. Плюралізм думок не допускається, а суспільні норми визначаються партійним керівництвом. Західні оглядачі відзначають консолідацію влади в руках Сі Цзіньпіна та намагання контролювати усі сфери суспільного життя, включно з інформаційними технологіями. Проголошується, що лише КПК може забезпечити стабільний розвиток суспільства, дотримання порядку і збереження культурних традицій, зміцнення впливу Китаю у світі.

З одного боку, «китайська мрія» – це історія успіху. Китай пройшов через «століття приниження», подолав економічні негаразди, створив одну з найбільших і найдинамічніших економік світу і претендує на те, щоб впливати на світові процеси на рівні зі США. З іншого боку – це реакція на виклики, спроба мобілізувати суспільство та об’єднати його довкола спільної мети. У сучасному світі КПК змушена шукати нові способи легітимізації своєї влади. Пастка середнього доходу, швидке старіння населення, економічна нерівність між міським та сільським населенням, відставання західної і північної частин Китаю від решти територій, протести в Гонконзі – все це загрожує стабільності держави.

Однією з загроз, якою не може нехтувати китайська влада, є вестернізація населення. Недаремно назва доктрини «китайська мрія» є прямим протиставленням «американській мрії» з її індивідуалізмом і матеріалізмом. Проте, як заявив Сі Цзіньпін під час візиту до США в 2013 році, китайська мрія є дотичною до інших мрій і може гармонійно співіснувати з ними. Звичайно ж, це стосується лише міжнародних відносин, або взаємодії між країнами всупереч ідеологічним розбіжностям. Всередині держави, заснованої на принципі однопартійності, такий плюралізм неприйнятний.

Як зазначає Майкл Пітерз, китайське суспільство зараз набагато освіченіше і поінформованіше, ніж в період правління Мао Цзедуна. Проте середній клас, який зараз нараховує 400 мільйонів чоловік, з часом прагнутиме не лише нових речей, а й нових розваг та ідей. Тому постає потреба в ідеології, яка об’єднуватиме суспільство навколо спільних завдань, спонукатиме його реалізовувати власні мрії через мрії суспільні, підкреслюватиме важливість національних традицій. За словами Пітерза: «Наратив – це інструмент самотворення, але він також може бути інструментом нав’язування ідеологій та впливу» [9].

Підсумовуючи вищесказане, можна зробити висновок, що китайська мрія є поєднанням марксистських підходів Мао Цзедуна, «політики відкритості» Ден Сяопіна і публічної дипломатії Ху Цзіньтао. Вона ґрунтується на конфуціанській етиці та марксистських ідеалах, але демонструє відкритість прогресу. Доктрина «китайська мрія» покликана консолідувати націю для боротьби з загрозами і найефективнішого використання досягнень попередніх десятиліть. Сі Цзіньпін спирається на минуле у своєму баченні майбутнього і пропонує шлях розвитку, який полягає у відновленні величі Китаю через побудову гармонійного суспільства і активну участь у міжнародній політиці.

Джерела та література

1. Седнєв В.В. Еволюція зовнішньополітичних концепцій КНР: від теорії “трьох світів” до теорії “багатополярного світу”. Східний Світ. К., 2002. №2. С.59–64.
2. Кіктенко В.О. «Китайська мрія» як теорія нового етапу модернізації КНР. Східний світ. 2015. №3. С. 106-114.
3.  Кондратенко Д. Співвідношення особистого та суспільного в конфуціанській етиці. Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. К., 2008. Вип. 40. С. 576-587.
4. Юхименко П. І., Леоненко П.М. Історія економічних учень. К.: Знання-Прес, 2005.– 583 c.
5. https://www.foreignaffairs.com/articles/china/2019-10-01/chinas-neo-maoist-moment
6. Hanban. 2017. “Guanyu kongzi xueyuan ketang” (About the Confucius Institute/Classroom). http://www.hanban.org/confuciousinstitutes/node_10961. htm.
7. Сунь Ятсен. Программа строительства страны. избранные произведения. М.: Наука, 1964. – 576 с.
8. Олексій Коваль. Навздогін за мрією: нова ідеологія відродження та процвітання Китаю. Україна-Китай. Спеціальний випуск. №1(6) 2014. С. 10-13.
9. Michael A. Peters (2017) The Chinese Dream: Xi Jinping thought on Socialism with Chinese characteristics for a new era, Educational Philosophy and Theory. Vol. 49, no. 14, 1299–1304.

Перспективи співробітництва США і Китаю за першої адміністрації Дональда Трампа

У роботі аналізуються актуальні напрямки американсько-китайського співробітництва та перспективи розвитку двосторонніх відносин за першої адміністрації Дональда Трампа. Наводяться приклади порад провідних американських експертів щодо формування майбутнього курсу зовнішньої політики США щодо КНР.

Ключові слова: Сполученні Штати Америки, Китайська Народна Республіка, Південно-Китайське море, протекціонізм, Північна Корея, Тайвань

Prospects of the U.S.-China cooperation during the Donald Trump’s first administration

Current US-China areas of cooperation and bilateral relations development prospective during the Donald Trump’s first administration were analyzed in this paper. Advises of the leading American experts on the future U.S. foreign policy course toward China were presented.

Keywords: the United States of America, People’s Republic of China, the South-China Sea, protectionism, North Korea, Taiwan

За прогнозами до 2030 р. Китай стане першою економікою в світі, при цьому китайські показники міжнародної торгівлі товарами у 2016 р. перевищують відповідні показники США [3]. Швидке відновлення Китаю після економічної кризи 2008 р. створило враження китайського тріумфу над слабким Заходом, що призвело до більш агресивного позиціонування країни на міжнародній арені та все частіше претендування на звання нової наддержави. Oбрання Д. Трампа президентом США викликало багато питань і дискусій щодо майбутнього розвитку відносин між двома країнами.

Дослідженням американсько-китайського співробітництва займається багато американських вчених та науково-дослідницьких центрів США. У статті було розглянуто і проаналізовано роботи Сьюзен Шрік [8], голови науково-дослідницького центру «Китай у 21-му столітті» (The 21st Century China Center) та Дженніфер Лінд [6]. Було проаналізовано данні щодо економічного розвитку Китаю, поданні Світовим банком [3], та інформацію щодо військових витрат, передбачених бюджетом КНР [4]. Розглядається інформація про офіційний візит Р. Тіллерсона до Китаю [5], а також зустрічі Сі Дзіньпіна та Д. Трампа [9]. Поряд із цим, у опрацьованих дослідженнях прослідковується аналіз лише певних напрямків співробітництва.

Головне завдання цієї статті – загальний, комплексний аналіз актуальних галузей американсько-китайського співробітництва і висунення припущень щодо можливого розвитку двостороннього співробітництва. На сучасному етапі найбільш актуальними сферами співробітництва, які є наріжним каменем у американсько-китайських відносинах є врегулювання ситуації в Південно-Китайському морі, політика КНР щодо іноземних компаній, що здійснюють діяльність у країні, співробітництво між Китаєм і Північною Кореєю, та відносини з Тайванем.

Мотивуючи бажанням підвищити регіональну безпеку Азії, Китай здійснює розбудову власного морського флоту [4], а також висуває претензії на значні території у Південно-Китайському морі, незважаючи на рішення Міжнародного арбітражного суду у 2016 р. Ще у 2013 р. Філіппіни подали на розгляд суду позов проти Китаю. Пекін не брав участь у слуханнях і піддав сумніву право військово-морського флоту США перебувати у водах регіону [7]. Це привело до погіршення відносин із сусідніми країнами Південно-Східної Азії та створило прецедент коли Китай виступив проти положень міжнародного права, незважаючи на те, що суд виніс вирок про те, що Китай порушив економічні та суверенні права Філіппін, і заклав основи можливого напруження у відносинах із США.

Згідно із основною позицією Китаю Південно-Китайське море розглядається як таке, що завжди належало КНР, і ще на картах 1940 р. позначалося як китайська територія. Посол Китаю у Великобританії Лю Сяомін у одній із своїх промов у 2016 р. заявив: «Невизнання Китаєм рішення трибуналу свідчить про бажання країни зберегти міжнародний порядок, що встановився після завершення війни» [6]. Звідси випливає, що КНР апелює до факту, що Південно-Китайське море завжди було китайською територію, а власне КНР підтримує збереження світового статусу-кво.

Основними ознаками майбутньої політики США, щодо Південно-Китайського моря та регіону є значна військова присутність. Ще за адміністрації Б. Обами у квітні 2016 р. у регіон було направлена Тихоокеанська ударна група SAG (Pacific Surface Action Group), яка складається з 2 міноносців із керованою ракетною зброєю та інших кораблів. Ці дії були частиною плану США перебазування 60% американського флоту у Азію до 2020 р. для встановлення рівноваги в регіоні [1]. Нова адміністрація поки що не робила жодних заяв, щодо підтвердження або зміни визначеного раніше курсу.

Сьюзен Шрік, один із провідних світових експертів із американсько-китайських відносин, підкреслила, що новій адміністрації необхідно застосовувати усі можливі дипломатичні засоби, та критикувати всі країни регіону, а не лише Китай за будівництво військових баз у Південно-Китайському морі. США варто звернути увагу на те, що не лише Китай, а й Бруней, Малайзія, Філіппіни, Тайвань і В’єтнам будують бази на островах, які вони контролюють. Поряд із цим, варто не лише критикувати КНР, а й підтримувати у намаганнях налагодити відносини із кранами АСЕАН у інших галузях, як-от регулювання використання рибних ресурсів в регіоні [8]. Такого роду політика свідчитиме про розуміння ситуації у Південно-Китайському морі, яка є не лише наслідком дій Китаю, а й інших країн регіону.

Іншим проявом більш агресивної політики КНР щодо США стало посилення протекціонізму, що призвів до дискримінації американського бізнесу. Новою політикою Китаю стало зобов’язання іноземних компаній передати запатентовані права і технології китайським компаніям, як умову для ведення бізнесу в Китаї. Крім того, було введено міри для надання переваг китайським компаніям у порівнянні із іноземними. КНР запровадило нове законодавство, яке забороняє особам і організаціям, які можуть нести в собі загрозу правлінню КПК, вести бізнес в країні [8]. Це призвело до того, що благодійні фонди, громадські неприбуткові організації, науково-дослідницькі центри мають отримати дозвіл на ведення своєї діяльності і надати право вести моніторинг власної діяльності.

Під час передвиборчої кампанії Трампом було запропоновано введення всеохоплюючих штрафних тарифів у відповідь. Поряд із цим існує позиція, що такого роду політика призведе лише до погіршення відносин між країнами та агресивнішої політики Китаю. США має попереджувати практику Китаю із прийняття рішень, які можуть нанести пряму шкоду інтересам США. На приклад, однією із запропонованих варіантів вирішення цього питання є запровадження США спеціальних законів, ввівши санкції на окремі галузі, що могло б зупинити дискримінаційну політику проти США [6]. Отже, більш агресивна політика щодо Китаю швидше прискорюватиме антагонізм між сторонами, а не сприятиме вирішення проблеми.

Розвиток співробітництва між КНР і КНДР є іншим проблемним питанням у американсько-китайських відносинах. Через Китай здійснюється 85% торгівельного обігу КНДР. Крім того, Китай не виступає із різким запереченням проти ядерної програми Північної Кореї. США має підкреслити власну позицію, що у випадку підтримки розбудови Північною Корею ядерної програми, американсько-китайські відносини перебуватимуть під загрозою. Широко поширеною є думка про те, що США варто попередити Китай, що якщо країна і далі сприятиме розвитку компаній КНДР і не санкції на експортування вугілля і заліза із КНДР будуть накладені, то США у відповідь можуть ввести санкції на китайські банки і фірми, які співпрацюють із Північною Кореєю. Крім того, США має запевнити, що американські війська не підійдуть до кордонів Китаю, а у випадку якщо країна припинить підтримку КНДР, США призупинять військову політику в регіоні і введення протиракетної системи ТЕД (Terminal High Altitude Area Defense) в Північній Кореї [8]. Позиція США щодо відносин КНДР і КНР має визначити майбутні відносини між сусідніми країнами, а також безпеку у Східній Азії.

17-19 березня 2017 р. відбувався офіційний дводенний візит Р. Тіллерсона у Китай. Пекін став третьою зупинкою під час першої офіційної поїзди Р. Тіллерсона на посаді Держсекретаря Азією. У ході зустрічі обговорювалося питання Північної Кореї. США заявили, що усі попередні методи вичерпані і сторони дійшли до межі, коли потрібно приймати рішення про подальший розвиток подій [5]. Напередодні візиту Р. Тіллерсона, Д. Трамп у інтерв’ю для Файненшл Таймс заявив: «Китай має значний вплив на Північну Корею. Саме тому Китаю необхідно вирішити допомагатиме він нам із Північною Кореєю чи ні… Якщо Китай не планує вирішувати питання Північної Кореї, це зробимо ми» [2]. Така реакція демонструє, що Державний департамент навряд чи продовжуватиме вести попередню рутину риторику, особливо після провокацій і запусків ракет зі сторони КНДР у березні-квітні 2017 р.

У ході зустрічі Сі запевнив Тіллерсона, що США і Китай об’єднує набагато більше спільних інтересів аніж суперечок. Було наголошено, що країнам варто налагодити тіснішу комунікацію та координацію щодо «регіональної гарячої точки». Після зустрічі сторони оголосили, що їм разом варто співпрацювати для вирішення корейського питання. Крім того, було порушено питання можливих фінансових санкцій проти китайських компаній та банків, які ведуть бізнес із Північною Кореєю. Р. Тіллерсон повідомив про формування нового підходу до розуміння північнокорейської проблеми, і заявив, що політика, яку вела США протягом останніх 20 років для стримування ядерної програми в КНДР зазнала поразки [5]. Це свідчить про можливе переформатування підходу до вирішення питання Північної Кореї в найближчій перспективі.

Зі свого боку китайська сторона заявила, що Вашингтон і Сеул намагаються перекласти усю ношу вирішення північнокорейського ядерного питання на Китай. Розвиток ядерної програми є наслідком конфронтації між США і КНДР, і тому у Китаю відсутні будь-які зобов’язання для того, щоб брати усю відповідальність на себе. Крім того, Китай підкреслив, що сторонам варто повернутися до переговорів як основного методу для вирішення проблеми [5]. Така позиція КНР свідчить, що у випадку спільного вирішення північнокорейської проблеми обом сторонам потрібно буде врахувати взаємні аргументи для успішного вирішення питання.

Найбільш резонансною стала позиція нового президента США щодо відносин із Тайванем. У ході своєї передвиборчої кампанії Д. Трамп підняв питання про можливість перегляду політики США щодо «одного Китаю», згідно якою уряд США визнає лише офіційних уряд КНР в Пекіні, але розвиває відносини із Тайванем. Пізніше, 3 грудня 2016 р., Д. Трамп став першим обраним президентом, який здійснив офіційну телефонну розмову із Цай Інвень, президентом Тайваню, після розірвання відносин між США і Тайванем у 1979 р. [7]. Ці дії свідчать про можливість порушення домовленостей, які існували між країнами майже 40 років.

Японський журналіст Хіроюкі Акіта у 2014 р. під час промови у Фонді миру Сасакава зазначив: «Країни бувають трьох кольорів: блакитного, червоного і сірого. Китай намагається перетворити сірі країни в червоні, США і Японія – в блакитні» [6]. Це твердження демонструє прагнення країн не підтримувати існуючий статус-кво, а швидше повернення мислення категоріями «сфер впливу» як це було під час Холодної війни. Ціллю ж США було замінити 2 сфери впливу на єдину ліберальну на чолі із США. Д. Трамп у своїх поглядах, здається, мало зацікавлений у поширенні ліберальних цінностей світом, а швидше буде прагнути розбудовувати двосторонні відносини, внутрішньо стабілізувати країну і зміцнювати позицій США. Якщо Д. Трамп здійснюватиме радикальну політику щодо півострову це може призвести до застосування прямих військових дій проти Тайваню з боку КНР та накладення економічних штрафних санкцій на Тайвань [8]. Як наслідок, це може суттєво погіршити не лише китайсько-американські відносини, а й перешкоджати співпраці двох країн у боротьбі із глобальними проблемами людства: зміною клімату, епідеміями та ядерним роззброєнням.

США у своїй майбутній політиці варто припинити поширювати антагоністичні настрої та взаємне протистояння. Одним із кроків для налагодження постійної комунікації між Сі і Трампом могло б стати запровадження посад повірених старших радників та призначення спеціальних представників на високому рівні для спільної роботи щодо важливих питань, як-от ситуації у Південно-Китайському морі, відносини із Тайванем і ядерної загрози зі сторони КНДР [8]. Такі кроки сприятимуть налагодження більш ефективної комунікації між країнами.

Перша зустріч між Сі Дзіньпіном і Д. Трампом відбулася 6-7 квітня 2017 р. у Мар-а-Лаго, Флорида. Вона стала першим кроком для визначення чітких орієнтирів майбутнього двостороннього співробітництва. На даному етапі спостерігається відхід Д. Трампа від передвиборчої риторики, коли Китай було названо валютним маніпулятором, а питання накладання жорстких тарифів на китайський імпорт чи перегляд політики «одного Китаю» було відкладено [5]. Згідно даних китайського інформаційного агентства «Сіньхуа», у ході зустрічі сторонами було домовлено про офіційний візит Д. Трампа до Китаю у 2017 р. [9]. У ході майбутньої зустрічі вирішуватимуться питання щодо двостороннього співробітництва між країнами.

Отже, все більш стає очевидно, що баланс сил, який існував протягом довгого періоду часу після розпаду СРСР, починає змінюватися. Новій адміністрації Д. Трампа необхідно знайти стратегію для захисту національних інтересів США, так і надати можливість Китаю розвиватися власним шляхом. Як зазначає Сьюзен Шрік, Вашингтон не має відходити від принципі, які запровадив ще Річард Ніксон: уникати торгівельної війни, гонки озброєнь та військових зіткнень [8]. США варто шукати шляхи для стримування Пекіну від порушення норм міжнародного права, а також сприймати Китай як відповідального і рівноправного актора міжнародних відносин, який поважає інтереси інших країн, робить свій вклад у розвиток загальних цінностей, дотримується норм міжнародного права у сучасній міжнародній системі. Крім того, врахування інтересів і позицій обох сторін буде важливою складовою із врегулювання загостреної ситуації із Північною Кореєю, а також для вирішення питань економічного співробітництва, ситуації у Південно-Китайському морі та відносинах із Тайванем. Нова політика США щодо Китаю в багатьох аспектах визначить майбутню ситуацію в регіоні та розвиток міжнародних відносин у майбутньому.

Джерела та література

1. Ali, Brunnstrom D. U.S. Third Fleet expands East Asia role as tensions rise with China. I. Ali, D.Brunnstrom [Electronic resource] // Reurters. – 15 June 2016. – Mode of access: http://www.reuters.com/article/us-southchinasea-usa-china-idUSKCN0Z02UN. – Title from the screen
2. Barber Sevastopulo D., and Tett G. Donald Trump warns China the US is ready to tackle North Korea [Electronic resource] // The Financial Times. – 2 April 2017. – Mode of access: https://www.ft.com/content/4d9f65d6-17bd-11e7-9c35-0dd2cb31823a. – Title from the screen.
3. China [Electronic resource]. – The World Bank. – 2016. Mode of access: http://data.worldbank.org/country/china. – Title from the screen.
4. China’s Defense Budget [Electronic resource] – 2017. – Mode of access: http://www.globalsecurity.org/military/world/china/budget.htm. – Title from the screen.
5. Jiang S., Hunt K. China’s Xi, Tillerson urge cooperation as North Korea tests rocket engine [Electronic resource] // CNN – 20 March 2017. – Mode of access: http://edition.cnn.com/2017/03/19/politics/china-rex-tillerson-xi-jinping/index.html. – Title from the screen.
6. Lind J. Asia’s other Revisionist Power Why U.S. Grand Strategy Unnerves China [Text] Lind // Foreign affairs. – March-April 2017 – Volume 96. – No 2. – pp. 74-83
7. Perlez J. Trump, Changing Course on Taiwan, Gives China an Upper Hand [Text] J. Perlez // The New York Times. – 10 February 2017. – Mode of access: https://www.nytimes.com/2017/02/10/world/asia/trump-one-china-taiwan.html?_r=0. – Title from the screen.
8. Shrik S. Trump and China. Getting to Yes With Beijing / S. Shrik // Foreign affairs. – March-April 2017 – Volume 96. – No 2. – pp. 20-28
9. Tian Xi says ready to boost China-U.S. ties from new starting point with Trump[Electronic resource] // Xinhua – 04 April 2017. – Mode of access: http://news.xinhuanet.com/english/2017-04/07/c_136190556.htm. – Title from the screen.

ІНІЦІАТИВИ США ТА КИТАЮ У ГАЛУЗІ АЛЬТЕРНАТИВНОЇ ЕНЕРГЕТИКИ

Анотація: Стаття присвячена характеристиці ініціатив між США та Китаєм у галузі альтернативної енергетики. Автор розглядає ключові ініціативи 2009 р. між США та Китаєм, аналізує їхню ефективність і дієвість.

Ключові слова: США, Китай, ініціативи, альтернативна енергетика.

Dekaliuk L.Y

US CHINA INITIATIVES IN CLEAN ENERGY

Annotations: The article is devoted to the characterization of initiatives between the US and China in the field of alternative energy. The author examines the key initiatives in 2009 between the US and China, analyze their effectiveness and efficiency.

Key words: US, China, initiatives, clean energy.

Декалюк Л. Ю.

ИНИЦИАТИВЫ США И КИТАЯ В ОБЛАСТИ АЛЬТЕРНАТИВНОЙ ЭНЕРГЕТИКИ

Аннотация: Статья посвящена характеристике инициатив между США и Китаем в области альтернативной энергетики. Автор рассматривает ключевые инициативы 2009 г. между США и Китаем, анализирует их эффективность и действенность.

Ключевые слова: США, Китай, инициативы, альтернативная энергетика.

На сучасному етапі питання зміни клімату, забрудненню довкілля, а також збільшення шкідливих парникових викидів, стають все більш актуальними, саме тому зростає роль використання альтернативних джерел енергії. США та Китай є провідними економіками світу і тим самим дуже залежними від «традиційних джерел енергії», тому співпраця у галузі альтернативної енергетики є однією з пріоритетних на сьогодні. Інтенсивна взаємодія США та Китаю у цій галузі допоможе країнам поглибити діалог і розвити співпрацю, а також збільшити відсоток видобутку альтернативної енергетики, і як наслідок покращити екологічне становище.

Дослідженню подібних питань практично не приділяється увага у вітчизняній науці про міжнародні відносини. Значно активніше подібні питання розглядають західні науковці. Цікавою є робота Орвіля Шелла «Дорожня карта співпраці США й Китаю у енергетичній безпеці та зміні клімату». Автор розглядає основні кліматичні та енергетичні проблеми з якими стикаються країни і рекомендує програми взаємодії для США та Китаю у галузі альтернативної енергетики [9]. Ґрунтовною є також робота Сяоляна Яна і Кеті Леблінг під назвою «Науково-дослідний центр США та Китаю з альтернативної енергії працює над технологією уловлювання та зберігання вуглецю»[5]. У цій роботі автори аналізують роботу консорціуму з «Вдосконалення вугільних технологій», а також дають свої рекомендації з покращення співпраці між США та Китаєм у галузі альтернативної енергетики. У роботах згаданих вище науковців в цілому проаналізовано ініціативи, як основу співпраці між США та Китаєм у галузі альтернативної енергетики, однак при цьому вони приділили більшу увагу питанням зовнішньої політики Китаю та США, а не розвитку та ефективності самих ініціатив.

Завданнями цього дослідження є аналіз ефективності семи ініціатив США та Китаю у галузі альтернативної енергетики, які були оголошені 2009 р. президентами США та КНР у Пекіні.

У листопаді 2009 р. президент США Барак Обама й голова КНР Ху Цзіньтао під час зустрічі на вищому рівні у Пекіні оголосили сім ініціатив із використання альтернативної енергії США та Китаю: Науково-дослідний центр США та Китаю з альтернативної енергії, Ініціатива з використання електромобілів, План дій з енергоефективності США та Китаю, Партнерство у галузі відновлюваних джерел енергії, Ініціатива з використання ресурсів сланцевого газу, «Вугілля XXI століття» і Програма енергетичної співпраці (ПЕС) [4].

Для того, щоб прискорити розробку та впровадження передових альтернативних енергетичних технологій було створено Науково-дослідний центр США та Китаю з альтернативної енергії. Команди вчених та інженерів з обох країн проводять спільні дослідження для досягнення прогресу технологій альтернативної енергетики [1].

У січні 2011 р. лідери країн США та Китаю склали робочий план на 5 років. За ці роки науково-дослідний центр встановив успішне двостороннє співробітництво у галузі альтернативної енергетики [1]. Внаслідок реалізації цієї ініціативи було створено три консорціуми: «Вдосконалення вугільних технологій», «Вдосконалення будівель задля їхньої енергоефективності», а також «Використання екологічно чистих транспортних засобів» [1]. Завдяки науково-дослідному центру відбулось поглиблення діалогу між країнами та співпраця між провідними дослідниками США та Китаю.

У листопаді 2014 р. відбулася зустріч між президентом США Бараком Обамою та головою КНР Сі Цзіньпіном у Пекіні, на якій лідери визнали успішну роботу науково-дослідного центру з альтернативної енергетики і домовилися продовжити його діяльність під назвою «Фаза 2» на 2016-2020 рр. У тому самому 2014 р. до існуючих консорціумів також додалися консорціум «Енергетичні технології і водні ресурси» та консорціум «Вантажні автомобілі» [1]. Усі перелічені вище консорціуми мають плани розвитку на «Фазу 2», це означає, що в майбутньому співпраця буде більш тісною і постане питання створення «Фази 3».

З фінансової точки зору співпраця виявилась такою ж успішною, оскільки перші 5 років з початку створення ініціативи бюджет був 150 мільйонів доларів США. Китай та США фінансують ініціативу у рівній кількості. У листопаді 2014 р. між на зустрічі між Бараком Обамою та Сі Цзіньпіном у Пекіні, переконавшись, що виділені кошти пішли на конкретні проекти розвитку альтернативної енергетики, лідери ініціативи збільшили бюджет до 250 мільйонів доларів. В цілому ініціативу можна вважати ефективною, вона досягла поставлених цілей, а також сприяє поглибленню діалогу і співпраці для покращення співпраці між США та Китаєм у галузі використання альтернативних джерел енергії.

США та Китай приєдналися у 2009 р. до ініціативи з використання електромобілів. Ця ініціатива включає в себе спільну розробку стандартів для зарядки й тестування електродвигунів з живленням від акумуляторів і інших пристроїв. У тому ж 2009 р. відбулася зустріч робочої групи ініціативи з використання електромобілів, для поглиблення співпраці та визначення можливостей для спільної роботи [2]. Такі зустрічі проводяться щороку, наступна зустріч відбудеться 2017 року у місті Чжухай, в Китаї.

На сьогодні ринок електромобілів в Китаї активно розвивається, і можна припустити, що в майбутньому ця держава стане світовим виробником електромобілів, і продаватиме їх США. Китай активно переходить на електроавтомобілі, однак через падіння цін на паливо у США використання таких автомобілів значно знизилось. Однак, науковці вважають це тимчасовим явищем, і що ситуація найближчим часом кардинально зміниться у бік використання електромобілів у США [3]. В цілому можна вважати, що співпраця в межах цієї ініціативи буде лише розвиватися і, що вона є ефективною і сприяє прогресу у відносинах між країнами.

У ході зустрічі 2009 р. між президентами США Бараком Обамою й КНР Ху Цзіньтао у Пекіні було оголошено про запуск нового Плану дій з енергоефективності США та Китаю. План включав у себе зміцнення співпраці у сфері економіки, підвищення енергетичної безпеки та боротьба зі зміною клімату завдяки зниженню витрат енергії в обох країнах. Шляхом підвищення енергоефективності промислових підприємств Сполучені Штати й Китай можуть скоротити витрати на екологічно шкідливі джерела енергії, і реінвестувати в альтернативні джерела енергії [6].

Під егідою Плану дій з енергоефективності, США та Китай створили у 2010 р. Форум з енергоефективності у Пекіні [6]. Щороку на форумі обговорюються різні проекти та пропозиції для підвищення енергоефективності. Наприклад, на сьомому форумі у Пекіні в 2016 р. було презентовано 9 нових проектів: Енергетичні технології Trane, Otis и Yantai Dongfang; Trane and China Southern Power Grid Synthesis Energy; Johnson Controls Inc. and China Southern Power Grid Synthesis Energy; Boehmer, Honeywell and Beijing KRSD Heating Investment, та інші. Реалізація цих проектів підвищить енергоефективність промислових об’єктів в Китаї, і знизить викиди парникових газів на 20% [7]. Отже, ініціатива є досить ефективною для двох країн і з кожним роком завдяки форуму вона має можливість розвиватися, і цим самим поглиблювати діалог та співпрацю між США та Китаєм.

Партнерство у галузі відновлюваних джерел енергії між США та Китаєм об’єднує науковців, людей у сфері бізнесу та урядових осіб для співпраці у сфері відновлювальних джерел енергії. Партнерство об’єднує технічні та аналітичні ресурси обох країн для проведення спільної роботи в таких напрямах: розширення участі в міжнародних організаціях й спільну розробку міжнародних стандартів і протоколів тестування для вітрової та сонячної технологій, а також розробка технологій спрямованих на збільшення вироблення вітрової енергії та поліпшення ринкових умов для сонячної енергії [9]. У рамках пакету заходів щодо зміцнення спільних програм, партнерства у галузі відновлюваної енергії, в області альтернативної енергії, США і КНР визнали одне одного як лідерів з використання альтернативної енергетики.

Під керівництвом Департаменту енергетики США і Національною енергетичною адміністрацією КНР та Інституту енергетичних досліджень Національної комісії розвитку і реформ Китаю, спільно розробляються проекти Партнерства у галузі відновлюваних джерел енергії між США та Китаєм.

На сьогодні Партнерство у галузі відновлюваних джерел енергії між США та Китаєм працює над такими проектами: рекомендації по оновленню сітки фотоелектричних батарей (PV), проектування розподіленої генерації і мікросхем, підтримка створення China Variable-Generation Integration Group (CVIG) і співпраця з U.S. Utility Variable Generation Integration Group (UVIG), а також підвищення ефективності роботи сонячних фотоелектричних проектів шляхом збору даних і аналізу розривів, і створення демонстраційного проекту з сонячної енергії.

Завдяки співпраці США та КНР на базі Партнерства у галузі відновлюваних джерел енергії були реалізовані такі проекти: підтримка циклічного тестування PV модуля в 19 випробувальних лабораторіях Китаю, і спільне наукове дослідження, яке моделює вплив сліду (зниження потоків вітру) на роботу вітрових проектів.

У 2010 р. був заснований Департаментом енергетики США і Національною енергетичною адміністрацією КНР, форум з відновлювальних джерел енергії який проводиться кожного року почергово в Китаї та Сполучених Штатах, на якому посадові особи урядів і науковці обговорюють розвиток співпраці з відновлювальних джерел енергії [8].

Можна вважати, що ініціатива є ефективною, хоч вона досі не досягла усіх поставлених перед нею цілей. Також є не менш важливим продовження співпраці на базі форуму, де фахівці з даної галузі обмінюються досвідом і результатами праці, що стимулює діалог не тільки між урядами, а також між науковцями.

Ініціатива з використання ресурсів сланцевого газу покликана використовувати досвід накопичений у Сполучених Штатах для того, щоб оцінити потенціал запасів сланцевого газу в Китаї. У рамках ініціативи Сполучені Штати й Китай провели спільні дослідження. Також ініціатива має стимулювати інвестиції у спільні проекти США і КНР через Американо-китайський форум із нафтової та газової промисловості [9]. Для США виробництво сланцевого газу, значною мірою, сприяло підвищенню енергетичної безпеки. Китай також має потенціал з видобутку сланцевого газу однак, як і раніше перебуває в зростаючій залежності від імпорту викопного палива.

Виробництво сланцевого газу в Китаї перебуває на зовсім ранній стадії, хоча за оцінками Агентства енергетичної інформації США, КНР володіє найбільшими у світі запасами «сланцю» (36 трлн. кубометрів з приблизно 188 трлн. кубів загальних запасів в світі). У 2014 р. національні нафтові компанії Китаю Sinopec і CNPC виявили інтерес до цієї галузі. У тому ж році президент Китаю Сі Цзіньпін завив, що задля покращення екологічного стану потрібно зробити революцію в енергетиці. Після виступу президента економіст з Інформаційного центру Ню Лю, підкреслив, що видобуток сланцевого газу може стати кроком до так званої «революції» [9].

Поряд із цим, дивлячись на те як Китай намагається наростити видобуток сланцевого газу, Росія, своєю чергою пропонує свій газ із родовищ Ямалу, тому Китай намагається виторгувати собі преференції. Китайська газовидобувна галузь потребує реформ і технічного переоснащення, з останнім може допомогти США, яка на сьогодні лідирує у цій сфері [9]. Можна вважати, що ініціатива є неефективною. Китай не проти перейняти досвід США у видобутку сланцю і з кожним роком збільшувати його видобуток, тим самим стати більш незалежним від російського газу.

США та Китай у ініціативі «Вугілля XXI століття» зобов’язалися сприяти співробітництву в області використання чистого вугілля, у тому числі демонстраційних проектів великомасштабного уловлювання та зберігання вуглецю (УЗВ) [10]. Ця технологія дозволяє зменшити викиди парникових газів шляхом запобігання виходу в атмосферу двооксиду вуглецю (СО2) і зберігання його в підземних сховищах. США та Китай поставили собі чітку ціль покращити екологічне становище та припинити зміни клімату до 2020 р. США збираються скоротити викиди парникових газів до 2025 р. на 26%-28% нижче рівня 2005 р. Своєю чергою Китай має плани скоротити викиди парникових газів до 2030 р. на 60%-65% у порівнянні з рівнем 2005 р. [12].

У 2014 р. Китай та США підписали 8 угод про партнерство та співпрацю щодо покращення клімату. Половина з них стосувалася проектів технології уловлювання та зберігання вуглецю (УЗВ). На сьогодні США має 12 проектів, в той час як Китай має 8, хоча жоден китайський проект поки що не працює [5]. Можна сказати, що ініціатива є ефективною, оскільки завдяки ініціативі країни поглиблюють діалог та розвивають співпрацю.

Остання ініціатива, яка була представлена на зустрічі 2009 р. між президентами США та КНР це Програма енергетичної співпраці (ПЕС). Ініціатива ставить перед собою мету – екологічно чистий розвиток енергетичного бізнесу, розширення ринку, іноземні інвестиції, і створення нових робочих місць. За офіційної підтримки урядів США й Китаю, державним і приватним секторами, платформа ПЕС дозволяє компаніям-членам стати частиною промислового консорціуму, який вимагає колективних і скоординованих зусиль для вирішення наявних питань. Місією цього проекту є змінення способу життя США та Китаю шляхом заміни «традиційних джерел енергії» на альтернативні [12].

Протягом декількох років ініціатива ПЕС збільшила своє членство з 24 американських та китайських компаній до понад 50. Також були створені такі робочі групи: Чисте вугілля, Екологічно чистий транспорт і паливо, Децентралізована енергія й Комбіноване охолодження, Енергетика та інвестиції, Енергоефективне будівництво, Підвищення ефективності енергоспоживання в промисловості, Ядерна енергетика, Поновлювані джерела енергії, Сланцевий газ і Активно-адаптивні інтелектуальні мережі [11]. США та Китай на основі ініціативи також працюють над трьома проектами «Eco city», «Сlean air» і «Green power». Робочі групи допомагають втілити в життя ці проекти. Відбуваються щорічні зустрічі, семінари та форуми [11]. Завдяки ініціативі розвивається співробітництво між США та Китаєм, тому вона є ефективною і сприяє діалогу та співробітництву у галузі альтернативної енергетики.

Співпраця в області альтернативної енергії, безперечно, дуже важлива для таких промислових гігантів, як США та Китай. 2009 рік вважається початком співпраці, і ми можемо побачити, що за ці роки діалог між двома країнами не припинявся. Завдяки наявним ініціативам відбувається розширення співпраці, а саме створення нових форумів, проектів, ініціатив та робочих груп, а також науково-дослідницька співпраця у сфері розвитку технологій та обмін науково-технічним потенціалом. Можна вважати, що більшість ініціатив є ефективними, і спрямовані на розвиток співробітництва США та Китаю, хоча деякі з них не використовують свій потенціал у повній мірі. За альтернативною енергією майбутнє всієї планети, адже ресурси не є невичерпними, і тому є доцільним замінити їх на екологічно чисті, а також використовувати відповідні технології для видобутку без шкоди довкіллю.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. CERC Annual Report 2014–2015 And Review of CERC Phase 1[Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.us-china-cerc.org/pdfs/CERC-AR-compliant_FINAL_Aug23_print.pdf
2. Electric Vehicles Initiative (EVI) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.clean energy ministerial.org/Our-Work/Initiatives/Electric-Vehicles
3. China Surpasses U.S. In Electric Car Sales [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://translate.google.com.ua/?hl=uk&authuser=0#en/uk/China%20Surpasses%20U.S.%20In%20Electric%20Car%20Sales
4. S.-China Clean Energy Cooperation [Електронний ресурс] – Режим доступу:http://www.us-chinacerc.org/pdfs/US_China_Clean_Energy_Progress_Report.pdf
5. S.- China Clean Energy Research Center Works on Carbon Capture and Storage [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.wri.org/blog/2016/03/us-china-clean-energy-research-center-works-carbon-capture-and-storage
6. S.-China Energy Efficiency Action Plan[Електронний ресурс] – Режим доступу:https://energy.gov/sites/prod/files/2013/11/f4/US China_Fact_Sheet_Efficiency_Action_Plan.pdf
7. S.-China Energy Efficiency Forum[Електронний ресурс] – Режим доступу:https://china.lbl.gov/us-china-energy-efficiency-forum
8. S.-China Renewable Energy Partnership (USCREP) [Електронний ресурс] – Режим доступу:http://www.chinafaqs.org/files/chinainfo/ChinaFAQs_US_China_Renewable_Energy_Partnership_v2.pdf
9. S.-China Shale Gas Resource Initiative[Електронний ресурс] – Режим доступу:https://energy.gov/sites/prod/files/edg/news/documents/USChina_Fact_Sheet_Shale_GaG.pdf
10. Roadmap for U.S.-China Cooperation on Energy and Climate Change [Електронний ресурс] – http://asiasociety.org/files/pdf/US_China_Roadmap_on_Climate_Change.pdf
11. S.-China Energy Cooperation Program [Електронний ресурс] – Режим доступу:http://www.uschinaecp.org/Downlond/ECP_Report_216x280_EN_713.pdf
12. US and China lead international collaboration on CCS [Електронний ресурс] – Режим доступу:https://www.globalccsinstitute.com/insights/authors/ClarePenrose/2015/05/05/us-and-china-lead-international-collaboration-ccs