Кримінальне провадження – Науковий блоґ

Питання використання електронних доказів у кримінальному процесі

Володимир Володимирович Костюк — Wed, 19 Jun 2024 05:42:43 +0000

У статті досліджено поняття та ознаки електронних доказів, а також питання, пов’язанні із використанням електронних доказів у процесі доказування в кримінальному процесі. Розглянуто можливість законодавчого закріплення поняття «електронних доказів» у кримінальному процесуальному законі України та необхідність таких законодавчих змін.

Ключові слова: електронні докази, цифрова інформація, кримінальне провадження, джерела доказів

Костюк В.В.,

студент 3-го курсу Національного університету

“Острозька академія”

Науковий керівник:

Герасимчук Олег Павлович

к.ю.н, доц., завідувач кафедри кримінально-правових дисциплін імені Василя Попелюшка

ПИТАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ЕЛЕКТРОННИХ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Abstract:

The article examines the concept and features of electronic evidence, as well as the problematic issues related to the use of electronic evidence in the process of proving in criminal proceedings. The possibility of legislative consolidation of the concept of “electronic evidence” in the criminal procedure law of Ukraine and the need for such legislative changes are considered.

Keywords: electronic evidence, digital information, criminal proceedings, sources of evidence.

Постановка проблеми. Розвиток інформаційних технологій, мабуть, вплинув на кожну сферу людської діяльності. Цифрові технології та штучний інтелект сьогодні можна порівняти із промисловою революцією у XVIII-XIX століттях. Юриспруденція також не залишилась в стороні. Можна сміливо стверджувати, що за поєднанням інформаційних технологій і права – майбутнє юридичної професії.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. За словами практикуючих юристів, можливості інформаційних технологій дали змогу знизити бюрократичне навантаження на органи судової влади та значно спростили документообіг загалом у юридичній сфері. Більше того, на мою думку, сучасні цифрові технології сприяють підвищенню обізнаності громадян у своїх матеріальних та процесуальних правах та загалом спрощують їм доступ до правосуддя. Дане питання, дивлячись на масштабну інформаційну революцію, є досить актуальним та значущим.

Тим не менш, як і всі нововведення, цифровізація, разом зі всіма можливостями, вносить у правову сферу, зокрема і в кримінальний процес, й нові проблеми, які потребують вирішення. Наукових досліджень з даної теми у правовій доктрині не так багато. Серед науковців, які досліджували дане питання можна виділити А.-М. Ангеленюк, О. Козицьку, О. Гарасиміва, С. Марка, О. Ряшка, І. Татулич.

Метою статті є дослідження проблемних питання щодо використання електронних доказів у кримінальному процесі, зокрема їх можливе законодавче закріплення.

Завданнями статті є дослідження ролі електронних доказів у кримінальному процесі, з’ясування можливості законодавчого закріплення поняття «електронних доказів» та перспективи таких законодавчих змін.

Виклад основного матеріалу. Поширення інформаційних технологій призвело до виникнення нових видів кримінальних правопорушень у кібернетичному просторі, а також до появи нового виду інформації – цифрової інформації. Так, глобальна цифровізація створила новий порядок, за яким більша частина особистої інформації людини почала зберігатися в електронному вигляді на цифрових носіях інформації.

Окрім цього, кримінальні правопорушення у кібернетичному просторі залишають за собою саме електронно-цифрові сліди, тобто цифрову інформацію, яка містить певні дані про спосіб чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення, що, відповідно, і є предметом або об’єктом кримінального правопорушення.

Виходячи з цього, можна виокремити основні ознаки цифрової інформації як доказу в кримінальному провадженні, а саме:

відтворюється за допомогою програмно-технічних засобів,
залишає за собою електронно-цифрові сліди вчинення кримінального правопорушення,
є засобом або знаряддям вчинення кримінального правопорушення,
є предметом вчинення кримінального правопорушення.

Враховуючи стрімкий розвиток інформаційних технологій, у кримінальному процесі існує необхідність у розробці правової регламентації електронного доказування. Як один з елементів такого нововведення пропоную ч. 2 ст. 84 Кримінального процесуального кодексу України викласти в такій редакції: “Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів, електронні докази” [5].

На мою думку, виокремлення “електронних доказів” в окрему категорію процесуальних джерел доказів є важливим елементом процесу врегулювання інформаційних технологій у правовій сфері, що, дозволить покращити механізм документування кримінальних правопорушень, притягнення винних осіб до відповідальності та загалом зменшити рівень кіберзлочинів.

Окрім цього, вважаю за необхідне визначити саме поняття “електронних доказів”. Досить чудове визначення дає О. Козицька, яка під електронними доказами розуміє цифрові об’єкти, що були засобом чи знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли електронно-цифрові сліди кримінального правопорушення, були предметом або об’єктом вчинення кримінального правопорушення або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження [3]. Так, прикладами електронних доказів можуть бути: електронні листи з поштового сервера, інформація із вебсайтів, пости в соціальних мережах тощо.

Крім самого поняття в кримінальному процесуальному законодавстві варто врегулювати процедуру використання електронних доказів. Так, процес доказування електронних доказів, як й інших процесуальних джерел доказів в кримінальному провадженні, повинен включати: збирання, перевірку та оцінку доказів.

До прикладу, процес збору електронних доказів, під час проведення певних процесуальних дій, повинен містити наступні етапи:

вилучення цифрової інформації з місця вчинення кримінального правопорушення та переміщення її на цифровий носій інформації;
пред’явлення цифрової інформації учасникам слідчих дій (понятим, спеціалісту, підозрюваному, захиснику та ін.)
запис у протоколі слідчих дій часу, місця та інших обставин виявлення інформації;
опечатування цифрових носіїв інформації, що містять виявлену цифрову інформацію;

Вартою уваги також думка І. Ю. Татулича щодо питання надійності зберігання та достовірності самого електронного доказу. Враховується до уваги сучасні технологічні можливості, що дозволяють підробити чи змінити необхідну цифрову інформацію. Саме тому необхідним також є введення поняття підробленого електронного доказу, тобто цифрову інформацію з ознаками фальсифікації, що буде підтверджено висновком експерта [2].

Висновки. Необхідно розуміти, що людство постійно розвивається, створюючи нові й нові можливості для покращення життя, а разом із тим, нові знаряддя для вчинення правопорушень. Саме тому всі учасники кримінального провадження та, зокрема і законодавець, повинні завжди оперативно пристосовуватись до змін у суспільстві для встановлення істини та притягнення винних до кримінальної відповідальності.

ЛІТЕРАТУРА

Ангеленюк А.-М. Використання електронних доказів у кримінальному процесуальному праві України (проблемні питання). (2)№79/2023. С. 214-218.
Татулич І. Електронні докази як засіб доказування в цивільному судочинстві. Часопис Київського університету права. №1/2020. С. 215-219.
Гарасимів О., Марко С., Ряшко О. Цифрові докази: деякі проблемні питання щодо їх поняття та використання у кримінальному судочинстві. (2)№75/2023. С. 158-162.
Козицька О. Щодо поняття електронних доказів у кримінальному провадженні. Юридичний науковий електронний журнал. № 8/2020. С. 418-421.
Кримінальний процесуальний кодекс України : Кодекс України від 13.04.2012 р. № 4651-VI.

Шляхи удосконалення інституту кримінального провадження у формі приватного обвинувачення

Христина Іванівна Нефедорів — Tue, 31 May 2016 17:31:46 +0000

Проведено аналіз окремих питань кримінального провадження у формі приватного обвинувачення . Наведено недоцільність внесення окремих злочинів до числа приватно позовних. Наголошено на відсутності окремих норм, щодо заяви потерпілого та щодо відсутності забезпечення прав потерпілого. Запропоновано внесення змін до чинного Кримінального процесуального кодексу України.

Ключові слова: кримінальне провадження, потерпілий, прокурор , приватне обвинувачення, правонаступництво, безоплатна правова допомога.

Постановка проблеми: Кримінальний процесуальний кодекс України, який був прийнятий у 2012 році, змінив підхід до інститутів кримінального процесу та по новому регламентував їх процедуру. Зокрема суттєвих змін набув інститут кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Збільшена кількість кримінальних правопорушень, провадження по яких здійснюється у приватній формі, відновлено стадію досудового розслідування та в цілому регламентувано новою окремою главою на відміну від КПК України 1960 року. Оскільки з часу прийняття нового КПК України у 2012 році минуло близько чотирьох років, то уже можна говорити про проблеми і недоліки у його застосуванні враховуючи потреби практики. Зокрема дана глава складається з трьох статей і не регламентує стадію досудового розслідування та судового розгляду, питань правонаступництва; містить тяжкі та особливо тяжкі злочини, віднесення яких до кримінального провадження у приватній формі є спірним питанням.

Стан дослідження: Окремі аспекти кримінального провадження у формі приватного обвинувачення були об’єктом досліджень таких вчених, як Ю. М. Грошевий, Н. В. Малярчук, В. Т. Нор, С.І. Перепелиця, С.О.Сорока,, О.Г. Яновська та ін..

Метою даної статті є обґрунтування шляхів удосконалення інституту кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

Виклад основних положень. Кримінальний процесуальний кодекс України, як і попередні кримінальні процесуальні та інші джерела права, які діяли на теренах України, передбачає право особи здійснювати кримінальне переслідування у приватній формі за злочини, конкретно визначені в кримінальному процесуальному законодавстві. Це право особи є реалізацією принципу диспозитивності в кримінальному процесі. Існування принципу диспозитивності у кримінальному процесі є спірним питанням, адже він притаманний цивільному праву, а кримінальне право оперує принципом імперативності. Проте як зазначає В. Т. Нор, при вчиненні деяких злочинних посягань на права та законні інтереси фізичних осіб, законодавець не може не рахуватися з думкою потерпілого, щодо притягнення до кримінальної відповідальності і покарання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення[3] . Тому закріплення інституту приватного обвинувачення в окремі главі, на відміну від редакції КПК 1960 року, є безумовно позитивним кроком українського законодавця.

Глава 36 КПК України складається із трьох статей, перша з яких дає поняття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення та злочини, за якими здійснюється приватне обвинувачення (ст.477), інша (ст.478) регламентує початок кримінального провадження у формі приватного обвинувачення і наступна (ст. 479) передбачає порядок відшкодування шкоди потерпілому.

Загалом положення, викладенні в цих статтях, не регламентують усіх питань, які виникають при здійсненні провадження у приватній формі. Зокрема за чинним КПК суттєво збільшилась кількість злочинів, провадження за якими здійснюється у приватній формі. Цей перелік містить тяжкі та особливо тяжкі злочини, тому законодавець змінив порядок провадження, зокрема ввівши стадію досудового розслідування, яка була відсутня за КПК 1960 року. Проте дана стадія не є регламентованою в главі 36 КПК. Подання потерпілим заяви про вчинення щодо нього кримінального правопорушення виступає єдиною підставлю початку досудового розслідування. Що до змістової наповненості такої заяви то КПКУ взагалі не встановлює вимоги до заяви потерпілого в кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, що є недоліком, адже правильно складена заява сприятиме розслідуванню. До прикладу КПК Литовської республіки містить окрему статтю, яка регламентує вимоги до відповідної заяви: «Стаття 412. Зміст скарги потерпілого чи клопотання законного представника: 1. Скарга чи клопотання на провадження судочинства за приватним звинуваченням подається у письмовому вигляді. 2. У скарзі чи клопотанні має міститися: назва суду, до юрисдикції якого належить розгляд справи; місце та час вчинення злочину, особа, що обвинувачується у злочині, сутність злочину та інші обставини; відомості, які підтверджують обставини, наведені у скарзі чи клопотанні; прізвища, імена та місце проживання потерпілого, особи, що підозрюється у вчиненні злочину, свідків у справі. Скарга повинна бути підписана потерпілим, а, згідно зі статтею 408 (п. 2), клопотання підписується законним представником потерпілого. 3. Скарга, яка не відповідає вимогам цієї статті, не приймається і повертається її пред’явникові. 4. Вимоги, передбачені у пункті 2 цієї статті, стосуються також і клопотання законного представника потерпілого»[2]. Як бачимо з вищенаведеного, стаття містить реквізити та зміст заяви, вважаємо, що заява складена відповідно до вимог допомагає зрозуміти суть справи на відміну від довільної заяви, адже потерпілий зазвичай не є фахівцем у галузі права. А тому вважаємо за необхідне внести зміни в КПК України, зокрема доповнити його статтею, яка міститиме вимоги до заяви потерпілого.

Віднесення Главою 36 КПК тяжких злочинів та особливо тяжких вважаю недоцільним. Так, наприклад, до категорії проваджень із приватною формою обвинувачення у КПК України зараховуються такі кримінальні правопорушення: ч. 2 ст. ст. 152, 153,185, 186, 189, 190, 191, 289, ч. 1 ст. 296, ст. 365²Кримінального кодексу України (далі – КК України). У свою чергу, злочинне діяння, передбачене ч. 2 ст. 152 КК України, є тяжким злочином, за вчинення якого законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі терміном від 5 до 10 років. Віднесення цих злочинів (ст. 152, 153 КК) до переліку тих, що дають підставу для відкриття провадження у формі приватного обвинувачення, невиправдане, адже дії винних завдають значної фізичної і моральної шкоди потерпілому, що завадить особі самостійно подати заяву про вчинення щодо неї кримінального правопорушення. У такому випадку розслідування можливе лише за заявою потерпілого, окрім цього передбачається можливість укладення мирової угоди, яка за загальним правилом застосовується лише при вчиненні злочинів невеликої та середньої тяжкості[1]. Отже, у випадку вчинення тяжкого злочину, передбаченого ч. 2 ст. 152 КК України, прокурор, слід надати повноваження, після подання заяви потерпілим, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним із будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, унести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань і розпочати розслідування. Загалом у зв’язку з вищевикладеним постає питання обґрунтованості зарахування кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 152 КК України, до категорії кримінальних проваджень із приватною формою обвинувачення. В зв’язку із внесенням вищенаведених та інших злочинів до числа приватно позовних була запроваджена стадія досудового розслідування, адже потерпілий не має повноважень, які наявні в уповноважених органів для знайдення доказів. Але з іншої сторони сам потерпілий уже не є центральною особою в даному виді проваджень адже підтримує обвинувачення прокурор. З аналізу тексту ст. 325 КПК України можна зробити висновок, що неприбуття потерпілого не є безумовною підставою для відкладення судового розгляду, як це має місце щодо обвинуваченого (ст. 323 КПК України). Тому виникає сумнів у застосуванні терміна «кримінальне провадження у приватній формі» у чистому розумінні. Скоріш даний вид провадження нагадує приватно публічний наявний у КПК Білоросії. Відмінність приватного обвинувачення від приватно-публічного полягає не лише у різних складах злочинці, а й у тім, що приватно-публічне обвинувачення містить стадію досудового розслідування уповноваженими органами і особа подає заяву безпосередньо до цих органів, а у випадку приватного обвинувачення особа подає заяву до суду( Ст 176, 425 КПК Білорусії)[5]. У КПК України Главу 36 доцільно було б теж назвати приватно-публічне обвинувачення, адже прокурор та органи досудового розслідування залучені до даного провадження. Суто приватним вбачаю провадження, коли прокурор відмовляється від підтримання обвинувачення, а потерпілий погоджується на підтримання обвинувачення самостійно (ч. 2-5 ст. 340 КПК) . Зважаючи на збільшення кількості статей кримінального законодавства, провадження за якими здійснюється у приватній формі та наявності тяжких і навіть особливо тяжких злочинів варто запровадити практику поділу справ на приватно-публічні та приватні як і в КПК сусідньої Білорусії.

В суді постає проблема щодо нерівності прав сторін. Як зазначає О.Г. Яновська, це надзвичайно яскраво проявляється в нерівноправності потерпілого та обвинуваченого стосовно права на отримання кваліфікованої правової допомоги[6,243]. Тоді потерпілий взагалі залишається наодинці із стороною захисту, зазвичай посиленою кваліфікованим захисником. На відміну від обвинуваченого, потерпілий не забезпечений нормативно кваліфікованою правовою допомогою, яка може бути надана адвокатом. На нашу думку, така сама ситуація вбачається і у кримінальних провадженнях у формі приватного обвинувачення. Тому доцільно внести зміни в КПК та Закон України « Про безоплатну правову допомогу» від 2.06.2011 року. Зокрема ст. 14 вище вказаного закону доповнити пунктом 13 такого змісту : « особи, які є потерпілими у кримінальних провадженнях, що здійснюються у приватній формі, передбачених главою 36 КПК України.

Проблемними питанням також виступає запровадження інституту правонаступництва. Особливо спірною є ситуація, коли потерпіли помер після прийняття обвинувачення, коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, тобто так званий специфічний вид приватного обвинувачення. Тут на відміну від звичайного кримінального провадження у приватній формі, де обвинувачення підтримує прокурор, провадження набуває суто приватного характеру, адже єдиною стороною обвинувачення виступає потерпілий. Зважаючи на засаду змагальності в такому випадку суд змушений закрити провадження. Але дискусійною залишається підстава такого закриття, адже смерть потерпілого не передбачено як підстава закриття провадження, і відмова прокурора теж не може бути підставо для закриття провадження адже потерпілий прийняв підтримання обвинувачення самостійно[4,258-259]. В даному випадку доречним і необхідним є введення інституту правонаступництва, для виконання завдань кримінального процесу. Тобто слід доповнити ст. 340 КПК України пунктом 7 такого змісту : « У разі смерті потерпілого, після висловлення ним згоди на підтримання обвинувачення, головуючий роз’яснює право близьким родичам потерпілого підтримувати обвинувачення у суді. Якщо хтось із близьких родичів потерпілого висловив згоду на підтримання обвинувачення в суді, головуючий надає йому час, необхідний для підготовки до судового розгляду.».

Підсумовуючи вищесказане вважаємо доцільним та необхідним кроком реформування Глави 36 КПК України зокрема, та Інституту кримінального провадження загалом. Зокрема внесення статті, яка міститиме вимоги до заяви потерпілого також статті, яка надаватиме право потерпілому на безоплатну правову допомогу у випадках неможливості самостійно забезпечити себе кваліфікованою юридичною допомогою, доповнення статтею про правонаступництво у випадку смерті потерпілого. Реформувати також інститут приватного обвинувачення виділивши статті, які передбачають тяжкі злочини та особливо тяжкі та ті, які посягають на суспільні інтереси в окремий інститут приватно публічного кримінального провадження. На шляху України до впровадження Європейських традицій та кращого забезпечення прав людини та нововведення є необхідними.

Список використаних джерел:

Азарова М.В. Окремі процесуальні особливості повноважень прокурора на початку кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення/ М.В Азарова// Науковий вісник Харківського державного університету- Випуск 6-1, Том 4. -2014 С
Кримінальний процесуальний кодекс Литовської республіки :[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pravo.org.ua/files/_(2).pdf.
Нор В. Т. Публічність і диспозитивність у кримінальному процесі України: суть, пріоритети, взаємодія, сфера дії. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=0&d=319
Тітко І. А. Вплив смерті постраждалого на юридичну долю провадження у формі приватного обвинувачення // Електронне наукове фахове видання «Юридичний науковий електронний журнал» – № 4 – 2015. – С. 257-261
Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pravo.levonevsky.org/kodeksby/upk/20130320index.htm
Яновська О. Г. Особливості кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення за новим Кримінально-процесуальним кодексом України // Часопис Київського університету права. – 2013. – №1. – С. 243.

Нефедорив Х.И. Пути совершенствования института уголовного производства в форме частного обвинения

Проведен анализ отдельных вопросов уголовного производства в форме частного обвинения. Приведены нецелесообразности внесения отдельных преступлений к числу частно исковых. Отмечено отсутствие отдельных норм, относительно заявления потерпевшего и об отсутствии обеспечения прав потерпевшего. Предложено внесение изменений в действующий Уголовный процессуальный кодекс Украины.

Ключевые слова: уголовное производство, потерпевший, прокурор, частное обвинение, правопреемство, бесплатная правовая помощь.

Nefedoriv H.I. Ways of improving the institution of criminal proceedings in the form of private prosecution

An analysis of some of the criminal proceedings in the form of private prosecution. An introduction unreasonableness of certain crimes among private lawsuits. Emphasized the absence of specific rules on the application of the victim and for the absence of the rights of the victim. Proposed amendments to the Criminal Code of Ukraine.

Keywords: criminal proceedings, the victim, the prosecutor, a private prosecution, succession, legal aid.

Питання законодавчої коректності поняття «засудженого» за чинним Кримінальним процесуальним кодексом України

Тарас Чохрій — Wed, 15 May 2013 09:41:50 +0000

У статті розглядається питання змістовної правильності підходу законодавця до визначення поняття засудженого. Здійснюється акцент на спірних моментах коректності поняття засудженого.
The questions of semantic correctness of approach of legislator to the definition of conception of convicted person are discussed in the article. It’s paid the attention on the controversial legislative movements of correctness of conception of convicted person in the article.
Ключові слова: Кримінальне провадження, кримінальний процесуальний кодекс, засуджений, ґенеза, відповідальність, злочин, права, обов’язки, гарантії, апеляційний суд, касаційний суд.
Key words: Criminal proceedings, Criminal Procedure Code, convicted, genesis, liability, crime, rights, obligations, warranties, appellate court, Court of Cassation.

Стан дослідження. Дослідження інститутів кримінального процесуального права є поширеним явищем серед науковців. Проблемам інституту засудженого приділили увагу такі вчені, як С.А. Альберт, Т.В. Варфоломієва, М.М. Видря, Ю.М. Грошевий, М.В. Джига, В.С. Зеленецький, А.Д. Кобліков, Л.Д. Кокорєв, В.М. Корнуков, Є.Ф. Куцова, О.М. Ларін, В.Т. Маляренко, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, В.В. Молдован, Л.М. Москвич, Я.О. Мотовіловкер, В.Т. Нор, І.Д. Перлов, І.Л. Петрухін, В.О. Попелюшко, В.Н. Случевський, М.С. Строгович, В.М. Тертишник, І.Я. Фойницький та інші. У 2004 році Маляренком В. Т. була видана праця «Реформування кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Теорія, історія і практика”. В 2010 році Попелюшком В. О. було видана праця «Функція захисту в кримінальному судочинстві України». Однак з прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України питання законодавчої коректності поняття засудженого залишається відкритим.
Насьогодні залишається проблемою питання коректності поняття засудженого. З точки зору законодавчого визначення даного поняття здавалось б все просто. Згідно ст. 43 чинного КПК визначається, що засудженим визнається обвинувачений стосовно якого обвинувальний вирок суду набрав законної сили [ 3, ст. 42 ] .
Також у відповідності із статтею 532 КПК України вирок суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції. Судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанцій, Верховного Суду України набирають законної сили з моменту їх проголошення.
Проголошення судового рішення є важливою процесуальною дією, яка обумовлює настання певних юридичних наслідків [ 4, с. 489 ]. Саме проголошення є відправною стадією для подальшого набуття статусу засудженого, якщо йде мова про обвинувальний вирок суду.
Провівши паралель між поняттям засудженого та законодавчим визначенням моменту набрання виром законної сили можна зробити висновок, що засуджений, як учасник кримінальних процесуальних відносин з’являється на стадії касаційного розгляду або після пропуску строку на апеляційне оскарження вироку суду першої інстанції. Згідно чинного кримінального процесуального законодавства для оскарження вироків такий строк становить тридцять днів з моменту їх проголошення.
Звідси випливає, що засуджений на стадії апеляційного провадження та й одразу після проголошення вироку суду першої інстанції не фігурує. На даному етапі фігурує інший суб’єкт – обвинувачений.
На нашу думку, визначення обвинуваченого, а не засудженого як суб’єкта, що існує на стадії апеляції є дещо некоректним. Можна, наприклад, навести наступне положення ЗУ «Про застосування амністії в Україні»: «Установивши в стадії судового розгляду кримінальної справи наявність акта амністії, що усуває застосування покарання за вчинене діяння, суд, за доведеності вини особи, постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від відбування покарання [ 6, ст. 3 ]».
Далі, як приклад, також можна навести положення ч. 1 ст. 75 Кримінального кодексу України: «Якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням» [ 1, ст. 75 ]. Відповідно до ч. З ст. 75 КК встановлення у вироку іспитового строку є невід’ємною ознакою звільнення від відбування покарання з випробуван¬ням [ 2, с. 285 ].
Як бачимо, тут виникає певна номінальна колізія, коли вживається термін засуджений до терміна обвинувачений, якщо проводити паралель між вищенаведеними нормативно-правовими актами та чинним КПК України, адже засуджений, як було з’ясовано вище, з’являється лише на стадії касаційного розгляду або після закінчення строку на апеляційне оскарження вироку суду. Звичайно, контраргументом може служити мотивація того, що чинний КПК вступив в силу відносно недавно, а багато нормативно-правових актів не приведені у відповідність із його положеннями про визначення таких суб’єктів, як обвинувачений та засуджений.
Однак вище наведена проблема полягає не у вищезгаданій номінальній колізії, а у тому як законодавець підійшов до визначення самого поняття засудженого у чинному КПК.
На нашу думку, неправильним є підхід законодавця у плані віднесення поняття обвинуваченого до стадії апеляції, а не поняття засудженого. В даному випадку було б правильніше вживати термін засуджений після проголошення вироку суду в суді першої інстанції.
Така позиція базується на тому, що законодавець пішов темпоральним шляхом визначаючи поняття засудженого, тобто прив’язав набуття його статусу до певних строків. Такий підхід у визначенні процесуального поняття засудженого є неправильним змістовно. Замість того щоб започаткувати статус засудженого на стадії апеляції він продовжив зберігання за особою статусу обвинуваченого, чого не повинно бути в принципі.
На нашу думку, обвинувачений не може по суті фігурувати під час апеляційного розгляду, адже він тоді по факту вже є засудженим вироком суду першої інстанції і це повинно бути відправною точкою для набуття статусу засудженого. Вирок суду є рішенням про винуватість чи невинуватість особи. Саме в ньому обриваються процесуальні перипетії змагальності між сторонами захисту і обвинувачення та приймається рішення на користь однієї з них.
Обвинувачений ж є особа, обвинувальний акт щодо якої направлено до суду [ 3, ст. 42 ]. Обвинувачення – твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку передбаченому кодексом [ 3, ст. 3 ]. Підтримання державного обвинувачення в суді згідно ст. 5 ЗУ «Про прокуратуру» покладається на прокурора [ 7, ст. 5 ]. У справах приватного обвинувачення обвинувачення здійснюється потерпілим.
Як випливає із вищенаведеного, набуття статусу обвинуваченого розпочинається із направленням обвинувального акта до суду, а сам статус функціонує протягом здійснення обвинувачення під час судового розгляду. Сам статус обвинуваченого по факту припиняється постановленням вироку, де констатується факт засудження або виправданням особи, а тому обвинувачений далі, як процесуальна фігура не може існувати апріорі, адже припиняється саме обвинувачення, яке нерозривно пов’язане із останнім.
Після проголошення обвинувального вироку згідно чинного кримінально-процесуального законодавства «обвинуваченому» надається тридцять днів на оскарження вироку. В даному випадку право особи на апеляційне оскарження не є продовження захисту від обвинувачення, а є гарантією оспорювання юридично та фактично встановленого факту засудження в обвинувальному вироку суду, оскільки саме обвинувачення вже закінчилось.
Обвинувальний вирок ж є наслідком суперництва обвинувачення і захисту, як елементів процесу доказування. Метою ж доказування є досягнення істини в кримінальній справі [ 5, с. 401 ]. Тобто прийняте у вироку рішення на користь сторони обвинувачення є істиною, а не продовженням обвинувачення. Констатована у вироку винуватість якраз і підтверджує наявність статусу засудженого. Звідси випливає, що особа в кримінальному процесі в цій ситуації фактично є засудженим, а не обвинуваченим, що суперечить чинному формально-юридичному формулюванню даних понять.
Крім того одним із випадків трансформації процесуального статусу обвинуваченого в процесуальний статус засудженого є так званий збіг строків на апеляційне оскарження. Як вище зазначалось, одним із випадків появлення у процесі особи засудженого є набуття вироком суду першої інстанції законної сили, що відбувається після закінчення строку на подання апеляційної скарги. В даному конкретному випадку статус засудженого ставиться в темпоральну залежність від бездіяльності чи правового нігілізму обвинуваченого у вигляді неподання апеляційної скарги.
На наш погляд, така позиція законодавця у започаткуванні статусу засудженого є абсурдною, а тому ми пропонуємо, щоб статус засудженого набувався після винесення судом обвинувального вироку суду, де констатується винуватість останнього.
Слід також зазначити, що зміст КПК 1960 року суперечив змісту чинного КПК України в плані можливості наявності особи обвинуваченого на стадії апеляційного розгляду, хоча перший теж далеко недосконало регламентував інститут засудженого, не визначаючи навіть самого поняття особи засудженого. Так в п. 1 ч. 1 ст. 348 КПК 1960 року передбачалось право саме засудженому подати апеляцію, а не обвинуваченому. Така позиція законодавця була правильною, оскільки, як зазначалось, у вироку суду першої інстанції констатується винуватість особи, яка повинна відігравати визначальну роль при виникненні у особи процесуального статусу засудженого.
Що стосується стадії апеляції, то в ній особа теж є по суті засудженим. Хоча контраргументом виступає наступне положення КПК: «Суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого» [ 3, ст. 404 ]. Звідси випливає, що щодо особи теж в апеляції здійснюється обвинувачення, а тому вона є обвинуваченим, оскільки в апеляції теж здійснюється дослідження фактичних обставин. Однак, насправді, в апеляції особа по факту перебуває в статусі засудженого, оскільки в кінцевому результаті оспорюється встановлений факт винуватості судом першої інстанції, який є безумовним атрибутом особи засудженого, а не особи обвинуваченого. Апеляційним судом по суті здійснюється перевірка правомірності чи неправомірності набуття статусу «засудженого», а не продовження обвинувачення.
За таких умов принцип «iudicio non errabit» («суд не помиляється») стосовно суду першої інстанції не діє, а діє інший принцип «суд помиляється», оскільки із змісту чинного кримінального процесуального законодавства випливає, що статус засудженого не може започатковуватись ним, якщо подано апеляційну скаргу. В такій ситуації виникає риторичне іронічне запитання, чому не зберегти статус обвинуваченого аж до Верховного суду України, адже всі нижче стоячі суди можуть прийняти незаконне судове рішення.
Як бачимо, із всього вище наведеного законодавець змістовно неправильно визначив поняття особи засудженого у Кримінальному процесуальному кодексі України, а питання законодавчої коректності поняття засудженого є відкритим, оскільки в основу формування даної процесуальної фігури ставиться збіг строків на апеляційне оскарження або набрання вироком законної сили, якщо мова йде про апеляційну інстанцію. За таких умов набуття особою статусу засудженого ставиться в темпоральну залежність від пасивної поведінки обвинуваченого стосовно подання апеляційної скарги та повністю ігнорується змістовна сторона поняття засудженого, коли з’являться фактичний засуджений в кримінальному процесуальному аспекті через постановлення обвинувального вироку судом першої інстанції.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 75
2. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар / За загальною редакцією професорів В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – К.: Видавничий дім, – 2003. – 1196 с
3. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2012. – № 4651-VI – Ст. 3, Ст. 42, Ст. 43, Ст. 404
4. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / Харків. Право. – 2012. – 1324 с
5. Нор В. Т. Істина у кримінальному судочинстві: ідея, догма права, реалізація / В. Т. Нор. – Часопис Національного університету “Острозька академія”. Серія “Право”. – 2010. – №2 – С. 389- 401
6. Про застосування амністії в Україні: Закон України від 1 жовтня 1996 р. № 392/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 48 – Ст. 3
7. Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 р. № 1789-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53 – Ст. 5

Ґенеза інституту засудженого в кримінальному провадженні України в період СРСР

Тарас Чохрій — Sun, 28 Apr 2013 19:41:54 +0000

У статті розглядається питання генези інституту засудженого в кримінальному провадженні України в радянський період. Розглядаються питання поняття особи засудженого та його процесуального статусу. Предметом дослідження виступають Кримінально-процесуальні кодекси 1922, 1927 та 1960 років.
The article discusses the genesis of the Institute of the convicted person in criminal proceedings Ukraine during the Soviet period. The questions the notion of the convicted person and his procedural status. The subject of the study are of the Criminal Procedure Code 1922, 1927 and 1960.
Ключові слова: Кримінальне провадження, кримінально-процесуальний кодекс, засуджений, ґенеза, відповідальність, злочин, права, обов’язки, гарантії, наказне провадження.
Key words: Criminal proceedings, Criminal Procedure Code, convicted, genesis, liability, crime, rights, obligations, warranties, clerks proceedings.
Стан дослідження. Дослідження інститутів кримінального процесуального права в радянський період є поширеним явищем серед науковців. Проблемам інституту засудженого приділили увагу такі вчені, як С.А. Альберт, Т.В. Варфоломієва, М.М. Видря, Ю.М. Грошевий, М.В. Джига, В.С. Зеленецький, А.Д. Кобліков, Л.Д. Кокорєв, В.М. Корнуков, Є.Ф. Куцова, О.М. Ларін, В.Т. Маляренко, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, В.В. Молдован, Л.М. Москвич, Я.О. Мотовіловкер, В.Т. Нор, І.Д. Перлов, І.Л. Петрухін, В.О. Попелюшко, В.Н. Случевський, М.С. Строгович, В.М. Тертишник, І.Я. Фойницький та інші. У 2004 році Маляренком В. Т. була видана праця «Реформування кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Теорія, історія і практика”. В 2010 році Попелюшком В. О. було видана праця «Функція захисту в кримінальному судочинстві України». Однак питання генези інституту засудженого в кримінальному провадженні України в радянський період залишається відкритим і сьогодні.
Досить важливим є питання характеристики юридичного аспекту особи засудженого в радянський період. Так, 13 вересня 1922 року був затверджений Кримінально-процесуальний кодекс УРСР. Даний документ складався з шести розділів, 32 глав, які містили 481 статтю.
Проте слід зазначити, що суттєвим недоліком даного кодексу було те, що він описуючи сторони в главі III «Про склад суду, сторонах і про відвід» не давав поняття засудженого. Однак поняття засудженого зазначається в деяких статтях. Як приклад, можна навести ст. 94 кодексу: «У випадку визнання підсудного винним, суд, що постановив вирок, постановляє і одночасно про стягнення витрат. Якщо по справі визнані винними кілька підсудних, то суд постановляє, в якому розмірі покладаються витрати на кожного з них, керуючись майновим станом засуджених» [ 1, ст. 94 ].
Також не зовсім зрозумілим є те, з якого моменту особа набувала статусу засудженою. В п. 3 ч. 1 ст. 330 вказувалось, що суд виносить вирок про при значення підсудному покарання. За таких обставин стає незрозумілим, з якого моменту набувався статус засудженого.
КПК 1922 року зазначаючи про суб’єктів оскарження вироку не переховує конкретних суб’єктів, і не вказує хто може конкретно подати скаргу: чи обвинувачений, чи підсудний, чи засуджений. Така номінальна сегрегація і конкретизація в кодексі відсутня. В кодексі лише зазначається, що скаргу на вирок народного суду може бути подано кожною із заінтересованих сторін.
У ст. 346 кодексу зазначалось: «Вирок, що засуджує підсудного до покарання, приводиться до виконання лише після вступу в законну силу. Вирок визнається таким, що вступив в законну силу після збігу строку, встановленого для оскарження, якщо скарга подана не була; у випадку подання скарги вирок вступає у законну силу в день відхилення скарги судом другої інстанції [ 1, 346 ]. Із дано норми випливає що, після винесення вироку до самого набуття ним законної сили особа перебувала ще в статусі підсудного.
На противагу такому твердженню ст. 368 передбачає, що у випадку скасування вироку у зв’язку із порушеннями, вказаними у п. 1 ст. 361 процесуального кодексу, а також при скасуванні вироку з підстав вказаних в ст. 321 і 364 процесуального кодексу, коли підстави стосуються всіх засуджених, рада народних суддів скасовує вирок повністю стосовно всіх засуджених підсудних, в тому числі і тих, у відношенні яких вирок не був оскаржений чи опротестований.
Співставляючи вище згадані норми, виникає колізія, адже роблячи логічний висновок особа набуває статус засудженого із моменту набрання вироком законної сили в іншому з моменту винесення. Однак домінуючою є думка про те, що статус засудженого набувався із моменту набрання вироком законної сили, хоча дефініції підсудний-засуджений спричиняють серйозну колізію.
Варто зазначити, що важливою гарантією статусу засудженого було положення ст. 370 в якій зазначалось, якщо первісний вирок був скасований за скаргою засудженого, то при вторинному розгляді справи не може бути призначено більш тяжке покарання, ніж те, яке було вибрано судом при первинному розгляді справи. Таким чином, погіршення становища засудженого в плані збільшення міри покарання або заміни на більш суворе могло бути лише при оскарженні іншим суб’єктом.
Слід зазначити, що принцип непогіршення становища засудженого бере свій початок із Стародавнього Риму, де сформулювалося поняття reformatio in pejus (поворот на гірше) та ne pejus (не гірше) [ 7, с. 7-8 ]. Крім того даний принцип діє у сучасному кримінальному процесі України. Однак одна із інших важливих гарантій процесуального статусу в кодексі відсутня. Так, кримінально-процесуальний кодекс 1922 року, говорячи про нововиявлені обставини, на відміну від чинного КПК, не говорить про будь-який момент звернення до суду стосовно оскарження обвинувального вироку суду за нововиявленими обставинами у разі виникнення такої обставини, що є суттєвим недоліком даного акту.
Ще однією віхою кодексу 1922 р. в контексті набуття правового статусу засудженого було те, що він передбачав такий вид екстраординарного судового провадження як наказне. В кодексі 1922 року воно називалось «О судебных наказах». Дане положення було цілком прийнятним для тогочасного суспільства на початку формування радянської державності.
Для того, щоб з’ясувати, в чому несправедливість набуття статусу засудженого можна звернутись за аналогією сучасного цивільного судочинства до постанови пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження», яка визначає наказне провадження наступним чином: «Наказне провадження є самостійним і спрощеним видом судового провадження у цивільному судочинстві при розгляді окремих категорій справ, у якому суддя в установлених законом випадках за заявою особи, якій належить право вимоги, без судового засідання і виклику стягувача та боржника на основі доданих до заяви документів видає судовий наказ, який є особливою формою судового рішення» [ 6, Ст. 1 ]. Аналогічним чином проводилось судове провадження в УРСР в порядку судових наказів, а саме: без судового засідання та виклику сторін. Положення ст. 407 КПК 1922 р. вказує: «Судові накази виносяться без виклику сторін» [ 1, ст. 407 ]. Як бачимо статус засудженого часто набувався не через справедливе і об’єктивне доведення вини, а через відсутність можливості здійснювати власний захист та відсутність змагальності у процесі.
Специфічним є і зміст самого наказу. В Ст. 408 КПК 1922 року зазначалось, що в судовому наказі повинні бути вказані ім’я, прізвище, по-батькові; його вік, скоєне ним злочинне діяння; місце, час і спосіб вчинення злочинного діяння; стаття кримінального кодексу, що передбачає дана злочинне діяння, і призначене суддею покарання. Отже, стає зрозумілим про несправедливість та упередженість набуття статусу засудженого, адже кодекс говорить про персональні дані, про опис фактично вчиненого діяння, та кримінально-правову кваліфікацію, але абсолютно нічого не говорить про докази, як обов’язковий та найважливіший елемент доведення винуватості особи. Виникає виправдане риторичне питання чи завжди засуджений є фактичним злочинцем? Відповідь: ні, оскільки його вина не доведена.
В ст. 410 кодексу передбачалась можливість засудженого клопотати протягом трьох днів після отримання копії наказу про судовий розгляд справи. Однак виходячи із глобального юридичного та фактичного порушення прав людини дана норма видається не життєздатною. Наступне положення згаданої статті забороняло засудженому клопотати про судовий розгляд, коли наказ був постановлений за результатами його клопотання. Виникає питання чи був присутній елемент добровільності, чи не чинили психологічний тиск, чи не застосовували насильство.
Як бачимо, Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1922 року був переповнений недоліками правого регулювання інституту засудженого. Однак позитивним слід згадати ще те, що була в кодексі закріплена можливість касаційного оскарження та оскарження до народного комісаріату та юстиції.
Кримінально-процесуальний кодекс 1927 року, як і кодекс 1922 року не зазначав окремо про поняття засудженого. Проте термін засуджений вживається в тексті кодексу. Так, в Ст. 86 зазначалось: «у випадку засудження підсудного суд при ухваленні вироку одночасно ухвалює про стягнення із засудженого судових витрат. Якщо по справі засуджено кілька підсудних, то суд при встановленні розміру судових витрат, що підлягають стягненню, враховує їх матеріальне становище» [ 2, ст. 86 ]. Слід зазначити, що дана норма повністю продублювала норму кодексу 1922 року.
На відміну від кримінально-процесуального кодексу 1922 року, кримінально-процесуальний кодекс 1927 року описуючи стадію постановлення вироку майже не вживає поняття засуджений. Більшою мірою у ньому фігурує особа підсудного.
Слід зазначити, що важливою гарантією прав засудженого було право касаційного оскарження вироку. Однак це право не було абсолютним. В ст. 315 кодексу зазначалось: «Касаційне оскарження вироку, а рівно і подача клопотання про помилування у справах про терористичні організації і терористичні акти проти робітників радянської влади не допускається» [ 2, ст. 315 ]. На нашу думку таке законодавче обмеження є несправедливим, адже ніколи не можна говорити категоричну винуватість засудженого, а подача касаційної скарги є однією із важливих гарантій доведення невинуватості.
Прогресивністю кодексу було те, що він захищав честь померлої засудженої особи та передбачав можливість її реабілітації. Так, в Ст. 368 зазначалось: «Смерть засудженого не являється перешкодою для відновлення його справи, по якій винесено обвинувальний вирок» [ 2, ст. 368 ]. В даному випадку йде мова нововиявлені обставини. Кримінально-процесуальний кодекс 1927 року містив в переліку три види таких обставин: фальшивість доказів; зловживання суддів; інші обставини, які не були відомі на час розгляду справи.
Що стосується відповідальності засудженого, то згідно ст. 388 КПК 1927 року штраф і судові витрати стягувались із майна засудженого судовим виконавцем, а в сільській місцевості, де немає судового виконавця, сільською радою. Оплата штрафу могла бути відстрочена або розстрочена до двох років, якщо засуджений не міг оплатити його негайно. Як бачимо кодекс 1927 року більш повно регламентував інститут засудженого.
Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року не давав чіткого поняття засудженого, не визначав комплексу його прав та обов’язків, відповідальності. В тексті кодексу вживався лише сам номінальний термін «засуджений».
В ч. 2 ст. 93 КПК 1960 року зазначалось: «При визнанні підсудного винним суд постановляє стягнути з нього судові витрати. В тому разі, якщо винними буде визнано декількох осіб, суд постановляє, в якому розмірі повинні бути стягнуті витрати з кожного з них ураховуючи при цьому ступінь вини та майновий стан засуджених» [ 3, ст. 93 ]. В ч. 3 ст. 327 зазначалось: «Суд постановляє обвинувальний вирок і звільняє засуджено від відбування покарання на підставах, передбачених статтею 80 Кримінального кодексу України» [ 3, ст. 327 ] (звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку).
Що стосується процесуального статусу засудженого, то він був закріплений в главі 28 «Постановлення вироку». В ст. 344 КПК передбачалось два права засудженого: вручення копії вироку в триденний строк після його проголошення; вручення копії вироку засудженому рідною мовою або такою мовою, якою він володіє, якщо він не володіє мовою, якою складений вирок.
Слід також зазначити, що вручення засудженому копії вироку суду було обов’язковим правилом, яке не передбачало винятків, що підлягало виконанню незалежно від того, чи був присутнім він при проголошенні вироку, чи ні.
Вручення засудженому копії вироку забезпечувало засудженому можливість реалізувати своє право на захист, та своїх законних інтересів. Вручення засудженому копії вироку мало здійснюватись під розписку з зазначенням дати і часу вручення. З відповідного моменту обчислювався строк касаційного оскарження вироку для засудженого.
Іншим важливим правом було право родичам дозволу на побачення із засудженим, що перебував під вартою до набрання законної сили вироком суду. Дане правило було закріплене в Ст. 345 кримінально-процесуального кодексу.
Дозвіл на побачення із засудженим надавався лише близьким родичам засудженого. Під близькими родичами розумілись: батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки. Дозвіл на побачення надавався як за їх проханням так і по клопотанню засудженого [ 5, с. 892 ]. Побачення могло надаватись на термін від однієї до двох годин. Після винесення вироку побачення мало надаватись беззаперечно незалежно від того, чи давалось таке побачення протягом місяця до вироку і який строк минув з часу надання останнього побачення. Право на побачення не могло будь-яким чином обмежуватись, а питання про надання побачення вирішувалось залежно від інших умов ( особи засудженого, тяжкості злочину, наявності тієї чи іншої інформації). Надати побачення – обов’язок суду.
Також передбачалось, що за наявності у засудженого до позбавлення волі дітей, які залишилися без нагляду, суд зобов’язаний одночасно з постановленням вироку порушити окремою ухвалою, а суддя – постановою питання перед службою в справах неповнолітніх або відповідним органом опіки і піклування про необхідність влаштування цих неповнолітніх або встановлення над ними опіки чи піклування. Суд зобов’язаний був вжити заходів піклування про неповнолітніх дітей засудженого, якщо в сім’ї засудженого не залишилось осіб, які можуть забезпечити належне виховання та необхідні матеріальні умови для існування неповнолітнього.
Якщо у засудженого до позбавлення волі залишилось без нагляду майно і житло, суд був зобов’язаний вжити через відповідні органи захадів для їх збереження. Передбачалось, що майно засудженого, стосовно якого не прийнято рішень про конфіскацію чи звернення на користь потерпілих, передається на збереження близьким родичам або відповідно органам виконавчої влади та місцевого самоврядування. Про передачу майна на збереження виносилась окрема ухвала суду чи постанова судді.
Важливим правом було також право подачі апеляції засудженим на вирок. Так, в п. 1 ч. 1 ст. 348 передбачалось, що апеляцію має право подати засуджений, його законний представник і захисник – у частині, що стосується інтересів засудженого [ 3, ст. 348 ]. Апеляція на вирок, ухвалу чи постанову могла бути подана протягом п’ятнадцяти діб з моменту їх проголошення, а засудженим, який перебуває під вартою, – в той же строк з моменту вручення йому копії вироку.
Якщо апеляція подавалась іншою стороною, а засуджений перебував під вартою, повідомлення про надходження апеляції та її копія вручались через начальника відповідної установи. Одночасно йому роз’яснювалось право протягом п’яти діб з моменту одержання повідомлення подати свої заперечення на апеляцію. Також засудженому, що тримався під вартою, про призначення справи до апеляційного розгляду повідомлялось через начальника відповідної установи.
Засуджений мав також право подати касаційну скаргу та скаргу до Верховного суду України за наявності для цього передбачених законом підстав.
Слід також зазначити, що основним принципом касаційної стадії процесу є недопустимість погіршення статусу і становища засудженого, окрім випадків подання скарги прокурором чи потерпілим. В стадії ж виконання вироку при розгляді виникаючих проблемних питань, суд вирішує тільки ті питання, що стосуються вироку і не тягнуть погіршення становища засудженого [ 4, с. 371 ]. До набрання вироком законної сили засуджений, який перебував під вартою, не міг бути переведений в місця позбавлення в іншій місцевості.
Передбачались також випадки звільнення відбування покарання засудженого за наявності передбачених в законі підстав. До них, на приклад можна віднести звільнення у зв’зку з хворобою, у зв’язку з випробування, у зв’язку з збігом строків давності виконання вироку, умовно-дострокове звільнення, звільнення на підставі закону України про амністію та указу Президента про помилування, тощо. Дані підстави були і залишаються дієвими у чинному КПК України стосовно засудженого. Вони є важливими гарантіями останнього, скоріше навіть актами гуманізму з боку держави.
Отже, слід зазначати, що справжній процесуальний статус засудженого в кримінальному провадженні України з’являється саме Радянський період, який закріплюється в процесуальних кодексах 1922, 1927 та 1960 років. Саме в цих документах номінально починає фігурувати поняття «засуджений». Засуджений, як учасник кримінально-процесуальних відносин набуває досконалішого правового регулювання, – визначаються його права та обов’язки, гарантії та відповідальність.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Кримінально-процесуальний кодекс Української радянської республіки, затверджений 13 вересня 1922 р.: Видавництво Наркомюста. – Харків. – 1922 р. – Ст. 94, Ст. 346, Ст. 407
2. Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1927 року: Прийнятий 2-ю сесією ВУ ЦВК X скликання, 1927 р., № 58-59, – Ст. 86, Ст. 315, Ст. 368
3. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1961. – № 2. – Ст. 93, Ст. 327, Ст. 348.
4. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. посібник. / Л. М. Лобойко — К.: Істина, 2007. — 456 с.
5. Науково-практичний коментар до кримінально-процесуального кодексу України. – К.: А. С. К., 2004. – 1015 с.
6. Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2011 р. N 14, Ст. 1
7. Ширшов М. Пределы действия запрета преобразования к худшему / М. Ширшов, Я. Мотовиловкер // Советская юстиция. – 1974. – № 14. – С. 7-8.