Глава 60 Гражданского кодекса Республики Беларусь от 7.12.1998 г. № 218-З (в ред. от 09.01.2017) (далее – ГК Республики Беларусь) устанавливает, что обладателю имущественных прав на результат интеллектуальной деятельности или средство индивидуализации принадлежит исключительное право правомерного использования этого объекта интеллектуальной собственности по своему усмотрению в любой форме и любым способом; использование другими лицами объектов интеллектуальной собственности, в отношении которых их правообладателю принадлежит исключительное право, допускается только с согласия правообладателя. Правовая охрана объектов интеллектуальной собственности возникает в силу факта их создания либо вследствие предоставления правовой охраны уполномоченным государственным органом в случаях и в порядке, предусмотренных законодательными актами.

В соответствии с частью первой ст.8 Закона Республики Беларусь № 262-З от 17.05.2011 г. «Об авторском праве и смежных правах» (далее – Закон), авторское право на произведения науки, литературы и искусства возникает в силу факта их создания. Для возникновения и осуществления прав в отношении объектов смежных прав, предусмотренных разделом III «Смежные права» Закона, не требуется соблюдения каких-либо формальностей.

Одним из способов защиты личных неимущественных прав: права авторства, права на имя и права на защиту репутации автора, является восстановле­ние положения, существовавшего до нарушения права. Лицо, чьи права ущемляются, не только вправе требовать признания этих прав, но и вос­становления их в полном объеме, так, как они были до нарушения. Данный способ применяется в тех случаях, когда вышеназванные личные неимуще­ственные права могут быть реально восстановле­ны путем устранения последствий нарушения.

Говоря о таком способе защиты, как восстановление положения, существовавшего до нару­шения права, нельзя не сказать о возможном тре­бовании публикации сведений о допущенном нарушении. Такое требование является одним из возможных вариантов восстановления положения, существовавшего до нарушения права, и может применяться в качестве защиты как имущественных, так и личных неимущественных прав. Так, если объект интеллектуальной собствен­ности введен в гражданский оборот с нарушени­ем прав автора и контрафактные экземпляры произведения реализованы, то восстановить положение, существовавшее до нарушения права, уже нельзя. В этом случае можно лишь сообщить в печати о допущенных нарушениях [4, с. 30].

Пресечение действий, нарушающих авторские права или создающих угрозу их нарушения. Данный способ защиты может применяться в тех случаях, когда нарушение авторского права носит длящийся характер. Этот способ защиты, как правило, состоит из изъятия из обращения нереализованных контрафактных экземпляров произведений, изготовленных с нарушением прав автора, по требованию последнего. Как и признание права, названный способ защиты может при­меняться в сочетании с другими способами, на­пример, компенсацией морального вреда, или иметь самостоятельное значение. При использовании данного способа защиты интерес автора выражается в том, чтобы прекратить (пресечь) нарушение его права на будущее время или устранить угрозу его нарушения. Поэтому обращение с требованием о пресечении действий, создающих угрозу нарушения права, возможно, когда ответчик только осуществляет приготовление к несанкционированному использованию объекта авторского права, например, редактируя, без согласия автора вносит изменения, искажающие произведение.

Способом защиты личных неимущественных прав являются требования о компенсации морального вреда. Данный способ защиты заклю­чается в возложении на нарушителя обязанности по выплате обладателю компенсации за при­чинение физических и нравственных страданий в связи с нарушением его прав. Поскольку по своей правовой природе компенсация морально­го вреда является мерой ответственности, условием применения данного требования должно быть наличие вины нарушителя.

Действующим законодательством право требования компенсации морального вреда предусмотрено ст. 152 ГК Республики Беларусь, согласно которой, если гражданину причинен моральный вред (физические или нравственные страдания) действиями, нарушающими его личные неимущественные права либо посягающими на принадлежащие гражданину нематериальные блага, а также в иных случаях, предусмотренных законодательством, гражданин вправе требовать от нарушителя денежную ком­пенсацию указанного вреда.

Применение такого способа защиты как ком­пенсация морального вреда связано с тем, что ав­тор должен доказать наличие непосредственной связи между противоправным поведением нарушителя и наступившими последствиями в виде нравственных страданий потерпевшего. Сам по себе факт нарушения еще не свидетельствует о причи­нении потерпевшему морального вреда. Поэтому, если нравственные страдания потерпевшего вызваны не самим фактом нарушения личных неиму­щественных авторских прав, а какими-либо сопут­ствующими обстоятельствами, например, некор­ректным поведением нарушителя и т. п., право на компенсацию морального вреда не возникает.

Реализация рассматриваемого способа защиты авторских прав осуществляется в основном в су­дебном порядке. Однако не исключается и выплата компенсации в добровольном порядке [4, с.32].

В нашей стране достаточно активно защищаются права на объекты авторского права и смежных прав и на основании норм Уголовного кодекса Республики Беларусь 9 июля 1999 г. № 275-З (в ред. от 18.07.2017) (далее – УК Республики Беларусь). Согласно ст. 201 УК Республики Беларусь за присвоение авторства либо принуждение к соавторству может быть назначено наказание  в виде общественных работа, штрафа, или исправительных работ на срок до двух лет.

За незаконное распространение или иное незаконное использование объектов авторского права или смежных прав совершенные в течение года после наложения административного взыскания за такое же нарушение или сопряженные с получением дохода в крупном размере ст. 201 УК Республики Беларусь предусматривает наказание общественными работами, штрафом, ограничением свободы на срок до трех лет, или лишением свободы на срок до двух лет.

Уголовные дела по нарушению авторских или смежных прав рассматриваются общими судами.

В настоящее время регулирование отношений по созданию и использованию произведений литературы (науки, искусства), исполнений, фонограмм и передач организаций эфирного или кабельного вещания осуществляется нормами, сосредоточенными в нормативных правовых актах различной юридической силы. Анализ законодательства Республики Беларусь в сфере авторского права и смежных прав позволяет сделать вывод о его способности достаточно эффективно регулировать общественные отношения, возникающие в связи с созданием и использованием произведений литературы (науки, искусства), компьютерных программ, баз данных, исполнений, фонограмм и передач организаций эфирного или кабельного вещания.

Список использованных источников

1. Гражданский кодекс Республики Беларусь : 7 дек. 1998 г., № 218-З : принят Палатой представителей 28 окт. 1998 г. : одобр. Советом Респ. 19 нояб. 1998 г. : в ред. Закона Респ. Беларусь от 09.01.2017 г. // ЭТАЛОН. Законодательство Республики Беларусь / Нац. центр правовой информ. Респ. Беларусь. – Минск, 2018.
2. Об авторском праве и смежных правах: Закон Республики Беларусь, 17 мая 2011г., № 262-З // ЭТАЛОН. Законодательство Республики Беларусь / Нац. центр правовой информ. Респ. Беларусь. – Минск, 2018.
3. Уголовный кодекс Республики Беларусь: 9 июл. 1999 г. № 275-З : принят Палатой представителей 02 июня 1999г.: одобр. Советом Респ. Беларусь 24 июня 1999г.: в ред. Закона Респ. Беларусь от 18 июля 2017г. // ЭТАЛОН. Законодательство Республики Беларусь / Нац. центр правовой информ. Респ. Беларусь. – Минск, 2018.
4. Цисик, И. Личные неимущественные права автора и способы их защиты. / И.Цисик // Судовы веснік. – 2008. – №3. – С.28-33.

   Анотація: В статті досліджені проблеми, що можуть виникнути при кваліфікації злочину, передбаченого ст. 409 Кримінального кодексу України «Ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом» та проаналізовано основні відмінності між зазначеним злочином та іншими військовими злочинами.

   Ключові слова: військовослужбовець, військова служба, військовий обов’язок, самокалічення, обман, симуляція, підроблення документів.

   Постановка проблеми. Аналізуючи кримінальне законодавство України щодо ухилення від несення обов’язків військової служби, а також судову практику з цього ж питання виявляється багато суперечностей при кваліфікації діянь. Злочин, передбачений ст. 409 КК України, належить до одного з різновидів посягань на порядок несення або проходження військової служби. При вчиненні такого злочинного діяння військовослужбовець злісно порушує військову дисципліну, вимоги військової присяги і статутів Збройних сил України щодо чесного і добросовісного виконання обов’язків військової служби. Тим самим військовослужбовець вдається до різноманітних форм обману військового командування. Ухилення від військової служби у лавах Збройних Сил України в умовах воєнних дій, які нині ведуться на Сході України, створює серйозну загрозу для безпеки держави в сфері оборони.

   Завдання дослідження. Завданням дослідження є аналіз існуючих проблем та суперечностей в кримінальному законодавстві при кваліфікації злочину, передбаченого ст. 409 Кримінального кодексу України – «Ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом».

   Розробка проблеми. В роки незалежності України військову злочинність досліджували  такі вчені, як: Г.В. Андрусів, В.В. Бондарєв, М.І. Карпенко, В.І. Касинюк, В.А. Клименко, Є.С. Ковалевська, М.І. Панов, А.В. Савченко, М.І. Хавронюк, С.О. Харитонов та інші.

   Виклад основного матеріалу. Стаття 17 Конституції України проголошує, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Статтею 65 Конституції встановлено, що кожен громадянин України повинен виконувати свій громадянський обов’язок – захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, а також відбувати військову службу відповідно до закону [7].

Злочини проти встановленого порядку несення військової служби, як їх ще прийнято називати – військові злочини, описані у Розділі XIX Кримінального кодексу України. Відповідно до ст. 401 КК України, військовими злочинами є злочини проти встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями, а також військовозобов’язаними під час проходження ними навчальних (чи перевірних) або спеціальних зборів [8]. Відповідно до класифікації військових злочинів, зробленої М. І. Панова та В. І. Касинюка, «Ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом» (ст. 409 КК) належить до другої групи військових злочинів – злочинів проти порядку проходження військової служби [6, 16].

Безпосереднім об’єктом злочину «ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом» є суспільні відносини, посягання на які передбачає порушення встановленого порядку проходження військової служби в Збройних Силах України та інших військових формуваннях України.

Об’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 409 КК України, складають: 1) ухилення військовослужбовця від несення обов’язків військової служби шляхом: самокалічення; симуляції хвороби; підроблення документів; іншого обману; 2) відмова від несення обов’язків військової служби (ч. 2 ст. 409).

Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 409 КК України, є тільки військовослужбовець. Проте, якщо говорити про ч. 2 ст. 409 КК України – відмову від несення обов’язків військової служби, суб’єктами такого діяння не є: курсанти військових навчальних закладів, якщо вони відмовились від навчання або відмовились продовжити навчання в таких закладах; призовники – особи, які ще не проходять військову службу; особи, які проходять військову служу за контрактом; особи офіцерського складу, які проходять кадрову військову службу, але відмовились її проходити; особи, які мають релігійні переконання і належать до діючих, відповідно до законодавства, релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю (адвентисти-реформісти, адвентисти сьомого дня, євангельські християни, євангельські християни-баптисти, покутники та деякі інші) [10, 1161].

Суб’єктивну сторону діянь складає прямий умисел з урахуванням мети суспільно небезпечного діяння [1, 114]. Цей вид військового злочину вважається закінченим з моменту фактичного припинення несення обов’язків військової служби.

Кваліфікуючими ознаками цього злочину є вчинення суспільно небезпечного діяння в умовах особливого періоду, воєнного стану або в бойовій обстановці [8].

Процес кваліфікації злочину є найскладнішим завданням у правозастосуванні, оскільки жодна інша правозастосовна діяльність не вимагає врахування такої кількості конкретних обставин вчинення діяння, досконального знання законодавства, що передбачає відповідальність за його вчинення, і судової практики. Частина вироків суду з часом змінюється або скасовується внаслідок неправильної кваліфікації злочинів. В українському законодавстві є низка пленумів Верховного суду України щодо помилок при розмежуванні окремих видів злочинів.

Так само може виникнути проблема при розмежуванні складу злочину, передбаченого ст. 409 КК України, «ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом», та деякими іншими злочинами, зокрема:

• у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації, серед яких ухилення від призову на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу (ст. 335 КК України);
• суміжних складів військових злочинів, таких як: непокора     (ст. 402 КК); самовільне залишення військової частини або місця служби (ст. 407 КК); дезертирство (ст. 408 КК України), порушення статутних правил вартової служби чи патрулювання (ст. 418 КК України).

Брик Л. П. вказує і на спільні, і на розмежувальні ознаки злочинів, передбачених ст. 335 і ст. 409 Кримінального кодексу. Спільною ознакою вона називає конкретне діяння – ухилення від несення військових обов’язків. Хоча у ст. 335 КК України спосіб вчинення злочину конкретно не передбачений, та у ст. 409 цього Кодексу ця ознака визначена законодавцем (самокалічення, симуляція хвороби, підроблення документів чи інший обман), вона не може бути розмежувальною, оскільки очевидно, що й злочин, передбачений у ст. 335 КК України, може бути вчинений саме у такий спосіб. Проте встановити відмінність можна – проаналізувавши зміст обов’язку, покладеного на винну особу [2, 440].

Відмінним – розмежувальною ознакою – є спеціальний суб’єкт суспільно небезпечного діяння, правовий статус особи щодо військового обов’язку, кожного із названих складів злочинів. Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 335 КК України, «ухилення від призову на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу», є призовник (особа, приписана до призовної дільниці) або особа офіцерського складу (підлягає призову відповідно до законодавства України), а суб’єктом злочину, передбаченого ст. 409 КК України, «ухилення від військової служби шляхом самокалічення або інших способом», – військовослужбовець, який уже проходить військову службу [13].

Окрім того, важливим є встановлення моменту та закінчення військової служби. Якщо призовник ухилився від явки до військового комісаріату, відповідальність настає не за скоєння військового злочину, а за статтями, які передбачають відповідальність за ухилення від призову на строкову військову службу [8, 60]. Тобто, якщо призовник був відправлений до військової частини і там почав ухилятися від несення обов’язків військової служби, то його дії слід кваліфікувати за ст. 409 КК України.

І непокора, і відмова від несення обов’язків військової служби – це діяння військовослужбовця під час проходження служби. Непокорою називається відкрита відмова виконати наказ начальника, а також інше умисне невиконання наказу [2]. Така відмова може бути як у письмовій, так і в усній формі. Проте, на відміну від відмови несення військового обов’язку за ч. 2 ст.409 КК України, відповідно до якої відмова є найвищою формою зухвалості і демонструє ігнорування встановленого порядку проходження служби, непокора не передбачає відмови від подальшого проходження військової служби, а лише не виконання конкретного наказу керівництва.

Прикладом помилкової кваліфікації є рішення Кам’янобрідського районного суду м. Луганська від 26.05.2014 року за яким контрактник, який відмовився від виконання розпорядження командира про несення служби по охороні та обороні об’єктів військової частини, що дислокується в м. Луганську, був визнаний винним у скоєнні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 409 КК України. Чоловікові було призначене покарання у вигляді 3 років позбавлення волі, а на підставі ст. 75 КК України було звільнено від відбування покарання з іспитовим строком на 1 рік [3].

В цьому випадку не було враховано, що військовослужбовець служить за контрактом і відмовився від виконання наказу керівництва, а не заявив про повну відмову від несення обов’язків військової служби, а це виключає ознаки діяння, передбаченого ч. 2 ст. 409 КК України. Коли військовослужбовець відмовляється від несення обов’язків військової служби протягом певного часу, на певній території чи в умовах особливого стану, в його діях є ознаки злочину, передбаченого ст. 402 КК України, а саме непокора.

Ще одним прикладом розмежування злочинів, передбачених ст. 402 і ст. 409 КК України є рішення Кодимського районного суду Одеської області. Відповідно до матеріалів справи, солдат К, являючись військовозобов’язаним, призваним на військову службу у зв’язку з мобілізацією та зарахованим наказом командира військової частини до списків особового складу цієї військової частини, будучи придатним для проходження військової служби. Солдат К відкрито, не вживаючи обману, відмовився відбути разом з особовим складом військової частини до зони проведення антитерористичної операції на Сході України.

Дії військовослужбовця можна було б кваліфікувати за ст.402 КК України як непокору, проте солдат К відмовився від виконання покладених на нього обов’язків мобілізованого військовослужбовця, припинивши подальше виконання обов’язків військової служби. Тому його дії слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 409 КК України – відмова від несення обов’язків військової служби [4].

Ще однією найпоширенішою проблемою кваліфікації таких суміжних злочинів як «ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом» та «самовільне залишення військової частини або місця служби». Обидва діяння посягають на порядок несення/проходження військової служби. Самовільне залишення військової частини або місця служби передбачає нез’явлення військовослужбовця вчасно без поважних причин на службу (у разі звільнення з частини, призначення або переведення, нез’явлення з відрядження, відпустки або з лікувального закладу, тощо) [2]. Для кваліфікації діянь за ст. 407 КК України, необхідно обов’язково встановити час, протягом якого військовослужбовець не з’являвся на службу – від строку нез’явлення залежить кваліфікація тої чи іншої частини ст. 407 Кримінального кодексу.

Проте ватро також відрізняти самовільне залишення та нез’явлення військовослужбовця на службу. У першому випадку військовослужбовець залишає військову частину або місце служби без дозволу керівництва, а у другому – військовослужбовець має дозвіл на залишення військової частини або місця служби, але згодом не з’являється там і знаходиться за її межами більше часу, аніж було дозволено, без поважних причин.

Окрім того, самовільне залишення військової частини або місця служби може вчинятися тільки умисно, а нез’явлення вчасно на службу без поважних причин – або умисно, або з необережності. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони цього злочину є намір правопорушника перебувати поза територією військової частини або місця служби лише тимчасово упродовж певного терміну і його бажання повернутись у військову частину для продовження військової служби. Мети повністю ухилитись від несення  військової служби в нього немає [5, 91].

Саме ознаки суб’єктивної сторони є розмежувальними між ухиленням від несення обов’язків військової служби та самовільним залишенням місця служби. Тому при кваліфікації того чи іншого виду військового злочину потрібно встановити момент, мету і мотив вчинення злочинного діяння.

У разі, якщо військовослужбовець, з метою отримати звільнення від обов’язків вій­ськової служби, організував направлення на його ім’я телеграми про смерть близького родича, на підставі якої йому була надана відпустка, а після закінчення відпустки до місця служби не повернувся і ухилявся від військової служби, наприклад, тривалістю понад один місяць (з моменту закінчення строку, коли він повинен був повернутися із відпустки), його дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 409 і ч. 3 ст. 407 [10, 1158].

Також виникають розбіжності при кваліфікації ухилення від несення обов’язків військової служби та дезертирства. Дезертирством, відповідно до положень ст. 408 Кримінального кодексу, є самовільне залишення військової частини або місця служби з метою ухилитися від військової служби, а також нез’явлення з тією самою метою на службу у разі призначення, переведення, повернення з відпустки або з лікувального закладу [8]. При кваліфікації такого злочинного діяння тривалість ухилення від військової служби значення не має, важливим є факт вчинення тієї чи іншої форми об’єктивної сторони злочину протягом певного періоду. Фaктичнa тривaлість ухилення може мaти значення лише при визнaченні ступеня суспільної небезпечності цього діяння тa призначенні покарання [9, 935]. Іншими словами, дезертирство це складніша форма ухилення військовослужбовця від військової служби шляхом самовільного залишення чи нез’явлення без поважних причин до військової частини або місця служби, яка передбачає повне ухилення від несення обов’язків військової служби.

Проблема при кваліфікації дезертирства та ухилення від несення обов’язків військової служби шляхом самокалічення або іншим способам може виникнути тоді, коли, для прикладу, військовослужбовець навмисно здійснив самокалічення при його затриманні за дезертирство. У такому випадку він нестиме відповідальність за сукупністю злочинів за ст. 408 і 409 Кримінального кодексу України.

Проблема кваліфікації може виникнути і при умисному вчиненні вартовим собі самокалічення, оскільки суд може трактувати таке злочинне діяння і як ухилення від несення обов’язків військової служби шляхом самокалічення – ч. 1 ст. 409 КК України, і як порушення статутних правил вартової служби чи патрулювання – ч. 1 ст. 418 КК України.

Для прикладу, якщо вартовий завдав собі вогнепального поранення з метою видати це за підтвердження нападу і отримання за це заохочення по службі, то таке діяння слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 409 КК України лише у випадку, коли під заохоченням розуміється можливість отримання відпустки або тимчасового звільнення з військової частини. Коли ж заохочення не буде полягати у частковому чи повному звільненні від обов’язків військової служби, то його слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 418 КК України.

Часом виникає проблема у питаннях кваліфікації тієї чи іншої форми ухилення від несення обов’язків військової служби. Якщо військовослужбовець, з метою самовільного залишення військової частини, підробив відпускний квиток, посвідчення про відрядження, записку про звільнення, направлення на лікування чи інший документ, що дає законні підстави уникнути виконання військових обов’язків протягом певного часу, його дії мають кваліфікуватися за ст. 409 КК України як ухилення від військової служби шляхом підроблення документів. Якщо ж документ не підроблявся, але військовослужбовцем був представлений підложний (фальшивий) документ, тоді за ст. 409 КК України як ухилення від військової служби шляхом іншого обману [10, 1160].

Перелік форм підроблення документів у законодавстві України не є вичерпним, а тому і тлумачиться кожна форма підроблення по-різному. Зокрема, підроблення трактується як повна або часткова зміна змісту документа чи його реквізитів: а)  шляхом їх виправлень, підчищень, дописок, витравлювань і т.п. – підроблені документи; б) шляхом внесення неправдивих відомостей – підложні документи [12].

   Висновки. З плином часу частина вироків переглядається – деякі залишаються без змін, деякі змінюються, а деякі скасовуються взагалі внаслідок неправильної кваліфікації суспільно небезпечного  діяння. Саме тому прийнято вважати, що процес кваліфікації злочину є найскладнішим завданням у правозастосуванні, оскільки жодна інша правозастосовна діяльність не вимагає врахування такої кількості конкретних обставин вчинення діяння, досконального знання законодавства, що передбачає відповідальність за його вчинення, і судової практики. Схожі проблеми виникають і при розмежуванні складу злочину, передбаченого ст. 409 КК України, «ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом», та деякими іншими злочинами, зокрема: у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації та суміжних складів військових злочинів.

При дослідженні актуальних проблем кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ст. 409 КК України – «ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом», нами було встановлено, що в судовій практиці часом виникає проблема при розмежуванні цього складу злочину та деякими злочинами, зокрема у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації, серед яких ухилення від призову на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу (ст. 335 КК України), а також низкою інших суміжних складів військових злочинів, таких як: непокора (ст. 402 КК); самовільне залишення військової частини або місця служби (ст. 407 КК); дезертирство (ст. 408 КК України), порушення статутних правил вартової служби чи патрулювання (ст. 418 КК України). Зокрема:

• спільною ознакою злочинів, передбачених ст. 335 і 409 КК України, є конкретне діяння – ухилення від несення військових обов’язків, проте спеціальний суб’єкт суспільно небезпечного діяння, передбаченого ст. 335 КК України, «ухилення від призову на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу», є призовник (особа, приписана до призовної дільниці) або особа офіцерського складу (підлягає призову відповідно до законодавства України), а суб’єктом злочину, передбаченого ст. 409 КК України, «ухилення від військової служби шляхом самокалічення або інших способом», – військовослужбовець, який уже проходить військову службу;
• і непокора, і відмова від несення обов’язків військової служби – це діяння військовослужбовця під час проходження служби, але, на відміну від відмови несення військового обов’язку за ч. 2 ст.409 КК України, відповідно до якої відмова є найвищою формою зухвалості і демонструє ігнорування встановленого порядку проходження служби, непокора не передбачає відмови від подальшого проходження військової служби, а лише не виконання конкретного наказу керівництва;
• кваліфікація «ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом» та «самовільне залишення військової частини або місця служби» – обидва діяння посягають на порядок несення/проходження військової служби,  але тут важливим етапом кваліфікації є встановлення моменту, мети і мотиву вчинення злочинного діяння;
• при кваліфікації ухилення від несення обов’язків військової служби та дезертирства зважають на тривалість ухилення від військової служби – за ст. 409 КК України тривалість значення не має, важливим є факт вчинення тієї чи іншої форми об’єктивної сторони злочину протягом певного періоду;
• розмежування самокалічення, ч. 1 ст. 409 КК України, і порушення статутних правил вартової служби чи патрулювання, ч. 1 ст. 418 КК України, розмежовують  залежно від того, чи буде заохочення полягати у частковому або повному звільненні особи від несення обов’язків військової служби;
• однією з найважливіших проблем при кваліфікації злочину «ухилення від несення обов’язків військової служби шляхом самокалічення або іншим способом» є розмежування форм ухилення від обов’язків.

ЛІТЕРАТУРА

1. Александров Ю.В. Кримінальне право України: Заг. частина: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. – К.: МАУП, 2004. – 328 с.
2. Брич Л.П. Теорія розмежування складів злочинів: моногр. / Л.П. Брич. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2013. – 712 с.
3. Вирок судді Кам’янобрідського районного суду м. Луганська від 26 травня 2014 р. [Матеріали кримінальної справи 436/1217/13-к] // Архів Кам’янобрідського районного суду м. Луганська за 2014 рік.
4. Вирок судді Кодимського районного суду Одеської області від 20 квітня 2017 р. [Матеріали кримінальної справи 503/539/15-к] // Архів Кодимського районного суду Одеської області за 2017 рік.
5. Карпенко М. І. Самовільне залишення військової частини або місця служби, дезертирство: методика розслідування злочинів, передбачених ст.ст. 407, 408 Кримінального кодексу України / М. І. Карпенко // Науковий юридичний журнал. – 2013. – №11. – С. 90-111.
6. Касинюк В. І. Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини) / В. І. Касинюк, М. І. Панов, С. О. Харитонов / під заг. ред. М. І. Панова. – Х.: Харків юридичний, 2006. – 172 с.
7. Конституція України // Відомості Верховної Ради. – 1996. – №30. – С.141.
8. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001р. // Відомості Верховної Ради. – 2001. – №25-26. – Ст.131.
9. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар : у 2 т. / за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна. – 5-те вид., допов. – Х. : Право, 2013. Т. 2 : Особлива частина / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін. – 2013. – 1040 с.
10. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка – 7-ме вид., переробл. та допов – К.: Юридична думка, 2010 – 1288 с.
11. Носик О. Визначення суб’єкта військового злочину / О. Носик // Вісник прокуратури. – 2000. – № 4. – С. 59–62.
12. Практика розгляду кримінальних справ про злочини, склад яких передбачений ст. 366 Кримінального кодексу України (службове підроблення). Узагальнення підготовлено суддею Верховного суду України В. Г. Жуком та головними консультантами управління вивчення та узагальнення судової практики Верховного суду України О. С. Іщенко та А. І. Смолкіною [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/n_002700-09.
13. Про військовий обов’язок і військову службу : Закон України від25 березня 1992р. // Відомості Верховної Ради. – 1992. – №27. – Ст.385.

Ключові слова: кримінальне право, злочин, склад злочину,  суб’єкт злочину, ознаки суб’єкта злочину, суб’єктивна сторона,  кримінальна відповідальність, покарання.

Article deals with investigation of the concept, the characteristic features subject of a crime according to the norms The Second Lithuanian Statute. Based on the 1566 of the Statute highlighted specific characteristics of the subjective elements of crime compared them with today’s standards. Analyzed sources relating to the coverage of this issue.

Keywords: criminal law, offense , an offense characteristics subject of a crime, the subjective side, criminal liability, punishment.

Постановка проблеми. Україна століттями перебувала під владою багатьох держав, одним з найважливіших періодів є період Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Саме в тоді почали на високому рівні формуватися галузі права, виділятися інститути, які рецепціювалися у сьогодення. Тоді ж було систематизовано норми права та з’явилися такі важливі акти як Литовські Статути. Тому на прикладі Литовського статуту потрібно проаналізувати розвиток кримінального права, а саме особи, яка вчиняє злочин, тобто суб’єкта злочину, адже ці нормативно-правові акти стали джерелом права у багатьох країнах.

Стан дослідження. Це питання досліджували великі вченні та науковці такі, як Іоаникій  Малиновський, Таїсія Довнар, Петро Музиченко, Ярослав Падох, Віктор Заруба, Володимир Іванов, Петро Захаренко, Іван  Терлюк, Василь Тацій, Анатолій Рогожин, Володимир Кістяківський. Лише у­ 80-ті рр. ХХ століття вивчення державного,  соціального, правового життя Великого князівства Литовського поступово звільнюється від ідеологічних обмежень.­ З’являються праці А.Хорошкевича, ­І.­Старостиної, Б.Флорі. У Литві активно працювала наукова школа С.­Лазутки, ­представлена такими вченими,­ як І.Валіконіте, В.Рауделюнас, С.Вансевічюс, А.Васіляускене, ­Ю. Юргиніс, М. Юкас та інші.

Метою моєї статті є з’ясування характерних ознак суб’єкта злочину за нормами Другого Литовського Статуту.

Для з’ясування цієї мети було поставлено такі завдання:

• визначити поняття та основні ознаки, що характеризують суб’єкт злочину;
• визначити, хто не може бути суб’єктом злочину;
• визначити обставини, що виключають кримінальну відповідальність;
• порівняти суб’єкта злочину за нормами Статуту 1566р. та за чинним законодавством України.

Виклад основного матеріалу. Кримінальне право України — це система юридичних норм, прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили. З цього визначення можна зрозуміти, що основними ознаками цієї галузі права, тими , що відрізняють її від інших є злочин та покарання. Саме злочин є одним з найголовніших інститутів кримінального права, адже ч.1 ст. 2 говорить, що саме наявність ознак злочину у вчиненому суспільно-небезпечному діянні певної особи є чи не єдиною підставою кримінальної відповідальності [7, 139-151 с.] .

Злочин – це передбачене Кримінальним Кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Він має стадії: закінчений і незакінчений, а також класифікується в залежності від ступеня тяжкості: невеликої, середньої тяжкості, тяжкий та особливо тяжкий. В залежності від тяжкості злочину диференціюється показання за його вчинення: від покарання у вигляді позбавлення волі до 2 років до довічного позбавлення волі за винятком штрафу як основного покарання. З визначення злочину можна відокремити його певні ознаки. До прикладу,  це діяння є суспільно небезпечним, що означає, що воно завдає шкоду об’єктам, які охороняються чинним законодавством; винним – воно вчинене умисно або з необережності; це протиправне діяння – порушує певну правову норму; каране діяння, тобто залежно від виду за це діяння передбачене покарання, а також це діяння, що вчинене певним суб’єктом [5, 8-11 с.].

Особу не можна притягти до кримінальної відповідальності, якщо в її діянні відсутні ознаки складу злочину. Склад злочину – це сукупність встановлених у криміналь­ному законі юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне . У кожному складі злочину виділяють його елементи, а саме: об’єкт злочину, об’єктивну сторону злочину (їх сукуп­ність називають об’єктивними ознаками складу), суб’єкт і суб’єктивну сторону злочину (суб’єктивні ознаки складу). Саме сукупність всіх ознак у діянні особи означає те, що вона скоїла злочинне діяння [6, 88-98 с.].

Чи не найголовніший елемент складу злочину  – суб’єкт злочину, адже він  неможливий без особи, яка його вчинила, і тому суб’єкт злочину є обов’язковим елементом складу злочину. Згідно з Кримінальним Кодексом України, суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК України може наставати кримінальна відповідальність. У теорії кримінального права поряд з поняттям «суб’єкт злочину» виділяється поняття «особистість злочинця». У кримінально-правовому аспекті поняття «суб’єкт злочину» і «особистість злочинця» не тотожні. Обидва вони резюмують ознаки фізичної особи, яка вчинила злочин, однак їхнє кримінально-правове значення є різним. Якщо поняття суб’єкта злочину є важливим для вирішення питання про кримінальну відповідальність особи, то поняття особистість злочинця має кримінологічне значення. Одночасно, у багатьох статтях Кримінального кодексу вживаються більш широкі за змістом терміни:  «особа, яка вчинила злочин», «особа, винна у вчиненні злочину», «особа, яка засуджується», «особа, яка засуджена» тощо. На практиці поняття «суб’єкт злочину» широко застосовується в процесі аналізу по суті кожного скоєного злочину [9].

Литовські Статути  безумовно є великим надбанням для правової системи України, адже саме в цей період територія України перебувала під владою Речі Посполитої – об’єднаної Польщі та Литви, тому вони  є одним з головних джерел  права нашої держави, зокрема кримінального права як галузі та всіх його інститутів.

Велику увагу польсько-литовське законодавство, норми якого були чинними на українських землях,  приділяло визначенню злочинів і покарань. Спочатку злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну «кривду», яку було завдано окремій особі або громаді. Пізніше його почали розглядати як «шкоду», «злочинство». Потім стали називати «виступом», тобто порушенням правових норм, що були встановлені державою [4].

Останні 4 розділи Другого Литовського Статуту встановували правила кримінальної відповідальності. Зокрема 11 розділ називався «О кгвалтехъ и о головщызнахъ шлхецкихъ» – про насильство і злочини проти шляхти, і складався з 35 артикулів.  До прикладу, артикул перший «Хто бы на чіи домъ або на господу умысльнЂ наЂхалъ, хотечи его забити» говорить, що хто посягне на чийсь будинок або життя його господаря, хто когось поранив чи забив у цьому домі, тому загрожує смертна кара, а родичам його – головщина, але якщо злочинець нікого не вбив та не поранив, але наніс шкоду,  йому загрожує штраф 20 рублів. Розділ 12 «О головщызнахъ и навезкахъ людей посполитыхъ» – злочини проти простих людей, складається з 14 артикулів. Розділ 13 «О грабежахъ и навезкахъ» – про майнові злочини, складається з 14 артикулів. За крадіжку панського коня – штраф 8 коп грошей; за вола – 80 коп грошей, за корову – 50, за свиню – 20 (артикул 8); за пшеницю ціна 15 коп, жито – 20 коп грошей (артикул 11). Розділ 14 «О злодЂйст†вского стану» – всі інші злочини, складається з 30 артикулів. Зокрем,  артикул 4 цього розділу «О важности лица, за што злодЂй каранъ быти маеть» говорить про те, що, якщо злочинець вчинив шкоду особі, що коштує більше 50 коп грошей – підлягає смертнй карі, а якщо менше 50 коп – «маеть у столпа дубцы битъ быти, а лицо маеть вернути тому, чіе есть, а навезка на тое лицо зъ маетности его маеть быти плачона». [10]

За нормами Другого Литовського статуту відповідальність наставала за умови самого правопорушення та вини злочинця. Винною вважалася особа, яка усвідомлювала протиправність дій і мала бажання їх вчинити. До уваги брався суб’єктивний бік справи: необхідна оборона, стан крайньої необхідності, та об’єктивний – злочини навмисні і ненавмисні, закінчені і незакінчені, здійснені особисто чи за співучасті (учасник, пособник, підмовник, виконавець), професійність чи кваліфікованість злочину, рецидиви. При вчиненні злочину кожен відповідав сам за себе, а звільнялися від страти діти, престарілі, каліки, психічно хворі і вагітні жінки.

Класифікувалися злочини за двома головними групами: проти публічного добра і суспільних інтересів; проти приватного добра та особистих інтересів. До першої групи належали злочини, за які передбачалася смертна кара.

До другої групи належали: вбивство (мужебойство), каліцтво, побиття, словесні образи, підпал, ґвалт (напад на дім), грабіж, крадіжка, шахрайство, здирництво, злодійство тощо.

За  Другим литовським статутом  деякі злочини шляхті передбачалось не тільки зменшувати покарання, а й була можливість звільнення від покарання. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців. Також з’явився інститут звільнення від відповідальності душевнохворих і від покарання за умови вчинення злочину в стані крайньої необхідності або необхідної оборони. Право на необхідну оборону визнавалося за будь-якою особою, яка зазнала нападу. Для звільнення від покарання досить було довести, що потерпілий першим почав агресивні дії. Не несли покарання й посадові особи, які вбили злочинця під час учинення ним опору. Покарання не передбачала дія, вчинена за умов крайньої необхідності. Наприклад, тяжким злочином уважалися здача ворогу замку й капітуляція гарнізону, але здача замку через голод розглядалась як дія, вчинена за крайньої необхідності, і не тягла за собою покарання [9].

Взагалі  суб’єктом злочину були як вільні так і феодально залежні особи. Литовський Статут визначав дію кримінального закону за колом осіб: кримінальній відповідальності підлягав будь-хто у державі, а також іноземці, a не несли кримінальну відповідальність неповнолітні особи, тобто особи до чотирнадцяти років.

За умисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася головщина, також інші  видатки, пов’язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов’язаний був сплатити родичам убитого годовщину[1].

Саме в цю добу в праві починає оформлюватись і діяти принцип «безпосередньої відповідальності особи за вчинений нею злочин». Так, якщо Судебник Казимира ще передбачав можливість притягувати до відповідальності близьких родичів (… «пак ли чего у раму не будет, а будет ли то жона з дытьми ушо взрослыми, ино жоною й детми за платити…» п. 1 Судебник князя Казимира 1468 року), то вже Литовський статут чітко закріплював «не мает нихто ни за кого терпети але кажды сам за себе…» (Арт. 7).

У кримінально-правовому регулюванні на українських землях ВКЛ розглядалися такі стадії злочину, як: намір, підготовка й замах. Такі діяння були караними тільки у випадках, передбачених законом. Так підготовка до заколоту і змови проти князя карались як закінчений злочин. Поява в суді зі зброєю каралася штрафом. Так само штрафом і позбавленням волі на шість тижнів карались удар або спроба удару кого-небудь рукою в залі суду. Намір, висловлений у вигляді погрози підпалити майно або вбити кого-небудь, тягнув за собою обов’язок того, хто привселюдно погрожував, перед посадовими особами відмовитися від цього, і представити поручителів.  Якщо ж після погрози в потерпілого було вчинено підпал чи вбивство, то відповідав за це той, хто погрожував.

Співучасть розрізняли просту, за якої всі співучасники були виконавцями злочин, і складну, за якої одні діяли як підбурювачі, інші – як виконавці, а треті – як помічники. Особи, діяльність яких не перебувала в причиновому зв’язку зі злочинним результатом, але які знали про злочин, не підлягали кримінальній відповідальності, хоча могли нести майнову. Наприклад, майно членів сім’ї державного злочинця, які знали про зраду глави сім’ї, могло бути конфісковане. Першою спробою визначення міри покарання залежно від ступеня участі особи у вчиненні злочину було зроблено ще у статуті 1529 р. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню [2, 96-107 с.].

Суб’єктом злочину могли бути як окремі особи, винні в учиненні злочину, так і передбачалось існування інституту колективної відповідальності. Тільки люди несли кримінальну відповідальність за шкоду, тварини не були суб’єктами злочину. Колективна відповідальність групи осіб (сім’я, село, волость, місто) широко застосовувалася за державні, антифеодальні та релігійні злочини.

У Другому Литовському статуті було зроблено першу спробу сформулювати презумпцію невинності. Судам у випадку висунення сумнівних звинувачень рекомендувалося бути більше схильним до виправдання, ніж до покарання [3, 94-158 с.].

Вивченням цього питання займався також видатний науковець І.О. Малиновський. Іоникій Олексійович встановив, що в кожному злочині присутні наступні ознаки: суб’єкт, об’єкт та саме злочинне діяння. Поєднання цих ознак в науці кримінально права називається складом злочину.  Поняття злочину в Статутах ненадане, однак вчений встановив його зміст, виходячи із тексту артикулів Статутів. Також І.О. Малиновським були виділені всі терміни,­ які вживалися в значенні злочину. Дослідник вказав на панування договірних засад у сфері кримінальних відносин, підкресливши тісний зв’язок між кримінальними і цивільними наслідками правопорушення.­ ­ І. Малиновський вказав, що порушення цінностей, які охороняються нормами права, можливо і зі сторони природних сил, проте, вони не є суб’єктом злочину, вказавши, що злочин – це порушення благ та інтересів результатами діяльності саме людини.  Дослідник зауважив, що тварини також не є суб’єктами злочину, вони лише можуть завдавати шкоди, за яку буде нести відповідальність їх господар. В цьому випадку тварина є таким знаряддям злочину як ,до прикладу, шабля. Іоникій Олексійович також вказав, що не кожна людина, яка скоїла злочин є суб’єктом злочину, наприклад,  якщо вона неповнолітня. «Шальные»  тобто психічно хворі, також не несуть відповідальності за скояне – відповідальність несе той, хто змусив їх це вчинити «подстрекатель». Стан сп’яніння та стан афекту також не виключають злочинність діяння, напроти, злочин, скоєний в стані афекту вважається кваліфікованим. За такий злочин покаранням слугує смертна кара у формі четвертування.  Вперше в історіографії питання злочину в литовсько-руському праві­ XVI ст.­ дослідник встановив,­ що суб’єктом кримінального права за Статутами Великого князівства Литовського була держава,­ однак існували певні обмеження повноти верховенства держави у кримінальному праві, зумовлені існуванням звичаєвого права, волі потерпілого, ­судовими повноваженнями вотчинників [8, 18-22 с.].

Дослідивши питання суб’єкта злочину за нормами Другого Литовського Статуту можна спостерігати наскільки норми Литовських Статутів повпливали на українську правову систему, зокрема на розвиток кримінального права України.

Отже, відповідно до  ч. 1 ст. 18 КК України, суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК України може наставати кримінальна відповідальність. Згідно з формулюванням ч. 1 ст. 18 КК України, суб’єктом злочину може бути: 1) особа фізична; 2) особа осудна; 3) особа, яка досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність за вчинене нею суспільно небезпечне діяння. Ці три ознаки є обов’язковими для кожного випадку оцінки наявності суб’єкта злочину, тобто вони повинні характеризувати кожну особу, яка вчинила злочин [1, 139-151].

За нормами Другого Литовського Статуту суб’єкт злочину – це перш за все особа чотирнадцяти років, яка усвідомлювала протиправність дій і мала бажання їх вчинити [10].

У багатьох правових нормах як Загальної, так і Особливої частин КК України, вживаються щодо суб’єкта злочину, фізичної особи, спеціальні дефініції і різноманітна термінологія, яка відповідає змісту тієї норми, з якою закон пов’язує певні юридичні наслідки. Йдеться про вживання таких дефініцій і термінів: 1) особа, яка вчинила злочин невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин; 2) особа, яка вчинила умисний злочин; 3) особа, яка вчинила злочин з необережності; 4) особа, яка вчинила злочин у віці з 14 до 16 років; 5) особа, яка повторно вчинила умисний злочин і має судимість за умисний злочин (рецидив злочину); 6)особа, до якої застосовуються примусові заходи медичного характеру (ст. 93 КК України); 7) особа, до якої застосовується примусове лікування (ст. 96 КК України); 8) особа, що раніше була судима за вчинення певного злочину тощо. Тобто покарання диференціюється в залежності від того, чи здійснюється злочин вперше, вік, за яких обставин він вчинений,  має місце така обставина, як емоційний стан особи в момент вчинення злочину, а також залежить від посади, яку особа обіймає, чи здійснюється одноособово чи групою осіб [5].

У Статуті 1566 р. диференціюється відповідальність особи, тобто чи є особа суб’єктом за її статусом у суспільстві, до прикладу простолюдин чи шляхтич. Також існують такі інститути, як інститут колективної відповідальності, крайня необхідність та необхідна самооборона, що характерно для кримінального права України.

За нормами КК України суб’єктом злочину не можуть бути померлі особи, які перед тим вчинили злочин, тварини, предмети чи сили природи.  Суб’єктом злочину може бути лише осудна особа, тобто яка під час вчинення діяння, передбаченого КК, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19). Неосудні особи позбавлені такої здатності і тому не можуть бути суб’єктами злочину. Згідно з КК особи, які визнані судом обмежено осудними, підлягають кримінальній відповідальності, тобто є суб’єктами злочину (ч. 1 ст. 20). Навіть у психічно здорової людини зазначена здатність свідомості і волі виникає лише при досягненні певного віку. Саме тому КК встановлює конкретний вік, з якого особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а особи віком від 14 до 16 років можуть бути суб’єктом злочину лише у разі вчинення ними злочинів, що перелічені у ч. 2 ст. 22. Діти до 14 років не підлягають кримінальній відповідальності. Суб’єктом злочину можуть бути громадяни України, особи без громадянства (апатріди) та іноземці (про їх поняття див. коментар до ст. ст. 6-8). Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних співробітників та інших громадян, які відповідно до міжнародних угод і чинного законодавства не підлягають юрисдикції українського суду, розв’язуються дипломатичним шляхом [5].

За нормами Другого Литовського Статуту суб’єктом злочину також є лише особа, тобто не предмет, сили природи чи тварина, за неї як і передбачається в законодавстві України, відповідальність несе господар, а також суб’єктами є іноземці. Покарання за злочин диференціювалося відповідно до виду злочину. За злочин відповідав кожен за себе, а звільнялися від страти діти, престарілі, каліки, психічно хворі і вагітні жінки. Чинне законодавство України не передбачає смертну кару, найвищою мірою покарання є довічне ув’язнення, від якого звільняються вагітні жінки , та особи, яким виповнилось 65 років.

Можна спостерегти, що як і в литовському так і в українському кримінальному праві особа повинна усвідомлювати свою вину і свої дії. Поєднує ці системи права і те, що злочини поділялися на закінчені та незакінчені, здійснені одноособово чи за співучасті, здійснені умисно чи з необережності.

Висновок. Суб’єкт злочину за нормами Другого статуту Великого князівства Литовського – це як феодальнозалежна, так і вільна особа, яка усвідомлює вчинене нею, свою вину. Суб’єктом злочину не можуть бути тварини або сили природи, проте відповідальність несуть навіть іноземці.

Вже у XVI столітті виокремлювались суб’єктивні та об’єктивні обставни, які допомагали визначити чи є особа злочинцем і на яке покарання вона заслуговує. До уваги брався суб’єктивний бік справи: необхідна оборона, стан крайньої необхідності, та об’єктивний – злочини навмисні і ненавмисні, закінчені і незакінчені, здійснені особисто чи за співучасті (учасник, пособник, підмовник, виконавець),  кваліфікованість злочину, рецидиви. За злочин відповідав кожен за себе, а звільнялися від страти діти, перестарілі, каліки, психічно хворі і вагітні жінки.

Кримінальне право України увібрало в себе норми права Литовської держави XVI століття, адже чинне законодавство містить дуже багато схожих ознак, які виявляються під час кваліфікації злочинця. Виділялися стадії виконання злочину та мала місце колективна відповідальність, яка діє і тепер.

Отже, аналіз історичних джерел є дуже важливим для вдосконалення норм чинного законодавства, особливо в юриспруденції,  коли від цього залежить дотримання основних прав та свобод людини і громадянина, закріплених у міжнародних та національних актах законодавства.

Список використаних джерел

1. Держава і право : [ Електронний ресурс] / Copyright.– http://uris.org.ua/istoriya–gosudarstva–i–prava–ukrainy/kriminalne–pravo–v–litovskiy–derzhavi.

2. Іванов. В. М. Історія держави і права України  : навч. посіб. / В. М. Іванов. – К. : Атіка, 2007. –   96-107 с.

3. Історія держави і права України : підручник / [А. С. Чайковський, В. ї. Батрименко, Л. О. Зайцев та ін.] ; за ред. А. С. Чайковського. – К. : Юрінком Інтер, – 94-158 с.

4. Історія та гуманітарні дисципліни : [ Електронний ресурс] / Copyright MyCorp.–  http://ukrhist.at.ua/publ/40–1–0–352.

5. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради – 2001 –  № 25-26 – 8-11 с.

6. Кримінальне право України: Загальна частина : Підручник / [Бажанов М. І., Баулін Ю. В., Борисов В. І.] за ред. М.І. Бажанова, Ю. В. Бауліна, В. І. Борисова – К. : Право, 2005. –  88-98 с.
7. Кримінальне право України : Загальна частина : Підручник / [Баулін Ю. В., Борисов В. І., Кривоченко Л. М. та ін.] ; pа ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація– 4-е вид., перероб. і доповн. – К. : Право, 2010. – 139-151 с.
8. Малиновський І. О. Учение о преступлении по Литовскому Статуту / за ред. В О. Попелюшка. – Острог: Національний університет «Острозька академія», – 18-22 с .
9. Психологія особистості злочинця : [Електронний ресурс] / http://litopys.org.ua/statut2/st1566.htm http://pidruchniki.com/15941024/psihologiya/psihologiya_osobistosti_zlochintsya.

10. Статут Великого князівства Литовського 1566 року : [Електронний ресурс] / http://litopys.org.ua/statut2/st1566.htm .

Дана стаття є коротким описом комплексної проблеми торгівлі людьми у всьому світі, мета статті – виділити основні питання, що постають за допомогою вивчення юридичних джерел з посиланням на три основні опори: попередження, захист жертв та переслідування злочинців.

This article is a brief overview of a complex problem of human trafficking all over the world, its intention is to highlight the main issues arising on that point through examining legal resources, with reference to the three main pillars: prevention, protection of victims and prosecution of traffickers.

Key words: human trafficking, prevention of crime, protection of victims, prosecution, transnational crime.

Globally and domestically, human trafficking is identified as the modern equivalent to slavery. This appears one of the incurable society ‘diseases’, which made people vulnerable to exploitation. Economic hardship, natural disasters, or political instability, debts, unemployment, bondage force people to escape and look for a new life somewhere else. Such hopelessness is the main attraction for deceivers.

Therefore, trafficking in human beings remains a serious transnational organized crime, so the proper evaluation of this phenomenon can help to reappraise the reality with law and produce a new affective scheme in fighting the crime. In fact, there is a list of countries, which could not be named as ones to provide effective policy in human trafficking:

• India has been considered as a source, transit and destination point in the international circuit for child trafficking;
• besides Nigeria, other main sources of females for prostitution are the West African states of Cameroon, Ghana, Sierra Leone and Togo. Young girls are lured with fraudulent offers of jobs in Europe only to end up being violently forced into prostitution;
• Pakistan and India are source, destination and transit countries for men, women and children trafficked for the purposes of sexual exploitation and involuntary servitude;
• Jamaica is principally a source country for women and children trafficked within the country for the purposes of commercial sexual exploitation and forced labour. The majority of victims are Jamaican women and girls, and increasingly boys, who are trafficked from rural to urban and tourist areas for sexual exploitation.1

On the first place, naturally, there are undeveloped and poor countries in Middle East, Africa, Southern and Central Asia; however, the most civilized and well-off megacountries (USA, UK, Canada) grappled that kind of slavery.

The legal base deterrent to tackle this horrendous crime consists of: The United Nations Convention against Transnational Organized Crime (Anti-trafficking Protocol), adopted by General Assembly resolution 55/25 of 15 November 2000;  Protocol to Prevent, Suppress and Punish Trafficking in Persons, Especially Women and Children, supplementing the United Nations Convention against Transnational Organized Crime; Protocol against the Smuggling of Migrants by Land, Sea and Air, supplementing the United Nations Convention against Transnational Organized Crime; Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms (or The European Convention on Human Rights (ECHR)), formed  by Council of Europe and entered into force on 3 September 1953. The UN has recently initiated the Global Initiative to Fight Human Trafficking (UN.GIFT) that was launched in March 2007 by the UN Office on Drugs and Crime. The program works for purposeful and coordinative approach with UN agencies, international organizations and other stakeholders in fighting that slavery.2

 Furthermore, the Convention gives an informative and expanded definition of human trafficking, which states that:

“Trafficking in persons” shall mean the recruitment, transportation, transfer, harbouring or receipt of persons, by means of the threat or use of force or other forms of coercion, of abduction, of fraud, of deception, of the abuse of power or of a position of vulnerability or of the giving or receiving of payments or benefits to achieve the consent of a person having control over another person, for the purpose of exploitation. Exploitation shall include, at a minimum, the exploitation of the prostitution of others or other forms of sexual exploitation, forced labour or services, slavery or practices similar to slavery, servitude or the removal of organs;3

Such the definition opens all the sides of the trans-border crime, explicitly explaining the sources, means, purposes and tools used by the traffickers to find the victims and, all in all, does not require any explanation.

Prevention

The next aspect is needed to be emphasized as prevention is core to the eventual elimination of human trafficking. As it was mentioned, many social and economic factors lead to the demand for trafficking and there must be a complex approach, especially in source countries. Currently, the most developed prevention efforts are through the auspices of the US State Department, which issues a detailed annual Trafficking in Persons report through its provision of funds for anti-trafficking programs in transit countries. An example of a United Nations funded anti-trafficking program is the Coordinated Mekong Ministerial Initiative against Trafficking (COMMIT).4 At the same time, two more thoughts were outlined in prevention toolkit: firstly, there has to be the legislative framework designed not only to criminalize the offence but to deter possible offenders with the seriousness of the penalties involved; secondly, training of public officials who can intervene to recognize potential victims and arrest and prosecute the perpetrators.5

An example of the solution is declared in  the Economic Community of West African States (ECOWAS) – Declaration against Human Trafficking which calls on its member states to:

10. Provide and strengthen sensitisation and training for government officials, particularly law enforcement personnel, customs and immigration officials, prosecutors and judges, and other relevant officials on the prevention of trafficking in persons and on the investigation and prosecution of related crimes;

11.Create specialized anti-trafficking units within law enforcement agencies and within the prosecutorial services, with a special view to fight the involvement of organized criminal groups.6

The main steps have to be created on the grounds of every country, at its domestic level. Then it will be easier to address the issue of human trafficking at an intergovernmental level. For example, Canada coordinates anti-trafficking policies through its Interdepartmental Working Group and the Human Trafficking National Coordination Center, which received increased staffing and resources in 2006; Australia has an Australian Federal Police (AFP) unit, the Transnational Sexual Exploitation and Trafficking Team (TSETT), and the United Kingdom has the United Kingdom Human Trafficking Centre7 and so on.

Protection

Every national anti-trafficking strategy must include measures for victim protection. Trafficking in human beings is not just a problem of serious organized crime, law and order or immigration and border control; but in its very nature it also involves grave human rights violations which can include rape, torture, loss of dignity, slavery, forced labour, arbitrary detention and in the worst cases, deprivation of life. But mostly, many victims are deported as illegal immigrants or recognized as perpetrators of crimes, fined for administrative offences or taken into custody. Dealing with victims, it is necessary to remember such a “rights-based approach” within the criminal justice system, which claims four core rights:

– the right to respect: the requirement of treating the trafficked person as a victim of crime and holder of rights, rather than an illegal migrant, prostitute or morally dubious person;

–   the right to information and advice: provision about immediate access to support organizations and to translation and free legal advice;

–  the right to privacy: trafficked persons have the right to privacy and confidentiality of their private and family life;

–  the right to protection: protection offered to trafficked persons should be on the basis of individual risk assessment, and need to be co-operated with law enforcement.8

Therewith, a national anti-trafficking plan must include a system to refer trafficked persons to specialized agencies offering shelter and protection from physical and psychological harm, as well as support services. Such shelter entails medical, social, and psychological support; legal services; and assistance in acquiring identity documents, as well as the facilitation of voluntary repatriation or resettlement.

Evidently, not only cultural (behavioral) and educational factors play role in disruption of that crime, but the practical “real” measures should be taken in order to provide safety and recovery of the injured people.

Prosecution

Prosecution is the most precarious as well as essential issue to come up with. This is because of the robust relationship between sexual/labour trafficking, kidnapping and other sexual offences. Actually there is a distinction among those crimes but the penalties are very similar in each state. For instance, in source countries like Nigeria the legislation imposes a life sentence on anyone caught trading in women or girls under the Trafficking in Persons Law Enforcement and Administration Act as amended in 2005 to increase penalties for traffickers: “Any person who procures a girl or woman…to become a common prostitute either in Nigeria or elsewhere is liable to life imprisonment”.9

Thinking about the traffickers, it is needed to see the reality as it is. Like drug and arms trafficking, human trafficking is a market-driven criminal industry that is based on the principles of supply and demand. Considering the simplest statistics, the International Labor Organization estimates that there are 20.9 million victims of human trafficking globally, including 5.5 million children (55% are women and girls); the International Labor Organization estimates that forced labor and human trafficking is a $150 billion industry worldwide,10 such horrendous acts have to induce governmental powers  to create and prepare a strong model legislation for human trafficking, intelligence and evidence-gathering techniques that could exist in modern unstable world.

Trafficking in human beings is one of the top trans-border crimes of the XXI century, when there is no place for humanity, age, race, or sex. It is clear that only coordinative and radical activity together with the robust legal regime in a twin-track abetting have to be deployed across states to fight or at least to reduce the level of exploitation.

Bibliography

Breau, Susan C., School of Law, University of Surrey for the Commonwealth Secretariat (2008), Legal issues relating to Human Trafficking, Journal of Commonwealth Law and Legal Education, 6:2, 218.

Coordinated Mekong Ministerial Initiative Against Trafficking (COMMIT). Prepared by United Nations Inter-Agency Project on Human Trafficking in the Greater Mekong Sub-Region (UNIAP), Secretariat to COMMIT, December 2007.

Economic Community of West African States, Declaration on the Fight against Trafficking in Persons, Twenty-fifth Ordinary Session of Authority of Heads of State and Government, Dakar, 20–21 December 2001.

European Commission, Report of the Experts Group on Trafficking in Human Beings Brussels, 22 December 2004. pp. 37–38.

Global Initiative to Fight Human Trafficking (UN.GIFT) at http://www.ungift.org/.

Human Trafficking, article at http://www.polarisproject.org/human-trafficking/overview

The Trafficking in Persons (Prohibition Law Enforcement and Administration (Amendment) Act, 2005.

The United Nations Convention against Transnational Organised Crime, adopted by General Assembly Resolution 55/25 of 15 November 2000 Protocol to Prevent, Suppress and Punish Trafficking in Persons, Especially Women and Children.

Ключові слова: суб’єктивна сторона, терористичний акт, мотив.

The article describes the problems of the elements of subjective aspect of the terrorist act definition. Besides, optional features of this crime, namely – motive and emotions, were described.

Keywords: subjective aspect, terrorist act, motive.

Постановка проблеми. Будь-який злочин – це цілий процес поведінки суб’єкта, який обумовлений об’єктивними умовами часу і простору та суб’єктивними умовами внутрішнього фізіологічного та психологічного стану людини, адже “об’єктивні ознаки злочину завжди виступають в єдності з його суб’єктивними ознаками. Діалектичне розуміння єдності об’єктивного і суб’єктивного в поведінці людей слугує основою правильного розуміння складу злочину” [7, C. 11]. Своє особливе вираження це має при вчиненні такого злочину як терористичний акт, адже у терориста (або терористичної групи) виникає “особливий” тип правосвідомості, яка сконцентрована не на правових, а на деструктивних методах вирішення існуючих протиріч (адже у вузькому розумінні тероризм є одним із радикальних способів розв’язання соціального конфлікту). Це може свідчити про те, що терорист (як особа, яка незадоволена своїм соціально‑економічним становищем) є носієм деструктивної правосвідомості [6, C. 160].

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питання що стосуються суб’єктивної сторони складу злочину терористичного акту зокрема вивчали такі науковці як Ємельянов В. П., Канцір В. С., Беседа С. М., Антонян Ю. М. та ін. Проте і досі не було зроблено комплексного аналізу всіх можливих елементів суб’єктивної сторони складу цього злочину, включаючи емоції та мотиви терориста.

Завдання дослідження полягає у детальному дослідженні проблемних моментів у визначенні суб’єктивної сторони складу злочину терористичного акту.

Виклад основного матеріалу. Суб’єктивна сторона складу злочину, як відомо, може складатися з чотирьох елементів: вини, мотиву, мети та емоцій. При чому з усіх цих складових частин лише вина є обов’язковою суб’єктивною ознакою при кваліфікації будь-якого злочину, а інші три елементи можуть бути включені до обов’язкових ознак складу злочину, або ні. Щодо терористичного акту законодавцем було встановлено дві обов’язкові ознаки суб’єктивної сторони для складу цього злочину, що є необхідними для кваліфікації вчиненого суспільно-небезпечного діяння саме за ст. 258 КК України: це вина та мета.

Виною є психічне відношення особи до скоєного нею суспільно-небезпечного та кримінально-неправомірного діяння, виражене у визначених законом формах, що розкривають зв’язок інтелектуальних, вольових та чуттєвих процесів психіки особи з діянням та виступають основою для кваліфікації скоєного і визначення меж кримінальної відповідальності [8, C. 122]. Людина несе кримінальну відповідальність за свої вчинки лише в тому разі, якщо вона здійснює їх з власної волі і усвідомлює наслідки своїх дій. Адже саме той факт, що особа адекватно сприймає прямий зв’язок між своїми діями чи бездіяльністю та суспільно небезпечними наслідками і є головною характеристикою вини суб’єкта злочину. Крім того, про винуватість особи можна говорити лише тоді, коли вина виражається у будь-якій формі у скоєному суспільно небезпечному діянні. Щодо терористичного акту, то його вчинення може характеризуватися лише умисною формою вини, а саме – прямим умислом.

Згідно з ч. 2 ст. 24 КК України, умисел є прямим, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Така форма вини включає два основні елементи: інтелектуальний (усвідомлення суспільної небезпечності вчинюваного діяння та передбачення факту настання його суспільно-небезпечних наслідків) та вольовий (позитивне відношення до факту настання суспільно-небезпечних наслідків вчинюваного нею діяння).

Терористичний акт, передбачений ст. 258 КК України, також характеризується наявністю спеціальної мети, тобто ідеальним прообразом бажаного результату, до якого прагне злочинець при скоєнні суспільно небезпечного діяння. Проте цілі, які притаманні терористичному акту, насправді мають свою особливу ієрархічність та можуть бути поділені на проміжні та кінцеві. Таким чином, проміжними цілями при вчиненні терористичного акту є виникнення або створення небезпеки виникнення стану страху, напруженості в результаті інформаційного впливу на невизначену кількість людей. Тоді як кінцевими цілями виступають здійснення впливу на держави, міжнародні організації, фізичні чи юридичні особи для вчинення ними певних дій або відмови від їх вчинення в інтересах терористів [5, C. 211]. Зважаючи на це, складно погодитися з думкою законодавця про те, що залякування населення при вчиненні злочину, передбаченого ст. 258 КК України є однією з альтернативних цілей терориста, а не проміжною метою та, по суті, засобом досягнення кінцевої мети.

Хоча й мотив та емоції не є обов’язковими ознаками складу злочину, передбаченого в ст. 258 КК України, проте варто дещо про них сказати, адже вони теж, як і мета, відзначаються певними характерними, притаманними тільки цьому злочинові, особливостями. У цьому контексті, цікавою є думка В. С. Канцір, яка зазначає, що “найчастіше терористичними діями володіє почуття безвихідності ситуації (у яку потрапила певна меншість), психологічного дискомфорту, що підштовхує її оцінювати свій стан як драматичний. Це може бути національна меншість (як, скажімо, баски, корсиканці, бретонці, ірландці) або меншість, що поєднана за ідеологічними переконаннями або релігійними мотивами. В усіх випадках мотивація подібна: наш народ/культура/мова/віра знаходяться на межі зникнення, а оскільки ці аргументи ніхто не бере до уваги, нам залишається лише насильство” [6, C. 167].

Така позиція є точкою зору психолога, тому відсутнє чітке розмежування емоцій та мотиву, та відмінності мотиву від мотивації, як кримінально-правових категорій. Проте оскільки ці поняття мають первинно психологічне значення (адже будь-яка людська діяльність виходить із певних мотивів [3, C. 108], характеризується певними емоціями), безперечно заслуговує на увагу. Таким чином можна виокремити два види мотивації сучасної терористичної діяльності, як форми прояву деструктивної правосвідомості терориста: ідеологічна та релігійна. Проте така класифікація не є вичерпною, адже існує також і політична мотивація, яка і переважає у більшості випадків. А крім цього, навіть у випадках суто політичної спрямованості (ускладнення міжнародних відносин, вплив на внутрішню і зовнішню політику держав) внутрішня мотивація учасників може бути найрізноманітнішою: від фундаменталістського, сектантського, націоналістичного фанатизму до прагнення самоствердитись, прославитись, помститись [4, C. 258].

Висновки. Суб’єктивна сторона терористичного акту відрізняється своєю неоднозначністю законодавчого закріплення та унікальністю суті . Відтак, складно погодитися з думкою законодавця про те, що залякування населення при вчиненні цього злочину є однією з альтернативних кінцевих цілей терориста, а не проміжною метою на шляху до досягнення головної. Розвиваючи цю думку, слід зазначити, що такими проміжними цілями при вчиненні терористичного акту також є виникнення або створення небезпеки виникнення стану страху, напруженості в результаті інформаційного впливу на невизначену кількість людей. Що ж стосується кінцевих цілей терористичного акту, то ними прийнято вважати здійснення впливу на держави, міжнародні організації тощо.

ЛІТЕРАТУРА

1. Hoffman B. Inside terrorism / B. Hoffman // : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nytimes.com/books/first/h/hoffman-terrorism.html.
2. Антонян Ю. М. Мотивация тероризма / Ю. М. Антонян // : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://psyfactor.org/lib/terror14.htm.
3. Бедь В. В. Юридична психологія: навч. посіб. / В. В. Бедь. – К.: МАУП, 2004. – 436 c.
4. Беседа С. М. Типологія мотивації, методів та засобів сучасного тероризму / С. М. Беседа, М. Коссек. // Наукові праці МАУП. – № 24. – С. 258-264.
5. Емельянов В П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования: уголовно-правовое исследование / В. П. Емельянов. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 291 с.
6. Канцір В. С. Міжнародний тероризм як прояв деструктивної правосвідомості / В. С. Канцір // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2011. – № 1. – С. 159-168.
7. Мирошниченко Н. А. Состав преступления. Текст лекций / Н. А. Мирошниченко. – Одесса: Юридична література, 2003. – 80 с.
8. Якушин В. А. Субъективное вменение и его значение в уголовном праве / В. А. Якушкин. – Тольятти: ТолПИ, 1998. – 296 с.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Коробеев А. И. Советская уголовно-правовая политика: Проблемы криминализации и пенализации / А. И. Коробеев. – Владивосток: Дальневосточ. ун-т, 1987. – 268 c.
2. Основания уголовно-правового запрета: Криминализация и декриминализация / П. С. Дагель, Г.А. Злобин, С.Г. Келина [и др.]; отв. ред.: В.Н. Кудрявцев, А. М. Яковлев. – М. : Наука, 1982. – 303 c.
3. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо запровадження інституту кримінальних проступків» № 10126 від 28.02.2012 року [Електронний ресурс], Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=42706
4. Фріс П.Л. Актуальні питання кримінально-правової політики України (інститут карної провини у системі національного права) [Електронний ресурс]/ П.Л.Фріс // Політика в сфері боротьби зі злочинністю: актуальні проблеми сьогодення: наук.-практ. інтернет-конф. (23 – 30 квітн. 2012р. ). – Режим доступу: http://law-dep.pu.if.ua/conference/files/fris.pdf (11.06.2012).

In this article,  based on research of historical sources of law,  historical sources of right and  historical development of norms, which foresee responsibility for intentional elimination or damage  of property in the period of XVII-XX of item are analyzed.

Ключові слова: злочин, знищення майна, пошкодження майна, підпал, кваліфікуючі ознаки, потерпілий.

Keywords: crime,  property destruction, damage to  property,  arson,  qualifying features,  victim.

Вивчення історії розвитку норм про відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, має важливе значення у  нормотворчій діяльності, адже в процесі дослідження історичного розвитку норм здійснюється їх аналіз. За його допомогою здобувається досвід,  виявляються позитивні та негативні сторони у нормотворенні, а це в свою чергу  дозволяє уникнути помилок при подальшому удосконаленні норм, що передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна.

Аналіз досліджень та публікацій

Дослідженням даного питання займались вчені-правознавці І. О. Малиновський, А. В. Сакун, М. Й. Коржанський, М. І. Мельник, М. І. Бажанов, П. С. Матишевський, І. Б. Газдайка-Василишин, В. П. Ємельянов, І. Г. Богатирьов, Р. О. Бондарчук, З. І. Боярська, А. В. Сакун, Р. О. Бондарчук, А. С. Чайковський, О. Л. Копиленко, В. В. Кривоніс, В. В. Свистунов, Г. І. Трофанчук та ін. Проте, незважаючи на це,  в  сучасній науці кримінального права досі відсутні грунтовні дослідження еволюції норм зі знищення чи пошкодження майна в історії кримінального права України, не  проведений  порівняльний  аналіз  відповідальності  за ці  злочини у різних  історичних епохах, а особливо в період з XVII  ст.  до 1991 р.

Метою даної роботи є вивчення історичного розвитку інституту кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження майна в період XVII-XX ст. та здійснення порівняльного аналізу відповідальності за даний злочин у різниих періодах розвитку кримінального права України.

Викладення основного матеріалу.

Впродовж 1728 до 1743 р. в Україні тривав процес укладення «Прав, за якими судиться малоросійський народ», у складі яких за сучасною класифікацією закріплені різногалузеві матеріальні і процесуальні норми, що належать до державного, адміністративного, цивільного, сімейного, земельного і кримінального права [2, с.143]. Тут значну кількість норм приділено й охороні відносин власності. Аналогічно Руській Правді та Литовським Статутам в Правах все ще залишається диференціація кримінальної відповідальності за знищення або пошкодження майна за предметом посягання. Так, тут предметами посягання є межі та межові знаки (арт. 14 Глава 19), чужі засіяні землі, посіяний хліб та знаряддя праці, необхідні для посіву: соха, колеса, борона, плуг (арт. 18, Глава 18) [5, с.325] млин, сінокоси (арт. 4, Глава 19) [5, с.332], гать (п. 2, арт. 5 Глава 19), чужі дерева (арт. 3 Глава 19) [5, с.333],  хміль (арт. 6 Глава 19), звірі в чужих пущах (арт. 8 Глава 19), риба в чужих озерах, трава на чужих сінокосах (арт. 10 Глава 19), місто, село, фортеця чи окремий двір, чи будь-які підсобні приміщення  (арт. 21 Глава 19) [ 5, с.347].

Способи вчинення знищення або пошкодження майна, передбачені в Правах, зазначалися в кожному конкретному випадку, щодо кожного предмета і в конкретній статті. Ними переважно були: випалення («огнємъ выжєгъ»), спалення («сжєгъ»), вирубка  («вырубаль»),  розкопка («раскопалъ»),  підтоплення («подтопилъ», «врєдитєльно подмочилъ»), вищипування (хмелю) («пощипалъ»), висічення («высекъ»), тощо.

Санкції за вчинені суспільно-небезпечні діяння як і раніше носили переважно компенсаційний характер. Схоже як і в Литовських Статутах розмір відшкодування залежав від виду  та розміру пошкодженого майна, соціального статусу винної та потерпілої особи. Так, відповідно до п. 1 арт. 1 Глави 19 Прав, якщо шляхтич шляхтичу вчинить умисну порубку дерев в його лісі чи саду, чи військовий військовому, чи військовий шляхтичу або навпаки, то винний сплачує “обиженному” 12 рублів за насилля і ще стільки ж за кожне зрубане дерево. Якщо це робив посполитий посполитому, чи військовому, то шість рублів за насилля і стільки ж за кожне зрубане дерево. Якщо ж це робив простий селянин, то розмір штрафу за насилля становив 12 рублів, плюс додатково за кожне зрубане дерево по 3 рублі.

Відповідальність  за умисний підпал в Правах передбачалась у вигляді арешту та відшкодування збитків [5, с.339].

Далі, зокрема в Главі 19 Прав з’являється розмежування вчинення суспільно-небезпечних діянь залежно від форми вини. Так, майно могло знищуватись як «насилно», «или какъ нибудь спортилъ» так і з необережності «нєумышленно  и нє изѢ нарочного от какого злодія», «по случаю» «Божыю паче попущению а нє людской причинѢ» (арт. 21 Глава 19).  У даному випадку за вчинення підпалу з необережності винна особа звільнялась від відповідальності. Тоді як за умисний підпал будинку чи його допоміжних приміщень, фортеці чи будь-якого населеного пункту, передбачалась найвища міра покарання у вигляді смертної кари [5, с.347].

Особливістю Прав, за якими судиться малоросійський народ є те, що  їм був відомий інститут давності.  «А кто бы через давность зѢмскую десятъ лѣть, о подтопѣ мелницы своєй и грунта и присыпи  к своєму бєрєгу плотины без всякихъ правныхъ припятствій молча нє протєстовалъ, и судомъ за то с противною стороною своєю нє поступалъ, таковый ужє вѣчно о томъ молчать имѣєть» [5, с. 333].

У зв’язку з перебуванням українських земель  у складі Російської імперії подальший розвиток норм кримінального права відбувається в контексті російського законодавства,  систематизація якого була здійснена при Миколі I, і в галузі кримінального права пішла далі, ніж в інших галузях права, оскільки закінчилась виданням «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных», що набрало чинності  з 15 серпня 1845 року. Структурно Уложення складалось із 12 розділів. У розділі дванадцятому «Про злочини і проступки проти власності приватних осіб», де в статтях 1601 – 1711 визначено відповідальність за злочини у вигляді насильницького заволодіння чужим нерухомим майном і за знищення межових та інших граничних знаків, за знищення і пошкодження чужого майна, в тому числі (з’являються нові способи) способом: підпалу, вибуху пороху, газу чи іншої запалювальної речовини, затоплення чи іншим шляхом. Із введенням у дію на українських землях «Уложення про покарання кримінальні і  виправні» на її території, що перебувала під контролем Російської імперії, юридично припинили дію кримінальні закони Cтатуту Великого князівства Литовського 1588 року [2, с.165].

Починаючи з 1903 р. на території українських земель, що належали до складу Російської імперії, діяло Кримінальне уложення Російської імперії, статті 547–570 якого передбачали кримінальну відповідальність за пошкодження майна, шляхів сполучення, попереджувальних, обмежувальних, межових  та інших знаків або інших предметів.  В Уложенні 1903 року з’являються нові  види кримінально-карних діянь: за участь у натовпі людей, діючи в якому з узгодженими силами учасників, особа вчинить: пошкодження чужого майна з мотивів релігійної, расової чи станової ворожнечі, або через економічні відносини, чи через чутки, що порушують громадський спокій (п. 1 ч. 1 ст. 122); знищення складів зброї чи військових припасів, завод з виготовлення зброї чи знарядь, укріплення, військовий корабель, залізничні шляхи, телеграф чи телефон, монетний двір, державне казначейство чи кредитну установу (п. 2 ч. 1 ст. 123) [1, с.52].

Окрім того,  особливістю Уложення 1903 року є те, що тут було передбачено відповідальність за пошкодження власного майна: 1) коли це пошкодження, зважаючи на властивості й розташування предметів, умови вчинення цього діяння, завідомо загрожувало поширенню пожежі, вибуху, затопленню будівлі, суду, інших приміщень (ст. 562); 2) пошкодження власного рухомого майна, що перебуває у заставі чи під арештом (п. 2 ч. 1 ст. 607) [1,с.52-53].

8  червня 1927 р. ЦВК Української СРР було затверджено Кримінальний кодекс УСРР, із окремим розділом VII під назвою «Майнові злочини». Проте, незважаючи на це, злочини, які передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, окремих видів майна  все ще залишались  «розпорошені» по інших розділах та статтях даного Кодексу. Так, наприклад, існувала окрема стаття 75 КК УСРР – умисне знищення чи  пошкодження  майна,  належного  державним, громадським  та  кооперативним  організаціям  чи  підприємствам,  а  також електропроводки  та  засобів  зв’язку. Санкція за дане суспільно-небезпечне діяння становила до 3 років позбавлення волі або виправні роботи. Кваліфікуючими ознаками даного злочину вважалось вчинення тих самих дій не один раз (повторно), або якщо внаслідок їх сталося припинення чи перерва виробництва, або заподіяно іншу тяжку втрату, а особливо кваліфікуючими ознаками вважалось вчинення діяння способом підпалу, затоплення, або будь-яким іншим загальнонебезпечним способом, або які спричинили людські жертви чи громадське лихо [4, с.29]. Ст. 189 КК УСРР охороняла від умисного знищення  чи пошкодження майно, що належало приватним особам, проте санкції за  одні і ті ж суспільно небезпечні дії, які відрізнялись одна від одної  потерпілим-власником від злочину, були різними. Так, за знищення або пошкодження майна, що належало державним, громадським та кооперативним організаціям чи підприємствам передбачалось покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 3 років або виправно-трудові роботи, тоді як за умисне знищення або пошкодження майна, що належало приватним особам винна особа підлягала покаранню у вигляді позбавлення волі або виправних робіт терміном лише на 6 місяців, або ж штрафу до п’ятисот карбованців. У такий спосіб простежується пріоритет, що надавався державою  в охороні державного та громадського майна і тим самим посилюється відокремлення та сприяння викорененню приватної власності, поширенню принципу колективізму, спільності, як невід’ємної  складової радянської комуністичної ідеології. Натомість у статті 71-1 КК УСРР з’являється  додаткова складова суб’єктивної сторони умисного знищення або пошкодження майна, що належало приватним особам, якою, як випливає зі змісту диспозиції даної статті, є мотив, виражений у формі «класової боротьби», «помсти, за сприяння здійсненню радянської влади».  На це все вказує і те, що саме по собі знищення або пошкодження державного чи громадського майна, взятого під охорону ст. 75 КК УСРР незалежно від способу вчинення вже саме по собі було кримінально-карним, тоді як для того, щоб винна особа підлягала кримінальній відповідальності за умисне знищення або пошкодження приватного майна, суспільно-небезпечне діяння, передбачене ст. 75-1 мало бути вчинене у чітко передбачений спосіб: підпал або будь-який інший загальнонебезпечний спосіб, при чому підпал та інший загальнонебезпечний спосіб у ст. 75 є кваліфікуючою ознакою злочинного діяння і санкція за нього  має жорсткіший характер: позбавлення волі до 10 років з конфіскацією  майна, або і без неї, тоді як за знищення або пошкодження приватного майна способом підпалу — лише до 5 років позбавлення волі і обов’язково з конфіскацією всього або частини майна [4, с.29].

Окрім того, в КК УСРР 1927 р. виділено в окремі статті відповідальність за  знищення або пошкодження окремих видів майна. Так, тут предметами злочинного посягання виступають   печатки або інші знаки, накладені з наказу властей, щоб охоронити певні речі, сховища або інші приміщення,  тимчасові або постійні межові знаки, накладені під час землевпорядкування (ст. 203 КК УСРР) та інше майно, передбачене у  статтях 75-1, 75-2, 75-2а, 75-3, 76).

З прийняттям нового Кримінального кодексу УРСР 1960 р. Особлива частина його містила дві глави, що охороняли власність: Глава ІІ «Злочини проти соціалістичної власності»  та глава V «Злочини проти особистої власності громадян» [3, с.48,66]. Це в свою чергу, свідчить про нерівноправність усіх форм власності в радянський період, спричинену тодішнім політичним та економічним устроєм життя суспільства.

З прийняттям нового Кримінального кодексу України главу ІІ і главу V було об’єднану в одну, Главу ІV, під назвою «Злочини проти власності», що включає всі форми та види злочинів проти власності, незалежно від того кому належить майно, а отже, охорона всіх форм власності почала здійснюватись в однаковій мірі.

Таким чином, в радянський період ідеологізації кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження майна (1922 – 1991 р., а особливо в 20-30-х рр. ХХ ст. простежується яскравий вплив радянської комуністичної ідеології на норми кримінального права як в цілому, так і відносно умисного знищення або пошкодження майна, вид відповідальності та розмір санкцій за яке залежав від суб’єкта права власності на знищене або пошкоджуване майно, яким могла бути держава, громадськість чи приватна особа. Відповідно майно, що перебувало у державній власності мало  пріоритет в охороні порівняно з майном, що перебувало у приватній власності, про що свідчить розмір санкцій за пошкоджуване або знищуване майно, який був значно більшим, якщо пошкоджувалось майно, що перебувало у державній чи громадській власності в порівнянні з приватним.

Законом часто встановлювався вид покарання (наприклад «виправні роботи» (ст.75 КК УСРР)), але не його міра та максимальні межі, як це передбачено в чинному КК України. Це в свою чергу давало можливість суддям встановлювати міру покарання, виходячи зі своїх особистих і станових інтересів, громадянської позиції, що часто могло впливати на об’єктивність та неупередженість постановленого суддею вироку.

Список використаних джерел

1. Бондарчук Р. О. Знищення або пошкодження майна: історичний аспект/ Р. О. Бондарчук// Форум права. – 2010.  –  №2. –  С. 46-56: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-/10bromia.pdf
2.  Колос М. І. Кримінальне право  в Україні (Х — початок ХХІ століття): моногр.: [у 2 т.] /  М. І. Колос. – К.: Острог, 2011. – Т.1: Освіта, наука, законодавство. – 448 с.
3. Кримінальний кодекс  Української РСР. Офіційний текст із змінами та доповненнями на 1 жовтня 1970 р. і постатейними матеріалами. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1971.  –  249 с.
4. Кримінальний кодекс УРСР від 8 червня 1927 р. Офіціальний текст із змінами і доповненнями на 1 листопада 1949 р., з постатейними матеріалами і додатками. – К.: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1950. – 80 с.
5. Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року  / Упоряд. К. А. Вислобоков; За ред. Ю. С. Шемшушенко та ін. – К.: НАН України, 1997. – 560 с.

The article reviews the concept and types of bases of criminal liability for negligence.The analysis of actual and legal reasons, as well as procedural and descriptive of general as some of the kinds of reason in the theory of criminal law. Substantiated position that must be understood under a legal basis.

Перелік ключових слів: злочин, службовий злочин, службова недбалість, склад злочину, кримінальна відповідальність, кримінальне право України.

Постановка проблеми. Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг є найбільш небезпечними серед інших злочинів. Суспільна небезпека цих злочинів обумовлюється тим, що вони підривають авторитет держави, державних органів, завдають шкоди утвердженню демократичних основ управління суспільством, побудові та функціонуванню державного апарату, ускладнюють відносини з іншими державами і всією міжнародною спільнотою, обмежують конституційні права та свободи людини і громадянина тощо. Службова недбалість, будучи достатньо розповсюдженим службовим злочином, має високу суспільну небезпеку. Діяння службових осіб, винних у недбалості, спричиняють не тільки матеріальну, але й моральну шкоду.

         Суспільна небезпека службової недбалості є очевидною. Аналіз статистичних даних слідчої та судової практики свідчить, що найчастіше службові правопорушення є тим засобом, за допомогою якого службова особа вчинює інший, тяжкий або особливо тяжкий злочин задля досягнення бажаного злочинного результату. При вчиненні службової недбалості не тільки порушуються охоронювані законом суспільні відносини, блага та інтереси, а й формуються нові негативні антисуспільні відносини і зв’язки.

         У теорії кримінального права виникають суперечності щодо визначення підстав кримінальної відповідальності за злочини передбачені Особливою частиною КК України. Склад злочину службова недбалість не є виключенням. А тому для правильної кримінально-правової кваліфікації необхідно правильно визначати фактичну та юридичну підставу кримінальної відповідальності.

         Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій. Поняття та види підстав кримінальної відповідальності за службову недбалість у теорії кримінального права досліджено лише в межах загального поняття про підставу кримінальної відповідальності. Так, дане питання розглядалося в межах дослідження науковцями у галузі кримінального права злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг. Серед яких М. І. Бажанов, О. Ф. Бантишев, Д. Бараненко, В. Д. Вознюк, Б. В. Волженкін, О. Доник, О. Грудзур, В. А. Клименко, Р. Л. Максимович, Є. І. Моршнєв, В. О. Навроцький, М. І. Мельник, О. Я. Свєтлов, Т. І. Слуцька, В. В. Сташис, Є. Л. Стрєльцов, А. Ю. Строган, В. Тихий, Ф. В. Шиманський та інші. В той же час спеціальні комплексні дослідження підстав кримінальної відповідальності за службову недбалість у літературі фактично відсутні.

Викладення основного матеріалу. Слово “підстава” означає головні, базисні, вихідні положення. Діяти на підставі чого-небудь – означає спиратися на щось, мати щось за основу, відштовхуватися від чогось, мати щось як виправдання, достатній привід для діяльності [1, с. 45].

Відомо, що у ст. 3 КК Української РСР 1960 року було застосовано термін “підстави” кримінальної відповідальності, внаслідок чого деякі науковці дійшли висновку щодо множинності цих підстав чи визнавали склад злочину єдиною підставою кримінальної відповідальності [2, с. 186]. Таким чином, даний підхід обумовив певну нечіткість та необґрунтованість у визначенні поняття “кримінальна відповідальність”.

Поняття “підстава кримінальної відповідальності” визначається у ст. 2 КК України. Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК України [3]. Із наведеного поняття випливає, що кримінальна відповідальність пов’язана з єдиною підставою.

Поняття “підстава кримінальної відповідальності” містить дві складові: вчинення особою суспільно небезпечного діяння; наявність у вчиненому діянні складу злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України. Причому ці складові являють собою не певні відокремлені та самостійні одиниці, а означають двоєдину характеристику одного і того ж (єдиного) явища – підстави кримінальної відповідальності [4, c. 48]. У межах даної підстави вказані складові можуть бути визначені як умови кримінальної відповідальності, від наявності й взаємодії яких залежить і наявність власне цієї підстави як єдиного цілого [4, с. 48].

У філософському розумінні “умова” – це суттєвий компонент комплексу об’єктів (явищ), наявність яких з необхідністю обумовлює існування даного явища [5, c. 707], а в даному випадку – підстави кримінальної відповідальності. Деякі науковці кримінального права пропонують назвати вчинення особою суспільно небезпечного діяння терміном “фактична умова”, а відповідність цього діяння складу злочину, передбаченого КК України, – терміном “юридична умова” [4, c. 48], інші вчені називають “фактичною” та “юридичною” сторонами підстави кримінальної відповідальності [6, c. 34] або ж “фактичною” та “нормативно-правовою” (“юридичною”, “законною”) підставами кримінальної відповідальності [7, c. 50].

Таким чином, наявність двох умов у єдності, а саме фактичної та юридичної є обов’язковим для підтвердження в кожному конкретному випадку наявності підстави кримінальної відповідальності та, навпаки, відсутність хоча б однієї умови буде свідчити про відсутність підстави та неможливість застосування кримінальної відповідальності.

У теорії кримінального права виділяють фактичну та юридичну (правову) підстави кримінальної відповідальності.

Під фактичною підставою кримінальної відповідальності розуміють вчинене суспільно небезпечне діяння, а також фактичні обставини, які підлягають правовій оцінці. Саме вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого законом, є фактичною підставою кримінальної відповідальності [7, c. 50]. Законодавець пов’язує кримінальну відповідальність тільки з конкретним актом поведінки особи, яка знаходить свій вираз у суспільно небезпечному діянні в формі дії чи бездіяльності, а отже це є єдина фактична підстава кримінальної відповідальності.

Таким чином, до кримінальної відповідальності може бути притягнута лише та особа, яка є суб’єктом злочину і є винуватою у вчиненні забороненого Кримінальним кодексом України суспільно небезпечного діяння проти охоронюваних законом про кримінальну відповідальність об’єктів.

Питання про те, що слід розуміти під юридичною підставою кримінальної відповідальності, не знайшло однозначного вирішення у юридичній літературі. Одні автори називають такою підставою склад злочину, інші – кримінально-правову норму, ще одна позиція полягає у визнанні цією підставою самого кримінального закону, тобто статті Загальної і Особливої частин КК України. Отже, кожна з цих позицій має право на існування, але, водночас, потребує уточнення та удосконалення.

Зокрема, В. О. Навроцький обґрунтовує положення про те, що юридичної підставою кваліфікації будь-якого діяння є норми Загальної і Особливої частин КК України. Відомо, що тільки кримінально-правові норми не можуть бути підставою для кримінальної відповідальності, оскільки в фактично скоєному може і не бути склад злочину [1, c. 54].

Відповідно до змісту ч. 1 ст. 2 КК України, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України. У цій нормі відображено найважливіше значення складу злочину для законності й обґрунтованості кримінальної відповідальності за конкретний склад злочину. Тому склад злочину є єдиною і достатньою підставою кримінальної відповідальності. Тим самим склад злочину визначає і межі розслідування, оскільки основним завданням слідства саме і є встановлення об’єктивних і суб’єктивних ознак складу злочину [8, c. 92].

У КК України нормативно-правове визначення складу злочину відсутнє. Незакріплення легального поняття складу злочину є прогалиною у нормативно-правовому регулюванні підстави кримінальної відповідальності. Тому для подолання цієї прогалини необхідно поняття “склад злочину” винести у “термінологічний розділ”, який закріпити в Загальній частині КК України.

Склад злочину – це юридична конструкція [9, c. 56-78], що являє собою систему об’єктивних і суб’єктивних ознак, вказаних у Кримінальному кодексі України, які у сукупності визначають суспільно небезпечне діяння як злочин [4, c. 50].

Склад злочину являє систему об’єктивних і суб’єктивних ознак, які повинні бути необхідними, достатніми та вичерпними.

Вичерпність ознак складу злочину слід розуміти як всебічнета повне текстуальневизначення в законі суспільно небезпечногодіяння як злочину. Наприклад, у ч. 1 ст. 367 КК України визначено, що потрібно розуміти під службовою недбалістю. Службова недбалість, тобто невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб [3].

Достатність вказує на те, що встановлення всіх обов’язкових вказаних у законі ознак не потребує встановлення інших (додаткових) і не вказаних в законі ознак для висновку щодо наявності у вчиненому суспільно небезпечному діянні складу злочину як юридичної умови підстави кримінальної відповідальності. Наприклад, у складі злочину службова недбалість (ст. 367 КК України) потрібно встановити такі ознаки: невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків; заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб.

Необхідність означає обов’язковість цих ознак у їх сукупності для констатації наявності у вчиненому складу злочину; відсутність хоча б однієї із цих обов’язкових ознак завжди виключає можливість визнання наявності складу злочину. Наприклад, усі обов’язкові ознаки складу злочину, які містяться у диспозиції статті у сукупності підтверджують конкретний склад злочину.

Встановлення у вчиненому діянні складу злочину означає, що є юридична підстава для притягнення особи до кримінальної відповідальності [10, c. 19-20]. Але встановлення складу злочину в конкретному випадку не вирішує наперед питання про кримінальну відповідальність особи. Відсутність у діянні особи складу злочину означає відсутність підстави кримінальної відповідальності.

Правильно кваліфікувати злочин і тим самим виявити юридичну підставу кримінальної відповідальності можна лише тоді, коли виявлено всі обставини, які свідчать про вчинення злочину саме даною особою і про наявність у діях цієї особи складу злочину, передбаченого кримінальним законом [11, c. 105].

Законодавче визначення підстави кримінальної відповідальності відповідно до чинного кримінального закону надає можливість виділити такі характерні риси складу злочину:

1) склад злочину – це законодавче поняття про злочин і зазначає лише ті його ознаки, що закріплені в законі про кримінальну відповідальність [12, c. 64];

2) кожне суспільно небезпечне діяння має різноманітні ознаки об’єктивного й суб’єктивного характеру, але при цьому кримінальним законом повинні бути закріплені, насамперед, стійкі, постійні й типові для більшості діянь ознаки, оскільки поняття складу злочину як підстави кримінальної відповідальності тісно пов’язане з поняттям злочину як суспільно небезпечного діяння, ці ознаки повинні у своїй сукупності визначати рівень суспільної небезпеки діяння взагалі, а кожна з них окремо – впливати на рівень суспільної небезпеки зокрема [11, c. 106].

З вищевикладеного можна зробити висновок, що юридичною підставою службової недбалості є склад злочину, а саме об’єктивні ознаки (об’єкт та об’єктивна сторона) та суб’єктивні ознаки (суб’єкт та суб’єктивна сторона).

Безпосереднім об’єктом злочину службова недбалість, передбаченого ст. 367 КК України є нормальна діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, окремих організацій, установ, організацій незалежно від форми власності. З об’єктивної сторони службова недбалість полягає в дії або бездіяльності службової особи; наслідків у вигляді істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб; причинного зв’язку між вказаними діями чи бездіяльністю та шкідливими наслідками. Ці ознаки повинні проявлятися в сукупності. Службова недбалість з об’єктивної сторони припускає несумлінне ставлення службової особи до покладених на неї службових обов’язків, що виявляється в їх невиконанні (бездіяльність) або у неналежному виконанні (дія) і заподіює істотну шкоду (ч. 1 ст. 367 КК України) чи тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 367 КК України). Суб’єктом злочину є службова особа, а суб’єктивною стороною – необережність.

Отже, юридичною підставою службової недбалості є склад злочину і тільки тоді, коли будуть наявні всі елементи останнього.

Таким чином, виділено характерні ознаки складу злочину, виходячи із законодавчого визначення підстави кримінальної відповідальності.

Я. І. Соловій стверджує, що в правовій системі України особа має нести кримінальну відповідальність за наявності правової (юридичної), фактичної (матеріальної) та формальної (процесуальної) підстав. Вважає, що вчинення злочину є фактичною (матеріальною) підставою відповідальності, а склад злочину, передбачений Особливою частиною КК України, – основною правовою (юридичною) підставою кримінальної відповідальності. Він пропонує законодавчо закріпити положення про те, що притягненням до кримінальної відповідальності є факт пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні конкретного злочину, а кримінальна відповідальність має наставати з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду і припиняється з моменту зняття чи погашення судимості [13, c. 7].

В. Тихий виокремлює, крім фактичної та нормативно-правової (законної) підстави кримінальної відповідальності, також процесуальну та загальнотеоретичну підстави кримінальної відповідальності.

Суть процесуальної підстави кримінальної відповідальності В. Тихий обґрунтовує тим, що для реалізації кримінальної відповідальності необхідним є обвинувальний вирок. В даному випадку останній буде виступати актом правозастосування. Таким чином, в процесуальній підставі закріплено конституційний принцип про те, що ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції України). Доведення наявності підстави кримінальної відповідальності покладається на органи, які проводять дізнання і досудове слідство, та прокуратуру, а перевірку обвинувачення, вирішення питання про те, чи має місце підстава кримінальної відповідальності – право і обов’язок суду. Але, дана підстава немає ніякого значення для кримінально-правової кваліфікації службової недбалості. Оскільки принцип “презумпції невинуватості” – не підстава, а гарантія, принцип.

Відповідно з Кримінальним кодексом України законодавство про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права (ч. 2 ст. 3 КК України); закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набуття чинності Кримінальним кодексом, включаються до нього з часу набрання ним чинності (ч. 2 ст. 3 КК України); злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кримінальним кодексом (ч. 3 ст. 3 КК України); застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено (ч. 4 ст. 3 КК України); злочином є передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину (ч. 1 ст. 11 КК України) [3]. Таким чином, із законодавчих положень випливає, що тільки закон про кримінальну відповідальність встановлює об’єктивні та суб’єктивні ознаки, сукупність яких утворює підставу кримінальної відповідальності.

Узагальнюючи вищевикладене, можна зробити висновок про те, що як статті Загальної та Особливої частин КК України, так і склад злочину виступають юридичною підставою для кримінально-правової кваліфікації.

Крім правової (юридичної) підстави, кримінальна відповідальність, як й інші види юридичної відповідальності фізичних осіб, має і загальнотеоретичну підставу [7, c. 51]. Така підстава виходить за межі кримінального права та пов’язана з розв’язанням суто філософських проблем причинності, детермінізму тощо. Суть загальнотеоретичної підстави полягає в тому, що існування кримінальної відповідальності, визначення за які діяння особа несе кримінальну відповідальність, на чому базується право держави вимагати певної поведінки і притягати за злочини та інші правопорушення тощо, обґрунтовується тим, що людина має свободу вибору своєї поведінки. Саме тому юридичнавідповідальність, і перш за все кримінальна,здатна примушувати обиратиправові, незлочинні варіанти, способи поведінки [7, c. 52].

Отже, склад злочину є єдиною та необхідною, законною і достатньою підставою кримінальної відповідальності.

Висновки. Можна зробити висновок, що підставами кримінальної відповідальності за службову недбалість є фактична (фактичні обставини вчиненого суспільно небезпечного діяння) та юридична (склад злочину).

Фактичні обставини справи встановлюються в кожному випадку вчинення особою злочину, передбаченого ст. 367 КК України. Такими обставинами є акт поведінки особи, який знаходить свій вираз у суспільно небезпечному діянні в формі дії чи бездіяльності. Юридичної підставою службової недбалості є сукупність об’єктивних (об’єкт та об’єктивна сторона) і суб’єктивних ознак (суб’єкт та суб’єктивна сторона).

Встановивши ці підстави, можна правильно кваліфікувати суспільно небезпечне діяння, а в подальшому притягнути особу до кримінальної відповідальності. В теорії кримінального права не потрібно виділяти ще процесуальну та загальнотеоретичну підстави кримінальної відповідальності, оскільки дане твердження про виділення останніх є необґрунтованим, а також виступає приводом до нових дискусій та невизначеностей.

Cписок використаних джерел:

1. Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфікації: навчальний посібник / В. О. Навроцький. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 512 с.

2. Карпушин М. П. Уголовная ответственность и состав преступления / М. П. Карпушин, В. И. Курляндский. – М.: Юрид. лит., 1974. – 230 с.

3. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.

4. Панов М. Кримінальна відповідальність та її підстава / М. Панов // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2010. – № 4. – С. 45-52.

5. Философский энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1983. – 840 с.

6. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / [Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін.]; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – Х.: Право, 2010. – 456 с.

7. Тихий В. Підстави кримінальної відповідальності за новим Кримінальним кодексом України / В. Тихий // Вісник Конституційного Суду України. – 2002. – № 3. – С. 50-52.

8. Бажанов М. І. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / М. І. Бажанов, В. В. Сташис, В. Я. Тацій. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.

9. Кругликов Л. Л. Юридические конструкции и символы в уголовном праве / Л. Л. Кругликов, О. Е. Спиридонов. – СПб: Изд-во Р. А. Арсланова Юридический центр Пресс, 2005. – С. 56-78.

10. Брайнін Я. М. Основні питання загального вчення про склад злочину / Я. М. Брайнін. – К.: Видавництво Київського університету, 1964. – 188 с.

11. Строган А. Ю. Склад злочину як підстава кримінальної відповідальності: Навчальний посібник / А. Ю. Строган. – К.: Атіка, 2007. – 424 с.

12. Мельник М. І. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / М. І. Мельник, В. А. Клименко. – К.: Юридична думка, 2004. – 656 с.

13. Соловій Я. І. Межі кримінальної відповідальності: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / Я. І. Соловій. – К., 2004. – 17 с.

Використані джерела
1. Forfun.org.ua Вплив порнографію на психіку: [Електронний ресурс]: – Режим доступу: http://www.forfun. org.ua/?p=893.
2. Sprosimam Дитяча порнографія в Інтернеті: наскільки це небезпечно?: [Електронний ресурс]: – Режим доступу: http://www.sprosimam.org.ua/a/ dityacha-pornograf%D1%96ya-v-%D1%96nternet%D1%96-nask%D1%96lki-tse-nebezpechno.
3. Александров Ю. В. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю. В. Александров, В. А. Клименко. – К.: МАУП, 2004. – 328 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pravouch.com/ugolovnoe-pravo-ua/suspilno-nebezpechne-diyannya.html.
4. Британська секретна служба набиратиме на роботу молодих хакерів / Тиждень 2 грудня 2011: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ut.net.ua/News/36716.
5. Васильєва І. В.. Соціальні аспекти здоров’я як предмет філософського дослідження / І. В. Васильєва: [Електронний ресурс]: – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/VKhnpu_filos/2009_29/40.html.
6. Коментар до Кримінального кодексу України: коментар до статті 356: [Електронний ресурс]: – Режим доступу: http://www.yurist-online.com /ukr/uslugi/yuristam/kodeks/024/353.php.
7. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
8. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.
9. Матвіївський всесвіт Безпечний інтернет. Дитяча порнографія: [Електронний ресурс]: – Режим доступу: http://www.znvkvsesvit.zp.ua/ ?page=bezpechniy/zustrich.
10. Про захист суспільної моралі: Закон України від 20.11.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 10. – Ст. 105.
11. Хакери Anonymous зламали 40 сайтів, які поширювали дитячу порнографію / Волиньinfo.com, 25.10.2011: [Електронний ресурс]: – Режим доступу: http://www.news.volyninfo.com/analituka/43146-hakeri-anonymous-zlamali-40-saytiv-yaki-poshiryuvali-dityachu-pornografiyu.html.

Ключoвi cлoвa: видaчa ocoби (eкcтpaдицiя), eкcтpaдицiйнi вiднocини, «пoдвiйнa злoчиннicть», eкcтpaдицiйний злoчин, видaчa.

Annotation

Article is devoted to analуsis and resolution of issues to improve the institute issuing entitу (extradition). A review of research on problems of this issue. The features, the application of rules when issuing entitу (extradition).

Keуwords: issuing entitу (extradition), extradition relations “double criminalitу” extradition crime issue.

Пocтaнoвкa пpoблeми

Укpaїнa перебуває нa такoму eтaпi свого poзвитку, кoли потрібно peфopмувaти як пpaвoву cиcтeму в цiлoму, тaк i oкpeмі її гaлузі. В даному випадку пpoгaлини нaцioнaльнoгo законодавства зaпoвнюютьcя шляхoм cтвopeння влacних пpaвoвих норм та нopм мiжнapoдних дoгoвopiв.

Уклaдaючи дoгoвopи пpo пpaвoву дoпoмoгу, Україна нaлaгoджує тa зміцнює міжнapoдні зв’язки i poзшиpює cвoю пpaвoву бaзу.

Зacтocувaння дoгoвopiв пpo пpaвoву дoпoмoгу у кpимiнaльних cпpaвaх зумoвлeнe нeoбхiднicтю  cпiвpoбiтництвa дepжaв у бopoтьбi зi злoчиннicтю, якa нeзнaє тepитopiaльних мeж i cтaнoвить небезпеку нe тільки для  oкpeмої дepжaви, a й вcьoму cвiтoвoму cпiвтoвapиcтву.

Пpoблeмa видaчi злoчинцiв (у нaукoвiй лiтepaтуpi пoшиpeним є викopиcтaння тepмiнa «eкcтpaдицiя») є найскладнішoю cepeд вiднocин мiжнapoднoї пpaвoвoї дoпoмoги, щo пoяcнюєтьcя кoмплeкcнicтю цьoгo iнcтитуту. Дaний пpaвoвий iнcтитут в кpимiнaльнoму пpaвi Укpaїни дoнeдaвнa був нeвiдoмий i увiйшoв у нaцioнaльнe зaкoнoдaвcтвo чepeз iмплeмeнтaцiю нopм мiжнapoдних дoгoвopiв. Теперішнє правове регулювання екстрадиції в Україні потребує вдосконалення, тому що самого включення до Кримінального кодексу України 2001 р. окремої статті, норми якої регламентують екстрадицію, недостатньо для забезпечення дії механізму правового регулювання екстрадиції. 21 травня 2010 року Кримінально-процесуальний кодекс України було доповнено розділом 9 (глава 37) «Видача особи (екстрадиція)», дане питання отримало спеціальне кримінально-процесуальне регулювання. Врегульовано видачу особи як в Україну, так і з України іншій державі в частині, що стосується кримінально-процесуальної діяльності компетентних органів України.

Aнaлiз ocтaннiх дocлiджeнь i публiкaцiй

Тeopeтичнoю ocнoвoю дaнoгo дocлiджeння пocлужили нaукoвi пpaцi вiтчизняних i зapубiжних прoцесуалiстiв, пpиcвячeних poзгляду як зaгaльних питaнь кpимiнaльнoгo пpaвa, тaк i дocлiджувaнoї пpoблeми, зoкpeмa, P. Вaлєєвa, Л. Гaлeнcькoї, Д. Дaнeвcькoгo, Л. Кoмapoвcькoгo, O. Cтeпaнoвa, М. Тaгaнцeвa тa iн.

Мeтa i зaвдaння дocлiджeння

Мeтoю дaнoгo дocлiджeння  є здiйcнeння aнaлiзу aктуaльних питaнь вдocкoнaлeння iнcтитуту eкcтpaдицiї. Для дocягнeння цiєї мeти були визнaчeнi тaкi ocнoвнi зaвдaння: з’яcувaння виpiшeння пpoблeм видaчi злoчинцiв, пpoгaлин зaкoнoдaвcтвa, якe peгулює цe питaння.

Виклaдeння ocнoвнoгo мaтepiaлу

Пpo cклaднicть дaнoгo iнcтитуту мoжe cвiдчити тe, щo у тeopiї пpaвa для пoзнaчeння даного пpaвoвoгo явищa зacтocoвуютьcя piзнi тepмiни, a caмe: «видaчa злoчинцiв», «eкcтpaдицiя», «пepeдaчa злoчинцiв». Oднaк, poзумiючи пiд цiєю видaчeю уce кoлo вiднocин, щo cтaнoвлять пpeдмeт пpaвoвoгo peгулювaння iнcтитуту eкcтpaдицiї, ми звужуємo cфepу зacтocувaння йoгo нopм, ocкiльки oхoплюємo лишe тoй її piзнoвид, кoли видaчi пiдлягaють ocoби з мeтoю пpивeдeння дo викoнaння виpoку, щo нaбpaв зaкoннoї cили. Кpiм тoгo, вiдпoвiднo дo cт. 62 Кoнституцiї України ocoбa ввaжaєтьcя нeвинувaтoю у вчинeннi злoчину, дoки її вину нe будe дoвeдeнo в зaкoннoму пopядку i вcтaнoвлeнo oбвинувaльним виpoкoм cуду. Oтжe, злoчинцeм є ocoбa, щoдo якoї нaбpaв зaкoннoї cили oбвинувaльний виpoк cуду. Видaчa пoшиpюється як нa ociб, oбвинувaчувaних у вчинeннi злoчину, тaк i нa зacуджeних. Зacтocувaння даного тepмiнa в уciх випадках є тaким, щo cупepeчить пpинципaм кримінально-процесуального пpaвa, а саме пpинципу пpeзумпцiї нeвинувaтocтi.

Пoгoджуючиcь з бaгaтьмa дocлiдникaми, ми ввaжaємo, щo правильнiше застoсoвувати зaгaльнoвживaний у мiжнapoдних дoгoвopaх тepмiн «видaчa пpaвoпopушникiв». Oднак неoбхiднo зaзнaчити, щo у тeopiї кpимiнaльнoгo пpaвa cпocтepiгaєтьcя oтoтoжнeння дeякими вчeними видaчi з пepeдaчeю зacуджeних. Прoте цe caмocтiйнi пpaвoвi iнcтитути, кoжний з яких мaє cвiй пpeдмeт пpaвoвoгo peгулювaння, якe зaбeзпeчуєтьcя кoмплeкcoм нopм як нa нaцioнaльнoму, тaк i нa мiжнapoднoму piвнях. Кpiм тoгo, пepeдaютьcя лишe зacуджeнi особи. Цe poбитьcя з мeтoю зaбeзпeчeння вiдбувaння ними пoкapaння у  дepжaвi, гpoмaдянaми якoї вoни є, тому вважається нeпpaвильним вiднeceння дo джepeл видaчi нopмaтивних aктiв, нopми яких peгулюють питaння, пoв’язaнi з пepeдaчeю злoчинцiв.

Пpи дocлiджeннi iнcтитуту видaчi вaжливoгo знaчeння нaбувaють питaння oб’єктнo-cуб’єктнoгo cклaду eкcтpaдицiйних вiднocин. Ця пpoблeмa багаторазово винocилacя нa poзгляд вчeними, виcвiтлювaлacь у бaгaтьoх нaукoвих пpaцях, мaє диcкуciйний хapaктep i нинi.

У пpaцях Д. Дaнeвcькoгo, Л. Кoмapoвcькoгo, O. Cтeпaнoвa тa iнших aвтopiв є poздiли пpo ociб, якi пiдлягaють видaчi. Cучacнi дocлiдники для пoзнaчeння тaких ociб ввoдять пoняття «cуб’єкт видaчi».[1] В.Пaнoв, зoкpeмa, вiднocить дo ньoгo фiзичну ocoбу, oбвинувaчeну у вчинeннi злoчину aбo зacуджeну зa йoгo вчинeння.[2]

Тaкoж cлiд нaгoлocити, щo eкcтpaдицiя з мeтoю peaлiзaцiї щoдo ocoби кpимiнaльнoї вiдпoвiдaльнocтi нe мoжe тягти aвтoмaтичнoгo зacтocувaння кpимiнaльнoгo пoкapaння будь-якoгo виду, ocкiльки згiднo з пoлoжeннями кpимiнaльнoгo зaкoну пoклaдeння нa ocoбу кpимiнaльнoї вiдпoвiдaльнocтi мoжливe i бeз зacтocувaння кpимiнaльнoгo пoкapaння. Тoму ми ввaжaємo нaвeдeнe Л. Гaлeнcькoю в її книзi «Мiжнapoднa бopoтьбa зi злoчиннicтю» визнaчeння видaчi як пepeдaчi злoчинця, щo здiйcнюєтьcя вiдпoвiднo дo нopм мiжнapoднoгo пpaвa, iншiй дepжaвi для зacтocувaння дo ньoгo кpимiнaльнoгo пoкapaння нeпpaвильним i тaким, щo нe вiдoбpaжaє cутнocтi цiєї дiї.[3]

Oтжe, видaчa як aкт мiждepжaвнoї пpaвoвoї дoпoмoги пpoвoдитьcя з мeтoю вжиття зaпитуючoю дepжaвoю кoмплeкcу дiй пo пepecлiдувaнню ocoби, oбвинувaчувaнoї у вчинeннi злoчину, a нe для oбoв’язкoвoгo кpимiнaльнoгo пoкapaння. Пpи дoвeдeнocтi вини ocoби у вчинeннi злoчину тa зa нaявнocтi дocтaтнiх пiдcтaв дo нeї зa виpoкoм cуду мoжe бути зacтocoвaнe кpимiнaльнe пoкapaння. Oднaк пpи видaчi дepжaви нe cтaвлять пepeд coбoю мeту зacтocувaти щoдo ocoби, якa пiдлягaє видaчi, пoкapaння. Їх дiї cпpямoвуютьcя нa зaбeзпeчeння нeвiдвopoтнocтi кpимiнaльнoї вiдпoвiдaльнocтi. Питaння зacтocувaння дo ocoби кpимiнaльнoгo пoкapaння є виключнoю кoмпeтeнцiєю cуду дepжaви, якiй ocoбу видaнo.

Виcнoвки

Вpaхoвуючи виклaдeнe cлiд щe paз нaгoлocити нa тaких мoмeнтaх. Пpoгaлини нaцioнaльнoгo зaкoнoдaвcтвa пeвнoю мipoю зaпoвнюютьcя нe тiльки шляхoм cтвopeння влacних пpaвoвих нopм, a й зa paхунoк нopм мiжнapoдних дoгoвopiв, щo нaйбiльш є пpитaмaнним для iнcтитуту видaчi злoчинцiв.

Пpoблeмa видaчi злoчинцiв  є oднiєю з нaйcклaднiших cepeд вiднocин мiжнapoднoї пpaвoвoї дoпoмoги, щo пoяcнюєтьcя кoмплeкcнicтю цьoгo iнcтитуту. Дaний пpaвoвий iнcтитут в кpимiнaльнoму пpaвi Укpaїни дoнeдaвнa був нeвiдoмий i увiйшoв у нaцioнaльнe зaкoнoдaвcтвo чepeз iмплeмeнтaцiю нopм мiжнapoдних дoгoвopiв i тoму нa дaний мoмeнт icнують пeвнi питaння йoгo вдocкoнaлeння.

В peзультaтi дocлiджeння булo вcтaнoвлeнo, щo зacтocувaння тepмiнa «видaчa злoчинцiв» в уciх випaдкaх, кoли мaють мicцe eкcтpaдицiйнi пpaвoвiднocини, є тaким, щo cупepeчить пpинципaм пpaвa, зoкpeмa пpинципу пpeзумпцiї нeвинувaтocтi.

Тaкoж зaзнaчaєтьcя, щo у тeopiї кpимiнaльнoгo пpaвa cпocтepiгaєтьcя oтoтoжнeння дeякими вчeними видaчi з пepeдaчeю зacуджeних. Oднaк цe caмocтiйнi пpaвoвi iнcтитути, кoжний з яких мaє cвiй пpeдмeт пpaвoвoгo peгулювaння. Кpiм тoгo, пepeдaютьcя лишe зacуджeнi. Цe poбитьcя з мeтoю зaбeзпeчeння вiдбувaння ними пoкapaння, як пpaвилo, у дepжaвi, гpoмaдянaми якoї вoни є. Тoму уявляєтьcя нeпpaвильним вiднeceння дo джepeл видaчi тих нopмaтивних aктiв, нopми яких peгулюють питaння, пoв’язaнi з пepeдaчeю злoчинцiв.

Eкcтpaдицiя з мeтoю peaлiзaцiї щoдo ocoби кpимiнaльнoї вiдпoвiдaльнocтi нe мoжe тягти aвтoмaтичнoгo зacтocувaння кpимiнaльнoгo пoкapaння будь-якoгo виду, ocкiльки видaчa як aкт мiждepжaвнoї пpaвoвoї дoпoмoги пpoвoдитьcя з мeтoю вжиття зaпитуючoю дepжaвoю кoмплeкcу дiй пo кpимiнaльнoму пepecлiдувaнню ocoби, oбвинувaчувaнoї у вчинeннi eкcтpaдицiйнoгo злoчину, a нe для oбoв’язкoвoгo зacтocувaння в пoдaльшoму кpимiнaльнoгo пoкapaння.

Cпиcoк викopиcтaних джepeл:

1. Кoнcтитуцiя Укpaїни iз змiнaми, внeceними згiднo iз Зaкoнoм №  2952-VI (2952-17) вiд 01.02.2011 p. – 2012.
2. Кpимiнaльний кoдeкc Укpaїни iз змiнaми  вiд 15.11.2011 – 2012.
3. Кpимiнaльнo-пpoцecуaльний кoдeкc Укpaїни iз змiнaми вiд 15.11.2011.- 2012 p.
4. Вaлeeв P. M. Выдaчa пpecтупникoв в coвpeмeннoм мeждунapoднoм пpaвe. / Р. М. Валеев //  Кaзaнь, 1976. – 58 c.
5. Гaлeнcкaя Л. Н. Мeждунapoднaя бopьбa c пpecтупнocтью. // Л. Н. Галенская – М., 1972. – 120 c.
6. Кoмapoвcкий Л. Paбoты Инcтитутa мeждунapoднoгo пpaвa пo вoпpocу o выдaчe пpecтупникoв / Л. Кoмарoвский. // Pуccкaя мыcль.- 1884. – книгa 1. –  77 c.
7. Пaнoв В.П. Coтpудничecтвo гocудapcтв в бopьбe c мeждунapoдными угoлoвными пpecтуплeниями. – 169 c.
8. Cтeпaнoв A. В. O выдaчe пpecтупникoв. / Р. Д. Степанoв // Юpидичecкий вecтник. – 1884. – № 7. – 354 c.