кримінальна відповідальність – Науковий блоґ

Суб’єкт злочину за нормами Другого Литовського Статуту

Діана Миколаївна Плахтій — Sun, 21 May 2017 06:04:02 +0000

Стаття присвячена дослідженню поняття, характерних ознак суб’єкта злочину за нормами Другого Литовського Статуту. На основі Статуту 1566 року висвітлено конкретні особливості суб’єктивної ознаки злочину, порівняно їх з сьогоднішніми критеріями. Проаналізовано джерела, що стосуються цього питання.

Ключові слова: кримінальне право, злочин, склад злочину, суб’єкт злочину, ознаки суб’єкта злочину, суб’єктивна сторона, кримінальна відповідальність, покарання.

Article deals with investigation of the concept, the characteristic features subject of a crime according to the norms The Second Lithuanian Statute. Based on the 1566 of the Statute highlighted specific characteristics of the subjective elements of crime compared them with today’s standards. Analyzed sources relating to the coverage of this issue.

Keywords: criminal law, offense , an offense characteristics subject of a crime, the subjective side, criminal liability, punishment.

Постановка проблеми. Україна століттями перебувала під владою багатьох держав, одним з найважливіших періодів є період Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Саме в тоді почали на високому рівні формуватися галузі права, виділятися інститути, які рецепціювалися у сьогодення. Тоді ж було систематизовано норми права та з’явилися такі важливі акти як Литовські Статути. Тому на прикладі Литовського статуту потрібно проаналізувати розвиток кримінального права, а саме особи, яка вчиняє злочин, тобто суб’єкта злочину, адже ці нормативно-правові акти стали джерелом права у багатьох країнах.

Стан дослідження. Це питання досліджували великі вченні та науковці такі, як Іоаникій Малиновський, Таїсія Довнар, Петро Музиченко, Ярослав Падох, Віктор Заруба, Володимир Іванов, Петро Захаренко, Іван Терлюк, Василь Тацій, Анатолій Рогожин, Володимир Кістяківський. Лише у 80-ті рр. ХХ століття вивчення державного, соціального, правового життя Великого князівства Литовського поступово звільнюється від ідеологічних обмежень. З’являються праці А.Хорошкевича, І.Старостиної, Б.Флорі. У Литві активно працювала наукова школа С.Лазутки, представлена такими вченими, як І.Валіконіте, В.Рауделюнас, С.Вансевічюс, А.Васіляускене, Ю. Юргиніс, М. Юкас та інші.

Метою моєї статті є з’ясування характерних ознак суб’єкта злочину за нормами Другого Литовського Статуту.

Для з’ясування цієї мети було поставлено такі завдання:

визначити поняття та основні ознаки, що характеризують суб’єкт злочину;
визначити, хто не може бути суб’єктом злочину;
визначити обставини, що виключають кримінальну відповідальність;
порівняти суб’єкта злочину за нормами Статуту 1566р. та за чинним законодавством України.

Виклад основного матеріалу. Кримінальне право України — це система юридичних норм, прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили. З цього визначення можна зрозуміти, що основними ознаками цієї галузі права, тими , що відрізняють її від інших є злочин та покарання. Саме злочин є одним з найголовніших інститутів кримінального права, адже ч.1 ст. 2 говорить, що саме наявність ознак злочину у вчиненому суспільно-небезпечному діянні певної особи є чи не єдиною підставою кримінальної відповідальності [7, 139-151 с.] .

Злочин – це передбачене Кримінальним Кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Він має стадії: закінчений і незакінчений, а також класифікується в залежності від ступеня тяжкості: невеликої, середньої тяжкості, тяжкий та особливо тяжкий. В залежності від тяжкості злочину диференціюється показання за його вчинення: від покарання у вигляді позбавлення волі до 2 років до довічного позбавлення волі за винятком штрафу як основного покарання. З визначення злочину можна відокремити його певні ознаки. До прикладу, це діяння є суспільно небезпечним, що означає, що воно завдає шкоду об’єктам, які охороняються чинним законодавством; винним – воно вчинене умисно або з необережності; це протиправне діяння – порушує певну правову норму; каране діяння, тобто залежно від виду за це діяння передбачене покарання, а також це діяння, що вчинене певним суб’єктом [5, 8-11 с.].

Особу не можна притягти до кримінальної відповідальності, якщо в її діянні відсутні ознаки складу злочину. Склад злочину – це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне . У кожному складі злочину виділяють його елементи, а саме: об’єкт злочину, об’єктивну сторону злочину (їх сукупність називають об’єктивними ознаками складу), суб’єкт і суб’єктивну сторону злочину (суб’єктивні ознаки складу). Саме сукупність всіх ознак у діянні особи означає те, що вона скоїла злочинне діяння [6, 88-98 с.].

Чи не найголовніший елемент складу злочину – суб’єкт злочину, адже він неможливий без особи, яка його вчинила, і тому суб’єкт злочину є обов’язковим елементом складу злочину. Згідно з Кримінальним Кодексом України, суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК України може наставати кримінальна відповідальність. У теорії кримінального права поряд з поняттям «суб’єкт злочину» виділяється поняття «особистість злочинця». У кримінально-правовому аспекті поняття «суб’єкт злочину» і «особистість злочинця» не тотожні. Обидва вони резюмують ознаки фізичної особи, яка вчинила злочин, однак їхнє кримінально-правове значення є різним. Якщо поняття суб’єкта злочину є важливим для вирішення питання про кримінальну відповідальність особи, то поняття особистість злочинця має кримінологічне значення. Одночасно, у багатьох статтях Кримінального кодексу вживаються більш широкі за змістом терміни: «особа, яка вчинила злочин», «особа, винна у вчиненні злочину», «особа, яка засуджується», «особа, яка засуджена» тощо. На практиці поняття «суб’єкт злочину» широко застосовується в процесі аналізу по суті кожного скоєного злочину [9].

Литовські Статути безумовно є великим надбанням для правової системи України, адже саме в цей період територія України перебувала під владою Речі Посполитої – об’єднаної Польщі та Литви, тому вони є одним з головних джерел права нашої держави, зокрема кримінального права як галузі та всіх його інститутів.

Велику увагу польсько-литовське законодавство, норми якого були чинними на українських землях, приділяло визначенню злочинів і покарань. Спочатку злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну «кривду», яку було завдано окремій особі або громаді. Пізніше його почали розглядати як «шкоду», «злочинство». Потім стали називати «виступом», тобто порушенням правових норм, що були встановлені державою [4].

Останні 4 розділи Другого Литовського Статуту встановували правила кримінальної відповідальності. Зокрема 11 розділ називався «О кгвалтехъ и о головщызнахъ шлхецкихъ» – про насильство і злочини проти шляхти, і складався з 35 артикулів. До прикладу, артикул перший «Хто бы на чіи домъ або на господу умысльнЂ наЂхалъ, хотечи его забити» говорить, що хто посягне на чийсь будинок або життя його господаря, хто когось поранив чи забив у цьому домі, тому загрожує смертна кара, а родичам його – головщина, але якщо злочинець нікого не вбив та не поранив, але наніс шкоду, йому загрожує штраф 20 рублів. Розділ 12 «О головщызнахъ и навезкахъ людей посполитыхъ» – злочини проти простих людей, складається з 14 артикулів. Розділ 13 «О грабежахъ и навезкахъ» – про майнові злочини, складається з 14 артикулів. За крадіжку панського коня – штраф 8 коп грошей; за вола – 80 коп грошей, за корову – 50, за свиню – 20 (артикул 8); за пшеницю ціна 15 коп, жито – 20 коп грошей (артикул 11). Розділ 14 «О злодЂйствЂ вского стану» – всі інші злочини, складається з 30 артикулів. Зокрем, артикул 4 цього розділу «О важности лица, за што злодЂй каранъ быти маеть» говорить про те, що, якщо злочинець вчинив шкоду особі, що коштує більше 50 коп грошей – підлягає смертнй карі, а якщо менше 50 коп – «маеть у столпа дубцы битъ быти, а лицо маеть вернути тому, чіе есть, а навезка на тое лицо зъ маетности его маеть быти плачона». [10]

За нормами Другого Литовського статуту відповідальність наставала за умови самого правопорушення та вини злочинця. Винною вважалася особа, яка усвідомлювала протиправність дій і мала бажання їх вчинити. До уваги брався суб’єктивний бік справи: необхідна оборона, стан крайньої необхідності, та об’єктивний – злочини навмисні і ненавмисні, закінчені і незакінчені, здійснені особисто чи за співучасті (учасник, пособник, підмовник, виконавець), професійність чи кваліфікованість злочину, рецидиви. При вчиненні злочину кожен відповідав сам за себе, а звільнялися від страти діти, престарілі, каліки, психічно хворі і вагітні жінки.

Класифікувалися злочини за двома головними групами: проти публічного добра і суспільних інтересів; проти приватного добра та особистих інтересів. До першої групи належали злочини, за які передбачалася смертна кара.

До другої групи належали: вбивство (мужебойство), каліцтво, побиття, словесні образи, підпал, ґвалт (напад на дім), грабіж, крадіжка, шахрайство, здирництво, злодійство тощо.

За Другим литовським статутом деякі злочини шляхті передбачалось не тільки зменшувати покарання, а й була можливість звільнення від покарання. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців. Також з’явився інститут звільнення від відповідальності душевнохворих і від покарання за умови вчинення злочину в стані крайньої необхідності або необхідної оборони. Право на необхідну оборону визнавалося за будь-якою особою, яка зазнала нападу. Для звільнення від покарання досить було довести, що потерпілий першим почав агресивні дії. Не несли покарання й посадові особи, які вбили злочинця під час учинення ним опору. Покарання не передбачала дія, вчинена за умов крайньої необхідності. Наприклад, тяжким злочином уважалися здача ворогу замку й капітуляція гарнізону, але здача замку через голод розглядалась як дія, вчинена за крайньої необхідності, і не тягла за собою покарання [9].

Взагалі суб’єктом злочину були як вільні так і феодально залежні особи. Литовський Статут визначав дію кримінального закону за колом осіб: кримінальній відповідальності підлягав будь-хто у державі, а також іноземці, a не несли кримінальну відповідальність неповнолітні особи, тобто особи до чотирнадцяти років.

За умисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася головщина, також інші видатки, пов’язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов’язаний був сплатити родичам убитого годовщину[1].

Саме в цю добу в праві починає оформлюватись і діяти принцип «безпосередньої відповідальності особи за вчинений нею злочин». Так, якщо Судебник Казимира ще передбачав можливість притягувати до відповідальності близьких родичів (… «пак ли чего у раму не будет, а будет ли то жона з дытьми ушо взрослыми, ино жоною й детми за платити…» п. 1 Судебник князя Казимира 1468 року), то вже Литовський статут чітко закріплював «не мает нихто ни за кого терпети але кажды сам за себе…» (Арт. 7).

У кримінально-правовому регулюванні на українських землях ВКЛ розглядалися такі стадії злочину, як: намір, підготовка й замах. Такі діяння були караними тільки у випадках, передбачених законом. Так підготовка до заколоту і змови проти князя карались як закінчений злочин. Поява в суді зі зброєю каралася штрафом. Так само штрафом і позбавленням волі на шість тижнів карались удар або спроба удару кого-небудь рукою в залі суду. Намір, висловлений у вигляді погрози підпалити майно або вбити кого-небудь, тягнув за собою обов’язок того, хто привселюдно погрожував, перед посадовими особами відмовитися від цього, і представити поручителів. Якщо ж після погрози в потерпілого було вчинено підпал чи вбивство, то відповідав за це той, хто погрожував.

Співучасть розрізняли просту, за якої всі співучасники були виконавцями злочин, і складну, за якої одні діяли як підбурювачі, інші – як виконавці, а треті – як помічники. Особи, діяльність яких не перебувала в причиновому зв’язку зі злочинним результатом, але які знали про злочин, не підлягали кримінальній відповідальності, хоча могли нести майнову. Наприклад, майно членів сім’ї державного злочинця, які знали про зраду глави сім’ї, могло бути конфісковане. Першою спробою визначення міри покарання залежно від ступеня участі особи у вчиненні злочину було зроблено ще у статуті 1529 р. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню [2, 96-107 с.].

Суб’єктом злочину могли бути як окремі особи, винні в учиненні злочину, так і передбачалось існування інституту колективної відповідальності. Тільки люди несли кримінальну відповідальність за шкоду, тварини не були суб’єктами злочину. Колективна відповідальність групи осіб (сім’я, село, волость, місто) широко застосовувалася за державні, антифеодальні та релігійні злочини.

У Другому Литовському статуті було зроблено першу спробу сформулювати презумпцію невинності. Судам у випадку висунення сумнівних звинувачень рекомендувалося бути більше схильним до виправдання, ніж до покарання [3, 94-158 с.].

Вивченням цього питання займався також видатний науковець І.О. Малиновський. Іоникій Олексійович встановив, що в кожному злочині присутні наступні ознаки: суб’єкт, об’єкт та саме злочинне діяння. Поєднання цих ознак в науці кримінально права називається складом злочину. Поняття злочину в Статутах ненадане, однак вчений встановив його зміст, виходячи із тексту артикулів Статутів. Також І.О. Малиновським були виділені всі терміни, які вживалися в значенні злочину. Дослідник вказав на панування договірних засад у сфері кримінальних відносин, підкресливши тісний зв’язок між кримінальними і цивільними наслідками правопорушення. І. Малиновський вказав, що порушення цінностей, які охороняються нормами права, можливо і зі сторони природних сил, проте, вони не є суб’єктом злочину, вказавши, що злочин – це порушення благ та інтересів результатами діяльності саме людини. Дослідник зауважив, що тварини також не є суб’єктами злочину, вони лише можуть завдавати шкоди, за яку буде нести відповідальність їх господар. В цьому випадку тварина є таким знаряддям злочину як ,до прикладу, шабля. Іоникій Олексійович також вказав, що не кожна людина, яка скоїла злочин є суб’єктом злочину, наприклад, якщо вона неповнолітня. «Шальные» тобто психічно хворі, також не несуть відповідальності за скояне – відповідальність несе той, хто змусив їх це вчинити «подстрекатель». Стан сп’яніння та стан афекту також не виключають злочинність діяння, напроти, злочин, скоєний в стані афекту вважається кваліфікованим. За такий злочин покаранням слугує смертна кара у формі четвертування. Вперше в історіографії питання злочину в литовсько-руському праві XVI ст. дослідник встановив, що суб’єктом кримінального права за Статутами Великого князівства Литовського була держава, однак існували певні обмеження повноти верховенства держави у кримінальному праві, зумовлені існуванням звичаєвого права, волі потерпілого, судовими повноваженнями вотчинників [8, 18-22 с.].

Дослідивши питання суб’єкта злочину за нормами Другого Литовського Статуту можна спостерігати наскільки норми Литовських Статутів повпливали на українську правову систему, зокрема на розвиток кримінального права України.

Отже, відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України, суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК України може наставати кримінальна відповідальність. Згідно з формулюванням ч. 1 ст. 18 КК України, суб’єктом злочину може бути: 1) особа фізична; 2) особа осудна; 3) особа, яка досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність за вчинене нею суспільно небезпечне діяння. Ці три ознаки є обов’язковими для кожного випадку оцінки наявності суб’єкта злочину, тобто вони повинні характеризувати кожну особу, яка вчинила злочин [1, 139-151].

За нормами Другого Литовського Статуту суб’єкт злочину – це перш за все особа чотирнадцяти років, яка усвідомлювала протиправність дій і мала бажання їх вчинити [10].

У багатьох правових нормах як Загальної, так і Особливої частин КК України, вживаються щодо суб’єкта злочину, фізичної особи, спеціальні дефініції і різноманітна термінологія, яка відповідає змісту тієї норми, з якою закон пов’язує певні юридичні наслідки. Йдеться про вживання таких дефініцій і термінів: 1) особа, яка вчинила злочин невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин; 2) особа, яка вчинила умисний злочин; 3) особа, яка вчинила злочин з необережності; 4) особа, яка вчинила злочин у віці з 14 до 16 років; 5) особа, яка повторно вчинила умисний злочин і має судимість за умисний злочин (рецидив злочину); 6)особа, до якої застосовуються примусові заходи медичного характеру (ст. 93 КК України); 7) особа, до якої застосовується примусове лікування (ст. 96 КК України); 8) особа, що раніше була судима за вчинення певного злочину тощо. Тобто покарання диференціюється в залежності від того, чи здійснюється злочин вперше, вік, за яких обставин він вчинений, має місце така обставина, як емоційний стан особи в момент вчинення злочину, а також залежить від посади, яку особа обіймає, чи здійснюється одноособово чи групою осіб [5].

У Статуті 1566 р. диференціюється відповідальність особи, тобто чи є особа суб’єктом за її статусом у суспільстві, до прикладу простолюдин чи шляхтич. Також існують такі інститути, як інститут колективної відповідальності, крайня необхідність та необхідна самооборона, що характерно для кримінального права України.

За нормами КК України суб’єктом злочину не можуть бути померлі особи, які перед тим вчинили злочин, тварини, предмети чи сили природи. Суб’єктом злочину може бути лише осудна особа, тобто яка під час вчинення діяння, передбаченого КК, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19). Неосудні особи позбавлені такої здатності і тому не можуть бути суб’єктами злочину. Згідно з КК особи, які визнані судом обмежено осудними, підлягають кримінальній відповідальності, тобто є суб’єктами злочину (ч. 1 ст. 20). Навіть у психічно здорової людини зазначена здатність свідомості і волі виникає лише при досягненні певного віку. Саме тому КК встановлює конкретний вік, з якого особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а особи віком від 14 до 16 років можуть бути суб’єктом злочину лише у разі вчинення ними злочинів, що перелічені у ч. 2 ст. 22. Діти до 14 років не підлягають кримінальній відповідальності. Суб’єктом злочину можуть бути громадяни України, особи без громадянства (апатріди) та іноземці (про їх поняття див. коментар до ст. ст. 6-8). Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних співробітників та інших громадян, які відповідно до міжнародних угод і чинного законодавства не підлягають юрисдикції українського суду, розв’язуються дипломатичним шляхом [5].

За нормами Другого Литовського Статуту суб’єктом злочину також є лише особа, тобто не предмет, сили природи чи тварина, за неї як і передбачається в законодавстві України, відповідальність несе господар, а також суб’єктами є іноземці. Покарання за злочин диференціювалося відповідно до виду злочину. За злочин відповідав кожен за себе, а звільнялися від страти діти, престарілі, каліки, психічно хворі і вагітні жінки. Чинне законодавство України не передбачає смертну кару, найвищою мірою покарання є довічне ув’язнення, від якого звільняються вагітні жінки , та особи, яким виповнилось 65 років.

Можна спостерегти, що як і в литовському так і в українському кримінальному праві особа повинна усвідомлювати свою вину і свої дії. Поєднує ці системи права і те, що злочини поділялися на закінчені та незакінчені, здійснені одноособово чи за співучасті, здійснені умисно чи з необережності.

Висновок. Суб’єкт злочину за нормами Другого статуту Великого князівства Литовського – це як феодальнозалежна, так і вільна особа, яка усвідомлює вчинене нею, свою вину. Суб’єктом злочину не можуть бути тварини або сили природи, проте відповідальність несуть навіть іноземці.

Вже у XVI столітті виокремлювались суб’єктивні та об’єктивні обставни, які допомагали визначити чи є особа злочинцем і на яке покарання вона заслуговує. До уваги брався суб’єктивний бік справи: необхідна оборона, стан крайньої необхідності, та об’єктивний – злочини навмисні і ненавмисні, закінчені і незакінчені, здійснені особисто чи за співучасті (учасник, пособник, підмовник, виконавець), кваліфікованість злочину, рецидиви. За злочин відповідав кожен за себе, а звільнялися від страти діти, перестарілі, каліки, психічно хворі і вагітні жінки.

Кримінальне право України увібрало в себе норми права Литовської держави XVI століття, адже чинне законодавство містить дуже багато схожих ознак, які виявляються під час кваліфікації злочинця. Виділялися стадії виконання злочину та мала місце колективна відповідальність, яка діє і тепер.

Отже, аналіз історичних джерел є дуже важливим для вдосконалення норм чинного законодавства, особливо в юриспруденції, коли від цього залежить дотримання основних прав та свобод людини і громадянина, закріплених у міжнародних та національних актах законодавства.

Список використаних джерел

Держава і право : [ Електронний ресурс] / Copyright.– http://uris.org.ua/istoriya–gosudarstva–i–prava–ukrainy/kriminalne–pravo–v–litovskiy–derzhavi.

Іванов. В. М. Історія держави і права України : навч. посіб. / В. М. Іванов. – К. : Атіка, 2007. – 96-107 с.

Історія держави і права України : підручник / [А. С. Чайковський, В. ї. Батрименко, Л. О. Зайцев та ін.] ; за ред. А. С. Чайковського. – К. : Юрінком Інтер, – 94-158 с.

Історія та гуманітарні дисципліни : [ Електронний ресурс] / Copyright MyCorp.– http://ukrhist.at.ua/publ/40–1–0–352.

Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради – 2001 – № 25-26 – 8-11 с.

Кримінальне право України: Загальна частина : Підручник / [Бажанов М. І., Баулін Ю. В., Борисов В. І.] за ред. М.І. Бажанова, Ю. В. Бауліна, В. І. Борисова – К. : Право, 2005. – 88-98 с.
Кримінальне право України : Загальна частина : Підручник / [Баулін Ю. В., Борисов В. І., Кривоченко Л. М. та ін.] ; pа ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація– 4-е вид., перероб. і доповн. – К. : Право, 2010. – 139-151 с.
Малиновський І. О. Учение о преступлении по Литовскому Статуту / за ред. В О. Попелюшка. – Острог: Національний університет «Острозька академія», – 18-22 с .
Психологія особистості злочинця : [Електронний ресурс] / http://litopys.org.ua/statut2/st1566.htm http://pidruchniki.com/15941024/psihologiya/psihologiya_osobistosti_zlochintsya.

Статут Великого князівства Литовського 1566 року : [Електронний ресурс] / http://litopys.org.ua/statut2/st1566.htm .

Призначення покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу України

Павлова Дарина — Sat, 06 Jun 2015 04:17:21 +0000

Розглянуто проблему призначення покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин як загальної засади призначення покарання. Проаналізовано підходи до найбільш оптимального визначення поняття “санкція”, його співвідношення з поняттям “покарання”, принципи застосування санкцій, недоліки, властиві санкціям статей КК України. А також визначено місце меж суддівського розсуду при призначенні покарання, запропоновано теорії його упорядкування.

Ключові слова: межі покарання, санкція, правова норма, кримінальна відповідальність, злочин, суддівський розсуд, типова санкція.

This article is dedicated to investigation the problem of punishment within the limits laid down in the relevant article of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine, which includes responsibility for the crime as general principles of appointment punishment. The article analyzes the optimal definition of “sanction”, its relationship with the concept of “punishment” principles application sanctions, disadvantages inherent sanction of articles of the Criminal Code of Ukraine. Also the place limits judicial discretion in sentencing, offered his theory of ordering was a purpose of research.

Key words: punishment scope, sanction, the rule of law, criminal liability, crime, judicial discretion, typical sanction.

Формування правової держави вимагає дотримання ідеї “закон понад усе”. У законах мають виражатися суспільні відносини, що об’єктивно складаються, тенденції їх розвитку та самооновлення, їх самоорганізаційний потенціал. А у Кримінальному кодексі України (далі – КК України) як кодифікованому законодавчому акті мають виражатися ідеї гуманного, справедливого покарання “у межах”. Але постає запитання − покарання у яких межах: установлених у санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин чи у межах суддівського розсуду, не завжди обмеженого законом, не завжди справедливого? Це запитання є актуальним, оскільки оптимальні межі санкцій кримінального закону зумовлюють ефективність кримінально-правового впливу на обвинувачених. Крім того, не існує однозначного тлумачення поняття “санкція”, воно не закріплено на законодавчому рівні, а види і система покарання застосовуються не у ієрархічній послідовності, що, в деяких випадках, є причиною призначення несправедливого покарання.

Сьогодні існує досить значна кількість вітчизняних та зарубіжних наукових досліджень даної тематики. Значну увагу питанням призначення покарання у кримінальному праві, дослідженню санкції як кримінально-правової категорії приділяли такі науковці як М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, Т. А. Денисова, О. О. Книженко, М. Й. Коржанський, М. В. Кудрявцев, А. С. Макаренко, А. А. Музика, В. О. Навроцький, Н. А. Орловська, А. І. Перепелиця, В. В. Полтавець, В. Я. Тацій, В. О. Туляков, В. І. Тютюгін, А. М. Ященко та ін.

Санкція (з лат. sanctio – “найсуворіша постанова”) – частина норми права, яка в разі невиконання норми визначає заходи державного впливу, головним чином у формі примусу [1, С. 434]; міра відповідальності за порушення диспозиції; найважливіший засіб соціального контролю [2, С. 199]; заходи впливу, покарання за порушення закону [3, С. 54]. Різноманітні визначення поняття “санкція” напрацьовані наукою кримінального права. Г. М. Ветрова, зазначає, що санкція – це правовий засіб забезпечення виконання юридичних обов’язків та охорони суб’єктивних прав від можливих порушень [4, С. 47]. А. О. Пінаєв визначає санкцію як частину статті кримінального закону, яка містить вказівки на вид і розмір покарання [5, С. 23]. О. Е. Лейст називає санкцією правової норми нормативне визначення примусових заходів, які застосовуються в разі правопорушення й містять його підсумкову правову оцінку [6, С. 7]. І. Я. Козаченко розглядає санкцію як закріплену кримінальним законом форму відповідальності, яка виражає міру кримінального покарання, передбаченого за вчинення злочину [7, С. 75]. А. П. Козлов дає розгорнуте визначення кримінально-правової санкції як частини кримінально-правової норми, яка має державно-примусовий якісно-кількісний характер і являє собою формально визначену об’єктивно-суб’єктивну модель заходів кримінально-правового впливу, що застосовуються до осіб, які вчинили злочин [8, С. 17]. Очевидно, що санкція є змістом існування кримінального права як публічної галузі.

Попри це, якщо вважати, що санкція кримінально-правової норми Особливої частини КК України є межею покарання або рівнозначна поняттю “покарання”, то таке твердження, уявляється, є необґрунтованим. Варто погодитися з Т. А. Денисовою, що санкція є необхідним елементом кримінально-правової норми у статті Особливої частини КК України. Зміст санкції полягає у встановленні моделі кримінального покарання за діяння, яке передбачено в диспозиції з урахуванням особистості злочинця [9, С. 85]. Н. А. Ниркова розширює межі поняття кримінально-правової санкції, звертаючи увагу на те, що усі регламентовані в кримінальному законодавстві заходи державного реагування щодо осіб, винних у вчиненні злочину, називають заходами кримінально-правового впливу, кримінально-правового реагування або кримінально-правового примусу. До санкцій кримінально-правових норм відносить усі ті нормативні положення Загальної та Особливої частин кримінального законодавства, в яких передбачаються примусові заходи (впливу, реагування) стосовно осіб, які вчинили злочин певного виду. Наголошується також на тому, що суд, крім покарання, має у своєму арсеналі й інші заходи впливу: примусові заходи виховного характеру щодо неповнолітніх, призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, звільнення від кримінальної відповідальності й покарання тощо [10, С. 17].

Вимога п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України про те, що суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, означає, що за загальним правилом суд має право призначити лише той вид покарання, який передбачений у санкції статті Особливої частини КК України, за якою засуджується винний, і повинен визначити його в тих межах, які встановлені для цього покарання у санкції [11, С. 363]. Виходячи з формулювання п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України, то під “межею” у призначенні покарання розуміється вид покарання та строк, розмір (обсяг) міри відповідальності обвинуваченого, тобто санкція статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин.

Проте санкція статті Особливої частини КК України не може дати вичерпного уявлення про межі покарання, яке може бути призначене судом, оскільки:

1) у багатьох санкціях не вказується мінімальна межа покарання;

2) не враховується можливість призначення додаткових покарань, не передбачених у санкціях;

3) у санкції не передбачається можливість звільнення від кримінальної відповідальності й покарання, крім спеціальних підстав звільнення від кримінальної відповідальності;

4) у санкції не передбачаються обмеження щодо застосування окремих видів покарання: довічного позбавлення волі, арешту, виправних робіт тощо. У всіх цих випадках межі, у яких суд може призначити покарання, визначаються за допомогою норм Загальної частини КК України [12, С. 62-63]. Це видається зрозумілим, тому що загальні правила призначення покарання враховуються сукупно.

Суди повинні враховувати принципи побудови системи покарань, оскільки зміст системи покарань визначають законодавчу основу, принципи і порядок призначення конкретного виду й розміру покарання у межах санкції. Верховний Суд України постановив, коли санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м’які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. У разі обрання покарання у виді позбавлення волі це рішення повинно бути вмотивовано у вироку [13]. Уявляється, що види і зміст санкцій, установлених чинним КК України, є не менш важливими у питанні про призначення покарання. М. І. Бажанов виділяє відносно-визначені та альтернативні санкції, які використовуються у КК України. Відносно-визначеною є санкція, яка має один вид покарання і вказує його нижчу та вищу межі. Розрізняють два види відносно-визначених санкцій: 1) з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покарання (на строк “від” і “до”). У цьому разі в законі передбачено нижчу та вищу межі певного покарання; 2) з максимумом покарання (на строк “до”). Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або кілька видів основних покарань, з яких суд вибирає лише одне. В КК України значна частина санкцій є альтернативними [11, С. 363].

Відносно-визначені та альтернативні санкції у чинному КК України передбачають місце для суддівського розсуду при призначенні покарання. Деякі вчені вбачають у цьому позитив, а деякі – негатив. Це пояснюється наявністю суб’єктивізму суддів при обранні міри покарання обвинуваченому. Так, Т. Г. Понятковська вважає, що проблема звуження суддівського розсуду зводиться до пошуку оптимального співвідношення зв’язаності правозастосувача жорсткими рамками, установленими в законі, зі свободою його оцінки і вибору заходів кримінально-правового характеру [14, С. 153]. На думку О. Б. Сахарова, тенденція до розширення суддівського розсуду при призначенні покарання, по-перше, не відповідає історичній перспективі поступового скорочення злочинності і звуження сфери застосування кримінальної репресії; по-друге, суперечить важливому принципу кримінальної політики, оскільки неминуче ослаблює авторитет закону, а разом із тим і авторитет самого судового рішення. По-третє, широкий простір суддівського розсуду при призначенні покарання з точки зору законодавчої техніки є результатом нечіткості визначення складів злочинів [15, С. 81].

Протилежну думку висловлює Т. А. Денисова і зазначає, що законодавець використовує в чинному кримінальному законодавстві відносно-визначені й альтернативні санкції для диференціації відповідальності та індивідуалізації покарання, враховуючи саме особу винного, в іншому випадку переважали б абсолютно визначені санкції [9, С. 86]. Ще у Руській Правді були визначені імперативні норми у частині санкцій. Наприклад, у Короткій редакції Руської Правди передбачалося “Якщо уб’ють огнищанина навмисно, то [убивця] платить 80 гривен, а люди можуть не допомагати йому у виплаті. А за убивство княжого під’їзного платити 80 гривен” [16, С. 139]. Навпаки було у Литовському Статуті 1529 р., де кримінальні норми Статуту не охоплювали всіх видів покарань, тому феодал, який здійснював правосуддя над залежним населенням, міг застосовувати покарання, не передбачені законом або навіть звичаєвим правом [17, С. 109]. Але все-таки найбільше нам імпонує думка про упорядкування суддівського розсуду. Тут, уявляється, варто скористатися досвідом США, де існує підхід, коли положення законодавства зазделегідь передбачають вид та розмір покарання, що відповідають тяжкості вчиненого злочину та характеристиці особи винного [18, С. 12]. При призначенні покарання у США ступінь тяжкості діяння визначається на основі вихідного рівня злочину, установленого у Шкалі кримінальних покарань, з урахуванням специфічних характеристик (обтяжуючих або пом’якшуючих обставин) і коректувань, які застосовуються у конкретному випадку. Місце перетину графи з вказівкою остаточно розрахованого ступеня тяжкості злочину і графи з категорією судимості у шкалі визначає строк покарання. Також у США діє Комісія з призначення покарань, яка сприяє уніфікації судової діяльності, долає імовірні зловживання з боку суддівського корпусу та впливає на те, щоб покарання призначалось у більш-менш єдиних межах, без широких амплітуд коливання щодо видів і розмірів [19, С. 272-273].

Ще одним варіантом упорядкування суддівського розсуду теорія кримінального права пропонує запровадження так званих типових санкцій. Типова санкція – це формалізований критерій класифікації злочинів, який виражає у стислій і концентрованій формі тяжкість злочинів певного виду через вид і розмір покарання [20, С. 32-33]. Н. А. Орловська зазначає, що з однієї точки зору санкція виступає категоріальним феноменом, тобто чітко фіксує граничні межі, принаймні, найбільш суворого виду основного покарання, яке відповідає характеру і ступеню суспільної небезпечності групи злочинів; з іншої точки зору типова санкція зближується з основним із аспектів поняття медіани санкції [21, C. 212]. З цього випливає, що є два види типових санкцій: ті, в яких визначено категорії злочинів і граничні розміри покарань (мінімальна і максимальна межа або лише максимальна межа) у Загальній частині, а в Особливій частині визначається, що діяння належить до тієї чи іншої категорії злочинів (Модельний КК країн Співдружності Незалежних Держав); які являють собою серединну частину санкції за конкретний злочин або закріплення багатоступеневої системи санкцій із градуюванням самого покарання (Іспанія, Сан-Марино). Другий варіант типових санкцій виражає, наприклад, ст. 150 КК Сан-Марино (вбивство), яка передбачає покарання у виді тюремного ув’язнення сьомого ступеня і позбавлення виборчих і політичних прав четвертого ступеня [22, С. 218-219].

Аналіз санкцій статей Особливої частини КК України дозволяє виявити неточності, розбіжності, деструктивні положення при призначенні покарання. Серед недоліків, властивих санкціям статей КК України, В. В. Полтавець, виділяє такі:

1) у деяких випадках законодавець по-різному формулює певний вид покарання в різних статтях і навіть різних частинах однієї статті, що призводить до плутанини;

2) спостерігається певна непослідовність при визначенні покарань, тобто відступ від загального правила щодо побудови санкцій, згідно з яким покарання розміщуються від менш суворого до більш суворого;

3) видається суперечливим визначення меж санкцій певних статей Особливої частини КК України без урахування порядку й особливостей призначення певних видів кримінальних покарань;

4) уявляється недоцільним при визначенні меж певних видів покарань у санкціях статей КК України зазначати мінімальні межі, які встановлюються у Загальній частині для цього виду покарання, тому що це не відповідає принципу нормативної економії;

5) є необґрунтованим недотримання при конструюванні деяких санкцій загальнообов’язкового правила про допустиме співвідношення визначених у санкції основних і додаткових покарань, згідно з яким основне покарання завжди має бути більш суворим, ніж приєднане до нього додаткове;

6) при конструюванні санкції не завжди беруться до уваги характер і ступінь суспільної небезпечності передбаченого у диспозиції статті злочину, а також особливості можливого суб’єкта злочину, що негативним чином позначається на судовій практиці;

7) як уявляється, правильна побудова санкції у кожному конкретному випадку передбачає врахування вже наявних санкцій і ступеня тяжкості самого злочину та типових особливостей особи винного [12, С. 73-82].

Уявляється, п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України слід викласти у такій редакції “у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53, статтею 69 цього Кодексу”. Це пояснюється тим, що ст. 69 КК України передбачає можливість призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті Особливої частини КК України, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного у санкції статті Особливої частини КК України [23]. Хоча зазначене положення повинно враховуватися при призначенні покарання у силу дії п. 2 ч. 1 ст. 65 КК України, але, водночас, суперечить чинному формулюванню п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України.

Висновок. Санкцією є правовий засіб, передбачений законом про кримінальну відповідальність, який виражається у формі покарання і примусово застосовується до особи, яка у передбаченому законом порядку визнана винною у вчинені злочину. Призначаючи покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, суд повинен враховувати ряд особливостей: природу санкцій кримінально-правової норми, систему й розміри покарань, норми Загальної частини КК України. До того ж, оцінка судової практики і зарубіжного досвіду, свідчить про потребу сформувати правила упорядкування суддівського розсуду, що допоможе оновити систему обрання судом заходів впливу щодо обвинуваченого.

Список використаних джерел:

1. Популярна юридична енциклопедія / В. К. Гінжевський, В. В. Головченко, В. С. Ковальський та ін. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 528 с.
Юридична енциклопедія / НАН України; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького / За ред. Ю. С. Шемшученко. − К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. – Т. 6. – 768 с.
Словник української мови: в 11 томах / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. − К.: Наукова думка, 1978.− Т. 9. – 978 с.
Ветрова Г. Н. Санкции в судебном праве / Г. Н. Ветрова. – М. : Наука, 1991. – 160 с.
Пинаев А. А. Курс лекций по Общей части уголовного права / А. А. Пиняев. – Х., 2002. – Кн. 2: О наказании. – 664 с.
Лейст О. Э. Санкции в советском праве / О. Э. Лейст. – М. : Госюриздат, 1962. – 240 с.
Козаченко И. Я. Санкции за преступления против жизни и здоровья: обусловленность, структура, функции, виды / И. Я. Козаченко. – Т. : Издательство Томского университета, 1987. – 231 с.
Козлов А. П. Уголовно-правовые санкции (проблемы построения, классификации и измерения) / А. П. Козлов. – К.: Издательство Красноярского университета, 1989. – 169 с.
Денисова Т. А. Поняття кримінально-правової санкції / Т. А. Денисова // Право та державне управління : зб. наук. пр. / Класичний приватний університет. – Запоріжжя, 2011. − № 1. − С. 81-86.
Ныркова Н. А. Уголовно-правовые санкции за приступления различной степени тяжести: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Н. А. Ныркова. – СПб., 1991. – 179 с.
Кримінальне право. Загальна частина: Підручник / [М. І. Бажанов, В. В. Сташис, В. Я. Тацій та ін.]; за ред. М. І. Бажанова. – К.-Х. : ЮрІнком Інтер – Право, 2001. – 544 с.
Полтавець В. В. Загальні засади призначення покарання за кримінальним правом України : монографія / В. В. Полтавець. – Л. : РВВ ЛАВС, 2005. – 230 с.
Про практику призначення судами кримінального покарання: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. : [Електронний ресурс] / Верховний Суд України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0007700-03.
Понятковская Т. Г. Уголовно-правовие значения судейського усмотрения при назначении наказания / Т. Г. Понятковская // Актуальні проблеми держави і права: зб. наук. праць / редкол. С. В. Ківалов (ред.) та ін. – О. : Юридична література, 2010. – Вип. 54. – С. 152-156.
Сахаров А. Б. Перспективы развития советского уголовного права / А. Б. Сахаров // Сов. государство и право. – 1983. − № 7. – С. 79-87.
16. Руська Правда. Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій / За ред. С. В. Юшкова / Українська Академія Наук Інститут історії матеріальної культури. – К. : Видавництво Української Академії Наук, 1935. – РедакціяIV.– 137-144 с.
Статут Великого князівства Литовського 1529 р. / С. В. Ківалов, П. П. Музиченко // Статути Великого князівства Литовського: У 3-х томах. – О., 2002. – Т.1. – 464 с.
Полянський Є. Ю. Призначення покарання за кримінальним правом США: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Є. Ю. Полянський. – О., 2007. – 17 с.
Савченко А. В. Кримінальне законодавство України та федеральне кримінальне законодавство Сполучених Штатів Америки: комплексне порівняльно-правове дослідження: монографія / А. В. Савченко. – К. : КНТ, 2007. – 616 с.
Кадников Н. Г. Категории преступлений и проблемы уголовной ответственности: учеб. пособие / Н. Г. Кадников. – М. : Книжный мир, 2005. – 83 с.
Орловська Н. А. Уголовно-правовые санкции: проблемы определения, классификации и функционального анализа: монография / Н. А. Орловская. – О. : Юридична література, 2010. – 296 с.
Туляков В. О., Макаренко А. С. Призначення покарання / В. О. Туляков, А. С. Макаренко // Вісник Асоціації кримінального права України. – 2013. − № 1 (1). – С. 208-227.
Кримінальний кодекс України: [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. − Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.

ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ У МЕЖАХ, УСТАНОВЛЕНИХ У САНКЦІЇ СТАТТІ ОСОБЛИВОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Павлова Дарина — Tue, 19 May 2015 18:27:27 +0000

Анотація. Розглянуто проблему призначення покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин як загальної засади призначення покарання. Проаналізовано підходи до найбільш оптимального визначення поняття “санкція”, його співвідношення з поняттям “покарання”, принципи застосування санкцій, недоліки, властиві санкціям статей КК України. А також визначено місце меж суддівського розсуду при призначенні покарання, запропоновано теорії його упорядкування.

Annotation. This article is dedicated to investigation the problem of punishment within the limits laid down in the relevant article of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine, which includes responsibility for the crime as general principles of appointment punishment. The article analyzes the optimal definition of “sanction”, its relationship with the concept of “punishment” principles application sanctions, disadvantages inherent sanction of articles of the Criminal Code of Ukraine. Also the place limits judicial discretion in sentencing, offered his theory of ordering was a purpose of research.

Key words: punishment scope, sanction, the rule of law, criminal liability, crime, judicial discretion, typical sanction.

Формування правової держави вимагає дотримання ідеї “закон понад усе”. У законах мають виражатися суспільні відносини, що об’єктивно складаються, тенденції їх розвитку та самооновлення, їх самоорганізаційний потенціал. А у Кримінальному кодексі України (далі – КК України) як кодифікованому законодавчому акті мають виражатися ідеї гуманного, справедливого покарання “у межах”. Але постає запитання − покарання у яких межах: установлених у санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин чи у межах суддівського розсуду, не завжди обмеженого законом, не завжди справедливого? Це запитання є актуальним, оскільки оптимальні межі санкцій кримінального закону зумовлюють ефективність кримінально-правового впливу на обвинувачених. Крім того, не існує однозначного тлумачення поняття “санкція”, воно не закріплено на законодавчому рівні, а види і система покарання застосовуються не у ієрархічній послідовності, що, в деяких випадках, є причиною призначення несправедливого покарання.

1) у багатьох санкціях не вказується мінімальна межа покарання;

2) не враховується можливість призначення додаткових покарань, не передбачених у санкціях;

Протилежну думку висловлює Т. А. Денисова і зазначає, що законодавець використовує в чинному кримінальному законодавстві відносно-визначені й альтернативні санкції для диференціації відповідальності та індивідуалізації покарання, враховуючи саме особу винного, в іншому випадку переважали б абсолютно визначені санкції [9, С. 86]. Ще у Руській Правді були визначені імперативні норми у частині санкцій. Наприклад, у Короткій редакції Руської Правди передбачалося “Якщо уб’ють огнищанина навмисно, то [убивця] платить 80 гривен, а люди можуть не допомагати йому у виплаті. А за убивство княжого під’їзного платити 80 гривен” [16, С. 139]. Навпаки було у Литовському Статуті 1529 р., де кримінальні норми Статуту не охоплювали всіх видів покарань, тому феодал, який здійснював правосуддя над залежним населенням, міг застосовувати покарання, не передбачені законом або навіть звичаєвим правом [17, С. 109]. Але все-таки найбільше нам імпонує думка про упорядкування суддівського розсуду. Тут, уявляється, варто скористатися досвідом США, де існує підхід, коли положення законодавства зазделегідь передбачають вид та розмір покарання, що відповідають тяжкості вчиненого злочину та характеристиці особи винного [18, С. 12]. При призначенні покарання у США ступінь тяжкості діяння визначається на основі вихідного рівня злочину, установленого у Шкалі кримінальних покарань, з урахуванням специфічних характеристик (обтяжуючих або пом’якшуючих обставин) і коректувань, які застосовуються у конкретному випадку. Місце перетину графи з вказівкою остаточно розрахованого ступеня тяжкості злочину і графи з категорією судимості у шкалі визначає строк покарання. Також у США діє Комісія з призначення покарань, яка сприяє уніфікації судової діяльності, долає імовірні зловживання з боку суддівського корпусу та впливає на те, щоб покарання призначалось у більш-менш єдиних межах, без широких амплітуд коливання щодо видів і розмірів [19, С.272-273].

Уявляється, п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України слід викласти у такій редакції “у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53, статтею 69 цього Кодексу”. Це пояснюється тим, що ст. 69 КК України передбачає можливість призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті Особливої частини КК України, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного у санкції статті Особливої частини КК України [23]. Хоча зазначене положення повинно враховуватися при призначенні покарання у силу дії п. 2 ч. 1 ст. 65 КК України, але, водночас, суперечить чинному формулюванню п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України.

Список використаних джерел:

Популярна юридична енциклопедія / В. К. Гінжевський, В. В. Головченко, В. С. Ковальський та ін. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 528 с.
Юридична енциклопедія / НАН України; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького / За ред. Ю. С. Шемшученко. − К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. – Т. 6. – 768 с.
Словник української мови: в 11 томах / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. − К.: Наукова думка, 1978.− Т. 9. – 978 с.
Ветрова Г. Н. Санкции в судебном праве / Г. Н. Ветрова. – М. : Наука, 1991. – 160 с.
Пинаев А. А. Курс лекций по Общей части уголовного права / А. А. Пиняев. – Х., 2002. – Кн. 2: О наказании. – 664 с.
Лейст О. Э. Санкции в советском праве / О. Э. Лейст. – М. : Госюриздат, 1962. – 240 с.
Козаченко И. Я. Санкции за преступления против жизни и здоровья: обусловленность, структура, функции, виды / И. Я. Козаченко. – Т. : Издательство Томского университета, 1987. – 231 с.
Козлов А. П. Уголовно-правовые санкции (проблемы построения, классификации и измерения) / А. П. Козлов. – К.: Издательство Красноярского университета, 1989. – 169 с.
Денисова Т. А. Поняття кримінально-правової санкції / Т. А. Денисова // Право та державне управління : зб. наук. пр. / Класичний приватний університет. – Запоріжжя, 2011. − № 1. − С. 81-86.
Ныркова Н. А. Уголовно-правовые санкции за приступления различной степени тяжести: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Н. А. Ныркова. – СПб., 1991. – 179 с.
Кримінальне право. Загальна частина: Підручник / [М. І. Бажанов, В. В. Сташис, В. Я. Тацій та ін.]; за ред. М. І. Бажанова. – К.-Х. : ЮрІнком Інтер – Право, 2001. – 544 с.
Полтавець В. В. Загальні засади призначення покарання за кримінальним правом України : монографія / В. В. Полтавець. – Л. : РВВ ЛАВС, 2005. – 230 с.
Про практику призначення судами кримінального покарання: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. : [Електронний ресурс] / Верховний Суд України. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0007700-03.
Понятковская Т. Г. Уголовно-правовие значения судейського усмотрения при назначении наказания / Т. Г. Понятковская // Актуальні проблеми держави і права: зб. наук. праць / редкол. С. В. Ківалов (ред.) та ін. – О. : Юридична література, 2010. – Вип. 54. – С. 152-156.
Сахаров А. Б. Перспективы развития советского уголовного права / А. Б. Сахаров // Сов. государство и право. – 1983. − № 7. – С. 79-87.
16. Руська Правда. Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій / За ред. С. В. Юшкова / Українська Академія Наук Інститут історії матеріальної культури. – К. : Видавництво Української Академії Наук, 1935. – РедакціяIV.– 137-144 с.
Статут Великого князівства Литовського 1529 р. / С. В. Ківалов, П. П. Музиченко // Статути Великого князівства Литовського: У 3-х томах. – О., 2002. – Т.1. – 464 с.
Полянський Є. Ю. Призначення покарання за кримінальним правом США: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Є. Ю. Полянський. – О., 2007. – 17 с.
Савченко А. В. Кримінальне законодавство України та федеральне кримінальне законодавство Сполучених Штатів Америки: комплексне порівняльно-правове дослідження: монографія / А. В. Савченко. – К. : КНТ, 2007. – 616 с.
Кадников Н. Г. Категории преступлений и проблемы уголовной ответственности: учеб. пособие / Н. Г. Кадников. – М. : Книжный мир, 2005. – 83 с.
Орловська Н. А. Уголовно-правовые санкции: проблемы определения, классификации и функционального анализа: монография / Н. А. Орловская. – О. : Юридична література, 2010. – 296 с.
Туляков В. О., Макаренко А. С. Призначення покарання / В. О. Туляков, А. С. Макаренко // Вісник Асоціації кримінального права України. – 2013. − № 1 (1). – С. 208-227.
Кримінальний кодекс України: [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. − Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.

Податкові правопорушення та їх причини

Богдана Струмінська — Mon, 10 Dec 2012 11:40:37 +0000

В статті проаналізовано основні податкові правопорушення та фактори, що їх спричинили. Здійснено порівняльний аналіз вітчизняного та зарубіжного законодавства в сфері відповідальності за вчинення податкових правопорушень.

Ключові слова: податкове правопорушення, адміністративна відповідальність, фінансова відповідальність, кримінальна відповідальність.

В статье проанализированы основные налоговые правонарушения и факторы, которые их вызвали. Осуществлен сравнительный анализ отечественного и зарубежного законодательства в сфере ответственности за совершение налоговых правонарушений.

Ключевые слова: налоговое правонарушение, административная ответственность, финансовая ответственность, уголовная ответственность.

In the article it is explain the main tax offenses and factors that caused them. The comparative analysis of national and international legislation on liability for tax offenses.

Keywords: tax offenses, administrative responsibility, financial responsibility, criminal responsibility

Виконання своїх функцій державою, неможливе без фінансового забезпечення, найважливішим джерелом якого є Державний бюджет України. Як свідчать статистичні дані, частка податкових надходжень до Державного бюджету зросла з 68,4% у 2009 р. до 83,9% у 2011 р. Надходження податків до бюджету в повному обсязі та у встановлені строки є особливо важливим на сьогоднішній день, оскільки за останні роки спостерігалося зростання бюджетного дефіциту у порівняні з до кризовим періодом. Водночас бачимо і зростання податкових правопорушень, в зв’язку з якими держава недоотримує кошти, необхідні їй для виплат зарплат та пенсій, фінансування охорони здоров’я та соціальних допомог. Повністю знищити це негативне соціальне явище неможливо, проте можна його зменшити. Державні податкова служба у своїй діяльності встановлює факт правопорушення та притягає до відповідальності винних, проте для забезпечення суттєвого скорочення податкових правопорушень необхідно ліквідувати їх причини.

Актуальність проблеми податкових правопорушень підтверджується їх всебічним та різностороннім дослідженням з боку вітчизняних науковців. До них належать: В.С. Альошкін, М.М. Баран, І.М. Васькович, С.О. Житіна, Л.В. Міщенко, І.І. Огороднікова, С.М. Попова, С.В. Слюсаренко, М.М. Фрідман-Козаченко.

Метою даного дослідження є визначення основних причин податкових правопорушень та способів їх ліквідації. Основними завданнями дослідження є:

– визначення та аналіз типових податкових правопорушень в Україні;

– порівняння законодавчої бази України та зарубіжних країн, що регулює відносини в сфері податкових правопорушень;

– характеристика основних типів відповідальності за скоєння податкових правопорушень;

– визначення основних причин податкових правопорушень.

Згідно статті 109 Податкового Кодексу України, податкове правопорушення – це протиправні діяння (дія чи бездіяльність) платників податків, податкових агентів, та (або) їх посадових осіб, а також посадових осіб контролюючих органів, що призвели до невиконання або неналежного виконання вимог, установлених цим Кодексом та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи [1].

Відповідно до статей 117-128 Податкового Кодексу України, виділяють такі види правопорушень:

– порушення встановленого порядку взяття на облік (реєстрації) в органах державної податкової служби;

– порушення строку та порядку подання інформації про відкриття або закриття банківських рахунків;

– порушення платником податків порядку подання інформації про фізичних осіб – платників податків;

– неподання або несвоєчасне подання податкової звітності або невиконання вимог щодо внесення змін до податкової звітності;

– порушення встановлених законодавством строків зберігання документів з питань обчислення і сплати податків та зборів, а також документів, пов’язаних із виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи;

– порушення правил застосування спрощеної системи оподаткування фізичною особою – підприємцем;

– відчуження майна, яке перебуває у податковій заставі, без згоди органу державної податкової служби;

– порушення порядку отримання та використання торгового патенту;

– порушення правил сплати (перерахування) податків;

– порушення правил нарахування, утримання та сплати (перерахування) податків у джерела виплати [1].

Аналіз законодавчої бази в сфері податкових правопорушень Росії та Білорусі, дає підстави зробити висновок про їхню подібність, проте існують певні відмінності. Зокрема, згідно розділу IV Податкового Кодексу Російської Федерації, до податкових правопорушень також включаються наступні: незаконне використання пільг по сплаті податку; порушення касової дисципліни; ухилення від представлення інформації, необхідної для обчислення податку; перешкоджання здійсненню контрольних дій; непокора законній вимозі або розпорядженню посадової особи податкового органу; образа посадової особи податкового органу; насильство або погроза застосування насильства або пошкодженням майна щодо посадової особи податкового органу [4].

У податковому кодексі Білорусі немає нормативів, які б визначали відповідальність за вчинення податкових правопорушень, чи види податкових правопорушень. Основними законодавчими актами Білорусі, що стосуються податкових правопорушень є Кодекс Республіки Білорусь про адміністративні правопорушення та Кримінальний Кодекс Республіки Білорусь. Відповідно до глави 13 Кодексу Республіки Білорусь про адміністративні правопорушення, до податкових правопорушень належать: відсутність при реалізації товарів, наданні послуг документа, передбаченого законодавством про єдиний податок; незабезпечення зарахування виручки від реалізації товарів (робіт, послуг), іншого майна на рахунки в банках і (або) небанківських кредитно-фінансових організаціях і нездійснення платежів з них [2]. Усі інші правопорушення подібні до визначених Податковим Кодексом України.

До правопорушень, які визначаються виключно українським законодавством належать: порушення правил застосування спрощеної системи оподаткування фізичною особою – підприємцем; відчуження майна, яке перебуває у податковій заставі, без згоди органу державної податкової служби; порушення порядку отримання та використання торгового патенту.

За порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, застосовуються такі види юридичної відповідальності відповідно до статті 111 Податкового Кодексу України:

1. фінансова;

2. адміністративна;

3. кримінальна.

Згідно статті 111 Податкового Кодексу України фінансова відповідальність застосовується у вигляді штрафних (фінансових) санкцій та (або) пені. Штрафна санкція (фінансова санкція, штраф) є платою у вигляді фіксованої суми та (або) відсотків, що стягується з платника податку у зв’язку з порушенням ним вимог податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням яких покладено на податкові органи. А пеня є сумою коштів у вигляді відсотків, нарахованих на суми грошових зобов’язань, не сплачених у встановлені законодавством строки.

Податковий Кодекс України визначає адміністративну відповідальність як засіб адміністративного впливу на порушників податкового законодавства із застосуванням адміністративно-правових норм. Підставою для адміністративної відповідальності за порушення податкового законодавства є наявність складу адміністративного правопорушення – винної або необережної дії чи бездіяльності, що посягає на захищені законом суспільні відносини, за яку законодавством передбачена адміністративна відповідальність.

Відповідно до статті 111 Податкового Кодексу України кримінальна відповідальність застосовується при доказі винності, протиправності, умислу та особливо тяжких наслідках податкового злочину. Кримінальна відповідальність характеризується такими особливостями:

– суб’єктами є виключно фізичні особи;

– регулюється нормами Кримінального кодексу України;

– встановлюється лише в судовому порядку;

– має певні процесуальні особливості.

Вище перечисленні податкові правопорушення мають місце через ряд причин. П.М. Годме виділяє кілька груп причин вчинення податкових правопорушень: політичні, економічні, моральні, технічні.

Політичні причини зв’язані з тим, що держава використовує податки не тільки як засіб для забезпечення доходів скарбниці, але і як регулюючий інструмент: за допомогою цього інструмента держава регулює ті чи інші суспільні відносини.

Економічні причини теж впливають на платника податків. Якщо санкція за податкове правопорушення передбачає економічні наслідки для нього в розмірі меншому ніж прихована ним сума податку, то, природно, платник податків зацікавлений в ухилянні від сплати податку.

Моральні причини ухиляння від сплати податку складаються в невідповідності податкових законів загальним принципам законодавства: рівності, постійності і неупередженості, що знижує престиж і авторитет цих законів.

Технічні причини ухилення від оподатковування зв’язані з недосконалістю форм і методів контролю. Податкові органи не в змозі контролювати всі господарські операції і перевіряти вірогідність усіх бухгалтерських документів.

Отже, першочерговим завданням Податкової служби України на даному етапі розвитку, на нашу думку, є встановлення заснованих на довірі відносин з платниками податків, що неодмінно зменшить рівень податкових правопорушень в Україні, який є одним з найвищих у Європі. Податковим Кодексом України передбачена фінансова, адміністративна та кримінальна відповідальність за вчинення правопорушень у сфері податків. Основними причинами, що викликають податкові правопорушення, є: політичні, економічні, моральні та технічні.

Література

Податковий кодекс України від 2 грудня 2010 року. [Електронний ресурс]. Режим доступу http://www.zakon.rada.gov.ua
Кодекс Республики Беларусь об административных правонарушениях от 21 апреля 2003 г. [Електронний ресурс]. Режим доступу http://www.pravo.by/main.aspx?guid=3871&p0=hk0300194&p2=%7BNRPA%7D – назва з екрану.
Налоговый Кодекс Республики Беларусь от 19 декабря 2002 г. [Електронний ресурс]. Режим доступу http://www.pravo.by/main.aspx?guid=3871&p0=hk0200166&p2=%7BNRPA%7D – назва з крану.
Налоговый Кодекс Российской Федерации от 31 июля 1998 года. [Електронний ресурс]. Режим доступу http://base.consultant.ru/cons/cgi/online.cgi?req=doc;base=LAW;n=133422;fld=134;dst=4294967295;rnd=0.34983836629515364;from=48773-1424 – назва з екрану.
Сердюк В. М. Податковий облік: Навч. посібник. – К.: Центр навч. літ., 2005. – 3012 с.
Будько З.М. Фінансово-правова відповідальність за вчинення податкових правопорушень : дис.. канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 / З. М. Будько. – Запоріжжя, 2005. – 218 с.

Історія розвитку інституту кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження майна в період XVII-XX ст.

Оксана Максимчук — Sun, 27 May 2012 12:37:43 +0000

В даній статті на основі дослідження історичних джерел права здійснено аналіз історичного розвитку норм, що передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна в період XVII-XX ст.

In this article, based on research of historical sources of law, historical sources of right and historical development of norms, which foresee responsibility for intentional elimination or damage of property in the period of XVII-XX of item are analyzed.

Ключові слова: злочин, знищення майна, пошкодження майна, підпал, кваліфікуючі ознаки, потерпілий.

Keywords: crime, property destruction, damage to property, arson, qualifying features, victim.

Вивчення історії розвитку норм про відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, має важливе значення у нормотворчій діяльності, адже в процесі дослідження історичного розвитку норм здійснюється їх аналіз. За його допомогою здобувається досвід, виявляються позитивні та негативні сторони у нормотворенні, а це в свою чергу дозволяє уникнути помилок при подальшому удосконаленні норм, що передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна.

Аналіз досліджень та публікацій

Дослідженням даного питання займались вчені-правознавці І. О. Малиновський, А. В. Сакун, М. Й. Коржанський, М. І. Мельник, М. І. Бажанов, П. С. Матишевський, І. Б. Газдайка-Василишин, В. П. Ємельянов, І. Г. Богатирьов, Р. О. Бондарчук, З. І. Боярська, А. В. Сакун, Р. О. Бондарчук, А. С. Чайковський, О. Л. Копиленко, В. В. Кривоніс, В. В. Свистунов, Г. І. Трофанчук та ін. Проте, незважаючи на це, в сучасній науці кримінального права досі відсутні грунтовні дослідження еволюції норм зі знищення чи пошкодження майна в історії кримінального права України, не проведений порівняльний аналіз відповідальності за ці злочини у різних історичних епохах, а особливо в період з XVII ст. до 1991 р.

Метою даної роботи є вивчення історичного розвитку інституту кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження майна в період XVII-XX ст. та здійснення порівняльного аналізу відповідальності за даний злочин у різниих періодах розвитку кримінального права України.

Викладення основного матеріалу.

Впродовж 1728 до 1743 р. в Україні тривав процес укладення «Прав, за якими судиться малоросійський народ», у складі яких за сучасною класифікацією закріплені різногалузеві матеріальні і процесуальні норми, що належать до державного, адміністративного, цивільного, сімейного, земельного і кримінального права [2, с.143]. Тут значну кількість норм приділено й охороні відносин власності. Аналогічно Руській Правді та Литовським Статутам в Правах все ще залишається диференціація кримінальної відповідальності за знищення або пошкодження майна за предметом посягання. Так, тут предметами посягання є межі та межові знаки (арт. 14 Глава 19), чужі засіяні землі, посіяний хліб та знаряддя праці, необхідні для посіву: соха, колеса, борона, плуг (арт. 18, Глава 18) [5, с.325] млин, сінокоси (арт. 4, Глава 19) [5, с.332], гать (п. 2, арт. 5 Глава 19), чужі дерева (арт. 3 Глава 19) [5, с.333], хміль (арт. 6 Глава 19), звірі в чужих пущах (арт. 8 Глава 19), риба в чужих озерах, трава на чужих сінокосах (арт. 10 Глава 19), місто, село, фортеця чи окремий двір, чи будь-які підсобні приміщення (арт. 21 Глава 19) [ 5, с.347].

Способи вчинення знищення або пошкодження майна, передбачені в Правах, зазначалися в кожному конкретному випадку, щодо кожного предмета і в конкретній статті. Ними переважно були: випалення («огнємъ выжєгъ»), спалення («сжєгъ»), вирубка («вырубаль»), розкопка («раскопалъ»), підтоплення («подтопилъ», «врєдитєльно подмочилъ»), вищипування (хмелю) («пощипалъ»), висічення («высекъ»), тощо.

Санкції за вчинені суспільно-небезпечні діяння як і раніше носили переважно компенсаційний характер. Схоже як і в Литовських Статутах розмір відшкодування залежав від виду та розміру пошкодженого майна, соціального статусу винної та потерпілої особи. Так, відповідно до п. 1 арт. 1 Глави 19 Прав, якщо шляхтич шляхтичу вчинить умисну порубку дерев в його лісі чи саду, чи військовий військовому, чи військовий шляхтичу або навпаки, то винний сплачує “обиженному” 12 рублів за насилля і ще стільки ж за кожне зрубане дерево. Якщо це робив посполитий посполитому, чи військовому, то шість рублів за насилля і стільки ж за кожне зрубане дерево. Якщо ж це робив простий селянин, то розмір штрафу за насилля становив 12 рублів, плюс додатково за кожне зрубане дерево по 3 рублі.

Відповідальність за умисний підпал в Правах передбачалась у вигляді арешту та відшкодування збитків [5, с.339].

Далі, зокрема в Главі 19 Прав з’являється розмежування вчинення суспільно-небезпечних діянь залежно від форми вини. Так, майно могло знищуватись як «насилно», «или какъ нибудь спортилъ» так і з необережності «нєумышленно и нє изѢ нарочного от какого злодія», «по случаю» «Божыю паче попущению а нє людской причинѢ» (арт. 21 Глава 19). У даному випадку за вчинення підпалу з необережності винна особа звільнялась від відповідальності. Тоді як за умисний підпал будинку чи його допоміжних приміщень, фортеці чи будь-якого населеного пункту, передбачалась найвища міра покарання у вигляді смертної кари [5, с.347].

Особливістю Прав, за якими судиться малоросійський народ є те, що їм був відомий інститут давності. «А кто бы через давность зѢмскую десятъ лѣть, о подтопѣ мелницы своєй и грунта и присыпи к своєму бєрєгу плотины без всякихъ правныхъ припятствій молча нє протєстовалъ, и судомъ за то с противною стороною своєю нє поступалъ, таковый ужє вѣчно о томъ молчать имѣєть» [5, с. 333].

У зв’язку з перебуванням українських земель у складі Російської імперії подальший розвиток норм кримінального права відбувається в контексті російського законодавства, систематизація якого була здійснена при Миколі I, і в галузі кримінального права пішла далі, ніж в інших галузях права, оскільки закінчилась виданням «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных», що набрало чинності з 15 серпня 1845 року. Структурно Уложення складалось із 12 розділів. У розділі дванадцятому «Про злочини і проступки проти власності приватних осіб», де в статтях 1601 – 1711 визначено відповідальність за злочини у вигляді насильницького заволодіння чужим нерухомим майном і за знищення межових та інших граничних знаків, за знищення і пошкодження чужого майна, в тому числі (з’являються нові способи) способом: підпалу, вибуху пороху, газу чи іншої запалювальної речовини, затоплення чи іншим шляхом. Із введенням у дію на українських землях «Уложення про покарання кримінальні і виправні» на її території, що перебувала під контролем Російської імперії, юридично припинили дію кримінальні закони Cтатуту Великого князівства Литовського 1588 року [2, с.165].

Починаючи з 1903 р. на території українських земель, що належали до складу Російської імперії, діяло Кримінальне уложення Російської імперії, статті 547–570 якого передбачали кримінальну відповідальність за пошкодження майна, шляхів сполучення, попереджувальних, обмежувальних, межових та інших знаків або інших предметів. В Уложенні 1903 року з’являються нові види кримінально-карних діянь: за участь у натовпі людей, діючи в якому з узгодженими силами учасників, особа вчинить: пошкодження чужого майна з мотивів релігійної, расової чи станової ворожнечі, або через економічні відносини, чи через чутки, що порушують громадський спокій (п. 1 ч. 1 ст. 122); знищення складів зброї чи військових припасів, завод з виготовлення зброї чи знарядь, укріплення, військовий корабель, залізничні шляхи, телеграф чи телефон, монетний двір, державне казначейство чи кредитну установу (п. 2 ч. 1 ст. 123) [1, с.52].

Окрім того, особливістю Уложення 1903 року є те, що тут було передбачено відповідальність за пошкодження власного майна: 1) коли це пошкодження, зважаючи на властивості й розташування предметів, умови вчинення цього діяння, завідомо загрожувало поширенню пожежі, вибуху, затопленню будівлі, суду, інших приміщень (ст. 562); 2) пошкодження власного рухомого майна, що перебуває у заставі чи під арештом (п. 2 ч. 1 ст. 607) [1,с.52-53].

8 червня 1927 р. ЦВК Української СРР було затверджено Кримінальний кодекс УСРР, із окремим розділом VII під назвою «Майнові злочини». Проте, незважаючи на це, злочини, які передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, окремих видів майна все ще залишались «розпорошені» по інших розділах та статтях даного Кодексу. Так, наприклад, існувала окрема стаття 75 КК УСРР – умисне знищення чи пошкодження майна, належного державним, громадським та кооперативним організаціям чи підприємствам, а також електропроводки та засобів зв’язку. Санкція за дане суспільно-небезпечне діяння становила до 3 років позбавлення волі або виправні роботи. Кваліфікуючими ознаками даного злочину вважалось вчинення тих самих дій не один раз (повторно), або якщо внаслідок їх сталося припинення чи перерва виробництва, або заподіяно іншу тяжку втрату, а особливо кваліфікуючими ознаками вважалось вчинення діяння способом підпалу, затоплення, або будь-яким іншим загальнонебезпечним способом, або які спричинили людські жертви чи громадське лихо [4, с.29]. Ст. 189 КК УСРР охороняла від умисного знищення чи пошкодження майно, що належало приватним особам, проте санкції за одні і ті ж суспільно небезпечні дії, які відрізнялись одна від одної потерпілим-власником від злочину, були різними. Так, за знищення або пошкодження майна, що належало державним, громадським та кооперативним організаціям чи підприємствам передбачалось покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 3 років або виправно-трудові роботи, тоді як за умисне знищення або пошкодження майна, що належало приватним особам винна особа підлягала покаранню у вигляді позбавлення волі або виправних робіт терміном лише на 6 місяців, або ж штрафу до п’ятисот карбованців. У такий спосіб простежується пріоритет, що надавався державою в охороні державного та громадського майна і тим самим посилюється відокремлення та сприяння викорененню приватної власності, поширенню принципу колективізму, спільності, як невід’ємної складової радянської комуністичної ідеології. Натомість у статті 71-1 КК УСРР з’являється додаткова складова суб’єктивної сторони умисного знищення або пошкодження майна, що належало приватним особам, якою, як випливає зі змісту диспозиції даної статті, є мотив, виражений у формі «класової боротьби», «помсти, за сприяння здійсненню радянської влади». На це все вказує і те, що саме по собі знищення або пошкодження державного чи громадського майна, взятого під охорону ст. 75 КК УСРР незалежно від способу вчинення вже саме по собі було кримінально-карним, тоді як для того, щоб винна особа підлягала кримінальній відповідальності за умисне знищення або пошкодження приватного майна, суспільно-небезпечне діяння, передбачене ст. 75-1 мало бути вчинене у чітко передбачений спосіб: підпал або будь-який інший загальнонебезпечний спосіб, при чому підпал та інший загальнонебезпечний спосіб у ст. 75 є кваліфікуючою ознакою злочинного діяння і санкція за нього має жорсткіший характер: позбавлення волі до 10 років з конфіскацією майна, або і без неї, тоді як за знищення або пошкодження приватного майна способом підпалу — лише до 5 років позбавлення волі і обов’язково з конфіскацією всього або частини майна [4, с.29].

Окрім того, в КК УСРР 1927 р. виділено в окремі статті відповідальність за знищення або пошкодження окремих видів майна. Так, тут предметами злочинного посягання виступають печатки або інші знаки, накладені з наказу властей, щоб охоронити певні речі, сховища або інші приміщення, тимчасові або постійні межові знаки, накладені під час землевпорядкування (ст. 203 КК УСРР) та інше майно, передбачене у статтях 75-1, 75-2, 75-2а, 75-3, 76).

З прийняттям нового Кримінального кодексу УРСР 1960 р. Особлива частина його містила дві глави, що охороняли власність: Глава ІІ «Злочини проти соціалістичної власності» та глава V «Злочини проти особистої власності громадян» [3, с.48,66]. Це в свою чергу, свідчить про нерівноправність усіх форм власності в радянський період, спричинену тодішнім політичним та економічним устроєм життя суспільства.

З прийняттям нового Кримінального кодексу України главу ІІ і главу V було об’єднану в одну, Главу ІV, під назвою «Злочини проти власності», що включає всі форми та види злочинів проти власності, незалежно від того кому належить майно, а отже, охорона всіх форм власності почала здійснюватись в однаковій мірі.

Таким чином, в радянський період ідеологізації кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження майна (1922 – 1991 р., а особливо в 20-30-х рр. ХХ ст. простежується яскравий вплив радянської комуністичної ідеології на норми кримінального права як в цілому, так і відносно умисного знищення або пошкодження майна, вид відповідальності та розмір санкцій за яке залежав від суб’єкта права власності на знищене або пошкоджуване майно, яким могла бути держава, громадськість чи приватна особа. Відповідно майно, що перебувало у державній власності мало пріоритет в охороні порівняно з майном, що перебувало у приватній власності, про що свідчить розмір санкцій за пошкоджуване або знищуване майно, який був значно більшим, якщо пошкоджувалось майно, що перебувало у державній чи громадській власності в порівнянні з приватним.

Законом часто встановлювався вид покарання (наприклад «виправні роботи» (ст.75 КК УСРР)), але не його міра та максимальні межі, як це передбачено в чинному КК України. Це в свою чергу давало можливість суддям встановлювати міру покарання, виходячи зі своїх особистих і станових інтересів, громадянської позиції, що часто могло впливати на об’єктивність та неупередженість постановленого суддею вироку.

Список використаних джерел

Бондарчук Р. О. Знищення або пошкодження майна: історичний аспект/ Р. О. Бондарчук// Форум права. – 2010. – №2. – С. 46-56: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-/10bromia.pdf
Колос М. І. Кримінальне право в Україні (Х — початок ХХІ століття): моногр.: [у 2 т.] / М. І. Колос. – К.: Острог, 2011. – Т.1: Освіта, наука, законодавство. – 448 с.
Кримінальний кодекс Української РСР. Офіційний текст із змінами та доповненнями на 1 жовтня 1970 р. і постатейними матеріалами. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1971. – 249 с.
Кримінальний кодекс УРСР від 8 червня 1927 р. Офіціальний текст із змінами і доповненнями на 1 листопада 1949 р., з постатейними матеріалами і додатками. – К.: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1950. – 80 с.
Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року / Упоряд. К. А. Вислобоков; За ред. Ю. С. Шемшушенко та ін. – К.: НАН України, 1997. – 560 с.

Підстави кримінальної відповідальності за службову недбалість: поняття та види

Надія Склезь — Wed, 23 May 2012 07:39:45 +0000

У статті розглянуто поняття та види підстав кримінальної відповідальності за службову недбалість. Проводиться аналіз фактичної та юридичної підстав, а також описово процесуальної та загальнотеоретичної як одних із різновидів підстав у теорії кримінального права. Обґрунтовується положення про те, що необхідно розуміти під юридичної підставою.

The article reviews the concept and types of bases of criminal liability for negligence.The analysis of actual and legal reasons, as well as procedural and descriptive of general as some of the kinds of reason in the theory of criminal law. Substantiated position that must be understood under a legal basis.

Перелік ключових слів: злочин, службовий злочин, службова недбалість, склад злочину, кримінальна відповідальність, кримінальне право України.

Постановка проблеми. Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг є найбільш небезпечними серед інших злочинів. Суспільна небезпека цих злочинів обумовлюється тим, що вони підривають авторитет держави, державних органів, завдають шкоди утвердженню демократичних основ управління суспільством, побудові та функціонуванню державного апарату, ускладнюють відносини з іншими державами і всією міжнародною спільнотою, обмежують конституційні права та свободи людини і громадянина тощо. Службова недбалість, будучи достатньо розповсюдженим службовим злочином, має високу суспільну небезпеку. Діяння службових осіб, винних у недбалості, спричиняють не тільки матеріальну, але й моральну шкоду.

Суспільна небезпека службової недбалості є очевидною. Аналіз статистичних даних слідчої та судової практики свідчить, що найчастіше службові правопорушення є тим засобом, за допомогою якого службова особа вчинює інший, тяжкий або особливо тяжкий злочин задля досягнення бажаного злочинного результату. При вчиненні службової недбалості не тільки порушуються охоронювані законом суспільні відносини, блага та інтереси, а й формуються нові негативні антисуспільні відносини і зв’язки.

У теорії кримінального права виникають суперечності щодо визначення підстав кримінальної відповідальності за злочини передбачені Особливою частиною КК України. Склад злочину службова недбалість не є виключенням. А тому для правильної кримінально-правової кваліфікації необхідно правильно визначати фактичну та юридичну підставу кримінальної відповідальності.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій. Поняття та види підстав кримінальної відповідальності за службову недбалість у теорії кримінального права досліджено лише в межах загального поняття про підставу кримінальної відповідальності. Так, дане питання розглядалося в межах дослідження науковцями у галузі кримінального права злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг. Серед яких М. І. Бажанов, О. Ф. Бантишев, Д. Бараненко, В. Д. Вознюк, Б. В. Волженкін, О. Доник, О. Грудзур, В. А. Клименко, Р. Л. Максимович, Є. І. Моршнєв, В. О. Навроцький, М. І. Мельник, О. Я. Свєтлов, Т. І. Слуцька, В. В. Сташис, Є. Л. Стрєльцов, А. Ю. Строган, В. Тихий, Ф. В. Шиманський та інші. В той же час спеціальні комплексні дослідження підстав кримінальної відповідальності за службову недбалість у літературі фактично відсутні.

Викладення основного матеріалу. Слово “підстава” означає головні, базисні, вихідні положення. Діяти на підставі чого-небудь – означає спиратися на щось, мати щось за основу, відштовхуватися від чогось, мати щось як виправдання, достатній привід для діяльності [1, с. 45].

Відомо, що у ст. 3 КК Української РСР 1960 року було застосовано термін “підстави” кримінальної відповідальності, внаслідок чого деякі науковці дійшли висновку щодо множинності цих підстав чи визнавали склад злочину єдиною підставою кримінальної відповідальності [2, с. 186]. Таким чином, даний підхід обумовив певну нечіткість та необґрунтованість у визначенні поняття “кримінальна відповідальність”.

Поняття “підстава кримінальної відповідальності” визначається у ст. 2 КК України. Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК України [3]. Із наведеного поняття випливає, що кримінальна відповідальність пов’язана з єдиною підставою.

Поняття “підстава кримінальної відповідальності” містить дві складові: вчинення особою суспільно небезпечного діяння; наявність у вчиненому діянні складу злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України. Причому ці складові являють собою не певні відокремлені та самостійні одиниці, а означають двоєдину характеристику одного і того ж (єдиного) явища – підстави кримінальної відповідальності [4, c. 48]. У межах даної підстави вказані складові можуть бути визначені як умови кримінальної відповідальності, від наявності й взаємодії яких залежить і наявність власне цієї підстави як єдиного цілого [4, с. 48].

У філософському розумінні “умова” – це суттєвий компонент комплексу об’єктів (явищ), наявність яких з необхідністю обумовлює існування даного явища [5, c. 707], а в даному випадку – підстави кримінальної відповідальності. Деякі науковці кримінального права пропонують назвати вчинення особою суспільно небезпечного діяння терміном “фактична умова”, а відповідність цього діяння складу злочину, передбаченого КК України, – терміном “юридична умова” [4, c. 48], інші вчені називають “фактичною” та “юридичною” сторонами підстави кримінальної відповідальності [6, c. 34] або ж “фактичною” та “нормативно-правовою” (“юридичною”, “законною”) підставами кримінальної відповідальності [7, c. 50].

Таким чином, наявність двох умов у єдності, а саме фактичної та юридичної є обов’язковим для підтвердження в кожному конкретному випадку наявності підстави кримінальної відповідальності та, навпаки, відсутність хоча б однієї умови буде свідчити про відсутність підстави та неможливість застосування кримінальної відповідальності.

У теорії кримінального права виділяють фактичну та юридичну (правову) підстави кримінальної відповідальності.

Під фактичною підставою кримінальної відповідальності розуміють вчинене суспільно небезпечне діяння, а також фактичні обставини, які підлягають правовій оцінці. Саме вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого законом, є фактичною підставою кримінальної відповідальності [7, c. 50]. Законодавець пов’язує кримінальну відповідальність тільки з конкретним актом поведінки особи, яка знаходить свій вираз у суспільно небезпечному діянні в формі дії чи бездіяльності, а отже це є єдина фактична підстава кримінальної відповідальності.

Таким чином, до кримінальної відповідальності може бути притягнута лише та особа, яка є суб’єктом злочину і є винуватою у вчиненні забороненого Кримінальним кодексом України суспільно небезпечного діяння проти охоронюваних законом про кримінальну відповідальність об’єктів.

Питання про те, що слід розуміти під юридичною підставою кримінальної відповідальності, не знайшло однозначного вирішення у юридичній літературі. Одні автори називають такою підставою склад злочину, інші – кримінально-правову норму, ще одна позиція полягає у визнанні цією підставою самого кримінального закону, тобто статті Загальної і Особливої частин КК України. Отже, кожна з цих позицій має право на існування, але, водночас, потребує уточнення та удосконалення.

Зокрема, В. О. Навроцький обґрунтовує положення про те, що юридичної підставою кваліфікації будь-якого діяння є норми Загальної і Особливої частин КК України. Відомо, що тільки кримінально-правові норми не можуть бути підставою для кримінальної відповідальності, оскільки в фактично скоєному може і не бути склад злочину [1, c. 54].

Відповідно до змісту ч. 1 ст. 2 КК України, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України. У цій нормі відображено найважливіше значення складу злочину для законності й обґрунтованості кримінальної відповідальності за конкретний склад злочину. Тому склад злочину є єдиною і достатньою підставою кримінальної відповідальності. Тим самим склад злочину визначає і межі розслідування, оскільки основним завданням слідства саме і є встановлення об’єктивних і суб’єктивних ознак складу злочину [8, c. 92].

У КК України нормативно-правове визначення складу злочину відсутнє. Незакріплення легального поняття складу злочину є прогалиною у нормативно-правовому регулюванні підстави кримінальної відповідальності. Тому для подолання цієї прогалини необхідно поняття “склад злочину” винести у “термінологічний розділ”, який закріпити в Загальній частині КК України.

Склад злочину – це юридична конструкція [9, c. 56-78], що являє собою систему об’єктивних і суб’єктивних ознак, вказаних у Кримінальному кодексі України, які у сукупності визначають суспільно небезпечне діяння як злочин [4, c. 50].

Склад злочину являє систему об’єктивних і суб’єктивних ознак, які повинні бути необхідними, достатніми та вичерпними.

Вичерпність ознак складу злочину слід розуміти як всебічнета повне текстуальневизначення в законі суспільно небезпечногодіяння як злочину. Наприклад, у ч. 1 ст. 367 КК України визначено, що потрібно розуміти під службовою недбалістю. Службова недбалість, тобто невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб [3].

Достатність вказує на те, що встановлення всіх обов’язкових вказаних у законі ознак не потребує встановлення інших (додаткових) і не вказаних в законі ознак для висновку щодо наявності у вчиненому суспільно небезпечному діянні складу злочину як юридичної умови підстави кримінальної відповідальності. Наприклад, у складі злочину службова недбалість (ст. 367 КК України) потрібно встановити такі ознаки: невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків; заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб.

Необхідність означає обов’язковість цих ознак у їх сукупності для констатації наявності у вчиненому складу злочину; відсутність хоча б однієї із цих обов’язкових ознак завжди виключає можливість визнання наявності складу злочину. Наприклад, усі обов’язкові ознаки складу злочину, які містяться у диспозиції статті у сукупності підтверджують конкретний склад злочину.

Встановлення у вчиненому діянні складу злочину означає, що є юридична підстава для притягнення особи до кримінальної відповідальності [10, c. 19-20]. Але встановлення складу злочину в конкретному випадку не вирішує наперед питання про кримінальну відповідальність особи. Відсутність у діянні особи складу злочину означає відсутність підстави кримінальної відповідальності.

Правильно кваліфікувати злочин і тим самим виявити юридичну підставу кримінальної відповідальності можна лише тоді, коли виявлено всі обставини, які свідчать про вчинення злочину саме даною особою і про наявність у діях цієї особи складу злочину, передбаченого кримінальним законом [11, c. 105].

Законодавче визначення підстави кримінальної відповідальності відповідно до чинного кримінального закону надає можливість виділити такі характерні риси складу злочину:

1) склад злочину – це законодавче поняття про злочин і зазначає лише ті його ознаки, що закріплені в законі про кримінальну відповідальність [12, c. 64];

2) кожне суспільно небезпечне діяння має різноманітні ознаки об’єктивного й суб’єктивного характеру, але при цьому кримінальним законом повинні бути закріплені, насамперед, стійкі, постійні й типові для більшості діянь ознаки, оскільки поняття складу злочину як підстави кримінальної відповідальності тісно пов’язане з поняттям злочину як суспільно небезпечного діяння, ці ознаки повинні у своїй сукупності визначати рівень суспільної небезпеки діяння взагалі, а кожна з них окремо – впливати на рівень суспільної небезпеки зокрема [11, c. 106].

З вищевикладеного можна зробити висновок, що юридичною підставою службової недбалості є склад злочину, а саме об’єктивні ознаки (об’єкт та об’єктивна сторона) та суб’єктивні ознаки (суб’єкт та суб’єктивна сторона).

Безпосереднім об’єктом злочину службова недбалість, передбаченого ст. 367 КК України є нормальна діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, окремих організацій, установ, організацій незалежно від форми власності. З об’єктивної сторони службова недбалість полягає в дії або бездіяльності службової особи; наслідків у вигляді істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам окремих юридичних осіб; причинного зв’язку між вказаними діями чи бездіяльністю та шкідливими наслідками. Ці ознаки повинні проявлятися в сукупності. Службова недбалість з об’єктивної сторони припускає несумлінне ставлення службової особи до покладених на неї службових обов’язків, що виявляється в їх невиконанні (бездіяльність) або у неналежному виконанні (дія) і заподіює істотну шкоду (ч. 1 ст. 367 КК України) чи тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 367 КК України). Суб’єктом злочину є службова особа, а суб’єктивною стороною – необережність.

Отже, юридичною підставою службової недбалості є склад злочину і тільки тоді, коли будуть наявні всі елементи останнього.

Таким чином, виділено характерні ознаки складу злочину, виходячи із законодавчого визначення підстави кримінальної відповідальності.

Я. І. Соловій стверджує, що в правовій системі України особа має нести кримінальну відповідальність за наявності правової (юридичної), фактичної (матеріальної) та формальної (процесуальної) підстав. Вважає, що вчинення злочину є фактичною (матеріальною) підставою відповідальності, а склад злочину, передбачений Особливою частиною КК України, – основною правовою (юридичною) підставою кримінальної відповідальності. Він пропонує законодавчо закріпити положення про те, що притягненням до кримінальної відповідальності є факт пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні конкретного злочину, а кримінальна відповідальність має наставати з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду і припиняється з моменту зняття чи погашення судимості [13, c. 7].

В. Тихий виокремлює, крім фактичної та нормативно-правової (законної) підстави кримінальної відповідальності, також процесуальну та загальнотеоретичну підстави кримінальної відповідальності.

Суть процесуальної підстави кримінальної відповідальності В. Тихий обґрунтовує тим, що для реалізації кримінальної відповідальності необхідним є обвинувальний вирок. В даному випадку останній буде виступати актом правозастосування. Таким чином, в процесуальній підставі закріплено конституційний принцип про те, що ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції України). Доведення наявності підстави кримінальної відповідальності покладається на органи, які проводять дізнання і досудове слідство, та прокуратуру, а перевірку обвинувачення, вирішення питання про те, чи має місце підстава кримінальної відповідальності – право і обов’язок суду. Але, дана підстава немає ніякого значення для кримінально-правової кваліфікації службової недбалості. Оскільки принцип “презумпції невинуватості” – не підстава, а гарантія, принцип.

Відповідно з Кримінальним кодексом України законодавство про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права (ч. 2 ст. 3 КК України); закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набуття чинності Кримінальним кодексом, включаються до нього з часу набрання ним чинності (ч. 2 ст. 3 КК України); злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кримінальним кодексом (ч. 3 ст. 3 КК України); застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено (ч. 4 ст. 3 КК України); злочином є передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину (ч. 1 ст. 11 КК України) [3]. Таким чином, із законодавчих положень випливає, що тільки закон про кримінальну відповідальність встановлює об’єктивні та суб’єктивні ознаки, сукупність яких утворює підставу кримінальної відповідальності.

Узагальнюючи вищевикладене, можна зробити висновок про те, що як статті Загальної та Особливої частин КК України, так і склад злочину виступають юридичною підставою для кримінально-правової кваліфікації.

Крім правової (юридичної) підстави, кримінальна відповідальність, як й інші види юридичної відповідальності фізичних осіб, має і загальнотеоретичну підставу [7, c. 51]. Така підстава виходить за межі кримінального права та пов’язана з розв’язанням суто філософських проблем причинності, детермінізму тощо. Суть загальнотеоретичної підстави полягає в тому, що існування кримінальної відповідальності, визначення за які діяння особа несе кримінальну відповідальність, на чому базується право держави вимагати певної поведінки і притягати за злочини та інші правопорушення тощо, обґрунтовується тим, що людина має свободу вибору своєї поведінки. Саме тому юридичнавідповідальність, і перш за все кримінальна,здатна примушувати обиратиправові, незлочинні варіанти, способи поведінки [7, c. 52].

Отже, склад злочину є єдиною та необхідною, законною і достатньою підставою кримінальної відповідальності.

Висновки. Можна зробити висновок, що підставами кримінальної відповідальності за службову недбалість є фактична (фактичні обставини вчиненого суспільно небезпечного діяння) та юридична (склад злочину).

Фактичні обставини справи встановлюються в кожному випадку вчинення особою злочину, передбаченого ст. 367 КК України. Такими обставинами є акт поведінки особи, який знаходить свій вираз у суспільно небезпечному діянні в формі дії чи бездіяльності. Юридичної підставою службової недбалості є сукупність об’єктивних (об’єкт та об’єктивна сторона) і суб’єктивних ознак (суб’єкт та суб’єктивна сторона).

Встановивши ці підстави, можна правильно кваліфікувати суспільно небезпечне діяння, а в подальшому притягнути особу до кримінальної відповідальності. В теорії кримінального права не потрібно виділяти ще процесуальну та загальнотеоретичну підстави кримінальної відповідальності, оскільки дане твердження про виділення останніх є необґрунтованим, а також виступає приводом до нових дискусій та невизначеностей.

Cписок використаних джерел:

1. Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфікації: навчальний посібник / В. О. Навроцький. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 512 с.

2. Карпушин М. П. Уголовная ответственность и состав преступления / М. П. Карпушин, В. И. Курляндский. – М.: Юрид. лит., 1974. – 230 с.

3. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.

4. Панов М. Кримінальна відповідальність та її підстава / М. Панов // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2010. – № 4. – С. 45-52.

5. Философский энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1983. – 840 с.

6. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / [Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін.]; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – Х.: Право, 2010. – 456 с.

7. Тихий В. Підстави кримінальної відповідальності за новим Кримінальним кодексом України / В. Тихий // Вісник Конституційного Суду України. – 2002. – № 3. – С. 50-52.

8. Бажанов М. І. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / М. І. Бажанов, В. В. Сташис, В. Я. Тацій. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.

9. Кругликов Л. Л. Юридические конструкции и символы в уголовном праве / Л. Л. Кругликов, О. Е. Спиридонов. – СПб: Изд-во Р. А. Арсланова Юридический центр Пресс, 2005. – С. 56-78.

10. Брайнін Я. М. Основні питання загального вчення про склад злочину / Я. М. Брайнін. – К.: Видавництво Київського університету, 1964. – 188 с.

11. Строган А. Ю. Склад злочину як підстава кримінальної відповідальності: Навчальний посібник / А. Ю. Строган. – К.: Атіка, 2007. – 424 с.

12. Мельник М. І. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / М. І. Мельник, В. А. Клименко. – К.: Юридична думка, 2004. – 656 с.

13. Соловій Я. І. Межі кримінальної відповідальності: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / Я. І. Соловій. – К., 2004. – 17 с.

Історія розвитку інституту кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження майна в період IX-XVI ст.

Оксана Максимчук — Sun, 13 May 2012 12:12:05 +0000

У даній статті аналізується історичний розвиток норм кримінального права періоду IX-XVI ст., що передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна.

The historical development of criminal law in period of IX-XVI centuries is analyzed in this article. Involving responsibility for the willfull destruction or damage to property during the IX-XVI centuries.

Ключові слова: злочин, потерпілий, знищення майна, пошкодження майна, підпал, кваліфікуючі ознаки, кримінальне право.

Keywords: crime, victim, destruction of property, damage to property, arson, qualifying features of a crime, criminal law.

Постановка проблеми

Той факт, що відповідальність за знищення або пошкодження майна була передбачена на всіх історичних етапах розвитку кримінального права України можна пояснити тим, що розвиток кримінально-правових норм, які спрямовані на охорону власності, був і є невід’ємною частиною розвитку кримінального права в цілому. У зв’язку з цим виникає необхідність у дослідженні історії розвитку норм кримінального права, що передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, що допоможе нам виявити позитивні та негативні сторони у нормотворчій діяльності попередніх років, та уникнути помилок в майбутньому.

Аналіз досліджень та публікацій

Дослідженню історичного розвитку норм, що передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, в контексті українського кримінального права саме українськими вченими-правознавцями приділено небагато уваги. Так, дане питання розглядалось, щоправда фрагментарно, у працях І. О. Малиновського, З. І. Боярської, А. В. Сакун, Р. О. Бондарчука, А. С. Чайковського, О. Л. Копиленка, В. В. Кривоноса, В. В. Свистунова, Г. І. Трофанчука та ін. Проте, незважаючи на це, в сучасній науці кримінального права досі відсутні грунтовні дослідження еволюції норм зі знищення чи пошкодження майна в історії кримінального права України, не проведений порівняльний аналіз відповідальності за ці злочини у різних історичних епохах.

Метою даної роботи є вивчення історичного розвитку норм, що передбачають кримінальну відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, а також здійснення порівняльного аналізу відповідальності за даного виду злочин на різних історичних етапах розвитку кримінального права України.

Викладення основного матеріалу.

Історія розвитку норм українського права сягає глибини століть і бере свій початок ще з часів Київської Русі, де історично першим і найголовнішим джерелом права Київської Русі була Руська Правда. Залежно від змісту списків вона ділилась на три редакції: Коротку Правду, Поширену Правду і Скорочену Правду, основним завданням якої була охорона приватної власності. Руська Правда не знала поняття злочину і покарання за злочин як такого. Злочини, що згадуються в Правді називаються «образою», під якою розуміють будь-яке правопорушення проти суспільного ладу, що виявилося насамперед у нанесенні потерпілому фізичної, матеріальної або моральної шкоди. Тут суб’єктом злочину міг бути будь-хто, крім раба. Суб’єкти злочину відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути вигнані з общини, продані в холопство. У Правді розрізнялося три види злочинів: державні злочини, до яких належали повстання проти князя, перехід на бік ворога, заколот; злочини проти особи, до яких відносилися вбивство, тілесні пошкодження, побої; майнові злочини, якими вважалися: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків. Так, наприклад, встановлюється Руською Правдою кара за псування межі і «перетеса», засіченого на дереві, за яке власник речі міг вимагати повернення її від невласника, який заволодів річчю з виплатою компенсації за користування [1, с.46]. Знала Руська Правда і відповідальність за знищення або пошкодження інших видів чужого майна. Так, п. 5. Короткої Руської Правди передбачає, що якщо хтось заламає спис, чи щит або зіпсує одежу, і господар захоче їх залишити у себе, то йому за псування компенсувати грошима [9, с.25]. За знищення знака власності на бортних деревах винний сплачував штраф у розмірі 12 гривень [2, с.26]. При цьому будь-який штраф, як покарання за злочини, вчинені знищенням або пошкодженням чужого майна, складався з двох частин: одна вносилася на користь князя (держави), а інша, як компенсація за спричинені збитки — потерпілому. Пунктом 84 Розширеної Руської Правди від умисного знищення охоронялись свійські тварини такі як кінь чи рогата худоба, що означає, перш за все принцип захисту приватної власності, на яку здійснювався замах. А той факт, що за пошкодження меж князівської землі селянин-смерд підлягав потоку і пограбуванню, а натомість, за порушення меж і розорювання селянської землі встановлювався тільки штраф є яскравим виявом права феодального привілею [8, с.56] і підтвердженням панівного становища феодального класу на Київській Русі. Що ж до відмежування знищення або пошкодження майна, передбаченого різними статтями Правди, то воно залежало в першу чергу від предмету злочинного посягання, соціального статусу суб’єкта вчинення злочину та потерпілого.

Не залишився поза увагою Руської Правди підпал як спосіб знищення чи пошкодження майна. Так, ст. 83 Розширеної Руської Правди (За Троїцьким списком) зазначає: Если [кто] подожжет гумно (місце зберігання зібраного урожаю, що належало до основного комплексу господарських та житлових побудов [10, с.79]), то [выдать] его на поток, а его имущество для конфискации, сначала выплатить [потерпевшему] убытки, а остальным при потоке распоряжается князь. Так же [поступать], если кто-либо подожжет двор [9, с.32]. Тут, община не тільки не допомагала винному в сплаті штрафу, а й повинна була видати його разом з дружиною та дітьми «на потік та пограбування». Дане покарання вважалося найтяжчим і застосовувалось також за казнокрадство та розбій.

Особливістю об’єктивної сторони вчинення злочинів, передбачених Руською Правдою було й те, що майже всі тогочасні злочини вчинялися способом активної форми поведінки, яка називалась дією. Наприклад, знищення майна – способом підпалу, розламування, зсічення, зарізання (тварини).

За період перебування українських земель у складі Галицько-Волинського князівства норми права не зазнали значних змін. Це пояснюється тим, що період існування Галицько-Волинської держави відзначався постійними міжусобними війнами та військовими походами проти зовнішніх ворогів, що було характерним для всіх тогочасних держав Європи, тому керівники — князі не дуже опікувалися розвитком кримінального права [3, с.121].У зв’язку з цим джерелами права в Галицько-Волинському князівстві продовжували залишатись звичаї, Руська Правда, князівське законодавство, церковне право, з’явилось новее джерело – магдебурське право. Застосування звичаїв та Руської Правди в Галицько-Волинському князівстві не мало відмінностей. Вона не втратила свого значення і з розпадом України-Русі.

Починаючи з 1497 р. на території українських земель діяв Судебник Казимира, який не залишив поза своєю увагою й охорону чужої власності від її пошкодження або знищення. Тут передбачається відповідальність за підпал (статті 7 та 9), неповернення боргу через втрату майна (ст. 55), потраву худобою посівів (ст. 61), пошкодження чи знищення межових знаків земель (заорювання та перекошування меж та границь) (ст. 62). Так само як і в Руській Правді підпал вважався особливо тяжким злочином проте відповідальність за нього була тяжчою – смертна кара. Окрім Руської Правди, Судебника Великого князя Казимира 1497 р., звичаєвого права на території українських земель, що перебували у складі Великого князівства Литовського діяли Литовські Статути: Перший – в редакції 1529 р., Другий – 1566 р., та Третій – 1588 р., які теж не залишили поза своєю увагою охорону майна від його знищення або пошкодження. За Литовськими Статутами суб’єктами злочину вважалися як вільні, так і феодально залежні особи, які досягли 14 років (за Литовським статутом 1566 р.) або 16 років (за Литовським статутом 1588 р.) [2, с.95]. В якості об’єктів даного правопорушення Литовські Статути згадують: “езъ”, гать, млынь, гребля, гнѣздо, перевѣсъ, лоза, дерево, дерево бортное, пуща, принады для птицъ і т.д. Влучно зауважив І. О. Малиновський, що характерною ознакою даних предметів посягання є те, що вони складають майно, що перебуває на відстані від житла людського [4, с.161]. Так, наприклад, ст. 8 Литовського Статуту в редакції 1529 р. передбачає охорону меж шляхтичів від умисного пошкодження: «Если бы шляхтич испортил границу владений другого шляхтича или сжег ее, насильно вырубил или как-нибудь иначе испортил и это было бы доказано, тогда нарушитель должен заплатить обиженному двенадцать рублей грошей, а если бы перепахал межу, тогда три рубля и столько же штрафа». Санкції за подібного роду злочини носили грошовий, компенсаційний характер і їх розмір часто залежав від правового чи соціального становища суб’єкта вчинення посягання, адже ч. 2 цієї ж самої статті говорить: «если бы крестьянин крестьянину это сделал, то крестьянину рубль грошей и столько же штрафа. А, кроме того, испорченную им границу или межу обязан будет исправить, как было» [5, с.74].

Дуже часто розмір компенсації залежав від цінності пошкодженого предмета.

Не залишили поза своєю увагою Литовські статути й охорону чужого майна від знищення або його пошкодження способом підпалу. Так, ст. 13 Першого Литовського Статуту передбачає відповідальність за знищення або пошкодження майна також шляхом підпалу.

Не змінилось покарання за знищення або пошкодження майна і з прийняттям Другого Литовського Статуту 1566 р. та Третього – 1588 р., в яких передбачались такі ж штрафні покарання за знищення або пошкодження чужого майна як і в Першому. Так, наприклад, в ст. 7 Розділу 10 Литовського Статуту 1566 р. зазначено: «Естли бы хто кому озеро або сажовку або ставъ зволочилъ, або млынъ зжогь, ѣзъ порубалъ; таковый оному маеть платити кгвалтъ дванадцать рублевъ, а шкоду предсе оправити» [7, с.126]. «Хто бы кому соколье гнездо сказилъ або подрубалъ, або умысльне соколы под гнездомъ помкнулъ, або з гнезда соколы молодые побралъ, а то будеть на него водле права слушне переведено, тогды тому, в чией пущы тое гнездо скажено, маеть заплатити шесть рублей грошей» [6, с.130].

Зважаючи на вид та розмір санкцій за вчинені правопорушення, складно назвати їх кримінально-карними, оскільки всі вони носять переважно компенсаційний характер, де винна сторона відшкодовує потерпілій шкоду майнового характеру. Саме, тому, на нашу думку, дані діяння носять переважно цивільно-правовий, компенсаційний характер, а винний підлягає цивільно-правовій відповідальності у формі відшкодування майнової шкоди, завданої потерпілій стороні. У зв’язку з цим, у даному випадку доцільно було б погодитись з думкою М. І. Колоса, котрий норми розділу Х Статуту “Про лови, про пущу і про дерево бортне” не відносить до норм кримінально-правового характеру [3, с.134].

У період чинності на території українських земель Литовських статутів, розмежування між умисним та неумисним знищенням або пошкодженням майна було відсутнім. Так, тут протиправне діяння виражається у формах «зжогь», «испортил», «порубалъ», «сказилъ» або «подрубалъ», «вырубил» «как-нибудь испортил». Тут не згадується форма вини: умисно чи необережно винна особа порубала, спалила чи зіпсувала майно. З наведеного вище випливає, що ці правопорушення не мали корисливої цілі, що ціль єдина цих правопорушень — спричиненя шкоди іншому. Преступное деяние можеть происходить и “кгвалтовне” и «таемнымь злодейскимь обычаемь». Съ внутренней стороны различаются деяния умышленныя и неумышленныя; часто не упоминается объ умышленности или неумышленности» [4, с.161] — писав І. О. Малиновський. Лише ІІІ Литовський Статут відокремлює умисний підпал лісу чи дерева (умыслнѣ кого вытискаючи, сосну со пчолами зжогъ), та з необережності, де в першому випадку, на думку І. О. Малиновського, діяння буде кримінально-карним, а в другому — вчинене з необережності — не буде [4, с.162].

Висновки.

Таким чином, період з ІХ по ХVI ст. є періодом виникнення кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження майна у вітчизняному кримінальному праві. Для нього характерна казуїстичність, відсутність поділу на галузі цивільного, адміністративного, кримінального права. У зв’язку з цим відсутнім тут було й визначення самого поняття «злочин», замість якого будь-яке протиправне діяння за Руською Правдою називалось «обида», а пізніше, в Литовських статутах «заподіяння шкоди», «проступок», «ґвалт», «кривда», «лиходійство», «виступ». Відсутніми були й кваліфікуючі ознаки даного злочину. В даний період розмежування протиправних діянь здійснювалось лише за предметом посягання, розмір та вид санкцій за які був залежним від соціального статусу суб’єкта посягання та потерпілої особи.

Список використаних джерел

Боярська З. І. Історія держави і права України: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / З.І. Боярська. – К.: КНЕУ, 2001. – 280 с.
Історія держави і права України: Навч. посібник / [А. С. Чайковський, В. І. Батрименко, О. І. Гуржій та ін.]; за ред.. А. С. Чайковського / Київ, 1997. – 240 с.
Колос М. І. Кримінальне право в Україні (Х — початок ХХІ століття): моногр.: [у 2 т.] / М. І. Колос. – К.: Острог, 2011. – Т.1: Освіта, наука, законодавство. – 448 с.
Малиновській І. О. Учение о преступленіи по Литовскому Статуту / І. О. Малиновській. – С.-П.: Типографія Императорскаго университета св. Владиміра, 1894. – 487 с.
Статут Великого княжества Литовского 1529 года. Минск. АН БССР. 1960 г. – С. 74: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www.vostlit.info/ Texts/Dokumenty/litva.html
Статут Великого княжества Литовского 1588 года. / Подг. О.Лицкевич. – Мн., 2002-2003. – С. 130: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://starbel.narod.ru/statut1588.htm.
Статут Вялікага княства Літоўскага 1566 года. — Мінск, 2003. — С.126. За виданням 1855 року: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/statut2/st1566.htm
Терлюк І. Я Історія українського права від найдавніших часів до XVIIIстоліття. Навчальний посібник з історії держави і права України / І. Я. Терлюк. – Львів: 2003. – 156 с.
Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посіб. / [ А. С. Чайковський, О. Л. Копиленко., В. В.Кривоніс, В. В. Свистунов, Г. І. Трофанчук]. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 656 с.
Чистяков О. И. Российское законодательство X–XX века: в девяти томах / О. И. Чистяков. – М.: Юрид. лит., 1984.– Т. І. Законодательство Древней Руси. – С. 79.

ПИТАННЯ, НА ЯКІ ВАРТО ЗВЕРТАТИ УВАГУ ПРИ КВАЛІФІКАЦІЇ ДІЙ, ЩO ПOВ’ЯЗАНІ ІЗ ПРИМУШУВАННЯМ ДO ВИКOНАННЯ ЧИ НЕВИКOНАННЯ ЦИВІЛЬНO-ПРАВOВИХ ЗOБOВ’ЯЗАНЬ

Павло Вацик — Sat, 12 May 2012 16:09:53 +0000

У статті міститься аналіз oснoвних прoблем, пoв’язаних із кваліфікацією дій при примушуванні дo викoнання чи невикoнання цивільнo-правoвих зoбoв’язань, передбачених ст. 355 Кримінальнoгo Кoдексу України. Автoр виділив oснoвні критерії відмежування складу данoгo злoчину від суміжних злoчинів.

This article contains analysis of main problems connected with qualification of actions at concussion to discharge or non-discharge of civil obligation, provided by article 355 of Criminal Code of Ukraine. Author distinguished the basic dissociation criteria of this crime from the contiguous crimes.

Ключoві слoва: цивільнo-правoве зoбoв’язання, злoчин, склад злoчину, пoмилка кваліфікації злoчинів, кримінальна відпoвідальність, суміжний склад злoчину.

Пoстанoвка прoблеми. Пoрушуючи пoрядoк викoнання цивільнo-правoвих зoбoв’язань, спoсoбoм примушування дo викoнання чи невикoнання цивільнo-правoвих зoбoв’язань, oсoба (як суб’єкт злoчину) притягується дo кримінальнoї відпoвідальнoсті. Така відпoвідальність передбачена статтею 355 Кримінальнoгo кoдексу України (далі – КК України). Умисне невикoнання бoржникoм свoїх зoбoв’язань перед кредитoрoм абo примушування дo викoнання чи невикoнання цивільнo-правoвих зoбoв’язань oсoбами, щo мoжуть віднoситися дo кoла таких oсіб (зoкрема кредитoрoм), певнoю мірoю сталo пoширеним явищем віднoсин між данoю категoрією суб’єктів. Тoму, кількість таких злoчинів збільшується, наслідкoм чoгo мoжуть бути мoральні, сoціальнo-екoнoмічні, психoлoгічні та правoві прoблеми сучаснoгo стану українськoгo суспільства. Таким чинoм нинішнє закoнoдавствo пoтребує не лише вдoскoналення нoрмативнo-правoвoї бази для врегулювання прoблем, щo виникають, але й належнoї oхoрoни правoвих віднoсин засoбами кримінальнoгo права.

Кoрoткий аналіз oстанніх дoсліджень і публікацій. Наукoвo-теoретичнoю базoю є праці, в яких висвітлюються прoблеми визначення елементів складу злoчину примушування дo викoнання чи невикoнання цивільнo-правoвих зoбoв’язань. Даній темі була присвячена значна кількість наукoвих рoбіт, у більшoсті з яких дoсліджуються питання правoвoї прирoди, прoблеми кваліфікації та місце данoгo злoчину серед інших в кримінальнoму закoнoдавстві. Вони належать таким вченим як М. Г. Арманoв, П. П. Андрушкo, Ю. В. Александрoв, М. І. Бажанoв, Т. В. Бoднар, Н. O. Бoндаренкo, O. O. Дудoрoв, В. А. Клименкo М. Й. Кoржанський М. І. Мельник В. O. Наврoцький, А. М. Сoлoвйoва, М. І. Хаврoнюк, Н. М. Ярмиш та ін.

Виклад oснoвнoгo матеріалу. Пoрушення умoв цивільнo-правoвoгo зoбoв’язання, а зoкрема примушування дo викoнання чи невикoнання цивільнo-правoвих зoбoв’язань, тягне за сoбoю кримінальну відпoвідальність, передбачену ст. 355 КК України. Варто зазначити, щo ст. 355 КК суттєвo звуженo кoлo oсіб, щo визнаються пoтерпілими від рoзглядуванoгo злoчину пoрівнянo зі ст. 198 КК 1960 р., згіднo з якoю дo кoла близьких oсіб пoтерпілoгo булo віднесенo не лише йoгo близьких рoдичів. Вoчевидь, кoлo близьких oсіб пoвиннo визначатись самим пoтерпілим. Тoму щo мoжливий на практиці і такий випадoк, кoли близький рoдич перебуває з пoтерпілим у неприязних стoсунках, і не є “близькoю oсoбoю” згіднo зі ст. 1982 КК України 1960 р. Oтже, в чиннoму КК України закoнoдавець oбмежив кoлo oсіб, яких мoже стoсуватись пoгрoза − це близькі рoдичі пoтерпілoгo. Тoму, мoжна зрoбити виснoвoк, щo така нoвела є невиправданoю і буде суттєвo впливати на судoву практику [8, C. 52].

Стаття 355 КК встанoвлює відпoвідальність за примушування дo викoнання чи невикoнання цивільнo-правoвих зoбoв’язань, тoбтo вимoгу викoнати чи не викoнати дoгoвір, угoду чи інше цивільнo-правoве зoбoв’язання з пoгрoзoю насильства над пoтерпілим абo йoгo близькими рoдичами, пoшкoдження чи знищення їх майна за відсутнoсті oзнак вимагання [2, С. 453]. Вимoгу ж викoнати (не викoнати) зoбoв’язання, щo виниклo з підстав, не передбачених чинним закoнoдавствoм, абo неіснуючoгo зoбoв’язання, абo зoбoв’язання з невизначеним предметoм, а так самo викoристання факту існуючoгo зoбoв’язання для завoлoдіння майнoм, правoм на майнo абo для oдержання пoслуги (вчинення дій) майнoвoгo характеру, які ним не передбачені, належить кваліфікувати як вимагання [3, С. 589].

Так, Т. М. Марітчак визначає пoмилку кваліфікації злoчинів, як вид пoмилки у кримінальнo-правoвій кваліфікації, який є наслідкoм ненавмисних дій працівників правoзастoсoвних oрганів і пoлягає в інкримінуванні oсoбі статей кримінальнoгo закoну, вимoги яких вoна насправді не пoрушувала, абo ж, навпаки в незастoсуванні статей, які передбачають фактичнo вчинене нею діяння, щo зафіксoванo у винесених пізніше прoцесуальних дoкументах [4, С. 7]. Тoму пoтрібнo правильнo визначати кoжен з елементів складу злoчину передбаченoгo ст. 355 КК України, та відмежувати йoгo від суміжних складів злoчину, для тoгo щoб не виникали ситуації неправильнoї кваліфікації злoчиннoгo діяння та притягнення oсіб дo кримінальнoї відпoвідальнoсті за іншими статтями Кримінальнoгo закoну.

Пoвертаючись дo загальнoї характеристики складу злoчину примушування дo викoнання чи невикoнання цивільнo-правoвих зoбoв’язань, пoтрібнo зазначити, щo дo безпoсередньoгo oб’єкта належать суспільні віднoсини, щo регламентують пoрядoк викoнання цивільнo-правoвих зoбoв’язань [6, С. 883, 7, С. 817]. Дoдаткoвим oб’єктoм – є здoрoв’я, вoля, власність, свoбoда гoспoдарськoї діяльнoсті пoтерпілoгo чи йoгo близьких рoдичів. Предметoм злoчину передбаченoгo за ст. 355 КК України є цивільнo-правoве зoбoв’язання, щo виниклo на підставах, передбачених чинним закoнoдавствoм. Oб’єктивнoю стoрoнoю – виступають активні дії, щo прoявляються при зверненні дo пoтерпілoгo викoнати чи не викoнати зoбoв’язання шляхoм примушування. Суб’єкт злoчину – загальний (oсoба, щo дoсягла 16 рoків). Такoж суб’єктoм злoчину передбаченoгo ч. 1 ст 355 КК України мoже бути як кредитoр, так і пoручитель (який набрав всіх прав кредитoра). Суб’єктoм данoгo злoчину мoже бути і службoва oсoба (працівник вихoвнoгo, навчальнoгo закладу), яка пoрушуючи нoрми цивільнoгo права автoматичнo пoрушує нoрми кримінальнoгo закoнoдавства. Дo цих oсіб мoжна віднести й інших учасників (oсіб), які вчиняю прoтиправні дії (передбачені ст. 355 КК України), зoкрема oсoби, які за “замoвленням” самoгo кредитoра примушують викoнати (не викoнати) цивільнo-правoве зoбoв’язання. Суб’єктивнoю стoрoнoю – є психічне ставленням oсoби дo вчинюваних нею за власнoю вoлею дій, та усвідoмлення суспільнo небезпечнoгo діяння та йoгo наслідків. Але й тут не пoтрібнo забувати прo те, щo найважливішoю oзнакoю, крім вини данoгo злoчину є спеціальна мета, тoбтo примусити іншу стoрoну, викoнати чи не викoнати цивільнo-правoве зoбoв’язання саме шляхoм вимoги. Вoна (мета) не мoже бути кoрисливoю, бo в такoму випадку самі дії підпадають під дію статті кримінальнoгo закoну, як вимагання, щo впливає на зміну міри кримінальнoї відпoвідальнoсті та oсoбливoсті вчинення самoгo прoтиправнoгo діяння.

Вирішення прoблеми кваліфікації примушування дo викoнання чи невикoнання цивільнo-правoвих зoбoв’язань, мoже бути реалізоване тільки при відмежуванні данoгo складу злoчину від суміжних йoму складів злoчинів. Дo таких суміжних складів злoчину, мoжна віднести злoчини передбачені статтями 189, 206 та 356 КК України.

З вище зазначенoгo мoжна стверджувати, щo примушування дo.викoнання чи невикoнання цивільнo-правoвих зoбoв’язань передбачені ст. 355 та вимагання ст. 189 КК України мають певні спільні риси (oзнаки), щo випливають з диспoзицій статей. Так, дані два злoчини мають як спільні, так і oднoрідні oзнаки. Щoдo спільних oзнак, які притаманні oбoм складам злoчинів, тo дo них віднoсять: 1) обидва склади злoчинів пoсягають на oдин і тoй самий дoдаткoвий безпoсередній oб’єкт – права, закoнні інтереси та безпеку oсoби; 2) суспільнo небезпечне діяння двoх складів злoчинів передбачає пред’явлення прoтиправнoї вимoги; 3) спoсoбoм вчинення oбoх злoчинів є пoгрoза застoсування насильства чи знищення майна; 4) об’єктивна стoрoна двoх складів злoчину в закoні скoнструйoвана, як злoчин з фoрмальним складoм; 5) вoни вважаються закінченими з мoменту пред’явлення прoтиправнoї вимoги; 6) суб’єктивна стoрoна двoх злoчинів характеризується тільки прямим умислoм.
Дo oзнак, що відрізняють віднoсяться: 1) oснoвним безпoсереднім oб’єктoм вимагання є правo власнoсті, а примушування – нoрмальна рoбoта та автoритет oрганів державнoї влади, місцевoгo самoврядування і грoмадських oрганізацій; 2) предметoм вимагання є майнo, правo на майнo чи вчинення дій майнoвoгo характеру, а данoгo – дoгoвір, угoда чи інше цивільнo-правoве зoбoв’язання; 3) oб’єктивна стoрoна вимагання в якoсті спoсoбу вчинення вказує на насильствo, пoгрoзу йoгo застoсування, зменшення прав і закoнних інтересів, знищення чи пoшкoдження майна чи рoзгoлoшення відoмoстей. Склад злoчину статті 355 передбачає в якoсті спoсoбу тільки пoгрoзу застoсування насильства, знищення чи пoшкoдження майна; 4) суб’єктивна стoрoна вимагання характеризується oбoв’язкoвим кoрисливим мoтивoм, а при здійсненні злoчину передбаченoгo ст. 355 КК України, кoрисливий мoтив не є oбoв’язкoвим; 5) суб’єктoм вимагання є тільки приватна oсoба, а суб’єктoм примушування – мoже бути як приватна, так службoва oсoба; 6) суб’єктoм вимагання мoже бути oсoба, яка дoсягла 14-річнoгo віку, а за ст. 355 – 16-річнoгo [9, С. 223].
Наступним та не менш важливим суміжним складoм злoчину ст. 355 КК України є злoчин передбачений ст. 206 КК України (прoтидія закoнній гoспoдарській діяльнoсті). Злoчини, щo аналізуються, мають як спільні, так і відмінні oзнаки. Дo спільних віднoситься: 1) нoве фoрмулювання негативнoї oзнаки “без oзнак вимагання”; 2) мoжуть бути вчинені під пoгрoзoю насильства над пoтерпілим абo йoгo близькими рoдичами (близькими йoму oсoбами), пoшкoдження чи знищення їх майна.
Oбoв’язкoвoю oзнакoю цих злoчинів є пoтерпілий. Пoтерпілий від злoчину, відпoвідальність за який передбачена ст. 206, є oсoба, яка на закoнних підставах займається гoспoдарськoю діяльністю і мoже самoстійнo приймати абo суттєвo впливати на хід прийняття рішення прo її припинення чи oбмеження абo прo укладення якoї-небудь угoди. Це мoже бути грoмадянин, зареєстрoваний як підприємець, фермер, власник приватнoгo підприємства чи заснoвник гoспoдарськoгo тoвариства, oсoба яка є керівникoм кoлективнoгo чи іншoгo підприємства абo яка вхoдить дo складу правління, дирекції чи іншoгo викoнавчoгo oргану гoспoдарськoгo тoвариства. Пoтерпілим від злoчину передбаченoгo ст. 355 КК України є oсoба, яка уклала цивільнo-правoву угoду і має oбoв’язoк викoнати певне зoбoв’язання – бoржник абo інша oсoба, яку примушують викoнати (не викoнати) цивільнo-правoве зoбoв’язання.
Дo oзнак, які відрізняють дані злoчини віднoсяться: 1) в ст. 206 КК України йдеться пo-перше, прo вимoгу укласти угoду, тoбтo зрoзумілим є те, щo зoбoв’язання, як такoгo, ще не існує, вoнo мoже виникнути, якщo пoтерпілий пoгoдиться укласти угoду, а стаття 355 КК України передбачає, щo зoбoв’язання вже oб’єктивнo існує, і вoнo пoрoджене саме угoдoю; 2) стаття 206 КК України стoсується випадків прoтиправнoї вимoги дo невикoнання укладенoї угoди у сфері гoспoдарськoї діяльнoсті, а стаття 355 КК України має віднoшення дo примушування дo невикoнання будь-якoї угoди.
І нарешті, відмежування примушування дo викoнання чи невикoнання цивільнo-правoвих зoбoв’язань ст. 355 КК України від самoуправства ст. 356 КК України. Аналіз oб’єктивних oзнак примушування дo викoнання чи невикoнання цивільнo-правoвих зoбoв’язань та самoправства дoзвoляє визнати їх спoрідненими суміжними складами злoчинів, і заперечити їх співвіднoшення як загальнoгo та спеціальнoгo [1, С. 16].
Самoуправні дії є спoсoбoм вчинення іншoгo, більш тяжкoгo злoчину, наприклад, примушування бoржника дo викoнання чи невикoнання цивільнo-правoвoгo зoбoв’язання (ст. 355), тo дії виннoгo пoвинні кваліфікуватися лише за статтею, яка передбачає відпoвідальність за кoнкретні самoуправні дії, і дoдаткoвoї кваліфікації за ст. 356 не пoтребують, oскільки в такoму разі застoсoвуються правила кваліфікації під час кoнкуренції загальнoї (ст. 356) і спеціальнoї (відпoвідна частина ст. 355) нoрм, за яким дії пoвинні кваліфікуватись за спеціальнoю нoрмoю [5, С. 773].
З oб’єктивнoї стoрoни між цими складами злoчинів такoж спoстерігається суттєва різниця. Oб’єктивна стoрoна складу злoчину самoуправства характеризується сукупністю трьoх oзнак: 1) самoвільне, всупереч встанoвленoму закoнoм пoрядку, вчинення будь-яких дій; 2) oспoрюваність правoмірнoсті цих дій oкремим грoмадянинoм абo підприємствoм, устанoвoю чи oрганізацією; 3) запoдіяння такими діями значнoї шкoди інтересам грoмадянина, державним абo грoмадським інтересам абo інтересам власника.

Oтже, злoчини передбачені ст. 355 та ст. 356 КК України є найбільш пoдібними за свoєю правoвoю прирoдoю, щo не скажеш прo інші суміжні склади злoчинів в пoрівнянні із статтею 355 КК України. Так, М. Г. Арманoв прoпoнуючи внести зміни дo ст. 355 КК України, виклав її в такій редакції “Стаття 355. Пoрушення пoрядку рoзв’язання майнoвих спoрів”, зазначивши в примітці статті, щo у статтях 355 та 356 КК України пoвтoрним визнається злoчин, вчинений oсoбoю, яка раніше вчинила будь-який із злoчинів, передбачених цими статтями.

Списoк викoристаних джерел:
1. Арманoв М. Г. Кримінальна відпoвідальність за примушування дo викoнання чи невикoнання цивільнo-правoвих зoбoв’язань: автoреф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук: спец. 12.00.08 / М. Г. Арманoв: Харківський націoнальний педагoгічний університет ім. Г. С. Скoвoрoди. – Х., 2009. – 47 с.
2. Кримінальне правo України: Oсoблива частина : підручник / [Ю. В. Баулін, В. І. Бoрисoв, В. І. Тютюгін та ін.] ; за ред. В. В. Сташиса. – Х. : Правo, 2010. – 608 с.
3. Кримінальне правo. Oсoблива частина. Підручник / [Ю. В. Александрoв, В. І. Антипoв, М. В. Вoлoдькo та ін.] ; за ред. В. І. Шакун. – К.: НАВСУ – Правoві джерела, 1999. – 896 с.
4. Марітчак Т. М. Пoмилки у кваліфікації злoчинів : автoреф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / Т.М.Марітчак. – Л., 2003. –16 с.
5. Пoтебенько М. O. Наукoвo-практичний кoментар дo Кримінальнoгo кoдексу України. Oсoблива частина / М. O. Пoтебенько, В. Г. Гoнчаренко. – К.: Фoрум 2001. – 942 с.
6. Мельник М. І. Наукoвo-практичний кoментар Кримінальнoгo кoдексу України від 5 квітня 2001 рoку / М. І. Мельник, М. І. Хаврoнюк. – К.: Каннoн, 2001. – 1104 с.
7. Мельник М. І. Наукoвo-практичний кoментар Кримінальнoгo кoдексу України / М.І. Мельник, М. І. Хаврoнюк. – К.: Атіка, 2003. – 1056 с.
8. Сoлoвйoва А. М. Примушування дo викoнання чи невикoнання цивільнo-правoвих зoбoв’язань: Мoнoграфія / А. М. Соловйова. – К.: КНТ, 2007. – 176 с.
9. Харченкo В. Б. Кримінальне правo України. Oсoблива частина у питаннях та відпoвідях. Кoнспект лекцій / В. Б. Харченкo, Б. Ф. Прекрестoв. – Київ: Атіка, 2002. – 256 с.

Історія розвитку законодавства, що регламентує безпеку руху та експлуатації автомобільного транспорту

Ольга Ніщик — Sun, 06 May 2012 01:44:49 +0000

У даній статті розглянуто розвиток та становлення інституту кримінальної відповідальності за порушення, вчинені на автомобільному транспорті. В ній виділено 4 періоди розвитку законодавства, що регулює порушення на дорожньому транспорті і охарактеризовано кожен із них.

This article describes the development and establishment of the institute criminal responsibility for violations committed in road transport. It highlighted four periods of development of legislation governing infringement Road Transport and characterized each of them.

Постановка проблеми. Транспорт відіграє велику роль у нашому житті. Він є найбільш поширеним засобом перевезення вантажу і людей, але в той же час і небезпекою, яка зростає з кожним днем. Тому ця сфера потребує чіткого регулювання з боку держави, як шляхом прийняття превентивних і охоронних норм, так і відповідальністю, яка настає за їх порушення. Вдосконалення боротьби зі злочинами проти безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту вимагає історичного розгляду цього питання.

У зв’язку з вище викладеним, метою даної статті є дослідження того, як із розвитком автомобільного транспорту розвинулося законодавство, що регулює його роботу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню історії розвитку законодавства, що регулює автодорожні злочини присвятили свої дослідження Абаринов В. О., Г. Зингер, В. Я. Тацій, И. И. Меттер., О. И. Чистяков, А. Цибульський та ін.

Розглядаючи історичний аспект урегульованості суспільних відносин при злочинних посяганнях на безпеку руху та експлуатацію автотранспорту, умовно можна виділити чотири його періоди. Перший характеризується тим, що суспільні відносини, пов’язані із безпекою руху та експлуатації автотранспорту, не були врегульовані кримінальним законодавством (до 1931 р.). В наступному періоді регулювання суспільних відносини, пов’язаних з безпекою руху та експлуатації автотранспорту, у кримінальному законодавстві відбувалося за аналогією (до 1961 р.). Законодавче закріплення норм, що передбачають кримінальну відповідальність за злочини, скоєні на автотранспорті визначають третій період розвитку транспортних злочинів (до 24 серпня 1991 р.). Наступний етап триває і сьогодні. Він характеризується тим, що охоплює весь подальший розвиток кримінально-правових відносин. Цей період пов’язаний із новим підходом в кримінальної правовій теорії та законодавстві: створення системи норм, що забезпечують регулювання безпеки руху та експлуатації транспорту.

Одне з перших згадувань про кримінальну відповідальність за так звані дорожньо-транспортні злочини зустрічається у вітчизняному законодавстві XVII ст. Прообразом такого злочину можна вважати діяння, відповідальність за яке встановлювалася ст. 17 глави XXII Соборного уложення 1649 р. [16, с. 107] Кримінально караними визнавалися дії особи, яка «с похвалы или с пьянства, или умыслом наскачет на лошади на чью жену, и лошадью ея стопчет и повалит, и тем ее обесчестит, или ея тем боем изувечит…» [11, с. 250].

Одним з нормативних актів, що дійшли до наших часів, являється Указ царів Івана та Петра, датований 3 січня 1683 р. В ньому зазначалося: «Великим государям ведомо учинилось, что многие умели ездить в санях на возжах с бичами большими и, едучи по улицам, небрежно, людей побивают, то впредь с сего времени на возжах не ездить» [1].

Поява в XVІІІ столітті саморушних екіпажів зумовила потребу в розробці правил їх руху. В 1730 році Анна Іванівна звеліла «извощикам и прочим всяких чинов людям ездить, имея лошадей взнузданных, со всяким опасением и осторожностью, смирно», порушники ж «за первую вину будут биты кошками, за вторую кнутом, а за третью сосланы будут на каторгу». ( Кішка – багатохвістний батіг для виконання покарань). «Имеющим охоту бегать на резвых лошадях в запуски или в заклад, – наказує імператриця, – выезжать в Ямскую слободу, или по рекам, где мало людей ходит, но и в тех местах осторожно, а на улицах такого беганья отнюдь не чинить» [1].

Зважаючи на те, що реальних засобів виконання даних нормативних актів не існувало, ніхто не дотримувався ні першого, ні другого наказів імператриці. 9 березня 1731 року на підтвердження цих наказів з’явилося нове розпорядження: «На лошадях не скакать, ни на кого не наезжать, не бить и лошадьми не топтать». Винних наказано «ловить, и для того из полиции посылать разъезды из драгун и солдат» [7].

25 лютого 1763 року, тобто через рік після сходження Катерини Великої на престол, з’явився її указ: « Понеже де усмотрено, яко многие здесь разных чинов люди ездят с зажженными факелами, отчего к пожарному случаю есть опасности, к тому же многие господские кучера, лакеи, также извозчики, ездя по улицам, скачут весьма скоро и чинят великие свисты, что в здешнем городе чинить весьма неприлично, по сему поводу императрица повелеть соизволила, чтобы никто в ночное время отнюдь не ездили и не ходили, а имели фонари, и чтобы по улицам не скакали скоро, и кучера, лакеи и извозчики не свистели, а ежели за тем объявлением кто в этом будет пойман, то все эти подлые люди будут не отменно по указу наказаны» [7].

Як бачимо, уже у XVII столітті регулювання порушень на транспорті знайшло місце у законодавстві. Звичайно, не можна ставити її на один щабель із сучасною відповідальністю, але й транспорт в ті часи був інший, обмежений в можливостях і швидкості.

В 1801 році в Москві вже діяли детально розроблені правила руху. Їздити можна було лише по правій стороні. На певних вулицях обмежувалася швидкість руху і встановлювалися особливі місця для стоянки екіпажів. Ці правила пред’являли дуже чіткі і суворі вимоги до перевізника, технічного стану і чистоти екіпажів, передбачали особливі номерні знаки для екіпажів [9].

В 1817 році контроль за порушеннями на дорозі було покладено на поліцію. Для визначення міри покарання щодо селян, які нерідко ставали винуватцями дорожньо-транспортних пригод, 23 березня 1839 року був затверджений «Сільський Судовий Статут для державних селян». У його IV відділі «Про покарання за проступки проти законів і особистої безпеки» встановлювалися покарання «за швидку їзду по вулицях, базарах, ярмарках та інших місцях, часто людьми відвідуваним, у разі того, що сталося від цього шкоди іншій стягувати з винного від 25 до 50 копійок сріблом, незалежно від винагороди за завдану шкоду, а якщо від швидкої їзди буде хто-небудь забитий, то винного брати під варту» [8, c. 305].

В XV столітті в Угорщині були винайдені поштові карети, що стали попередниками автобусів. В 1830 році були винайдені перші автобуси, які призначалися для перевезення невеликих груп пасажирів і приводилися в рух паровим двигуном. До 1915 року автобус став доступним громадським міським транспортом у багатьох містах світу.

Перші автомобілі почали будуватися в другій половині XVIII століття в Англії, але розвиватися ця галузь почала після винаходу малих двигунів [5].

Зростання кількості автомобілів на дорогах розвинутих країн світу, загострювали питання безпеки руху. Перші правила руху для автомобілів було введено у Франції 14 серпня 1893 року.

У Російській імперії в 1897 році міські думи Москви й Петербурга обговорювали можливість встановлення спеціальних правил для «автоматичних екіпажів», а трьома роками пізніше міська дума Петербурга затвердила «Обязательное постановление о порядке пассажирского и грузового движения по городу С.-Петербургу на автомобилях» [4, c. 18-19].

В кримінальному законодавстві того часу не було норм, які б передбачали кримінальну відповідальність за злочини, скоєні на автомобільному транспорті. Чинне на той період кримінальне законодавство не було підготовлене до оцінки злочинів, пов’язаних із експлуатацією автотранспорту. Суди під впливом громадської думки впадали в крайнощі, виносячи то невиправдано м’які, то надмірно суворі вироки по справах цієї категорії.

Глибокий аналіз всіх інших обставин по справі здебільшого не проводився. Тяжкість наслідків, що спричинялися подією була найістотнішим фактором, що визначала винність водія. Це часто породжувало об’єктивне ставлення. Такому стану сприяло тлумачення ст. 48 Кримінального Укладення 1903 року: «Злочинне діяння вважається умисним не тільки тоді, коли винний бажав його вчинення, але також, коли він свідомо допускав настання наслідків, що зумовлювали злочинність цього діяння» [6, c. 430].

За період існування першої Української народної Республіки було видано чотири політичних акти, але жодного закону. Тому на території молодої української держави продовжувало діяти попереднє кримінальне законодавство Російської імперії.

Після жовтневої революції 1917 року Мосрадою 31 липня 1918 року була прийнята «Інструкція про користування автомобілями й мотоциклами й про порядок руху по Москві та її околицях», яка на той період регулювала правила руху. Двома роками пізніше (10 червня 1920 року) Рада народних комісарів своїм декретом затвердила правила руху. Декрет називався «Про авторух по місту Москві та її околицях». Науковці вважають, що саме цей документ поклав початок розвитку законодавства в галузі безпеки дорожнього руху.

Декрет вміщував у собі основні вимоги до поведінки водіїв, а також правила реєстрації та технічного контролю механічних транспортних засобів. Він не став початком формування спеціальних кримінально-правових норм про відповідальність за злочинні порушення правил руху та експлуатації автомобільного транспорту. Більше того, прийняття правил локального «місцевого» масштабу певною мірою вплинуло на те, що протягом майже п’ятдесяти років у нашій країні правила руху автомобільного транспорту приймались місцевими органами влади і мали локальний характер. Тому дуже часто виникали проблеми у водіїв, які вчиняли порушення, про настання відповідальності за яке вони не знали у зв’язку з відсутністю такої норми у їх місцевості. Лише з 1 січня 1961 р. вступили в дію єдині для всієї країни «Правила руху вулицями міст, населених пунктів і дорогах СРСР».

На початку 20-х років в Україні не ставилось питання про систему злочинів у сфері дорожнього руху, адже автомобільний транспорт був більше засобом розкоші, а не транспортним засобом, тому був мало поширеним. Кримінальні кодекси України 1922 та 1927 років не вміщували спеціальних кримінально-правових норм про кримінальну відповідальність водіїв автомобільного транспорту.

Проте в КК РРФСР 1922 р. була одна стаття, наявність якої кілька «пом’якшувало» зазначені недоліки. Це 218 стаття КК РРФСР, що знаходилася в главі VIII КК «Порушення правил, що охороняють народне здоров’я, громадську безпеку і публічний порядок». У початковій редакції статті в ній було об’єднано відповідальність за порушення спеціальних правил, що застосовувалися під час руху по залізницях і водних шляхах сполучення [14]. Та вже в наступному році вона була сформульована в новій редакції: «Невиконання або порушення правил, встановлених законом або обов’язковою постановою для охорони порядку та безпеки руху по сухопутних, водних та повітряних шляхах сполученнях, карається – штрафом до трьохсот карбованців чи примусовими роботами» [15]. Ця норма КК РРФСР 1922 р. об’єднала в собі порушення всіх правил, що регулюють рух транспорту за об’єктом. Але дана норма була дуже далекою від досконалої, адже в ній не передбачалися в якості обов’язкової ознаки суспільно небезпечні наслідки, а її формальний характер і слабкість санкцій практично зводили її до рівня адміністративно-правової заборони.

Кримінальний кодекс РРФСР 1926 року зробив новий крок у розвитку кримінально-правового регулювання злочинів, але, на мою думку, вагомих змін не вніс. Не було враховано зазначений вище недолік, а статті, що передбачали кримінальну відповідальність за транспортні злочини так і залишалися в різних розділах і статтях КК.

Відповідальності за ст. 59 підлягали тільки спеціальні суб’єкти – працівники транспорту, і за умови, що допущені ними порушення (спеціальних правил і т.п.) були одночасно порушеннями трудової дисципліни. Таким чином, водії особистих (приватних) автотранспортних засобів за цією статтею залучатися не могли.

Відсутність у КК України 1927 року кримінально-правової норми за злочинні посягання на відносини у сфері використання автомобільного транспорту спричинила в практиці правоохоронних органів чималі труднощі. Практично такі ж самі суспільно-небезпечні діяння кваліфікувалися за різними статтями КК. Цілком очевидно, що така кваліфікація не лише не сприяла боротьбі з такого роду злочинними проявами, а навіть, навпаки, послаблювала її.

Загострення проблеми забезпечення безпеки дорожнього руху призвело до необхідності прийняття РНК СРСР постанови від 23 січня 1931 року «Про відповідальність за злочини, які дезорганізують роботу транспорту», на підставі якого КК України 1927 року було доповнено ст. 56 30а, яка передбачала відповідальність працівників транспорту за порушення трудової дисципліни (порушення правил руху, недоброякісний ремонт рухомого складу й шляхів тощо). Законодавець помістив цю норму в главу 2 «Злочини проти порядку управління».

Заходи боротьби з автотранспортними порушеннями були очевидно недостатніми, що послужило підставою для прийняття Пленумом Верховного Суду СРСР Постанови №37 від 26 травня 1932 року, яка була доповнена постановою №42 від 25 лютого 1932 року «Про кваліфікацію порушень працівників автотранспорту й міських залізниць трудової дисципліни в разі аварій» [13, c. 35]. В цих постановах передбачалося: якщо аварії на автотранспорті були результатом звичайної необережності з боку працівника транспорту і призвели до людських жертв або каліцтв, то ці злочини у разі відсутності інших ускладнюючих ознак кваліфікувати залежно від наслідків .

Відповідно до цих постанов відповідальність за транспортні злочини покладалася не лише на працівників автотранспорту, а й на звичайних водіїв.

З метою впорядкування правового регулювання безпеки експлуатації автотранспорту та забезпечення безпеки дорожнього руху Пленум Верховного Суду СРСР прийняв постанову від 15 жовтня 1950 р. №16/12У «Про кваліфікацію злочинів, пов’язаних з порушенням правил руху на автотранспорті» [ 12, c. 20-21]. Пленум підтвердив розмежування у кваліфікації автотранспортних злочинів залежно від того, чи вчинені вони працівником транспорту або особою, яка таким не є.

Пізніше цю постанову було змінено постановою №3 Пленуму Верховного Суду СРСР від 10 квітня 1957 року «Про зміни постанови пленуму Верховного Суду СРСР від 15 вересня 1950 р.» [2, c. 27]. Відповідно до неї винність або невинність водія залежала від характеру порушення правил руху та експлуатації автотранспорту. Тобто, одні й ті ж самі порушення тягли кримінальну відповідальність за різними статтями КК. Недосконалість такого підходу очевидна. Практика вимагала спеціальних складів, які б передбачали відповідальність водіїв, які скоїли автотранспортні злочини.

Після того, як 25 грудня 1958 Верховна Рада СРСР прийняла «Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік», а також «Закон про кримінальну відповідальність за державні злочини» і «Закон про кримінальну відповідальність за військові злочини», в РРФСР і інших союзних республіках протягом 1959-1961 рр. Також були прийняті нові кримінальні кодекси.

Еволюція кримінального законодавства відносно транспортних злочинів від визнання їх контрреволюційними й особливо небезпечними державними злочинами (через саботаж, шкідництво, використання службового становища тощо) поступово розвивалася (хоча й досить повільно) убік віднесення їх до злочинів, що посягають, насамперед, на безпеку руху, на життя і здоров’я невизначеного кола осіб. Це було пов’язано фактично з усіма елементами складу злочину: об’єктом, суб’єктом, об’єктивною і суб’єктивною сторонами [17, c. 112].

Головною особливістю третього періоду є прийняття 28 грудня 1960 р. чинного КК України, який вступив у дію з 1 квітня 1961 року. В ньому було усунено багато недоліків попереднього законодавства. Він передбачив ряд кримінально-правових норм, які визначали злочинність діяння на автотранспорті. 9 квітня 1965 року була прийнята постанова Пленуму Верховного Суду СРСР-№2 від «Про судову практику в справах, пов’язаних з порушенням правил безпеки руху та експлуатації автотранспорту або міського електротранспорту», яка сприяла одноманітному застосуванню законодавства щодо автотранспортних злочинів.

Указом Верховної Ради УРСР від 1 жовтня 1985 р. ст. 211 КК була доповнена приміткою, в якій перераховувалися усі види автомобілів, трактори й інші самохідні машини, трамваї та тролейбуси, а також мотоцикли й інші механічні транспортні засоби [3]. Але й цього виявилося недостатньо, щоб зняти всі питання, тому Пленум Верховного Суду СРСР уже наступний рік прийняв зміни до постанови 1982 року «Про практику застосування судами України законодавства у справах про транспортні злочини» [10].

З прийняттям незалежності України розпочалося розроблення законів та підзаконних актів, у сфері дорожнього руху, що спрямовувались на забезпечення посилення її охорони. Найбільш важливі відносини сьогодні регулює Закон України «Про дорожній рух», а підзаконним актом, що безпосередньо забезпечує порядок дорожнього руху, були Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1993 р.

Нормотворчий процес на цьому не завершився. У 2001 р. був прийнятий новий КК України та Закон України «Про автомобільний транспорт». З часу введення Правил дорожнього руху, було прийнято шість законів України, 14 постанов Уряду, три державні стандарти, що закономірно привело до створення нових Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р.

Розділ XI КК України містив далеко не всі злочини, які так чи інакше пов’язані із транспортними засобами. Основним критерієм «відбору» злочинів, поміщених у зазначений розділ, стала та обставина, що їх суспільно небезпечні наслідки полягають в заподіянні шкоди здоров’ю або життю невизначеного кола осіб або заподіянні їм значної майнової шкоди.

Розвиток дорожнього руху Україні, перш за все впливав на формування нормативної бази для його регулювання, що визначало суворість відповідальності і міри покарання за порушення правил дорожнього руху та експлуатації транспортних засобів. Тому в різні періоди використання транспортних засобів для різних держав характерні свої особливості, що визначаються не лише рамками часу, а й особливостями тої чи іншої правової системи.

Отже, ми бачимо, що протягом історичного розвитку відповідальність за транспортні злочини еволюціонувала. Спочатку діяння, які вчинялися на транспорті, взагалі не передбачали ніякої відповідальності, крім громадського осуду. З часом в законодавстві держав почали з’являтися норми, що визнавали порушення на транспорті караними, але фактично реалізації цих норм не було, адже не був забезпечений якісний механізм притягнення до такої відповідальності і призначення покарання. Лише у в другій половині XX столітті, у зв’язку з поширенням транспортних засобів, зокрема автомобілів, у населення, відповідальність, за транспортні злочини знайшла чітке відображення у законодавстві України. Це відбувалося поступово, шляхом неодноразового внесення змін і поправок у закони, прийняття нових і нових нормативно-правових актів. Але не зважаючи на такий довгий шлях розвитку, не можна сказати, що він завершився, адже, як бачимо, багато питань залишилося неврегульованими.

Список використаних джерел

Абаринов В. О. Традиции правительственных кортежей. [ Електронний ресурс] / В. О. Абаринов. – Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=296636&mainlang=rus
Бюллетень Верховного Суду СССР. – 1957. – №2. – С. 27
Відомості Верховної Ради УРСР. – 1985. – № 40. – Ст. 1398. // ЕБД Кодекс
Зингер Г. Ваши права, водитель / Г. Зингер //За рулем. 1987. – №11.- С. 18-19.
История автотранспорта: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.avto-zakaz.com.ua/Text-2.html.
Історія держави і права України: у 2-х тт..: Підручник / [В. Я. Тацій, І. А. Рогожин, В. Д. Гончаренко]; за ред. В. Я. Тація. – К.: Ін Юре, 2003. – Т. 1. – 656 с.
Меттер И. И. Какой же русский не любит быстрой езды?: [Електронний ресурс] / И. И. Меттер. – Режим доступу: http://magazines.russ.ru/neva/2004/2/me27-pr.html.
Повне зібрання Законів Російської Імперії. Зібрання друге: в 55 томах. – СПб., 1840. – Том XIV. Відділення 1. – № 12166. – С. 305
Правила дорожного движения для велосипедистов: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.velorider.ru/bicycle/pdd.shtml.
Про внесення змін і доповнень в деякі постанови Пленуму Верховного Суду Української РСР в кримінальних справах: Постанова Пленуму Верховного Суду Української РСР від 28 березня 1986 року №4: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/VS86004.html
Российское законодательство X-XX векав: в 9 т. Акты Земских соборов / Отв. ред. А. Г. Маньков. ; Под общ. ред. О. И. Чистякова. – М.: Юрид. лит., 1985. – Т. 3. – 512 с.
Сборник действующих постановлений Пленума Верховного Суда СССР, 1924 – 1951 гг. / Под ред.: А. А. Волин – М.: Госюриздат, 1952. – 268 с.
Справочник по законодательству для судебно-прокурорских работников: в 3-х тт. – М.: Госюриздат, 1949. – Т. З. – 82 с.
Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского правительства за 1922 г. // Управление делами СовНаркКома СССР. – 1922. – №15. – Ст. 153.
Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского правительства за 1923 г. // Изд. народного комиссариата юстиции. – 1923. – №48. – Ст. 466
Цибульський. А. Становлення і розвиток кримінальної відповідальності за порушення правил дорожнього руху/ А. Цибульський // Право України: юридичний журнал. – К.: Ін Юре, 2009. – №4. – C. 107-115.

Самовільне зайняття земельної ділянки як об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 197-1 Кримінального кодексу України

Oxana Bortnyk — Tue, 01 May 2012 12:09:19 +0000

У статті здійснюється аналіз законодавчого визначення самовільного зайняття земельної ділянки, а також розглядаються шляхи вдосконалення формулювання об’єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 1 ст. 197-1 КК України.

In the article the analysis of the legislative description of the arbitrary occupation of the plot is given, and ways of the improvement of the formulating of the objective part of the crime brought under the part 1 article 197-1 of the Criminal Code of Ukraine are described.

Постановка проблеми. На сьогодні одним із найпоширеніших порушень земельного та кримінального законодавства є самовільне зайняття земельних ділянок. Саме визначення самовільного зайняття земельних ділянок наводиться в Законі України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», проте слідча і судова практика свідчать про його недосконалість, що і викликає потребу вдосконалення зазначеної норми. Також для захисту прав власника та користувача на земельну ділянку потрібно змінити формулювання диспозиції ч. 1 ст. 197-1 Кримінального кодексу України для того, щоб об’єктивна сторона зазначеного злочину в повній мірі відповідала тим суспільним відносинам, на які здійснюється посягання.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питання відповідальності за самовільне зайняття земельних ділянок є досить актуальним серед науковців. Зокрема, окремі аспекти вивчають О. О. Дудоров, М. І. Мельник, О. Світличний, О. Лугина, В. В. Носік, Н. В. Черкаська, А. І. Пархоменко, Р. О. Мовчан та ін.

Мета і завдання дослідження. Мета даного дослідження полягає у кримінально-правовому аналізі поняття «самовільне зайняття земельної ділянки» як елементу складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 197-1 КК. Це зумовлює виконання наступних завдань: проаналізувати законодавче визначення поняття самовільного зайняття земельної ділянки та надати обгрунтовані пропозиції щодо вдосконалення формулювання ч. 1 ст. 197-1 КК України.

Викладення основного матеріалу. Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 197‑1 Кримінального кодексу України, полягає у самовільному зайнятті земельної ділянки, для встановлення суті якого важливим є визначення моменту виникнення права власності на земельну ділянку чи права користування нею. Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень або за результатами аукціону. Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об’єкти, які підлягають приватизації, здійснюються державними органами приватизації. [1] Варто зазначити, що громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. [1] Згідно зі ст. 125 Земельного кодексу України право власності, право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цих прав. [1]

Термінологічний зворот «самовільне зайняття земельної ділянки», за допомогою якого у ч. 1 і ч. 2 ст. 197-1 КК України позначається злочинне діяння, тлумачиться в юридичній літературі суперечливо при тому, що зміст цього поняття розкривався і розкривається на законодавчому рівні. У ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» зазначається, що самовільне зайняття земельних ділянок – це будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними. [2] Даний перелік рішень є вичерпним. У разі використання земельної ділянки за наявності будь-яких інших рішень зазначених органів (наприклад, про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки, про погодження місця розташування об’єкту тощо), дані дії слід кваліфікувати як самовільне зайняття земельної ділянки. [3]

Не є самовільним зайняттям земельної ділянки вчинення дій, які відповідно до закону є правомірними. Під такими діями слід розуміти укладання цивільно-правових угод, які передбачені чинним законодавством. Так, наприклад, не є самовільним зайняттям земельної ділянки, якщо вона використовується на підставі договору про спільну часткову власність, укладеного в письмовій формі та посвідченого нотаріально (стаття 88 Земельного кодексу України), або використовується для проведення геологознімальних, пошукових, геодезичних чи інших розвідувальних робіт на підставі угоди з власником землі або за погодженням із землекористувачем (стаття 97 Земельного кодексу України). [3]

Не вважається самовільним зайняттям земельної ділянки її використання орендарем на підставі укладеного договору оренди земельної ділянки, навіть якщо цей договір не був посвідчений нотаріально (лист Державного агентства земельних ресурсів України від 8 серпня 2007 р. № 14-13-13/3124)14 та (або) належним чином не зареєстрований, як цього вимагає Порядок державної реєстрації договорів оренди землі (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 р. № 2073). Немає підстав вести мову про кримінальну відповідальність у випадку використання земельної ділянки без державного акта на неї особою, якій ця ділянки у свій час (до 1990 р.) була надана за рішенням не органу влади, а, наприклад, керівництва сільськогосподарського підприємства. [4; 31] В постанові Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. «Про земельну реформу» встановлювалося, що громадяни, підприємства, установи й організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення у дію Земельного кодексу Української РСР, повинні до 15 березня 1994 року оформити право власності або право користування землею. Після закінчення вказаного строку раніше надане їм право користування земельною ділянкою втрачається. [5] Згодом цей термін був продовжений до 1 січня 1998 року. [6] Важливо відмітити, що в п. 6 Перехідних положень ЗК зазначається, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них. [5] Конституційний Суд України у рішенні від 22 вересня 2005 р. № 5‑рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками) дійшов до висновку, що пункт 6 Перехідних положень ЗК через відсутність встановленого порядку переоформлення права власності або оренди та унеможливлення безоплатного проведення робіт із землеустрою і виготовлення технічних матеріалів та документів для переоформлення права постійного користування земельною ділянкою на право власності або оренди в строки, визначені Кодексом, суперечить положенням Конституції України. [7] Цим рішенням втратили чинність відповідні положення зазначеної постанови ВРУ. Саме тому, якщо особи не здійснили переоформлення своїх прав на земельні ділянки навіть після 1 січня 2008 року, їх діяння не містить склад злочину, передбаченого ст. 197-1 КК України. Раніше видані державні акти на право приватної власності на землю, державні акти на право власності на землю, державні акти на право власності на земельну ділянку та державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними і підлягають заміні у разі добровільного звернення громадян або юридичних осіб. [8]

У науковій літературі зустрічаються різні визначення поняття самовільного зайняття земельних ділянок, зокрема, О. Світличний вважає, що це будь-які дії особи (групи осіб), які порушують встановлений законодавством порядок функціонування земельної ділянки [9; 103]. О. Лугина визначає самовільне зайняття земельних ділянок як використання її особою поза волею власника останньої, а також використання земельної ділянки до моменту виникнення права на неї. [10; 109]. Більш точне визначення самовільного зайняття земельних ділянок наводить В. В. Носік, під яким розуміє протиправне користування земельною ділянкою в натурі (на місцевості) всупереч вимогам чинного земельного законодавства щодо підстав і порядку набуття та реалізації права власності на земельну ділянку чи права землекористування громадянами, юридичними особами, державою, територіальними громадами. [11; 49] Р. О. Мовчан пропонує розуміти під самовільним зайняттям земельної ділянки будь-які дії особи, які свідчать про заволодіння та/або користування земельною ділянкою за відсутності рішення органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування чи державного органу приватизації про передачу у власність чи надання в користування земельної ділянки, або правочину, яким засвідчується перехід прав на земельну ділянку від попереднього власника чи землекористувача до особи, що заволодіває земельною ділянкою, а так само за відсутності інших, передбачених законодавством юридичних фактів, які підтверджують виникнення в особи права власності чи користування земельною ділянкою. [12; 108] Вважаємо, що визначення Р. О. Мовчана є найбільш повним.

Водночас значна кількість дослідників наголошувала на тому, що не будь-яке заволодіння земельною ділянкою без належним чином оформленого і зареєстрованого правовстановлювального документа може розглядатись як самовільне зайняття земельної ділянки, і що у це поняття у зазначеному законі було вкладено занадто широкий зміст. [13] Йдеться про те, що в Україні одержання та реєстрація державного акта про право на землю триває в середньому від шести місяців до двох років, і використання протягом цього часу земельної ділянки, наданої особі за рішенням уповноваженого органу або отриманої на іншій законній підставі, є не самовільним зайняттям земельної ділянки, а використанням останньої без правовстановлювального документа. Фактично у випадку здійснення експлуатації земельної ділянки до одержання документа, що посвідчує право на неї, та його державної реєстрації має місце самостійне земельне правопорушення, яке не пов’язане з порушенням прав власника земельної ділянки або користувача нею, і за вчинення якого може наставати хіба що адміністративна відповідальність за ст. 188-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення – «Невиконання законних розпоряджень чи приписів посадових осіб органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів, радіаційної безпеки або охорони природних ресурсів». [4; 32]

Такого ж висновку дійшла Н. О. Антонюк, яка зазначала, що не можуть вважатись злочинними позбавлені суспільної небезпеки дії того, хто приступив до використання наданої йому за рішенням уповноваженого органу земельної ділянки до встановлення її меж у натурі, до одержання документа, що посвідчує право на неї, та до його державної реєстрації. [14; 83]

Безумовно, що дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки без правовстановлюючого документа, зареєстрованого в установленому порядку, але за наявності рішення відповідного органу виконавчої впади чи органу місцевого самоврядування про передачу у власність або надання у користування (оренду) земельної ділянки чи наявність цивільно-правової угоди про набуття права на земельну ділянку, житловий будинок, будівлю або споруду, які на ній розміщені, не можуть бути кваліфіковані як «самовільне зайняття земельної ділянки». Вчинення таких дій є «використанням земельної ділянки без правовстановлюючого документа», відповідальність за що не передбачена. [3]

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно – офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. [15] З цього визначення випливає, що виникнення або перехід прав на земельну ділянку вже відбулися, а державна реєстрація виступає лише як підтвердження і визнання державою цього юридичного факту. Справді, особа має нести відповідальність за заволодіння земельною ділянкою до державної реєстрації прав на неї. Але відповідальність має наступати за використання земельної ділянки без правовстановлюючого документу, а не за самовільне зайняття земельної ділянки. [4; 106]

Дане питання пропонуємо врегулювати шляхом розмежування нині визначеного у статті 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» терміну «самовільне використання земельних ділянок» на два терміни: самовільне зайняття земельної ділянки та використання земельної ділянки без правовстановлюючого документа.

Про це також наголошується і в пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення вимог земельного законодавства». [16]

У легальній дефініції поняття самовільного зайняття земельної ділянки останнє пов’язується, зокрема, із відсутністю правочину лише щодо земельної ділянки, а не із відсутністю правочину щодо об’єкта, розташованого на земельній ділянці. Необхідно врахувати, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. [1]

ЗК України закріплює обов’язок власників земельних ділянок та землекористувачів не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів. [1] Самовільне зайняття земельної ділянки має місце і в тому випадку, коли власник або законний володілець земельної ділянки самовільно змінює її межі, приєднуючи частину суміжних земель до своєї ділянки. Щоправда, у такій ситуації винний займає не земельну ділянку, як цього прямо (формально) вимагає кримінальний закон, а лише її частину. Тому ми згідні з думкою О. Дудорова, що альтернативна вказівка у тексті ст. 197-1 КК на частину земельної ділянки як окремий предмет, передбаченого цією статтею злочину, була б юридично коректним вирішенням проблеми кримінально-правової оцінки протиправного приєднання винною особою частини суміжних земель до своєї ділянки. [13]

Н. Антонюк виражає думку, що буде тягнути за собою кримінальну відповідальність за ст. 197-1 КК фактичне використання земельної ділянки у випадках, коли строк такого користування закінчився, але особа продовжує його здійснювати. [14; 84] Підтримуємо твердження О. Дудорова про те, що на питання про наявність у розглядуваній ситуації ознак складу злочину, передбаченого ч. 1 (ч. 2) ст. 197-1 КК, треба давати негативну відповідь. Під час обговорення у парламенті відповідного законопроекту висувалась пропозиція запровадити кримінальну відповідальність не тільки за самовільне захоплення, а й за утримування земельної ділянки за наявності обтяжуючих обставин – якщо це діяння пов’язане із застосуванням зброї чи іншого насильства, небезпечного для життя чи здоров’я, або з погрозою його застосування. Врахування використання лише поняття «заняття», а так само законодавчо закріпленого визначення самовільного зайняття земельної ділянки можна стверджувати, що на сьогодні несвоєчасне повернення тимчасово займаних земель, наданих на підставі договору у тимчасове (короткострокове або довгострокове) користування, тягне не кримінальну (ст. 197-1 КК), а адміністративну відповідальність (ст. 54 КУпАП). Видається, що одним із шляхів вдосконалення диспозиції ч. 1 ст. 197-1 КК України могло б стати охоплення нею випадків незаконного утримування земельних ділянок. [13]

Вважаємо за доцільне визначити самовільне зайняття земельної ділянки як використання земельної ділянки, щодо якої не прийнято рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або користування (оренду), чи до здійснення правочину стосовно набуття права на земельну ділянку, житловий будинок, будівлю або споруду.

Саме таке визначення давалося в проекті Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення вимог земельного законодавства». [17]

Зайняття земельної ділянки як злочин може полягати у різних діях, у тому числі в експлуатації земельної ділянки у значенні вилучення її корисних властивостей. Йдеться, зокрема, про: огородження ділянки; виставлення охорони, яка перешкоджає власнику земельної ділянки чи землекористувачеві здійснювати свої права на землю; вирощування сільськогосподарських культур; видобування корисних копалин; розміщення товарів, техніки і будівельних матеріалів. Якщо користування самовільно зайнятою земельною ділянкою набуває вигляду самовільного будівництва на ній будівлі чи споруди, дії винного треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 і ч. 3 ст. 197-1 КК (або ч.2 і ч. 4 ст. 197-1 КК), оскільки у такій ситуації має місце реальна сукупність злочинів, що утворюється вчиненими у різний час діяннями, передбаченими різними частинами однієї статті Особливої частини КК. [4; 32]

Як відомо, за загальним правилом, злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння (ч. 2 ст. 4 КК), і закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, або посилює кримінальну відповідальність, або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі (ч. 2 ст. 5 КК). [18] Отже, кримінальній відповідальності за самовільне зайняття земельних ділянок та самовільне будівництво підлягають лише особи, які вчинили зазначені діяння після введення закону в дію. Таким чином, особи, які вчинили ті ж самі діяння до вказаної в законі дати, користуючись «вчасно» привласненими земельними ділянками, не понесуть кримінальної відповідальності за свої дії. Тому ми притримуємось думки, що диспозицію ч. 1 ст. 197–1 КК було б доцільно доповнити словами: «а також користування зазначеною земельною ділянкою», – це надало б можливість притягнути останніх осіб до відповідальності. [19; 147]

Передбачене ч. 1 ст. 197-1 КК самовільне зайняття земельної ділянки є злочином із матеріальним складом, який вважається закінченим з того моменту, коли особа фактично заволоділа земельною ділянкою або розпочала її протиправну експлуатацію (освоєння), завдавши цим власнику земельної ділянки або її законному володільцю значної шкоди.

Висновки. Отож, у статті дано аналіз поняття самовільного зайняття земельної ділянки у чинному кримінальному законодавстві. Пропонується його визначити як використання земельної ділянки, щодо якої не прийнято рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або користування (оренду), чи до здійснення правочину стосовно набуття права на земельну ділянку, житловий будинок, будівлю або споруду. Також обгрунтовується необхідність розмежування самовільного зайняття земельної ділянки та використання земельної ділянки без правовстановлюючого документа. Для удосконалення диспозиції пропонуємо ч. 1 ст. 197-1 Кримінального кодексу України викласти у такій редакції: «Самовільне зайняття земельної ділянки чи її частини, а також користування зазначеною земельною ділянкою чи її частиною, яким завдано значної шкоди її законному володільцю або власнику».

Список використаних джерел та літератури:

Земельний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 3-4. – Ст. 27.
Про державний контроль за використанням та охороною земель: Закон України від 19 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – Ст. 350.
Щодо застосування терміну «самовільне зайняття земельної ділянки»: Лист Державного комітету по земельним ресурсам України від 11 листопада 2008.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?code=v2991675-08
Дудоров О. О. Мельник М. І. Кримінально-правова характеристика самовільного зайняття земельної ділянки та самовільного будівництва / О. О. Дудоров, М. І. Мельник // Вісник Верховного Суду України. – 2007. – № 12. – С. 29-36.
Про земельну реформу: Постанова Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. –1991. – № 10. – Ст. 100.
Про продовження дії пункту 6 Постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 року «Про земельну реформу»: Постанова Верховної Ради України 17 грудня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. –1998. – № 16. – Ст. 78.
Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) від 22. 09. 2005 р. № 5-рп/2005: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v005p710-05
Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою: Постанова Кабінету Міністрів України від 2 квітня 2002 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/449-2002-п
Світличний О. Правові аспекти застосування терміна «самовільне зайняття земельної ділянки» / О. Світличний // Підприємництво, господарство і право. – 2010. – № 1. – С. 100–103.
Лугина О. Проблеми нормативного визначення терміна «самовільне зайняття земельних ділянок» / О. Лугина // Право України. – 2008. – № 2. – С. 109-111.
Носік В. В. Самовільне зайняття земельних ділянок: теорія і практика / В. В. Носік // Земельне право України. – 2006. – № 5. – С. 47-58.
Мовчан Р. О. «Самовільність» як найважливіша ознака злочину, передбаченого ч. 1 ст.197–1 КК України / Р. О. Мовчан // Вісник Луганського держ. ун–ту внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка. – 2008. – № 4. – С. 99-108.
Дудоров О. О. Поняття самовільного зайняття земельної ділянки як злочину: [Електронний ресурс]. / О. О. Дудоров. – Режим доступу: http://www.yurincom.com/ua/analytical_information/?id=3145#top
Антонюк Н. О. Кримінальна відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво / Н. О. Антонюк // Вісник прокуратури. – 2008. – №1. – С. 77-87.
Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень: Закон України від 1 липня 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 51. – Ст. 553.
Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення вимог земельного законодавства: Пояснювальна записка до проекту Закону України від 10 грудня 2007 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_2?id=&pf3516=2875&skl=6
Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення вимог земельного законодавства: Проект Закону України від 10 грудня 2007 р.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_2?id=&pf3516=2875&skl=6
Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.
Чепка О. В. Заходи вдосконалення кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ст. 197-1 КК України / О. В. Чепка // Право і суспільство. – 2010. – № 2.– С. 144-149.

Перелік ключових слів: самовільне зайняття, земельна ділянка, власник, користувач, правовстановлюючий документ, кримінальна відповідальність, державна реєстрація, об’єктивна сторона.