Аналізується роль системи фінансового моніторингу у сфері регулювання грошових потоків. Проводиться характеристика шляхів розвитку фінансового моніторингу та удосконалення законодавчої бази у цій сфері.

Ключові слова: фінансовий моніторинг, корупція, шахрайство, легалізація доходів, одержаних злочинним шляхом, офшорна зона, рух грошових коштів.

Анализируется роль системы финансового мониторинга в сфере регулирования денежных потоков. Проводится характеристика путей развития финансового мониторинга и совершенствования законодательной базы в этой сфере.

Ключевые слова: финансовый мониторинг, коррупция, мошенничество, легализация доходов, полученных преступным путем, оффшорная зона, движение денежных средств.

The influence of system of financial monitoring in the monetary flow sphere is analyzed. The characteristic concerning the ways of financial monitoring development  and improvement of the legislative base in this sphere has been given.

Key words: financial monitoring, corruption, fraud, legalization of snide money, the offshore zone, cash flows.

Розвиток економіки України та її інтеграція у світовий простір несе за собою не лише позитивні результати, але і ряд негативних наслідків. Мотивуючим фактором цього виступає вдосконалення існуючих та застосування нових інформаційно-комунікаційних технологій, які, в свою чергу, дають змогу проводити фінансові операції в найкоротший термін, що створює додаткові можливості для відмивання доходів, одержаних злочинним шляхом. Такі діяння створюють загрозу не лише для фінансового ринку країни, але й для національної економіки та безпеки загалом.

Окремими теоретичними та практичними питаннями дослідження ролі фінансового моніторингу як інструменту боротьби із легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом займалися такі науковці як Баліна С. Н., Бірюков Г. М., Доля Л. М., Джига М. В., Павліченко Є. В.,  Кротюк В. Л.,   Каївець О. Ф., Никифорчук Д . Й., Попович В. М., Шакун В. І. Зокрема, дослідженням у сфері  криміногенних проявів – Бущан О. П., , Матусовський Г. А., Сатуєва Р. С., Чернявський С. С., Яблокова М. П. та інші.

Разом з тим, дане питання залишається малодослідженим та потребує значної уваги з боку органів законодавчої та виконавчої сфери з метою зниження рівня злочинних діянь у фінансовій сфері та економіці країни загалом.

Мета дослідження полягає у визначенні ролі фінансового моніторингу як засобу протидії відмиванню незаконно отриманих доходів. А тому основним завданням постає дослідження проявів легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом та шляхів їх реалізації, використання.

Процес відмивання нелегалізованих доходів є катастрофічним явищем для економіки не лише на національному рівні, але і світовому. Він завдає відчутних збитків фінансовій сфері, особливо банківським установам, які частково стають учасниками таких процесів.

Проблема полягає в тому, що величезна кількість грошової маси знаходиться поза межами контролю з боку відповідних органів. Така неможливість пов’язана з тим, що на даний час у нашій державі, в основному, використовуються безготівкові розрахунки, які стають причиною тіньових економічних відносин. Це дає можливість приховати відповідні рухи коштів від оподаткування, тобто проведення фінансових махінацій.

Така діяльність в Україні стала професійним видом «підприємницької діяльності» організованих злочинних угрупувань, які, отримані від наркобізнесу, торгівлі людьми, проституції, контрабанди тощо, кошти конвертують у безготівкову форму та переправляють через національний кордон, а потім використовують їх як легальний дохід.

Загалом, не існує єдиного поняття стосовно «відмивання грошей» ні в міжнародному законодавстві, ні в законодавстві окремих держав. В Україні ж легалізацією грошей, набутих злочинним шляхом, відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність», вважається внесення на рахунки банку грошей чи іншого майна, здобутих з порушенням вимог законодавства України, або переказ таких грошей чи майна через банківську систему України з метою приховування джерел походження цих коштів чи створення видимості їх легальності [1, 63].

Згідно Кримінального Кодексу України, легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом - це вчинення  фінансової  операції чи правочину з коштами або іншим майном, одержаними внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного   діяння,  що  передувало  легалізації  відмиванню) доходів,  а  також  вчинення  дій,  спрямованих  на  приховання чи маскування незаконного походження таких коштів або іншого майна чи володіння   ними,  прав  на  такі  кошти  або  майно,  джерела  їх походження,  місцезнаходження,  переміщення,  а  так само набуття, володіння  або  використання  коштів  чи  іншого  майна, одержаних внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів [3,209].

Тобто нелегально отримані кошти проходять відповідний шлях до їх легалізації, а сам рух нелегальних грошей досить важко відрізнити від руху легально отриманих, оскільки ці процеси відбуваються майже аналогічно. Такі доходи можуть бути використані або на нагальні потреби, або ж можуть бути інвестовані у бізнес. Але перш ніж використовувати незаконні доходи, вони проходять відповідний, і досить складний, процес легалізації.

Міжнародними вченими виділяється багато моделей легалізації доходів, проте домінуючою залишається трифакторна модель, яка бере до уваги такі три стадії:

• розміщення (placement) – це фізичне розміщення наявних коштів у мобільні фінансові інструменти, територіальне віддалення від місць їхнього походження. Воно може здійснюватись у традиційних фінансових установах, нетрадиційних фінансових установах, роздрібній торгівлі, або цілком за межами країни. На даному етапі, незаконно отримані гроші порівняно досить легко виявити;
• розшарування (layering) – приховування незаконних доходів від джерел їх походження шляхом складного ланцюга фінансових операцій. Якщо ж розміщення великих сум грошей відбулося вдало, то розкриття подальших дій щодо «відмивання» грошей стає набагато складнішим;
• інтеграція (integration) – стадія процесу легалізації, безпосередньо спрямована на створення видимості законності злочинно набутому капіталу – гроші набувають нового, легального джерела походження та інвестуються у легальну економіку.

Після проходження останнього етапу, «відмиті» кошти, як правило, інвестуються у підприємства, які у подальшому можуть бути використані і для розширення кримінальної діяльності. Якщо слід грошей, що відмиваються, не був виявлений на двох попередніх стадіях, то відокремити законні гроші від незаконних винятково складно.

Сама ж легалізація злочинних доходів відбувається з метою приховування джерел походження доходів, створення видимості законності надходження коштів, ухилення від сплати податків тощо.

Важливо сказати, що в усьому процесі легалізації доходів беруть участь конвертаційні центри, серед яких, першочергово, варто відмітити банки. Саме вони забезпечують укладання договорів з іноземними банками про відкриття кореспондентських рахунків, створенню фіктивних підприємств та відкриття для них поточних рахунків, забезпечення міжбанківських розрахунків та використання внутрішньобанківських рахунків для прикриття грошових коштів (кошти до запитання,інші кредитори та дебітори). Тобто якщо керівники банків будуть задіяні у такі діяння, то «відмивання» коштів набуватиме все більших і більших масштабів.

Загалом, дослідженнями встановлено, що найбільшого поширення в Україні набули такі шляхи легітимізації (відмивання) коштів в результаті:

1. незаконного виготовлення підакцизних товарів;
2. ведення фіктивного підприємництва;
3. отримання коштів від незаконного ведення підприємницької діяльності;
4. доведення до банкрутства підприємств з метою розкрадання чи придбання їх майна за заниженими цінами та ін.

Тобто, ми бачимо, що відбувається значне порушення норм законодавства, і, при цьому, знижуються надходження до державного бюджету, який і без цього є дефіцитним. Саме тому нагальним та надзвичайно важливим є проведення та посилення фінансового моніторингу над суб’єктами господарювання з метою зниження рівня шахрайства та корумпованості. Проте, важливим є не стільки пошук порушників, скільки сам контроль за незаконними фінансовими потоками та наступна їх конфіскація.

З цією метою, в Україні було створено організаційно-правовий механізм протидії легалізації доходів, здобутих злочинним шляхом, складовою якого є система суб’єктів, уповноважених виявляти фінансові операції, пов’язані з легалізацією доходів, здобутих злочинним шляхом. Ця система складається з органів державної виконавчої влади і суб’єктів господарювання різних форм власності (суб’єктів первинного фінансового моніторингу), які здійснюють діяльність, пов’язану з наданням фінансових послуг [2, 5].

До перших належать спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фінансового моніторингу (Держфінмоніторинг України), Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України, Міністерство фінансів України, Міністерство юстиції України, Міністерство транспорту та зв’язку України, Міністерство економіки України. А серед суб’єктів первинного фінансового моніторингу основними є банки, страховики (перестраховики), кредитні спілки, ломбарди та інші фінансові установи; платіжні організації, члени платіжних систем, еквайрингові та клірингові установи; товарні, фондові та інші біржі; професійні учасники ринку цінних паперів; компанії з управління активами; оператори поштового зв’язку та інші.

Усі перелічені суб’єкти здійснюють фінансовий моніторинг, але між ними існує ієрархічний зв’язок, оскільки суб’єкти первинного фінансового моніторингу знаходяться під контролем вищих органів.

Державне регулювання і нагляд у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму здійснюються щодо:

1) банків, платіжних організацій та членів платіжних систем, що є банківськими установами, – Національним банком України;

2) фондових бірж, компаній з управління активами та інших професійних учасників ринку цінних паперів (крім банків) – Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку;

3) страховиків (перестраховиків), ломбардів та інших фінансових установ, а також юридичних осіб, що відповідно до законодавства надають фінансові послуги  – Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України;

4) суб’єктів господарювання, які проводять лотереї або будь-які інші азартні ігри, суб’єктів господарювання, які здійснюють торгівлю дорогоцінними металами і дорогоцінним камінням та виробами з них, аудиторів, аудиторських фірм, фізичних осіб – підприємців, які надають послуги з бухгалтерського обліку, Державної казначейської служби України, Контрольно-ревізійної служби України – Міністерством фінансів України;

5) нотаріусів, адвокатів та інших осіб, які надають юридичні послуги, – Міністерством юстиції України;

6) операторів поштового зв’язку (в частині здійснення ними переказу грошей) – Міністерством інфраструктури України;

7) товарних та інших бірж, що проводять фінансові операції з товарами, – Міністерством економіки України;

8) інших суб’єктів первинного фінансового моніторингу, для яких цим Законом не визначено органи державної влади, що здійснюють регулювання та нагляд за їх діяльністю – Держфінмоніторингом України.

Діяльність спеціально уповноважених органів у даній сфері регулюється як на законодавчому рівні, так і на основі розроблених Державною службою фінансового моніторингу рекомендацій, правил та програм фінансового моніторингу. В своїй діяльності вони керуються законами ВРУ (ЗУ «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних
злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму», ЗУ « Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо інсайдерської інформації» та ін.), указами Президента України («Про Положення про Державну службу фінансового моніторингу України», «Про заходи щодо запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» та ін.), розпорядженнями та постановами Кабінету Міністрів України, наказами Міжнародного валютного фонду, рішеннями Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку та іншими нормативно-правовими актами державних органів. Повноваження відповідних органів визначені у правилах фінансового моніторингу.

У процесі надання фінансових послуг і відбувається рух грошових коштів. А під час вчинення фінансових операцій, пов’язаних з рухом грошових коштів, зазначені суб’єкти здійснюють фінансовий моніторинг.

Фінансовий    моніторинг   –   сукупність   заходів,   які здійснюються   суб’єктами   фінансового   моніторингу   у    сфері запобігання   та   протидії   легалізації   (відмиванню)  доходів, одержаних  злочинним  шляхом,  або  фінансуванню   тероризму,   що включають   проведення   державного   фінансового  моніторингу  та первинного фінансового моніторингу [2,1].

Проте система фінансового моніторингу в Україні має ряд суттєвих недоліків. Зокрема, в першу чергу необхідно розпочати з того, що між самими органами даного виду контролю немає чіткої підпорядкованості та організації взаємодії між органами загального державного контролю та спеціальними органами. Це пов’язано з відсутністю зацікавленості у кінцевих результатах діяльності, корумпованості окремих органів, низький рівень професійної підготовки, складність виявлення фактів легалізації (відмивання) доходів, відсутність належного науково-методичного забезпечення. Тут варто згадати думку Білоуса В. В., який твердив, що хоча Україна і пройшла через певний етап ринкових перетворень, фінансова система та її контролюючі органи все ще залишаються громіздкими, численними, а їх дії неузгодженими.

Окрім вищезгаданих факторів, діяльність органів фінансового моніторингу послаблює наявність офшорних зон, які характеризуються низкою пільг (незначним розміром оподаткування, спрощеною системою реєстрації підприємницької діяльності, захистом комерційної та банківської таємниці) та послабленим контролем за обігом валюти. Саме офшорні зони є дуже вигідним місцем розташування нелегальних коштів та зменшення контролю за ними і в цій сфері важко чинити якісь дії щодо контролю органами держави.

Отже, роль фінансового моніторингу у вирішення проблеми зниження рівня легалізації (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом, на сьогодні є надзвичайно важливою та актуальною. Його виконання у системі протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом на двох рівнях забезпечує ретельніший нагляд та контроль, проте, все ж таки, нормативно-правова бази та робота відповідних органів потребує значного удосконалення та чіткого розподілу вповноважень виконавчих суб’єктів фінансового моніторингу. Окрім цього, раціональний розподіл функцій та відбір висококваліфікованих фахівців, на нашу думку, зробить перший крок на шляху до удосконалення не лише  фінансового моніторингу, але й  системи контролю загалом.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Закон України «Про банки та банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року № 2121-III. – [Режим доступу]. – http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/249-15. – Текст з екрану.
2. Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню)  доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню терроризму» від 28 листопада 2002 року № 249-IV. – [Режим доступу]. –   http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2121-14/print1329863386597189 .

3 .      Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року № 2341-III. – [Режим доступу]. – http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341- 14/print1329863386597189. – Текст з екрану.

4.     Касьяненко Л. М., Бірюкова І. Г. «Проблеми фінансового моніторингу у протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» // Фінансове право. – 2010. – №2(12). – С. 10-12.

1. Корнієнко В. В. «Легалізація доходів, отриманих злочинним шляхом, як певна технологія злочинного збагачення з використанням банків» // Фінансове право. – 2011. – №1(15). – С. 33-36.
2. Твердовський М. Д. «Правові аспекти щодо легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом» // Фінансове право. – 2011. – №1(15). – С. 56-60.

After the terrorist attacks of Sept. 11, 2001 the United States remained in Afghanistan for 10 years, trying to solve the main problems of the country. Here are considered such important issues as the establishment of security, which is impossible without the overthrow of the Taliban regime and terrorist groups such as “Al Qaeda”, the operation of anti-corruption government, and the fight against drugs.

Військова операція проти руху Талібан почалася 7 жовтня 2001 р. та завершилася взяттям Кандагара 7 грудня того ж року. Початкова мета  військової операції США – боротьба з міжнародним тероризмом, зокрема «Аль-Каїдою» – замінилася завданням створення нового демократичного мусульманського суспільства від Марокко до Афганістану. Потім була висунута мета нещадної боротьби з талібами. Зараз війська виконують роль захисту ключових населених пунктів від талібів і готують нову афганську армію і сили безпеки.

Збройний конфлікт між талібами і Кабулом, що спирається на окупаційні сили США та НАТО, – не єдина лінія протистояння в афганській політиці. Правляча еліта далеко не повністю підконтрольна США та ISAF (International Security assistance Force – Міжнародні сили сприяння безпеці). У симбіозі афганського уряду і його закордонних спонсорів кожен має власні інтереси. Існуюча в країні легальна опозиція досить сильна, з’являються і альтернативні «рухи нового протесту»[1].

Незважаючи на те, що активна фаза військової операції була оголошена завершеною, американці продовжують нарощувати своє оперативне угруповання як усередині країни, так і по її периметру. Йде активне будівництво об’єктів соціальної та військової інфраструктури в Кандагарі, Баграмі, Гераті. Крім цього, в Республіці Узбекистан (Ханабад) знаходиться 1731 і Пакистані (Джакобабад, Шамсі і Ріллі) – 831 військовослужбовець США. Як елементи тилового забезпечення використовуються авіабази в Киргизії і Таджикистані. В аеропорту «Манас» (м. Бішкек) базується близько 30 одиниць льотної техніки Франції та США. В аеропорту Душанбе постійно базуються 5 військово-транспортних літаків Франції, призначених для перекидання військ[6].

На початку 2003 р. адміністрація Дж. Буша висунула ідею створення провінційних відновлювальних команд (ПВК), що включають військових і цивільних фахівців, розміщених в ключових провінціях. Цілі і завдання цих груп вельми туманні, але в основному вони призначені для того, «щоб контролювати ситуацію в периферійних провінціях, що знаходяться практично під повним контролем місцевих польових командирів»[5].

З сотень інтерв’ю, які були взяті по всій країні у різних соціальних класів за роки війни, вимальовується похмура картина. Різниця між оптимістичними оцінки американців і реальністю для афганців очевидна. Афганістан має проблеми з внутрішньою безпекою, урядом та наркобізнес. Рівень насильства виріс, різко збільшуються все більш зухвалі напади талібів, які поширилися на колись мирну північ. Корупція протидіє спробам створення життєздатної афганської держави та інститутів.

Опитування громадської думки показує, що найбільшою проблемою є відсутність безпеки. Навіть у південних провінціях Кандагар, де була колишня штаб-квартира талібів і, де американські генерали стверджують, що домоглися прогресу, насильство все ж таки є частиною життя. Відбулося понад 2 тис. зіткнень та інших насильницьких інцидентів. В червні 2011 р. був здійснений напад на «Міжнародний готель» в Кабулі, у вересні того ж року тривала 20-годинна облога посольства США, був здійснений напад на штаб-квартиру НАТО. На півночі були вбиті ряд начальників поліції та губернатор, а також мирне населення. Тоді ж терорист-смертник убив екс-президента Б. Раббані, який був головою ради досягнення миру з талібами.

На півдні було вбито мера міста Кандагар, провінційного начальника поліції, заступника губернатора провінції і зведеного брата президента Хаміда Карзая. Американські генерали запевняють, що ці атаки – це ознаки відчаю. Але інші кажуть, що таким чином ще сильніший заколот може проникнути в афганські інститути та прослизнути в райони столиці Кабул.

Національне опитування, проведене BBC в 2009 р. показали, що 50% афганців сказали, що корупція серед чиновників та поліції зросла. Близько 63% заявили, що корупція є великою проблемою, порівняно з 45% роком раніше[3].

Звичайні афганці заплатили $ 2,5 млрд. у вигляді хабарів в 2009 р., згідно з доповіддю ООН – близько ¼ всього ВВП країни. В середньому хабар складає близько $ 160, величезна сума в країні, де середня афганська зарплата майже $ 425 на рік[7]. Тому США разом з ISAF створили Комітету по боротьбі з тяжкими злочинами (КБТЗ) для протидії корупції в органах влади. Силами КБТЗ в ході недавньої парламентської кампанії був проведений арешт Шерхана Фарнуда і Халілулли Фіруза, керівників «Кабул Банку». Ця операція, яка поставила під удар фінансові ресурси клану Карзай[4], дозволила значно послабити позиції прихильників президента в парламенті і створити простір для маневру ISAF між діючою владою і опозицією.

Боротьба з наркобізнесом в Афганістані також розглядається як невід’ємна частина стратегії стабілізації США. Після падіння режиму талібів наркоторгівля перетворилася на основне джерело їхніх доходів. На частку Афганістану припадає близько 77% світового виробництва опійного маку. Щорічно в Росію з Афганістану надходить 548 т наркотиків в опіумному еквіваленті, а в Євросоюз – 711 т[2]. З 2002 по 2009 рр. виробництво опію в Афганістані зросло на 66%. За даними ООН, за останні 3 роки (2009-2011) площа опійних посівів стабілізувалася і становить 131 тис. га. Державний департамент США по міжнародній боротьбі з наркотиками та Бюро правоохоронної діяльності США проводять Програму боротьби з наркотиками. Вони фінансуються в рамках альтернативних програм розвитку Агентства США з міжнародного розвитку і Програми Міністерства оборони по боротьбі з наркотиками.

Отже, участь США у внутрішній політиці Афганістану є досить значною. Американські війська знаходяться як в самому Афганістані, так і в сусідніх країнах, вони несуть відповідальність за безпеку в країні, таким чином контролюючи її. Але не зважаючи на це в Афганістані майже кожного дня відбуваються теракти, які влаштовують таліби та «Аль-Каїда», і які забирають життя сотень людей. Також головною проблемою є корупція в уряді, яку США намагаються подолати. Іншою проблемою є наркотики, на боротьбу з якими Штати витрачають чималі гроші, адже наркотики – це прибуток для Талібану і «Аль-Каїди», яких США намагаються подолати.

Список використаних джерел та літератури:

1. Бабаханов, У., Умаров М. Афганская война Обамы [Текст] / У. Бабаханов, М. Умаров // Компас. – М., 2009. – №6., 33 с.
2. Иванов, В. Выступление на заседании Межведомственной рабочей группы по Афганистану Государственного антинаркотического комитета [Текст] / В. Иванов // ФСКН. – М., 2011.
3. Пойя, С. Задача со многими неизвестными (новая стратегия США, региональная безопасность, борьба с коррупцией) [Текст] / С. Пойя //азия и Африка сегодня (АиАС). – М., 2010. –№8, 10 с.
4. Через банковский кризис Хамида Карзая пытаются лишить успеха на парламентских выборах [Електронний ресурс] // Афганистан.ру. – Режим доступу: http://afghanistan.ru/doc/18248.html. – Назва з екрану.
5. Терехов, А.США ищут выход из афганського тупика [Текст] / А. Терехов // Компас. – М., 2010. – №8., 52 с.
6. Biddle, S. Defining Success in Afghanistan [Text] / S. Biddle // FA. – 2010. – Vol.89.-#4, 48 p.
7. Sedra, M. Afghanistan: Between War and Reconstruction: Where Do We Go From Here? [Text] / M. Sedra. – Bonn, 2002, 34 p.

Ключові слова: політична відповідальність, депутати, корупція, мандат.

Article is  dedicated to the exploration of mechanisms the responsibility of the people’s deputies of Ukraine. In the first place refers attention on the eduction of factors ,  which directly affect responsibility parlamentariv. Also article the full description of conducted empiric exploration, effects which can   to be used in the elaboration of new draft laws for responsibility institute, and also in the elaboration of new corresponding quotations.

Key word: political responsibility, deputies, corruption, mandate.

Постановка проблеми

Формування громадянського суспільства та сучасна політична ситуації в Україні актуалізували проблему як юридичної так і політичної відповідальності. Двостороння відповідальність у суспільних відносинах, а саме, державної влади та громадянина, в процесі розвитку демократії стає важливим психологічним чинником суспільно-політичної соціалізації.

Актуальність такого дослідження викликана сучасним соціально-політичним станом країни, зміною ролі політичних партій, лідерів, структури державного управляння. До того ж доцільність даного дослідження обумовлюється високою динамічністю політичних комунікаційних процесів саме на стику взаємодії між розвитком демократії і громадянським суспільством, пошуком нових зв’язків та методів політичного управління.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Оскільки політична відповідальність є, безумовно, складовою дієздатного політичного керівництва країни, то ця проблема піднімається багатьма науковцями, такими як: Паламарчук М., Шаповалов В., Рамахін С., Дніпров О., Ковриженко Д.

У рамках даної роботі проводилось експертне опитування, методом збору емпіричної інформації. Було проведене анкетування з представниками місцевих органів влади, зі студентами магістеріуму спеціальності «політологія» та з викладачами кафедри політологія Національного університету  «Острозька академія», які виступають у ролі експертів та відібрані за методом снігової кулі. У  дослідженні взяло участь 12 експертів.

Основна мета нашої роботи полягає у досліджені відповідальності народних депутатів України та чинників, що впливають на її підвищення та інститутів, що забезпечують її впровадження.

Для досягнення даної мети ми виокремили певні завдання:

1. Визначити основні чинники, які впливають на дієвість відповідальності на практиці;
2. З’ясувати основні проблеми підвищення відповідальності народних депутатів України.

Викладення основного матеріалу

В ході дослідження було зроблено низку висновків стосовно проблеми підвищення відповідальності народних депутатів України, також було визначено доцільність скасування або обмеження особистої недоторканості, визначено чинники та фактори, які впливають на підвищення рівня відповідальності парламентарів, а також основні напрямки вдосконалення механізму відповідальності народних депутатів України[3]. Розглянемо отримані результати детальніше.

Значну роль у політичному житті та для нормального його функціонування відіграє дотримання народними депутатами певних конституційних та моральних норм поведінки. На жаль, на сьогоднішній день однією з найголовніших проблем і постає проблема відповідальності парламентарів[1]. На думку експертів, до основних проблем політичного і суспільного життя відносяться проблеми корупції, відсутність імперативного мандату, та як вже зазначалось вижче, проблема відповідальності. Щодо основних причин виникнення цих проблем,  34% респондентів вважають, що це викликано відсутністю в Україні громадянського суспільства; 26% – що існує підданський тип політичної культури громадян; 23% – недосконалістю законодавства та 17% – злиттям політики і бізнесу.

Рис. 1

У ході дослідження з’ясувалось, що на думку експертів. відповідальність народних депутатів України виражається виключно законодавчою нормою і не має ніякого відношення до «моральності» парламентарів.

Також у дослідженні експерти підтримали думку, що скасування особистої недоторканості депутатів парламенту є не доцільним кращим вирішенням проблеми є обмеження недоторканості[2].

Імунітет депутата є також важливим питанням, тому 50% респондентів вважають, що можливість затримання депутата парламенту на місці злочину органами правопорядку є одним із способів обмеження імунітету, 38% припускають це через детальну законодавчу регламентацію випадків, коли депутат може бути затриманий і притягнутий до кримінальної відповідальності та 13% – через обмеження терміну дії імунітету.

Рис.2

Наше дослідження передбачало запитання можливості у майбутньому конституційно обмежити недоторканість парламентарів. Респонденти розподілились у відповідях по 50% на «так» та «ні», що говорить про різне бачення теоретиків та практиків такого питання.

Одним із варіантів вдосконалення механізму відповідальності народних депутатів було запропоновано впровадження змішаної виборчої системи у Верховній Раді наступного скликання, на що експерти дали одну остаточну відповідь, що це лише частково сприятиме вдосконаленню, оскільки вони вбачають у цьому як негативні так і позитивні сторони.

І одним із головних питань дослідження було, які основні напрямки  вдосконалення механізму відповідальності депутатів, де експерти навели чимало прикладів для вирішення цієї проблеми. Серед них:

–              підвищення рівня політичної відповідальності депутата шляхом розвитку інструментів внутрішньопартійної демократії, а також прозорих та інформативних виборчих процедур;

–               уточнення вітчизняних конституційних і законодавчих положень щодо статусу депутата;

–               боротьба з політичною корупцією, впровадження інституту лобізму;

–              підвищити роль внутрішньопарламентських процедур;

–              переглянути обсяг мандата депутата парламенту, зокрема, його безпосередню розпорядчо-адміністративну функцію[4].

Наступні два питання, які дали відповіді до поставленої мети нашого дослідження, були «перед ким, все таки, відповідальні народні депутати?», на що 75% експертів дали відповідь «перед бізнес-елітами», та «як Ви оцінюєте відповідальність народних депутатів на сьогоднішній день, за 5-ти бальною шкалою?». Середнє арифметичне опрацьованого масиву становило 1,5 бали, що дає нам змогу зробити висновок, що відповідальність народних депутатів України, на думку респондентів, є дуже низькою. Це і є однією з головних проблем нестабільності функціонування політичних інститутів.  Дивлячись на результати дослідження можна виокремити основні пункти щодо  завдань, які ми перед собою поставили.

Висновки

До основних чинників, які впливають на дієвість відповідальності на практиці ми віднесли корупцію, відсутність імперативного мандата, не розвиненість саме громадянського суспільства, яке б допомагала б у вирішенні цієї проблеми. Щодо основної проблеми підвищення відповідальності, то неї відносять недосконалість законодавства, злиття політики та бізнесу та існування в країні підданського типу політичної культури. Отже, основні дослідницькі завдання були досягнуті, а також була реалізована мета дослідження.

Список використаних джерел та літератури:

1. Вишняк О. Політична відповідальність депутатів Верховної та місцевих рад України: проблеми взаємодії з виборцями. [Текст] / О. Вишняк // Громадянське суспільств – 2012. –  №1. – С.16-18.
2. Гутник В., Механізм притягнення народних депутатів до кримінальної відповідальності [Текст] /  В. Гутник,  2009. – №3. – С.23-26.
3. Деркач В.  Історичні і політологічні дослідження. [Текст] / В. Деркач. –  2010. – №1-2. – С.28-32.
4. Шемпгученко Ю.  Юридична енциклопедія [Текст]  / Редкол. Ю. С Шемпгученко та ін. – К.: «Укр. енцикл.», 1998. – С.425-436.

The report gives a general description of the phenomenon of corruption in Ukraine, called key threats to national security caused by a factor of corruption. In addition, the article identifies the main social background of corruption in Ukraine and measures to address them.

В докладе дается общая характеристика распространения явления коррупции в Украине, называются ключевые угрозы национальной безопасности государства, вызванные фактором коррупции. Кроме того, определяются основные социальные предпосылки коррупции в Украине и мерах по их устранению.

Феномен корупції має досить глибоке історичне коріння та визначається різноманітними чинниками (соціальними, економічними чи політичними). Українські масштаби корупції не зменшуються всупереч усім вжитим організаційно-правовим заходам. Основна увага приділяється боротьбі з проявами корупції та носить репресивний характер. Натомість соціальні передумови поширення корупції залишаються не повністю з’ясованими, що позначається на ефективності державної антикорупційної політики: складно виробити дієву кампанію нейтралізації впливу явища, якщо причини його виникнення невідомі.

Корупція виступає багатоаспектним соціальним явищем, що відображає недосконале функціонування державних та суспільних інститутів і одночасно являє собою реакцію суспільства на політичні, економічні, ідеологічні та управлінські вади суспільного розвитку та виступає системною загрозою національній безпеці держави.

Згідно з Індексом сприйняття корупції (щорічний рейтинг країн світу, що укладається міжнародною організацією Transparency International), Україна у 2011 р. посіла 152 місце зі 183 держав (поряд із Таджикистаном) [1]. Позиція України в зазначеному рейтингу несуттєво змінюється протягом тривалого часу і залишається далекою від пріоритетів держави: у 2010 р. – 134 місце зі 178 держав, у 2009 р. – 146 зі 180, у 2008 р. – 134 зі 180, у 2007 р. – 118 зі 179, у 2006 р. – 99 зі 163, у 2005 р. – 107 зі 158.

За даними дослідження «Глобальний корупційний барометр» (Global Corruption Barometer) у 2010р. Україна потрапила до групи держав, де найбільш ураженими корупцією політичними інститутами визнаються правосуддя, правоохоронні органи, парламент та система державної служби [2].

В той же час, дані Головного управління у боротьбі з організованою злочинністю МВС України свідчать, що найпоширенішим із корупційних злочинів у нашій державі залишається хабарництво. Вимагання хабарів у 2011 році зросло і повернулось до рівня 2007 року (25,8% 2011 року та 25,6% у 2007), попри те, що 2009 року воно скоротилось до 22,1%. Тобто корупція сприймається населенням, як дієвий спосіб вирішення своїх проблем, звідси ж і визнання неефективними дій влади щодо протидії корупції (так вважають 59% українців) [3].

Значний рівень такого прояву корупційних діянь, як хабарництво, виступає іще одним доказом на користь того, що соціальні передумови поширення корупції в Україні мають преференційне значення. Саме в хабарництві найяскравіше проявляється стійкий корупційний зв’язок між громадянами та органами державної влади, правоохоронними структурами та іншими політичними інститутами.

Згідно Національної антикорупційної стратегії на 2011-2015 роки. затвердженої Указом Президента України № 1001/2011 від 21 жовтня 2011 р. пріоритетним напрямком антикорупційної політики держави повинно бути виявлення та усунення умов, що сприяють або можуть сприяти виникненню корупції [4].

Розуміння корупції як продукту соціальних процесів і суспільних відносин, уможливлює виділення соціальних передумов корупції, поряд із безпосередніми причинами корупційних діянь.

Соціальні передумови корупції – це соціальні, економічні, політичні, правові й інші процеси та явища, які існують на загальносуспільному рівні та сприяють поширенню корупції [5]. Загалом, актуальними соціальними передумовами корупції в Україні варто визнати:

1. Незавершеність оновлення політичної та економічної стратегії суспільного розвитку внаслідок переходу до демократії.
2. Недоліки в системі державного управління: громіздкий управлінський апарат і, одночасно, неконтрольований порядок задоволення нагальних потреб населення; суто формальний характер принципу декларування доходів державних службовців та суддів; складність адміністративних процедур щодо надання дозволів фізичним чи юридичним особам (невичерпність переліку документів, обтяжливість обсягу необхідної інформації, невизначеність процедури ухвалення рішень).
3. Формування «корупційної ментальності» населення: зорієнтованість значної частини населення на протиправне вирішення життєвих питань, внаслідок чого корупція із соціальної аномалії перетворюється у правило поведінки; впевненість громадян у корумпованості влади, неефективності корупційних діянь та пріоритетності жорсткого покарання винних за їх скоєння; низька психологічна готовність, а тому і слабка активність, населення та недержавних структур в питаннях протидії корупції, відсутність дієвої  співпраці між ними та державними органами.

Мінімізація корупційних проявів у державі передбачає комплексне застосування як профілактичних, так і репресивних заходів. Загалом, можна виокремити два загальних шляхи в напрямку усунення соціальних передумов корупції: здійснення антикорупційної політики крізь призму концепції «належного урядування» та створення умов для формування в громадськості своєрідного «нульового рівня толерантності» щодо проявів корупції.

Ключовими принципами домінуючої в Європі концепції «належного врядування» («good governance») є забезпечення відкритості, участі, відповідальності, ефективності та послідовності у прийнятті рішень [6, c. 3]. В українських реаліях запобігання корупції пов’язується із реформою державної служби та спрямовується на встановлення бар’єрів проти можливого переслідування чиновниками своїх власних інтересів.

Необхідним профілактичним заходом також залишається формування «нульового рівня толерантності». Нині в Україні корупція сприймається як інструмент вирішення нагальних проблем (дозволяє зекономити час, уникнути зайвих клопотів, гарантувати отримання очікуваного результату), котрий має свою ціну, як будь-який інший ринковий сервіс.

Важливим елементом мінімізації впливу соціальних передумов корупції та створення умов для її відторгнення суспільством є свобода слова та наявність незалежних засобів масової інформації. В рамках здійснення Програми «Медіа і Демократія» для Центральної і Східної Європи та Кавказу міжнародні незалежні організації ARTICLE 19 та International Media Support (IMS) заявили, що з кінця лютого 2010 р. ситуація зі свободою слова в Україні значно погіршилася [7]. Для поліпшення ситуації в даній сфері необхідне проведення законодавчих реформ щодо забезпечення прозорості медіа, свободи інформації та суспільного мовлення.

На практиці, ЗМІ та громадським організаціям не вистачає незалежності, матеріальних ресурсів, доступу до урядової інформації, належного досвіду; вони не мають інституційної можливості впливати на зміст державної антикорупційної політики, брати участь в її розробці та реалізації.

В силу зазначених обставин найважливішим пріоритетом державної політики має стати подолання соціальних передумов корупції в Україні. До першочергових заходів в цій галузі варто віднести:

1. Реформування системи державного управління та регламентування адміністративних процедур в напрямку розмежування повноважень органів державної влади з надання адміністративних послуг та виконання контрольно-наглядових чи інспекційних функцій.
2. Продовження позитивної практики антикорупційної експертизи нормативно-правових актів, залучення до цієї діяльності представників інститутів громадянського суспільства.
3. Підвищення політичної та правової культури населення в напрямку формування атмосфери антикорупційного світогляду (проведення державними органами та інститутами громадянського суспільства відповідних освітньо-виховних заходів у школах, вузах та інших).

 Список використаних джерел

1. Corruption Perceptions Index 2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://cpi.transparency.org/cpi2011/results/
2. Global Corruption Barometer 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.transparency.org/policy_research/surveys_indices/gcb/2010/results
3. В Україні рівень корупції зріс майже на 60% [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.acrc.org.ua/ua/news-and-events/news/all/v-ukrayini-riven-korupcziyi-zris-majzhe-na-60.html
4. Указ Президента України № 1001/2011 від 21 жовтня 2011 р «Про Національну антикорупційну стратегію на 2011-2015 роки» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/14092.html
5. Фактори корупції в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kmv.gov.ua/divinfo.asp?Id=209703
6. Участь громадськості у законодавчому процесі: проблеми та шляхи підвищення ефективності / Доповідь Лабораторії законодавчих ініціатив. – Київ, 2009. –  23 с.
7. Media situation in Ukraine worsens [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.i-m-s.dk/article/situation-media-ukraine-worsening