ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ЖИТТЄЗДАТНОСТІ

ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ ВІЙНИ

Стаття присвячена вивченню психологічних чинників, що визначають життєздатність особистості в умовах війни. Дослідження  є актуальним у зв’язку з підвищеним рівнем стресу серед населення,  перебуванням у стані невизначеності та загрозами для життя та  безпеки. Розглядаються ключові ресурси, які дозволяють людині зберігати психічну рівновагу, адаптивність та внутрішню цілісність: смисложиттєві орієнтації, емоційна саморегуляція, соціальна підтримка та активні копінг-стратегії. Проведено емпіричне дослідження, метою якого було виявлення впливу зазначених чинників на рівень життєздатності особистості. У дослідженні брали участь  72 респонденти, які проживають у зонах впливу воєнних дій або мають досвід переміщення через війну. Вибірка була поділена на контрольну та експериментальну групи. Учасники експериментальної  групи протягом 30 днів виконували психологічні вправи на розвиток саморегуляції, планування життя та мобілізацію внутрішніх  ресурсів, тоді як контрольна група не зазнавала цілеспрямованого впливу.

Результати показали статистично значиме підвищення  показників життєздатності, стресостійкості та емоційної рівноваги у експериментальній групі. Отримані дані підтверджують, що  активне використання внутрішніх та зовнішніх ресурсів є ефективним чинником підтримки психічного здоров’я та життєстійкості особистості в умовах війни.

Ключові слова: життєздатність, психічна стійкість, копінг-стратегії, соціальна підтримка, емоційна саморегуляція, війна

 Поняття життєздатності особистості та її складові

У вітчизняній психології з 2000 року для позначення цього феномену запропоновано термін «життєстійкість», який розглядається як особистісна стратегія подолання перешкод (coping) та адаптаційний механізм, що дозволяє планувати життєві цілі і бачити перспективи майбутнього у сучасних умовах. Сам термін складається з двох слів — «життя» та «стійкість» — і має яскраве емоційне забарвлення, відображаючи психологічну здатність протистояти життєвим труднощам.

За визначенням С. Мадді, життєстійкість — це особистісна риса, яка включає певну структуру установок, здібностей та стратегій (що формують загальну структуру залученості, контролю та готовності до ризику), що сприяють розвитку резильєнтності. Вона дозволяє перетворювати складні життєві обставини і стресові події на можливості для особистісного зростання, підвищення продуктивності та набуття життєвого досвіду [48].

Проблема життєздатності особистості набула особливої актуальності в умовах воєнних конфліктів та суспільної нестабільності. У психологічній науці життєздатність розглядають як інтегральну характеристику, що відображає здатність індивіда протистояти деструктивному впливу зовнішніх і внутрішніх чинників, зберігати психологічне здоров’я, адаптуватися до складних умов та реалізовувати життєві цілі.

У психологічній науковій літературі представлено багато визначень поняття «життєздатність», кожне з яких виокремлює різні феноменологічні ознаки та структурні елементи, що ускладнює розуміння сутності цього феномену. Поширенню терміну «життєздатність» у його англомовному варіанті resilience (гнучкість, пружність) ми завдячуємо зарубіжним дослідникам.

Одне з відомих визначень було запропоновано М. Ungar, який розглядає життєздатність як здатність людини управляти ресурсами власного здоров’я та соціально прийнятним способом використовувати для цього сім’ю, суспільство й культуру. Інші науковці визначають життєздатність як індивідуальну здатність особистості керувати власними ресурсами – здоров’ям, емоційною, мотиваційно-вольовою та когнітивною сферами – у межах соціальних і культурних норм та умов середовища.

Прихильники соціально-психологічної концепції розглядають життєздатність як системну якість особистості, що проявляється в органічній єдності індивідуальних і соціально-психологічних здібностей, забезпечує реалізацію ресурсного потенціалу в складних життєвих ситуаціях, використання конструктивних стратегій поведінки, повернення до докризового рівня функціонування та сприяє особистісному зростанню. Більшість сучасних визначень розглядають життєздатність у контексті моделі здоров’я.

На сучасному етапі формується компонентний підхід до вивчення життєздатності, який передбачає виділення найважливіших характеристик і властивостей особистості, що формують її життєздатність. Деякі дослідники застосовують чотирьохаспектну екологічну модель, у рамках якої особлива увага приділяється соціально-психологічним та особистісним характеристикам у контексті екології людини. У структурі життєздатності виділяють шість взаємопов’язаних компонентів — п’ять внутрішніх: самоефективність, наполегливість, копінг і адаптація, внутрішній локус контролю, духовність і культура, та один зовнішній — соціальні відносини.

Категорія життєздатності в психології поєднує в собі низку споріднених понять, серед яких виділяють:

1) психічне здоров’я;

2) життєве самоздійснення;

3) опірність;

4) «почуття зв’язності»;

5) адаптацію;

6) регуляцію;

7) феномен стійкості.

Водночас вона має і відмінні, протилежні за змістом терміни, зокрема: 1) «віктимність»; 2) «психологічна безпорадність».

За визначенням Брюховецької О., життєстійкість особистості — це здатність витримувати життєві труднощі та складні обставини, ефективно функціонувати всупереч проблемам і перешкодам. Як зазначає О. Кокум, вона проявляється у здатності підтримувати баланс між адаптацією до нових вимог та прагненням жити гармонійно і повноцінно. Високий рівень життєстійкості сприяє ефективності особистості та збереженню фізичного й психічного здоров’я у несприятливих умовах [8, с.62].

Життєстійкість розглядають як відносно новий психологічний феномен, що досліджується в різних сферах психології. Водночас, вітчизняні та зарубіжні дослідники підкреслюють, що, незважаючи на активне вивчення цього явища у різних країнах, питання особливостей прояву життєстійкості у людей різних вікових груп у сучасному світі досі залишається недостатньо вивченим.

О. Кокун визначає життєстійкість як якість особистості, що забезпечує ефективне функціонування, досягнення цілей і підтримку внутрішньої рівноваги в складних життєвих ситуаціях. Вона тісно пов’язана з суб’єктністю особистості, її благополуччям, здатністю до успішної психологічної адаптації та життєтворчістю [18, с.68]. С. Кондратюк розглядає життєстійкість як особистісний ресурс, що дозволяє в складних обставинах ефективно використовувати як внутрішні, так і зовнішні ресурси, зокрема для подолання військових чи стресових ситуацій [22, с.78]. О. Чиханцова визначає життєздатність як енергозберігаючий механізм виживання під час складних життєвих умов і соціальних змін, що дає змогу зберегти особистий потенціал для досягнення цілей. Вона розглядає життєздатність як єдину систему, що складається з взаємодіючих підсистем, які формуються через самоорганізацію життєдіяльності. Стійкість охоплює процес формування особистості, життєвих перспектив, стратегій подолання стресу та екзистенціальної тривоги, представляючи собою комплексний психологічний феномен [43, с.267].

Життєстійкість охоплює комплекс особистісних переконань, які формують у людини уявлення про себе, навколишній світ і взаємозв’язки з ним. Емпіричні дослідження показали, що життєстійкість складається з трьох ключових компонентів: залученість, контроль і прийняття виклику, які взаємодіють для зниження внутрішньої напруги у складних ситуаціях, допомагаючи ефективно керувати стресом та сприймати його як менш загрозливий. Кожен із цих компонентів має власну структуру та ієрархію і розвивається автономно.

Залученість (включеність) характеризується вірою в те, що активна участь у подіях дозволяє знайти щось цінне й цікаве. Людина з розвиненою залученістю відчуває себе потрібною, отримує задоволення від діяльності та демонструє високий рівень суб’єктивного благополуччя. Її відсутність може викликати почуття самотності, відчуженості та відокремленості від життя.

Контроль відображає переконання, що людина здатна впливати на результати подій, навіть якщо цей вплив не абсолютний. Особи з високим рівнем контролю вірять у власні ресурси, активно намагаються впливати на події, а не залишаються пасивними, і відчувають, що самостійно обирають свій життєвий шлях.

Прийняття виклику (ризику) — це переконання, що всі життєві події, позитивні чи негативні, сприяють розвитку особистості через набуття досвіду та знань. Люди з високим рівнем цього компонента зазвичай сміливіші, більш свобідні у виборі та сприймають проблеми як виклик, можливість перевірити себе. Низькі показники свідчать про ригідність мислення та труднощі у використанні власного досвіду.

Отже, структура життєстійкості формує стійкі позитивні риси, що сприяють успішній психологічній адаптації до змін зовнішнього середовища та досягненню особистісних цілей. Як зазначає С. Мадді, для підтримки здоров’я, ефективності та активності в стресогенних умовах важлива повнота розвитку всіх трьох компонентів. Розвиток залученості, контролю та прийняття виклику сприяє позитивному ставленню до себе та життєвих подій [49].

Іноді життєздатність ототожнюють із психічним здоров’ям або розглядають як його передумову. Так, психічне здоров’я людини інтерпретується як прояв її життєздатності, життєвої сили, забезпеченої повноцінним розвитком і функціонуванням психічного апарату. При цьому життєздатність, як здатність виживати, пристосовуватися та розвиватися в умовах, що змінюються, не завжди залежить від сприятливих обставин і водночас виступає основою для формування психологічного здоров’я.

Схожим за змістом є поняття життєвого самоздійснення, яке розглядається як форма самоорганізації під час особистісного становлення. Воно визначає інтенціональність розвитку, здатність до взаємодії зі світом та реалізації власних життєвих виборів.

Науковець Варіна Г.Б. відзначає, що ключовими характеристиками життєстійкості є особистісні якості, такі як сила волі, наполегливість і позитивне ставлення до життя. Життєстійкість значною мірою визначається індивідуальними властивостями особистості, серед яких швидкість реакції на події, спонтанність, рівень стресової чутливості, схильність до тривожності та інші. Вона підкреслює, що ці характеристики формуються особливостями нервової системи та впливають на соціальну активність людини. Завдяки цим властивостям життєстійка особистість здатна створювати значущі для себе смисли, усвідомлювати їх цінність та реалізовувати в певному соціальному контексті. Особи з високим рівнем життєвого тонусу не лише ефективніше адаптуються до стресових ситуацій, але й продуктивно використовують свої природні здібності для розвитку та досягнення цілей, підтримуючи гармонійний баланс між внутрішніми переконаннями і зовнішніми обставинами [10, с.28].

Автор Співак Л. зазначає, що життєстійкість особистості можна розглядати як поєднання життєвої витривалості, наполегливості та позитивного ставлення до життя, що формуються на основі індивідуальних особливостей характеру. Характер особистості розвивається і трансформується протягом усього життя індивіда. Розвиток таких рис, як рішучість, відповідальність та емоційна стабільність, сприяє зміцненню життєстійкості та загартовуванню характеру. Життєстійкість проявляється у здатності людини створювати власні смисли життя, активно реалізовувати свої цілі, планувати майбутнє та ефективно адаптуватися до раптових змін. Формування життєстійкості сприяє розвитку особистості загалом і дозволяє людині ефективно протистояти зовнішнім викликам долі [36, с.62].

До основних ознак життєздатності особистості відносять: незалежність від зовнішніх авторитетів, неупередженість та критичність мислення, здатність до самостійного прийняття рішень; схильність до конструктивної соціальної активності та участі у спільній діяльності; здатність до самонавчання, самовиховання та цілеспрямованого набуття нового досвіду; відповідальне ставлення до власної поведінки та поведінки оточуючих; орієнтацію на майбутнє; гармонійний психологічний розвиток та мотивацію досягнення.

Аналізуючи різні підходи вчених до поняття «життєздатність» у контексті життєстійкості, можна виділити кілька ключових аспектів. У деяких джерелах життєздатність визначається як здатність до існування, розвитку та виживання, в інших — як здатність до самостійного існування. Вона також може проявлятися у здатності тривалий час зберігати важливі властивості та водночас ефективно управляти менш значущими, але актуальними тут і зараз характеристиками, раціонально планувати дії та успішно реалізовувати їх у конкретних умовах.

У широкому розумінні життєздатність — це поєднання стійкості та адаптивності системи, її самоідентичності та відповідності, корисності і придатності, оптимальних і неоптимальних аспектів функціонування, що забезпечує ефективну взаємодію особистості з навколишнім середовищем.

Життєстійкість розглядається як ключовий функціональний компонент життєздатності, що забезпечує стабільність системи особистості та виступає системоутворюючим фактором, який визначає параметри основних складових життєздатності. Вона є важливою особистісною змінною, яка посередньо впливає на взаємодію стресогенних чинників із соматичним та психічним здоров’ям, а також визначає ефективність і успішність діяльності особистості.

Більшість авторів виділяють такі ключові складові життєздатності особистості:

Когнітивна складова – усвідомлення власних можливостей і обмежень, здатність прогнозувати наслідки своїх дій, гнучкість мислення.

Емоційна складова – емоційна стійкість, здатність до самоконтролю, регуляція негативних переживань.

Мотиваційно-смислова складова – наявність життєвих цілей, смислів, оптимістичної перспективи майбутнього.

Вольова складова – здатність долати труднощі, наполегливість у досягненні цілей, відповідальність за власні дії.

Соціальна складова – залученість у соціальні зв’язки, наявність підтримки з боку значущих інших, довіра до соціуму.

Таким чином, життєздатність постає як системна інтегральна властивість, що забезпечує гармонійне поєднання внутрішніх ресурсів особистості з можливостями зовнішнього середовища. В умовах війни її рівень стає критично важливим, адже саме вона визначає, чи здатна людина не лише вижити, але й зберегти психічне здоров’я, ефективно діяти та підтримувати інших.

Висновки:

Життєздатність особистості в умовах війни є результатом взаємодії внутрішніх і зовнішніх чинників – смисложиттєвих орієнтацій, емоційної стійкості, соціальної підтримки, духовності та активної життєвої позиції.

Підвищення рівня життєздатності можливе завдяки розвитку навичок саморегуляції, підтримці значущих зв’язків, участі у програмах психологічної допомоги та реабілітації.

Таким чином, формування життєздатності є стратегічним завданням сучасної психологічної практики, спрямованої на збереження людського потенціалу в умовах воєнних викликів.

Література:

1. Кокун, О. М. Професійна життєстійкість особистості: аналіз феномена. Актуальні проблеми психології: Психофізіологія. Психологія праці. Експериментальна психологія. 2020. 20(5). С.68–81.
2. Комар Т., Варгата О. Психологічні чинники стресостійкості фахівців соціономічного профілю. Psychology travelogs. 2023. № 1. С. 46–56.
3. Ломакін Г. Система соціально-психологічного супроводу людей, що зазнали наслідків травм війни. Psychosomatic Medicine and General Practice. 2024. № 9(2). С. 7–12.
4. Нівінська В. С. Вивчення впливу допомоги та підтримка на збереження життєдіяльності осію юнацького віку під час війни. The 2 nd International scientific and practical conference “Modern research in science and education” (October 12-14, 2023). BoScience Publisher, Chicago, USA. 2023. 498 p.
5. Пасічніченко А. В. Стресостійкість як професійно значуща риса особистості педагога. Актуальні питання сучасної педагогіки: творчість, майстерність, професіоналізм. Кременчук, 2021. С. 55–59.
6. Співак Л. Аналіз феномену життєстійкість в парадигмі сучасної науки. Науковий часопис УДУ імені Михайла Драгоманова. Серія 12. Психологічні науки. 2024. С. 62–71.
7. Чиханцова О.А. Особливості прояву компонентів життєстійкості особистості. Актуальні проблеми психології : збірник наукових праць. 2018. С. 267–273.

Ключові слова: психологічний захист, адаптація, копінг-стратегії, прокрастинація, стрес.

В статье рассматривается феномен прокрастинации с двух позиций. Первая позиция рассматривает прокрастинации как одну из форм психологических защит – избегание, что может привести к негативным последствиям: снижение адаптации и формированию неконструктивной поведения. Другой взгляд рассматривает данный феномен, как одну из форм копинг-стратегий, позволяет в ряде случаев эффективно адаптироваться и самореализовываться. В статье представлено описание исследования взаимосвязи феномена прокрастинации с составляющими стресса и копинг-стратегиями в студентов.

Ключевые        слова: психологическая        защита,        адаптация, копинг-стратегии, прокрастинация, стресс.

This article examines the phenomenon of procrastination from two viewpoints as a form of adaptive process, depending on its orientation in the structure of human behavior. The first position considers procrastination as a form of psychological defenses – avoidance, which can lead to negative consequences, reduced adaptation and the formation of disruptive behavior. Another view is to discuss this phenomenon as a form of coping strategies allowing in some cases adapt and self–realize effectively. The article describes a research of procrastination phenomenon relationship to the components of stress and coping strategies in the student population.

Keywords: psychological defence, adaptation, coping strategies, procrastination, stress.

Постановка наукової проблеми та її значення. На сучасному етапі розвитку людства, в психології з’явився інтерес до таких аспектів діяльності як лінь, бездіяльність, прокрастинація. Якщо лінь та бездіяльність відомі людині з давніх часів, то поняття “прокрастинація” може бути новим та невідомим для сучасної людини, але як явище воно існує дуже давно. Дослідження прокрастинації розпочалися за кордоном [7], і лише останнім часом вітчизняні вчені почали активно приділяти увагу цій проблемі [1].

Варто зазначити, що однією з причин зниження академічної неуспішності є прокрастинація, тому найбільш актуальним і перспективним напрямком на даний момент є експериментальне вивчення причин і наслідків прокрастинації. У психології, явище відкладання конкретних справ отримало назву прокрастинація (Procrastination (затримка, відкладання від лат. Procrastinatus: pro (замість, попереду) і crastinus (завтрашній)). Виходячи з вищесказаного, дана проблема є актуальною у студентському житті як в Україні, так і закордоном.

Аналіз останніх досліджень. На сьогоднішній день існує значна частина робіт, присвячених проблемі стресу (Мілнер Ж., Дукора П., Аршавский І.А., Сельє Г., Роттенберг В.С., Аршавський В.В., Розенфельд Р., та ін), а також проблемі психологічних механізмів стресових реакцій і їх поведінкових проявів ( Лазарус Р., Кокс Т.,  Купер C., та ін).

Центральним, для теорії стресу Р. Лазаруса, є поняття копінгу, який він визначає як «когнітивні і поведінкові зусилля з управління специфічними зовнішніми або внутрішніми вимогами (і конфліктами між ними), які оцінюються як напружують або перевищують ресурси особистості». Безпосередньо вивченням копінг при вирішенні різноманітних науково–рактичних завдань займалися такі дослідники , як Ялтонский В.М., Крюкова Т.Л.; Бодров В.А. та ін.

Теоретичний аналіз показує, що вперше історичний аналіз феномена прокрастинації був зроблений в 1992 році , в роботі Ноаха Мілграма ( Noach Milgram ) « Прокрастинація : хвороба сучасності» ( Procrastination : A Malady of Modern Time ), а широкі наукові дискусії про даний феномен почалися двадцятьма роками раніше. Однак згадки про прокрастинації та опису цього явища можна зустріти набагато раніше, в тому числі в роботах часів розквіту індустріальної революції в середині XVIII століття, і в Оксфордському словнику 1548 . В науковий обіг термін « прокрастинація » ввів в 1977 році П. Рінгенбах в книзі « прокрастинація в житті людини ». У цьому ж році була опублікована книга А. Елліса і В. Кнауса «Подолання прокрастинації», в основу якої лягли клінічні спостереження. Потім з’явилася науково–опулярна книга Дж. Бурка і Л. Юена «Прокрастинація: що це таке і як з нею боротися». І знову в основу цієї книги лягла велика консультативна практика її авторів. Нарешті, в середині 1980–х років почав здійснюватися науковий аналіз феномену прокрастинації. Були розроблені опитувальники для вивчення прокрастинації. Наприкінці XX – початку XXI століття ця проблема привернула увагу і вітчизняних психологів (Шухова Н. , Михайлова Е. Л., Варварічева Я. І).

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів досліджень. Причини виникнення, види прокрастинації, її наслідки широко відображені в зарубіжній літературі. Проводячи узагальнений теоретичний аналіз з цієї проблематики, виділяється кілька підходів вивчення даного феномена. Ферарі і Пічел виділили три види поведінки у прокрастинаторів [6]:

1. Збуджені прокрастинатори;

2. Уникаючі прокрастинатори;

3. Захисна тактика визначення мети.

Виділяються п’ять типів прокрастинації:

1. Прокрастинація як життєва тактика – відсутність навичок при виконанні щоденних, рутинних обов’язків, що спостерігаються протягом усього життя і пов’язані з невмінням керувати часом;

2. Прокрастинація у прийнятті рішень – неможливість приймати рішення в певний період;

3. Невротична прокрастинація – неможливість приймати вчасно життєво важливі рішення;

4. Компульсивная прокрастинація – хронічне зволікання в поведінці.

5. Академічна прокрастинація – труднощі у виконанні завдань в потрібний термін під час навчання.

При дослідженні причинно-наслідкових зв’язків даного феномена у людей, велика кількість авторів дійшли висновку, що ключовими факторами можна вважати особливості особистості людини і характеристику самих завдань [6, 8].

Аналізуючи причини прокрастинації в руслі якості самих завдань, більшість авторів виділяють такі причини як:

• навязання завдань ззовні;
• відстрочені наслідки;
• Тривалий термін, даний на виконання;
• Великі тимчасові вкладення до завдання;
• Нудні, рутинні, неприємні завдання;
• Висока зайнятість іншими справами;
• відстрочених в отриманні задоволення або нагород;
• Будь-які письмові завдання.

В даній статті описується дослідження взаємозв’язку і вплив прокрастинації на рівень стресу у студентів, де дані явища пов’язані між собою тим , що у людей з високим рівнем стресу підвищується недовіра до оточуючих, знижується можливість кооперації і виникає висока тривога. У зв’язку з цим багато завдання або рішення стають невиконані, пов’язані з великим стресом і їх виконання суб’єктивно не знаходить належної оцінки і можливо заохочення. Таким чином, передбачається, що у людей з високим рівнем стресу, всі психологічні фактори прокрастинації, діють особливо інтенсивно.

Зважаючи на проблему феномена прокрастинації, необхідно визначитися, до якого механізму подолання стресу відноситься дане явище, до активних (копінг) або пасивним (захисні механізми) формам адаптаційних процесів і реагування індивіда на стресових ситуаціях.

У роботах присвяченим механізмам зі стресовим ситуаціями Анциферова Л.І відзначає , що підвищення значення труднощі, небезпеки,

шкідливості ситуації не знижує ролі суб’єкта, він залишається вільний у прояві ініціативи , виборі індивідуальних стратегій подолання . Автор робить акцент на тому, що набір життєвих ситуацій і репертуар способів їх дозволу

змінюються у особистості протягом життя [1]. Аналізуючи тематичну літературу, можна відзначити, що поняття копінг, подолання розглядають як синоніми. З точки зору інших дослідників, поняття подолання виступає як більш широке по відношенню до інших дефініцій і тоді допінг-стратегія виступає одним з видів подолання стресу, при цьому іншим видом подолання, наприклад, може бути психологічний захист [6, 9].

Існує варіант в зарубіжних дослідженнях, де допінг-стратегії визначають як усвідомлені варіанти несвідомих захистів. Копінг-стратегія трактується як усвідомлений прийом психічної регуляції, як активна стратегія поведінки спрямована на зміну ситуації і задоволення значущих потреб. Основна відмінність психологічних захистів від допінг-стратегій полягає в наступному, допінг-стратегія може вибиратися, змінюватися, регулюватися індивідом. Необхідно дотримуватися як мінімум три основні умови: по-перше , усвідомлювати виниклі труднощі, по-друге знати способи ефективного контролю саме з ситуацією даного типу, по-третє вміти своєчасно застосувати їх на практиці. Такі автори як А.М. Богомолов , Л.І Вассерман, Р.М. Грановська, Л.Р. Гребенников, Е.А. Костандов характеризують психологічні захисту як неусвідомлювані, пасивні механізми, орієнтовані на пом’якшення психологічного дискомфорту, які в разі їх закріплення можуть набувати дезадаптивний характер. В даний час, як правило, дослідники розглядають психологічний захист в якості вроджених процесів інтропсихічної адаптації особистості за рахунок самопротекції автоматичного пристосування, підсвідомої переробки надходить інформації [2, 4,].

При аналізі вітчизняної літератури виявлено наступне, автор Чумакова О.В. виділила кілька відмінних критеріїв: це можливість навчання контролю – застосуванню усвідомлених стратегій за рахунок оволодіння певною послідовністю дій, яка може бути описана і сприйнята людиною [5]. Воєводін І.В. в дослідженні про допінг-поведінці при адитивних станах взяв теорію, запропоновану Хаан Н. про критерії розмежування понять копінг стратегій і психологічних захистів, де Хаан Н. сформулювала копінг як «зусилля в пошуку збереження реальності» і запропонувала більш чіткий підхід до визначення того , що лежить в основі усвідомленої і неусвідомленої регуляції стресу. Н. Хаан виділила в якості критеріїв 10 основних базових особистісних процесів: розпізнавання, класифікація, смислоосвіта, відстрочка відповіді, сприйнятливість, повернення до минулого, відбір інформації, відволікання, трансформація, приборкання [5].

Автор І.Г. Малкіна-Пих у своїх роботах досліджує критерій поділу допінг-стратегій – їх успішність чи неуспішність [9]:

• Успішний копінг – використовуються конструктивні стратегії, що призводять в остаточному підсумку до подолання важкої ситуації, що викликала стрес;
• Неуспішний копінг – використовуються неконструктивні стратегії, перешкоджають подоланню важкої ситуації.

Можна проаналізувати, що кожна використовувана людиною стратегія копінгу може бути оцінена по всім перерахованим вище критеріям хоча б тому, що людина, що опинилася у важкій ситуації, може використовувати як одну, так і кілька стратегій контролю. У зв’язку з чим, на наш погляд, можна

розглядати явище прокрастинації, з двох позицій: як форму адаптаційного процесу в залежності від її спрямованості в структурі поведінки людини, якщо це призводить до негативних наслідків, зниження адаптації та формуванню неконструктивної поведінки – як одну з форм психологічних захистів – уникнення. Якщо ж прокрастинація дозволяє людині сконцентруватися в певний відрізок часу і виконати необхідну завдання – то її можна розглядати, як одну з форм допінг-стратегій дозволяє ефективно адаптуватися і самореалізовуватися.

Виходячи з теоретичного огляду по цій проблемі, можна зробити наступні висновки:

1. У психологічному вивченні стресу виділяються два пріоритетні напрями досліджень – критичних життєвих подій і повсякденних стресогенних перевантажень. Показано негативний вплив на фізичне і психічне здоров’я як макро-, так і мікростресорів.
2. Початок навчання у ВУЗі є високо стресогенним життєвим періодом: у ньому представлено критичне життєва подія (зміна стадії життєвого циклу), в ряді ВНЗ мають місце інтенсивні повсякденні навчальні перевантаження.
3. Копинг-стратегії формуються в ході соціалізації, психологічні захисту більш ранні по своїй появі і розвитку в структурі подолання стресу й тому коли допінг-стратегії не справляються з виникаючою критичною ситуацією, то на їх місце приходять психологічні захисту.

Список використаної літератури:

1. Анциферова       Л.И.  Личность   в        трудных    жизненных условиях: переосмысливание,  преобразование  ситуаций  и  психологическая  защита // Психологический журнал. – №1, 1994.
2. Банников Г.С. Роль личностных особенностей в формировании структуры депрессии и реакций дезадаптации // Автореф. дисс. … канд. мед. наук. – М., 1999.
3. Бодров В.А. Психологический стресс: развитие и преодоление. – М.: PerSe, 2006. –  523с.
4. Воеводин   И.В.  Копинг–поведение       при   аддиктивных состояниях: относительность критериев адаптивности // Обозрение психиатрии и мед. психологии им.В.М. Бехтерева. – 2004. – № 4
5. Даниленко А.А. Механизмы психологической защиты и копинг–стратегии как процессы интрапсихическoй адаптации // Сиб. психол. журн. – Томск, 2005.– № 21. – С. 154–156.
6. Исаева Е.Р. Совладающее со стрессом и защитное поведение личности при расстройствах психической адаптации различного генеза. Автореф. Диссерт. на соиск. уч.ст д.п.н. по специальности медицинская психология, медицинские науки (19.00.04), СПБ ГУ, 2010
7. Малкина–Пых    И.Г.  Стратегии  поведения  при   стрессе / http://magazine.mospsy.ru/nomer12/s11.shtml
8. Ташлыков В. А. Личностные механизмы совладания (копинг–поведение) защиты у больных неврозами в процессе психотерапии // Медико–психологические аспекты охраны психического здоровья. – Томск, 1990.
9. Чехлатый Е.И. Исследование копинг–механизмов у студентов вузов в связи с задачами первичной психогигиены и психопрофилактики // Обозрение   психиатрии   и   медицинской   психологии   им.   В.М.Бехтерева.   – 2006.– № 2. – С. 23–25.