конституція – Науковий блоґ

«Релігійна політика Наполеона у Франції»

volodymyr kolesnyk — Thu, 20 Jun 2013 07:25:19 +0000

Актуальність статі зумовлена тим, що в останні десятиліття релігія дедалі більше посідає помітне місце в політичному, культурному й соціально-економічному житті українського народу. Релігія і церква стали чинниками громадського політичного й державного життя, і хоч би як модерні держави старалися розмежувати та розірвати сфери життя держави й церкви, і тим самим секуляризувати життя населення, — в повній мірі таке завдання виконати ледве чи можливо. Принаймні, до цього часу спроби в цьому напрямі не привели до поставленої цілі, — навіть у тій державі, що прибрала цілком антицерковний і навіть антирелігійний характер. Як показав досвід цілої історії людства, релігія становить надто глибоку та невикоринниму властивість людського духу, і релігійні уособлення, які відігравали раніше, так і відіграють та відіграватимуть значну роль в житті суспільства.
Тому вивчення історичного досвіду відносин релігії та політики, зокрема за правління Наполеона Бонопарта, сприятиме виробленню більш ефективної моделі державно-церковних відносин в Україні.
Також не потрібно забувати, що Україна є багатоконфесійною територією. Відносини між різними релігійними течіями не завжди є дружніми, а часто є напруженими та навіть ворожими. Конфронтація та міжрелігійне напруження вносить розлад у суспільне життя та нерідко призводить до конфліктних ситуацій. Аналіз міжконфесійних відносин у Франції періоду правління Наполеона допоможе уникнути загострення міжконфесійного протистояння, та знайти спільні компромісні рішення складних міжконфесійних конфліктів сьогодення. Також дана робота могла б допомогти виробити найбільш оптимальну модель стосунків державної влади із церквами та різноманітними конфесіями.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Джерельною базою дослідження стали перекладені роботи французьких науковців та істориків та вчених Росії . По-перше, це є нормативно-правові акти, які визначали становище католицької церкви на територіях, підвладних бонапартистському уряду . По-друге, безумовно, надзвичайно важливими є листи Наполеона до різноманітних політичних чи військових діячів, в першу чергу до тих, які приймали участь у війнах1796-1815 рр. Крім того, окремо варто виділити пропагандистські матеріали, такі як бюлетені армії. Нарешті, до наступної групи джерел належать мемуари осіб, які в різний час мали нагоду особисто спілкуватися з імператором та почути від нього певні думки та оцінки політичних рішень (наприклад, мемуари А. де Коленкура, П.-Л. Редерера, Констана).

Мета статті полягає у аналізі особливостей релігійної політики доби революції та правління Наполеона.
Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:1. Простежити релігійну політику періоду революції. 2. З’ясувати роль та місце релігії в політиці Наполеона.
Напередодні революції 1789 р. Франція нараховувала 24,7 млн мешканців, 99 % яких належало до третього стану — міщан і селян. Селяни складали переважну більшість, але лише 11 % з них були особисто вільними. На території Франції було 139 єпархій Католицької Церкви та близько 40 тисяч парафій. Франція була майже повністю католицькою — кількість протестантів та юдеїв не перевищувала 3 % населення[3, с. 190].
Кількість чорного духовенства складала близько 70 тисяч, білого — 60 тисяч осіб. Католицька Церква користувалась чотирма привілеями: почесним — першості серед інших, культовим — лише католицький культ міг відправлятись публічно, судовим — незалежність від світського судочинства і податковим — формальне звільнення від податків. На користь держави сплачувались т.зв. звичайна десятина та безкоштовна пожертва. Католицькій Церкві належало 10 % орної землі, вона мала повну свободу діяльності, провадила шкільництво та займалась вихованням молоді.
Добре матеріальне забезпечення Церкви серйозно контрастувало з ревністю духовенства, особливо вищого, — єпископів, абатів, каноніків.
Напередодні революції Франція опинилась в ситуації економічної кризи, різкого подорожчання зерна та вина, і як наслідок — до голоду і зубожіння.
Для ліквідації голоду і дефіциту бюджету єпископ Талейран запропонував націоналізувати церковні землі. 2 листопада 568 голосами „за” і 346 „проти” Конституанта підтримала націоналізацію. Взамін Церкві було обіцяно надати кошти на утримання кліру і потреби культу[2, с. 172].
Офіційно вважається, що антицерковна політика французьких революціонерів почалась 1793 р., але логічною прелюдією до неї можна вважати впровадження 14 липня 1790 р. „Цивільної конституції духовенства”, яка перетворювала Церкву і клір на слухняне знаряддя революційної держави.
„Цивільна конституція” розривала єдність з Римом та утворювала схизматичну французьку Церкву, неприйнятну для католиків ані з канонічної, ані з догматичної точки зору. У священиків вимагали присяги на вірність державі. Це стало причиною схизми у французькій Церкві до 1801 р[7, с. 152].
30 жовтня 30 французьких єпископів підписали „Декларацію засад щодо Цивільної конституції духовенства”, яка засуджувала „Конституцію”. Із майже піврічним запізненням Пій VI видав у відповідь 10 березня 1791 р. бреве „Quod aliquantulum”, де були засуджені майже всі рішення, прийняті Конституантою щодо Церкви, — заборона складання чернечих обітниць, розірвання зв’язку з Римом, націоналізація церковного майна і скасування десятин.
27 листопада Конституанта видала декрет про обов’язкову присягу на „Цивільній конституції” всіх єпископів та священиків, які працюють у Франції. За місяць декрет підписав король. Хоча багато духовних осіб були активними учасниками Конституанти і підтримали перетворення Франції на конституційну монархію, але не всі із них погодились присягнути. За межами парламенту ситуація була ще гірша — із 160 єпископів присягнуло лише 7, духовенства — близько 1/3. Серед священиків найбільше присягнуло у Парижі, Шампані і Пікардії, найменше — на півночі, в Ельзасі і Лотарингії.
Навесні 1791 р. єпископи, які склали присягу на «Цивільній конституції», висвятили 53 нових єпископа, обраних зборами департаментів. Більшість із нововисвячених походили з третього стану та були настоятелями парафій. Ті ж настоятелі парафій, які не присягнули, були усунуті. Таким чином було зачинено 4 тисячі парафій. Найбільшою проблемою нової Церкви стала відсутність нових покликань[1, с. 210].
13 квітня 1791 р. Пій VI у бреве „Caritas” оголосив екскомунікацію (відлучення від церковного спілкування) всіх „конституційних” священиків (тобто тих, що присягнулись на конституції), які протягом 40 днів не відкличуть свою присягу, а таїнства, здійснювані новосвяченими єпископами — недійсними[10, с. 90].
Декретом від 7 травня було обмежено свободу культу для „старої Церкви” — хоча і дозволено відправляти служби, але заборонено здійснювати таїнства і вести записи у книгах громадянського стану.
22 травня 1792 р. парламент прийняв рішення про депортацію із країни всіх духовних ієрархів, які чинили опір. Декретами від 1 квітня і 10 серпня були розпущені решта чернечих згромаджень, заборонено носити духовне вбрання та проводити релігійні процесії в Парижі. Король ветував серпневий закон, але вето втратило чинність по поваленні монархії 10 серпня. 26 серпня вийшов закон, який оголосив „неконституційне” духовенство одним із найнебезпечніших ворогів Франції та наказав протягом 15 днів його депортувати — для цього вистачало 20 підписів громадян. До квітня 1793 р. було депортовано 3 600 священиків[5, с. 206].
У Парижі під час „вересневої масакри” було вбито 223 духовні особи. Із них 191 особа була беатифікована 1926 року. Вбивства відбувались і у провінціях, правда, там кількість жертв була на порядок меншою. Загальна ж кількість жертв по всій Франції становила близько 12 тисяч осіб. Відтоді серед вірних Апостольській Столиці католиків з’являються тлумачення революції як сатанинської справи, а боротьби з нею — як обов’язку християнина. Відтоді утворилась прірва між католиками та революціонерами. Внаслідок кривавих переслідувань близько 30 тисяч духовних осіб залишили Францію[8, с. 102].
21 вересня третій революційний парламент — Національний Конвент — проголосив республіку, а 21 січня 1793 р. короля було засуджено на смерть. Під час голосування за вирок смертної кари Людовіку XVI 4 єпископи і 20 священиків проголосували „за”[8, с. 108].
Нова конституція 1793 р. вже не згадувала про „конституційну” Церкву, а декрет від 18 березня 1793 р. скасував статус державних урядовців для „конституційного” духовенства. Загострення антицерковної політики парламенту та початок дехристиянізації в провінції припав на початок 1793 р. Ініціаторами дехристиянізації у провінції були комісари (представники) Конвенту, які мали впроваджувати революційну політику. У підпорядкованих ним місцевостях комісари заборонили відправляти Служби, організовували антирелігійні виступи та атаки на духовенство — як „конституційне”, так і „неконституційне”. Масово знищувались мощі та начиння церков. Деякі будівлі монастирів і церков були виставлені на продаж чи знищені.
18 березня було наказано страчувати священиків, які уникнули вигнання. Для розірвання з християнським минулим якобінська республіка сама прагнула зайняти місце Церкви і релігії з власним культом, догматами і обрядами. 5 жовтня було скасовано християнський календар і введено новий, християнські свята замінено святами республіки. Священикам було дозволено брати цивільні шлюби. Цим шляхом пішли від 7 до 12 тисяч священиків[4, с. 122].
Конвент чинив тиск на ієрархів та священиків, аби ті публічно зрікалися сану. Близько 20 тисяч осіб так і зробили, у тому числі архієпископ Парижу Ґобель, але 40 % із них у наступних роках просили про повторне прийняття сану[6, с. 132].
Світські католики захищали від знищення будівлі церков і монастирів, церковне начиння, переховували священиків. Від 21 жовтня тим, хто переховував „неконституційних” священиків, загрожувала кара смерті, як і тим, хто брав участь у службах, які вони відправляли. За подібними звинуваченнями було страчено близько півтисячі осіб. Спротив дехристиянізації був однією з причин повстання в Вандеї. Пізніше 99 учасників Вандейського повстання були визнані Католицькою Церквою благословенними.
Листопадовими декретами 1793 р. християнство було скасовано, його замінила релігія розуму і природи. У Парижі у кафедральному соборі Нотр Дам проводились урочистості з „богинею розуму”, у провінції почали руйнувати церкви як „пам’ятки темноти”, а разом з ними хрести, образи, скульптури.
Робесп’єр, який прийшов до влади у квітні 1794 р., вважав, що держава не може існувати без релігії. Він проголосив визнання французьким народом існування Найвищої Істоти і безсмертної душі. Поширення нового культу стало причиною закриття багатьох церков у провінції, і далі виконувались смертні вироки духовенству. Після повалення поміркованими термідоріанцями влади Робесп’єра 28 липня 1794 р. церкви були відчинені, „неконституційні” священики почали правити служби. Нова конституція проголошувала релігійну толерантність, відокремлення Церкви від держави та свободу совісті. 17 червня 1795 р. оголошено, що „Цивільна конституція” більше не є обов’язковою для духовенства. Проте тривали депортації і розстріли священиків, поширювалась мода на „створення” нових релігій і обрядів.
З приходом до влади Наполеона ситуація докорінно змінюється. “Народу потрібна релігія, і потрібно, щоб ця релігія була в руках уряду”[8, с. 170], – сказав перший консул у приватній розмові. Він підписує угоду з Ватиканом, названу конкордатом. Революціонери переслідували церкву, Наполеон з нею помирився. Він згоден нести деякі витрати, зате йому будуть належати серця французів. Наполеон не претендує на лаври творця нової релігії. Перший консул просто відновив католицизм в правах, оголосивши його релігією більшості нації. Натомість він домігся того, щоб папа визнав розпродаж церковного майна незворотним. Воно дійсно “незворотне”, як і вся власність в роки революції. Щоб залучити церкву на свій бік, держава жертвує небагато чим. Адже не вся власність церкви перейшла в інші руки, а тому Наполеон готовий ділитися: “.. все єпархіальні церкви, собори, церкви парафіяльні й інші, не відчужені і необхідні для богослужіння, будуть віддані в розпорядження єпископів”. “Невідчужені священицькі будинки та належні до них сади, а також доходи, якими вони користувалися і не передані нікому іншому, повертаються за призначенням”.Якщо доходи з церковного маєтка не будуть покривати витрат на богослужіння, то допоможуть парафіяни або місцевий департамент. Крім того, “буде стягуватися десять відсотків з доходів земельного майна, що належать сільським громадам”[7, с. 205]. Ці кошти, зібрані з будинків, лісів і полів, складають допоміжний фонд, призначений на “придбання, споруду чи поправку церков … семінарій і священицьких будинків”. Французький уряд дозволяє приватним особам залишати спадщину церкви, робити подарунки церковним маєткам і семінаріям, засновувати фонди для семінарій і церков. Але фонди повинні складатися з державних цінних паперів, щоб тим самим підтримувати їх курс і кредит уряду. Духовенство не може через ці фонди стати власником нерухомості і власником землі. (Тоді священство стане незалежним, а цього не можна допустити!)Єпископи і священики – прості слуги режиму. У них є дім молитви і платня. Будівлю церкви віддано в розпорядження єпископа, а грошове утримання надходить з казни. Церковнослужителі будуть присягати Наполеону. Вони належать йому як піддані і як чиновники, тобто двічі. Яка вже тут християнська свобода духу!
Держава платить платню священикам, але до окладу може бути і надбавка: “Якщо обставини зажадають, загальні поради великих сільських громад матимуть право додавати зміст прелатам і кюре з доходів зі своїх земельних майна або із збору “[9, с. 233]. Архієпископи, священики та їхні заступники матимуть квартири або квартирні гроші. Семінаристи, майбутні священики, позбавлені від військової служби – правда, лише тимчасово. Ні конкордат, ні пішли за ним “Органічні статті”, які папа не стверджував, не говорять про позбавлення духовенства від служби. Потрібно бути посвяченим у сан, щоб отримати остаточне звільнення від рекрутчини, але саме уряд визначає число посвятять і по можливості скорочує його. Наприклад, в єпархії Гренобля було лише вісім просвят за сім років!Уряд дозволяє конгрегації, або асоціації “невігластво братів”, дочок милосердя, сестер святого Фоми, святого Карла та інші. Державна рада приймає і схвалює їх статути, ієрархію, внутрішній порядок. Більше того, Наполеон терпимо ставиться до того, що між 1804 і 1814 роками стихійно виникають 54 нових духовних спільноти, які не пред’явили на розгляд уряду своїх статутів. Імператор говорить, що “існують характери та уяви всякого роду; не слід обмежувати навіть помилок, якщо тільки вони не шкідливі; для деяких душ аскетичне загальне життя – єдиний притулок; якщо вони прагнуть тільки до цього, не слід їм заважати; можна робити вигляд, що їх не помічаєш “[7, с. 112].У що обходилася церква державі? Спочатку, тобто після укладення конкордату, п’ятдесят єпископів разом отримували 650 тисяч франків на рік, парафіяльні священики – трохи більше 4 мільйонів. Заступники священиків і вікаріїв повинні отримувати платню за рахунок доходів з церковних маєтків і товариств парафіян. До 1807 витрати на культ зросли до 12 мільйонів. У відомства є опікун – міністр культів Порталіс. Він добре розумів своє завдання: “Влада держави не міцна, коли в його володіннях є люди, що користуються великим впливом на уми і на совість, якщо ці люди не залежать від нього хоча б в якому-небудь відношенні”[3, с. 17].
Абсолютний контроль встановлений і над семінаріями. Наполеон вважав, що треба влаштувати громадські семінарії – а інакше з’являться приватні, що вже було в ряді департаментів: “Не треба віддавати в руки невігластва і фанатизму справу виховання молодих священиків”. Звільнення від військової повинності – велика милість, і її слід заслужити. “Треба більше хвалити імператора у ваших посланнях”, – говорив префект поліції Реаль новому єпископу. Хвалити свого монарха і лаяти його ворогів, особливо Бурбонів, а також англійців і росіян – правда, за останнім пунктом установки кілька разів змінювалися. І щодо церкви, і щодо друку – одним словом, всіх, хто публічно віщає, – Наполеон вимагав, щоб вони хвалили і зневажали в завгодно йому стилі і навіть з тими інтонаціями, які він вважає доречними в даний момент. А що саме треба говорити сьогодні, диктувалося потребами політики, джерелом якої був він сам. Уклали конкордат – тепер папа “друг”. Потім з’ясовується, що понтифіка слід лаяти – його “всесвітню владу” імператор не визнає. Французькі священики не повинні вважати, що вони належать папі. “Ніяка булла, грамота, рескрипт, декрет … римського двору, навіть містять у собі тільки подробиці, не можуть бути прийняті, опубліковані, надруковані, взагалі пущені в хід без затвердження уряду. Ніяка особа, яке називає себе нунцієм, легатом, вікарієм або апостоличним комісаром … не може без того ж твердження нести на французькій грунті якусь службу, що відноситься до справ галліканскої церкви … “[1, с. 85] Не можна і листуватися з закордоном – під страхом суворого покарання: “Священнослужитель всякого сповідання, який заведе листування з яким-небудь іноземним двором з приводу релігійних питань або справ, не повідомивши про це заздалегідь міністра сповідань і не отримавши його дозволу, буде покараний за один такий вчинок штрафом від 100 до 500 франків і тюремним ув’язненням від одного місяця до двох років “[4, с. 234]. З французьких священиків Наполеон більш всіх поважав пана Емері, главу славної конгрегації Святого Сульпіція. Правитель охоче з ним радився, проте не пощадив і його, дізнавшись про зміст перехопленого листа одного його учня. Це необережне послання вказувало на те, що дух конгрегації “не добрий”. Миттєво було видано наказ про звільнення директора. Наказувалося “на другий же день призначити нового, так само як і інше начальство, з якого ні один не може бути сульпіціанцем”. “Прийміть заходи, щоб ця конгрегація була розсіяна … Я не хочу, щоб в паризьких семінаріях були сульпіціанці … Повідомте мене, в яких семінаріях вони служать, щоб їх звідти видалити”[9, с. 187]. Семінаристи не повинні поширювати шкідливі доктрини і виявляти непослух. Наприклад, у Бельгії вони посміли підкорятися папі і його єпископам, ігноруючи цивільну владу. Покарання було суворим: неслухняних розігнали, а 236 осіб, серед яких було 40 дияконів і псаломщиків, були зараховані до артилерійській бригаді і відправлені до Везель, де болота і лихоманка. 50 людей скоро померло від епідемії і зарази. Абат д’Астрос був запідозрений у отриманні та зберіганні листи від папи. Так воно і було – абат отримав послання понтифіка, в якому той забороняв Жану Морі, призначеному Наполеоном Паризьким архієпископом, займати цей пост. “Я бажаю, щоб сповідували свободу галіканської церкви: втім, у мене є меч у руках, і бережіться!” [6, с. 34] – погрожував імператор. Д’Астрос був арестований. Постраждав і Порталіс-молодший, родич абата. Він був сповіщений д’Астросом про послання, але приховав від імператора і факт наявності листи, і те, що папери папи таємно поширювалися.
– З якої причини ви так вчинили? – Запитав Наполеон Порталіса на засіданні Державної ради. – За релігійними вашими правилами? Так навіщо ж ви тут засідаєте? Я не сутужу нічиєї совісті. Хіба я силою змусив вас бути моїм державним радником? Цю значну милість ви самі випросили. Ви тут молодше всіх, і, може бути, тільки один без особистих прав на таке звання; я бачив у вас тільки заслуги вашого батька. Обов’язки державного радника, у ставленні до мене, надзвичайно важливі; ви їх порушили, – ви вже не радник мій! Ідіть і більше тут не з’являйтеся. Я засмучений, бо пам’ятаю добрі справи і заслуги батька вашого. Порталіс пішов, а імператор додав: “Сподіваюся, що подібна сцена ніколи не повториться; вона мене дуже засмутила”[3, с. 202]. Наполеон вважав, що релігійні церемонії ніколи не повинні головувати над цивільними законами. Він говорив про це в бесідах у доктором О’Міра на острові Святої Олени: “… церемонію укладання шлюбу слід здійснювати як цивільний контракт; вступають у шлюб повинні з’явитися в магістрат у присутності свідків і, уклавши шлюбну угоду, повинні вважатися чоловіком і дружиною . Саме такої процедури я домігся у Франції. Якщо ж обидві сторони шлюбного союзу побажають, то вони можуть потім піти до церкви і повторити церемонію, але це не слід розглядати як обов’язкову процедуру “[2, с. 156].
“Я також постановив, – продовжував він, – що шлюби, укладені між французькими підданими в інших країнах, коли вони укладаються відповідно до законів тих країн, повинні залишатися в силі, якщо подружня пара повертається до Франції”[2, с. 156]. З підписанням конкордату церква отримала права, хоч і урізані. Але армія Наполеона залишалася спільнотою безбожників. Солдати не молилися перед битвами, і рідко хто з них бував похований за християнським обрядом.
Під час перебування в Москві, як оповідає абат, відправляв службу в церкві Святого Людовіка, лише чотири або п’ять офіцерів зі старих прізвищ Франції відвідали його храм. Всіх померлих, за малих винятком, зарили “в прилеглому саду”[8, с. 134].
Але все-таки на шляху до повного другого народження християнського життя існували перешкоди. Брак священиків і недолік смиренності у віруючих гальмують процес реставрації католицизму. Духовенство нездатне задовольнити парафіяльні потреби, за винятком, можливо, Бретані або Овернь. Мирське духовенство впало числом з 60 000 членів в 1789 р. до 36 000 і 600 присвячених в духовний сан нових священиків у 1802 р. і 1814 не вистачало на заміну померлим[1, с. 192]. Більш того, дехристиянізація пробудила в народі антиклерикальні настрої, стан розуму, яке може лише збільшити брак віри, і дух критики, народжений в період Просвітництва. Пробудження церковного життя і віри зробило невеликий вплив на політичні відносини між Парижем і Римом, які залишалися напруженими, оскільки обидві держави прагнули влади.

Список використаних джерел та літератури :

1. Барг М.А., Чернешек Є.Б. Великі соціальні революції XVII-XVIII ст
структурі переходу єпохи від феодалізму до капіталізму. М.: Наука, 1990.-265с.
2. Блос В. Напередодні та епоха відродження Наполеона Бонапарта / В. Блос. -СПб.: Вид-во Г.Ф. Львовича, 1995. 324 с.
3. Блос В. Французька революція: Історичний огляд подій та громадського стану у Франції з 1789 по 1804 рр.. / В. Блос. СПб.: Вид-во Г.Ф. Львовича, 1990. – 436 с.
4. Буржуазія и велика французька революція. О.І. Гусейнов Е.М. М.:
Вид-во МГУ 1997.-321с.
5.Вайдер. Б. Блискучий Бонапарт. Москва. Міжнародні відносини. 1992 р.-324с.
6. Віппер Г.Ю. Історія нового часу.М., 1999.-456с.
7. Всесвітня історія в 24 т. Т.16. Європа під впливом Франції. – М.
Література, 1997.-432с.
8. Гейссер Л. Історія французької революції / Л. Гейссер. СПб.: Тип. А. Пороховщикова, 1996. – 499, XXV с.
9. Голованів С.О. Всесвітня історія. Навчальний посібник. С.О.
Голованів. За ред. Ю.М. Алексєєва – К.: Каравела, 2005.-278с.
10. Дедерфельд Р. Занепад імперії. – М., 2002.-434с.

Конституційно-правовий аналіз проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції України”, запропонованого Президентом України

Роман Станіславович Мартинюк — Thu, 14 May 2009 15:02:07 +0000

31 березня 2009 р. Президент України Віктор Ющенко вніс на розгляд Верховної Ради України проект Закону “Про внесення змін до Конституції України” (( Проект Закону України “Про внесення змін до Конституції України” // www.president.gov.ua )) визначивши цей законопроект як невідкладний для позачергового розгляду Парламентом. Законодавча ініціатива Глави держави (після створення Указом Президента Національної конституційної ради) в конституційному процесі лише ще раз засвідчила факт критичної нелегітимності чинного Основного Закону серед широкого суспільного загалу та в середовищі політичної еліти. За інших обставин згадана ініціатива Президента України навряд чи мала б місце. Уже з урахуванням лише цього визначального факту можна вважати даремними спроби відшукати якісь особливі політичні мотиви в діях Глави держави, який апріорі не є вірогідним претендентом на перемогу у президентських виборах у жовтні 2009 року.Проект, згідно офіційних роз’яснень, покликаний здійснити “системне оновлення конституційного регулювання суспільних відносин” ((Пояснювальна записка до ПроектуЗакону України “Про внесення змін до Конституції України” // http://www.president.gov.ua )) . Елементами такого оновлення мають стати, зокрема, посилення конституційних гарантій прав і свобод людини та громадянина; удосконалення конституційного формату поділу влади та системи стримування і противаг; забезпечення принципу цілісності державної влади; конституційне закріплення нових форм безпосередньої демократії; перегляд існуючої територіальної організації влади в Україні; усунення присутніх в Основному Законі смислових неугодженостей. Наскільки реально вирішуються сформульовані в “Пояснювальній записці” до Проекту завдання? У Проекті, за змістом ст. ст. 5 та 9 змістовно розмежовуються принципи верховенства права та верховенства закону, чого не простежується в чинному Основному Законі України. Проект пропонує більш цілісний і детальніше розроблений опис конституційно-правового статусу особи; містить прогресивні положення про права дітей, осіб з обмеженими фізичними можливостями; більш чітко прописана система конституційних обмежень прав та свобод; посилені конституційні, зокрема, процесуальні гарантії прав та свобод. Вдалими є положення Проекту, які встановлюють імперативність використання референдарної процедури при внесенні змін до Конституції України чи прийнятті її нової редакції. Обов’язкове застосування референдуму теоретично може забезпечити справді народний характер Конституції України, у своїй ідеї слугує попередженню ситуації, коли справа конституційного реформування (прийняття нової Конституції) потрапить до рук обмеженого кола осіб. Проект розширює застосування форм безпосередньої демократії в Україні. Зокрема, цілком новими для національної конституційно-правової практики є положення про інститут скасувального референдуму, відомого конституційно-правовій практиці Італії та Швейцарії. Важливими є обмеження, спрямовані на деструктивне застосування цього інституту. Суто з теоретико-правових позицій скасувальний референдум як форма безпосередньої демократії не викликає критики, однак порушує питання про узгодження такої “негативної правотворчості” народу із правом Конституційного Суду України скасовувати неконституційні акти. Наприклад, у Швейцарії домінуюча конституційно-правова теорія обгрунтовує відсутність органу конституційної юрисдикції в цій країні саме з огляду на визнання народу останнім і єдиним суддею в питанні про конституційність нормативно-правових актів Парламенту. Викликає критику положення про те, що закон, прийнятий всеукраїнським референдумом, після офіційного оголошення його результатів невідкладно підписується та офіційно опубліковується Президентом України. Застосування референдарної процедури – це одна з форм реалізації установчої влади народу. З класичних конституційно-правових позиції неможливо обгрунтувати необхідність скріплення підписом глави держави – органом однієї з так званих встановлених влад (похідних від установчої влади) актів установчої влади народу як умови для надання їм юридичної сили. Негативною рисою Проекту є також відмова від інституту консультативного референдуму. Водночас конструктивними є положення Проекту про народну законодавчу (конституційну) ініціативу. Неоднозначної оцінки заслуговують положення розділу про Національні Збори України – двопалатний Парламент України. Розгляд питання про запровадження верхньої палати у структурі Парламенту України в будь-якому випадку не може бути простим, оскільки порушує цілу низку інших, супутніх питань. Взагалі, запровадження двопалатного представницького органу доцільне на тому етапі розвитку державності, коли в силу розвитку партійної системи є можливим утворення хоча б ідеологічно близької партійної більшості в нижній і верхній палатах парламенту; за інших умов запровадження другої палати парламенту провокує деструктивне протистояння палат у парламентських процедурах. З огляду на цю обставину перехід до бікамеральної структури українського Парламенту має відбуватися за наслідками розвитку партійної системи України, партійної структуризації самого представницького органу й формування стабільної парламентської більшості. Однак принаймні слід позитивно оцінити визначення Сенату як слабкої верхньої палати, тобто наділення її правом відносного вето. Положення абз. 5 ст. 107 Проекту про те, що вето Сенату може бути подолане Палатою депутатів простою більшістю голосів від її загального складу може забезпечити оптимальну форму міжпалатної взаємодії в законодавчому процесі. У суспільстві з низькою політичною і правовою культурою, значною кількістю маловпливових партій, представлених у парламенті й застосуванням пропорційної виборчої системи на виборах до нижньої палати представницького органу (а відтак, відсутності у верхній та нижній палаті стабільної центристської більшості, здатної забезпечити конструктивну міжпалатну взаємодію) двопалатна структура парламенту вже сама по собі гальмуватиме законодавчий процес. Але ще більше цей чинник спрацьовуватиме в парламенті із сильною верхньою палатою. Тому в Україні доцільно запроваджувати представницький орган із слабкою верхньою палатою й лише тоді, коли ефективність функціонування такого Парламенту буде забезпечена відповідним розвитком партійної системи та політичної і правової культури владної еліти. Конструктивним є запровадження ст. 98 Проекту інституту інтерпеляції (усталеної у практиці розвинених зарубіжних країн форми парламентського контролю за урядом) у її класично-європейському конституційному форматі. Позитивно слід також оцінити положення Проекту (ст. 99) про те, що розгляд Палатою депутатів питання про відповідальність Кабінету Міністрів України проводиться не раніше ніж через три дні після внесення такої пропозиції. Згадане положення безсумнівно сприятиме більш виваженому застосуванню інституту парламентської відповідальності уряду. Позитивно слід оцінити вилучення із Проекту положення (передбаченого ст. 87 чинної Конституції України) про заборону Парламенту достроково припиняти повноваження Уряду протягом року після схвалення його Програми діяльності. В умовах застосування парламентського способу формування уряду вищий орган виконавчої влади може існувати доти, доки існує парламентська більшість, яка його сформувала, а дії уряду відповідають політичним інтересам цієї більшості. Кажучи більш спрощено, парламентська відповідальність уряду вимагає, щоб уряд діяв доти, доки його склад і дії відповідають інтересам парламенстької більшості. Згаданий принцип дотриманий Проектом. Проект встановлює оптимальні обсяги недоторканності членів Парламенту: хоча депутати і сенатори не можуть бути затримані чи заарештовані без згоди відповідної палати, притягнення до кримінальної відповідальності депутатів і сенаторів здійснюється в загальному порядку. Позитивно слід оцінити поєднання, за змістом ст. 97 Проекту, солідарної та індивідуальної відповідальності Уряду перед Палатою депутатів із застереженням про те, що рішення про відставку окремих міністрів Кабінету Міністрів України ухвалюється Палатою за поданням Прем’єр-міністра України. Таке обмеження на застосування відповідальності окремих міністрів попереджуватиме зловживання Палатою депутатів правом припиняти повноваження окремих членів Уряду з політичних мотивів, забезпечуватиме необхідну стабільність Уряду. Конструктивним є закріплення за Сенатом як органом більш фаховим за своїм складом установчих повноважень, які загалом відбивають важливу установчу роль верхньої палати Парламенту. З огляду на теоретичні підходи, сприйняті в континентально-європейській державно-правовій доктрині до визначення функціональної природи інституту президента у змішаній формі правління, слід визнати вдалим закріплення за Президентом України таких ключових у його статусі повноважень, як здійснення керівництва у сферах зовнішньополітичної діяльності, оборони і безпеки держави; верховного командування Збройними Силами України. Схвальної оцінки заслуговують також положення Проекту про призначення на посади та звільнення з посад Главою держави вищого командування Збройних Сил України, інших військових формувань, призначення Президентом України Генерального прокурора України, а також Голови Служби безпеки України, Голови Національного бюро розслідувань України, керівників інших державних органів, які здійснюють досудове слідство, Голови Служби зовнішньої розвідки України. Глава держави об’єктивно потребує відповідних установчих повноважень для головування в галузях управління, що за своєю функціональною суттю та необхідністю прийняття оперативних рішень вимагають активного здійснення принципу одноосібного керівництва. Насамперед, такими галузями є сфера забезпечення національної безпеки і суверенітету держави (зокрема, сфера керівництва Збройними силами), сфера забезпечення конституційної законності (сфера захисту прав людини). Це цілком обумовлюється статусом Глави держави в Україні як гаранта національної безпеки і суверенітету держави, територіальної цілісності України, прав та свобод людини і громадянина. Заслуговує критики вимога ст. 108 Проекту про необхідність підписання Президентом України закону як умови набуття ним чинності після подолання вето Глави держави Палатою депутатів. Вимога підпису Главою держави ним же ветованих законів фактично провокує відновлення проблеми “провалу” Президентом України законів, щодо яких його вето було подолане Парламентом, але які Глава держави, всупереч конституційній вимозі, свідомо не підписав – проблеми, яка стала характерною рисою періоду президенства Л. Кучми. Конструктивним є закріплення ст. 112 Проекту арбітражної функції Глави держави (функції забезпечення принципу єдності державної влади), що є титульною в характеристиці конституційно-правового статусу президента у змішаній формі правління. Позитивної оцінки заслуговує спосіб визначення дати чергових виборів Президента України, які проводяться не пізніше ніж за дев’яносто днів до завершення строку, на який обрано Главу держави. Такий спосіб визначення дати виборів попереджуватиме ситуацію припадання цієї дати на святковий день. Однозначно позитивної оцінки заслуговує право Президента України скасовувати акти Кабінету Міністрів України з питань зовнішньополітичної діяльності, оборони і безпеки держави після консультацій із Прем’єр-міністром України. Згадане право слугуватиме важливим конституційним інструментом забезпечення реального статусу Президента України як керівника у відповідних сферах, дозволить попередити конфліктний дуалізм компетенцій Президента України та Прем’єр-міністра України у сферах зовнішньополітичної діяльності, оборони і безпеки держави. Неоднозначної оцінки заслуговує порядок здійснення процедури імпічменту щодо Президента України. Вилучення із цієї процедури Верховного Суду України як суб’єкта, що визначає наявність чи відсутність у діях Президента України ознак складу злочину загрожує перетворити питання про це на предмет політичної доцільності в руках Сенату. З огляду на статистичну рідкісність імпічмену як способу дострокового припинення повноважень глави держави в державно-правовій практиці усіх кран світу, слід схвально оцінити зниження вимоги кваліфікованої більшості голосів сенаторів до двох третин від складу Сенату на заключній стадії процедури. Конструктивним є закріплення у Проекті положення про те, що в разі дострокового припинення повноважень Президента України на період до вступу на пост новообраного Глави держави виконання його повноважень (крім передбачених Конституцією виключень) здійснюється Головою Сенату. Згадка про відповідну практику знаходить місце в конституційних текстах таких розвинених зарубіжних країн як Сполучені Штати Америки, Франція. Беззастережно схвальної оцінки заслуговує закріплена Проектом процедура формування Уряду за участі Глави держави та Парламенту (точніше, нижньої палати – Палати депутатів). Ця процедура вдало збалансовує інструменти участі у формуванні Уряду Глави держави, Палати депутатів та Прем’єра. Щодо останнього суб’єкта, то право Прем’єра особисто підібрати “команду” міністрів слугуватиме стабільності та високій функціональній ефективності Уряду, оперативності та злагодженості дій міністрів. Хоча Кабінет Міністрів України – орган колегіальний, за визначальної ролі Прем’єра в його формуванні стане можливим організоване й узгоджене прийняття Урядом рішень. Формуючи Уряд і визначаючи склад Кабінету Міністрів України, Прем’єр-міністр України тим самим забезпечуватиме певну узгодженість поведінки його членів: міністри входитимуть в Уряд за запрошенням Прем’єр-міністра України і добре пам’ятатимуть це. Важливим засобом забезпечення належного урахування інтересів коаліційної парламентської більшості у процедурі формування складу Уряду, згідно Проекту, є парламентська інвеститура Кабінету Міністрів України – схвалення представницьким органом Програми діяльності Уряду, що водночас є схваленням і складу Уряду. Ст. 128 Проекту вказує, що Прем’єр (уповноважений політичної партії, яка за підсумками виборів до Палати депутатів отримала найбільшу кількість депутатських мандатів) зобов’язаний сформувати та внести у двадцятиденний строк на розгляд Палати депутатів пропозиції щодо персонального складу Кабінету Міністрів України разом із Програмою його діяльності. Уряд, що заручився в такий спосіб довірою Парламенту, вважатиметься легітимним і зможе приступити до виконання своїх повноважень. Парламентська інвеститура Уряду обумовлюватиме логіку його парламентської відповідальності: невідповідність (як і неефективність) дій Уряду визначеним у Програмі умовам спричинятиме постановку в Палаті депутатів питання про відповідальність Кабінету Міністрів України. Застосування такого парламентського способу формування Уряду дозволить утворити сильну, стабільну виконавчу владу, спроможну до ефективного співробітництва із представницьким органом. Уявляється, що саме така модель організації виконавчої влади відповідає завданню утвердження в національній державно-правовій практиці змішаної форми правління в умовах незавершеності розвитку парламентаризму. Вдалими є й наступні процедури, що можуть бути спричинені неспроможністю коаліційної більшістю ухвалити склад Уряду та Програму його діяльності за результатами зазначених дій Глави держави і Прем’єра. Якщо в установлений строк Палата депутатів не затвердила персональний склад Уряду і Програму його діяльності, то Президент України протягом трьох днів доручає сформувати та внести у двадцятиденний строк на розгляд Палати депутатів пропозиції щодо персонального складу Кабінету Міністрів України разом із Програмою його діяльності кандидатові на посаду Прем’єр-міністра України, уповноваженому політичною партією, яка за підсумками виборів до Палати депутатів отримала другу за чисельністю кількість депутатських мандатів. У разі якщо протягом десяти днів після застосування цієї процедури Палата депутатів не затвердила персональний склад Уряду і Програму його діяльності, то Президент України самостійно визначає кандидата на посаду Прем’єра, якому доручає у тридцятиденний строк внести до Палати депутатів пропозиції щодо персонального складу Уряду та Програму його діяльності. Якщо в десятиденний строк після внесення відповідних пропозицій Палата депутатів не затвердила персональний склад Уряду і Програму його діяльності, Президент України розпускає нижню палату і призначає до неї позачергові вибори. Зазначені процедури виходу із кризової ситуації, що може виникнути навколо формування Уряду, є цілком логічними: у змішаних формах правління коаліційна більшість і утворений на її основі уряд складають єдиний блок влади. Тому неспроможність парламентської більшості в розумний строк сформувати уряд за наявної розстановки партійних сил у Парламенті прогнозує неефективність усього механізму держави й потребує надання кредиту довіри виборців іншим партійно-політичним силам (силі). Закріплюючи парламентську відповідальність Уряду й позбавляючи Главу держави права достроково припиняти повноваження Кабінету Міністрів України, Проект конструює змішану парламентарно-президентську форму правління. Такий формат влади є у своїй суті, безумовно, більш демократичним, аніж президентсько-парламентарна республіка. Однак позбавлення Президента України права відправляти у відставку Прем’єра загрожує надто ослабити позиції Глави держави у відносинах з Урядом у ситуації, коли парламентска більшість, на яку спирається Уряд, буде опозиційною Главі держави. Поміркованим способом попередження цієї ситуації могло б бути закріплення за Президентом України права достроково припиняти повноваження Уряду, скориговане вимогою згоди Прем’єра на відставку у формі його відповідної заяви Главі держави, як це має місце в П’ятій Французькій Республіці. З огляду на крайню актуальність у нашій державі проблеми добору суддівських кадрів слід лише привітати встановлені Проектом кілька більш жорстких конституційних критеріїв добору кандидатів на зайняття посади судді: досягнення двадцятисемилітнього віку, проходження підготовки для роботи суддею в закладі спеціальної підготовки суддів та необхідність складання кваліфікаційного іспиту (ст. 141). Конструктивним є закріплення у Проекті положення про те, що повноваження судді можуть бути зупинені Вищою радою юстиції України в разі обвинувачення його у вчиненні злочину або для усунення порушення вимог щодо несумісності. Принаймні короткого коментаря потребують положення ст. ст. 147 та 149 Проекту, які закріплюють повноваження на призначення судді Конституційного Суду України на посаду рішенням Сенату за поданням Президента України та закріплюють за Сенатом повноваження звільняти суддю Конституційного Суду України з посади за поданням Президента України в разі закінчення строку, на який його було призначено та з інших конституційно передбачених підстав. З точки зору створення ефективних інституційно-процесуальних гарантій незалежності (зокрема, позаполітичності) та неупередженості органу конституційної юрисдикції в його діяльності бажаним є залучення до процесу формування персонального складу Конституційного Суду України оптимально широкого числа суб’єктів, що представлятимуть відповідні вищі органи влади держави. Адже основним предметом діяльності органу конституційної юрисдикції буде розгляд так званих компетенційних спорів – спорів про межі компетенції між вищими органами держави, які й повинні приймати урівноважену участь у формуванні складу Конституційного Суду України. Що ж стосується передбаченої Проектом процедури припинення повноважень суддів Конституційного Суду України, то вона потребує більш серйозної критики. Згадана процедура викликає принаймні кілька запитань. Відповідне положення Проекту (ст. 149) вказує, що рішення про звільнення з посади судді Конституційного Суду України з підстав порушення суддею вимог щодо несумісності та присяги ухвалюється Сенатом за поданням Президента України не менш як двома третинами від його загального складу. Чи не стануть згадані підстави причиною для зловживання Президентом України або (спільно із) Сенатом правом достроково припиняти повноваження судді Конституційного Суду України з мотивів політичної доцільності? Можлива постановка й іншого запитання. Якщо суддя Конституційного Суду України дійсно порушить вимоги щодо несумісності або присягу, то чи не стане вимога двох третин голосів від загального складу Сенату для припинення повноважень судді інструментом для блокування зміщення судді з посади? Безумовно, що зменшення кількості голосів Сенату для припинення повноважень судді з підстав порушення ним вимог щодо несумісності чи присяги уможливлюватиме ще більші зловживання з політичних мотивів. З огляду на проблему забезпечення принципу самостійності судів і незалежності суддів є очевидним, що передбачений Проектом порядок досторокового припинення повноважень судді Конституційного Суду України з підстав порушення суддею вимог щодо несумісності чи присяги є невдалим. Найкраще, щоб відповідне повноваження було віднесене до відання Вищої Ради юстиції – органу, який як ніякий інший орган (принаймні теоретично) володіє необхідною компетентністю й неупередженістю для вирішення такого роду питань. Слід привітати визнання Проектом Кабінету Міністрів України суб’єктом подання до Конституційного Суду України з питань відповідності Конституції України (конституційності) актів палат Національних Зборів України та Президента України. Донині Кабінет Міністрів України був позбавлений можливості оскаржувати до органу конституційної юрисдикції акти Глави держави та Парламенту з точки зору їх конституційності. Згадане право Уряду збалансовує його положення в системі стримувань і противаг у відносинах із Парламентом та Главою держави. Цілком конструктивним є визнання Проектом права особи звертатися до Конституційного Суду України з конституційною скаргою на ухвалене судом загальної юрисдикції остаточне рішення, що стосується конституційних прав і свобод цієї особи, якщо вона вважає, що закон, який було застосовано при вирішенні її справи, суперечить Конституції України. Схожа практика має місце в діяльності Федерального конституційного суду Німеччини. Підсумовуючи узагальнений аналіз Проекту, важливо відмітити, що в цілому він пропонує більш ефективну й життєздатну конструкцію влади. Це вбачається насамперед у подоланні актуальної на сучасному етапі розвитку Української держави проблеми функціональної недостатності інституту президента. Проект надає Главі держави конституційні інструменти реального здійснення його статусу керівника у сферах забезпечення національної безпеки і суверенітету держави, конституційної законності та сфері зовнішньополітичної діяльності держави. Визначальна роль Прем’єра у процедурі формування Уряду сприяє його стабільності, досягненню високого професійного рівня, оперативності у прийнятті рішень, кажучи узагальнено, ефективності політики Кабінету Міністрів України. Схвалення нижньою палатою Парламенту Програми діяльності Уряду разом із його персональним складом інституціоналізує типовий для західних змішаних республік конструктивний характер взаємин між органами законодавчої і виконавчої гілок влади. Створення Сенату – більш фахової за своїм складом верхньої палати Парламенту обмежуватиме вплив деструктивних партійних чинників, від яких об’єктивно страждає діяльність нижніх палат чи однопалатних парламентів, що формуються на партійній основі. Загалом Проект є досить продуманим документом; без перебільшення – це серйозна фахова розробка. Разом із тим, він не позбавлений вад, про які йшлося вище. І нарешті, що особливо важливо, поділ влади та організація системи стримувань і противаг за змістом Проекту найменшою мірою, у порівнянні з текстами Конституції України в її певинній і чинній редакціях, відображають вплив партійно-корпоративних чинників.