Anotation: The article examines the contemporary peculiarities of constitutional reform in Ukraine, in particular the state of the society before it and the challenges that emerged during the reform process.

Ключові слова: конституційний процес, конституційна реформа, Конституція, Основний закон, Конституційний суд, криза легітимності.

Key words: constitutional process, constitutional reform, constitution, framework law, constitutional court, crisis of fidelity.

Актуальність теми дослідження: Процес реформування Основного закону ніколи не залишається поза увагою суспільства. У зв’язку з недостатньою кількістю інформації з одного боку, та часто викривленим поданням наявної інформації ЗМІ, вважаємо за необхідне дослідити реалії сучасного конституційного процесу в Україні та проаналізувати основні виклики, що постали перед конституційною реформою.

Виклад основного матеріалу: Проведення конституційної реформи – складний і часом досить суперечливий процес, який, як правило, балансує на грані між втіленням якісних змін у суспільне життя та виникненням чи загостренням політичної кризи, зокрема одного з її типів – кризи легітимності (crisis of fidelity).

Незважаючи на наявність досліджень проблематики конституційної реформи, питання про її сутність залишається відкритим.

Окремі аспекти легітимності конституційної реформи, порівняльний аналіз процесу реформування в Україні та в західноєвропейських державах, а також питання доктринального тлумачення конституційної реформи висвітлені у працях таких вітчизняних вчених, як: Барабаш Ю.Г., Мельник М.І., Селіванов А.О., Скрипнюк О.В., Стрижак А.А., Федоренко В.Л. та інші. Проте комплексне дослідження конституційної реформи у сучасних умовах з відображенням передумов, мотивів та характеристикою розстановки політичних сил на даний час відсутнє.

Попри дискусійність питання про сутність конституційної реформи, більшість фахівців сходяться на тому, що вона передбачає безпосереднє втручання до тексту конституції та якісне його оновлення [1-2, с. 48]. Тобто, конституційна реформа являє собою продуману і координовану систему організаційних, політичних та правових заходів, які мають на меті якісне оновлення чинної Конституції або прийняття нової за чітко встановленою юридичною процедурою.

У своїй статті «Конституційна реформа як шлях формування в Україні конституційної системи обмеженого правління» Бориславська О.М. зазначає, що взявши до уваги природу конституції як акту установчої влади народу та її юридичні властивості, можна виокремити два найважливіші аспекти конституційної реформи: її зміст та легітимний порядок проведення [1-2, с. 48].

І якщо про зміст конституційної реформи говорять у новинах, пишуть в газетах та розповідають у коротких роликах в соцмережах, то про її легітимність, чомусь, замовчують. Проте, сааме легітимність такої реформи може стати ключовою проблемою наступних декількох років.

Проаналізувавши реформи попередніх років, можна з впевненністю зазначити, що однією з основних причин відсутності бажаного результату став низький рівень сприйняття реформи суспільством, недовіра до новостворених/реорганізованих органів та установ, а також опір населееня змінам в тому числі і через критику оновлених інститутів у ЗМІ.

Саме це явище можна назвати «кризою легітимності» і  виникає вона, як правило, внаслідок грубого порушення істотних умов внесення змін до Основного Закону. Оскільки Конституція України при внесенні до неї змін передбачає збалансованість дій Президента України, народних депутатів України, Верховної ради України при реалізації волі народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні [6], то недотримання хоча б однієї з цих вимог вже може вважатись порушенням і трактуватись як «гра з правилами», а не «гра за правилами» [7, с. 4].

Яскравим прикладом цього явища може стати розгляд  Конституційним Судом України законопроекту про внесення змін до Конституції України щодо недоторканності народних депутатів України та суддів від 16 січня 2015 року № 1776. Згідно з Висновком КСУ від 16 червня 2015 року законопроект визнано таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України: «Конституційний Суд України констатує, що на момент надання ним цього висновку рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях воєнного або надзвичайного стану за процедурою, визначеною Конституцією України, не прийнято, тому правових підстав, які унеможливлюють внесення змін до Конституції України, немає» [3].

 Проте, відповідно до ст. 157 Конституції України, Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану [4, с. 68]. Тобто формально Висновок КСУ є законним і внесення змін до тексу Конституції відповідає встановленій процедурі.

Тим не менш, той факт, що в Україні не введено правовий режим воєнного стану, не означає, що відсутні умов для його введення. Саме такі формальності стають причиною критики реформ і, як насідок, спричиняють опір суспільства змінам.

Наступним викликом можна вважати відсутність чіткого механізму реалізації задекларованих положень та невідповідність чинного законодавства Основному Закону. Для прикладу, згідно з ст. 151-1 Конституції України, КСУ вирішує питання про відповідність Конституції України (конституційність) закону України за конституційною скаргою особи,яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України [5, с. 66]. Проте, в Законі України «Про Конституційний Суд України» в редакції від 1 травня 2015 року такої можливості не передбачено. Враховуючи, що положення Конституції мають вищу юридичну силу, КСУ зобов’язаний приймати конституційні скарги громадян, але через відстуність механізму їх розгляду всі вони залишаються у Секретаріаті КСУ. Таким чином, реформа, що спрямована на покращення якості правосуддя, відновлення довіри до суду і суддів та забезпечення основних прав і свобод громадян, певною мірою обмежує права останніх.

Звідси слідує, що конституційна реформа, яка має на меті підвищити рівень життя населення, унеможливити узурпацію влади та зловживання нею, шляхом обмеження владних повноважень певних органів, а також привести українське законодавство у відповідність європейським стандартам, стикаючись з суспільними реаліями, не дає бажаного результату. Уникнути цього можливо шляхом інформування суспільства щодо всіх аспектів реформи, а також оперативного прийняття відповідних законів, які чітко врегулюють механізм її реалізації. Оскільки у кожній галузі реформування існують певні труднощі, вирішити це питання можна лише шляхом комплексного підходу до розробки механізмів реалізації реформи із залученням науковців та злагодженої роботи парламенту при прийнятті відповідних актів.

Список використаних джерел:

1. Бориславська О. М. Конституційна реформа як шлях формування в Україні конституційної системи обмеженого правління (на основі досвіду європейської моделі конституціоналізму) / О. М. Бориславська // Право України.   ̶  2014.   ̶   №7.   ̶   С. 48
2. Висновок КСУ від 16 червня 2015 року№ 1-в/2015 у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України щодо недоторканності народних депутатів України та суддів вимогам статей 157 і 158 Конституції України // Офіційний вісник України.   ̶  2015.   ̶   № 53.   ̶   Ст. 1725.   ̶   С.121
3. Конституція України : чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 30 верес. 2016 р.: ( Офіц. текст ) . ̶ К.: Паливода А. В.,  2016.   ̶   76 с. – ( Закони України )
4. Конституція України : чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 30 верес. 2016 р.: ( Офіц. текст ) . ̶ К.: Паливода А. В.,  2016.   ̶   76 с. – ( Закони України )
5. Рішення Конституційного Суду України від 27 березня 2000 року № 3-рп у справі про всеукраїнський референдум за народною ініціативою // Офіційний вісник України. ̶ 2000.  ̶  № 30.  ̶  Ст. 1285.  ̶  С. 153
6. Стрижак А. А. Установча влада: основні критерії легітимності внесення змін до Конституції України: науково­популярне видання / А. А. Стрижак. – К.: Логос, 2013. – 132 с.

The analysis of the institute of constutional complaint in foreign practice is offered in this scientific article. The perspectives of its implementation in Ukraine are estimated.

Ключові слова: інститут конституційної скарги, Конституційний Суд України, права і свободи людини, гарантії прав.

Постановка проблеми.  За сучасних умов глобалізації нормативне коло прав і свобод людини постійно розширюється, декларується на міжнародному, регіональному рівнях, що ускладнює та збільшує навантаження на відповідні інституційні механізми  їх забезпечення та захисту. Внаслідок цього  держава, основним завданням якої є забезпечення захисту прав і свобод людини, не спроможна ефективно здійснювати їх захист. У контексті сказаного вище необхідно відмітити, що Українська держава потребує створення додаткових механізмів захисту прав і свобод людини, які б виступали ефективними гарантіями їх охорони. Такою гарантією захисту прав, свобод людини і громадянина в Україні  могло би бути запровадження інституту індивідуальної конституційної скарги. Важливість даного інституту полягає в тому, що він: по-перше, виступав би засобом забезпечення та розвитку конституційно-правових засад демократії; по-друге, забезпечив би інтеграцію громадян у процес публічно-владного управління; по-третє, сприяв би поновленню порушених прав і свобод; по-четверте, забезпечував би відшкодування майнової та моральної шкоди, спричиненої порушенням прав і свобод та притягненню до юридичної відповідальності винних суб’єктів.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематика запровадження інституту конституційної скарги в Україні розглядалася багатьма науковцями, зокрема, Владиченком С.Д. (“Проблеми формування ефек­тивного механізму захисту прав і свобод людини”), Гергелійником В. О. (“Правові проблеми становлення і функціонування конституційної юстиції в Україні”), Івановською М. А. (“Конституційне правосуддя і захист прав людини: позитивний зарубіжний досвід та перспективний розвиток в Україні”), Лавриновичем О. В. (“Конституційне звернення та конституційна скарга: переваги та недоліки”), Портновим А. В. (“Запровадження інституту конституційної скарги в Україні”), Савенком М. Д. (“Конституційний Суд і омбудсмен у державному механізмі захисту прав та свобод людини і громадянина”), Селівановим А. М. (“Конституційна скарга громадян у реаліях сучасності”).  Усі вище вказані та інші дослідники, які займаються вивченням  проблем становлення і розвитку конституційної юстиції, відзначали значимість інституту конституційної скарги для функціонування держави як правової, істотне місце відповідного інституту у правовому механізмі гарантування дотримання прав і свобод громадян. Однак, вказуючи на існування процедур розгляду скарг громадян органами конституційної юстиції, вчені не зосереджували увагу на проблемі запровадження інституту конституційної скарги. Тому, дана наукова стаття покликана, у першу чергу, обґрунтувати необхідність запровадження інституту конституційної скарги до конституційного судочинства в Україні, як однієї із юридичних гарантій законності діяльності системи органів державної влади та запропонувати шляхи застосування даного інституту у вітчизняній державно-правовій практиці.

Виклад основного матеріалу. Кожна сучасна демократія визнає право громадян на захист своїх інтересів у суді, зокрема, у конституційному суді, який повинен служити людині та громадянину, бути засобом захисту їх прав і свобод. Зокрема, право подання конституційної скарги існує в багатьох європейських державах (Австрія, Угорщина, Бельгія, Німеччина, Іспанія) та державах Латинської Америки (зокрема, у Бразилії), Азії (Киргизстан, Монголія, Сирія, Тайвань, Корея), Африки (Бенін, Маврикій, Сенегал, Судан).

На сьогодні  в Україні компетенційні та інші спори між гілками влади займають основне місце в діяльності Конституційного Суду України. Однак правовий характер держави вимагає належного посилення акцентів у діяльності Конституційного Суду у сфері захисту прав людини, а не лише у вирішені компетенційних спорів, які, нажаль, залишаються домінуючим предметом конституційного правосуддя в Україні. Тому, наявні пропозиції щодо запровадження інституту конституційної скарги громадян у практику вітчизняної конституційної юстиції є актуальними, адже цей інститут дав би громадянину право звертатися до органу конституційної юрисдикції за захистом порушених прав і свобод, закріплених в Основному Законі України. Це є особливий і вкрай важливий інститут демократії,  пов’язаний з функціонуванням у суспільстві Конституційного Суду України, який судить за правом, а не за фактами, і тому доступ громадян до конституційного правосуддя має бути надійною гарантією дотримання державою їх конституційних прав [6].

Прийнявши Конституцію та закон України “Про Конституційний Суд України”, законодавець закріпив можливість захисту Конституційним Судом України прав та свобод громадян двома шляхами:

– шляхом звернення громадянином щодо офіційного тлумачення Конституції України;

– коли в інтересах громадянина з конституційним поданням до Конституційного Суду України для офіційного тлумачення Конституції України звертається Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування [1]. Проте даний механізм є абстрактний, і він не забезпечує можливості ефективного захисту прав та свобод людини. Це пояснюється, у першу чергу, тим, що органи чи посадові особи є менш зацікавлені у використані свого права на подання стосовно захисту прав та свобод людини, ніж самі громадяни. І ці подання, як правило,  не завжди стосуються прав і свобод громадян. До того ж, незважаючи на те, що особи можуть подавати звернення до Конституційного Суду України стосовно тлумачення Конституції України за умови  неоднозначного застосування одних і тих же положень Конституції чи законів України судами, іншими органами державної влади, повне охоплення  всіх прав та свобод, які порушенні законом, стає неможливим. Тому, автор погоджується з професором В. Шаповалом, що потенціал конституційної юстиції щодо захисту прав і свобод людини використовується в нашій країні недостатньо і таке повноваження Конституційного Суду, як тлумачення законів, тлумачення Конституції, у тому числі і за зверненням громадян є паліативом, замінником конституційної скарги [ 7, С. 84].

Відповідно постає питання, чому за наявності в судовій системі України Конституційного Суду фізична особа не може звернутися до нього із зверненням щодо порушення її прав конкретним законом держави і таким чином захистити свої конституційні права, якщо вони обмежені, звужені за змістом та обсягом відносно існуючих і гарантованих Конституцією України. Йдеться про прямий доступ громадян до конституційного правосуддя, про можливість не чекати, коли Президент України або Уряд знайдуть за можливе підтримати індивідуальну скаргу щодо порушеного права людини у чинних законах, а власними зусиллями усувати обмеження своїх конституційних прав. Як наслідок відсутності такого права осіб, вони, керуючись вказівкою частини третьої статті 8 Основного Закону, масово звертаються з позовами з відповідною метою до судів загальної юрисдикції, які на практиці, як правило, залишають їх без розгляду на підставі непідвідомчості загальному судочинству [4]. Адже компетенція судів загальної юрисдикції прямо відрізняється від компетенції Конституційного Суду України. У нашій країні, як свідчить правова реальність, коли навіть громадянин і досягне Верховного Суду України, що, як правило, займає не менше півтора року, і його касаційна скарга дійде до палати з цивільних чи кримінальних справ, предмет розгляду може і не охоплювати конституційних прав. Можна цілком погодитись із твердженням, що «Немає жодної країни світу, якою б демократичною вона себе не вважала, де законодавець не помилявся б, де не приймалися б закони, які рано чи пізно виявилися невідповідними Конституції і, відповідно, такими, що порушують права людини. — Помилки в основному обумовлені складністю розробки законодавства. Їх виникнення, мабуть, — неминуче явище. У зв’язку з цим і виникає потреба у створенні правового механізму усунення законодавчих помилок, яким і буде виступати конституційна скарга» [3].

Виходячи із практики більшості європейських держав, де даний інститут є реальним та дієвим способом захисту прав людини, можна зробити висновок, що запровадження інституту конституційної скарги в Україні є необхідним. Дане твердження підтримує і суддя Конституційного Суду України Андрій Стрижак, який під час прес-конференції за 2010 рік зазначав “Ми завершуємо проект ОБСЄ по конституційній скарзі … Скоріше за все, у нас буде конституційна скарга, якщо не в цьому році, то в наступному[8].
Разом з тим він підкреслив, що КСУ зараз намагається більше уваги приділяти розгляду звернень громадян і якщо якась норма не конституційна, він може при тлумаченні скасувати цей закон. Тобто, можна стверджувати, що запровадження даного інституту виступатиме гарантією розвитку демократії на конституційних засадах, оскільки є складовою механізму реалізації такого принципу правової держави як зв’язаність усіх гілок влади Основним Законом з питань реалізації конституційних приписів щодо основних прав і свобод людини і громадянина [4]. Фактично конституційна скарга виступатиме не стільки засобом захисту конституційно визначених прав і свобод індивіда, а скільки гарантією конституційного ладу у державі, оскільки Конституційний Суд України прийматиме рішення стосовно порушень основних прав або інших захищених Конституцією України прав людини і громадянина.

Можна передбачити, що запровадження інституту конституційної скарги призведе до істотного збільшення навантаження на суддів Конституційного Суду України. Тому, дослідник підтримує висловлену С. Вла­диченко думку про те, що розширення обсягу повноважень органу конституційної юрисдикції України внаслідок запровадження інституту консти­туційної скарги не повинно вплинути на ефективність його діяльності [2, С. 80]. Тому потрібно встановити ряд обмежень (фільтрів) з метою розумного обмеження потоку індивідуальних звернень до Конституційно­го Суду України, встановивши певні умови доступу громадян до конституційного судочинства.

Такими обмеженнями можуть бути:

–                обмеження, що  стосуються предмету скарги.

Так, предмет скарги повинен стосуватися лише порушення прав і обов’язків людини і громадянина, наданих і гарантованих Конституцією України. Порушення численних суб’єктивних прав та обов’язків, що постійно виникають залежно від трудової діяльності людей, характеру правовідносин, у які вони вступають, інших чинників, до предмета конституційної скарги входити не можуть. Таким чином, предметом конституційної скарги можуть складати спори, пов’язані із порушенням таких трьох груп прав: 1) особисті права, 2) політичні права, 3) економічні, соціальні і культурні права.

Також постає питання: який акт може бути оспорений у Конституційному судді України за допомогою констититуційної скарги? Якщо брати іноземний досвід, то у Російській Федерації це прийнятно тільки щодо законів, в Іспанії навпаки – можна оскаржити будь-який нормативно-правовий акт за винятком закону. На  думку дослідника, подання особою (громадянином України, іноземцем, особою без громадянства) конституційної скарги повинно стосуватися конституційності саме законів. Тобто, конституційна скарга не може оспорювати рішень органів держави, які прийняті на основі закону, а лише власне сам закон, вона не може оспорювати дії влади, наприклад, акти амністії засуджених до покарання, оскільки вони вище за норми кримінального закону і скасовують відповідальність за вчинені злочини та ін.

–                обмеження стосовно підстав подання позову.

На  думку автора, можна виділити  наступні підстави для звернення осіб до Кон­ституційного Суду України: 1)  застосу­вання закону, який не відповідає Конституції України при розгляді конкретної справи судом; 2)  порушен­ня прав заявника у зв’язку із цього застосуванням за­кону. Слід визнати слушною думку М. Савенка, який вважає, що громадянам варто було б надати право звертатися до Конституційного Суду України, але після використання всіх інших правових засобів [5, С. 65]. Що означає, що особа може подати конституційну скаргу, лише в тому випадку, якщо щодо її справи були прийняті рішення усіма компетентними судовими інстанціями. Дане нововведення може стати однією із гарантією неперевантаження Суду.

Однією з вимог стосовно скарги могло би бути те, що вона повинна мати конкретний характер. Іншими словами, індивід не може “від імені народу ” абстрактно, тобто поза зв’язком з конкретною і реальною загрозою для своїх основних прав подати скаргу. Підставою припустимості індивідуальної конституційної скарги має бути принцип явної і реальної загрози для цього індивіда, що конкретно існує в даний момент і походить від оскаржуваного правового акта чи рішення. Так, направлення до Конституційного Суду Росії  абстрактних скарг громадян, не пов’язаних з конкретною справою не допускається. Під конкретною справою, на думку дослідника, слід розуміти справу, у зв’язку з якою судом на основі норм відповідного закону вирішується питання, що зачіпає права і свободи заявника, а також встановлюються та досліджуються фактичні обставини.

Також слід зазначити, що ще однією гарантією незавантаження суду може стати створення нової палати Конституційного Суду України,  як це зроблено у Федеративній Республіці Німеччини, Росії, яка займалася б виключно розглядом прийнятних конституційних скарг громадян на неправові закони. Це дало б можливість отримувати попередню інформацію на особистому прийомі громадян безпосередньо в Конституційному Суді України. На сьогоднішній день  такий прийом громадян, на жаль, не ведеться, доступність до конституційного правосуддя у країні обмежена, проголошений у Законі України “Про Конституційний Суд України” принцип гласності зведений до оприлюднення рішень і деяких ухвал Конституційного Суду України, а безпосереднього доступу громадян до конституційного провадження не існує.

Таким чином, постановка питання про право громадян на конституційну скаргу є актуальною проблемою для України, оскільки розв’язати її може лише держава, сформувавши та реалізуючи послідовну державотворчу політику. Залишити без уваги відсутність у громадян України такого важливого конституційного права означає обмежувати призначення Конституції України, яка є основою демократії і громадянського суспільства, які ще перебувають на початковому етапі свого розвитку.

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що запровадження інституту конституційної скарги потребує внесення змін, насамперед, до Конституції України, оскільки його існування Основним Законом не передбачене. Зокрема, доцільно доповнити ч. 2 ст.147 Конституції України словами “а також захищає порушені права і свободи громадян, іноземців, які закріплені в Конституції України”.

Механізм реалізації запропонованих змін також передбачатиме внесення змін до Закону України “Про Конституційний Суду України” та Регламенту Конституційного Суду України.

Список використаних джерел

1)           Закон України про Конституційний Суд України [Електронний ресурс]. – Режим доступу до матеріалів : http:// // http: zakon. Rada.gov. ua

2)           Владиченко С. Проблеми формування ефек­тивного механізму захисту прав і свобод людини / С. Владиченко // Бюлетень Міністерства юстиції. – 2005. – № 6(44). – С. 76-82.

3)           Івановська М. Конституційне правосуддя і захист прав людини: позитивний зарубіжний досвід та перспективний розвиток в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу до матеріалів: http:// //www.univer.km.uavisnyk795.pdf

4)           Портнов А. Запровадження інституту конституційної скарги в Україні: теоретичні та правові проблеми, шляхи їх вирішення  [Електронний ресурс]. – Режим доступу до матеріалів : http://www.nbuv.gov.uae-journalsFP2009-109pavsiv.pdf

5)           Савенко М. Конституційний Суд і омбудсмен у державному механізмі захисту прав та свобод людини і громадянина / М. Савенко // Вісник Конституційного Суду України. – 2000. – № 1. – С. 68-83.

6)           Селіванов А., Євграфов П., Конституційна скарга громадян в реаліях сучасності  [Електронний ресурс]. – Режим доступу до матеріалів : http://pravoznavec.com.ua/period/article/891/%D1

7)           Шаповал В. Проблеми розвитку конституційної юрисдикції в Україні / В. Шаповал. // Вісник Конституційного Суду України. – 1998. – № 2 – С.110-112.

8)           Стрижак А. прогнозує запровадження в Україні конституційної скарги [Електронний ресурс]. – Режим доступу до матеріалів : http://www.rbc.ua/ukr/newsline/show/a-strizhak-prognoziruet-vvedenie-v-ukraine-konstitutsionnoy-090720101204

На поточний момент більшість владарюючих політичних сил України усвідомлює неминучість коректив конституційного тексту: чинний Основний Закон демонструє безпрецедентно низький рівень легітимності і в цьому відношенні є ще більш невдалим, ніж його первинна редакція.

Оскільки чинна редакція Конституції встановлює заплутану й у процедурному відношенні вкрай пробільну конструкцію влади, теоретично найконструктивнішим сценарієм конституційної реформи мали б стати часткові корективи відповідних конституційних положень, насамперед тих, що безпосередньо стосуються механізмів взаємодії між органами влади у процесі здійснення ними спільних конституційних повноважень. Об’єктивно, що можливі зміни до Конституції мали б ураховувати правові позиції Конституційного Суду. Саме Конституційний Суд є органом, який принаймні з формальної точки зору компетентний дати предметну і фахову оцінку ключових вад конституційно передбачених інститутів та процедур та вказати шляхи правового розв’язання сформульованих ним проблем. Однак спроможність Конституційного Суду до виконання такої ролі сьогодні сама по собі стала предметом дискусії.
Процедура внесення змін до конституційного тексту, встановлена в розділі ХІІІ Конституції, передбачає, що корективи конституційного тексту можуть стати реальними лише в умовах суспільно-політичної стабільності, практичним вираженням якої має стати здатність головних політичних сил до конструктивного порозуміння у питаннях про розподіл повноважень органів влади та організацію системи стримувань і противаг. Описаний сценарій часткових змін тексту Конституції, продиктованих перебігом подій у реальному державотворчому процесі є, проте, малореальним з огляду на стан політичної і правової культури вітчизняного політикуму, схильності вищих посадових осіб держави використовувати Основний Закон для легалізації й легітимації власних корпоративних інтересів, неспроможності а часто і небажання партій сил, що контролюють відповідні ланки механізму влади досягати державно-необхідних копромісів, а ще більше – неспроможності виконувати досягнуті домовленості. Тому уявляється, що більш вірогідним є прийняття нового конституційного тексту із застосуванням референдарної процедури та конституанти.
Самі обставини розвитку конституційного процесу в Україні сьогодні частково нагадують відповідну ситуацію напередодні прийняття Конституції П’ятої Республіки у Франції в 1958 р., яка була схвалена більшістю голосів громадян на референдумі. Прийняттю цієї Конституції передувала глибока політична криза у країні. Особливості партійної системи Франції в повоєнний період визначальною мірою обумовили нефункціональність парламентської форми правління та необхідність її негайної заміни більш централізованю моделлю влади. У цій політичній ситуації французький Парламент прийняв рішення про передачу влади в руки загальнонаціонального лідера, який був би у стані вивести країну із кризи, підготувати і здійснити конституційну реформу. Генерал Шарль де Голь, національний лідер, який упродовж багатьох років залишався не при справах, був наділений Національними Зборами Франції надзвичайними повноваженнями щодо розробки проекту майбутнього основного закону.
Як видно, застосований порядок розробки і прийняття Конституції Франції 1958 р. не відрізнявся демократичністю, однак у описаній ситуації він, мабуть, був оптимальним і дозволив у короткі строки вивести країну зі стану глибокої політичної кризи. Лише високий рівень правової та політичної культури французької політичної еліти (як і суспільства в цілому) в поєданні з фактором приналежності французьких президентів до правлячих партій дієво попереджує авторитаризацію влади глави держави в П’ятій Республіці. Особливості правової та політичної культури французького суспільства є також ключем до розуміння того, чому текст Конституції 1958 р., розроблений у формально досить недемократичний спосіб, не став засобом правового закріплення вузькокорпоративних інтересів. Сказане також засвідчує, що досвід розробки і прийняття Конституції Французької П’ятої Республіки не може бути сприйнятий беззастережно в умовах вітчизняних державно-політичних реалій. Між тим, схема подальшого розвитку конституційної реформи, запропонована пропрезидентськими силами в Україні на поточний момент, дуже нагадує згаданий французький сценарій.
Майбутня Конституція України має бути прийнята у спосіб, який забезпечив би їй максимальний рівень легітимності. Це є можливим лише за умови, якщо суб’єкт, який розроблятиме текст Конституції, сам користуватиметься високим суспільним авторитетом. Як видно, ця умова була цілком дотримана у процесі розробки Конституції П’ятої Республіки у Франції. Між тим, створена Указом Президента Національна конституційна рада об’єктивно не претендує на високий рівень суспільної легітимності, принаймні з огляду на той факт, що Головою Ради самопроголосив себе Президент, який є представником не найбільшої (і достатньо малочисельної) політичної сили, а затверження кандидатур членів Конституційної ради контролювалося Секретаріатом Президента України. Конституційна рада – орган, який претендує на розробку Основного Закону держави, але не претендує на те, щоб діяти від імені всього суспільства. Відсутність мандату довіри народу означає ненародний характер способу прийняття Конституції. Таку Конституцію коректно буде кваліфікувати як даровану. Обставини прийняття нового Основного Закону держави (чи його нової редакції), таким чином, як і 28 червня 1996 р. та 8 грудня 2004 р. загрожують знову перетворити процес конституційного реформування на справу певної групи політичних сил, що формуватимуть текст Конституції відповідно до своїх партійних інтересів.
Практика розробки конституцій у країнах з усталеними традиціями демократії вказує, що вироблення тексту основного закону завжди залишається справою вузького кола осіб із середовища юридичної еліти, найавторитетніших фахівців у галузі конституційного права. Однак справжнім завданням у цьому процесі постає забезпечення незалежності суб’єктів, що розробляють конституційний текст, від безпосереднього впливу політичних сил, з тим, щоб основний закон став справді втіленням загальнонародного консенсусу, а не правовим актом, що на найвищому юридичному рівні узаконює приватні інтереси. У механізмі забезпечення згаданої умови не існує усталених рецептів. Уявляється що розробка тексту майбутньої Конституції України повинна відбуватися конституантою – органом народного представництва, який має бути утвореним з єдиною безпосередньою метою – розробити текст Конституції України з його подальшим затвердженням на референдумі. При цьому контроль за правниками-розробниками Конституції мають забезпечити відомі громадські діячі або навіть професійні політики, представлені за демократично визначеною квотою в конституанті. Таким чином, безпосередню розробку Основного Закону мають здійснювати правники-професіонали, усі ж інші члени конституанти мають обмежитися роллю контролерів за розробниками Конституції, аби забезпечити її справді народний характер. Додатковим засобом легітимації Основного Закону має стати його грунтовне суспільне обговорення на рівні широких форумів із залученням відомих фахівців у галузі конституційного права та політиків. Успішне загальнонародне обговорення Конституції з відповідними корективами його положень конституантою за наслідками згаданого обговорення стане передумовою успішного схвалення конституційного тексту на референдумі.
Референдарна процедура на завершальному етапі конституційного процесу є обов’язковою. Хоча Конституція 1996 р. була прийнята Верховною Радою, за змістом самої Конституції Парламент позбавлений права приймати нову Конституцію. Конституція встановлює лише спеціальний порядок внесення Верховною Радою змін до її тексту.
Прийняття Конституції Верховною Радою в 1996 р. означало, що в даному випадку установча влада була здійснена Парламентом: прийняття Конституції Парламентом було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду на її прийняття. Саме тому Конституція й не містить правової підстави для Верховної Ради приймати Основний Закон, а допускає тільки можливість внесення Верховною Радою змін до чинної редакції Конституції.
Однак специфікою констититуційного регулювання питання про прийняття нової Конституції є те, що Основний Закон безпосередньо не встановлює порядку її прийняття. Такий порядок може бути виведений із Конституції лише опосередковано, шляхом розширювального тлумачення положень ч. 2 і 3 ст. 5 Конституції, які встановлюють: “Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами”. Цитовані конституційні положення і пояснюють, чому Верховна Рада позбавлена за змістом Конституції правом приймати нову Конституцію, оскільки такі дії Парламенту засвідчували б узурпацію ним суверенного права народу право визначати чи змінювати конституційний лад у державі. Тому єдиною легальною формою зміни конституційного ладу є прийняття нової Конституції на всеукраїнському референдумі. Результати референдуму, на якому прийматиметься нова Конституція, тобто визначатиметься конституційний лад, матимуть остаточний характер, не можуть піддаватися ревізії з боку держави, її органів чи посадових осіб і не потребуватимуть будь-якого їх затвердження. Відмова ж із боку держави, її органів та посадових осіб визнати або виконувати рішення референдуму, на якому буде прийнято нову Конституцію, означатиме узурпацію влади.
Приймаючи до уваги, що внесення часткових змін до Основного Закону за процедурами, передбаченими розділом ІІІ Конституції можливе лише в умовах політичної стабільності або в умовах екстраординарної ситуації, коли питання внесення поправок до Конституції стане передумовою досягнення політичної домовленості з іншого принципового питання, як це сталося 8 грудня 2004 р., більш вірогідним видається прийняття нової Конституції з використанням конституанти, адже конституанти завжди ставали запитаними в умовах крайньої політичної нестабільності і кризи державної влади, а то і просто відсутності останньої.

In the submitted article the author tries to define and analyse optimal ways and methods for the means of the acceptance of the new Constitution of Ukraine with the high level of legitimity, and also substantive provisions of the future Fundamental Law of Ukraine with the purpose of harmonization of state power and actual maintenance of rights and basic freedoms of Ukrainian citizens. In the author’s opinion, the conceptional filling of constitutional text, first of all, should fall within, conflict-free mutual co-operation between the President of Ukraine, Verkhovna Rada of Ukraine and the Government of Ukraine.

Постановка проблеми: оптимальне бачення змісту нової Конституції України, зокрема, в аспекті взаємодії вищих органів державної влади між собою.

Аналіз останніх досліджень і публікацій: останніми дослідженнями та публікаціями, котрі стосуються тематики поданої статті можна назвати спільну розробку І. Коліушка, Ю. Кириченка та Я. Журби «Правовий аналіз президентського проекту нової редакції Конституції України», в якому, серед іншого, подані рекомендації щодо змісту та завдань конституційного реформування в Україні; стаття Р. Мартинюка «За яким сценарієм розвиватиметься конституційний процес в Україні»; дослідження Національного інституту стратегічних досліджень «Інституційний зміст і перспективи завершення конституційної реформи» тощо.

Метою дослідження є: визначення перспектив розвитку та основні напрямки конституційного процесу в Україні.

Завданнями дослідження є: проаналізувати можливі перспективи прийняття нової Конституції України чи поправок до неї в сучасних суспільно-політичних умовах в Україні; становити основні положення змісту та завдань перспективних конституційних перетворень в Україні.

Викладення основного матеріалу:

Враховуючи те, що будь-яка Конституція є перш за все актом, котрим визначається статут політичної влади в суспільстві ((Мартинюк Р. За яким сценарієм розвиватиметься конституційний процес в Україні? : [Електронний ресурс] / Р. Мартинюк. – Режим доступу : http://naub.org.ua/?p=431.)), то майбутня Конституція України має бути прийнята у спосіб, який забезпечив би їй максимальний рівень легітимності. Це є можливим лише за умови, якщо суб’єкт, який розроблятиме текст Конституції, сам користуватиметься високим суспільним авторитетом ((Жакке Ж. -П. Конституционное право и политические институты: Учеб. пособие / Ж. -П. Жакке // Пер. с франц.: проф. В.В. Маклакова. – М. : Юристъ, 2002. – С. 103.)).

В зв’язку з цим, пропонується розробити і прийняти саме нову Конституцію України, а не зміни до чинної редакції Конституції України, незважаючи на те, що, на початках, це може викликати нестабільність конституційних правовідносин та відносин в суспільстві. Прийняття нової Конституції України дозволить реформувати всі проблемні моменти державного механізму та суспільних відносин, а залучення до конституційного процесу Українського народу дозволить, в свою чергу, нарешті сформувати з Українців єдину політичну націю. Внесення ж змін до Конституції України безперечно будуть відбуватися в контексті політичної боротьби, таємних переговорів та компромісів як це мало уже місце 8 грудня 2004 року та в червні-липні 2009 року під час переговорів між Партією Регіонів та Блоком Юлії Тимошенко. Такі конституційні зміни не будуть відображати позицію Українського народу вцілому та виборців відповідних політичних сил, зокрема.

Наразі ж процедура прийняття нової Конституції України законодавчо не прописана, у розділі XIII Конституції України («Внесення змін до Конституції України») встановлено лише спеціальний порядок внесення Верховною Радою України змін до Конституції України. Поряд із тим, 5 жовтня 2005 року Конституційний Суд України виніс рішення, у якому дав визначення поняття конституційного ладу, орган конституційної юрисдикції встановив, що «з нормативно-правового змісту положень частин 2, 3 ст. 5 Основного Закону України, за якими народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні та народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, випливає, що народ має право приймати нову Конституцію України» ((Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України в контексті положень її статей 5, 156 та за конституційним зверненням громадян Галайчука Вадима Сергійовича, Подгорної Вікторії Валентинівни, Кислої Тетяни Володимирівни про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої, четвертої статті 5 Конституції України (справа про здійснення влади народом) від 05.10.2005 р. // Офіційний вісник України. – 2005. – № 41. – С. 31-35.)). Таким чином, Конституційний Суд України фактично визнав, що формою зміни конституційного ладу є прийняття нової Конституції України.

Суд також встановив, що «положення ч. 3 ст. 5 Конституції України треба розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади може реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі» ((Мартинюк Р. За яким сценарієм розвиватиметься конституційний процес в Україні? : [Електронний ресурс] / Р. Мартинюк. – Режим доступу : http://naub.org.ua/?p=431.)).

Виходячи з цього, вважаємо, що слід було би внести зміни в чинну Конституцію України, які б встановлювали механізм прийняття нової Конституції, а за відсутності таких, керуючись вищезазначеним Рішенням Конституційного Суду України, утворити Конституційну асамблею ((Коліушко І. Три шляхи до Конституції : [Електронний ресурс] / І. Коліушко. – Режим доступу : http://www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php?story=2009112413534240.))чи інший орган (т.зв. «конституанту» ((Мартинюк Р. За яким сценарієм розвиватиметься конституційний процес в Україні? : [Електронний ресурс] / Р. Мартинюк. – Режим доступу : http://naub.org.ua/?p=431.)) ), який складався б із відомих громадських діячів і юристів-конституціоналістів, які б здійснювали розробку тексту Основного Закону України та в обмеженій кількості політиків (наприклад, керівники фракцій народних депутатів України в Парламенті), котрі б мали здійснювати контроль за розробниками-професіоналами аби вони не вийшли за рамки т.зв. «суспільного запиту» до нової Конституції України.

В зв’язку з цим, слушною видається також думка О. Мучніка про те, що перед утворенням конституанти доцільним є також проведення загальнонаціонального консультативного референдуму по ключових (вузлових) питаннях конституційного ладу ((Мучнік О. Г. Конституційна реформа: цілі, алгоритм, форми реалізації : [Електронний ресурс] / О. Г. Мучнік. // Стратегічні пріоритети. – 2008. – № 2 (7). – Режим доступу : http:// www.niss.gov.ua/book/StrPryor/7/27.pdf. – С. 144.)), або ж власне, попереднього референдуму, який би мав визначити саму необхідність прийняття нової Конституції України в суспільстві.

Задля забезпечення високого рівня легітимності проект Конституції України варто винести на суспільне обговорення, яке би включало надання висновків щодо проекту провідними університетами України та окремими науковцями, а також проведення просвітницької діяльності серед населення з метою ознайомлення його з кінцевим проектом нового Основного Закону України тощо. Враховуючи всі обґрунтовані зауваження конституанта затверджує кінцевий проект і направляє його безпосередньо на всеукраїнський референдум (процедура проведення котрого також вимагає удосконалення), минаючи Парламент України, який, очевидно, може заблокувати його проведення.

Відповідно до згадуваного Рішення Конституційного Суду України результати всеукраїнського референдуму, на якому прийматиметься нова Конституція України, тобто визначатиметься конституційний лад, матимуть остаточний характер, не можуть піддаватися ревізії з боку держави, її органів чи посадових осіб і не потребують будь-якого їх затвердження. Імперативний характер рішень цього референдуму означатиме їх обов’язкове виконання державою, її органами та посадовими особами. Відмова ж із боку держави, її органів та посадових осіб визнати або виконувати рішення референдуму, на якому буде прийнято нову Конституцію України, означатиме узурпацію влади згаданими суб’єктами ((Мартинюк Р. За яким сценарієм розвиватиметься конституційний процес в Україні? : [Електронний ресурс] / Р. Мартинюк. – Режим доступу : http://naub.org.ua/?p=431.)).

Приймаючи новий Основний Закон України, доцільно було б передбачити в ньому високий ступінь жорсткості з тим, щоб обмежити його ревізію та убезпечити від необґрунтованих змін, що, як правило, вносяться з метою вирішення персональних владних інтересів конкретних осіб чи політичних сил. Запобіжником в цьому випадку може стати механізм, за яким Парламент розпускається в разі ухвалення ним рішення щодо необхідності перегляду Конституції або внесення змін до деяких розділів і подальші дії щодо ревізії здійсюються його наступним скликанням, так як це, до речі, передбачено в Болгарії та Іспанії ((Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. Академічний курс: підручник / В. М. Шаповал. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – С. 54.)).

Загалом, процес творення нової національної Конституції має ґрунтуватися на баченні конституційного світогляду нації, а не окремих еліт чи владних інститутів. Саме таке порозуміння – основа довгострокового планування національного розвитку, утвердження і вдосконалення державності, суспільної консолідації ((Ющенко В. Україні потрібна Конституція національного творення : [Електронний ресурс] / В. Ющекно // Дзеркало тижня. – 2008. – № 7 (686). – Режим доступу : http://www.dt.ua/1000/1550/62151/.)).

Ми є свідомі того, що нагальним питанням, яке безпосередньо торкається конституційної реформи, є проблема реформування виборчого законодавства (перехід на систему повноцінних відкритих списків, створення належного реєстру виборців тощо). Тільки за умови його повноцінного здійснення можна вести мову про якісний склад конституанти й Парламенту. Також слід усвідомити, що на першому етапі доцільно створити й закріпити (можливо, на рівні закону) чіткий план дій по впровадженню конституційної реформи з встановленням відповідальності окремих органів (одноособових чи колегіальних) за його невиконання ((Батрин С. Про перспективи конституційної реформи / С. Батрин // Правовий тиждень. – 2009. – № 15 (141).)).

Проблемними в такому механізмі прийняття нового Основного Закону України видаються наступні питання: хто повинен чи, власне, може ініціювати процедуру прийняття Конституції України, хто буде призначати всеукраїнський референдум? Очевидно, що ці питання вимагають окремого наукового дослідження, але видається, що ініціюючу та керівну роль в такій процедурі мають відігравати Президент України, котрий призначає всеукраїнський референдум та є найбільш зацікавлений у логічному завершенні конституційної реформи та політичні партії представлені у Верховній Раді України як виразники волі громадян України.

Стосовно ж основних завдань, які стоять перед нової Конституцією України, то вони, перш за все, полягають у забезпеченні механізму реалізації прав і основоположних свобод людини і громадянина, розширенні кола політичних прав, прав у сфері державної влади та судочинства тощо. Разом із тим, норми Основного Закону України повинні бути чіткими і однозначними, в жодному разі не містити альтернативних положень і різночитань. У зв’язку з цим, на наш погляд, доцільно було б розробити самою конституантою, як безпосереднім розробником конституційного тексту, до кожної статті Конституції України науково-практичний коментар, котрий не мав би юридичної сили, але частково забезпечував підвищення рівня правової культури населення та державно-політичних осіб або зобов’язати це зробити Конституційний Суд України в найкоротші строки. Ще одним завданням є забезпечення владних інститутів тими повноваженнями, які б відповідали їх конституційно-правовому статусу, функціям та завданням, встановлення конституційно-правової відповідальності за невиконання того чи іншого завдання тощо, також «забезпечення здійснення ефективної державної влади на засадах чіткого розподілу функцій, удосконалення системи стримувань і противаг, уникнення дуалізму в системі виконавчої влади, збалансування всього державного механізму, оптимізація територіальної організації влади в Україні» ((Ющенко. В. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» : [Електронний ресурс] / В. Ющенко // Офіційне Інтернент-представництво Президента України. – Режим доступу :http://www.discussionclub.net/files/2009/10/president.pdf.)).

У якості основи для нової Конституції України можуть бути запропоновані наступні принципові положення:

1. Президент України є главою держави, гарантом дотримання Конституції, прав і свобод громадян, визначає політику держави в сфері безпеки і зовнішніх відносин. Президент обирається на 5-річний термін всенародним голосуванням.

2. Верховна Рада України є вищим законодавчим органом, сформованим на основі представництва інтересів громадян та їхніх об’єднань. Верховна Рада України обирається на пропорційній основі від політичних партій та виборчих блоків на 4 роки ((Інституційний зміст і перспективи завершення конституційної реформи : [Електронний ресурс] / Національний інститут стратегічних досліджень (відділ стратегічних комунікацій). – Режим доступу : // http://www.niss.gov.ua/Monitor/Marrch/03.htm.)).

3. Кабінет Міністрів України є вищим органом виконавчої влади, підзвітний Президенту України і підконтрольний Верховній Раді України. Склад Кабінету Міністрів України формується коаліцією більшості у Парламенті України. Подання кандидатури Прем’єр-міністра на затвердження Верховної Ради України є винятковою прерогативою Президента України. Розпад правлячої коаліції у парламенті дає підставу Президенту України відправити Уряд України у відставку.

Враховуючи це, а також тенденції різних гілок влади до утримання влади, виходячи за межі права, насамперед дають підстави нам наполегливо пропонувати залишатися Україні в межах змішаної (напівпрезидентської) форми державного правління. Неприпустимими на сьогодні для України є так звані «чисті» форми правління – як президентська, так і парламентська республіки. Президентська форма правління, яка передбачає жорсткий «поділ влади» і очолювання Президентом України виконавчої влади, для України на сьогодні є неприйнятною, оскільки з великою ймовірністю буде призводити до президентських криз або до диктатури Президента України ((Коліушко І., Кириченко Ю., Журба Я. Правовий аналіз президентського проекту нової редакції Конституції України : [Електронний ресурс] / І. Коліушко, Ю. Кириченко, Я. Журба. – Режим доступу : // http://www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php?story=20091105131228617.)). В свою чергу, парламентська республіка в Україні є неприйнятною з геополітичної точки зору розвитку української державності. Бізнесові кола в сучасних країнах, що розвиваються, тяжіють до демократичних структур, але з елементами централізації й авторитаризму, що пояснюється необхідністю концентрації влади з метою мобілізації національних ресурсів для подолання цивілізаційної відсталості. Досвід роботи Верховної Ради України, причому як нинішнього, так і попередніх кількох скликань, показав ризики повної залежності життя країни від Парламенту. Замість центру законотворчої діяльності і взірця дотримання Конституції України та законів Парламент України перетворювався на основний осередок політичної нестабільності ((Пукшин І. Парламентська модель загрожує Україні : [Електронний ресурс] / І. Пукшин // Українська правда. – Режим доступу :http://www.pravda.com.ua/articles/2009/05/28/3977854/.)).

Змішана форма державного правління характеризується насамперед дуалізмом у виконавчій владі. Враховуючи конкретні політичні та соціально-економічні реалії в Україні дуалізм у виконавчій владі є швидше позитивом, ніж недоліком для організації владного механізму в Україні, оскільки сприяє виробленню демократичних традицій взаємодії вищих органів влади, передбачає засоби недопущення проявів узурпації влади як з боку парламентської більшості, так і з боку Президента України, привносить елементи взаємоконтролю суб’єктів політики, що, в кінцевому підсумку, повинно зробити діяльність влади підконтрольною суспільству.

Загалом, для ефективної взаємодії Президента та Уряду України необхідно забезпечити їх взаємну причетність до прийняття рішень, що визначають державну політику, а, отже, і спільну відповідальність за прийняті рішення. Так, на стадії ініціювання рішення ця причетність може бути забезпечена наданням Президенту України права нормотворчої ініціативи в Уряді України, на стадії розгляду рішення – участю Президента України в засіданнях Уряду України, можливістю скликання Президентом України спеціальних засідань Уряду України за його головуванням для вирішення певних найважливіших для держави питань, на стадії прийняття рішень – правом відкладального вето Президента України на рішення Уряду України, необхідністю контрасигнації актів Президента Прем’єр-міністром України і/або відповідальним міністром, а також вимогою, що реалізація ряду повноважень Президента України здійснюється за поданням Уряду України чи окремих його членів з можливістю вмотивованої відмови Президента України ((Коліушко І., Кириченко Ю., Журба Я. Правовий аналіз президентського проекту нової редакції Конституції України : [Електронний ресурс] / І. Коліушко, Ю. Кириченко, Я. Журба. – Режим доступу : // http://www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php?story=20091105131228617.)). Механізм державної влади повинен забезпечувати взаємодію між Президентом та Урядом України на засадах партнерства, а не суперництва. Конституція України також повинна містити чіткий перелік повноважень Президента України, які здійснюються ним самостійно, без внесення подань Урядом Україним або відповідним міністром, так само як і перелік самостійних повноважень Кабінету Міністрів України.

Будь-який з органів державної влади не повинен мати можливостей блокування роботи іншого органу. У трикутнику Парламент-Президент-Уряд роль кожного з цих органів по відношенню до іншого повинна бути стримувально-корегуюча, а не контрольно-блокуюча, інакше це може призвести до нездатності певних органів державної влади реалізовувати свої функції, узурпації влади та інших негативних наслідків.

При закріпленні у конституційних нормах повноважень за органом державної влади, необхідно передбачити всі можливі варіації реалізації ним цього повноваження, в тому числі й ті, коли суб’єкт державної влади використовує надане йому повноваження не на благо суспільним інтересам, а всупереч їм. Уявивши таку ситуацію, очевидною стає потреба у закріпленні в Конституції України певного засобу протидії на спроби органу державної влади використати свої повноваження в неконституційний спосіб. Власне сукупність таких засобів протидії неконституційній діяльності органу державної влади чи її спробам становлять механізм стримувань і противаг ((Коліушко І., Кириченко Ю., Журба Я. Правовий аналіз президентського проекту нової редакції Конституції України : [Електронний ресурс] / І. Коліушко, Ю. Кириченко, Я. Журба. – Режим доступу : // http://www.spa.ukma.kiev.ua/konst/article.php?story=20091105131228617.)).

Доцільно також закріпити в Конституції України конституційну-правову відповідальність учасників конституційних правовідносин за невиконання покладених на них обов’язків чи за бездіяльність, якій би відповідала відповідна система покарань (у вигляді: попереджень, штрафів, звільнень, імпічменту, заборони обіймати певні посади протягом певного часу чи пожиттєво тощо).Уповноваженим розглядати справи про конституційно-правову відповідальність слід призначити Конституційний Суд України, доповнивши тим самим обсяг його повноважень, за поданням заінтересованих осіб, в т.ч. і громадян України. Це має дисциплінувати посадових осіб держави і виховати нарешті повагу до Конституції України та законів України.

Поряд із тим, варто передбачити т.зв. «систему запобіжників», дія якої повинна прослідковуватися, насамперед, при формуванні Уряду України. Так, якщо сформований Президентом України Уряд України не отримає вотуму довіри Парламенту України, це свідчитиме про неспроможність Президента України сформувати підтримуваний більшістю Уряд України і тому право формування Уряду України повинно перейти до Парламенту України. Так само й у випадку, коли Парламент України, уповноважений Конституцією України формувати Уряд України, виявляється неспроможним його сформувати, то таке право повинно переходити до Президента України. Якщо ж після вичерпання альтернативних варіантів результату досягнуто не буде, це свідчитиме про такі вади механізму державної влади, які можна усунути лише шляхом заміни певної складової механізму. У випадку, якщо Парламент України сам не здатен сформувати Уряд України і не дає вотуму довіри Уряду України, сформованому Президентом України, то єдиним виходом із ситуації є оголошення дострокових виборів до Парламенту України. Дострокове припинення повноважень органу державної влади завжди повинно бути виваженим та обґрунтованим кроком і застосовуватися лише за умови, що в інший спосіб вади роботи механізму державної влади усунути неможливо.

На нашу думку, виправданим видається також встановлення певних вимог для міністрів Кабінету Міністрів України та керівників центральних органів виконавчої влади з тією метою, що хоч ці посади і є політичними, але вимагають неабияких знань та досвіду в конкретній галузі народного господарства, права, фінансів тощо. Такими вимогами можуть бути: досконале знання державної мови (для Міністра закордонних справ України – знання, як мінімум, англійської мови), наявність диплому про закінчення повної вищої освіти в тій сфері, в якій збирається працювати міністр, відсутність непогашених чи знятих судимостей тощо. Такі заходи мають підвищити професійний рівень та ефективність Уряду України.

З метою оптимізації організації роботи Парламенту України нами пропонується встановлення кворуму для проведення засідань Верховної Ради України і кворумів для прийняття різних парламентських рішень, запровадження класифікації законів, уточнення предмету регулювання законів (зокрема, законів про Державний бюджет України з метою запобігання неконституційній практиці регулювання у цих законах питань, які не мають прямого стосунку до його предмета) ((Зелена книга української конституційної реформи: матеріали для громадського обговорення / За заг. ред. І. Коліушка, Ю. Кириченко / ШПА при НАУКМА, ЦППР, УНЦПД, КВУ. – К. : «Лікей», 2007. – С. 12.)). Також доцільним є часткове обмеження законодавчої ініціативи депутатів більшості, законопроекти котрих виносяться разом з урядовими з метою підвищення рівня оперативності та ефективності законодавчого процесу в Парламенті України.

Єдиним органом державної влади, рішення якого є безспірними та остаточними, повинен бути Конституційний Суд України. В цьому руслі, повинна також бути забезпечена можливість ревізії рішень Парламенту, Президента та Уряду України на предмет їх конституційності Конституційним Судом України. Для цього необхідно забезпечити стабільність та визнання незалежності Конституційного суду України згідно з європейською моделлю конституційної юстиції, що потребує відокремлення статусу конституційних суддів від статусу звичайних суддів і усунення будь-якої можливості для інших державних органів впливати на Конституційний Суд України, зокрема через окремих його членів.

Європейська комісія «За демократію – через право» (Венеціанська комісія) рекомендує створити запобіжну гарантію на випадок того, коли конституційно уповноважений орган не здійснив призначення (або обрання) нових суддів Конституційного Суду України: шляхом передання повноважень з призначення від цього органу, який був первинно уповноважений, – до решти органів; передбачити, що суддя залишається на посаді допоки його наступник не вступає на посаду; спростити процедуру складення присяги, передбачивши її письмову форму або запровадивши внутрішній механізм приведення до присяги, тобто її складення в самому Конституційному Суді України, з тим, щоб забезпечити та гарантувати стабільне функціонування органу конституційної юрисдикції ((Висновок Венеціанської Комісії щодо можливих конституційних та законодавчих змін для забезпечення безперервного функціонування Конституційного Суду України № 377/2006 від 22 червня 2006 р. (неофіційний переклад) : [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://minjust.gov.ua/?do=d&did=7731&sid=pare_ukraine.)).

Задля підвищення рівня правосуддя в Україні пропонується виписати в конституційному тексті створення вищих судів для цивільної та кримінальної юрисдикцій, які б здійснювали функції касаційної інстанції, як це існує у системі адміністративних та господарських судів. За таких умов буде забезпечено право на касаційне оскарження судових рішень, а Верховний Суд України зможе повністю присвятити себе основній функції – забезпечувати однакове застосування закону через перегляд справ, де суди касаційної інстанції у подібних ситуаціях по-різному витлумачили закон. З метою зміцнення незалежності суддів до повноважень Вищої ради юстиції доцільно віднести призначення суддів на посади, їх переведення та звільнення з посади ((Коліушко І., Куйбіда Р. Суди у фокусі конституційної реформи : [Електронний ресурс] / І. Коліушко, Р. Куйбіда // Українська правда. – Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/articles/2009/08/7/4128993/.)). Поряд із тим, на наше переконання, слід також виписати в Перехідних положеннях Основного Закону України строк, протягом якого в Україні повинен бути введений суд присяжних та відповідальних за це посадових осіб.

Враховуючи те, що тексти судових рішень переважно недоступні для осіб, які не були залучені до справи, але інтересів яких ці рішення безпосередньо стосуються. Рішення судів нижчого рівня практично не публікують. Існує практика здійснення судочинства з порушенням принципів відкритості (публічності) судового процесу. Усе це є підставою для внесення до Конституції України норми, що зобов’язує публікувати всі судові рішення.

Стосовно територіальної організації влади на місцях, то варто розділити повноваження органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій, яким надаються контрольні повноваження, подібні до повноважень державних префектур у Франції ((Речицький В. Проект Конституції України – 2009 (із постатейними матеріалами) : [Електронний ресурс] / В. Речицький. – Режим доступу : http://www.khpg.org/index.php?id=1240658218.)).

Насамкінець, розробникам Основного Закону України неухильно слід керуватись твердженням, що конституція – це не тільки стрижень правової системи, але й програмний документ для держави та суспільства, тому вона повинна бути прийнята з урахуванням не лише інтересів політичних сил та інститутів державної влади, а й інтересів Українського народу та якнайширше відповідати українським реаліям.

Висновки:

Як підсумок, слід вказати, що Україна потребує саме нової Конституції України, яка світоглядно має змінити державний механізм і гармонізувати взаємодію між його суб’єктами, встановити дієві механізми реалізації прав і основинх свобод людини і громадянина та забезпечити чітке і неухильне виконання своїх норм. Нова Конституція України повинна бути прийнята з обов’язковою участю Українського народу на всеукраїнському референдумі, що забезпечить їй високій рівень легітимності. Новий Основний Закон України повинен містити ряд норм, які залишать Україну в умовах змішаної форми правління з нахилом в бік Президента України як всенародно обраний інститут державної, який має найвищий рівень легітимності в державі, а також визначатимуть порядок обрання Уряду України та безконфліктну взаємодію між Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України. Відповідно до нової Конституції України єдиним органом, що повинен забезпечувати конституційний контроль та стабільність влад має бути Конституційний Суд України, коло повноважень котрого має бути збільшено. Слід зазначити, що схожих позицій притримуються і основні політичні сили України, котрі в своїх проектах змін до Основного Закону України намагаються, в основному, посилити певний владний інститут залежно від свого ситуативного політичного становища за рахунох послаблення іншого інституту, що неминуче призведе до конституційних криз та конфліктів.

Науковий керівник: Мартинюк Роман Станіславович
Кандидат політичних наук, доцент
Правничий факультет

Сфера наукових досліджень: конституційне право України та зарубіжних країн

Перелік ключових слів: конституційна реформа, Конституція України, система стримувань і противаг, державна влада, дуалізм влади, змішана форма правління, Президент України, Парламент України, Кабінет Міністрів України.