конституційна-правова відповідальність – Науковий блоґ

Дострокове припинення повноважень Верховної Ради України

Олена Шафарчук — Sun, 30 Jun 2013 14:24:41 +0000

Анотація. У статті досліджується застосування інституту конституційно-правової відповідальності парламенту у вітчизняній державно-правовій практиці. Здійснюється аналіз нормативної регламентації інституту дострокового припинення повноважень Верховної Ради України, її органів та посадових осіб. Акцентується увага на недостатньо врегульованих моментах та здійснюється узагальнення шляхів вдосконалення застосування даного інституту у вітчизняній практиці.

Ключові слова. Конституційно-правова відповідальність, Верховна Рада України, парламент, дострокове припинення повноважень парламенту, парламентарій, пленарне засідання парламенту, 30 днів чергової сесії, більшість від конституційного складу парламенту.

Annotation. In the article it is investigated the application of the institute of a constitutional and legal responsibility of a parliament in the national legal practice. It is made an analysis of normative regulation of the institute of the pre-term stopping of an authority of Verkhovna Rada of Ukraine, its organs and public servants. Attention is accented on not well-regulated moments and it is made summing up of the ways of refinement of this institute in a national practice.

Key words. Constitutional and legal responsibility, Verkhovna Rada of Ukraine, parliament, a parliamentarian, plenary parliamentary session, thirty days of regular session of parliament, a majority of a constitutional composition of Parliament.

Постановка проблеми. Політико-правові процеси останніх років засвідчили, що питання конституційно-правової відповідальності на сьогодні набули не лише теоретико-методологічної, а й практично-прикладної значущості. Такий вид конституційно-правової відповідальності як дострокове припинення главою держави повноважень парламенту був закріплений у Конституції України, але відповідна конституційна санкція була застосована лише у 2007 році [1, с. 41].

Викладення основного матеріалу. 2 квітня 2007 р. Президент України вперше в новітній вітчизняній конституційній історії зреалізував своє конституційне право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, започаткувавши відповідну практику. Указ Президента України від 2 квітня 2007 р. «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» став результатом гострого протистояння Глави держави, опозиційних парламентських і позапарламентських політичних сил із правлячою парламентcько-урядовою коаліцією [4, с. 257]. В Указі Президент закцентув увагу на порушеннях конституційних норм щодо формування коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, а також мотивував видачу Указу необхідністю запобігання узурпації влади [3].
Важливо відмітити ту цікаву деталь президентського Указу, що він обгрунтовував право Глави держави на розпуск Парламенту, взагалі не згадуючи ст. 90 Конституції України, яка пропонує вичерпний перелік підстав дострокового припинення повноважень Верховної Ради України за ініціативи Президента України. Це, безумовно, завідчувало всю відносність правової аргументації, відтвореної в Указі Президента України. У зв’язку з цим набула особливої актуальності проблема, пов’язана з відсутністю належної нормативної регламентації інституту дострокового припинення повноважень Верховної Ради України за змістом ст. 90 Конституції України [4, с. 258].
З теоретичного погляду проблема парламенту як суб’єкта конституційної відповідальності розглядається і вирішується з урахуванням доктрини організації державної влади.
Згідно з Конституцією Української РСР 1978 р., Верховна Рада УРСР була найвищим органом державної влади (ст. 97 вище згаданого нормативно-праовового акту), проте не була об’єктом санкцій конституційно-правової відповідальності, адже доктрина суверенітету найвищого представницького органу народу не передбачала такого органу, який стояв би над Верховною Радою й мав право застосовувати щодо неї санкції.
Відмова від принципу побудови державної влади на основі суверенітету Веровної Ради й побудова державної влади на засадах поділу цієї влади змінили статус Верховної Ради України. Згідно з чинною Конституцією України Верховна Рада України сама може бути об’єктом і суб’єктом конституційної відповідальності [5, с. 105].
Так, згідно зі ст. 90 Конституції, Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради, якщо впродовж тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не розпочалися [6, с. 34].
Конституційний Суд України у Рішенні по справі N 1-21/2004 про умови дострокового припинення повноважень Верховної Ради України від 19 травня 2004 року N 11-рп/2004 протлумачив, що словосполучення «протягом тридцяти днів» треба розуміти як перебіг тридцятиденного строку підряд, тобто в календарних днях. Обчислення строку починається з дня, коли заплановані пленарні засідання однієї чергової сесії не змогли розпочатися, а якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, то днем його закінчення є наступний робочий день. Виникнення у Президента України права на дострокове припинення повноважень Верховної Ради України пов’язане не з кількістю пленарних засідань, а з кількістю днів, протягом яких пленарні засідання не можуть розпочатися [7].
Що стосується словосполучення «пленарні засідання не можуть розпочатися», то його треба розуміти так: пленарні засідання Верховної Ради України не можуть розпочатися через недодержання встановленого Конституцією України і Регламентом порядку роботи Парламенту. Саме ця причина унеможливлює здійснення конституційних повноважень єдиним органом законодавчої влади в Україні. Тобто, можлива підстава дострокового розпуску парламенту Президентом України – недотримання процедурних (організаційних) аспектів у діяльності Верховної Ради України. Тому, не можна погодитися з висловленням у правовій літературі припущенням, що розпуск парламенту має виключно політичний характер [8, с. 206].
Іншим видом санкцій, що можуть застосовуватися до Верховної Ради України, є прийняття Конституційним Судом України рішення про те, що певний, ухвалений Верховною Радою, закон є неконституційним повністю чи в окремій частині, якщо він не відповідає Конституції України або якщо порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності (ст. 152 Конституції України) [6].
Формами конституційно-правової відповідальності парламенту України є повернення Президентом законів, прийнятих Верховною Радою України, із вмотивованими сформульованими пропозиціями для повторного розгляду, тобто застосування Главою держави права вето [8, с. 207].
Можна дійти до висновку, що різноманітні варіанти кризових ситуацій, які можуть траплятися у державно-правовій практиці (відсутність парламентської більшості, протистояння з представниками інших гілок влади), впливають на здійснення парламентом законодавчої функції. Тому пропонується визнати підставою конституційно-правової відповідальності Верховної Ради України невиконання її основної функції – законодавчої і доповнити п. 8 ст. 106 Конституції України положенням, що повноваження Верховної Ради України припиняються за результатами всеукраїнського референдуму, який ініціюється Президентом України або народом України у випадку неприйняття нею протягом 30 днів жодного закону [9, с. 13].
Суб’єктом конституційно-правової відповідальності може виступати не лише Парламент України, а й окремі його органи. Зокрема, у разі порушення вимог Регламенту головуючим на пленарному засіданні (відповідно Головою Верховної Ради України, Першим заступником чи заступником Голови Верховної Ради України) народний депутат має право звернутися до посадової особи із зауваженнями про допущені порушення. У випадку грубого або систематичного порушення головуючим Регламенту Верховної Ради України після скороченого обговорення може прийняти рішення про відсторонення головуючого від ведення пленарних засідань на трок до двох пленарних днів більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Парламенту [10]. У разі відсторонення головуючого від ведення пленарних засідань три і більше разів протягом однієї чергової сесії, за висновком комітету з питань регламенту, Парламент може розглядати питання про відкликання його з посади [8, с. 207].
У зв’язку з незадовільною роботою за рішенням Верховної Ради України з посад можуть бути відкликані Голова комітету, перший заступник, заступник голови та секретар комітету (ч. 1 ст. 83; п. 2 ч. 3. ст. 7 вищезгаданого закону).
Конституційно-правова відповідальність комітетів Верховної Ради України, депутатських фракцій і депутатських груп чинним законодавством не передбачена. Лише у випадку зменшення кількісного складу менше мінімально допустимої межі зазначені органи припиняють функціонування (ч. 1 ст. 8; ч. 4 ст. 80 вищезазначеного закону).
Спеціалізованими органами у структурі Верховної Ради України, що реалізують функції парламентського контролю, є Уповноважений Верховної Ради України з прав людини і Рахункова палата. До зазначених органів у випадку порушення ними конституційних повноважень також можуть застосовуватися заходи конституційної відповідальності [8, с. 208]. Зокрема, парламент більшістю голосів від конституційного складу приймає рішення про звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України до закінчення строку, на який його було обрано, у разі: 1) порушення ним присяги; 2) порушення вимог щодо несумісності діяльності. Висновок щодо наявності підстави для звільнення з посади Уповноваженого дає спеціально створена тимчасова слідча комісія Верховної Ради України [11].
За поданням Голови Верховної Ради України Парламент може достроково звільнити з посад у разі порушень законодавства України або допущення зловживань по службі Голову Рахункової палати, його Першого заступника і заступника, головного контролера, Секретаря Рахункової палати більшістю голосів народних депутатів конституційного складу [12].
Доцільно розширити підстави конституційно-правової відповідальності органів та посадових осіб Верховної Ради України, наприклад, визначити у Регламенті Верховної Ради України, що Голова Верховної Ради України та його заступники можуть бути звільнені з посади у випадку систематичного порушення Регламенту Верховної Ради. Певного удосконалення потребує інститут конституційно-правової відповідальності таких посадових осіб Верховної Ради України, як Голова Рахункової палати, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, голови комітетів, народні депутати [9, с. 13].
Щодо конституційно-правової відповідальності народного депутата, то варто зазначити, що, оскільки народний депутат входить до складу органу державної влади – Верховної Ради України, то на нього поширюється встановлене ст. 3 Конституції України положення про відповідальність держави перед народом. Відповідно до кандидатури парламентарія пред’являються підвищені вимоги. Наприклад, за порушення конституційної вимоги скласти присягу народний депутат втрачає депутатський мандат [8, с. 208].
Згідно з ч. 3 ст. 7 Закону України «Про статус народного депутата України» парламентарій відповідальний за свою діяльність перед Українським народом як уповноважений ним представник у Верховній Раді України [13]. Ця норма-принцип конкретизується у позбавленні народного депутата за порушення дисципліни та норм етики на пленарному засіданні права на виступ чи, залежно від тяжкості скоєного проступку, можливості участі до п’яти пленарних засідань.
Найбільш сувора санкція конституційно-правової відповідальності, що може застосовуватися до парламентарія, − дострокове припинення повноважень у випадку набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього або порушення вимог несумісності. Інші підстави дострокового припинення повноважень народного депутата (пункти 1, 3-5 ч. 2 ст. 81 Конституції) не є конституційними деліктами і тому не є фактичними підставами конституційно-правової відповідальності. Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України [8, с. 209].
Висновки.
Отже, застосування інституту дострокового припинення повноважень Верховної Ради України вимагає вдосконалення, а зокрема:
– систематизації законодавства з питань конституційно-правової відповідальності в окремому Законі «Про конституційно-правову відповідальність посадових осіб», де необхідно чітко регламентувати порядок застосування дострокового припинення повноважень Верховної Ради України Президентом України;
-доцільно розширити підстави конституційно-правової відповідальності органів та посадових осіб Верховної Ради України, наприклад, визначити у Регламенті Верховної Ради України, що Голова Верховної Ради України та його заступники можуть бути звільнені з посади у випадку систематичного порушення Регламенту Верховної Ради;
– доповнити п. 8 ст. 106 Конституції України положенням, що повноваження Верховної Ради України припиняються за результатами всеукраїнського референдуму, який ініціюється Президентом України або народом України у випадку неприйняття нею протягом 30 днів жодного закону;
– законодавчо передбачити конституційно-правову відповідальність комітетів Верховної Ради України, депутатських фракцій і депутатських груп.

Список використаних джерел
1. Скрипнюк О. Конституція України та розвиток теорії та практики конституційно-правової відповідальності ∕ О. Скрипнюк ∕ ∕ Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2009. − № 6 (92). – С. 41.
2. Мартинюк Р. Інститут дострокового припинення повноважень парламенту : перший вітчизняний досвід ∕ Р. Мартинюк ∕ ∕ Держава і право : Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – 2007. – Випуск 38. – 220 с.
3. Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України : Указ Президента України № 264/2007 від 2 квітня 2007 р. : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.pravda. com.ua/ articles/2007/04/ 6/3226269/
4. Мартинюк Р. Інститут дострокового припинення повноважень парламенту : перший вітчизняний досвід ∕ Р. Мартинюк // Держава і право : Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – 2007. – Випуск 38. – С. 256-261.
5. Кривенко Л. Конституційно-правова відповідальність – елемент конституційно-правового статусу Верховної Ради України ∕ Л. Кривенко ∕ ∕ Часопис Київського університету права. – 2002. − № 4. – С. 104-112.
6. Конституція України : Офіц. видання. – станом на 01.11.2010 р. – К. : Центр учбової літератури, 2010. – 88 с.
7. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про офіційне тлумачення положень частини другої статті 90, пункту 8 частини першої статті 106 Конституції України (справа про умови дострокового припинення повноважень Верховної Ради України) від 19 травня 2004 р. № 11-рп ∕ 2004 ∕ Верховна Рада України : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http: ∕ ∕ zakon.rada.gov.ua
8. Словська І. Верховна Рада України як суб’єкт конституційно-правової відповідальності ⁄ І. Словська ⁄ ⁄ Право України. – 2011. − № 5. – С. 204-209.
9. Мельник О. Конституційно-правова відповідальність вищих органів державної влади / О. Мельник // Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. − К., 2000. – С. 13.
10. Про Регламент Верховної Ради України : Закон України від 10 лютого 2010 р. ∕ ∕ Відомості Верховної Ради України. – 2010 р. − № 14. Ч. 1-2 ст. 29 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4. rada.gov. ua/laws/show/1861-17
11. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини : Закон України від 23 грудня 1997 р. ∕ ∕ Відомості Верховної Ради України. − № 20. – Ст. 99 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov. ua/laws/show/ 776/97-%D0%B2%D1%80
12. Про рахункову палату України : Закон України від 11 липня 1996 р. ∕ ∕ Відомості Верховної Ради України. − 1998 р. − № 24. П. 1 ч. 4, ч. 5 ст. 37 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada. gov.ua/laws/show/ 315/96-%D0%B2%D1%80
13. Про статус народного депутата України : Закон України від 17 листопада 1992 р. ∕ ∕ Відомості Верховної Ради України. – 1993 р. − № 3 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada. gov.ua/laws/show/ 2790-12

Природа конституційно-правової відповідальності. Співвідношення з відповідальністю моральною та політичною

Софія Фрейздорф — Thu, 29 Mar 2012 09:05:29 +0000

Стаття розкриває характеристику нормативно-правової бази, яка регулює питання про природу конституційно-правової відповідальності та співвідношення моральної та політичної відповідальності.
Article reveals the characteristics of the regulatory framework that governs the question of the nature of the constitutional and legal responsibility and moral value and political responsibility.

Конституційно-правову відповідальність розглядають як міру державного примусу, яка ґрунтується на юридичному і суспільному осуді правопорушення і виражаються у встановленні для правопорушника визначених негативних наслідків[1, с. 387]; як примусове застосування законодавчо закріплених конституційних санкцій до суб’єктів конституційно-правових відносин у разі невиконання (неналежного виконання) ними своїх конституційних обов’язків (повноважень) або за зловживання конституційними правами (повноваженнями)[2, с. 11]; обов’язок суб’єкта конституційно-правових відносин відповідати за невідповідність своєї юридично значимої поведінки тій, яка приписана йому диспозиціями цих норм, забезпечений можливістю застосування уповноваженою інстанцією мір державного (або прирівняного до нього суспільного) впливу[3, с. 20-21]; правовий зв’язок між сторонами, при якому одна з них (суб’єкт відповідальності) зобов’язується відповідати очікуваній моделі поведінки, інша сторона (інстанція відповідальності) оцінює цю відповідність і у випадку негативної оцінки відповідним чином реагує на порушення[4, с. 46] та ін.
У процесі здійснення охоронної функції Конституції на основі відповідних конституційних норм складаються охоронні правовідносини. Вони не мають широкого розповсюдження, проте це не зменшує їх роль у забезпеченні конституційного правопорядку Охоронні відносини виникають перш за все внаслідок неправомірної поведінки суб’єктів як негативна реакція на це з боку держави. Потреба в них виявляється кожного разу, коли права та інтереси учасників правовідносин, окремої особи або суспільства в цілому, або сама Конституція потребують державно-правового захисту. Вони завжди виступають як владовідносини. За допомогою цих відносин реалізуються міри юридичної відповідальності, міри захисту суб’єктивних прав і законних інтересів, превентивні заходи державного примусу[5, с. 132].
Поняття правоохоронних відносин було введено в науковий обіг Н.Г. Александровим, який зазначив, що ці відносини виникають між правопорушниками і компетентними органами держави з метою застосування до правопорушників відповідних санкцій[6, с. 91-92]. У подальшому ряд вчених радянської доби (Н.Г. Александров, С.С. Алексєєв, Н.С. Малеїн, Б.Т. Базилев[7, с. 189-190] та ін.) стали дотримуватись ідеї зв’язку юридичної відповідальності з охоронним правовідношенням, або навіть їх тотожності. В результаті чого склалася концепція юридичної відповідальності як правовідношення, відповідно до якої юридична відповідальність – це особливе, передбачене і врегульоване нормами права відношення, яке виникає між правопорушником і державою (компетентними органами), при якому держава через свої органи має право покарати правопорушника, а він зобов’язаний зазнати цього покарання. Такі правовідносини отримали назву «правовідносини відповідальності»[8, с. 12].
Під юридичною відповідальністю розуміють правовідношення, яке виникає з правопорушення, і складається між державою в особі спеціальних органів і правопорушником, на якого покладається обов’язок зазнати відповідних позбавлень і негативних наслідків за вчинене правопорушення, за порушення вимог, які містяться в нормах права[9, с. 543]. М.Д. Шиндяпіна, ототожнюючи поняття «охоронного правовідношення» і «правовідношення відповідальності» зазначає, що змістом правоохоронного відношення, яке виникає в результаті правопорушення, є зв’язок права держави на застосування мір юридичної відповідальності та обов’язку правопорушника перетерпіти ці міри[10, с. 32]. Т.М. Радько визначає юридичну відповідальність як особливий вид державного примусу, який полягає в зазнаванні суб’єктом права невигідних наслідків, передбачених санкцією порушеної норми, та здійснюється в формі охоронного правовідношення[11, с. 708 ].
Конституційно-правовій відповідальності властиві всі ознаки та елементи конституційно-правових відносин (об’єкти, суб’єкти, зміст, юридичний факт). З моменту вчинення конституційного делікту, який є конституційним юридичним фактом, між інстанцією конституційно-правової відповідальності та правопорушником (деліквентом) виникає правовідношення конституційно-правової відповідальності, елементами якого виступають взаємно кореспондуючі права і обов’язки правопорушника і суб’єкта, який є інстанцією конституційно-правової відповідальності. Правопорушник зобов’язаний зазнати мір конституційно-правової відповідальності, які передбачені санкцією порушеної конституційно-правової норми, і понести несприятливі наслідки, а суб’єкт, який є інстанцією конституційно-правової відповідальності, має повноваження притягнути його до конституційно-правової відповідальності.
Юридична відповідальність має таку властивість як нормативність, а нормативність юридичної відповідальності, як і нормативність права, включає в себе можливість державного примусу. I якщо до вчинення правопорушення державний примус існував як можливість, то з виникненням конкретного правовідношення юридичної відповідальності така можливість переросла в реальну дійсність. Державний примус закладений в самій нормі, яка передбачає юридичну відповідальність, а державний апарат є лише засобом реального здійснення державного примусу[12, с. 59].
Примусовий характер конституційно-правової відповідальності проявляється не тільки в державному, але й в прирівняному до нього суспільному примусі. Прикладом цього може бути відкликання виборцями обраного ними депутата місцевої ради (Розділ V Закону України «Про статус депутатів місцевих рад») або ж дострокове припинення за рішенням місцевого референдуму повноважень сільського, селищного, міського голови (ч. 2 ст. 79 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Звичайно, суспільний примус, так само як і державний, здійснюється на основі конституційно-правових норм (або при їх санкціонуванні) і, як правило, під державним контролем. Мета примусової діяльності досягається шляхом впливу на політичну, моральну, організаційну і майнову сферу конкретного суб’єкта конституційно-правових відносин[13, с. 2-4].
Конституційно-правовій відповідальності властиві усі загальні ознаки юридичної відповідальності, які характерні й для інших видів юридичної відповідальності. Вона ґрунтується на загальних принципах юридичної відповідальності і є мірою державного (або прирівняного до нього, суспільного) примусу, який виражається у встановленні для правопорушника певних негативних наслідків. Проте дані ознаки у конституційно-правовій відповідальності мають свої особливості, які свідчать про своєрідність її як самостійного виду юридичної відповідальності.
Слід погодитись з позицією, що інститут конституційно-правової відповідальності є одним із тих системоутворюючих факторів, які дають змогу вважати конституційне право самостійною галуззю системи національного права[14, с. 22]. Так, Ж.I. Овсепян вважає, що критеріями конституційної відповідальності є цілий рід пов’язаних в «єдиний список» підстав галузевої правової (конституційне право як галузь права) ідентичності, які, лише будучи взяті в їх сукупності, так сказати «в єдиному пакеті», визначають кваліфікуючі властивості конституційної відповідальності. У цій пов’язаній, єдиній галузевій сукупності кваліфікуючих ознак конституційної відповідальності можуть бути названі наступні: 1) особливості предмета примусового забезпечувального (охоронного) впливу конституційної відповідальності – виключним предметом забезпечення за допомогою інституту конституційної відповідальності є конституція (Основний Закон) держави; 2) специфічне джерело закріплення конституційних санкцій – до таких відноситься Конституція та інші джерела конституційного права як автономної галузі; 3) своєрідність об’єктів конституційно-примусового впливу (охорони) – об’єктами конституційно-примусового спливу виступають відносини, які складають предмет конституційного права як галузі права, предмет конституційно-правового регулювання, конституційні владовідносини; 4) відмінною від інших видів юридичної відповідальності ознакою конституційної відповідальності є специфічні підстави конституційної відповідальності – це особливі склади правопорушень – конституційні правопорушення, які мають оригінальні ознаки кола їх об’єктів, суб’єктів, змісту об’єктивної та суб’єктивної сторін; 5) до числа критеріїв конституційної відповідальності можна назвати також особливе коло суб’єктів цього виду відповідальності -в їх числі, перш за все, виборні органи і посадові особи публічної влади, а також органи і посадові особи, які безпосередньо формуються першою категорією (чергою) органів і посадових осіб (друга черга суб’єктів конституційної відповідальності); 6) специфічною є система санкцій конституційної відповідальності; 7) значними порівняно з іншими видами юридичної відповідальності є особливості механізмів і застосування мір конституційної відповідальності[15, с. 44-45].
На думку М.П. Авдєєнкової, відмінностями конституційно-правової відповідальності від інших видів юридичної відповідальності є: специфічний набір підстав для встановлення конкретної відповідальності органу або посадової особи, спеціальний суб’єкт відповідальності та спеціальні санкції; відсутність єдиного нормативно-правового акту, в якому закріплювалися би підстави відповідальності, санкції, які застосовуються за те чи інше правопорушення, регламентація даного виду відповідальності виключно нормами конституційного права[16, с. 10].
Н. М. Колосова досліджуючи юридичну природу конституційної відповідальності в якості її особливостей виділяє амбівалентний і комплексний характер. Аналізуючи відмінність конституційної від інших видів юридичної відповідальності, автором визнається наявність труднощів у цьому питанні. Зокрема, це зумовлено фрагментарністю законодавчого закріплення інституту конституційної відповідальності, що деякою мірою залежить від політичної волі. Тому тільки завершеність формування інституту конституційної відповідальності дозволить остаточно вирішити проблему розмежування конституційної та інших видів юридичної відповідальності[17, с. 20-22].
Однією з суттєвих відмінних ознак конституційно-правової відповідальності є її підстава, яка багато в чому і визначає характеристику конституційно-правової відповідальності в цілому. Підстава конституційно-правової відповідальності – це ті обставини, за яких відповідно до конституційно-правових норм вона настає. Традиційно в теорії держави і права розрізняють нормативні та фактичні підстави юридичної відповідальності. Нормативною підставою є те, на підставі чого особа може нести юридичну відповідальність, тобто відповідна норма права. Фактичного підставою юридичної відповідальності – є те, за що особа може нести юридичну відповідальність, тобто вчинення конкретного делікту.
Нормативною підставою конституційно-правової відповідальності є сукупність конституційно-правових норм, які закріплюють: а) склади конституційних деліктів; б) конституційно-правові санкції і принципи їх застосування; в) коло суб’єктів, які уповноважені застосовувати конституційно-правові санкції, – інстанції відповідальності; г) процедуру застосування мір конституційно-правової відповідальності, тобто її процесуальну форму. В Україні нормативну основу конституційно-правової відповідальності утворює велика кількість нормативно-правових актів, які регулюють окремі її аспекти та закріплюють здебільшого конкретні види конституційних деліктів. Це: 1) Конституція України; 2) закони України; 3) інші нормативно-правові акти (в т.ч. нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування, нормативно-правові акти, які регулюють процес реалізації конституційно-правової відповідальності тощо). Деякі автори до нормативної підстави конституційно-правової відповідальності відносять також і загальновизнані принципи і норми міжнародного права та міжнародні договори, які ратифіковані Україною[18, с. 31]. На жаль, поки що єдиний кодифікований акт у сфері конституційно-правової відповідальності відсутній.
Фактичною підставою для настання конституційно-правової відповідальності є діяння конкретного суб’єкта конституційно-правових відносин, яке не відповідає диспозиції конституційно-правової норми, яка охороняється конституційно-правовою санкцією[19, с. 54], тобто вчинення конституційного делікту. На нашу думку, конституційний делікт можна визначити як суспільно небезпечне, протиправне, винне діяння (дію або бездіяльність), яке посягає на конституційний лад та його інститути, за вчинення якого передбачена конституційно-правова відповідальність[20, с.4].
Специфікою конституційно-правової відповідальності є також її суб’єктний та об’єктний склад. Суб’єктами конституційно-правової відповідальності можуть бути усі суб’єкти конституційно-правових відносин (за винятком народу, нації, національних меншин і корінних народів), які відповідно до конституційно-правових норм зобов’язані та здатні нести конституційно-правову відповідальність за вчинені протиправні діяння, тобто володіють конституційною деліктоздатністю. Об’єктами конституційно-правової відповідальності є суспільно-політичні цінності, що охороняються нормами конституційного права: народовладдя, організація державної влади та місцевого самоврядування, права і свободи людини і громадянина тощо, проти яких спрямовані конституційні делікти і яким вони можуть заподіяти або заподіюють шкоду. В узагальненому вигляді об’єктом конституційно-правової відповідальності є конституційний лад України як система найважливіших конституційно-правових відносин, які пов’язані з організацію та діяльністю держави та суспільства. На нього прямо чи опосередковано посягають усі конституційні делікти, тобто конституційний лад України є об’єктом конституційної деліктності в цілому.
Наступною особливістю конституційно-правової відповідальності є наявність специфічних конституційно-правових санкцій – передбачених нормами конституційного права мір державного (чи прирівняного до нього суспільного) впливу, що застосовуються до винного суб’єкта у разі скоєння ним конституційного делікту та тягнуть для нього певні несприятливі (негативні) наслідки. Конституційно-правові санкції застосовуються широким колом уповноважених суб’єктів – органами законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого самоврядування, посадовими особами, громадянами тощо – щодо непідзвітних і непідпорядкованих їм суб’єктів, тим самим відрізняючись від дисциплінарних стягнень, які застосовуються до працівників і службовців у порядку підлеглості вищестоящими органами та посадовими особами. Відрізняються вони й від покарань, які застосовуються виключно на підставі рішення суду, та від адміністративних стягнень, які застосовуються як судом, так і органами адміністративної юрисдикції, що є органами виконавчої влади. До основних видів конституційно-правових санкцій відносяться: дострокове припинення повноважень Верховної Ради України, усунення Президента України з поста у порядку імпічменту, відставка Кабінету Міністрів України, відкликання депутата місцевої ради, втрата громадянства тощо.

Список використаної літератури:
1. Кутафин О.Е. Предмет конституционного права. – М.: Юристъ, 2001. – С. 387;
2. Колосова Н. М. Теория конституционной ответственности: природа, особенности, структура:
Автореф. дисс. д-ра юрид. наук. – М., 2006. – С. 11.
3. Виноградов В.А. Конституционная ответственность: вопросы теории и правового регулирования. – М.: Тип. «Далона-П», 2000. – С. 20-21.
4. Краснов М. А. Публично-правовая ответственность представительных органов за нарушение закона // Государство и право. – 1993. – № 6. – С. 46.
5. Лучин В. О. Конституция Российской Федерации. Проблемы реализации. – М.: ЮНИТИ-ДАНА,
2002.-С. 132.
6. Александров Н.Г. Законность и правоотношения в советском обществе. -М.: Госюриздат, 1955. –
С. 91-92.
7. Алексеев С.С. Общая теория социалистического права. – Свердловск, 1964. – Вып. 1. – С. 189-
190;
8. Булатов А.С. Юридическая ответственность (общетеоретические проблемы): Автореф. дис.
канд. юрид. наук. -Л., 1985. – С. 12.
9. Сенякин И.Н. Юридическая ответственность // Теория государства и права / Под ред. Н.И. Матузова и А .В. Малько. – М., 1997. – С. 543.
10. Шиндяпина М. Д. Стадии юридической ответственности. – М.: Книжный мир, 1998. – С. 32.
11. Радько Т.Н. Теория государства и права: Учебник для вузов. – М.: Академический Проект, 2005.-С. 708.
12. Липинский Д.А. Проблемы юридической ответственности. – СПб.: Изд-во «Юридический центр
Пресс», 2003. – С. 59.
13. Виноградов В.А. Проблемы охраны (защиты) Конституции Российской Федерации и
конституционно-правовая ответственность // Конституционное и муниципальное право. – 2003. – №
1. – С. 2-4.
14. Мелащенко В.Ф. Конституційно-правова відповідальність / Конституційне право України / За
ред. В.Ф. Погорілка. – 2-ге доопрац. вид. – К.: Наукова думка, 2000. – С. 22
15. Овсепян Ж.И. Юридическая ответственность и государственное принуждение (общетеоретическое и конституционно-правовое исследование). – Ростов-на-Дону: «Эверест», 2005. – С. 44-45.
16. Авдеенкова М.П. Конституционно-правовая ответственность в России: проблемы становления
и реализации: Дисс. … канд. юрид. наук. – М., 2003. – С. 10.
17. Колосова Н.М. Теория конституционной ответственности: природа, особенности, структура:
Автореф. дисс. д-ра. юрид. наук. – М., 2006. – С.20-22.
18. Кравченко В. В. Конституцию право України. – К., 2002. – С. 31.
19. Виноградов В. А. Основание конституционно-правовой ответственности // Законодательство. –
2003.-№2. -С. 54.
20. Батанова Н. М. Конституційні делікти в Україні: проблеми теорії та практики: Автореф. дис…
канд. юрид. наук. – К., 2007. – С. 4.