Стаття присвячена опису вербального побутового конфлікту як лінгвокультурного фемомену, тобто взаємозв’язку декількох явищ: мовленнєвої компетентності мовця, загальнонаціонального культурного тла, – які спричиняють несвідоме використання певних мовних маркерів конфлікту. Дослідження виконано на матеріалі повісті «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького та серіалу «Спіймати Кайдаша».

 Ключові слова: конфлікт, лінгвокультурологія, лінгвоконфліктологія, конфліктний тип мовної особистості.

The article describes the description of verbal domestic conflict as a linguistic and cultural phenomenon, i.e. the interrelationship of several phenomena: the speech competence of the speaker, the general cultural background, which cause the unconscious use of certain language markers of conflict. The research was carried out on the material of the story “The Kaidash Family” by Ivan Nechuy-Levytskyi and the TV series “Catch Kaidash”.

 Key words: conflict, linguistic and cultural studies, linguistic conflict studies, conflict type of language personality.

Постановка проблеми. Побутові конфлікти – це невід’ємні складники нашого щоденного життя. Ми не можемо уникнути життєвих протиріч, адже кожен із нас ділить побут, щоденні обов’язки з іншими, чиї світогляди, характери, ментальності, рівні емпатії чи погляди на життя можуть відрізнятися від наших. Це природно, адже кожен із нас є індивідуальністю із неповторним набором характеристик та звичок.

Неконфліктне середовище чи суспільство – це утопія, ідею якої неможливо досягти, але кожен із нас може контролювати перебіг конфлікту, робити все для того, аби суперечки були ефективним, успішним, гармонійним та конструктивними.

Будь-який конфлікт реалізується через мовлення, комунікацію. Рівень володіння мовою, емоційний стан індивіда, рівень його конфліктності, культура, в якій він чи вона були виховані, впливає на те, які комунікативні конструкції використовує мовець під час суперечки. Усе це пояснює лінгвокультурний феномен побутового конфлікту, який ми досліджували на зрізі лінгвокультурології та лінгвоконфліктології;  адже, вивчаючи основи виникнення, розвитку конфлікту, слід враховувати лінгвокультурний спадок мовця, тобто культурні особливості нації, відображені у мові.

Більше того, побутовий конфлікт – це явище, дослідження якого потребує системного підходу та погляду з боку багатьох наук: лінгвістики, психології, культурології, конфліктології.

Аналіз останніх джерел чи публікацій. Конфлікт є невід’ємним елементом суспільного життя, який потребує детального вивчення. Проте початок наукового дослідження конфлікту припав на час розпаду Радянського Союзу, адже у СРСР конфліктологічна традиція була практично відсутня через штучно створену ілюзію неіснування антагоністів.

Зважаючи на нетривалий період вивчення цього явища та колишнє гальмування дослідження конфлікту умовами радянської дійсності, сучасна україністика не рясніє дослідженнями явищ конфлікту у лінгвокультурному аспекті. З-поміж найважливіших доробків праці Г. Мацюк, Л. Чайки та Л. Білоконенко.

Значний внесок у дослідження вербальних конфліктів та мовних маркерів конфлікту зробила Білоконенко Л. А., доктор філологічних наук, яка у своїй статті «Лінгвокультурне поле конфлікту» зазначає: «Лінгвоконфліктологія виявляє цілісну картину комунікативної поведінки людини й людської спільноти. Нова наукова область на стику соціології, культурології, психології, теорії комунікації і власне лінгвістики сприймається як новий напрям, затребуваний життєвою практикою. Вона проходить у вітчизняній науці етап формування й дає поштовх до нових наукових теорій» [3].

Виклад основного матеріалу дослідження. Комунікативні конфлікти – невід’ємні складники нашого суспільного та сімейного життя. В їх основі – будь-які протиріччя, що виникають між мовцями і спричиняють протиборства.

Слід зазначити, що термін «конфлікт», який походить від латинського conflictus, тобто зіткнення, сутичка, не має єдиного загальноприйнятого визначення, оскільки над цим поняттям працювало багато вчених.

Конфлікти можуть виникати в усіх сферах людської діяльності без винятку, через що різняться думки вчених щодо типізації конфліктів, тобто багатогранність типології конфліктів зумовлена неоднозначністю явища. Більше того, конфліктологія – це відносно молода наука, яка лише розвивається і має міждисциплінарний характер.

Проаналізувавши напрацювання провідних вчених-конфліктологів (Анцупов А., Бекешкіна І., Гришина Н., Ручка А., Танчер В. та інші), класифікацію конфліктів бачимо такою: за кількістю сторін, що беруть в ньому участь (міжособистісні, між особо і групою, міжгрупові); за сферою прояву конфліктів (політичні, економічні, соціальні, сімейні, побутові, релігійні, педагогічні тощо); за критерієм результативності (конструктивні та деструктивні); за ступенем виразності (відкриті та приховані); за способом розв’язання (антагоністичні, компромісні). Наведена класифікація конфліктів не є вичерпною та закінченою. Вона може бути розширена та доповнена.

Слід зазначити, що найбільше розбіжностей серед вчених породжує саме класифікація за сферою прояву, оскільки більшість конфліктів з цього погляду не є однозначними, тому доцільно було б ще виділяти сімейно-побутовий, соціально-побутовий конфлікти.

Ми ж зупинимося на побутовому конфлікті, тобто такому, що виникає у повсякденному житті. Ці конфлікти можуть бути спричинені питаннями житла, користуванням побутовими послугами, розподілу обов’язків, встановленні черги для надання соціально-побутових послуг та ін.

Тривалий час мову досліджували опосередковано від її користувача та творця, тобто людини. Проте мова є не лише засобом відображення дійсності, а також засобом її інтерпретації. У перші десятиліття XIX ст. В. фон Гумбольдт започаткував антропоцентричний напрямок вивчення мови, який полягає у концентрації уваги на особистості, як на носієві та користувачеві мовою. Тобто «ідеальний», абстрактний мовець поступається конкретному, реальному мовцю, який щоразу комунікує у новій ситуації. Тож є доцільним вивчати мову як національно-культурний код нації, адже в ній, у мові, відображені будь-які риси народу, до якого належить мовець, та особливості життя нації (хід історичного розвитку, колективні травми, специфіки побуту, географічного положення, сімейного чи державного устрою). Така переоцінка цінностей у лінгвістиці зумовила появу нових понять, одним з яких був термін «мовна особистість».

У тлумачному словнику лінгвістичних термінів за редакцією С. Ярмоленка є визначення : «Мовна особистість – поєднання в особі мовця його мовної компетенції, прагнення до творчого самовираження, вільного, автоматичного здійснення різнобічної мовної діяльності. Мовна особистість свідомо ставиться до своєї мовної практики, несе на собі відбиток суспільно-соціального, територіального середовища, традицій виховання в національній культурі» [30, 62].

Сучасний український лінгводидакт М. Вашуленко подає таке визначення: «Мовленнєва особистість – це людина, яку розглядаємо з точки зору її готовності виконувати мовленнєві дії; це той, хто привласнює мову, для кого мова є мовленням. Мовленнєва особистість характеризується не лише тим, що вона знає про мову, а й тим, як вона може її використовувати» [8, 11].

На думку Л. Мацько, мовна особистість — це «узагальнений образ носія мовної свідомості, національної мовної картини світу, мовних знань, умінь і навичок, мовних здатностей і здібностей, мовної культури і смаку, мовних традицій і мовної моди» [17, 3]. З огляду на проблему нашого дослідження, саме таке визначення вважаємо найвичерпнішим та найактуальнішим для проблеми лінгвокультурного феномену побутового конфлікту.

Мовна особистість передбачає дослідження різних видів поведінки, діяльності, комунікації, інтелекту, духовності, менталітету, емоцій тощо, що є суттю самого поняття людини. Доступ до цих характеристик і надає мова [12, 162].

З огляду на варіативність  структури мовної  особистості виділяють поняття типу мовної  особистості. Слід зазначити, що виділяти типи мовної особистості можна на різних рівнях та за безліччю ознак. Ми ж у своєму дослідженні зуспилися на конфліктному типові мовної собистості (КТМО), адже представники такого типу є основними рупорами конфліктів, особливо побутових.

Підсвідомо чи свідомо індивіди із КТМО вибудовують своє спілкування із опонентами руйнівними, деструктивними методами. КТМО виявляється у двох площинах: конфліктно-агресивному та конфліктно-маніпуляторському. Різниця між якими головно полягає у формі агресії, активній та пасивній.

Основою спілкування агресора є спрямованість на агресію, вороже ставлення до навколишнього світу, співрозмовника чи обставини мовлення. Мовні маркери конфлікту агресора пов’язані із тактикою відкритої або непрямої образи співрозмовника, його приниження. Власне конфліктна особистість може навіть не помічати вияви агресивної мовної поведінки, однак ця особливість може стабільно виражатися на інваріантному та когнітивному рівнях мовної особистості. Звинувачення, образа чи приниження конфліктного типу особистості мають чітке спрямування на об’єкти чи обставини мовлення [28].

Детальний аналіз різних типів конфліктних особистостей пропонує в американський психолог Дж. Скотт [25]. Дослідник виділяє такі основні типи конфліктних особистостей:

• «танк»;
• «розгнівана дитина» або «граната»;
• «скаржник»;
• «мовчун»;
• «надто поступливий».

До цих основних типів конфліктних людей Скотт Дж. Г. додає ще безліч інших. З-поміж яких:

• « вічні песимісти»;
• «всезнайки»;
• «максималісти»;
• «нерішучі»;
• «пасивно-агресивні» або «маніпулятори»

Більше того, Проаналізувавши теорію конфлікту, ми зробили узагальнення, що будь-який конфлікт має таку «формулу», де «конфліктогени – слова, дії (або бездіяльність), що можуть привести до конфлікту» [19,157]:

Конфліктогени (К), тобто елементи, що провокують конфлікт, можуть часто виникати всупереч не тільки бажанню, але й очікуванням опонентів суперечки. Більше того, К можуть бути як вербальними, так і невербальними, у різних фазах конфлікту, К проявляться по-різному, кожний наступний К сильніший за попередній.

Увагу нашого дослідження привернули вербальні, тобто мовні, конфліктогени, або мовні маркери конфлікту. Ми зупинилися на основних конфліктних значеннях мови як знакової системи: лексичних, фразеологічних, морфологічних, синтаксичних маркерах мовного конфлікту.

Зазначимо, що кожен мовний маркер є каталізатором конфлікту, кожен наступний ММК є гострішим за попередній, хоча людина не завжди свідомо їх використовує, на це може впливати особистий негативний досвід індивіда, його чи її образи, неопрацьовані травми і тд.

Білоконенко Л. А. вважає, що «носієм конфліктних повідомлень є, передусім, оцінна лексика» [6,57], а «найбільш продуктивною сферою використання лексичних конфліктем є розмовно-побутова» [7,69].

Для вивчення лінгвокультурного феномену побутового конфлікту ми дослідили мовні маркери конфліктів та аналізували комунікативні стратегії «типових» українців на прикладі двох творів мистецтва: повість «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького та серіалу «Спіймати Кайдаша».

Ці два твори є найкращими, з-поміж тих, що репрезентують лінгвокультурний феномен побутового конфлікту, адже зображують побутові конфлікти в сім’ях українців різних століть (у повісті зображено події після скасування кріпацтва, а в телесеріалі – зі здобуттям Україною незалежности). Твори об’єднані тим, що в обох випадках перед реципієнтами постають сім’ї, де старе покоління звикло жити за наказами та правилами, і не знає, що робити із свободою, а молоде – прагне самовиражатися і не може сліпо підкорятися.

Ось, наприклад, у сварці «наткане полотно» із повісті «Кайдашева сім’я» можемо виокремити такі мовні маркери конфлікту:

• спонукально-питальне речення, зі значенням претензійности та з непрямим способом оформлення («А мені, мамо, не одріжете тонкого полотна..?»);
• риторично-зустрічне запитання («А ви думаєте, мене товста сорочка не ріже в тіло?»), що виконує емоційно-експресивну функцію, виявляє докір, не є спонукання до конкретизації інформації з боку співрозмовника. Як зазначає Білоконенко Л., «…зустрічні запитання руйнують діалогічну єдність і провокують появу нового або продовження попереднього конфлікту» [6];
• числівник «одна»(«…хоч на одну сорочку…»), який підсилено часткою «хоч» для підкреслення образу скривдженого, ображеного;
• вказівний займенник «такі» («Як же мені йти між такі люди..?»), конфліктність якого зумовлена тим, що предметно-особові займенники онъ, оно, она у старослов’янській мові належали до групи давніх вказівних займенників третього ступеня, які забезпечували триступеневу характеристику предмета у просторі або в часі щодо мовців: сь ‒ «цей, найближчий», тъ ‒ «той, віддалений», онъ ‒ «ген той, найвіддаленіший» [21]. Як зазначає Білоконенко Л., «…вказівні займенники, як і особово-вказівні, можуть бути використані адресантом для оцінки адресата в конфлікті, демонструючи негативне ставлення до опонента» [6].
• протиставлення займенників «я» і «ти», використане задля акцентування на розбіжності соціальної значущості сторін конфлікту;
• прислівник «більше», що проявляє свій конфліктний потенціал у контексті суперечки «хто більше зробив».

До речі, Долгушева О. В. зазначала: «У Нечуя-Левицького в переважній більшості випадків учасниками сварок стають жінки. Тут дається взнаки матріархальний родинний устрій в Україні. Звідси й потенційна «конфліктогенність» українського «малого гурту» (сім’ї), у якому домінують намагання матері зберегти за собою “стерно влади”» [11].

Аналізуючи сварки телесеріалу, ми обрали дзеркальну сварку, адаптовану до сьогодення, під назвою «нова кофтина Марусі».

Сенс суперечки полягає у тому, що діти, працюючи на батьків, роблячи в рази більше за них, живуть у батьківській хаті, віддають борги за весілля. Глядач спочатку бачить, як Маруся Кайдашиха, для себе нічого не жаліючи, купує нову кофтину на свято, в той момент в хаті Карпо розмовляє із дружиною, яка готує вечерю:

Мотря: — Бачила Головиху, пропонує мені бути бухгалтером в сільраді.

Карпо: — Ага, щас! Щоб це до її синочка поближче!

М: — Ну не начинай! Нам грошей треба.

К: — А в нас все є.

М: — В нас все є, а в мене — нічого! На свято немає що одягти. В Богуславі не була от вже як пів року! Мені потрібно скупитися, розвіятися! Взагалі, я на роботу хочу! надоїло тут…

Бачимо велику різницю між цими двома діалогами. Це зумовлено зміною суспільства та суспільних стереотипів, тепер жінка теж має право на роботу і хоче працювати. Варто також зазначити, що, на відміну від конфлікту «наткане полотно», сучасне подружжя спочатку намагається вирішити конфлікт всередині своєї молодої сім’ї.

Наведений вище діалог немає яскравих маркерів конфлікту; так, він досить емоційний, учасники суперечки виявляють експресію, проте вони не провокують одне одного. Бачимо, як Мотря намагається пояснити свої образи чоловіку, цей діалог важко однозначно назвати конструктивним, але все ж він точно не є руйнівним та ворожим, на відміну від попереднього.

Висновки з проведеного дослідження. Підсумовуючи, зазначимо, що лінгвокультурний феномен побутового конфлікту полягає несвідомому використанні мовних маркерів (рупорів) конфлікту, що зі свого боку спричинено мовленнєвою компетентностю мовця, національнокультурним тлом, особливостями дійсності народу, до якого належить мовець.

Перспективу подальшого дослідження вбачаємо у вивченні лінгвокультурного феномену конфлікту загалом та в порівняльному дослідженні підсвідомого використання мовних маркерів конфліктів представниками різних культур.

Список використаної літератури та джерел

1. Bell J. S. Elements of fiction writing-Conflict and suspense. Penguin, 2011. 272 р.
2. Білоконенко Л. А. Проблематика конфліктології в сучасному мовознавстві. Філологічні студії. 2010. Вип. 4. С. 5–11.
3. Білоконенко Л. А. Українськомовний міжособистісний конфлікт : монографія. К. : Інтерсервіс, 2015. 335 с.
4. Білоконенко Л. А. Мовні та позамовні маркери конфліктності персонажів творів Марії Матіос. Вісник Запорізького національного університету. Філологічні науки. № 1. С. 55–60. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vznu_fi_2012_1_12.
5. Вашуленко М. С. Формування мовної особистості молодшого школяра в умовах переходу до 4-річного початкового навчання. Початкова школа. 2001. № 1. С. 11–14.
6. Застровська С. О. Загальне поняття мовної особистості. Науковий вісник ВНУ імені Лесі Українки : Мовознавство. 6 (1). 159–163.
7. Загнітко А. П., Богданова І. В. Лінгвокультурологія: навч. посіб. 3-тє вид. Вінниця : ДонНУ ім. Василя Стуса, 2017. 287с.
8. Мацько Л. Аспекти мовної особистості у проспекції педагогічного дискурсу. Дивослово. № 7. С. 2–4.
9. Миронова О. М., Мазоренко О. В. Конфліктологія : навч. посіб. Харків : Вид. ХНЕУ, 2011. 168 с.
10. Павленко Л. П. Історична граматика української мови : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. Луцьк : Волинський національний ун-т ім. Лесі Українки, 2010. 208 с
11. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / за ред. С.Я. Єрмоленко. К.: Либідь, 2001. 224 с.
12. Чайка Л. В. Методологічні основи лінгвоконфліктології. Лінгвістика ХХІ століття: нові дослідження і перспективи. 2013. С. 160–167.
13. Чайка Л. В. Вербальні конфлікти в сучасних дослідженнях мовленнєвої діяльності. Лінгвістика ХХІ століття. 2014. 178–187.
14. Чайка Л. В. Соціолінгвістичні аспекти досліджень вербального Конфлікту. Мова і культура. 2012. С. 28.

Ключові слова: Конституційний Суд, конституційність, звернення, конфлікт

The activity of the Constitutional Court of Ukraine which creates conditions for the proper application of the disputed law by the government and brought the recourse of the government to court

Keywords: Constitutional Court, the constitutionality, treatment, conflict

Порушення з боку законодавчого та виконавчого органу попереджаються з боку Конституційного суду України, який слугує ефективною формою контролю за діяльністю органів державної влади, запобігаючи порушенню ними прав та свобод людини. Однак на даний час питання попередження судом правопорушень є недостатньо досліджено.

Аналіз останніх досліджень. Крут Д., Мартинюк Р. С., Совгиря О. В., Стрижак А. А., Хасані Е., Холдзінгер Дж. досліджували проблему взаємозв’язку уряду з конституційним судом у відповідних державах.

Постановка завдання:  визначити форми взаємодії між Кабінетом Міністрів України та Конституційним Судом України.

Виклад основного матеріалу дослідження. Виходячи зі статті 13 Закону України «Про Конституційний Суд України», можна виділити такі різновиди дій з боку Конституційного Суду України відносно органів державної влади України:

• офіційне тлумачення Конституції та законів України;
• надання висновків про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;
• прийняття рішень щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим [1].

Як зазначає Р. С. Мартинюк, через зазначені дії Конституційний Суд України гарантує, що законодавча та виконавча влада діятимуть у встановлених законом межах, припиняє намагання вищих органів влади обійти вимоги Конституції України, проігнорувати її принципи. Тим самим, вітчизняний орган конституційного судочинства слугує ефективною формою контролю за діяльністю органів державної влади, запобігаючи порушенню ними прав та свобод людини [2, С. 232-252]. На думку А. Стрижака, Конституційний Суд України гарантує верховенство Конституції України на всій території держави та не тільки виконує роль тлумача, а й створює умови для належного застосування спірних правових норм органами державної влади [3, С. 7-11].

Відповідно до статей 39-41 Закону України «Про Конституційний Суд України», дії з боку органів державної влади України відносно Конституційного Суду України можна поділити за суб’єктами та за формами звернень наступним чином:

• звернення із конституційним поданням щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (суб’єкти – Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України, Верховний Суд України, Уповноважений Верхов­ної Ради України з прав людини);
• звернення із конституційним поданням щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість (суб’єкти – Президент України, Кабінет Міністрів України);
• звернення із конституційним поданням щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України (суб’єкти – Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України, Верховний Суд України, Уповнова­жений Верхов­ної Ради України з прав людини, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади).

Таким чином, на нашу думку, можуть бути виділені такі форми взаємодії між Кабінетом Міністрів України та Конституційним Судом України, як прийняття рішень за зверненнями із конституційним поданням щодо конституційності законів та інших правових актів; надання висновків за зверненнями із конституційним поданням щодо відповідності Конституції України міжнародних договорів; офіційне тлумачення Конституції та законів України за зверненнями із відповідним конституційним поданням.

Наведемо приклади звернень Кабінету Міністрів України до Конституційного Суду України. Так у 2008 році Кабінет Міністрів України звернувся із конституційним поданням щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 95 Конституції України та словосполучення «збалансованість бюджету», використаного в частині третій цієї статті. Кабінет Міністрів України обґрунтував практичну необхідність в офіційній інтерпретації вказаних положень Конституції України потребою в їх реалізації під час формування, затвердження та виконання Державного бюджету України на відповідний рік у частині забезпечення державою соціальних прав і гарантій громадян. В аспекті конституційного подання положення частини третьої статті 95 Конституції України «держава прагне до збалансованості бюджету України» у системному зв’язку з положеннями частини другої цієї статті, статті 46 Конституції України Судом дано тлумачення. У частині стосовно можливості зупиняти дію та скасовувати норми законів, які визначають пільги, компенсації, гарантії, при встановленні законом про Державний бюджет України видатків на загальносуспільні потреби припинено конституційне провадження на підставі непідвідомчості Конституційному Суду України порушених питань [4].

У 2009 році той же суб’єкт права на конституційне подання звернувся щодо офіційного тлумачення положень статті 2, абзацу четвертого частини першої статті 3 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». А саме, стосовно таких понять, як «сторони соціально-трудових відносин» і «сторони колективного трудового спору (конфлікту) на національному рівні». Також з приводу повноважності Кабінету Міністрів України виступати стороною у соціально-трудових відносинах, колективному трудовому спорі (конфлікті) на національному рівні, у тому числі одноособово та у колективному трудовому спорі (конфлікті) на національному рівні з питань, які не охоплено змістом статті 2 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». Необхідністю в офіційному тлумаченні згаданих положень Закону Уряд України обґрунтував відсутністю їх однозначного розуміння сторонами під час вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) на національному рівні. В аспекті порушеного питання Кабінетом Міністрів України щодо повноважності виступати стороною Конституційним Судом України дано тлумачення. В іншій частині конституційного подання припинено провадження на підставі невідповідності вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України» [5]. Крім того, аналіз місця актів Конституційного Суду України у правовому забезпеченні діяльності Кабінету Міністрів України дає підстави для висновку про те, що зазначені акти на сьогодні є невід’ємною складовою механізму регулювання статусу уряду та його членів [6, С. 57-60].

Висновки. Таким чином, проаналізувавши основний зміст типових звернень Кабінету Міністрів України до Конституційного Суду України, можна стверджувати, що основною формою взаємодії цих двох органів є звернення уряду до Конституційного Суду України з проханням розтлумачити положення певних законодавчих актів, а також контроль за конституційністю актів Кабінету Міністрів України. Остання форма є дещо обмеженою, оскільки Кабінет Міністрів України самостійно не направляє свої акти до Конституційного Суду України з метою встановлення їх конституційності. Проте таким правом наділений Президент України та Верховна Рада України, які згідно Конституції України мають право зупиняти дію актів уряду з одночасним направлення їх до Конституційного Суду України.

ЛІТЕРАТУРА

[1]. Про Конституційний Суд України: Закон України від 16 жовтня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 49. – Ст. 272.

[2]. Мартинюк Р. С. Конституційний Суд України в механізмі взаємодії вищих органів державної влади України // Мартинюк Р. С. / Реалізація принципу поділу влади в сучасній Україні: політико-правовий аналіз. – Острог, 2007. – С. 232-252.

[3]. Стрижак А. Конституційний Суд України у системі органів державної влади України / А.Стрижак // Конституційний Суд у системі органів державної влади: актуальні проблеми та шляхи їх вирішення: матеріали між нар. конф. (м. Київ, 16 травня 2008 р.). – К., 2008. – С. 7-11.

[4]. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Кабінету Міністрів України про офіційне тлумачення положення частини другої статті 95 Конституції України та словосполучення «збалансованість бюджету», використаного в частині третій цієї статті (справа про збалансованість бюджету) від 27 листопада 2008 року // Вісник Конституційного суду України. – 2009. – № 1. – Ст. 42.

[5]. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Кабінету Міністрів України щодо офіційного тлумачення положень статті 2, абзацу четвертого частини першої статті 3 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 24 грудня 2009 року // Вісник Конституційного суду України. – 2010. – № 1. – Ст. 71.

[6]. Совгиря О. Місце актів Конституційного Суду України у правовому забезпеченні діяльності Кабінету Міністрів України / О. Совгиря // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Юридичні науки. – 2011. – № 88. – С. 57-60.

Мал. 1 Концептуальна модель захисту від російської пропаганди

На моделі (Мал. 1) зображено вже існуючі важелі, якими можна ефективно протидіяти пропаганді РФ. Контрпропаганда може бути оборонною, а може бути наступальною. Розроблена нами модель має швидше оборонний характер, але залежно від аудиторії на яку впливає має риси наступальної. Як вже зазначалося в попередніх розділах роботи, українська контрпропаганда не має будуватися за принципом російської, тому протистояти потрібно іншими методами і метод обраний нами – це правдиве та об’єктивне висвітлення новин та поширення їх на українську та міжнародну аудиторію включаючи РФ. Для початку потрібно розмежувати ті зони, на які може впливати російська пропаганда і зайняти їх українським контентом:
• уся територія України та території в зоні бойових дій, що підконтрольні українській армії;
• протидія російській пропаганді на територіях окупованих терористами та російськими військами;
• протидія російській пропаганді закордоном;
В моделі чітко зазначено усі зв’язки між елементами для найбільш ефективної їх взаємодії. Для початку в моделі виокремлено чотири цільові аудиторії на які буде спрямована інформація, що поширюється:
• населення України;
• населення окупованих територій;
• населення в зоні АТО на територіях, що підконтрольні українській армії;
• міжнародна аудиторія.
Центром моделі є ЗМІ, завдання яких поширювати інформацію, але інформація, що поширюється повинна відповідати певним вимогам (немає нічого спільного з цензурою) для кожної окремо взятої аудиторії визначеної вище. Вимоги до цієї інформації будуть наступними:
• висвітлювати новини не використовуючи пропаганди, щоб збільшувати довіру в населення до ЗМІ;
• подавати правдиву, не викривлену інформацію щодо подій в зоні АТО;
• роз’яснювати для населення дії влади, особливо ті, що стосуються ведення бойових дій;
• працювати з населенням в напрямку роз’яснення тих тем, котрі є об’єктом маніпуляцій в російських ЗМІ, зокрема роз’яснення ролі НАТО, ЄС та інших міжнародних інституцій, які російські ЗМІ всебічно демонізують;
• витіснити російський контент з інформаційного простору України шляхом створення власного якісного продукту, тому що це теж є вагомим важелем впливу на масову свідомість;
• створювати майданчики, де люди можуть об’єднуватись з метою інформаційного спротиву;
• підготовка військових кореспондентів, які будуть працювати безпосередньо на фронті і подавати найсвіжішу та найоперативнішу інформацію про те, що відбувається з відповідним фото-відео матеріалом.
Протидія російській пропаганді серед населення, яке перебуває під впливом українських ЗМІ здійснюється набагато простіше, ніж серед населення, котре перебуває на окупованих територіях. Відразу потрібно зазначити, що заборона доступу до російських ЗМІ є не найкращим виходом в тому сенсі, що це буде означати слабкість впливу інформаційних повідомлень, що подаються з української сторони.
Але протидіяти російській пропаганді на окупованих територіях теж можливо, хоча це набагато складніше зважаючи на те, що там ведеться відкрита російська пропаганда і велика частина місцевого населення дивляться в основному російські телеканали, але протидіяти такій пропаганді можна і до поширення інформації на окупованих територіях є наступні вимоги:
• центральні ЗМІ трансляція котрих можлива і на окупованих територіях повинні подавати об’єктивну інформацію щодо подій, що там відбуваються це дозволить збільшити довіру серед місцевого населення;
• мова, котрою потрібно вести трансляції, має бути російською, тому що більшість населення спілкується саме цією мовою, хоча це не є першочерговим завданням ЗМІ;
• канали, які доступні для перегляду на цих територіях повинні левову частку своїх ефірів присвячувати роз’ясненню дій центральної влади;
• командири батальйонів повинні зустрічатися з місцевими громадами і робити це систематично, роз’яснюючи свої дії: безпосередній контакт буде одним з найефективніших засобів протидії російській пропаганді на окупованих територіях, зважаючи на те, що довіра до ЗМІ як українських так і російських як показало дослідження ГО «Телекритики» є доволі низькою і більшість населення взагалі не довіряють інформації, яку подає ЗМІ; [5]
• велика частина населення, особливо це стосується молодих людей, користуються Інтернет і соц. мережами, звідки і дізнаються основну інформацію про ведення АТО та політику центральної влади і в таких умовах. Це можна використати як майданчик для спілкування і роз’яснення цієї інформації спеціально підготовленими користувачами цих мереж не з метою пропаганди, а для того створити атмосферу довіри, яка через незлагодженість дій влади і ЗМІ на початку ведення АТО була втрачена.
Окрім того, що російська пропаганда спрямована на українське населення, та на окуповані території, де має значний успіх, також вона направлена і на світову спільноту. Щоб протидіяти російській пропаганді на міжнародній арені потрібно докласти теж немало зусиль, а для багатьох ЗМІ навіть переформатувати свою роботу, тому що підтримка світової спільноти і її об’єктивне розуміння подій, що відбуваються, можуть зіграти ключову роль у вирішенні конфлікту. Зокрема, варто провести такі заходи і дотримуватися таких вимог при висвітленні інформації для міжнародних ЗМІ:
• ЗМІ, які представлені в Інтернеті та найбільші інформаційні агентства повинні створити англомовні стрічки новин і це стосується не лише подачі новин про військові дії української армії і представлення подій, які там відбуваються, але і подій з України загалом;
• ГО «Телекритика» висловлювала пропозицію про те, щоб створювати ресурси для конкретної цільової міжнародної аудиторії (наприклад: французька, іспанська, німецька) на цих ресурсах подавати інформацію не про події в зоні АТО, але загальну інформацію про культурне життя України її історію, щоб трохи включити провідні країни Європи та світу в розуміння українського контексту;
• Розміщати на спеціалізованих ресурсах відео-контент з місць бойових дій для того, щоб ним могли користуватися зарубіжні телеканали.
Висновки. Таким чином, нами була розроблена концептуальна модель захисту від російської пропаганди і ведення ефективної контрпропаганди здебільшого з оборонним нахилом. На даному етапі розвитку української контрпропаганди ще не до кінця сформована структура і механізми взаємодії між ЗМІ та тими хто на фронті між ЗМІ та центральною владою. Боротися проти російської пропаганди її ж методами є доволі ризикованим кроком так як Росія вкладає у цю сферу мільйони нафтодоларів і займається цим доволі давно. Україна може протиставити російській пропаганді правдиве і об’єктивне висвітлення новин, і це стосується як західної України, так і центральної та південно-східної, включаючи навіть окуповані регіони, тому що лише правдива інформація може відновити довіру місцевих жителів до ЗМІ, а відповідно і породити недовіру до російської пропаганди. В Україні повинен бути створений механізм підготовки спеціальних військових кореспондентів і тільки тоді уся інформаційна машина України зможе працювати на повну потужність при цьому використовуючи правдиву та об’єктивну інформацію.

Список використаних джерел та літератури

1. Як діє російська пропаганда [Електронний ресурс]: – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/columns/2014/06/21/7029684/?attempt=1. – Дата доступу: 16.05.2015.
2. Протидія інформаційному тиску Кремля: першочергові кроки [Електронний ресурс]: – Режим доступу: http://osvita.mediasapiens.ua/monitoring/advocacy_and_influence/protidiya_informatsiynomu_tisku_kremlya_pershochergovi_kroki/. – Дата доступу: 16.05.2015.
3. Російська пропаганда в українському інформаційному полі. Підсумки-2014 [Електронний ресурс]: – Режим доступу: http://osvita.mediasapiens.ua/monitoring/advocacy_and_influence/rosiyska_propaganda_v_ukrainskomu_informatsiynomu_poli_pidsumki2014/. – Дата доступу: 16.03.2015.
4. Почепцов, Г. Інформaційні війни: тенденції тa шляхи розвитку [Електронний ресурс] / Г. Почепцов. – Режим доступу: http://osvita.mediasapiens.ua/material/9161. – Назва з екрану.
5. ГО «Телекритика» представила рекомендації з протидії російській пропаганді [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://osvita.mediasapiens.ua/monitoring/advocacy_and_influence/go_telekritika_predstavila_rekomendatsii_z_protidii_rosiyskiy_propagandi/. – Дата доступу: 19.05.2015

]]> https://naub.oa.edu.ua/ukrayinska-kontrpropahanda-v-umovah/feed/ 0 https://naub.oa.edu.ua/eros-i-tanatos-u-vnutrishnij-lohitsi-zhin/ https://naub.oa.edu.ua/eros-i-tanatos-u-vnutrishnij-lohitsi-zhin/#respond Fri, 16 Jan 2015 11:13:54 +0000 http://naub.oa.edu.ua/?p=15997

Анотація

Стаття присвячена аналізу конфлікту між свідомим та несвідомим, що відобразився на вербальному та невербальному рівнях поведінки героїні драми. Дослідження цього явища здійснювалось на матеріалі твору О.Уайльда «Саломея», зроблено спробу довести, що існує вплив категорій «пристрасть» та «смерть» на психологію жіночої поведінки.

Ключові слова: конфлікт, психологія поведінки, мовлення, пристрасть, смерть.

Annotation

This article is to study the aspects of the consciousness and unconsciousness that influenced verbal and non-verbal behaviour of the main character of the drama. Its nature is under analyses based on the work Salome by Oscar Wilde. We tried to prove that there is a certain influence of passion and death on the pattern of feminine behaviour.

Key words: a conflict, a pattern of feminine behaviour, a speech, passion, death.

Митці, які зазвичай доволі тонко відчувають і неодмінно реагують на суспільні зміни, на кінець ХІХ століття отримують неабияку базу завдяки філософським працям А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, А. Бергсона. Із модернізмом приходить розуміння того, що людина є ірраціональною істотою, тому не достатньо вважати свідомість основним важелем людських вчинків. З. Фройд наголошує на конфлікті між свідомістю та неусвідомленими потягами, що призводить до неврозів.

Світовій літературі відомі безсмертні образи Короля Ліра, який постраждав від лицемірства і показної любові старших доньок, та Дон Кіхота, чия недолугість показана крізь утопічні ідеї героя. Обидва твори написані в один і той самий проміжок часу, 10-ті рр. XVII ст., що дає змогу припустити, що у добу Ренесансу, чи не вперше після Античності, постає феномен «божевілля» та «божевільного». Проте у літературі кінця ХІХ століття робиться спроба описати це явище, маючи наукове підґрунтя, використовуючи ідеї З. Фройда про зв’язок між свідомим та несвідомим, звертаючись до психоаналізу.

Актуальність теми дослідження. Оскільки питання конфлікту свідомого і несвідомого стало ключовим, то видається важливим простежити його у психології поведінки жінки. У представленій роботі акцент зроблено на моделюванні образу Саломеї, героїні однойменного твору О.Уайльда.

Метою статті є дослідження еротичних і танатологічних мотивів у логіці поведінки героїні.

Мета роботи реалізується шляхом виконання таких завдань:

• простежити характерні риси риторики та поведінки головної героїні;
• з’ясувати, яку роль у формуванні поведінки відіграли оточення, становище, виховання у певній культурі та спадковість через призму Еросу та Танатосу.

Об’єктом дослідження є драма О.Уайльда «Саломея».

Предметом є аналіз моделювання психології поведінки героїні у вибраній драмі.

Для розв’язання поставлених завдань у ході дослідження основним є метод психоаналізу.

Джерельною базою роботи є праці В.Решетова та О. Валова «Трагедія Оскара Уайльда «Саломея»: музика пристрасті», О. Анікста «Оскар Уайльд та його драматургія», Г. Іонкіс «Оскар Уайльд і Саломея, царівна юдейська», де аналізується ряд важливих аспектів у драмі. Дослідження В. Жмурова «Психопатологія» дозволяє ознайомитися з науковою базою досліджуваного твору.

Драму англійського письменника О.Уайльда «Саломея» В. Решетов назвав такою, що відбила дух епохи і стала одним із найяскравіших проявів таланту автора. «Цей твір – дитя кінця віку (fin de siècle). Це був час переоцінки цінностей, коли в суспільстві утвердився новий науковий дух і матеріалізм, але на противагу цьому широко розповсюдився інтерес до ідеалістичних вчень, таємниць буття, ірраціонального…» [4,27-28].

У драмі бачимо комбінацію різних видів мистецтва, що органічно переплітаються у переосмисленій автором біблійній історії. За словами дослідників, О.Уайльд одним з перших в Англії почав говорити, що справжнє мистецтво повинно діяти на емоційну сферу, що воно не має прикладної цілі, основне значення – приносити задоволення. Cинтез мистецтв став однією з характерних рис модернізму. У своїй статті «На лекції м-ра Уістлера в десять годин» (1885) О.Уайльд писав, що немає безлічі мистецтв, «вірш, картина і Парфенон, сонет і статуя – все, насправді, одне і те ж».  Таку свою ідею він реалізував у «Саломеї».

Письменник використовує біблійну оповідь про смерть Іоанна Хрестителя, але не ставить за мету створити дидактичний твір. «Саломея» стала драмою, яка не концентрує у собі релігійні мотиви, а порушує внутрішні людські проблеми. Так, порівнюючи сюжет О. Уайльда та статті Євангелія (від Марка, Луки та Матвія), бачимо, що центр історії про обезголовлення Іоанна Хрестителя письменник зміщує на Саломею. Жоден з євангелістів не вказує навіть імені дівчини. Найбільше інформації дають Марк та Матвій. З Євангелія від Марка довідуємось, що на банкеті царя Ірода дочка Іродіади дуже догодила всім своїм танком. Цар поклявся зробити усе, що вона побажає натомість. «Та вийшла й запитала в матері: «Що мені попросити?» І мати їй сказала: «Голову Іоана Хрестителя». Дівчина тут же кинулася до царя й зажадала: «Я бажаю, щоб ти мені зараз подав голову Іоана Хрестителя на таці.» (Мр. 6:14-30) Коли бажане було отримано, дівчина віддала його матері. Подібною є версія євангеліста Матвія.

Натомість О.Уайльд акцентує увагу на тому, що голову Іоканаана зажадала власне Саломея, а її бажання просто співпало з волею матері.

Царівна мала намір будь-що заволодіти Іоканааном. Скориставшись тим, що Ірод понад усе захоплений нею та її танцем, Саломея реалізовує своє бажання, нехтуючи методами. Грета Іонкіс пише, що О. Уайльд пристосував біблійний сюжет до своєї художньої задачі. Письменник естетизує  пристрасть і смерть, поєднує Ерос і Танатос. Дослідниця називає потяг юдейської царівни до християнського пророка незбагненно-дивним, на грані патології [3].

Аналізуючи поведінку героїні, звернемося до ряду термінів, які виділяє В. Жмуров у своєму дослідженні «Психопатологія», розділ «Психологія і психопатологія волі (поведінки)». Отож,

• мотивація як сукупність різних факторів, що визначають поведінку;
• бажання – суб’єктивне відчуття потреби, в тому числі і біологічної.

Для Саломеї мотивація та бажання проявляються у тому, що вона може наказувати, і її воля, як воля царівни, буде виконана.Мотив – формулювання причини, міркування, якими індивід керується у своїх діях:

• потяг – внутрішній стан, що штовхає до певної дії;
• імпульс – динамічне прояв інстинкту, вродженої потреби. [2]

Саломея описує те, що її приваблює, формулює причину свого бажання володіти Іоканааном. Спочатку це тіло, потім вона відрікається від цієї думки. Згодом волосся, і знову відрікається. Далі вуста. Мовлення царівни, судячи з тих образів, до яких вона вдається, досить пристрасне, імпульсивне. Саломея промовляє це, не зважаючи на звертання солдата, цілком ігнорує заклики Іоканаана, не реагує на смерть сирійця. Царівна одержима своїм бажанням. Пророк проганяє її, називаючи дочкою Содома. Вона ж, натомість, продовжує повторювати нав’язливу ідею про поцілунок: «Let me kiss thy mouth» [5, 27]. Ця фраза повторюється до 10 разів підряд.

Окремо В. Жмуров виділяє спонукання, яке пояснює як мету, заради якої скоюється вчинок. Справжня мета, на думку дослідника, може бути встановлена лише після того, як дія здійснилося. О.Уайльд у фіналі драми пише для Саломеї розгорнутий монолог, у якому можна прослідкувати мету її вчинку. У словах героїні є прагнення довести свою владність як царівни, вона говорить також про свою любов до пророка. Однак у цьому монолозі не можливо не помітити характерну для автора ідею краси. О.Анікст зауважує, що О.Уайльд дуже тонко відчував красу, протиставляв її істині і моралі, стверджував, що вони не лише не сумісні, але й ворожі поняття [1,128]. Тому не дивно, що у фіналі Саломея говорить, що вона прагне краси пророка. Царівна впевнена, що якби Іоканаан на неї подивився, то він би її полюбив, бо «the mystery of love is greater than the mystery of death» [5, 80]. Знову зв’язок Еросу і Танатосу.

Грета Іонкіс критикує думку сучасника О. Уайльда Г. Честертона, який стверджує, що перший пропонує читачу хворобливу і вульгарну історію про танцівницю, що закохана у пророка. Слід зауважити, що Г.Честертон був християнським мислителем, тому його позиція цілком зрозуміла. Натомість Г.Іонкіс сприймає О.Уайльда, абстрагуючись від релігійних переконань. Вона пише: «хворобливу – так, але не вульгарну! Уайльд і вульгарність – дві несумісні речі, пристрасть не ходить під руку з вульгарністю: за пристрастю завжди прихована трагедія. Пристрасть вагітна Смертю» [3]. Підтримуючи думку дослідниці, можна сказати, що автор «Саломеї» не намагається підкреслити хіть юдейської царівни. Більше того, якоюсь мірою її поведінка запрограмована. Адже Саломея дочка Іродіади, жінки жорстокої, честолюбної, навіть розпусної. Щоб стати царицею, Іродіада взяла шлюб з Іродом, братом свого чоловіка. Г.Іонкіс стверджує, що юна царівна успадкувала еротизм, чи то сексуальність матері, генетично. Саломея залежала від обставин, що склалися: свідоме, реальне (високе положення, влада, зовнішня привабливість) змішалося з несвідомим (спадковістю, складними внутрішніми процесами). Як наслідок маємо натяки автора на божевілля героїні, яке неминуче мало статися. Повертаючись до фінального монологу царівни, можна сказати, що він наповнений залежністю Саломеї від своєї нав’язливої ідеї, вона стала рабинею свого стану. Трагічна основа драми ще більше підкреслює те, що уже за півстоліття назвуть абсурдизмом: апатія, наївність, ілюзія і реальність злиті в одне.

Саломея одержима, вона досягла свого, поцілувавши голову пророка. До юної цариці не приходить розуміння того, що вона вчинила, вона насолоджується присмаком крові, вважаючи, що смак крові і любові один. О.Уайльд знову ж застосовує прийом численного повтору («I have kissed thy mouth» [5,83]), щоб підкреслити залежність героїні від своєї безумної ідеї.

Отже, узявши біблійну історію, О.Уайльд не акцентував увагу на релігійності сюжету, натомість він вписав її у модерну культуру, поставив проблему психологізму у драматургії, намагався описати конфлікт між свідомістю та неусвідомленими потягами. У драмі, можна простежити натяки автора на психологічні відхилення його героїні. Завдяки аналізу риторики Саломеї маємо підстави говорити про оточення, положення, виховання у певній культурі, спадковість як чинники, що вплинули на психологію її поведінки.

Література:

1. Аникст А. Оскар Уайльд и его драматургия / А. Аникст, – M:Государственное издательство «Искусство», –1960, – 117-132
2. Жмуров В. Психопатологія. Гл. 8 Психології і психопатології волі (поведінки) . [Електронний ресурс] // – Навчальні матеріали –2008 – Режим доступу: http://cozap.com.ua/text/6282/index-1.html?page=9 – Назва з титул. екрану.
3. Ионкис Г. Оскар Уайльд и Саломея, царевна иудейская [Електронний ресурс] // Сетевой портал «Заметки еврейской истории» – 2013 – Режим доступу: http://www.berkovich-zametki.com/ Nomer20/ htm – Назва з титул. екрану
4. Решетов В. Трагедия Оскара Уайльда «Саломея»:музыка страсти // В.Решетов, О.Валова / Журнал: Вестник Рязанского государственного университета им. С.А. Есенина, №4, 2012, – С.24-43
5. Wilde O. Salome Branden Books, 1989 – 83

Стаття присвячена аналізу образного втілення жіночого божевілля у контексті патріархального ладу. Проаналізовано характер такого явища на прикладі драми «Верховинці» Ю.Коженьовського та трагедії «Гамлет, принц датський» В.Шекспіра, здійснено спробу довести, що існує безпосередній причинно-наслідковий зв’язок між цими явищами.

Ключові слова: жіноче божевілля, чоловічий світ, конфлікт, стресова ситуація.

Annotation

This article is to study the aspects of the phenomenon of women’s insanity due to the fact of existence in androcentric society. Its nature is under analyses based on the drama Verkhovyntsi by Juzef Kozhenovskyi and The Tragedy of Hamlet, Prince of Denmark by William Shakespeare. We tried to prove that there is a certain connection between these notions.

Key words: women’s insanity, male world, conflict, stress situation.

На зламі XVIII-XIX століть на зміну класицизму приходить романтизм, В ході історичних, політичних, економічних та соціальних чинників відбуваються докорінні зміни у культурі та мистецтві – відбувається протидія культу «раціо». Романтики відходять від аполлонівського і звертаються до ірраціонального начала. У цей час представник польського романтизму Юзеф Коженьовський створює драму «Верховинці», за мотивами гуцульських оповідок про народних героїв – опришок.

У представленій роботі до уваги береться головна героїня драми Пракседа та її прототип у світовій літературі Офелія. Історії обох героїнь розглядаються в ключі їх існування у чоловічому світі.

Актуальність теми дослідження. Питання опозиції «чоловічого» і «жіночого» досить гостро постає у будь-який період світової історії. Увага звертається на такий консиквент як жіноче божевілля.

Метою статті є порівняння жіночих образів божевільних у драмі «Верховинці» Ю.Коженьовського та «Гамлет принц датський» В.Шекспіра. Мета роботи реалізується шляхом виконання таких завдань:

• проаналізувати моделювання образів жіночого божевілля у чоловічому світі.
• простежити вплив чоловічого оточення на процес цього феномену.

Об’єктами дослідження статті є трагедія Вільяма Шекспіра «Гамлет, принц датський» та драма Юзефа Коженьовського «Верховинці».

Предметом роботи проблема моделювання жіночого світу в умовах патріархального суспільства.

Для розв’язання поставлених завдань у ході дослідження основним  є порівняльно-історичний метод  і, зокрема, генетично-контактний, що допомагає з’ясувати вплив У.Шекспіра на твір польського драматурга.

Джерельною базою роботи є праці Г. Брандеса, що подає критичний аналіз трагедії В.Шекспіра «Гамлет, принц датський»,  С. Ніколаєва та А.Чернова, які висвітлюють значення символів у трагедії. На основі цього проводиться порівняльний аналіз та проводиться паралель між вибраними творами. Спираючись на матеріали збірки «Психологія кризових станів» О.Шевченко, здійснюється спроба висвітлити психологічний аспект в аналізованих драмах.

Світовій літературі відомі безсмертні образи Короля Ліра, який постраждав від лицемірства і показної любові старших доньок, та Дон Кіхота, чия недолугість показана крізь утопічні ідеї героя. Обидва твори написані в один і той самий проміжок часу, 10-ті рр. XVII ст. , що дає змогу припустити, що у добу Ренесансу, чи не вперше після Античності, постає феномен «божевілля» та «божевільного».

Оскільки король Лір є головним героєм трагедії, то увага максимально концентрується на ньому. Та, як відомо, В. Шекспір показав не лише причину та суть чоловічого безумства. У своїй трагедії «Гамлет, принц датський», написаної між 1599-1601 рр., що на 7 років раніше, ніж «Король Лір», автор моделює ситуацію юної Офелії як такої, що зазнає впливу зсередини, тобто кола рідних.  Король Лір страждає як батько, а Офелія як донька, сестра, кохана. Адже дівчина знаходиться у трикутнику, вирватись за межі якого досить важко. Як бачимо, в обох трагедіях реакція на проблему – божевілля, що виникає на фоні напружених контактів між героями та їх найближчим оточенням.

Подібне явище можна простежити, звернувшись до драми Ю.Коженьовського «Верховинці», що побачила світ у 1840році. Якщо припустити, що Ю.Коженьовський керувався шекспірівською ідеєю і Офелія є прототипом образу Пракседи з драми Ю.  Коженьовського, то можна знайти ряд рис, які притаманні обом героїням.

Залишившись без батька і будучи покинутою Гамлетом, Офелія залишається одна. І це у патріархальному середовищі, де юна незахищена дівчина потребує опіки. Із першою появою Офелії у сцені прощання з Лаертом, ми бачимо беззаперечну покору братові і батьку.

З цього моменту і надалі юна дівчина залишається маріонеткою в руках чоловіків з її оточення. Георг Брандес пояснює це явище так : «Вона – покірне творіння без сили супротиву; це душа, яка любить, але любить без пристрасті, що дає жінці самостійність діяти» [1,112]. Адже після чергової розмови Офелії з батьком про Гамлета, Клавдій, якому все стає відомо з уст Полонія, втручається у чергову таємницю королівської родини та причету – щоб усе з’ясувати король ховається і підслуховує розмову молодих людей. У діалозі з Гамлетом Офелія зазнає принижень. Будучи ображеною Гамлетом, залишившись без брата і дізнавшись про смерть батька, нещасна божеволіє.

Подібною є історія юної Пракседи. Дівчина щиро закохана у молодого гуцула Антося, якого забирають в рекрути, хоч йому вдається втекти і помститися кривдникові, та покарання, яке на нього чекає – шибениця. «Шибеницею» для дівчини стають слова Ревізорчука: «…Я хотел что бы, чтоб вы умерли. В гробу никто не будет стыдиться ни за сына, ни за возлюбленного…Сними с пальца кольцо…В знак развода и разлуки навеки я брошу его в самое глубокое место Черемоша…У меня теперь другая жена…Моя жена – виселица» [2,259-260].

Проте твори були написані з різницею майже у 250 років, тому відчувається вплив політичних, економічних, соціальних чинників і між образами Офелії та Пракседи маємо ряд розбіжностей.

Пракседа, ще з першою появою у драмі, проявляє себе як горда, волелюбна та неприборкана гуцулка.  У першій картині першої дії вона  вступає в конфлікт із Прокопом. Спершу сама, а згодом з Антосем, дівчина відверто провокує соцького на суперечку. Зрештою, конфлікт виникає на підставі «міряння силою». Пракседа гордовито заявляє, що у метанні сокири її Антось найкращий. Певно, останньою краплею терпіння та словами, що розпорядились долею Пракседи, Антося та Марти, стали вигуки дівчини: «Стражник! Приспешник мандатариуша!» [2,234]. Як і опришок Ревізорчук, так і його кохана вступають у протиріччя, з якого, у той час, вихід був один: рука влади стискає «інакодумців» у міцний кулак покори.  Як наслідок бачимо, що дівчина занадто юна, аби протистояти. Безвихідь призводить до божевілля.

На відміну від Офелії, Пракседа все ж осмілюється висловлювати свою думку, не кориться усьому, що каже дядько Максим чи Антось, сміливо вирушає на пошуки молодого гуцула. Якщо для героїні У.Шекспіра, про яку Г. Брандес писав: «її важка доля відкинула її в пустелю самотності; безумство наповнює цю самотність і тим самим пом’якшує його» [1,112] слово батька, брата, Гамлета – своєрідний закон, то Пракседа вільна хоча б в тому, що відважується суперечити «чоловічому світові». Та в силу історичних подій жіноча «воля» не може проявитися у повній мірі. Виникає стресова ситуація для обох героїнь, де божевілля стає неминучим наслідком.

О.Шевченко пише, що «впливи, що спричиняють стрес, називаються стресорами, що в свою чергу поділяються на фізіологічні і психологічні» [6, 24].

Розглянемо психологічні стресори, які безпосередньо вплинули на Офелію і Пракседу. До них можна віднести стимули, що сигналізують про соціальну значущість подій. Зокрема, героїні стикаються з сигналами загрози, небезпеки (Офелія: загроза бути відкинутою Гамлетом; Пракседа: постійний страх чергового нападу на поселення, страх за Антося і дядька Максима), переживання (Офелія: за Лаерта і Полонія, Пракседа: за Ревізорчука), образи (Офелія: образа з боку Гамлета, Клавдія; Пракседа: за знущання над Жаб’єм і її близькими), втрати (Офелія: Гамлета, брата, батька; Пракседа: Антося, дядька), горя (Офелія: смерть батька, приниження Гамлета; Пракседа: смерть Марти, арешт Антося).

Усвідомлена загроза викликає страх. А страх – це афект, отже, він супроводжується фізичними змінами в організмі, складним комплексом м’язової напруженості і збудження симпатичної нервової системи. Як наслідок, виникають психологічні, поведінкові і фізичні реакції. Із психологічних спостерігаємо глибокий смуток, постійне відчуття загрози, апатію, самотність, в якійсь мірі безнадію.  В поведінці ж найбільш характерними є уникання соціальних контактів та дистанціювання [6,43].

Під постійною дією стресорів, повторюваністю загрозливої ситуації та страху розлучитись Офелії з Гамлетом, а Пракседи із Ревізорчуком, логічним розвінчанням стає божевілля.

Офелія з’являється простоволосою до короля і королеви, наспівує дивакуваті пісеньки, дарує їм квіти. Саме в описах квітів спостерігається безпосередній символізм. Згідно з дослідженням С. Ніколаєва та А.Чернова, усі квіти мають своє символічне значення. Для кожного Офелією була підготована окрема рослина – як попередження, нагадування, пересторога тощо.  Проте квіти з букету не були єдиними у трагедії. Уже біля потоку Шекспір зображує свою героїню із квітковими гірляндами в руках та у волоссі. Дослідники подають зведену таблицю флористичних символів букету і гірлянд Офелії . Згідно із нею, частина квітів є отруйною. Переважає похоронна символіка, символіка покаяння, нещастя, а також зради. В англійських відповідниках назв деяких квітів маємо «dead» – «мертвий» . Тому судячи із співанок, квітів, поведінки Офелії, бачимо, що вона знає, що повинна померти. А С.Ніколаєв і А. Чернов акцентують увагу на тому, що «…Офелія саме приречена на смерть  (і,передусім, у її смерті винен Гамлет, який до того називає її німфою і тим самим мимохіть підказує їй, як вона загине, і їй самій, і королю, що підслуховує їхню розмову)» [4, 10-11].

Ю.Коженьовський не дає розгорнутого опису божевільної Пракседи, але декілька деталей, які вона ніби між іншим говорить підкреслюють її стан: «…я насобирала много цветов; у меня рубашка белая как снег, и юбка красная как кровь, только еще нарву полыни и веночек себе совью, красивый веночек!» [2,269-270]. Як і Офелія, Пракседа простоволоса, вбрана у легкий одяг, з квітами. Якщо Офелія співає про відносини між хлопцем і дівчиною, згадує про вінець, то Пракседі ввижається, ніби вона збирається на весілля, але в описі того весілля насправді проглядається обряд похорону.

Таким чином, бачимо що Пракседа зображена за типом Офелії, але поміщена в інше середовище, історичні реалії її життя інакші. В ситуаціях обох героїнь маємо трагічне розвінчання любовної лінії, смерть близьких людей та божевілля, що стало логічним наслідком цього. Проте характери Офелії та Пракседи різні, що зумовлює різну поведінку в схожих обставинах. у представленій роботі на основі порівняння розглянуто такий консиквент протистояння жіночого та чоловічого світів, як змодельоване драматургами божевілля головних героїнь.

ЛІТЕРАТУРА

1.     Брандес Г. Шекспір, його життя і творчість/ Г. Брандес. – М., 1901 . – 284с.

2. Коженевский Ю. Карпатские горцы / Юзеф Коженевский. —Классическая драматургия : [сборник пьес / пер. Игнатов С.]. — М.: Искусство, 1955. — С.221-272
3. Магалиф А. Ю. Гамлет. (Размышления психиатра) / А. Ю. Магалиф // Независимый психиатрический журнал. — 2003. — С. 26
4. Николаев С. Л., Чернов А. Ю. Цветы в «Гамлете» / С.Л.Николаев, А.Ю.Чернов. — М.: Изографус, 2003. — С. 268-282
5. Новиченко І. Жіноче і чоловіче начала: вічний пошук гармонії / І. Новиченко // Слово жінки. — 2011. — С. 7-10
6. Шевченко О. Психологія кризових станів / О. Шевченко.— К.: Здоровя, — 119 с.
7. Шекспір В. Гамлет, принц датський / Вільям Шекспір; [пер. з англ. Л. Гребінка]. — В. Шекспір. Твори в 6-ти томах. Т.5. — К.: Дніпро. — 1986. — С. 5 – 118

Статтю опубліковано у збірнику наукових праць «Студентські наукові записки Національного університету “Острозька академія”. Серія «Філологічна» / ред. кол.: І.В. Ковальчук, С.В. Новоселецька. –  Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія». – Вип.7 – 2014. –204с.

Ключові слова: тривожність, очікування, цінності, адаптація, психологічні характеристики, конфлікт.

Аннотация. В статье освещаются социально-психологические, педагогические детерминанты возникновения тревожности при взаимодействии коллектива. Приводятся результаты исследования особенностей проявления тревожности и раскрывается взаимосвязь между тревожностью и психолого-педагогическими факторами.

Ключевые слова: тревожность, ожидания, ценности, адаптация, психологические характеристики, конфликт.

Постановка проблеми. Найважливішу роль у розумінні того, як людина виконуватиме ту чи іншу діяльність, особливо у тому випадку, коли поряд з нею хтось ще займається тією ж самою справою, окрім мотиву досягнення відіграє тривожність.

Деструктивна тривожність у фахівця-початківця не тільки призводить до неефективного виконання власних професійних обов’язків, а і пришвидшує появу професійного вигорання.

При оцінці стану проблеми тривожності у психологічній науці вирізняється дві, на перший погляд, взаємовиключні тенденції. З одного боку, посилання на нерозробленість і невизначеність, багатозначність і незрозумілість самого поняття «тривожність» як в наший країні, так і за кордоном . Зазначається, що під цим терміном часто розуміються достатньо різні за природою явища і що значні розбіжності у вивченні тривожності існують не тільки між різними школами, але і між різними авторами всередині одного напряму, підкреслюється суб’єктивність використання цього терміна.

У вітчизняній психології дослідження цієї проблеми достатньо рідкісні і мають фрагментарний характер. Значною мірою це пов’язано, мабуть, з відомими соціальними причинами – умовами, що не заохочували аналізу явищ, які відображають сприйняття людиною навколишнього світу як загрозливого і нестабільного.

В останні десятиліття інтерес українських психологів до вивчення тривожності істотно посилився у зв’язку з різкими змінами життя суспільства, що породжують невизначеність і непередбачуваність майбутнього і як наслідок, переживання емоційної напруженості, тривогу і тривожність. Разом з тим необхідно зазначити, що і сьогодні час в нашій країні тривожність досліджується переважно у вузьких рамках конкретних, прикладних проблем (шкільна, екзаменаційна тривожність тощо). Проблемам тривожності дорослого індивіда та впливу її рівня на результати його діяльності та поведінки в соціальних групах увага майже не приділяється. Окремих її аспектів дослідники торкаються при комплексному дослідженні в галузі менеджменту.

Мета статті – дослідити вплив рівня тривожності особистості на її поведінку у трудовому колективі.

Виклад основного матеріалу.

Проблема тривожності займає особливе місце в сучасному науковому знанні. З однієї сторони, це “центральна проблема сучасної цивілізації” (Р.Мей, 1950, Є.Єріксон, 1950), найважливіша характеристика нашого часу: їй надається значення основного “життєвого переживання сучасності” (Ф.Готвалд, В.Ховланд, 1992). Саме тривожність знаходиться в основі цілого ряду психологічних труднощів дитинства, в тому числі порушень розвитку та поведінки дитини і підлітка (наприклад, деліквентність та аддиктивна поведінка) [5].

Тривогу як емоційний стан і як ситуативну чи особистісну рису, яка виникає у процесі адаптації до середовища та виконання різних видів діяльності, вивчали Ю.А.Александровський, Ф.Д.Горбов, А.Б.Леонова, Я.Рейковський, К.О.Сантросян, Ю.Л.Ханін, Х.Хекхаузен. У деяких дослідженнях тривожність розглядається як реакція на соціальні впливи при певних індивідуальних психофізіологічних особливостях (Г.Айзенк, В.Р.Кисловська, М. Ландерс, Н.Є.Лисенко, Н.Д.Левітов, М.Махоні, В.С.Мерлін, Ч.Д.Спілбергер), а також як така, що може виникати при різних психосоматичних захворюваннях (В.М.Мясищев, Є.І.Соколов та ін.). Вплив самооцінки та рівня домагань на розвиток тривожності вивчали Л.В.Бороздіна, Н.І.Наєнко, А.М.Прихожан, О.Т.Соколова.

Вивчалися питання впливу на виникнення, розвиток і закріплення тривожності в реальних умовах спільної діяльності, які проявляються в міжособистісній, внутрішньогруповій та міжгруповій взаємодії (Г.С.Абрамова, 1995; М.І.Буянов, 1988; І.В.Дубровіна, 1991; C.Spilberger, 1985; Ю.Л.Ханін, 1991).

На думку А.М.Прихожан, тривога – це емоційний стан, а тривожність – емоційно-особистісне утворення, яке має когнітивний, емоційний і операційний аспекти. Згідно її точки зору, певний рівень тривожності в нормі властивий всім людям і є необхідним для оптимального пристосування людини до дійсності. Відповідно, тривожність може носити як конструктивний (мобілізуюча ситуативна тривожність), так і деструктивний (дезорганізуюча особистісна тривожність) характер. Наявність тривожності як стійкого утворення – свідчення порушень в особистісному розвитку, що перешкоджає нормальному розвитку, діяльності, спілкуванню [5].

Тривожність – це індивідуальна психологічна особливість, яка виявляється у схильності людини до частих та інтенсивних переживань стану тривоги, а також у низькому порозі його виникнення [4]. Тривога – емоційний стан, який виникає в ситуаціях невизначеної небезпеки, пов’язаної з очікуванням невдач у соціальній взаємодії та несприятливого розвитку подій. Тривога і тривожність тісно пов’язані зі стресом. З одного боку, емоції тривожного ряду є симптомами стресу. З другого боку, початковий рівень тривожності визначає індивідуальну чутливість до стресу [8].

Психологічні причини, що викликають тривогу, можуть лежати у всіх сферах життєдіяльності людини. До суб’єктивних відносять причини інформаційного характеру, пов’язаних з невірним уявленням про завершення події, і причини психологічного характеру, які підвищують суб’єктивну значимість завершення події. Серед об’єктивних причин виділяють екстремальні умови, що ставлять підвищені вимоги до психіки людини і пов’язані з невизначеністю завершення ситуації, втому, порушення психіки, вплив фармакологічних засобів та інших препаратів, які можуть впливати на психічний стан [1].

Ф.Б. Березін [3] відзначив, що стан тривоги (тривожності) – це емоційний стан, ряд емоційних станів, що закономірно змінюють один одного у міру зростання, і виділив шість рівнів стану тривоги.

1. Перший рівень – найменша інтенсивність тривоги. Виражається в переживаннях напруженості, настороженості, дискомфорту. Це відчуття не несе ознаки загрози, а служить сигналом швидкого настання більш виражених проявів тривоги. Даний рівень тривоги має найбільше адаптивне значення.
2. На другому рівні відчуття внутрішньої напруженості змінюють гіперостезичні реакції або ж вони приєднуються до нього. Раніше нейтральні стимули набувають значущості, а при посиленні – негативне емоційне забарвлення.
3. Третій рівень – власне тривога. Виявляється в переживанні невизначеної загрози, відчуття неясної небезпеки.
4. Четвертий рівень – страх. Виникає при наростанні тривоги і виявляється в опредмечуванні, конкретизації невизначеної небезпеки. При цьому об’єкт, з яким зв’язується страх, не обов’язково відображає реальну причину тривоги, дійсну загрозу.
5. П’ятий рівень – відчуття невідворотності катастрофи, що насувається, яка виникає в результаті поступового наростання тривоги і виражається у відчутті жаху. При цьому дане переживання пов’язане не із змістом відчуття, а лише з наростанням тривоги. Подібне переживання може викликати невизначена, але дуже сильна тривога.
6. Найбільш важливий рівень – тривожно-боязливе збудження, яке виражається в потребі рухової розрядки, панічному пошуку допомоги. Дезорганізація поведінки і діяльності викликається тривогою, досягає при цьому свого максимуму.

Н.Є.Аракєлов, у свою чергу, відзначає, що тривожність – це багатозначний психологічний термін, що описують як певний стан індивідів у певний момент часу, так і стійка властивість будь-якої людини [2]. Аналіз літератури останніх років дозволяє розглядати тривожність із різних точок зору, що допускають твердження про те, що підвищена тривожність виникає й реалізується в результаті складної взаємодії когнітивних, афективних і поведінкових реакцій, провокованих при впливі на людину різними стресами.

Тривожність як риса особистості пов’язана з генетично детермінованими властивостями функціонуючого мозку людини, що спричиняються постійно підвищеним почуттям емоційного порушення, емоцій тривоги.

У дослідженні рівня домагань у підлітків М.З. Неймарк виявила негативний емоційний стан у вигляді занепокоєння, страху, агресії, що було викликано незадоволенням їхніх претензій на успіх. Також емоційне неблагополуччя типу тривожності спостерігалося в осіб з високою самооцінкою. Вони претендували на те, щоб бути «найкращими» виконавцями, або займати найвище становище у колективі, тобто мали високі домагання в певних сферах, хоча дійсних можливостей для реалізації своїх домагань не мали.

Широкого поширення набуло в останні роки використання у психологічних дослідженнях диференційованого визначення двох видів тривожності: «тривожність характеру» і «ситуаційна тривожність».

Сучасні дослідження тривожності спрямовані на розрізненні ситуативної тривожності, пов’язаної з конкретною зовнішньою ситуацією, і особистісної тривожності, що є стабільною властивістю особистості, а також на розробку методів аналізу тривожності, як результату взаємодії особистості та її оточення.

Проблему впливу рівня тривожності особистості на її стосунки і статус у колективі було вивчено на базі дитячих садків в м. Славута: дитячий садок №6 «Золота рибка», дитячий садок №9 «Теремок» та дитячий садок №3 «Росинка».

Об’єктом дослідження проблеми тривожності було обрано трудовий колектив даний дитячих садків. Матеріал для аналізу було зібрано за допомогою психодіагностичних методик.

Психодіагностичне дослідження полягало у дослідженні рівня тривожності і рівня мотивації досягнення працівників дитячих садків. Дослідження проводилося в два етапи. На першому етапі було виявлено рівень тривожності за допомогою методики Спілбергера. Отримані результати ми можемо побачити на наступній діаграмі:

Рис. 2.1. Рівень тривожності

Так, за показниками ситуативної та особистісної тривожності у працівників було виявлено низького рівня ситуативної тривожності лише 2%, середнього рівня 64%, високої ситуативної тривожності 34%. Особистісної тривожності низького рівня не виявлено, середнього рівня виявлено 70%, високого рівня 26%, дуже високого 4%. Ці результати говорять, що в працівників трудового колективу виявлено значну кількість осіб, які були схильні до високих рівнів, як ситуативної та особистісної тривожності, а це говорить про невпевненість в собі, велике хвилювання особливо в ситуаціях екстремального стану.

Використовуючи методику Т. Лірі, ми також оцінювали типологію поведінки в процесі взаємодії.

Обробка отриманих відповідей показала, що у 18% досліджуваних                (9 осіб) переважаючим типом міжособистісних стосунків є “доброзичливий”, тобто ці люди люб’язні зі всіма, орієнтовані на прийняття і соціальне схвалення, свідомо конформні. Мають розвинені механізми витіснення і придушення, емоційно лабільні.

В 15% досліджуваних (6 осіб) переважаючим типом міжособистісних стосунків є “егоїстичний” тип. Люди з переважанням такого типа міжособистісних стосунків прагнуть бути над всіма, вони обачливі, егоїстичні, самозакохані. Труднощі перекладає на оточуючих, а самі відносяться до них відчужено, хвалькуваті, самовдоволені, зарозумілі.

“Альтруїстичний” тип ставлення до людей є переважаючим у 15% (6 осіб) учасників дослідження. Такі люди гипервідповідальні, емоційне відношення до людей проявляють в співчутті, симпатії, турботі. Вміють підбадьорити і заспокоїти оточуючих себе людей, безкорисливі і чуйні.

У 11% педагогів (4 особи) переважаючим типом міжособистісних стосунків виявлений “авторитарний” тип, тобто в людині присутній дух наполегливості, деспотичності і владності у всіх видах групової діяльності, причому ці якості не заважають (швидше навпаки) їх володареві бути компетентним, успішним в справах, викликати пошану з боку колег.

“Підозрілий” тип переважає  в 11% педагогів (4 особи). Такі люди скритні, нетовариські, злопам’ятні, свій негативізм проявляють у вербальній агресії. Вони образливі, схильні до сумніву у всьому, постійно на всіх скаржаться, мало чим задоволені.

Переважаючим в 11% досліджуваних (4 особи) є “підпорядковуваний” тип ставлення, що характеризується як покірний, сором’язливий, покірливий, схильний підкорятися сильнішому без врахування ситуації.

“Залежний” тип виявлений як переважаючий тип міжособистісних стосунків в 11% учасників дослідження (4 учасники дослідження). Такі люди слухняні, боязливі, безпорадні, схильні до захоплення оточуючих, не вміють проявляти опір та залежні від думки інших людей.

У 8% (3 особи) – переважаючим виявлений “агресивний” тип міжособистісного ставлення до людей. Такі люди прямолінійні, відверті, вимогливі, дратівливі, різкі в оцінці інших, непримиренні. В той же час вони енегрічні, наполегливі і уперті.

Графічно, отримані результати можна представити в вигляді діаграми.

Рис. 2.2. Переважний тип міжособистісних відносин в колективі

На діаграмі чітко бачимо, що у 18 % працівників колективу переважним є доброзичливий тип відносин до людей. І лише у 8 % досліджуваних – агресивний тип відносин. Це дозволяє нам зробити висновок про те, що в цілому соціально-психологічний клімат у колективі сприятливий. В ньому переважно бадьорий, життєрадісний тон взаємовідносин між працівниками. Відносини будуються на принципах співробітництва, взаємної допомоги, доброзичливості. Також існують норми справедливого та шанобливого ставлення до всіх членів колективу. Члени колективу активні, енергійні, панує довіра та висока вимогливість один до одного.

Нам було досить важливо знати, як той чи інший соціальний працівник поведе себе у можливій конфліктній ситуації, чи існує загроза виникнення конфліктної ситуації, котрої соціальний працівник буде не в змозі вирішити, чи навпаки, опитуваний має досить високий рівень професійної та комунікативної компетенції, і виникнення подібних ситуацій не загрожуватиме вирішенню суті справи.

У зв’язку з цим було проаналізовано тип поведінки працівників у конфліктних ситуаціях (тест К.Томаса). За результатами дослідження, 17% опитаних виявили схильність у конфліктній ситуації до уникнення конфлікту (ігнорування). К.Томас зазначає, що це досить небезпечна стратегія, оскільки ігнорування конфлікту може призвести до його неконтрольованого продовження.

Така стратегія ефективна лише в тих випадках, коли джерело конфлікту та його наслідки настільки незначні, що ними можна знехтувати, або якщо конфлікт ніяким чином не впливає на вирішення основного питання.

20% опитаних виявляють схильність до пристосування у конфліктній ситуації. Це також не завжди ефективно і дозволяється лише в тих випадках, коли є бажання вирішити конфліктну ситуацію за будь-яку ціну, або якщо конфлікт та його результати не зачіпають нічиїх особистих інтересів, або ж якщо стає явною готовність однієї сторони піти на значні поступки.

30% опитаних виявили бажання до співробітництва у конфліктній ситуації, тобто до спроби знайти конструктивне рішення, враховуючи інтереси обох сторін. 30% опитаних здатні піти на компроміс в конфліктній ситуації, що свідчить про бажання вирішити конфліктну ситуацію шляхом поступок з обох боків. Лише 3% опитаних виявили схильність до конкуренції в конфліктній ситуації, що неприпустимо в роботі менеджерського складу, який покликаний вирішувати всі проблеми клієнта, намагаючись не нав’язувати свою точку зору, а зрозуміти клієнта, тобто будь-яким шляхом вирішити питання без створення конфліктної ситуації.

Загалом результати дослідження показали, що незважаючи на схильність деяких працівників до конфліктної поведінки, психологічний клімат у колективі в цілому позитивний. Проте було зосереджено особливу увагу на рівні тривожності молодих працівників з метою виявлення її впливу на реалізацію працівників у професійному та особистісному плані.

Висновки. Отже, тривожність людини може бути серйозною перешкодою на шляху до професійних досягнень і реалізації себе як особистості, але з іншого боку певна міра тривожності може бути мотивацією до досягнення успіху.

Виявлення інших психолого-педагогічних чинників тривожності у взаємодії в колективі може бути перспективою подальших досліджень у даному напрямку.

Список використаних джерел та літератури:

1. Вереніч Н. Особливості тривожності сучасних підлітків /Н.Вереніч // Психолог. – 2004. – № 23-24 (119-120). – С. 41-43.

2. Киричук О.В. Основи психології: Електронний ресурс. – Режим доступу: http: //www. pidruchniki.ws/14360106/psihologiya/vchitel_uchen

3. Психологія спілкування : Навчальний посібник / М.Філоненко. – К. : Центр учбової літератури, 2008. – 224 c.

4. Психологічний словник / За ред. В. П. Зінченко, Б. Г. Мещерякова. – М.: Педагогіка – Прес, 1996. – 312 с.

5. Прихожан А.М. Психология тревожности / А.М.Прихожан. – СПб.: Питер, 2007. – 192 с.

6. Рыжов В.В. Духовно ориентированный диалог и диалогличности /В.В.Рыжов // Гуманизм и духовность в образовании. – Нижний Новгород: НГЛУ, 1999. – С. 65 – 66.

7. Салливан Г.С. Интерперсональная теория в психиатрии/ Г.С.Салливан. – Москва, Санкт-етербург, 1999. – 290 с.

8. Формування особистості школяра: психолого-педагогічні проблеми: зб. наукових праць. – К: Інститут психології, 2005. – 72 с.

9. Ягупов В.В. Педагогіка: Навчальний посібник / В.В.Ягупов. – К.: Либідь, 2002. – 560 с.

В статье освещены особенности проявления и предпосылки возникновения конфликтного поведения в подростковом возрасте.
Ключевые слова: конфликтное поведение, конфликт, конфликтность, агрессивность, подросток.

The article highlights the features and predictors of conflict behavior in adolescence.
Keywords: conflict behavior, conflict, conflict, aggression, adolescent.

Незважаючи на те, що підлітковий вік в психології ХХ століття вивчався досить докладно, сучасні підлітки відрізняються від однолітків попередніх поколінь рядом соціально-психологічних особливостей. Серед них дослідниками відзначається підвищена конфліктність підлітків в умовах школи в цілому і в педагогічному процесі зокрема. Сучасні підлітки частіше стали демонструвати девіантну і навіть делінквентну поведінку.
Мета статті – дослідити взаємозв’язок конфліктної поведінки підлітків з якостями їх особистості.
Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:
1) вивчити особливості прояву конфліктної поведінки в підлітковому віці;
2) дослідити якості особистості як передумови виникнення конфліктної поведінки у підлітковому віці;
3) емпірично дослідити взаємозв’язок конфліктної поведінки підлітків з якостями їх особистості.
Практика показує, що підлітки не вміють вирішувати конфлікти, і в їх конфліктних відносинах переважають деструктивні тенденції. Необхідно працювати над зниженням гостроти подібних явищ для більш продуктивного розв’язання міжособистісних конфліктів. Успішність взаємодії з підлітками вчителя та шкільного психолога багато в чому визначається розумінням вікової специфіки конфліктності та обранням адекватних засобів і способів роботи з ними.
В працях Л.І. Божович [3; 264], Д. Фельдштейна [13] ядром конфліктної поведінки, яка призводить до моральної деформації особистості є не біологічні особливості, а недоліки сімейного та шкільного виховання, тобто психолого-педагогічна занедбаність та пасивність підлітка. Підліток очікує уваги і розуміння, але недовіра дорослого до нього породжує психологічний бар’єр, непорозуміння, конфліктність.
Помітну роль в стосунках з оточуючими грають негативні почуття та емоції підлітків такі, як гнів, страх, помста, ворожість. Така конфліктна, агресивна поведінка підлітків пов’язана з негативними формами поведінки: бійками, образами, тілесними ушкодженнями тощо.
Д.І. Фельдштейн стверджує про те, що якщо потреба підлітка в інтимно-особистісному спілкуванні задовольняється, то розвиток особистості здійснюється в позитивному напрямку, але коли потреба підлітка в соціально-орієнтованій формі спілкування залишається незадоволеною і обумовлює перевагу стихійно-групового спілкування, то призводить до негативного напрямку розвитку особистості підлітка. Ось чому необхідне цілеспрямоване включення підлітка в систему багатопланової діяльності, що забезпечує успішну форму поведінки, корекцію занедбаності, конфліктності, агресивності чи пасивності [13].
Однією зі складових конфліктної ситуації є її образ – те, як сприймають один одного і ситуацію учасники конфліктної взаємодії. Уявлення про конфлікт і способи його вирішення значно впливає на спілкування підлітків, оскільки людина реагує не на реальність, а на те, як він її собі уявляє. Знання специфіки і статевовікових особливостей цих уявлень необхідні для психокорекційної роботи з підлітками різних категорій.
Визначення психологічних чинників, які зумовлюють виникнення, динаміку та кінцевий результат розвитку конфліктної поведінки, важливе для розуміння психологічних механізмів регуляції поведінки особистості. Крім цього, дана проблема є суттєвою для розробки методологічних основ психодіагностики, прогнозування та корекції міжособистісних конфліктів у більш широкому контексті.
Конфлікт являє собою біполярне явище, яке проявляється в активності сторін. Ідея “багато суб’єктного” внутрішнього світу людини розглядається в роботах багатьох авторів, особливо тих, які виходять з структурної будови особистості. Наприклад, психоаналіз стверджує, що конфлікт виникає в глибинах психіки як результат взаємодії внутрішніх структур і тенденцій психіки в силу законів її об’єктивного існування; тенденція до конфліктів – результат спотворення базових атитюдів людини, які виникають під впливом негативного досвіду, набутого в дитинстві [10; 121].
Психологічні конфлікти відіграють істотну роль у формуванні нових рис характеру і в перебудові особистості, а їх вирішення являє собою гостру форму розвитку – відбувається зміна структури особистості підлітка та формування нових відносин. Конфлікт переводить його учасників на якісно новий рівень взаємодії, який супроводжується ціннісною переорієнтацією, усвідомленням та формуванням особистих і групових інтересів, зміною комунікативної структури, руйнуванням старих і створенням нових схем легітимізації [6; 479].
Конфлікт розглядається на різних рівнях особистості. Внутрішньо-особистісний конфлікт проявляється у зовнішніх міжособистісних відносинах. Міжособистісні конфлікти супроводжуються емоційними переживаннями людини. У тій же мірі внутрішні конфлікти людини ведуть до певних особливостей його міжособистісної поведінки. Різні види конфліктів пов’язані між собою і можуть переходити з одного рівня на інший. Міжособистісний конфлікт, пов’язаний із суперечностями у взаємодії, може переходити в конфлікт внутрішній: в конфлікт мотивів, конфлікт вибору та ін; конфлікт, який виникає між учасниками окремих груп, може стати початком між групового конфлікту.
Перші теоретичні та експериментальні дослідження міжособистісних конфліктів були проведені К. Левіним, який розглядав їх у контексті задоволення – незадоволення потреб особистості. Конфлікт характеризується ним як «ситуація, в якій на індивіда діють протилежно спрямовані сили приблизно рівної величини» [7; 456], тобто до міжособистісних конфліктів К.Левін відносить протиріччя між потребами людини і зовнішніми силами. Якщо в такій ситуації перебуває підліток, то сила, яка його спонукає з боку дорослого, є результатом поля влади цієї людини над підлітком. Конфлікт тим серйозніше, ніж більш значимі потреби особистості він зачіпає. Незадоволення потреб створює напругу, а умовою задоволення індивідуальних потреб є простір вільного існування. К. Левін констатував, що в сучасному суспільстві існують як самостійні: група дорослих і група дітей.
Виготський Л.С. зазначав, що перехідний період включає два ряди процесів: «натуральний ряд становлять процеси біологічного дозрівання особистості, включаючи статеве дозрівання, а соціальний ряд – процеси навчання та соціалізації в широкому сенсі цього слова» [6; 479]. Центральним новоутворенням особистості підлітка є формування відчуття власної дорослості: не просто бути, але і здаватися дорослим. Джерелами виникнення відчуття дорослості є значні зрушення фізичного розвитку, початок статевого дозрівання і соціальні джерела, а також їх усвідомлення самим підлітком.
Питання про психологічні детермінанти виникнення конфліктної поведінки, яке дозволяє розкрити глибинні основи конфліктної поведінки, займає важливе місце в дослідженні конфлікту. Для кращого розуміння конфлікту та управління ним слід чітко визначити зміст понять «конфліктність» і «конфліктна поведінка».
Представники ситуаційного підходу до конфліктів дають свою інтерпретацію природи виникнення конфліктів і визначення конфліктності. У.Клар конфліктною особистістю називає людину, яка є учасником конфліктних взаємодій, тобто має підвищену схильність до сприйняття ситуацій як конфліктних або визначає її як схильну до конфліктного реагування на ті чи інші обставини. За К.Хорні, конфліктність може бути характеристикою «невротичної особистості», тобто людина невротично реагує на життєві ситуації, які у здорової людини не викликають конфлікту взагалі [7; 456].
Не можна заперечувати, що у людини може сформуватися своєрідне тяжіння до періодичної драматизації відносин і посилення міжособистісного напруги. Це тяжіння до емоційного напруження нерідко оцінюється навколишніми як свого роду потреба у конфліктах. Однак воно не усвідомлюється самою людиною, а його виникнення пов’язане з глибинними потребами особистості і важко піддається корекції [7; 456].
В якості ще однієї основи конфліктності виступає неадекватність сформованих уявлень про інших, завищена самооцінка, яка не відповідає реальним можливостям людини, тенденція до самоствердження за рахунок інших. У цих випадках можливе виникнення стійкої орієнтації на переважне сприйняття негативних якостей оточуючих, переважання у відносинах негативних оцінок.
У роботах Л.І. Божович [3; 264], В.І. Ілійчука [9; 22] конфліктна поведінка розглядається як результат внутрішніх і зовнішніх протиріч між суспільством, мікросередовищем і самою людиною. Це результат внутрішніх і зовнішніх протиріч між потребою в самоствердженні та можливість її задоволення, між самооцінкою і оцінкою групи, між вимогами групи і власними установками і переконаннями, тобто конфліктна поведінка виступає як схильність людини до конфлікту при взаємодії особистісних факторів і факторів зовнішнього середовища.
Конфліктність визначається як перманентна риса особистості, яка акумулюється її природними задатками і соціальним досвідом. Таке визначення можна знайти в роботах В.І. Ілійчука, Л.О. Петровської, В.І. Ващенко [4; 18-20].
Конфліктність передбачає певний рівень психічної напруженості. Він може бути різним для різних людей, що пов’язано з рівнем психологічної стійкості людини. Психічно стійкі та психічно нестійкі люди в складних ситуаціях поводяться по-різному. У психічно нестійких підлітків відсутні ефективні способи подолання перешкод, тому іноді спостерігається явище самоіндукції негативного емоційного напруження: дезорганізована поведінка посилює стресовий стан, який ще більше дезорганізує поведінку, що веде до виникнення «хвилі дезорганізації» [14].
Психологічна стійкість є властивістю особистості і полягає в збереженні оптимального стану функціонування психічної енергії і є набутою. Конфліктостійкість – специфічний прояв психологічної стійкості, який розглядається як здатність людини адекватно і безконфліктно вирішувати проблеми соціальної взаємодії [1]. Структура конфліктостійкості включає такі компоненти, як емоційний, вольовий, пізнавальний, мотиваційний та психомоторний. Тому, враховуючи те, що конфліктність і конфліктостійкість знаходяться на різних полюсах одного континууму, правомірно буде визначити структуру конфліктності як ідентичну структурі конфліктостійкості, але з протилежним знаком.
Компоненти конфліктності, таким чином, будуть мати наступний вигляд:
– емоційний компонент (стан особистості в ситуації міжособистісної взаємодії, невміння керувати своїм емоційним станом в передконфліктних і конфліктних ситуаціях);
– вольовий компонент (нездатність особистості до свідомої мобілізації сил і самоконтролю);
– пізнавальний компонент (включає рівень сприйняття провокаційних дій опонента, суб’єктивність, невміння аналізувати і прогнозувати ситуацію);
– мотиваційний компонент (відображає стан внутрішніх спонукаючих сил, які не сприяють адекватній поведінці в конфлікті і вирішення проблеми);
– психомоторний компонент (невміння володіти своїм тілом, управляти жестикуляцією та мімікою) [5; 64].
Погоджуючись з вищевказаними авторами, що конфліктність є рисою особистості, первинними чинниками якої виступають природні задатки і соціальний досвід, можна припустити, що є три види психологічних детермінантів підліткової конфліктності:
– детермінанти, пов’язані з психофізіологічними особливостями розвитку (перенесені травми мозку або інфекції, спадкові хвороби, відставання розумового розвитку, особливості нервової системи, зокрема, процесів збудження і гальмування);
– психологічні детермінанти – особливості особистості (статеві особливості, ситуація внутрішньо-сімейного розвитку, рівень самооцінки, акцентуації характеру);
– соціальні детермінанти – фактори мікро- і макросередовища. Відповідно до визначення поняття «конфліктність» ці детермінанти включають соціальний досвід підлітка: соціальну некомпетентність (недостатній рівень способів соціального реагування), педагогічний менеджмент і, можливо, тип навчального закладу.
Значний вплив на формування особистості протягом життя мають мікросоціальні умови. При цьому, як відзначають В.Н.Мясищева [12; 22], Л.М.Зюбін [8; 93], саме середовище відіграє провідну роль у детермінації девіантної поведінки підлітків, опосередковуючи вплив біологічних особливостей. Особистість не пов’язана безпосередньо з широким соціальним середовищем, вона взаємодіє з нею через близьке мікросередовище (первинну групу). Мікросередовище підлітка складають батьки, однолітки, дорослі люди.
На думку Л.І.Божович, степінь психологічного благополуччя дитини і гострота явищ підліткової кризи залежать від особливостей взаємостосунків з іншими людьми, насамперед, з дорослими, від того, наскільки в спілкуванні з ними задовольняються потреби зайняти нову, “дорослу” життєву позицію і подолати зовнішні і внутрішні перепони, які заважають підлітку досягти бажаного і, насамперед, ним самим обраного зразка [3; 264].
Думка про несправедливість оточуючих викликає у підлітка почуття образи, він починає вважати себе незаслужено постраждалим, виявляти агресивність щодо тих, хто низько оцінює його діяльність.
На наш погляд, причиною агресивної поведінки може бути незадоволеність різних потреб підлітка. Підліток потрапляє в ситуацію сильної депривації психічно і соціально важливих потреб, коли оцінка вірогідності їх задоволення падає, виникає стан досади, образи, розчарування, злості, що і позначається узагальненим поняттям “фрустрація”. Відповіддю підлітка на стан фрустрації є агресія. Існують інші зовнішні вияви фрустрації: прагнення втекти від важкої ситуації, тобто від джерела фрустрації; апатія, яка виявляється в регресії поведінки. Очевидно, що ці поведінкові вияви не сприяють формуванню позитивних стосунків між підлітками і оточуючими. Між ними розвиваються стійкі негативні стосунки.
О.О. Бодальов [2; 185-192], Л.І. Криволап [2; 185-192] відзначають ускладнення сфери спілкування підлітка з дорослими, насамперед, з учителями, кожен з яких відзначається особливим стилем спілкування з учнями, манерою викладання, характером вимог, особистісними особливостями. Дослідники встановили, що «…існує досить стійка залежність між манерою поведінки, яку дозволяє собі педагог у спілкуванні з учнями, і характером переживань, які при цьому в учнів підлітків виникають… Вихователі, що різняться стилем спілкування з учнями, по різному впливають на формування характерологічних якостей підлітка».
Тому, ігнорування педагогом особливостей самосвідомості підлітка призводить до розвитку деформованих, негативних стосунків з педагогами, девіантної поведінки, що врешті решт відбивається на загальній незадоволеності дитини стосунками з дорослими. При цьому варто зазначити, що підліток прагне не стільки протистояти дорослим, скільки стати рівним йому. Він потребує уваги, розуміння дорослих. Вчителі і батьки часто не приймають нову позицію дитини. У результаті між дорослими і підлітками зростає психологічний бар’єр, у прагненні здолати який багато підлітків використовує агресивні форми поведінки.
Аналіз психолого-педагогічної літератури, що розкриває специфіку стосунків підлітків з оточуючими, дозволяє розглядати порушення стосунків підлітків з учителями, які виявляються в апатії, неприйнятті, що є наслідком неправильного педагогічного керівництва і заподіюють шкоду особистісному розвитку учнів, як причину відхильної поведінки підлітка.
На думку Д.І.Фельдштейна, дитина одержує початкові знання про моделі агресивної поведінки в сім’ї. Так, підтвердженням цьому є висловлювання відносно особливостей ідентифікації дитини з батьками, що в подальшому оперує ним як деяким моральним ідеалом, або орієнтир розвитку особистості підлітка. Дитина часто ідентифікує себе з батьком або матір’ю. За даними досліджень А.П.Купріної, Д.І.Фельдштейна умови сімейного виховання підлітків з агресивною поведінкою характеризувалися напруженістю психологічного клімату, частими конфліктами між матір’ю та батьком, в які нерідко включалися й інші члени сім’ї, неуважністю батьків до дітей. Численні батьки дотримувалися авторитарних методів у вихованні (гіперпротекції), застосовували фізичні покарання. Інші батьки надавали багато свободи, не вмішуючись у життя дітей і водночас не надавали достатньої підтримки, допомоги, часто були байдужі до їх проблем. Така взаємодія, як правило, сприяла формуванню у підлітків зневажливого ставлення до батьків, викликала почуття злості, образи, відсутність поваги. Думка батьків не є значущою для підлітків. Вони не могли мати значного впливу на їхню поведінку [11; 192].
Розгляд теоретичних та експериментальних досліджень з проблеми відносин підлітків з агресивною поведінкою із батьками, дозволяє зробити висновок про зумовленість агресивної поведінки підлітків сімейними стосунками.
Викривлене уявлення підлітка про ставлення оточуючих до нього, закріплюючись, стають своєрідною позицією підлітка, що визначає весь його подальший розвиток. Реагуючи агресивними вчинками, підліток знаходить причину своїх невдач не у власних недоліках, а в несправедливості, недоброзичливості оточуючих людей. Порушення стосунків підлітка полягає в його позиції «Я поганий – всі погані», «Я хороший – всі погані», в його рухові проти і від людей.
На підставі вищевикладеного матеріалу можна говорити про неузгодженість ідеального і реального ставлень підлітків з агресивною поведінкою, що призводить до неадекватності ставлення підлітка до себе, до інших, до результатів власної діяльності. Все це викликає у підлітка негативний стан – образу, злість, обурення, гнів, лють, з виявом яких і починається формування мотиву агресивної поведінки. Переживання цих станів призводить до виникнення потреби (бажання) підлітка усунути психічну напругу, розрядити її. Ця потреба веде до формування поки абстрактної мети: що треба зробити, щоб задовольнити бажання покарати того, хто образив. Виникнення наміру покарати, помститися веде до пошуку конкретного шляху і засобу досягнення наміченої абстрактної мети.
Отже, науковий аналіз явищ і подій, які набувають характеру конфлікту, стає актуальним. Особливий резонанс проблема підліткової конфліктності набула останнім часом. Це підтверджує інформація, наведена в ЗМІ, і збільшення кількості соціальних запитів на роботу психолога з важкими підлітками. Знання факторів підліткової конфліктності необхідно для розвитку в підлітків навичок адекватної самооцінки, формування умінь аналізувати ситуацію міжособистісної взаємодії;для корекції власної поведінки у відносинах з людьми і, таким чином, для перетворення конфліктності в конфліктостійкості за допомогою активних методів навчання. А відхилення в поведінці підлітків, в тому числі й агресивні форми, кризи психічного розвитку залежать від стосунків підлітків з іншими людьми. Таким чином, агресивна поведінка є наслідком порушень системи ставлень, в якій знаходиться підліток і є викривленим видом взаємодії з оточуючими.
Література:
1. Анцупов А.Я., Малышев А.А. Введение в конфликтологию. – М.: МАУП, 1996.
2. Бодалев А.А., Криволап Л.И. О воздействии стиля общения педагога с учащимися на их эмоциональный опыт // Проблемы общения и воспитания. – Ч. 1. – Тарту, 1974.
3. Божович Л. Проблемы формирования личности. – М.: Педагогика, 1995.
4. Ващенко І.В., Антонова О.І. Конфлікт: посттравматичний стрес. – К.: Наукова думка, 1998.
5. Волкогонов Д.А. Моральные конфликты и способы их разрешения. – М.: Знания, 1974.
6. Выготский Л.С. Педагогическая психология / Под ред. В.В. Давыдова. – М.: Педагогика, 1991.
7. Гришина Н.В. Психология конфликта. – Спб.: ПИТЕР, 2000.
8. Зюбин Л.М. Психология воспитания: Методическое пособие. – М., 1991.
9. Ілійчук В. І. Саморегуляція підлітків у подоланні конфліктної поведінки. – К.: ЛИБІДЬ, 1996.
10. Конфликты в школьном возрасте / Ред. А. П. Шумилин – М.: МГУ, 1986.
11. Корнеева Е.И. Если в семье конфликт… – Ярославль: Академия развития: Академия Холдинг, 2001.
12. Максимова Н.Ю. Особенности личностных отношений трудовоспитуемых подростков: Автореф. дисс. …канд. психол.наук. – К., 1981.
13. Моделі конфліктної поведінки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://jurisprudence.com.ua/197-model-konflktnoyi-povednki.html. – Назва з екрану.
14. Особливості конфліктної поведінки студентів-психологів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ntsa-ifon-npu.at.ua/publ/konferenciji/osoblivosti_konfliktnoji_povedinki_studentiv_psikhologiv/2-1-0-25. – Назва з екрану.

Вступивши в конфлікт, кожен з його учасників через свої особливості, темперамент поводиться певним чином, тобто існує так званий репертуар поведінки в конфлікті. Як і при спілкуванні у когось поведінка стійка і агресивна, хтось прямолінійний, гнучкий, вразливий, так і більшість конфліктів характеризується тим, що їх учасники прагнуть добитись поставленої мети, часто не звертаючи уваги на інших, що породжує суперництво, напруженість між людьми, проблеми і, навіть, як свідчить історія, війни. Тому пошук конструктивних шляхів вирішення конфліктів є актуальною проблемою сьогодення. Цим обумовлена актуальність даної роботи.

Проблема шляхів вирішення конфлікту залежно від типу темпераменту до кінця не вивчена. А.М. Муталімовою було проведено дослідження на виявлення взаємозв’язків властивостей темпераменту і особливостей міжособових відносин, але не в конфліктній ситуації. Загалом більшість робіт спрямована або на вивчення окремо темпераменту, або конфлікту. Для прикладу – загальні проблеми конфліктів проаналізовані у працях А.Я. Анцупова, Н.В. Гришиної, А.Н. Сухова. Велику увагу приділяють конфліктам окремо у різних сферах – політичні конфлікти – Д.Г. Ольшанський, А.І. Пирогов, в освітніх закладах – Г.В. Антонов, І.О. Вахоцька та ін. Тому, метою даної статті є дослідити особливості вирішення конфлікту залежно від типу темпераменту.

Предметом дослідження є особливості вирішення конфлікту залежно від типу темпераменту.

Теоретичною основою даної роботи стали концепції розроблені такими вченими як: В.А. Семиченко, С.Л. Рубінштейн, а в області конфліктології: А.Я. Анцупов, Н.У. Гришина, Г.В. Ложкін, Н.І. Пов’якель.

В сучасній психології домінуючими є два підходи до розуміння конфлікту. В одному з них конфлікт визначається як зіткнення двох сторін, понять, сил, тобто дуже загально. Другий підхід розглядає конфлікт як зіткнення протилежних сторін, цілей, інтересів, позицій, понять, поглядів опонентів. Тут припускається, що суб’єктом конфліктної взаємодії може бути або окрема людина, або група людей.

Як правило, зміст поняття конфлікт розкривається через наступні значення:

1. Ситуація відкритої, часто довготривалої боротьби; змагання або війна.

2. Стан дисгармонії у відносинах між людьми, ідеями чи інтересами; зіткнення протилежностей.

3. Психічна боротьба, яка виникає як результат одночасного функціонування взаємно виключних імпульсів, бажань чи тенденцій.

Австрійський лікар З. Фрейд вважав, що конфлікт виникає тоді, коли сила дії суспільних умов істотно перевищує здатність людини до сублімації [7, 38].

Услід за З. Фрейдом, австрійський психолог А. Адлер розглядав джерело конфліктів в незахищеності особи перед навколишнім світом, усвідомленні своєї неповноцінності і недосконалості, в прагненні зміцнитися шляхом переваги над іншими. На його думку, спроби звільнитися від відчуття неповноцінності ведуть до невротичних зривів, до конфліктів[5, 221].

На думку американського психолога К. Хорні, основною причиною конфліктів між особистістю та соціальним середовищем є недолік недоброзичливості з боку близьких людей, насамперед батьків, які складають безпосереднє морально-емоційне оточення людини [7, 13].

Що стосується сучасних дослідників, то такі вітчизняні вчені як Р.Л. Кричевський і О.М. Дубовська розглядають конфлікт як дисгармонію особистісних стосунків, А.Т Ішмуратов як хвороба спілкування [6, 21].

А.Я. Анцупов і А.І. Шипилов пропонують інше визначення: «Під конфліктом розуміють найбільш гострий спосіб вирішення значних протиріч, які виникають в процесі взаємодії, яка полягає в протидії суб’єктів конфлікту і зазвичай супроводжується негативними емоціями» [2, 15].

Загалом ми під конфліктом розглядаємо зіткнення різноспрямованих сил (цінностей, інтересів, поглядів, цілей, позицій) суб’єктів – сторін взаємодії.

Конфлікт, як будь-яке соціальне явище, має врешті-решт завершитись. Вирішення конфлікту – це результат сумісної діяльності сторін, який характеризується припиненням протиборства і вирішенням проблемної ситуації, що переросла у конфлікт[6, 59]. Однією з найпопулярніших і широко використовуваних у різних сферах життєдіяльності людини є концепція Томаса-Кілмена, в якій він виділяє п’ять основних стилів поведінки в конфлікті – ухилення, пристосування, суперництво, співпраця, компроміс[5, 211]. Стиль поведінки співпадає за значенням, за способом вирішення конфлікту.

Конкуренція, суперництво або протидія характеризується відкритою боротьбою за власні інтереси. Для означеного стилю завжди властива наявність того, що є той, хто виграв, і той, хто програв.

Протилежним до конкуренції є уникнення, відхилення або відхід, який полягає у прагненні вийти із конфліктної ситуації, не вирішуючи її, не поступаючись своїм і не на полягаючи на своєму.

Дечим подібним до уникнення є пристосування. Вказаний тип супроводжується згладжуванням суперечностей за рахунок втрати власних інтересів. Людина не намагається відстоювати власні інтереси і погоджується робити те, чого бажає інший учасник.

Компроміс полягає у врегулюванні розбіжностей, конфронтації через взаємні поступки.

Жодний з виділених стилів не можна назвати однозначно «хорошим» або «поганим». Кожен з них може бути оптимальним і забезпечити якнайкращий ефект в залежності від конкретних умов виникнення і розвитку конфлікту.

Також для конструктивного вирішення конфліктів необхідно враховувати наступні умови :

– систему потреб, мотивів, інтересів;

– внутрішнє уявлення особистості про себе, її «Я образ»;

– природні властивості особистості, її індивідуально-психологічні особливості.

Відомо, що потреби індивіда – це свідома відсутність чого-небудь, яка викликає в особистості бажання до дії[3, 115]. Кількість і різноманітність потреб особистості досить велика, що й зумовило появу різних теорій, які пояснюють поведінку особистості, виходячи з її потреб. Найбільш відомими авторами є А. Маслоу, Д. Маклелланд, Ф. Герценберг.

Мотив – внутрішнє прагнення до діяльності, пов’язане із задоволенням конкретних потреб; сукупність внутрішніх і зовнішніх умов, які викликають активність особистості[3, 122].

Не менш важливим для розуміння природи конфліктів є поняття «інтерес». Інтерес – форма прояву пізнавальної потреби особистості, яка спрямована на той чи інший предмет, як до чогось цінного, важливого, привабливого, актуальна потреба. Проявляючи великий інтерес до предмету або події, яка зумовила конфлікт, індивід, використовуючи різні методи, людина може зробити цей інтерес засобом досягнення своїх цілей [7, 201].

Другою характеристикою, яка визначає поведінку особистості в конфлікті, є внутрішнє уявлення особистості про себе, її «Я-образ» («Я-концепція»), розроблена К.Р. Роджерсом. Я – концепція формується в процесі взаємодії особистості з навколишнім світом і є інтегральним механізмом саморегуляції її поведінки.

Та головне місце займає остання характеристика – природні властивості, тобто, що закладено в неї від народження, і, як правило, характеризується ступенем вираження таких динамічних характеристик, як активність і динамічність. Іншими словами говориться про темперамент особистості. Під темпераментом слід розуміти індивідуально-своєрідну динаміку психіки і поведінки, котра однаково виявляється в різноманітній діяльності незалежно від її змісту, цілей, мотиву, залишається постійною в зрілому віці і в сукупності і характеризує тип темпераменту[8, 9]. Загалом виділяють чотири типи темпераменту.

Наукове поняття основ темпераменту вперше дав І.І. Павлов у своєму вченні про типи нервової системи тварин і людини. Доводячи наявність певної закономірності у вияві індивідуальних особливостей, І. Павлов висунув гіпотезу, що в основі їх лежать фундаментальні властивості нервових процесів – збудження та гальмування, їх врівноваженість і рухливість[8, 21].

Сила збудження виявляється в здатності витримувати тривале або короткочасне, але сильне збудження, не переходячи при цьому в протилежний стан гальмування.

Сила гальмування розуміється як функціональна працездатність нервової системи при реалізації гальмування.

Врівноваженість характеризує баланс між процесами збудження та гальмування.

Рухливість нервових процесів виявляється в швидкості здатності змінювати збудження та гальмування.

Інертність протилежна до активності.

Ці якості нервових процесів утворюють певні системи, комбінації, які й зумовлюють тип нервової системи. Виділені І.І. Павловим типи нервової системи не тільки за кількістю, а й за основними характеристиками відповідають чотирьом класичним типам темпераменту:

– сильний, рухливий, урівноважений тип – сангвінік;

– сильний, урівноважений, інертний тип – флегматик;

– сильний, неврівноважений тип – холерик;

– слабкий тип – меланхолік

Холерик характеризується підвищеною емоційною реактивністю. Він буває нетерплячим, запальним та різким у стосунках, прямолінійний. Його вольові дії дуже поривчасті. За спрямованістю холерик інтроверт, любить бути в центрі уваги.

Сангвінік характеризується підвищеною реактивністю, він голосно сміється та бурхливо сердиться. Почуття виникають легко і так само легко змінюються, може контролювати свої емоції відповідно до умов середовища. У нього гнучкий розум.

Флегматик спокійний, завжди врівноважений, наполегливий і завзятий трудівник життя. Його реакції оптимально пристосовані до сили умовних подразників, а тому флегматики адекватно реагують на впливи зовнішнього середовища. За спрямованістю інтроверт.

Меланхолічному типу темпераменту властива слабкість як збудливого, так і гальмівного процесів. За спрямованістю меланхолік інтроверт, тому він важко переживає зміну життєвого оточення, потрапляючи в нові умови, почувається розгубленим. Він буває надто сором’язливим, замкнутим, боязким та нерішучим.

Таким чином, темперамент містить у собі цілий комплекс природжених особливостей особи, які виявляються при соціальній взаємодії, і особливо яскраво в конфліктних ситуаціях. Отже, можна припустити, що існує опосередкований взаємозв’язок між конфліктністю і темпераментом. Відповідно зовнішня поведінка індивіда проявляється залежно від його темпераменту. Тому припускаємо, що меланхолік більше всього обере шлях пристосування, холерик суперництво, сангвінік обере шлях компромісу або співпрацю, а флегматик уникнення.

Для перевірки гіпотези було досліджено 43 студенти І та ІІ курсів факультету політико-інформаційного менеджменту спеціальності «Психологія». У дослідженні було використано дві методики:

1) тест-опитувальник Г. Айзенка для визначення типу темпераменту. Тест дозволяє визначити величину показників екстраверсії та нейротизму, а для оцінки надійності цих показників підраховують величину показника відвертості. На думку Г. Айзенка, поєднання екстраверсії та нейротизму – емоційної стійкості є властивістю темпераменту, які визначають його тип.

2) методика К. Томаса для визначення стилю поведінки у конфліктній ситуації. В опитувальнику К. Томас описує п’ять стилів вирішення конфлікту – суперництво, співпраця, компроміс, уникнення, пристосування. Кількість балів, набраних індивідом за кожною шкалою, дає уявлення про вираженість у нього тенденції до прояву відповідних форм поведінки в конфліктних ситуаціях.

В результаті дослідження типів темпераменту за методикою Айзенка було одержано наступні результати: 44,2% досліджуваних виявилися холериками. У них спостерігаються часті зміни настрою, вони активні, а в той же час імпульсивні, бувають образливими та агресивними і здебільшого оптимістичні. 44,2% – сангвініки. Вони, як правило, є комунікабельними, відкритими, говіркими, жвавими, ініціативними, але часто безтурботними і не завжди схильні доводити справу до кінця. 7% досліджуваних – меланхоліки. Це дуже чутливі люди, як правило, спостережливі, тривожні, мало контактні, дратівливі, багато переживають, песимісти. 4,6% осіб – флегматики. У них помітна розміреність, спокій, надійність.

Дані, отримані в результаті методики Томаса, наступні:

39, 5% опитуваних надали перевагу стилю компроміс. Особи з вибором такого шляху вирішення конфлікту досягають угоди шляхом взаємних поступок. 27,9% досліджуваних обрали стиль суперництва. Вони прагнуть добитися своїх інтересів у збиток іншому. 14% – стиль співпраці. Вони, як учасники взаємодії приходять до альтернативи, яка повністю задовольняє інтереси обох сторін. 11,6% досліджуваних надали перевагу стилю пристосування. Для людей, які обирають даний шлях характерне принесення в жертву власних інтересів заради іншого. Лише 7% опитуваних обрали стиль уникнення. Вони характеризуються як відсутністю прагнення до кооперації, так і відсутністю тенденції до досягнення власної мети.

Оскільки завданням дослідження було з’ясувати шляхи вирішення конфлікту залежно від типу темпераменту, проаналізувавши дані, ми виявили, що більшість холериків обрали такий стиль вирішення конфлікту як суперництво – 52,6%, інші шляхи вирішення конфліктів у холериків розподілились так – 26,3% холериків обрали стиль компромісу, 15,8% з них надали перевагу стилю співпраці, 5,3% – стилю пристосування, і жоден з холериків не обрав стиль уникнення (Рис. 1).

Шляхи вирішення у сангвініків розподілились наступним чином. Найбільший відсоток сангвініків – 63,2% обрали стиль компромісу, по 10,5% виявлених сангвініків надали перевагу таким стилям вирішення конфлікту, як суперництво, співпраця, уникнення. Лише 5,3% сангвініків обрали стиль пристосування.

Всі флегматики обрали стиль співпраці, однак їх кількість мала, що не дозволяє стверджувати , що для флегматиків характерний такий стиль вирішення конфлікту як співпраця, а не уникнення як зазначалось у гіпотезі.

66,7% меланхоліків обрали такий стиль вирішення конфлікту як пристосування, а 33,3% з них надали перевагу стилю уникнення.

Виявлена закономірність частково підтверджує гіпотезу. Однак, що стосується флегматиків і меланхоліків, то стверджувати про зв’язок між шляхом вирішення конфлікту і темпераментом складно, адже їх відсоток замалий для певного висновку.

В результаті проведеного дослідження ми прийшли до наступних висновків.

На основі проведеного теоретичного аналізу і емпіричного дослідження ми з’ясували, що є опосередкований взаємозв’язок між конфліктністю і темпераментом. Відповідно зовнішня поведінка індивіда проявляється залежно від його темпераменту. Так, флегматика досить складно вивести із себе і затягнути у конфлікт, тоді як холерик може завестись миттєво. В результаті проведеного емпіричного дослідження ми отримали наступні результати – 52,6% холериків обрали стиль суперництва, 63, 7% сангвініків стиль компромісу. Цей факт дозволив частково підтвердите те, що холерики схильні обирати стиль суперництва порівняно з іншими типами темпераменту, а сангвініки надають перевагу компромісу.

Перспективою наших подальших досліджень буде виявлення гендерних особливостей шляхів вирішення конфлікту.

Ключові слова: конфлікт, темперамент, вирішення конфлікту, конкуренція, уникнення, пристосування, компроміс.

Список використаних джерел та літератури:

1. Анцупов А.Я., Малышев А.А. Введенние в конфликтологию. – К.: МАУП, 1996. – 103 с.

2. Гришина Н.В. Психология конфликта. – Спб.: Питер, 2001. – 464 с.

3. Джелалі В.О. Психологія вирішення конфліктів: Навч. посібник для студентів вищих навч. закладів. – Х. – К., 2006. – 320 с.

4. Ішмуратов А.Т. Конфлікт і згода. Основи когнітивної теорії конфліктів: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 2005. – 464 с.

5. Ложкін Г.В., Пов’якель Н.І. Психологія конфлікту: теорія і сучасна практика: Навчальний посібник. – К.: Професіонал, 2006. – 416 с.

6. Психологічна енциклопедія / Автор-упорядник О.М. Степанов. – К.: Академвидав, 2006. – 424 с.

7. Райгородский Д.Я. Психология личности. Т. 1. Хрестоматия: издание второе, дополненное. – Самара: Бахрах – М., 2000. – 448 с.

8. Семиченко В.А. Психологія. Темперамент. – Київ-Полтава:Форміка., 2001. – 168 с.

The article is devoted to the research on artistic world of Ukrainian impressionism prose of the 1920s, especially to M. Hvylovy’s collected volume named ,,Blue etudes’’. The main attention is given to the description of hero in impressionistic composition, inner controversy and literary analysis of the volume.

Початок ХХ століття – це дуже плідний період в українській літературі. У цей час активізується літературна діяльність і на творчій арені з’являються численні таланти. Одним із них стає Микола Хвильовий. Він починав писати у складний, визначальний час. То був період вироблення й утвердження шляхів і способів художнього відтворення життя, пошуку нових форм вираження. Йшлося про форми, жанри, стилі, співвідношення різних напрямків в українській літературі загалом і прозі – зокрема. Все це не могло не вплинути на формування художнього стилю М.Хвильового.

Критика помітила цього талановитого письменника вже з перших його виступів. Ім’я Миколи Хвильового згадується в оглядах тогочасної прози, у збірниках, рецензіях. Різні сторони життя і творчості письменника розкривали впродовж попередніх десятиліть у своїх працях О.Білецький, С.Гречанюк, В.Дончик, Д.Донцов, Г.Костюк, В.Шевчук, Ю.Шерех та інші відомі літературознавці. Однак, і сама творчість письменника, і її трактування як продукт свого часу потребує перегляду, нових підходів і тлумачень. Попри велику кількість розвідок про письменника, залишається низка рис, особливостей, штрихів, нюансів, що потребують більшої уваги.

Як відомо, імпресіонізм на межі ХІХ–ХХ століть став вагомим компонентом європейського письменства. Тенденції спостерігаються у творчості українських письменників 20-30-х ХХ століття — Г.Михайличенка (,,Блакитний роман’’), М.Хвильового (,,Сині етюди’’), Мирослава Ірчана (,,Карпатська ніч’’) та ін. Дуже цікавим є дослідження творчості М. Хвильового як новатора свого часу, адже збірка його прозових творів ,,Сині етюди’’ (1923) стала якісно новим етапом у розвитку тогочасної української літератури. Але чимало праць минулих часів позначено спрощеністю, заідеологізованим підходом до художніх явищ. Тому за нових обставин наукове прочитання творчості, зокрема раннього, початкового періоду шляху письменника набуває особливого значення.

Мета статті: дослідити збірку М. Хвильового ,,Сині етюди’’, виділити основні риси імпресіонізму у ній, виявити новаторство творів письменника.

Результати дослідження допоможуть в об’єктивному висвітленні всього творчого набутку відомого письменника, сприятимуть дальшому звільненню його від звужених, замкнутих і, відтак, спрощених оцінок. Також вони стануть корисним матеріалом у процесі вивчення життя й творчості Миколи Хвильового, поглибленому розумінню епохи, у якій жив і творив цей письменник. Аналізуючи збірку з погляду сучасності, ми маємо можливість відкрити нові естетичні обрії творчості М.Хвильового, по-іншому зрозуміти та інтерпретувати факти, які автор подає у збірці.

20-ті роки ХХ століття характеризуються дискусійністю, полемічністю української художньої літератури. ,,Ще продовжують творити представники старого реалізму, хоча цей стиль уже видавався молодій мистецькій генерації анахронічним’’ [2, с. 12]. На зміну йому приходить новий, свіжий напрямок – імпресіонізм. Як стверджує Ярослав Поліщук, ,,імпресіонізм революціонував літературну творчість, трактуючи її словесно-образний матеріал по-новому та узгоджуючи його з метамовами інших тогочасних мистецтв’’ [8, с. 228]. Існує низка поглядів щодо визначення цього поняття. За однією версією імпресіонізм – це опертий на певний світогляд метод творчості, і навіть ,,стиль життя’’. Якщо говорити про імпресіонізм як сукупність стильових прийомів, своєрідну техніку (така точка зору теж наявна), то ознаки їх можна знайти у багатьох митців різних шкіл і напрямків.
Віра Агеєва зазначає, що ,,для української ситуації роль імпресіонізму як явища по-своєму переломного – між народницьким реалізмом і модернізмом – ще більше посилювалася тим, що це була перша манера письма, цілковито відмінна від стилю народницької прози’’ [2, с. 9].

Одним із найяскравіших представників українського імпресіонізму є Микола Хвильовий. У 1923 році вийшла перша книжка його оповідань під назвою ,,Сині етюди’’. Вона стала знаковим явищем у творчому доробку письменника і отримала високу оцінку відомих тогочасних критиків: О.Білецького, Д.Донцова, С.Єфремова, Є.Маланюка. Оригінальною і новаторською була манера письма М.Хвильового. Це дало право О.Білецькому назвати М.Хвильового ,,основоположником справжньої нової української прози’’, наголосивши при цьому на безсумнівному впливі його книг ,,Сині етюди’’ і ,,Осінь’’ на молодих прозаїків: ,,Вони, по суті, визначили все коло тем нашої революційної белетристики’’ [3, с.122].

Максим Рильський і відомий на той час літературознавець, дослідник творчості М.Коцюбинського, неокласик Ананій Лебідь писали про цього геніального письменника: ,,Хвильовий міцно зв’язаний з кращими традиціями української художньої літератури: можна сказати, що шукання Хвильового почались там, де урвалися шукання Коцюбинського’’ [10, с. 17]. На тісний зв’язок самого Миколи Хвильового зі своїми творами вказував Микола Жулинський: ,,Микола Хвильовий ,,огортає’’ свої новели та оповідання імпресіоністичними настроями, ,,озвучує’’ пастельними тонами, які мінорно-тужливим передчуттям осені виказували справжній душевний стан письменника’’ [10, с. 24].

Нерідко твори, написані Миколою Хвильовим упродовж 20-х років, називають експериментальними, лабораторними за своєю суттю. З цим твердженням можна погодитись, адже і сам автор часто підкреслював, що це лише підготовка, своєрідне вправляння перед тим, щоб написати щось більше і сильніше. Але варто зазначити, що саме в цей період Микола Хвильовий переживав світоглядну кризу, яка не могла не вплинути на вибір стилю письма.

У ,,Синіх етюдах’’ Микола Хвильовий відходить від традиційних канонів української наративної прози (,,Я не хочу бути зв’язаним. Я хочу творити по-новому’’), від послідовного викладу подій й звертається до уривчастості художнього часу і простору, які були характерними для модерної літератури. Застосувавши такий прийом, автор досягає сильних емоційних ефектів, залежності читача від тексту, який слідкує за подіями і намагається не випустити з уваги жодної деталі. Основу побудови імпресіоністичного твору становить не естетика чи розвиток подій, не сюжет, а ,,організація ліричних компонентів — емоцій і вражень’’ [6, с. 364].

Аналізуючи новели збірки ,,Сині етюди’’, треба звернути увагу, власне, на те, що центральне місце у творчості М. Хвильового займає проблема людини. Саме людина стає мірилом усього сущого, людина зображується у стосунках з революцією та історією. Серед усієї людської маси письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність, яка прагне втілити високі, а подекуди і недосяжні мрії і поривання в реальність. Саме тому герої новел М.Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із сірою буденністю. Виокремлення людини з потоку історії, показ її психодуховного світосприймання саме в певний момент, передача кожної миті життя — основа поетики імпресіоністичної новели М.Хвильового.

Так, Г.Костюк зазначає: “У відтворених живих обставинах минулого часу пізнаємо багатющий людський типаж неповторної революційної і пореволюційної доби. Пізнаємо їх ідеї, їх водіння і сумніви, їх віру й розчарування, їх шукання і невдачі, їх любов і ненависть. Ми відчуваємо в кожному творі Хвильового, незалежно від жанру, особливе, нове звучання слова та свіжий повів стилю в літературі пореволюційної доби. І ще така деталь: ми сприймаємо її як суцільну складну, суперечливу, і саме тому таку живу і динамічну панораму життя українських 20-х років XX ст.’’ [5, с. 453].

Водночас, “Микола Хвильовий любить акцентувати на романтичній домінанті свого світогляду” [9, с. 156]. Витворений письменником стиль (“романтика вітаїзму”) передбачає божевільну віру в людину, в життя, в революцію. Саме віра мала стати засобом подолання розчарування, зневіри, невпевненості людей у завтрашньому дні (“Я вірю в загірну комуну, вірю так божевільно, що можна вмерти”). “Зворотний бік цієї якості – зневага до буденності, реалій, сірого побуту. Отже, і він сам, і його герої позбавлені почуття реальності, сьогодення…” [9, с. 156]. Тому усі вони живуть ніби у іншому часовому вимірі, у мріях або у спогадах. Вони не знаходять місця в цьому світі, не відчувають причетності до сьогодення, до тих подій, які відбуваються саме тут і зараз. Їхнє життя – це “не героїчні будні, а героїчне терпіння”, — стверджує Вероніка – головна героїня новели “Силуети” [10, с. 102].

Таким чином, революційні події, хаос у країні, зневіра породжують нову особистість, людину з розколотою, роздвоєною психікою. Стандартний, звичайний образ, який панував у прозі ХІХ ст., втрачає свою роль, натомість на перший план виходить людина стражденна, бунтівна, рефлектуюча, втомлена, яка перебуває у трагічній суперечності із зовнішнім світом. Саме така людина стає центральним персонажем імпресіоністичного твору пореволюційного десятиліття. Микола Хвильовий зображує героїв у той момент, коли вони перебувають у стані душевного розпачу, роздвоєності, одна частина яких прагне прекрасного, світлого майбутнього, а інша розуміє свою приреченість. Письменник часто використовує принцип “подвійного зображення”, використаний Марселем Прустом у романі “В пошуках втраченого часу”. Грані минулого, теперішнього і майбутнього не окреслені, стерті. Можливо, таке “подвійне зображення” є одним із способів втечі від брутальності світу. При цьому картини щасливого майбутнього з’являються лише у мріях або снах головних героїв, вони стають недосяжними для людей. Такими людьми перед нами постають головний герой новели “Редактор Карк”, Іван Іванович з однойменного твору, Уляна, Б’янка (“Сентиментальна історія”) та інші персонажі. Для психологізму М.Хвильового характерною є роздвоєність і злиття свідомого й підсвідомого у людській психіці. Роздвоєне єство ліричного героя найповніше розкривається через внутрішні монологи, у повсякчасних спробах самовиправдання (“Я — чекіст, але я і людина’’) [11, с. 276].

Особливу увагу письменник приділяє заглибленню у внутрішній світ героїв. Дослідження душі людини і в нормальному, і в екстремальному стані є однією з прикметних рис творів, написаних у стилі психологічного імпресіонізму. Закинуті у міжчассі, покинуті, самотні, чужі у новому для них світі, морально чи фізично приречені, герої нерідко бачать вихід із ситуації у самогубстві. Через це імпресіоністична новела Миколи Хвильового набирає ознак трагічності, бо смерть виступає зцілителем від ваги власного життя. Та “голуба даль’’, “синя далечінь’’, ті омріяні “далекі обрії загірної комуни’’, яких так прагнули герої, у які вірили, виявляються недосяжним. З цього приводу слушною є думка Григорія Грабовича про символічну автобіографічність прози Миколи Хвильового. На його думку, проблема суїциду, яка об’єднує багатьох героїв творів письменника, не є випадковою. Дослідник пов’язує цю проблему із самогубством самого Миколи Хвильового. Він вважає, що ця проблема з’являється у творах письменника у зв’язку з психологічним чинником, який врешті спонукав до самогубства і самого Хвильового.

На рівні мовному домінуючим аспектом психіки героя є потік думок, асоціацій, вражень, спогадів, пов’язаний, насамперед, з перебігом переживань. Заглиблення героя у спогади чи мрії відбиває те, що він переживає саме у цю мить, і пов’язане з його сприйманням дійсності. Майстерність у використанні уривчастості думки, асоціації знервованого героя, який перебуває у стані психічного напруження, досягається завдяки “рубаній фразі”, незакінченості речень, їх уривчастості: “…ідіть, бабусю…Ви не вірите…а може, я не вірю…” [10, с.189]. Прямих втручань авторського слова у текст майже немає, бо на перший план виходить сам герой, який сприймає оточуюче середовище, рефлексує, ділиться враженнями із читачем. Як зазначає Віра Агеєва, “авторське слово відіграє у тексті все меншу роль, майже зникають такі звичні у ранній прозі звертання до читачів, коментарі, ліричні відступи” [2, с. 150]. У зв’язку з цим відчутне накладання в імпресіоністичному творі слова автора на слово героя. Хоча безпосередньо автор не виявляє свого ставлення до героїв, не надає їм позитивної чи негативної оцінки. Він лише “колекціонує кольори, звуки, відчуття” [8, с. 231].

М.Хвильовим вимальовується така картина світу, у якій сьогоденна мить переривається вкрапленнями минулого та майбутнього, спогадами, напливами, мареннями, роздумами, мріями: ,,Пішов дощ. До великодніх свят було сіро, холодно, першого (паски святили) заясніло, весело, тепло. І другого. Потім знову дощі. Віруючі думали, що це знамення, і Карк сьогодні трішки збентежений: бачив колись комету з хвостом, чогось тепер зелена, Біля Оріону… Нащ комета? А земля одірветься-таки від сонця і полетить у провалля. І тоді будуть смішні революції й автокефалії. Буде тільки дим. Дим заповнить повітря, і буде первотвір…’’ [10, с. 47]. Часово-просторова організація твору закладає фундамент для сюжету та композиції.

Таким чином, хаос, руїна, суспільні катаклізми спричинюють крах мрій людських, породжують зайву, чужу, непотрібну особистість, яка самотня, бо ніхто її не розуміє, її прагнення не оцінюються. Такі люди замикаються у собі, існують в іншому світі і так чи інакше морально чи фізично приречені. Ці три категорії — самотність, непотрібність (зайвість), приреченість — складають кільця одного ланцюга й самі по собі не можуть існувати окремо. Екзистенційна категорія відчуженості стає дуже близькою імпресіонізму.

”Хвильовий умів передати безпосереднє враження, миттєвий настрій через предметну чи пейзажну деталь, через ланцюг асоціацій, а особливо через символіку кольорів’’ [4, с. 342]. Бо, власне, що кидається у очі більше, ніж колір? Вже сама назва збірки через колір кодує певним чином її зміст. Одна із показових стилістичних функцій колористичних епітетів у новелах Миколи Хвильового – розкриття сутності зображуваної доби. Сприймання дійсності у кольорах, що відображається в конструкціях мови, є одним із оцінних елементів будь-якої культури. Цікавим з цього приводу є дослідження Годунок З.В., яка зауважує, що кольори у прозі М.Хвильового мають символічне значення. Спостерігаючи за розвитком художньої семантики голубого (блакитного чи синього) кольору, дослідниця стверджує, що він стає уособленням “загірної комуни’’, якої прагнуть герої. Віру в “загірну комуну’’ все-таки протягом усієї збірки “Сині етюди’’ супроводжує образ осені, що стає домінуючим і у наступній збірці, навіть означить її назву – “Осінь’’. Також цей колір може бути ,,виразником життя як такого’’. Сірий колір трактується дослідницею як такий, що найчастіше ,,знаходить найяскравіше своє відображення як символ теперішнього часу, що став пасткою для героя’’ [7, с. 284]. Уособленням боротьби є червоний колір: ”…наші прадіди теж у цей час бігали тічкою, а наша кров – прадідівська, червона і теж горить’’ [7, с. 285]. Одним із найсильніших символічних значень жовтого кольору є трагічне: жовтий як супутник смерті та символ розкладу, тління. Позитивне значення у новелах мають золотий та срібний кольори. Вони символізують добро, гуманність, чистоту людських душ.

Низка наскрізних тем, до яких автор звертається послідовно в різних творах, засвідчує коло проблем, що поставали у свідомості М. Хвильового як переживання революційних подій і постреволюційного синдрому. До їх числа належить спроба осмислити в аспекті власного світогляду міри допустимої жертви задля щастя всіх. Проблема ця характеризувала комплекс страждань і душевні муки й самого М. Хвильового та його покоління.

Микола Хвильовий був одним із найяскравіших письменників в українській літературі. Його творчість, безсумнівно, мала величезне значення у літературному процесі 20-х років, а також справила великий вплив на розвиток українського письменства, культури, суспільно-політичної думки всього неспокійного XX століття.

13 травня 1933 року могутній письменник обірвав своє життя пострілом у скроню. Але творчість Миколи Хвильового не залишиться без уваги впродовж багатьох майбутніх років. Йог ім’я перейшло в легенду.

ЛІТЕРАТУРА

Агеєва В.П. “Зайві люди’’ у прозі Миколи Хвильового/В.П.Агеєва // Сучасність. —1992. — №3. – с. 3-9

Агеєва В.П. Українська імпресіоністична проза. – К., 1994. – 158 с.

Білецький О. Про прозу взагалі і про нашу прозу 1925 року / Білецький О. // Червоний шлях. — 1926. — №11. – С. 121-129.

Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. Кн.1: Перша половина ХХ ст. Підручник/ За ред. В.Г. Дончика. — К.: Либідь, 1998. — 464с.

Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933: Поезія – проза – драма – есей/ Передм., післямова Ю.Лавріненка; Післямова Є.Сверстюка. – К.: Смолоскип, 2004. – 992 с.: портр.

Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р.Т. Гром’яка, Ю.І.Коваліва, В.І. Теремка. — К.: ВЦ “Академія’’, 2006. — 752 с. (Nota bene)

Наукові записки. Серія “Філологічна”. – Острог: Видавництво Національного університету “Острозька академія”. – Вип. 10. – 2008. – с. 282-290.

Поліщук Я. І ката, і героя він любив…: Михайло Коцюбинський: літературний портрет/ Ярослав Поліщук. – К.: ВЦ “Академія’’, 2010. – 304 с. (Серія “Життя і слово’’).

Поліщук Я.О. Література як геокультурний проект: Монографія. – К.: Академвидав, 2008. – 304 с. (Монограф).

Хвильовий М. Новели, оповідання “Повість про санаторійну зону’’. “Вальдшнепи’’. Роман. Поетичні твори. Памфлети. Вступ. ст., упоряд. і приміт. В.П.Агеєвої; Ред. тому М.Г. Жулинський. – К.: Наук. думка., 1995. – 816 с. (Б-ка укр.. літ. Рад. укр. літ.).

Хвильовий М. Твори: У 2-х т. Т.1: Поезія. Оповідання. Новели. Повісті / Упоряд. М.Г.Жулинського, П.І.Майдаченка; Передм. М.Г.Жулинського. – К.: Дніпро, 1990. – 650 с.