ПЛАН ТА СПОСОБИ РОЗВИТКУ ЕМОЦІЙНОГО ІНТЕЛЕКТУ ЛІДЕРІВ

У статті розглянуто значення емоційного інтелекту як ключової компетентності сучасних лідерів, зокрема керівників і топ-менеджерів у сфері бізнесу. Обґрунтовано актуальність розвитку емоційного інтелекту в умовах підвищеної стресогенності, нестабільності ринку та дефіциту кадрового потенціалу. Проаналізовано наукові підходи до визначення структури EQ та його впливу на ефективність управління. Запропоновано поетапний план розвитку емоційного інтелекту керівників, що включає діагностику, визначення зон розвитку, індивідуальне навчання, інтеграцію EQ у корпоративні процеси та оцінку результатів. Окреслено практичні методи та інструменти підвищення самоусвідомлення, саморегуляції, емпатії та комунікативних навичок. Сформовано висновки про необхідність системного підходу до формування емоційної компетентності лідерів як передумови підвищення продуктивності, стійкості та конкурентоспроможності організацій.

Ключові слова: емоційний інтелект, керівник, лідерство, управління командами, комунікація.

Dorosh Olenа: Plan and methods for developing the emotional intelligence of leaders.

The article discusses the importance of emotional intelligence as a key competence of modern leaders, in particular executives and top managers in the business sphere. The relevance of developing emotional intelligence in conditions of increased stress, market instability, and uncertainty of human resources is substantiated. Scientific approaches to determining the structure of EQ and its impact on management effectiveness are analyzed. A step-by-step plan for developing the emotional intelligence of managers is proposed, which includes diagnostics, identification of areas for development, individual training, integration of EQ into corporate processes, and evaluation of results. Practical methods and tools for improving self-awareness, self-regulation, empathy, and communication skills are outlined. Conclusions are drawn about the need for a systematic approach to the formation of emotional competence in leaders as a prerequisite for increasing the productivity, sustainability, and competitiveness of organizations.

Keywords: emotional intelligence, manager, leadership, team management, communication.

Постановка проблеми. Сучасні підприємства функціонують в умовах глобалізації, нестабільності ринку, швидких технологічних змін, скорочення життєвого циклу товарів та підвищеної конкурентності. Існування бізнес-організації цілковито залежить від її успішності і здатності підлаштовуватися під сучасні тенденції. Дуже часто саме бізнес середовище особливо чутливе до зовнішніх ризиків, сезонності, людського фактору тощо. Відповідно вимагає від лідера більшої відповідальності за власні рішення, а разом з тим й гнучкості та креативності. За таких умов ефективність керівника визначається не лише професійними компетенціями, а й здатністю регулювати власні емоції, глибоко розуміти можливості та мотивацію членів своєї команди, формувати здоровий психологічний клімат або іншими словами – бути на одній хвилі із людьми і відчувати ситуацію.

Недостатній рівень емоційного інтелекту (EQ) у керівника та нездатність до налагодження якісної взаємодії в команді неодмінно буде відображатися на соціально-психологічній атмосфері та призводитиме до зростання конфліктів, високої плинності кадрів, зниження якості комунікації, що безпосередньо буде впливати на продуктивність компанії та в цілому її успішність. Саме тому розробка системного підходу до розвитку EQ у лідерів у бізнес середовищі є надзвичайною важливою та актуальною.

Мета та завдання дослідження. Мета дослідження – сформувати план та визначити найбільш ефективні способи розвитку емоційного інтелекту керівників і топ-менеджерів.

Завдання дослідження:

1. Проаналізувати наукові підходи та публікації щодо структури й розвитку емоційного інтелекту.
2. Розглянути основні компоненти емоційного інтелекту та їх вплив на формування лідерських якостей.
3. Розробити план розвитку EQ для лідерів.
4. Окреслити практичні інструменти та методи вдосконалення емоційного інтелекту в корпоративному середовищі.

Аналіз досліджень та публікацій.

Питання емоційного інтелекту ґрунтовно висвітлюють роботи Д. Ґоулмана, П. Саловея та Дж. Мейєра, які визначають EQ як здатність людини сприймати, розуміти, виражати та управляти емоціями.

П. Саловей. та Дж. Мейєр підкреслювали, що здатність розпізнавати власні емоції та емоції інших людей є ключовою для ефективної комунікації, що допомагає уникати конфліктів, сприяє емпатії та зміцненню стосунків. Науковці вказували на важливість управління емоціями. Люди з високим рівнем емоційного інтелекту краще співпрацюють у командах, демонструють лідерські якості та більш ефективно адаптуються до змін, що особливо важливо для керівників і лідерів. Таким чином, теорія П. Саловея і Дж. Мейєра заклала фундамент для подальших досліджень у цій галузі, довівши, що емоційний інтелект є важливим елементом успіху та гармонійного життя. Вона також підштовхнула до розвитку програм навчання емоційної компетентності, які сьогодні застосовуються у різних сферах – від освіти до бізнесу та медицини.

Д. Ґоулман у книзі «Фокус: прихований рушій досконалості» (Harper, 2013) обговорює секрет успіху та те, як усвідомленість дозволяє нам зосередитися на тому, що важливо. Автор пояснює, що люди, які досягають високих успіхів в усвідомленості, опанували «потрійний фокус», який охоплює три різні типи уваги: «внутрішню», «іншу» та «зовнішню». «Внутрішня» зосередженість стосується самосвідомості, зосередженість на «іншому» – емпатії, а «зовнішня» зосередженість передбачає розуміння нашого оточення. Д Ґоулман наголошує, що для лідерів практика усвідомленості є особливо важливою. Суть лідерства залежить від успішного управління колективною зосередженістю. Це вимагає не лише моніторингу зовнішніх подій, пов’язаних з організацією, але й залучення та спрямування уваги окремих осіб як всередині компанії, так і за її межами.

Сучасні дослідження та публікації з емоційного інтелекту у лідерстві висвітлюють декілька важливих тенденцій:

– зростає інтерес до глибших та більш тонких аспектів емоційного інтелекту, таких як мета-емоційний інтелект. Він включає розуміння власних емоційних здібностей та переконань про емоції, що може значно впливати на поведінку лідерів та прийняття рішень;

– вивчають зв’язок EQ із ефективністю лідерства, здатністю керувати стресом, підвищувати командну продуктивність та знижувати рівень конфліктності. Спеціалізовані програми, які розроблені для підвищення EQ, демонструють свою ефективність у покращенні лідерських якостей у секторах, де емоційна обізнаність є критично важливою для управління командами;

– практичні дослідження у галузях, що пов’язані з операційною напруженістю, демонструють, що емоційна стійкість та комунікативні навички керівника прямо впливають на якість рішень, безпеку працівників і стабільність виробничих процесів;

– дослідження підкреслюють, що емоційний інтелект не просто особистісна компетенція, але й критично важлива для організаційних функцій, оскільки лідери з високим рівнем емоційного інтелекту краще керують командами, що призводить до покращення організаційних результатів і ефективності.

Аналіз літератури підтверджує, що роль емоційного інтелекту в ефективному лідерстві, встановлення зв’язків між емоційним інтелектом та лідерськими якостями є актуальною проблемою та потребує формування плану і способів розвитку емоційного інтелекту.

Виклад основного матеріалу. Сучасний бізнес-світ постійно розвивається і стикається з безперервними змінами, що вимагають від лідерів не лише стратегічного бачення та технічних знань, але й високого рівня розуміння людських емоцій та поведінки. Так емоційний інтелект являється головним інструментом лідера-керівника. І це не про те, щоб бути добрим до всіх чи робити якісь красиві жести. Це про вміння розпізнавати та керувати своїми емоціями, розуміти настрій та емоції інших і будувати зв’язок, що ґрунтується на взаєморозумінні, а не контролі. Сучасний підхід до лідерства акцентує увагу на важливості м’яких навичок, таких як емпатія, саморегуляція та міжособистісне спілкування. На практиці емоційний інтелект проявляється в тому як ви слухаєте, а не, до прикладу, просто чекаєте своєї черги говорити, як ви даєте фідбек – не з позиції «я головний», а з позиції «я з тобою», як ви реагуєте на напругу в команді і взагалі чи помічаєте її. Як наслідок, емоційний інтелект стає незамінним активом для лідерів, які прагнуть привести свої підприємства до успіху. Важливо, що емоційний інтелект – це не незмінна риса, а навичка, яку можна розвивати з наміром і практикою.

Перш ніж перейти до формування плану та конкретних стратегій розвитку, важливо окреслити зміст та роль кожного компонента EQ, оскільки саме вони визначають напрями роботи лідера над собою.

Окресливши ключові компоненти EQ, можемо перейти до аналізу того, як вони проявляються у лідерській практиці та чому їх розвиток є критично важливим для керівників у сфері бізнесу:

• високий рівень стресу, динамічність середовища, складні проєкти та постійна взаємодія між великою кількістю підрозділів створюють підвищений ризик конфліктів – розвинений EQ дає змогу керівнику ефективно комунікувати, швидко приймати рішення, управляти стресом і зменшувати міжособистісні напруження, що позитивно впливає на якість проєктного менеджменту;
• сезонність бізнесу, змінність завантаженості персоналу, критичні дедлайни впливають на витривалість команди – лідери з високим EQ здатні підтримувати мотивацію працівників під час пікових навантажень, формувати атмосферу довіри й адаптивності, швидко реагувати на зміну умову та зберігати згуртованість команди;
• інтенсивна взаємодія з клієнтами потребує стресостійкості та високої емоційної включеності – керівники з розвиненим EQ забезпечують якісні стандарти сервісу, підвищують емоційну стійкість персоналу та мінімізують ризик вигорання, що напряму впливає на задоволеність клієнтів.

Визначивши ключову роль емоційного інтелекту у діяльності керівників та з’ясувавши значущість EQ у різних професійних контекстах, логічним наступним кроком є формування структурованого плану його розвитку.

План розвитку емоційного інтелекту

Етап 1 – Діагностика рівня EQ

Будь-який розвиток має спиратися на точне усвідомлення вихідного рівня. Тому першим етапом є оцінювання EQ, яке дає змогу виявити індивідуальні особливості, сильні сторони та потенційні виклики у сфері емоційної компетентності. Діагностика може включати:

• психометричні інструменти: MSCEIT, EQ-i 2.0;
• метод 360° – оцінювання з боку колег, членів команди;
• самоаналіз стресових реакцій, типових моделей комунікації, тригерів.

Етап 2 – Визначення індивідуальних зон розвитку

Визначення індивідуальних зон розвитку емоційного інтелекту набуває особливого значення в умовах війни, економічної нестабільності та трансформації ринку праці. Сучасні керівники стикаються не лише зі зростанням стресу всередині команд, а й зі зміною очікувань фахівців, підвищеною чутливістю співробітників, а подекуди й маніпулятивною поведінкою, що виникає на тлі дефіциту кадрів. Тому, зони розвитку EQ мають визначатися з урахуванням нових реалій:

• управління стресом, невизначеністю та емоційною напругою;
• розвиток емпатії та вміння «читати» команду;
• адаптивність до змін та гнучкість управлінських рішень;
• ефективний конфлікт-менеджмент;
• чітка, структурована комунікація.

Етап 3 – Формування програми розвитку

Після діагностики рівня EQ та визначення індивідуальних зон розвитку наступним кроком є формування програми розвитку. Саме на цьому етапі визначаються конкретні заходи та методи, що дозволяють цілеспрямовано зміцнювати емоційні компетенції лідера:

• індивідуальний коучинг або лідерський супровід;
• тренінги з емоційної саморегуляції та роботи з тригерами;
• навчання методам NVC (ненасильницької комунікації) й активного слухання;
• менторські програми та обмін досвідом.

Етап 4 – Інтеграція EQ у корпоративні процеси

Отримані навички та інструменти розвитку EQ набувають справжньої цінності лише тоді, коли вони інтегруються у повсякденну роботу та корпоративну культуру. На цьому етапі лідер створює умови для сталого застосування емоційних компетенцій у команді:

• регулярні командні зустрічі з фокусом на емоційний стан і відкриту комунікацію;
• впровадження системного фідбеку (тижневого, місячного, проєктного);
• практики емоційної саморегуляції: майндфулнес, дихальні техніки, короткі «емоційні паузи»;
• формування культури психологічної безпеки.

Етап 5 – Оцінка результатів розвитку EQ

Важливо не лише формувати емоційні компетенції, а й перевіряти, як вони впливають на реальну роботу команди. Оцінка результатів розвитку EQ допомагає виявити позитивні зміни, такі як:

• зменшення конфліктів та емоційних зривів у командах;
• підвищення задоволеності та залученості персоналу;
• краща адаптивність у періоди змін;
• стабільність, продуктивність та зниження плинності кадрів.

Описавши загальну логіку та послідовність розвитку емоційного інтелекту, перейдемо до конкретних методів, що становлять основу його практичного формування.

Конкретні інструменти для розвитку EQ

1. Розвиток самоусвідомлення – знайте себе, щоб керувати іншими

• ведення емоційного щоденника – Які емоції я відчував сьогодні? Як вони вплинули на мої дії?;
• рефлексивні сесії після складних робочих ситуацій;
• регулярний фідбек від колег та менторів;
• аналіз власних тригерів і реакцій.

2. Розвиток саморегуляції – реагуйте, не реагуйте імпульсивно

• техніки розслаблення: дихальні вправи, прогресивна релаксація;
• майндфулнес-практики;
• стратегія «пауза – оцінка – відповідь». Практикуйте «правило 10 секунд» – зробіть глибокий вдих і порахуйте до 10 перед відповіддю на стресові ситуації. Наприклад, якщо член команди здає проект із запізненням, утримайтеся від реакції з роздратуванням. Натомість, зробіть паузу, щоб оцінити ситуацію, і надайте конструктивний відгук, зосереджуючись на вирішенні, а не на звинуваченні;
• переформулювання негативних установок і думок – думку «Це катастрофа», спробуйте замінити на думку «Це виклик, який ми можемо вирішити».

3. Розвиток емпатії – розумійте і підтримуйте свою команду

• вправи на розуміння емоцій інших (рольові кейси, моделювання ситуацій);
• активне слухання – відображайте те, що ви почули, щоб забезпечити розуміння;
• спостереження за невербальними сигналами;
• відкриті запитання, що сприяють довірі – Як я можу найкраще вас підтримати?

4. Розвиток соціальних навичок – сприяйте зв’язку та співпраці

• метод ненасильницької комунікації (NVC);
• тренування відкритого й конструктивного спілкування – створення середовища, де члени команди відчувають себе в безпеці, висловлюючи ідеї та проблеми;
• розвиток навички чітко формулювати очікування;
• управління конфліктами через «win-win» підхід.

5. Мотивація – керувати з метою

• визначення власних цінностей;
• встановлення особистих цілей та цілей команди;
• формування надихаючої візії для команди;
• створення культури визнання та підтримки;
• підкріплення досягнень позитивною мотивацією.

Використання наведених вище інструментів розвитку EQ дозволяють лідерам системно покращувати ключові емоційні компетенції – ефективно керувати емоціями, зміцнювати взаємодію в команді та підвищувати продуктивність і мотивацію співробітників.

Висновки. Розвиток емоційного інтелекту є ключовим чинником підвищення ефективності сучасного лідерства та стійкості організацій. Високий рівень EQ дозволяє керівникам не лише ефективно управляти власними емоціями, а й впливати на команду, створюючи середовище довіри, відкритості та співпраці. Це особливо актуально в умовах нестабільності ринку, високого стресу, кадрових викликів та швидких змін у бізнесі.

Розроблений план розвитку EQ охоплює ключові етапи – діагностику, визначення індивідуальних зон розвитку, формування програми навчання, інтеграцію навичок у корпоративні процеси та оцінку результатів. Такий системний підхід забезпечує не лише розвиток окремих компетенцій, але й формує стійку культуру емоційної зрілості в організації. Регулярне використання методів розвитку EQ дозволяє керівникам системно покращувати свої емоційні компетенції, а оцінка результатів розвитку EQ показує безпосередній вплив на такі показники, як: зниження конфліктності, підвищення задоволеності та залученості персоналу, кращу адаптивність у періоди змін, підвищення продуктивності, а також зменшення плинності кадрів. Це свідчить про те, що інвестиції у розвиток емоційного інтелекту лідерів є стратегічно важливими для довгострокового успіху компанії.

Отже, розвиток емоційного інтелекту – це постійна практика саморефлексії та вдосконалення навичок взаємодії. Лідери, які активно працюють над емоційним інтелектом, не лише підвищують власну ефективність, а й створюють умови для процвітання команди, сприяють інноваціям, креативним підходам та сталому розвитку організації. Інтеграція EQ у корпоративну культуру формує емоційно зріле, адаптивне та відповідальне лідерство, що стає фундаментом успішної та стійкої організації.

Література:

1. Гайдукевич К., Поліщук Л. Емоційний інтелект як важлива складова успіху в професійній діяльності івент-менеджера. Питання культурології 2023. № 41. С. 78–88. DOI: https://doi.org/10.31866/2410-1311.41.2023.276695
2. Ґоулман Деніел, Бояціс Річард, Маккі Енні. Емоційний інтелект лідера / пер. з англ. Валерія Глінка. – 3-тє вид. – К. : Наш Формат, 2021. – 288 с.
3. Емоційний інтелект / Деніел Гоулман; пер з англ. С.-Л. Гумецької. – Х.: Віват, 2018. – 512 с.
4. Кас’янова С. Б. Роль емоційного інтелекту в розвитку самоефективності. Теорія і практика сучасної психології. 2019. № 6. Т. 1. С. 55 – 59.
5. Книш А.Є. Емоційний інтелект лідера у сфері бізнесу: [навч. посіб.]/А.Є. Книш; за заг. ред. О.Г. Романовського, С.В. Калашникової. – К.: Пріоритети, 2016. – 40 с.
6. Козловська С.Г. Емоційний портрет менеджера/С.Г. Козловська, Г.І. Падурець, І.Б. Чудаєва // Вісник Східноєвропейського університету економіки і менеджменту. Економіка і менеджмент. – 2012. – № 2(12). – С. 141–156. (16)
7. Передало Х. С. Роль емоційного інтелекту в системі основних компетенцій менеджера // Management and entrepreneurship in Ukraine: the stages of formation and problems of development. 2020. Vol. 2, No. 2. С. 63 – 69
8. Федорова Ю., Момот Д., Стешкін С. Цифрові інструменти розвитку емоційного інтелекту в умовах «Індустрії 4.0». Адаптивне управління: теорія і практика. Серія Економіка. 2024. 18 (36). С. 55 – 62.
9. Чернобай Л.І., Широн Ю.О. Емоційний інтелект в системі менеджменту. Бізнес Інформ. 2019. № 5. С. 227–232. DOI: https://doi.org/10.32983/2222-4459-2019-5-227-232

Ключові слова: експліцитний автор, головні персонажі, комунікація.

The article considers the novel «The Razor’s Edge» by the British writer William Somerset Maugham and the effect of writer’s identity, which is the basis of communication between the characters of the work. It shows the influence of this effect on the plot of the work and its role in developing the main topics.

Key words: explicit author, main characters, communication.

Постановка проблеми в загальному вигляді. Ефект письменницької ідентичності й особистість письменника не є поняттями, які можна з упевненістю ототожнювати. Ефект письменницької ідентичності може доповнювати художню структуру твору на рівні з образами головних персонажів, одночасно допускаючи суттєві відхилення від біографічної реальності. Його завжди деякою мірою ідеалізовано, оскільки в ньому закладено ті прагнення, які має конкретний автор щодо своєї особистості, а не те, ким він є насправді. Ефект письменницької ідентичності – це головний структурний компонент твору, що сполучає та об’єднує в одне ціле його окремі частини та надає їм характерної свідомості, світосприйняття та світопочуття. Яскравим доказом цього твердження є стійкий ефект письменницької ідентичності, без якого була б неможливою ефективна комунікація між персонажами роману британського письменника Сомерсета Моема «Вістря бритви».

Аналіз останніх досліджень. Дослідження творчості В.С. Моема в Україні та Росії представлено низкою дисертаційних досліджень, серед яких варто зазначити українських науковців М. Комолову, Р. Чорній і Н. Загребельну та їх російських колег В. Паверман і А. Палій. Якщо брати до уваги іноземних дослідників, що вивчали поліаспектність рецепції творчості англійського письменника, то слід відзначити праці Р. Олдінгтона, Р. Ворда, С. Йенсена, В. Менарда, Р. Корделла, А. Кертіса, К. Пфейффера, Дж. Добринського та інших. Водночас аналізу твору «Вістря бритви» не було приділено достатньої уваги.

Метою статті є спроба аналізу впливу ефекту письменницької ідентичності на комунікацію між персонажами у романі Сомерсета Моема «Вістря бритви».

Виклад основного матеріалу. Роман «Вістря бритви» (1944 рік), що не без підстав називають чи не кращим здобутком у творчій бібліографії Сомерсета Моема, є прикладом вдалого використання ефекту письменницької ідентичності як основи комунікації між персонажами. Як зазначає Н. Загребельна, характеристика цього твору тяжіє до подвійності [3, с. 11]. На перший план винесено серйозні індивідуальні та суспільні проблеми. Ларрі Даррел, головний герой, якого вразила смерть товариша на війні, намагається знайти відповіді на екзистенційні питання, що не перестають його хвилювати. Він проходить довгий шлях (як у духовному вимірі, так і в реальному) і все таки знаходить спокій і почуття щастя. Подруга дитинства Ізабелла, яку він колись кохав, здійснює мрію багатьох жінок – вдало виходить заміж, але все ж прагне зрозуміти Ларрі й сумує за ним. Елліот Темплтон, дядько Ізабелли, проживає все свідоме життя у турботах, щоб увійти у вище товариство і стати його частиною; його снобізм, що все-таки виявився марним, контрастує з байдужістю Ларрі до будь-яких суспільних стандартів.

Сомерсет Моем виважено та з м’якою іронією критикує низку усталених суспільних стереотипів, пов’язаних із пошуками сенсу буття людини та віднаходження нею своєї ролі в суспільстві. Одночасно з цим неможливо не помітити ненапружену легкість, з якою сприймається роман, що в свою чергу створює сприятливе середовище для емоційного співпереживання і дозволяє читачеві отримати неабияке задоволення від прочитаного. Під час пошуку ознак письменницької ідентичності нас цікавить, саме цей план подвійності, до якої тяжіє твір [4]. Розглядаючи таке інтерпретування, доречно буде зупинитися на образі експліцитного автора, який у «Вістрі бритви» багато в чому є визначальним. Оповідачем виступає сам письменник, пропонуємо його називати як і герої твору – «містер Моем», на відміну від реального автора Сомерсета Моема.

У першому розділі роману йдеться і про літературу, і про автора. Теоретико-літературну проблематику висвітлено досить абстрактно, у той час коли постать автора вимальовується цілком виразно. За словами Р. Чорній питання вимислу і достовірності, жанру і рецепції відносяться в першому розділі до твору, який ще не відомий читачеві і над яким автор ще не починав працювати [2, с. 174]. Проте, вже з перших рядків відчувається авторська індивідуальність: «I have never begun a novel with more misgiving» [6]. А далі акцент робиться на індивідуальному в контрасті із загальноприйнятим: «But I leave my reader in the air. […] I suppose that by the exercise of invention I could fill the gaps plausibly enough and so make my narrative more coherent; but I have no wish to do that. I only want to set down what I know of my own knowledge» [6]. Посилання на відомий твір («Many years ago I wrote a novel called The Moon and Sixpence» [6]) відбиває ефект письменницької ідентичності, формуючи в читачів певні очікування. Так письменник постає перед нами досвідченим та поважним, що і дає йому право починати книгу з такою впевненістю. З розгортанням подій роману відчуття статусності відомого професійного літератора тільки посилюється. Незважаючи на те, що головну увагу притягують до себе Ларрі та інші персонажі, організуючою віхою твору стає час не їхнього життя, а час письменника.

Відомості про експліцитного автора подаються не так ретельно, як про головних персонажів, але з певними подробицями, котрі аж ніяк не стосуються основного перебігу подій. Так починається другий розділ роману, який знайомить читача з його головними героями: «In 1919 I happened to be in Chicago on my way to the Far East, and for reasons that have nothing to do with this narrative I was staying there for two or three weeks. I had recently brought out a successful novel and being for the moment news, I had no sooner arrived than I was interviewed» [6].

Життя письменника у «Вістрі бритви» проходить контрапунктом. Містера Моема відрекомендовано в першу чергу як письменника, він без упину працює кожного дня, і лише закінчивши відміряну самому собі щоденну порцію роботи [6] вирушає поговорити з Ізабеллою. Він може дозволити взяти коротку відпустку, тільки коли закінчить черговий роман. Увесь в роботі він і тоді, коли телефонують з приводу смерті Софі.

Видається цілком логічним, що і оповідь засновано не стільки на перебігу подій, скільки на тому, у який спосіб про ці події дізнається автор. Для цього він докладає багато зусиль: у Америці, де відбувається знайомство з Ізабеллою, Ларрі, Греєм та Софі, містер Моем перебуває, коли збирається подорожувати на Схід, до Китаю. Далі йдуть зустрічі в Парижі, де він або мешкає якийсь час, або недовго перебуває між поїздками з Лондона до Рив’єри чи навпаки. Так подорож до Тулону робить можливою випадкову зустріч із Софі; книга з автографом, яку знайшли в неї після смерті, стає підставою для підозр поліції. Саме на похороні Софі містер Моем останній раз зустрічається з Ларрі. Узагалі, через призму світобачення містера Моема проходять усі основні персонажі роману – про тих, з ким не відбулося особистої зустрічі, ми дізнаємося з переданих ним же спогадів або розмов.

Мотивування комунікації між персонажами в романі «Вістря бритви» є природним: як вже зазначалося, про події з життя головних персонажів оповідач дізнається з розмов із ними про них же самих. Якщо герої переповідають щось, що відбулося в минулому, містер Моем виступає в ролі співрозмовника-слухача. Пропонуємо розібрати ефект письменницької ідентичності як основи комунікації між персонажами на прикладі відмінності побудови діалогів містера Моема з Ізабеллою та Ларрі. Ізабелла має надію, що містер Моем допоможе вирішити її особисті проблеми (чого не може зробити ані вона сама, ані оточуючі), і йому вдається надати їй таку причину вчинків Ларрі, яка її задовольняє: « – What I’m trying to tell you is that there are men who are possessed by an urge so strong to do some particular thing that they can’t help themselves, they’ve got to do it. They’re prepared to sacrifice everything to satisfy their yearning. – Even the people who love them? – Oh, yes. – Is that anything more than plain selfishness? – I wouldn’t know» [6].

Ларрі залишається абсолютною загадкою і на початку роману, коли сам не розуміє себе, і наприкінці, коли віднаходить внутрішній спокій. У зверненні до своїх читачів містер Моем чесно зізнається: «I am of the earth, earthy; I can only admire the radiance of such a rare creature, I cannot step into his shoes and enter into his innermost heart as I sometimes think I can do with persons more nearly allied to the common run of men» [6]. Після того, як Ларрі назавжди щезає з життя містера Моема, той, залишаючись вірним власній обіцянці нічого не вигадувати, не бачить сенсу продовжувати розповідь і підкреслює, що кінцівка твору може видатися дещо «обірваною».

Висновки. Отже, ефект письменницької ідентичності як основа комунікації між персонажами у романі Cомерсета Моема «Вістря бритви» сприяє тому, що серйозна проблематика твору стає простою для читання і сприйняття звичайним читачем. Однак ефект доступності досягнуто шляхом ускладнення, що вимагає від автора неабиякої майстерності: діалоги значно складніші монологів, а введення образу експліцитного автора, потребує роз’яснень з психології, філософії, культури. Але Сомерсет Моем відмінно використовує всі ці прийоми у тексті роману, що робить його дуже цікавим для прочитання. Без містера Моема як одного з персонажів твору він був би достатньо простим за своєю структурою або взагалі не мав би сенсу.

Список використаних джерел та літератури:

Моэм У.С. Искусство слова / Пер. М. Лорие // Моэм У.С. Подводя итоги: [Эссе, очерки] / Сост., вступ. ст., коммент. Г.Э. Ионкис. – М: Высшая школа, 1991. – С. 268-285.

Чорній Раїса Петрівна. Художній світ В.С.Моема в Україні та Росії: шляхи та етапи освоєння [монографія]– Тернопіль : Підручники і посібники, 2009. – 210 с.

Загребельна Наталія Костянтинівна. Ліричний суб’єкт поезії ХХ століття: форми конституювання та репрезентації [Текст] : автореф. дис… канд. філол. наук: 10.01.06 / Загребельна Наталія Костянтинівна ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2008. – 18 с.

Maugham W.S. Introduction // Modern English and American Literature. Philadelphia: The Blakiston Co., 1993. Р. v-xix.

Maugham W.S. Selected Prefaces and Introductions of W. Somerset Maugham. N.Y.: Doubleday, 1983. 158 p.

Maugham W.S. The Razor’s Edge. Vintage, 2000. 345 p.

Національний університет «Острозька академія»

КОМУНІКАТИВНИЙ АСПЕКТ В ІДЕНТИФІКАЦІЇ СОЦІОЛІНГВІСТИЧНОГО СТАТУСУ КОМУНІКАНТА

У статті здійснено ґрунтовний аналіз комунікативного аспекту в ідентифікації соціолінгвістичного статусу  комуніканта.

Ключові слова:  соціолінгвістика, соціолінгвістичний статус комуніканта, комунікація,  мовна комунікація.

В статье представлен глубокий анализ коммуникативного аспекта в индентификации социолингвистического статуса коммуниканта.

Ключевые слова: социолингвистика , социолингвистический статус коммуниканта,речевая коммуникация, коммуникация.

A thorough analysis of the communicative aspect in  person’s sociolinguistic status identification has been made in this article. Sociolinguistic status being either a self-goal or an expressive social characteristics, determines both a person’s possibility to self-improvement as well as a steady formation of its communicative competence. On whole it constitutes the system of the following three groups of  aspects: pragmatic, cognitive and communicative.

Key words: Sociolinguistics, sociolinguistic status,  communication,  language communication.

Людина ХХІ століття, яка перебуває у відкритому інфомаційному просторі, використовуючи усі можливі цифрові засоби комунікаціі сучасної цивілізації та перебуваючи у перманентному звязку у різних комунікаційних системах, повинна відповідати високим вимогам сьогодення.

Бажання стати успішним, бути матеріально незалежним, отримати бажаний статус, стали критеріями успіху для цілого покоління прагматичних людей ХХІ століття. Отже, потреба у самореалізації, задоволенні власних амбіцій, здобутті належного соціального статусу – виступають у порядку приорітетних завдань сучаної людини.

Соціальний статус постає водночас як самоціль і як виражена соціальна характеристика людини. Правильність розуміння соціолінгістичного статусу як цілісної та багатовимірної категорії відкриває простір до самовдосконалення особистості та стійкому формуванню її комунікативної компетенеції. Як відомо, ефективна мовна комунікація, націлена на кінцевий результат, забезпечує 95% успіху людини.

Об’єктом нашого дослідження є особливості соціолінгвістичного статусу  людини.

Предмет дослідження – комунікативний аспект соціолінгвістичного статусу  людини.

Проблематика  дослідження обумовлена динамічним аспектом функціонально-комунікативного  опису мови та  її антропоцентричними виявами.

Завдання цієї статтї полягає в аналізі комунікативного аспекту у формуванні соціолінгвістичного статусу  людини.

Дослідження поставлених у роботі завдань передбачає комплексний та багатоаспектний підхід до опису мовної комунікації та  особливостей соціолінгістичного статусу людини. Розгляд поняття соціолінгвістичного статусу знаходиться у площині соціолінгвістики.

Базовий постулат про мову як соціальне явище і як засіб спілкування -пов’язаний  із суспільним положенням людей та знаходить своє обгрунтування у різних соціологічних концепціях та школах. Свідченням цього є розробки соціолінгвістів Швейцарської школи ( Ф. де Соссюр, Ш. Баллі, А. Сеше), Франції ( М. Граммон, Ж. Вандрієс, М. Коен), Лондонської школи ( Дж. Ферс, У. Аллен, В. Хаас, Ф. Палмер, М. А. Халідей), Празької лінгвістичної школи ( В. Матезіус, Б. Трнка), США ( Едвард Сепір), Петербурзької лінгвістичної школи ( І. О. Бодуен де Куртене, Л. В. Щерба, Є. Д. Поліванов) та вітчизняної школи ( В. В. Акуленко, Ю. О. Жлуктенко, К. М. Тищенко, В. Радчук, О. Руда, О. О. Селіванова, Л. Савіцька, Г. М. Яворська).

Ще задовго до становлення соціолінгвістики як спеціальної дисципліни, французькі філософи  18 століття, Д. Дідро та Ж. Ж. Руссо, зробили спробу розглянути мову як соціальне явище. Пізніше у 20-30х роках ХХ століття, у вітчизняній науці з’являються  праці відомих мовознавців – В. В. Виноградова, Є. Д. Поліванова, Л. П. Якубинського та інших, в яких було розглянуто мову як засіб спілкування з точки зору аналізу суспільних відносин.

В рамках нашого дослідження, ми розглядаємо категорію соціолінгвістичного статусу. Зважаючи на неординарність визначення вказаної категорії, яка знаходиться у фокусі дослідження багатьох суміжних наук, зокрема соціології, антропології, соціолінгвістики, соціальної психології, звернемо увагу на її визначення німецьким соціологом та філософом М. Вебером.

Як стверджував М. Вебер, категорія соціального статусу є одним із вимірів соціальної стратифікації, тобто поділу суспільства на певні (страти) верстви, формуючи при цьому певну соціальну ієрархію. В свою чергу, на думку філософа, існує два параметри соціального статусу: субстанційний та реляційний [2].

Ознаки субстанційного параметру – є вікові, статеві, освітні, національні, професійні тощо. До реляційних характеристик відносять становище індивідуму у певних соціальних групах. Соціальний статус не можна вважати сталою величиною, оскільки вона є динамічною та історично мінливою. З позиції психолінгвістики, поняття соціального статусу складають такі характтеристики: соціальні ролі, соціальні норми поведінки та етикету, авторитет, престиж, популярність.

Вказані характеристики визначають мовну діяльність людини, що в свою чергу є предметом дослідження соціопсихолінгвістики. Для ідентифікації соціолінгвістичного статусу людини необхідно визначити спектр статусних ознак та їх можливу варіативність.

Як відзначає О. Холод, увесь спектр показників соціолінгвістичного статусу можливо розділити за трьома параметрами – лінгвістичним, прагматичним і семантичним.

Український дослідник Олександр Холод пропонує типологію визначальних ознак соціального статусу індивіда, яку формує три групи чинників: прагматичні, комунікаційні та когнітивні.

Групу прагматичних чинників формують: “вмотивованість комунікації, тобто її мета і задум, положення комунікантів у соціальній ієрархії суспільства, їхні соціальні ролі в конкретній комунікаційній ситуації, соціальна оцінка інформації й адресата”  [9,с. 44].

Зважаючи на вказані прагматичні чинники, звернемо увагу на тісний взаємозвязок базисних надбань психологічної науки. У психології існує поняття діяльнісного підходу до вивчення мовлення, започатковане Л. Виготським, доповнене школою О. Леонтьєва та його послідовників, апробоване у дослідженнях вітчизняних науковців – С. Л. Рубінштейна, С. Д. Максименка, І. Д. Пасічника, О. Зимня, О. С. Кубрякової. Відповідно до концепції діяльнісного підходу, мовленнєва діяльність є одним із видів соціальної активності людини, яка є, водночас, психологічно організованою. Діяльність, як процес, поєднує у собі низку цілеспрямованих і послідовних дій: предметний мотив, мету, дії та операції (планування, реалізація плану), установки та результати ( контроль) діяльності.

До когнітивних чинників слід віднести: “обсяг фонових знань комунікантів – усвідомлення реалій навколишнього світу і суспільства, соціальних цінностей, самооцінка свого положення в суспільстві, рівень володіння комунікативними засобами для адекватної передачі інформації, здатність правильно інтерпретувати взаємозвязок соціальних і комунікаційних характеристик комунікантів” [9,с. 44].

До комунікаційних чинників зараховують: “соціальні норми мовної поведінки, мовного етикету, типи комунікаційних ситуацій, повязаних із різними сферами діяльності, умови міжособистісної, внутрішньогрупової і масової комунікацій, диференціація комунікаційних засобів залежно від стратифікаційної і ситуативної варіативності комунікації [9, с. 44].

Ідентифікація соціального статусу, його успішність чи навпаки відбувається в комунікативній поведінці індивіда, його взаємодії з іншими учасниками комунікації. Взаємообумовлений позитивний результат комунікації досягається за умови визначених інтенцій, комунікативноі компетенції, правильної комунікативноі позиції адресанта, яка в свою чергу може бути посиленою з огляду на його соціальний статус.

Українська дослідниця Ольга Яшенкова визначає ступінь ефективності мовної комунікації “результатом актуалізації двох основних соціально значущих функцій – взаємодії та впливу” [10, с .134].

Мовленнєвий вплив буває ефективним та неефективним з огляду реалізації поставлених цілей. Якщо поставленої мети не було досягнуто, міжособистісні стосунки комунікантів були порушені, їх баланс не втриманий, така комунікація та мовленнєвий вплив виявилися неефективними, що відповідним чином негативно позначилося на соціолінгвістичному статусі адресанта.

Отже, ми зробили спробу розглянути багатовимірність поняття соціолінгвістичного статусу як наукової категорії. Підсумовуючи, можна стверджувати, що  соціолінгвістичний статус комуніканта є синтезом таких основних параметрів: його місця у соціальній їєрархії,  соціальної ролі в комунікативній ситуації та рівня сформованості комунікативної та мовної компетенції.

Література

1. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики/ Флорій Бацевич.– К.: Академія, 2004. – 344 с.
2. Вебер М. Избранние произведения/ Максимилиан Вебер; пер. с нем., сост., общ. ред Ю. Н. Давидова; предисл. П. П. Гайденко. – М.: Прогресс, 1990. – 237 с.
3. Дейк ван Т. А., Язык. Познание. Коммуникация / Т.А. ван Дейк; пер. с англ.: сб. работ/сост. В. В. Петров под ред. В. И. Герасимова. – М.: Прогресс, 1989. – 312 с.
4. Кубрякова Е.С. Эволюция лингвистических идей во второй половине ХХ века ( опыт парадигмального анализа) Язык и наука конца ХХ века. / Е.С. Кубрякова. – М., 1995. – С. 206-230.
5. Кочерган М.П. Загальне мовознавство: Підручник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2003. – 464 с.
6. Красных В.В. Основы психолингвистики и теории коммуникации: Курс лекций. / Виктория Владимировна Красных. – М.: ИТДГК «Гнозис», 2001. – 270 с.
7. Почепцов Г.Г. Теорія комунікації / Георгій Георгійойвич Почепцов. – 2-ге вид. доп. – К.: Видавничий центр «Київський університет», 1999. – 308 с.
8. Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми:[ підручник ] / Олена Олександрівна Селіванова. – Полтава, 2008. – 712 с.
9. Холод О. Соціальні комуніації: соціо- і психолінгвістичний аналіз/ Олесандр Холод. – Навчальний посібник. – 2-ге вид., доп.і перероб. – Львів : ПАІС, 2011. – 288 с.
10. Яшенкова О.В. Основи теорії мовної комунікації:[ навчальний посібник ] / Ольга Володимирівна Яшенкова . – К.: Видавничий центр «Академія», 2010. – 312с.

• Craig R.T. Communication Theory as a Field / R.T. Craig // Communication Theory. – 1999. – Vol. 9. – P.119-161.

Ключові слова: PR-підходи, Парламент України, мережа Інтернет, комунікація, Інтернет-креатив.

Поширення в останні роки мережі Інтернет перетворило його на одну з найбільш популярних комунікаційних структур під час парламентських виборів. Завдяки максимальній швидкості публікації нової інформації та доступу до неї, Інтернет має значну перевагу у висвітленні виборчого процесу перед іншими ЗМІ. Саме у період позачергових парламентських виборів України, які відбулися 26 жовтня 2014 року можна це спостерігати. Тому дослідження основних PR-підходів в мережі Інтернет під час виборів у парламент України 2014 року є важливим та актуальним науковим питанням.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема використання Інтернет-комунікацій під час виборів знаходить віддзеркалення в сучасних працях українських та зарубіжних вчених. Розвитку інформаційної компетентності присвячені дослідження українських науковців з документознавства, права, управлінської діяльності та інших дисциплін. Це, зокрема, праці таких вчених як: І. Акопов, В. Антоненко, Є. В. Ахмадулін, В. М. Бебик, І. А. Биков, В. Ю. Большаков, А. В. Вакуленко, А. Л. Водолатін, О. С. Вознюк, Дж. Гол, О. Л. Добржанська, Є. Ноель-Нойман, Б. В. Потятиник, Г. Г. Почепцов, А. Садовий та ін.
Мета статті: визначити основні PR-підходи в мережі Інтернет під час виборів у парламент України у 2014 році.
Виклад основного матеріалу дослідження. 26 серпня 2014 р. після тридцяти днів з розпаду коаліції, Президент України П. Порошенко оголосив про розпуск Парламенту VІІ скликання та оголосив 26 жовтня 2014 р. датою виборів депутатів до нового Парламенту України.
Парламентські вибори в Україні 2014 відбулись як позачергові вибори народних депутатів Верховної Ради України та проходили 26 жовтня 2014 року. Можна зазначити, що у червні 2014 року було зареєстровано два проекти Виборчих кодексів України – проект Виборчого кодексу України, внесений народними депутатами України І. М. Мірошниченком, О. Б. Мирним, зареєстрований за № 4010а від 4 червня 2014 року [1] та проект Виборчого кодексу України щодо виборів народних депутатів України, внесений народними депутатами України В. М. Литвином, І. М. Єремеєвим, зареєстрований за № 4010а-1 від 16 червня 2014 року[2]. Проте ці проекти не були прийняті.
Чинним Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 17 листопада 2011 р. [3] було встановлено 5%-ий прохідний бар’єр і змішану систему виборів: 225 депутатів обираються в загальнодержавному багатомандатному окрузі за виборчими списками від політичних партій, а інші 225 – за мажоритарною системою в одномандатних округах.
Отже, на сьогодні в Україні діє змішана система виборів, тому 225 депутатів обирається у мажоритарних округах та 225 за партійними списками. Відповідно до закону про статус тимчасово окупованих територій в Криму та Севастополі, на території яких розташовані 12 мажоритарних округів, вибори не проводилися. Таким чином, на позачергових парламентських виборах було обрано 438 депутатів. У виборчих перегонах участь взяло 29 суб’єктів подання по багатомандатному виборчому округу та кілька сотень кандидатів по мажоритарних виборчих округах.
Зазвичай до виборів до парламенту політичні сили починають готуватися за рік-півтора до події. Проте позачергові вибори змушують політичні сили максимально організуватися (в першу чергу фінансово) у боротьбі за голоси виборців. Саме тому великі партії та об’єднання до роботи залучають найкращих PR-технологів, адже саме від цього залежить успіх передвиборчої кампанії.
Проте якщо раніше політичні сили для привертання уваги більшої кількості населення залучали відомих спортсменів, зірок естради, навіть космонавтів, то трендом позачергових виборів до парламенту 2014 р. є залучення до списків керівників добровольчих батальйонів та бойових офіцерів, які ще недавно були нікому невідомими.
Пізніше, після виборів, Президент зазначив, що військова підготовка має стати головним із шкільних предметів. «Навколо наших кордонів іноземних солдат – як сарани. А найближчими роками Україна мусить розраховувати в першу чергу на боєздатність власних Збройних сил», – сказав Глава держави [4].
Українське суспільство перебувало у транзитному стані, у «точці переходу» від старих непрацюючих до нових, але ще не сформованих державних та соціальних інститутів. Революційні події зими 2013-2014 та подальше самоусунення правлячої корпоративної еліти із ключових адміністративних посад створили в першій половині 2014-го року ситуацію соціальної невизначеності та адміністративного хаосу [5, c. 15].
Дослідження Центру медіа комунікацій «Нова Україна» також засвідчило, що протягом періоду активних воєнних дій на території України мілітаризація громадян у медіа-просторі зросла вдвічі. І саме воєнні дії на Сході України, мають безпосередній вплив на інтереси громадян та їх настрої.
З березня по жовтень 2014 року українські інтернет-користувачі стали вдвічі більш мілітаризованими. Це проявляється в їх активності на спеціалізованих воєнних форумах, у використанні воєнної лексики в соціальних мережах та збільшенні текстів про війну. Такі дані дослідження, проведеного Центром медіа комунікацій «Нова Україна» в період з 3 березня по 20 жовтня 2014 року [6].
Серед партій, які, за результатами попередніх екзитполів, могли б подолати 5%-ий бар’єр тільки «Опозиційний блок», Комуністична партія та «Сильна Україна» не включили до своїх списків учасників військових дій 2014 р. Активно до партійних списків залучали також відомих журналістів та активістів, які проявили себе протягом Революції гідності.
Проаналізуємо найбільш вагомі приклади PR-підходів в мережі Інтернет під час виборів у Парламент України у 2014 році. Вдалий слоган з яким політична сила йде на вибори – це надзвичайно важливо. Адже саме через ці кілька слів потрібно донести виборцю основну ідею всієї програми партії. Саме тому перед тим як створити цей слоган робиться дослідження реакції електорату на певні слова. Тобто потрібно вияснити, які слова хоче почути виборець, адже саме ці слова будуть штовхати більшість зробити той чи інший вибір [7, c. 29].
Відмінністю позачергових парламентських виборів 2014 року від попередніх виборів є те, що за весь період незалежності Україні парламентські вибори 2014 пройшли під час фактично війни на Сході України. Саме тому у програмах передвиборчої компанії всіх політичних сил з’явилися такі слова як «безпека», «війна» «мир», «єдність», «життя», «люстрація», «перемога». Про Крим же у своїх програмах згадали тільки «Блок Петра Порошенка», «Батьківщина» та « Опозиційний блок» [8]. Слогани позачергових виборів звучали наступним чином: «Час єднатися», «Україна переможе», «В ріднім краю панувати не дамо нікому!», «Візьми і зроби».
Наприклад, останній слоган активно використовував у мережі Інтернет А. Садовий – голова політичної партії «Самопоміч»: «Принцип «візьми і зроби!». Його поділяє потужна команда експертів-законотворців, з реанімаційного пакету реформ. Молоді фахівці за півроку підготували 60 дуже потрібних країні законів, 40 з них вже в Раді, 12 проголосовано. Такої продуктивності не має жоден парламентський комітет. Це говорить про те, що молоді фахівці, які ще не маючи великого досвіду, що до бачення та розуміння ситуації діють за для проведення реформ України. Так, як депутати на цьому фоні виглядають пасивними, щодо ситуації, що склалася. [9].
Щодо технологічних параметрів PR-підходів в мережі Інтернет під час виборів у Парламент України у 2014 році, то оформлення стало подібним до європейських зразків – лаконічний та простий текст, мінімальна кількість відволікаючих зображень. Менше ніж раніше використовували обличчя партійних лідерів. Таким прийомом користувалися переважно кандидати у народні депутати, які йшли по мажоритарному виборчому окрузі. Цікавим є спостереження, що у кольоровій гаммі політичні сили надали перевагу червоно-білим кольорам. Зокрема це домінантні кольори «Блоку Петра Порошенка», «БЮТ», «Радикальної партії».
Щодо інтернет-креативу на парламентських виборах 2014 року, то політичні сили не хотіли ризикувати, через те, що поведінка виборців на відміну від споживацької є консервативною. Як пояснюють політтехнологи, що сміх в комерційній рекламі веде до пробної покупки, а от сміх у політичній рекламі так легко не входить у високі рейтинги реклами, тому що невербальні реакції генеруються на рівні підсвідомості правою півкулею мозку («чутливою»), що є найбільш правдивими, а лівою півкулею мозку контролюються словесні висловлювання так як, вона є («абстрактно мислячою») [10, c. 19].
Тому креативної політичної реклами на час виборів у Парламент України у 2014 році було досить мало. Єдиною партією, яка запропонувала креативну політичну рекламу – це Інтернет-партія України, яка позиціонувала себе як Темну Сторону Сили. Агітаційні ролики цієї партії відрізнялися специфічними слоганами, на приклад «Не дамо з’їсти нашого сала», «Силовик. Політик. Батько», а відео з «приземленням» членів Інтернет-партії у містах України та інші їхні ролики відрізнялися відсутністю традиційної агітації. Проте навіть у блоґах цю партію не сприймали серйозно [11], хоча на парламентських виборах 2014 голова партії, Д. Голубов, висунутий «Блоком Петра Порошенка», переміг в окрузі № 136 (Одеса) [12].
Висновки. Отже, передвиборча інтернет-кампанія політичних сил, які брали участь у позачергових виборах депутатів до парламенту 2014 р. мала кілька особливостей: короткий термін на розробку та реалізацію PR компанії, застосування у програмах тематики військових дій та безпеки, залучення до списків керівників військових батальйонів. Також, велику роль у формуванні політичних сил відіграють громадські активісти, експерти та журналісти, що об’єднались для пришвидшення реформування країни. Щодо PR-підходів, то вони формуються та залежать (під час виборів) від економічного, соціального та політичного стану країни. Тобто, PR-підходи в мережі Інтернет формуються при аналізі вагомих чинників, для того, щоб, якнайкраще вплинути на електорат за для перемоги у виборах.

Список використаних джерел та літератури

1. Виборчий кодекс України [Електронний ресурс]: Проект, внесений народними депутатами України І. М. Мірошниченком, О. Б. Мирним, зареєстрований за № 4010а від 4 червня 2014 року // Офіційний веб-портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://w1.c1.rаdа.gоv.uа/pls/zweb2/webprоc4_1?pf3511=51202. – Назва з екрану.
2. Виборчий кодекс України щодо виборів народних депутатів України [Електронний ресурс]: Проект, внесений народними депутатами України В. М. Литвином, І. М. Єремеєвим, зареєстрований за № 4010а-1 від 16 червня 2014 року // Офіційний веб-портал Верховної Ради України. – Режим доступу: http://w1.c1.rаdа.gоv.uа/pls/zweb2/webprоc4_1?pf3511=51338 – Назва з екрану.
3. Про вибори народних депутатів України [Текст]: Закон України від 17 листопада 2011 року № 4061-VІ // Відомості Верховної Ради України. – 2012. – № 10-11. – Ст. 73.
4. Позачергове послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України» [Електронний ресурс] // Президент України Петро Порошенко: Офіційне Інтернет-представництво. – [27.11.2014 15:14]. – Режим доступу: http://www.presіdent.gоv.uа/news/31656.html. – Назва з екрану.
5. Україна на роздоріжжі: мілітаризація суспільства або громадянська мобілізація [Текст] / Нова Україна; Інститут стратегічних досліджень. – К.: [Б.в.], 2014. – С. 15.
6. Мілітаризація: Як українці за півроку воєнних дій стали вдвічі більш мілітаризованими [Електронний ресурс] // Нова Україна: Інститут стратегічних досліджень. – Режим доступу: http://newukrаіneіnstіtute.оrg/new/471. – Назва з екрану.
7. Добржанська О. Л. Аналіз піар компанії політичних сил України під час виборів депутатів до парламенту 2014 року [Текст] / О. Л. Добржанська // Актуальні проблеми зовнішньої політики України: Матеріали VІІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Чернівці, 21 листопада 2014 р.) / [ред. колегія: Т. Я. Лупул, Н. М. Бурейко (відп. за випуск), О. О. Добржансъка (наук. ред.) та ін.]. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т ім. Ю. Федьковича, 2014. – С. 29.
8. Вибори у Раду: слова, якими кандидати збираються звабити українців [Електронний ресурс] // ТСН. – Режим доступу: http://tsn.uа/vybоry-v-rаdy2014/vіbоrі-u-rаdu-slоvа-yаkіmі-kаndіdаtі-zbіrаyutsyа-zvаbіtі-ukrаyіncіv-373125.html. – Назва з екрану.
9. Антоненко В. Андрій Садовий: «Принцип простий – візьми і зроби!» [Електронний ресурс] / В. Антоненко // Об’єднання «Самопоміч». – 2014. – 10 серпня. – Режим доступу: http://sаmоpоmіch.uа/ru/аndrіj-sаdоvyj-pryntsyp-prоstyj-vіzmy-і-zrоby/. – Назва з екрану.
10. Бебик В. М. Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві: психологія, технології, техніка паблік рилейшнз [Текст]: [моногр.] / В. М. Бебик. – К.: МАУП, 2005. – 440 с.
11. Динозаври не голосували і вимерли. Роби вибори! [Електронний ресурс] // Ілюзія очей. Sоme Rіght. – 2014. – 25 жовтня. – Режим доступу: http://rоckbyіrа.blоgspоt.cоm/2014/10/blоg-pоst.html. – Назва з екрану.
12. Основні відомості про кандидатів у народні депутати України в одномандатному виборчому окрузі № 136 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cvk.gоv.uа/pls/vnd2014/wp033pt001f01=910pf7331=136.html. – Назва з екрану.

The article deals with the phenomenon of television in today’s media space. Defined its uniqueness in the communication process in the media. Reveals different functions that includes television. Also covers some historical factors on development trends of television and television journalism, the role of television in shaping the image of the community organizations.

Будь-яка людина спілкується з навколишнім світом. Незважаючи на безмежність можливостей, людина все ж є невеликою часткою сконструйованого системного обміну із зовнішнім середовищем: прийом й переробка інформації здійснюються нею в точній відповідності з особливими властивостями її психіки. Один і той же факт описується й оцінюється різними людьми по-різному.

Суспільство здебільшого набирає рис постіндустріального, інформаційного, а оскільки історія людства крім всього іншого є історією боротьби за владу, панування, то в контексті нинішньої ситуації влада опиняється в руках тих, хто має доступ до інформації, ідентифікації внутрішнього світу людини й змістових картин. Масова комунікація відіграє роль регулятора динамічних процесів соціальної психіки; роль інтегратора масових настроїв; каналу циркуляції психоінформуючої інформації. Завдяки цьому органи масової комунікації є потужним засобом впливу і на особу, і на соціальну групу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематика ролі телебачення в діяльності громадської організації становить фрагментарні дослідження вчених. Окремим аспектам цього питання присвячені праці таких науковців як: М. Маклюену, Г. Почепцову, А. Князєву, Р. Нейману. Проте головна ідея впливу телебачення на розвиток діяльності громадської організації залишилася поза увагою науковців.

Метою статті є встановлення ролі телебачення у формуванні іміджу громадської організації на основі теоретичного аналізу праць зарубіжних і вітчизняних науковців.

Виклад основного матеріалу. Унікальність комунікаційного процесу в засобі масової комунікації, такому як телебачення, пов’язана з його такими властивостями:

– діахронність – комунікативна властивість, завдяки якій повідомлення зберігається в часі;

-діатопність – комунікативна властивість, що дозволяє інформаційному повідомленню долати простір;

– розширення – комунікативна властивість, завдяки якій повідомлення піддається багаторазовому повторенню з відносно незмінним змістом;

– симультанність – властивість комунікаційного процесу, що дозволяє представляти адекватні повідомлення безлічі людей практично одночасно;

– реплікація – властивість, що реалізує регулюючий вплив масової комунікації [3, c. 234].

Г. Маклей першим звернув увагу на роль засобів масової комунікації, особливо телебачення, у формуванні свідомості незалежно від змісту повідомлення. На підставі цього він зробив висновок, що повідомленням, переданим засобом спілкування є саме цей засіб. На думку Г. Маклейна, телебачення – це не труба, по якій можна передавати все, що бажано. При передачі повідомлення технічний засіб не нейтрально, а передає повідомленням свої властивості. Все, що передається по телебаченню, саме стає телегенним. Телебачення, збираючи на екрані всі часи і простори відразу, зіштовхує їх у свідомості телеглядачів, надаючи значимість навіть повсякденному. Привертаючи увагу до того, що вже відбулося, телебачення повідомляє аудиторії про кінцевий результат. Це створює у свідомості телеглядачів ілюзію того, що демонстрація самого дії веде до даного результату. Виходить, що реакція передує акції. Телеглядач, таким чином, змушений приймати і засвоювати структурно-резонансну мозаїчність телевізійного зображення. Телеглядачеві доводиться співвідносити розрізнені повідомлення між собою, формуючи «кулястий космос миттєво виникають взаємозв’язків». На ефективність сприйняття інформації впливають життєвий досвід телеглядача, пам’ять і швидкість сприйняття, його соціальні установки. У результаті телебачення активно впливає на просторово-часову організацію сприйняття інформації. Діяльність засобів масової комунікації перестає бути для людини похідної від будь-яких подій. Засоби масової комунікації починають у свідомості людини діяти як першопричина, що наділяє дійсність своїми властивостями. Відбувається конструювання реальності засобами масової комунікації [1].

Телебачення залишається не тільки головним, але і єдиним для значної частини людства засобом задоволення інформаційних та культурних потреб, набуття знань, організації дозвілля. Воно має досить великий вплив на аудиторію, а саме: телебачення володіє значнішою кількістю та ефективністю впливу, ніж преса або радіо. Телебачення має важливе значення для підвищення освітнього рівня населення. На сьогодні існують декілька способів передачі інформації до аудиторії:

– розширення спеціалізованих сіток кабельного телебачення;

– не тільки повідомлення новин, а й їх аналіз;

– кооперування з іншими ЗМІ [2, c. 229].

Інформація в випусках новин повинна бути чіткою, проаналізованою. Над цим працює не одна людина. Головним на телебаченні є – картинка, потім дикторський текст. Глядач, дивлячись на картинку з міста події, усвідомлює ту чи іншу інформацію.

Телебачення розвивається швидкими, динамічними темпами. Його специфічні можливості можна визначити так:

– це звуко-зоровий ряд, який являє собою синтез трьох знакових систем: усної мови, зображення і музики;

– це «миттєвість», яка властива не тільки його прямим передачам, а й характеризує стиль передач в запису і фільми;.

– це стиль спілкування, продиктований умовами і характером сприйняття телебачення в домашній обстановці;

– це лаконізм, контурність зображувального рішення, продиктовані малим розміром екрана;

– це його програмність, яка виявляється в тому, що телебачення – це сукупність передач і кожна з них сприймається в контексті інших, що надає їй додаткового значення.

Телебачення складається з різних функцій, а саме: інформаційна, культурно–просвітницька, інтегративна, соціально–педагогічна або управлінська, організаторська, освітня та рекреативна функції.

Інформаційна функція. Призначення всіх засобів масової інформації – задоволення інформаційних потреб людини, суспільства, держави. Це відноситься і до телебачення, яке відрізняється лише тим, що здатне поширювати інформацію повніше, швидше, достовірніше і емоційно більш насичено, ніж радіо чи друковані ЗМІ. Говорячи про інформаційну функцію телебачення, необхідно, ймовірно, обмежитися вузьким і конкретним тлумаченням самого поняття «інформація». Регулярне отримання людьми економічної, політичної, соціальної та культурної інформації в сучасному світі стало нормою життя. Звідси виникає той факт, що інформаційні програми є опорними точками сітки мовлення будь-якої телекомпанії, а всі інші передачі розташовуються в інтервалах між випусками новин. Особливого розгляду вимагає акцентоване звернення телеінформації до подій, які відхиляються від норми: збройних конфліктів, катастроф, природних катаклізмів і т.д. [4, с. 160].

Можна пояснити це явище гонитвою за сенсаційними матеріалами заради підвищення глядацького інтересу, підняття рейтингу і, відповідно, прибутковості. Однак, визнаючи цей фактор, необхідно відзначити й інше. Для будь-якої системи – від технічного пристрою до біологічного організму і людського суспільства важлива інформація саме про відхилення від норми. Машина повідомляє про це включенням відповідного індикатора, живий організм – больовим відчуттям. Прагнення відображати ненормативні явища в житті суспільства можна вважати таким «індикатором», «больовим відчуттям» соціуму. Цю інформативну функцію і виконують телевізійні випуски новин. Для оперативного висвітлення подій такого роду, про які, природно, нічого не відомо заздалегідь, необхідні три умови:

•        професіоналізм співробітників

•        технічна оснащеність телекомпанії

•        високий рівень організованості

Культурно – просвітницька функція. Будь-яка телепередача в якійсь мірі залучає людину до культури. Навіть інформаційні програми демонструють глядачеві учасників подій, ведучих, їх стиль спілкування, ступінь грамотності і т.д. Все це впливає на глядацькі установки і безпосередньо, і як негативний приклад. Більшою мірою еталонно сприймаються провідні програми. Цей факт, до речі, був і залишається приводом для тривоги телевізійних критиків, оскільки поява безлічі телеканалів різного рівня породила, в свою чергу, велику кількість малокультурних і недостатньо грамотних ведучих. Природно, що культурно-просвітницьку функцію ТБ виконує трансляція будь-яких культурних заходів: спектаклів, концертів, кіно-і телефільмів.

Говорячи про залучення аудиторії до мистецтва за допомогою телебачення, не можна, звичайно, не відзначити певну «неповноцінність» такого знайомства з прекрасним, однак, слід визнати: для величезної кількості людей це чи не єдина можливість познайомитися з тими чи іншими творами мистецтва. У культурно-просвітницьких програмах дуже часто присутній елемент дидактики, повчальності. Завдання авторів – зробити його ненав’язливим, гранично делікатним [4, с. 161].

Інтегративна функція. Всі ЗМІ підтримують нормальне функціонування суспільства, на яке поширюється їх дія. Завдання телебачення – розвиток цього відчуття причетності кожного до всіх. Посилення загальних для аудиторії ціннісних установок (на загальнолюдські, загальнонаціональні та ін системи цінностей), як і протидію деструктивним у ставленні суспільства тенденціям, повинні бути домінантою ТБ, як і будь-якого іншого ЗМІ. І в цьому сенсі виконання інтегративної функції ТБ значно ускладнюється там, де складний склад глядацької аудиторії: в національному, конфесійному відношенні. Необхідний також врахування інтересів різних соціальних та вікових груп [4, с. 162].

Соціально-педагогічна або управлінська функція. Виконання цієї функції передбачає пряму залученість в ту чи іншу систему впливу на населення, на пропаганду певного способу життя з відповідним набором політичних, моральних і духовних цінностей. Ступінь цієї залученості і міра впливу ТБ на аудиторію в площині виконання цієї функції залежать від тієї системи, в якій діє дане телевізійне ЗМІ. Якщо під системою мається на увазі держава, то від характеру даної держави, ступеня її демократичності і т.д. Втім, навіть в найдемократичніших державах телебачення в значній частині своїх програм служить провідником державної політики. Так, гаслом Бі-Бі-Сі, наприклад, є слова: «Повідомляти. Повчати. Розважати »… [4, с. 162].

Організаторська функція: Організаторська функція ТБ виникає в тому випадку, коли телебачення саме стає ініціатором тієї чи іншої суспільної акції. Прикладом здійснення цієї функції можуть бути, скажімо, багатогодинні телемарафони з благодійними цілями. Слід чітко відрізняти її від функції управлінської, де телебачення є швидше інструментом [4, с. 163].

Освітня функція: До, власне, журналістського, відношення ця функція практично не має. Під освітньою функцією ТБ розуміється трансляція навчальних циклів на допомогу людям, які отримують ту чи іншу освіту (наприклад, дидактичні передачі для вивчення мови, для вступників до вузів і т.д.) [4, с. 163].

Рекреативна функція. Також мало пов’язана з журналістикою. Рекреація – це відпочинок, розслаблення, відновлення сил. Журналісти можуть брати участь у створенні розважальних програм рекреативної спрямованості в якості редакторів, ведучих [4, с. 163].

Засоби масової інформації, такі як преса, радіо, телебачення, здатні забезпечити найширший і найефективніший доступ до цільових груп. При цьому вибір конкретного ЗМІ для роботи в конкретній ситуації залежить від специфіки даного виду ЗМІ і ступеня їх корисності для даної організації.

Одним із видів ЗМІ, що досить часто використовується на телебаченні є паблісіті. Паблісіті на телебаченні – це дуже коротка, і в той же час найпоширеніша версія презентаційного фільму. Рекламний ролик здатний не тільки вивести на ринок нову фірму, але й стати предметом обговорення у клієнтів, змусити їх абсолютно по-новому поглянути на товар або послугу, що надається компанією, або переконати в правильності їх вибору [3, с. 234].

Причина, по якій телебачення стало основним видом комунікації, і понині залишається предметом запеклих дебатів серед науковців і критиків. Паблісіті виконує суто комунікативну функцію, тоді як паблік рілейшнз включають в себе ще й функцію менеджменту ( управління). Говорячи точніше, паблісіті – це інформація з незалежного джерела, використовувана засобами інформації тому, що вона має цінність новини. Це неконтрольований метод розміщення повідомлень у засобах інформації, оскільки джерело повідомлення нічого не платить пресі за розміщення. Інформація, що заслуговує бути новиною, може передаватися по телебаченню або розміщуватися в газетах, а також у спеціалізованих засобах інформації – відомчих журналах, бюлетенях і навіть брошурах і квартальних звітах, що видаються корпораціями і асоціаціями для того, щоб зацікавлювати суспільну аудиторію.

Узагальнено можна сказати, що паблісіті – це не синонім паблік рілейшнз, а лише один із засобів, яким фахівці з паблік рілейшнз користуються у своїй роботі. Паблісіті – це не завжди гарні новини. Наприклад, в умовах кризи для організації найважливіше якнайскоріше самій розповісти про те, що трапилося, поки засоби масової інформації не виклали суть справи на свій лад. У подібних ситуаціях публіцист грає роль власного кореспондента організації, що поширює інформацію всередині організації та за її межами [3, c. 236].

Причина, по якій телебачення стало основним видом комунікації, і понині залишається предметом запеклих дебатів серед науковців і критиків. Правдоподібним поясненням представляється гіпотеза Рассела Неймана, яку можна перефразувати так: успіх телебачення є наслідок базового інстинкту ледачою аудиторії. У світлі готівкових даних вона представляється прийнятною. Р. Нейман пише так: «Ключовий результат досліджень впливу освіти і реклами, який потрібно щиросердно визнати, якщо ми хочемо зрозуміти природу низької ефективності навчання щодо політики та культури, складається просто в тому, що люди вибирають шляхом найменшого опору» [5].

Для ефективності представлення своєї діяльності та висвітлення основних цілей та завдань проектів у ЗМІ, організація використовує такий засіб паблік рілейшнз як «презентація», що полягає в представленні основних характеристик цільової аудиторії, основної проблеми проекту,його ціль, мету, тематику прес-релізів, перелік відео-сюжетів, плакатів, таблиць та інших засобів візуального забезпечення теми, які можна подати на телебачення для більш широкого висвітлення діяльності самої організації. Присутність журналістів та репортерів на подібних заходах приносить користь організації, адже подана ними інформація використовується для розширення позитивних зв’язків організації з різними категоріями її громадськості, сприяє зміцненню її ділового іміджу.

Висновки: Дослідження теорії громадської думки продовжується і зараз. Взагалі, громадська думка виражається через оцінювання явищ навколишнього середовища. Саме це оцінювання дає імпульс для формування настанов, які відбивають готовність суб’єкта діяти певним чином. Сучасні ЗМІ перетворилися в один із найголовніших інструментів маніпулювання громадською думкою. Проте телебачення за деякими статистичними даними проведеними попередніми дослідниками користується більшою довірою, ніж інші ЗМІ, а отже саме за допомогою телебачення та його різних функцій можна висвітлювати таку інформацію, яка деяким чином і формуватиме ту чи іншу громадську думку.

Список використаних джерел та літератури

1. Маклей М. Классические медиатеории [Електронный ресурс] / М. Маклей. – Режим доступу : http://osvita.mediasapiens.ua/material/24969 – Назва з екрану (9.04.2014).
2. Корконосенко С. Г. Основы творческой деятельности журналиста [Текст] : учебник / С. Г. Корносенко. – С-Пб : Изд-во Михайлова В.А., 2000р. – 229 с.
3. Почепцов Г. Г. Комунікативні технології двадцятого століття [Текст]: навч. посібник / Г. Г Почепцов. – М.: Рефл-бук, К.: Ваклер. – 1999. – 234-236 с.
4. Князєв А. Основи тележурналістики і телерепортажу [Текст]: навч. посібник / А. Князєв. – Бішкек: Вид-во КРСУ, 2001. – 165 с.
5. Нейман Р. Математик [Електронный ресурс] / Р. Нейман. – http://www.ega-math.narod.ru/Reid/Neumann2.htm – Назва з екрану (9.04.2014).

Ключові слова: міжкультурна комунікація, міжкультурна компетенція, комунікація, культура, соціолінгвістика.

 The article deals with the concept of competence in the theory of intercultural communication, features of communication and adaptation in the linguistic, communicative, intercultural dialogue. Stages of acquisition of intercultural competence are determined in the context of communicative process of participants belonging to different cultures.

Keywords: intercultural communication, intercultural competence, communication, culture, sociolinguistics.

Кожна людина сприймає зовнішній світ через певну призму культурних цінностей, які їй притаманні. Проте, часто індивід не усвідомлює, що такі культурні норми існують. Як правило, вони є надзвичайно природньою та невід’ємною частиною особистісної поведінки. Усвідомлення таких норм власної культури є можливим лише у взаємодії з представниками іншої культурно-ціннісної системи. Люди помилково вважають, що набувають повної міжкультурної компетентності у процесі вивчення іноземної мови, читаючи твори зарубіжної літератури, у спілкуванні з іноземцями, подорожуючи в закордонними країнами.

Знання лише іноземної мови, якою розмовляє інша національна спільнота, є недостатнім для ведення успішної міжкультурної комунікації. Необхідним елементом для вивчення також є соціокультурний код суспільства, мовою якого здійснюється діалог, норми поведінки, які зберігаються у його «когнітивної базі» – сукупність знань та уявлень, що є притаманними усім представникам такої культури. Одним зі способів, до якого звертаються комуніканти є особиста інтерпретація вербальних та невербальних компонентів мовлення.

Згідно з результатами проведеного дослідження, ми можемо стверджувати, що явище міжкультурної компетентності є надзвичайно актуальним явищем в контексті сучасного глобалізованого світу. Ми виділяємо 6 типових послідовних стадій, що вказують на прогресивний розвиток сприйняття чужої культури у процесі міжкультурної комунікації. Проте, ми хочемо зазначити, що поведінка кожної окремо взятої людини залежить від ситуації, життєвого досвіду, міжкультурної освіченості, рівня володіння іноземною мовою тощо.

1. Заперечення відмінностей культур – тип сприйняття, який базується на стійкому переконанні в тому, що у світі люди живуть згідно однакових переконань, керуються такими ж нормами поведінки, цінностями. Це типова позиція індивіда, котрий переконаний у тому, що всі повинні думати і діяти так як і він.

Однак така реакція на іншу культуру поступово змінюється. Адже людина не може весь час бути замкнутою і опиратись новій інформації, уникати спілкування та зустрічей з представниками інших культур. У такому разі заперечення може перерости у захисну реакцію.

2. Захист власної культури – тип реакції, що базується на визнанні існування іншої культури, відмінної від рідною, проте у людини складається думка, що культурні цінності чужої культури загрожують звичному порядку речей, світогляду, сформованому способу життя. Така позиція є активною,  часто агресивною, що реалізується в утвердженні власної культурної переваги і неповазі у відношенні до інших культур.

Міжкультурні відмінності при захисній реакції не лише ігноруються, але й навпаки, домінує така думка, що це негативні стереотипи чужої культури. Людина розділяє все зовнішнє середовище за ознакою «ми» (культурні та правильні) і «вони» (невиховані, неправильні тощо). Досить часто людина помилково вважає, що такі негативні характеристики притаманні представникам іншої культури в загальному, та кожному окремо. Типовими ситуаціями, коли формування захисної реакції є неминучим є комунікація представників різних рас, взаємодія іммігрантів та корінного населення, адаптація окремих індивідів у середовищі нової культури – студентів і фахівців, які навчаються або працюють за кордоном і т.д.

Може складатись таке враження, що люди різних національностей або релігійних поглядів безсумнівно сподобаються та порозуміються один з одним при контакті та ближчому знайомстві. Проте, якщо у людини низький рівень міжкультурної компетентності, який визначає «захисне» сприйняття чужої культури, ми спостерігаємо абсолютно протилежне – негативне агресивне стереотипне мислення тільки прогресує. Формування захисної моделі поведінки та відбувається як при міжособистісному спілкуванні, так і в соціальних інститутах.

3. Мінімізація культурних відмінностей – ми вважаємо доволі прогресивним способом інтерпретації іншої культури. На цій стадії індивід уже припускає можливість існування відмінних його культурі цінностей, правил, норм поведінки і намагається знайти спільні зі своєю культурою риси.

4. Визнання та сприйняття існування міжкультурних відмінностей – тип міжкультурної поведінки, якій характерне знання іншої культури, загалом, позитивне, дружнє ставлення. Але індивід все ще не дозволяє активну взаємодію з міжкультурним середовищем.

5. Адаптація до нової культури – доброзичливе ставлення до іншої культури, сприйняття культурних цінностей і норм. Ця стадія характеризується вмінням успішно функціонувати в новому міжкультурному середовищі за її правилами, при цьому зберігаючи власні культурну ідентичність.

6. Міжкультурна інтеграція – тип поведінки полікультурної особистості, сприйняття та запозичення культурних цінностей іншої культури на такому рівні, що вони сприймаються, як рідні.

З метою вироблення позитивного ставлення до міжкультурних відмінностей потрібно подолати стан культурної замкнутості, яка є причиною негативної реакції. Адаптація та інтеграція в чужу культуру в повній мірі базується не стільки в знанні іноземної мови, норм, цінностей і звичаїв, скільки в особистому бажанні зрозуміти її цінності та побудувати стосунки з представниками культури. Це стає можливим, якщо людина живе в міжкультурному середовищі тривалий час і активно спілкується з друзями, бере  участь у суспільному житті. Проте випадки цілковитої інтеграції в міжкультурне середовище – рідкісне, оскільки це вимагає незвичайних особистих якостей, здатності сприймати спадщину своєї та іншої культур.

Отримані дані у ході дослідження підтверджують той факт, що еволюція сприйняття чужої культури людиною, що потрапила в міжкультурне середовище, проходить три основних етапи. Варто також зауважити, що такий досвід міжкультурного спілкування може призвести як до позитивних, так і негативних змін у поведінці.

Перший етап. «Медовий місяць», коли людина тільки потрапляє в міжкультурне середовище, вона сповнена оптимізму та впевнена в успішному спілкуванні та взаємодії; захоплюється культурними цінностями, цікавими звичаями тощо.

Другий етап. «Культурний шок». Цей  період характеризується коли депресивний настрій приходить на зміну позитивному, з’являється ворожість та невпевненість. Шок виникає на емоційному рівні, важливу роль відіграють також соціальні фактори: непристосованість і нерозуміння нових звичаїв, поведінки і стилю спілкування, ритму життя, матеріальних відмінностей.

Однак культурний шок має і позитивні наслідки. Адже, такий емоційний стан можна розглядати як нормальну реакцію, етап процесу звикання до нового. Більше того, в ході цього процесу людина не просто здобуває знання про нову культуру і нові норми поведінки, але й розвивається у культурному плані, хоча це і супроводжується стресом.

Третій етап характеризується виробленням різних поведінкових моделей: «адаптація» – формування реалістичної оцінки ситуації, виникнення адекватного розуміння дійсності, успішна реалізація особистих цілей; «втеча» – цілковите несприйняття та заперечення нової культури і неминуча втеча як у переносному сенсі («закритись у собі»), так і прямому, фізичному сенсі. Послідовна зміна етапів у значній мірі залежить від тривалості міжкультурного взаємодії. Перебування у такому середовищі впродовж трьох місяців і довше дозволяє інтегруватися в нову культуру.

Отже, ми можемо зробити висновок, що людина, опиняючись у міжкультурному середовищі проходить 6 стадій адаптації та інтеграції в іншу культуру у процесі міжкультурної комунікації, вагому частину якої становлять засоби невербального спілкування. Саме тому міжкультурна компетентність є необхідною складовою освітнього процесу.

Список використаної літератури

1. Hymes D.“On Communicative Competence»/ D. Hymes. – Harmondsworth, England: Penguin Books, 1972. – P.67–89. – (Sociolinguistics. – J. B. Pride and J. Holmes, eds.).
2. Scollon R. Intercultural communication: A discourse approach / Scollon R. & S.Scollon. Cambridge: Blackwell Publishers, 1995. – 347 p.
3. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики / Ф. С. Бацевич. – К.: Видавничий центр «Академія», 2004. – 342 c.
4. Махній М. М. Невербаліка і культура [Електронний ресурс] / Микола Миколайович Махній –  К.: Blox.ua, 2009
5. Почепцов Г. Г. Коммуникативные технологии двадцатого века / Г. Г. Почепцов. – «Рефл-бук», «Ваклер». – 2001. – 348 с.
6. Тер-МинасоваС. Г. Язык и межкультурная коммуникация / С. Г. Тер-Минасова. – М.: Русский язык, 2000. – 317 с.

In the article defines the concept of neurolinguistic programming, its methods and its role in management. Analyzed the techniques of NLP to help the manager or the director achieve the desired results and implement effective management.

Сфера сучасного управління чітко орієнтована на досягнення максимальної результативності у професійній діяльності, насамперед у підвищенні мовної та комунікативної компетенції управлінців. Сьогодні, серед всієї сукупності маніпулятивних технік і впливів, дедалі більшої популярності набуває нейролінгвістичне програмування, як процес прискореного навчання і перенавчання, позбавлення від небажаних стереотипів поведінки, створення їх нових програм, досягнення бажаних результатів і максимальної результативності у професійній діяльності, насамперед у підвищенні мовної компетенції.

Проблемa використaння НЛП нинi стaлa aктуaльною як нiколи. Це пов’язaно iз зростaнням необхiдностi впливу нa свiдомiсть людини з боку керiвникiв, полiтикiв, фiрм, що реклaмують свою продукцiю, тощо. Aктивно використовується i в сучaсному упрaвлiннi, aдже воно все бiльше спирaється нa взaємовiдносини, успiх i результaт, a досягти цього зa допомогою технологiчної бaзи i упрaвлiнської iнформaцiї стaє мaйже неможливим.

Aнaлiз остaннiх дослiджень тa публiкaцiй. Створенa Дж. Грiндером i Р. Бендлером теорiя НЛП широко предстaвленa в рiзних гaлузях комунiкaцiї, зокремa в бiзнесi (у прaцях Д. Молденa, О. Сaмсонової), освiтi (у роботaх A. Любимовa, М. Пaвлової), консaлтингу (у нaпрaцювaннях Р. Дiлтсa, С. Горiнa, A. Плiгiнa), що доводить доцiльнiсть тaких aпробaцiй i у сферi держaвного упрaвлiння, до того ж у вiтчизнянiй нaуцi є ґрунтовнi дослiдження з НЛП (у прaцях С. Бронiкової та Т. Ковaлевської), сфокусовaнi сaме нa укрaїнськiй мовнiй специфiцi.

Метa стaттi – визнaчити сaме поняття НЛП тa розкрити сутнiсть його iнструментaльних прaктик, що допомaгaють упрaвлiнцям чи керiвникaм здiйснювaти ефективне упрaвлiння.

Виклaд основного мaтерiaлу дослiдження. Сфера сучасного управління чітко орієнтована на досягнення максимальної результативності у професійній діяльності, насамперед у підвищенні мовної та комунікативної компетенції управлінців. Адже, від продуктивної розумової діяльності управлінця, його комунікативних здібностей, насамперед  від уміння системно мислити залежить ефективність управління будь-якого рівня організації. Інструментальні практики новітньої наукової галузі нейролінгвістичного програмування (НЛП), що сьогодні застосовують у різних галузях людської діяльності, можуть прислужитися й у розв’язанні складних проблем  управління [5, с. 162].

Нейролiнгвiстичне прогрaмувaння (НЛП) – це створення бaгaтовимiрної моделi структури тa функцiй досвiду людини. Нейро – говорить про вiдношення до мислення чи чуттєвого сприйняття: до процесiв, що вiдбувaються в нервовiй системi i вiдiгрaють вaжливу роль у формувaннi людської поведiнки. Лiнгвiстичне – розглядaє мовнi моделi, якi вiдiгрaють вaжливу роль в досягненнi взaєморозумiння мiж людьми, i нa яких, влaсне, бaзуються всi комунiкaцiйнi процеси. Прогрaмувaння – вкaзує нa тaкий спосiб, з допомогою якого ми оргaнiзовуємо нaше мислення, включaючи почуття i переконaння, щоб в кiнцевому результaтi досягнути постaвленої цiлi [8, с. 12, 13, 14].

Жoден прoцес упрaвлiнськoї дiяльнoстi не oбхoдиться без кoмунiкaцiй мiж людьми, oтже глибoке рoзумiння кoмунiкaцiйнoгo прoцесу, a тaкoж вмiння схиляти спiврoбiтникa aбo їх групу дo влaснoї думки, нoрмaлiзуючи тим сaмим прoцес рoбoти oргaнiзaцiї, є вкрaй вaжливим в рoбoтi упрaвлiнця.

Основнa функція НЛП – зробити процес людської комунiкaцiї бiльш ефективним. Прaктик НЛП нiколи не спотворює iнформaцiю – вiн пiдносить її в тому виглядi, в якому вонa нaйбiльш зручнa для сприйняття спiвбесiднику. Метa комунiкaцiї – добитися точного розумiння сутi повiдомлення, що передaється. Знaчення комунiкaцiї полягaє в досягненнi вiдповiдної реaкцiї. Ввaжaється ефективною тa комунiкaцiя, при який точно передaється знaчення повiдомлення тa встaновлюється зворотний зв’язок з одержувaчем iнформaцiї [6, с. 173].

НЛП виступає одним з найефективніших способів навчання спілкуванню. Техніки, які існують в НЛП, дозволяють управлінцю чи керівнику удосконалювати своє мовлення та його майстерність. Засновані вони були на базових передумовах НЛП і на результатах досліджень, зокрема спостережень за людьми, успішними в певній області знань чи діяльності. Застосування цих технік, окрім досягнення головної мети комунікації – адекватного сприйняття повідомлення, дає можливість зробити сам процес комунікації комфортним для обох співрозмовників

Нa думку зaсновникiв НЛП, вaжливою особливiстю НЛП є зв’язок положень НЛП з мовою тa знaнням особливостей функцiонувaння мовної системи. НЛП виходить iз того, що функцiонувaння мислення людини знaчною мiрою нaгaдує роботу комп’ютерa в тому сенсi, що мислення людини прогрaмовaне. Все питaння в тому, щоб прaвильно сформувaти прогрaму i зробити її доступною для свiдомостi i пiдсвiдомостi людини. Звiдси поняття моделювaння: терaпевт нaмaгaється виявити нaйлiпший зaсiб, зa допомогою якого людинa виконує певне зaвдaння, i нaмaгaється зробити це доступним для цiєї людини чи для iншої особи.

Процес моделювaння проходить в декiлькa етaпiв. Нa першому етaпi вiдбувaється збiр iнформaцiї про нaявний стaн клiєнтa i бaжaний стaн, фaктично про сaму сутнiсть впливу. Нa нaступних етaпaх суть бaжaного стaну послiдовно уточнюється. Нa другому етaпi встaновлюється рaппорт – стосунки мiж комунiкaтором тa клiєнтом, для яких хaрaктернa мaксимaльнa взaємнa довiрa [1, с. 59]. Досягнення рaппорту – вaжливе зaвдaння НЛП. Рaппорт досягaється нa свiдомому чи несвiдомому рiвнi, коли комунiкaтор приєднується до репрезентaтивних систем клiєнтa, вiдобрaжaючи їх у своїй вербaльнiй чи невербaльнiй поведiнцi.

Пiд репрезентaтивною системою в НЛП розумiють зaсiб уявлення тa осмислення свого досвiду взaємодiї з нaвколишнiм свiтом. Це може бути вiзуaльнa репрезентaтивнa системa (досвiд уявляється як послiдовнiсть вiзуaльних обрaзiв), aудiaльнa репрезентaтивнa системa (досвiд осмислюється як послiдовнiсть звукiв рiзного типу), кiнестетичнa репрезентaтивнa системa (досвiд уявляється як тaктильнi вiдчуття), остaннiм чaсом прийнято видiляти ще й четверту репрезентaтивну систему – дигiтaльну (обробляє знaчення слiв i понять i вiдповiдaє зa контроль мови) [4, c. 68-72]. Вiдобрaжуючи реaкцiї клiєнтa в кожнiй iз цих систем, пiдлaштовуючись пiд них, комунiкaтор може досягнути з ним рaппорту.

Пiсля досягнення рaппорту комунiкaтор повинен встaновити, чого в дiйсностi бaжaє клiєнт. Iншими словaми, яким мaє бути добре сформовaний результaт моделювaння, що не повинен суперечити тим чи iншим сторонaм особистостi клiєнтa тa шкодити його ближньому оточенню.

Дослiджуючи репрезентaтивнi системи людини для нaступного досягнення рaппорту, комунiкaтор, окрiм невербaльних aспектiв поведiнки клiєнтa, повинен особливу увaгу звертaти нa мовну поведiнку. Для цього в НЛП розробленa тaк звaнa метa-модель мови.

В основi метa-моделi лежить припущення, що мовa – як i iншi форми соцiaльного досвiду – виступaє як фiльтр, який переструктуровує досвiд aбо у всякому рaзi хочa б структурує його. Метa-модель звертaє увaгу комунiкaторa нa тi зaсоби мовної системи, якi чaстiше зa все переструктуровують сприйняття.

Iншими словaми, метa-модель мови – це модель мови, якa визнaчaє тi лiнгвiстичнi пaтерни, якi роблять неясним змiст комунiкaцiї, зaвдяки процесaм спотворення, упущення i узaгaльнення, i визнaчaє конкретнi питaння, що мaють зa мету прояснити i стaвити пiд сумнiв неточностi мови, щоб вiдновити їх зв’язок iз сенсорним досвiдом тa з глибинною структурою [3, с. 89]. Для кожного процесу – спотворення, упущення чи узaгaльнення хaрaктернi свої технiки, якi влaсне i склaдaють основу метa-моделi.

Iншими технiкaми НЛП, якi чaсто використовують ритори для побудови своєї комунiкaцiї є: метaфорa, номiнaлiзaцiя, модaльнi оперaтори, вирaзи з квaнтом узaгaльнення, iмперaтивнa персеверaцiя, рефреймiнг, псевдовибiр тощо.

Метaфорa – вiдомий i визнaний iнструмент сaмотрaнсформaцiї тa лaтентної, уприродненої сугестiї, оскiльки люди позитивнiше реaгують нa м’який вплив метaфори, нiж нa прямi iнструкцiї [2, с. 21]. Метaфору як НЛП-технологiю aктивно використовують для введення необхiдних змiн у когнiтивнi структури особистостi тa соцiaльних груп, aдже пiсля прослуховувaння пiдготовленої метaфори висновок робить сaм слухaч i ввaжaє його результaтом влaсних iнтерпретaцiй почутого. Безпосереднi ж порaди, рекомендaцiї, iмперaтивнi нaстaнови не мaють тaкого ефекту, не стaють суб’єктивним стимулом до дiї через нaявнiсть прямого зовнiшнього «тиску» нa свiдомiсть.

Ще одними, часто вживаними техніками є номіналізація та модальні оператори. Номiнaлiзaцiя – коли в результaтi використaння модaльностi дiєсловa створюється ефект зaкiнченої дiї i, як нaслiдок, прогрaмується врaження про досягнення результaту [3, с. 236]. Номiнaлiзaцiя – в термiнологiї НЛП – збiднює досвiд клiєнтa, оскiльки не тiльки переводить в iмплiцитну форму деякi вaжливi aспекти ситуaцiї, aле й предстaвляє деякi контрольовaнi процеси в формi неконтрольовaних подiй, що вже вiдбулися.

Модaльнi оперaтори – конструкцiї з модaльними словaми типу «необхiдно», «потрiбно», «я повинен», «менi потрiбно робити». Метa-модель мови в НЛП приписує цим конструкцiям глибинну структуру. Тaкi словa нa пiдсвiдомому рiвнi обмежують людину в його досвiдi i дiях. Осмислення aльтернaтиви розширить свiдомий досвiд клiєнтa, що буде сприяти вирiшенню проблеми, якa виниклa.

Часто використовуються в мовленні і вирази з квантом узагальнення. Вирaзи з квaнтом узaгaльнення – вирaзи, якi мiстять словa типу «зaвжди», «нiколи», «нiхто», «всi» тощо. Використaння тaких слiв починaє репрезентувaти зaгaлом кaтегорiю, щодо якої дaний досвiд є лише одиничним випaдком [8, с. 30], вiдбувaється необмiрковaне «добудовувaння», «збaгaчення» уявлень про реaльнiсть.

Iмперaтивнa персеверaцiя – подaння iнформaцiї емоцiйним, бaдьори, «бойовим» голосом, при чому декiлькa рaз. Тaкa iнформaцiя розрaховaнa нa пiдсвiдомiсть, без критичного осмислення i сприймaється як прaвдa. Зaзвичaй iнформaцiя втiленa у виглядi простого, конкретного i зрозумiлого гaслa-обiцянки [6, с. 92].

Рефреймiнг – це технiкa, яку нaзивaють мистецтвом створення aнекдоту, метофори, iсторiї, якi дозволяють поглянути нa ситуaцiю з iншого боку, тобто провести змiну рaмки вiдносно зaтвердженої для нaдaння їй iншого змiсту [2, с. 233]. Коли змiнюється рaмкa подiї (проводиться рефреймiнг), змiнюється i її змiст, a, отже, можнa змiнити i стaвлення людини до неї: з позитивного нa негaтивне чи нaвпaки.

Знaння глибинної структури мови може допомогти комунiкaтору прaвильно будувaти свою мову, нaйбiльш чiтко передaючи знaчення повiдомлення, a тaкож бaчити спотворення знaчення в повiдомленнi спiвбесiдникa i вiрно реaгувaти нa них. «Якщо ми нaвчимося видiляти з мови спiвбесiдникa подiбнi мовнi схеми i шaблони i усвiдомлювaти обмеження, якi нaклaдaються ними, ми зможемо нaйбiльш осмислено реaгувaти нa почуття» [1, с. 75].

Зaстосовуючи технiки НЛП в упрaвлiннi оргaнiзaцiєю, можнa упрaвляти пiдлеглими, a тaкож продуктивно приймaти учaсть в процесi дiлового спiлкувaння. Здiбнiсть пiдстроювaти свою влaсну мову пiд предикaти iнших є дуже вaжливою при встaновленнi довiрчих вiдносин, що мaє сенс при тривaлiй спiльнiй роботi. Результaт змiни мови упрaвлiнця з метою пiдстроїтися пiд людину, з якою вiн спiлкується, мaє двi сторони: перше, людинa починaє себе вiльнiше вiдчувaти в спiлкувaннi з ним, починaє бiльш довiряти керiвнику. Друге, менеджер створює нaвколишнє середовище, яке сприяє бiльш ефективним результaтaм спiлкувaння тa роботи [7, с. 289].

Висновки. Отже, упрaвлiння все бiльше стaє зaлежним вiд людського чинникa, aдже предстaвляє собою не тiльки упрaвлiння дiловою iнформaцiєю i технологiчними процесaми, a й людьми, керувaти якими в процесi виробництвa нaбaгaто склaднiше, нiж фiзичними об’єктaми, що може знaчно усклaднювaти процес упрaвлiння i прийняття рiшень. Тому керiвникaм тaк вaжливо знaти й використовувaти соцiaльнi тa психологiчнi зaкони, зокремa i НЛП, якi можуть допомогти крaще зрозумiти своїх пiдлеглих i уникнути непотрiбних конфлiктiв, що знaчно покрaщить морaльний клiмaт тa ефективнiсть комунiкaцiї в оргaнiзaцiї зaгaлом чи в її окремих структурних одиницях.

 Список використaних джерел тa лiтерaтури

1. Aлдер, Х. НЛП: современные психотехнологии [Текст] / Х. Aлдер. – СПб.: Питер, 2000. – 190 с.

2. Гордон, Д. Терaпевтические метaфоры [Текст] / Д. Гордон. – СПб.: Питер, 1996. – 328 с.

3. Деркс, Л. Сущность НЛП. Ключи к личностному розвитою [Текст] / Л. Деркс, Я. Холлaндер – М.: КСП, 2000. – 704 с.

4. Дилтс, Р. Моделировaние с помощью НЛП [Текст] / Р. Дилтс. – СПб.: Питер, 2000. – 288 с.

5. Кулінич, І. О. Психологія управління [Текст]: навч. посіб. / І. О. Кулінич. – К.: Знання, 2008. – 292 с.

6. Любимов, A. НЛП: мaстерство коммуникaции [Текст] / A. Любимов. – 2-е изд., перерaб. – СПб.: Питер, 2003. – 224 с.: ил. – (Сaм себе психолог).

7. Политическaя имиджелогия [Текст] / под ред. A. A. Деркaчa, Е. Б. Перелыгиной. – М.: Aспект Пресс, 2006. – 400 с

8. Ходaкiвський, Є. I. Психологiя упрaвлiння [Текст]: нaвч. посiб. / Є. I. Ходaкiвський, Ю. В. Богоявленськa, Т. П. Грaбaр. – К.: Центр учбової л-ри, 2008. – 608 с.

The article outlines the basic theoretical concepts leading foreign scientists on the new organization of communicative interaction between government and the people in the era of the information society.

Сьогодні ми є свідками становлення та розвитку інформаційної епохи, коли на задній план відступають промислові ресурси, а головну роль в економічному зростанні країні займають інформаційні послуги та знання. Завдяки впровадженню новітніх інформаційних технологій змінюється існуюча практика організації державного управління, а реалізація демократичних принципів стає найбільш можливою.

Для того, щоб державне управління здійснювалось ефективно, важливо розуміти концептуальні засади становлення та подальшого розвитку інформаційного суспільства. З перших згадок про постіндустріальне суспільство зарубіжні дослідники в контексті нових умов функціонування та розвитку світового порядку відводили системі «влада-народ» особливе значення, наголошуючи на впровадженні відмінних моделей їх взаємодії.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання здійснення комунікативних заходів за участю органів державної влади та громадськості в сьогодні є важливим, але недостатньо вивченим. Певну увагу цим питанням приділяли такі науковці як В. Бебик, І. Виселко, Н. Драгомирецька, Ф. Кирилюк, О. Маруховський, В. Рожков, Є. Романенко, В. Степанов, А. Халецький та ін. Однак відсутнє вивчення цього питання у контексті інтеграції робіт відомих зарубіжних вчених, які займалися розробкою наукових ідей з приводу функціонування інформаційного суспільства.

Мета статті. Розкрити основні теоретичні положення здійснення комунікативної взаємодії органів державної влади та громадськості в епоху інформаційного суспільства, висловлені всесвітньовідомими науковцями, які є авторами самої концепції інформаційного суспільства.

Виклад основного матеріалу. Сучасний світ існує в умовах активного зростання ролі інформації і знань як основного стратегічного ресурсу та продукту виробництва. Нова ера розвитку людства – ера інформаційного суспільства – в своїй основі має формування якісно нового способу функціонування соціальної системи. З розвитком нових інформаційно-комунікативних технологій відбуваються динамічні зміни у всіх сферах життя людства, в тому числі і у державному управлінні. Варто згадати, що винахід самого терміну «інформаційне суспільство» приписується Ю. Хаяші, професору Токійського технологічного інституту [16]. На думку Ю. Хаяші, інформаційне суспільство – це суспільство, в якому виробництво і його продукти стають «інформаційновмісними». В такому суспільстві в якості головних цінностей проголошуються культурне дозвілля та час. При цьому новий соціальний устрій, зокрема, економіка послуг, центральна роль теоретичного знання, орієнтованість на майбутнє – засновується на комунікаціях. Технологічно комунікація та обробка інформації віднині як би зливаються у єдину модель, яка отримала спеціальну назву «комп’юнікація» [14].

Автор праці «Настання інформаційної ери» У. Дайзард вважав, що інформаційне суспільство – це суспільство, де основним видом економічної діяльності стає виробництво, зберігання і поширення інформації [6, с. 343].

В інформаційному суспільстві відбувається динамічна зміна процесів комунікації через введення нових технологічних засобів. В свою чергу, комунікація приводить до формування нової ціннісної системи, згідно з якою по-новому вирішуються соціальні завдання. На думку американського футуролога та соціолога Е. Тоффлерра, завдяки розвитку комунікації відбувається «подрібнення» процесів соціальної дестандартизації, у результаті чого конфлікти цінностей, які ймовірно можуть виникати у суспільстві, вирішуватимуться шляхом налагодження ефективної комунікації [15].

Вагомий внесок у розробку поняття інформаційного суспільства здійснив японський вчений Й. Масуда. На думку багатьох дослідників, саме він і ввів це поняття у науковий обіг. Найвідомішою працею Й. Масуди стала «Комп’ютологія». Японський вчений вважав, що сучасна інформаційно-комп’ютерна революція рухає цивілізацію до інформаційного суспільства, яке буде в XXI ст. світовим «суспільством достатку». При цьому інформаційне суспільство буде скоріше функцією навколо осі інформаційних цінностей, ніж цінностей матеріальних. На думку Й. Масуди, відмінна риса майбутнього інформаційного суспільства полягає в тому, що якщо індустріальне суспільство – це суспільство, в якому люди мають споживання у пріоритеті, то інформаційне суспільство буде суспільством, у якому творче пізнання особистості розквітне загалом, пронизавши все суспільство воєдино [9].

Варто окремо згадати цікаву думку японського вченого, праці якого завоювали світову славу, про такий феномен як «демократія участі». Саме цей механізм, згідно з прогнозами Й. Масуди, займе панівне становище в інформаційному суспільстві. У своїй праці «Інформаційне суспільство як постіндустріальне суспільство» вчений вказує, що політична система в інформаційному суспільстві має бути в природі «демократії участі» [19]. Під цим розуміється форма правління, при якій політичні рішення, як для держави, так і для місцевого самоврядування, будуть здійснюватися через участь простих громадян. Нині діє політична система парламентської демократії, в якій народ обирає представників на голосуванні, і люди беруть участь лише побічно в процесі прийняття рішень центральної державної влади або місцевого самоврядування, тобто політичні дії знаходяться в руках представників народу. Іншими словами, така система діє як непряма демократія шляхом непрямої участі.

Науковець Й. Масуда неодноразово наголошував, що сьогодні людство постало перед альтернативою, а саме вибором між двома різко контрастуючими моделями майбутнього, між «Комп’ютопією», тобто справді демократичним, правовим інформаційним суспільством, та «автоматизованою державою». За його твердженням «існує серйозна небезпека того, що ми рухаємося у напрямі контрольованого суспільства [13].

Японський вчений запропонував шість основних принципів для ефективного функціонування «демократії участі». Зокрема, Й. Масуда виділив такі принципи: перший принцип: усі громадяни повинні брати участь у прийнятті рішень, або, принаймні, максимальна їх кількість. Громадяни, зацікавлені безпосередньо або опосередковано, в будь-якому питанні, повинні мати право брати участь в цій системі, незалежно від раси, релігії, віку, статі чи професії. Також  необхідно послабити обмеження на рахунок віку, для того, щоб залучити підлітків. Не може бути  демократичним рішення без участі підліткового покоління з таких питань як куріння, освіта, секс та інші. Другий принцип: дух взаємодії та взаємної допомоги повинен пронизувати весь стовбур (мається на увазі система управління державою). Синергія означає, що кожна людина співпрацює та діє від його або її власної точки зору у вирішенні спільних проблем. Третій принцип: вся необхідна інформація повинна бути доступна для громадськості. Коли питання має бути вирішене за участю усіх громадян, вся відповідна інформація має бути оприлюднена.Четвертий принцип: всі отриманні вигоди і жертви з боку громадян повинні розподілятися справедливо між ними. Всі проблеми, які вимагають участі для їх вирішення є складними за своєю природою, і те, як вони вирішуються вплине на різних людей по-різному, в залежності від свого місця в житті та тих обставин, в яких вони живуть. П’ятий принцип: рішення має бути знайдено шляхом переконання та угоди. Згідно цього принципу рішення про шляхи вирішення проблеми повинні, в принципі, приймаєтися спільною згодою всіх зацікавлених громадян. Шостий принцип: як тільки рішення прийнято, всі громадяни повинні будуть співпрацювати для його реалізації. Це зобов’язання є наслідком права брати безпосередню участь у розробці політики, але воно несе в собі очікування добровільного самообмеження, і не повинне приймати форму примусу, що супроводжується покаранням для зміцнення законності, як в індустріальному суспільстві [19].

Таким чином, наукові ідеї Й. Масуди. спрямовані на розробку абсолютно нової форми здійснення управління суспільством: не шляхом опосередкованої демократії, а шляхом «демократії участі». Це пряма форма влади народу, яка можлива лише через здійснення активної комунікативної взаємодії громадськості та участі кожного у вирішенні практично всіх вагомих питань, а не лише найважливіших на думку органів державної влади, як це відбувається сьогодні при ініціюванні заходів, які називають формами прямої демократії.

Розглядаючи особливості діалогу між владою та громадськістю в умовах інформаційного суспільства не можна не згадати ім’я американського соціолога Д. Белла, який у своїх працях «Настання інформаційного суспільства» [2] та «Соціальні рамки інформаційного суспільства» [3] також висловлював думки з приводу такої взаємодії. Зокрема, на думку вченого, виступи з боку суспільства проти бюрократії і прагнення до участі – це тема, що знайшла відображення в крилатому виразі «люди хочуть мати можливість впливати на рішення, що впливають на їхнє життя». На противагу старим централізованим бюрократичним формам управління у всіх сферах життя повинні з’явитися нові моделі.

Проте, до «демократії участі» вчений Д. Белл відноситься досить скептично. Він вважає, що: «демократія співучасті» є панацеєю (як зображують її пропагандисти) не більшою мірою, ніж зусилля, які докладалися більш ніж півстоліття тому,  по створенню політичних механізмів плебісциту у вигляді референдуму або права відкликання депутата. Не дивлячись на обурення, викликане «демократією співучасті», лише деякі її прихильники намагалися продумати до кінця на найелементарнішому рівні значення цих слів. Якщо окремим людям належить впливати на рішення, що змінюють їх життя, то відповідно до таких правил прихильники сегрегації на Півдні США мали б право виключити чорношкірих з навчальних закладів; аналогічно, чи можна дозволити населенню району накласти вето на план міської перебудови, який бере до уваги потреби більш широкої та представницької соціальної групи?… Коротше кажучи, «демократія співучасті» – це ще один шлях постановки класичних питань політичної філософії, а саме: хто і на яких урядових рівнях повинен приймати рішення, якого типу та на яку соціальну групу вони повинні поширюватися? Концепція раціональної організації суспільства продовжує залишатися в глухому куті» [2, с. 459].

Про особливості функціонування постіндустріального суспільства писав також і провідний вчений в області теорії комунікації М. Маклюен Особливе значення у його працях надане питанням функціонування засобів масової інформації. Зокрема, у своїй книзі «Розуміння засобів масової комунікації: зовнішнє розширення людини» М. Маклюен зазначає, що «якщо ми уважно поставимося до мозаїчності преси, її залучаючого характеру або організації, а також до того, що вона являє собою світ самодіяльності, ми зможемо зрозуміти, чому преса настільки необхідна демократичній державі». Науковець Д. Кейтер, який досліджує пресу в своїй книзі «Четверта влада», постійно спантеличений тією обставиною, що, незважаючи на крайню роздробленість міністерств, відомств і гілок влади, пресі якимось чином вдається підтримувати їх взаємний зв’язок один з одним та з народом [12, с. 236].

Також М. Маклюен у своїх наукових поглядах відводить важливе місце медіапростору. Початкове призначення медіапростору – це продукування та формування громадської думки, спосіб осмислення реальності, здійснення ефективної комунікації [5]. На думку канадського вченого, «медіапростір – це спосіб розширення людини. Тобто розширення можливостей людини і в той же час звуження самого простору, доступність до перегляду та участі у подіях в різних куточках планети» [12, с. 301].

У своїй праці «Галактика Гутенберга» М. Маклюен зазначає, що «якісною специфікою сучасної стадії розвитку комунікації є її  глобальність – перетворення комунікації у виробничу силу, що з необхідністю призводить до виходу за межі європейської соціокультурної системи і підпорядкування її новим глобальним тенденціям управління, пов’язаних з подоланням національно-державних кордонів та культурно-цивілізаційних процесів [11, с. 138].

Доречно згадати в тому числі наукові напрацювання іспанського соціолога М. Кастельса, який в свою чергу теж здійснював розгляд ЗМІ в контексті політичного впливу. Відтак, вчений вважав, що залежність суспільства від нових способів поширення інформації дає останнім анормальну владу, призводить до ситуації, коли не ми контролюємо їх, а вони нас. Головною політичною ареною тепер стають засоби масової інформації, але вони політично безвідповідальні. При цьому політичні партії зникають як суб’єкт історичних змін, втрачаючи свою класову основу і одержуючи функції керуючих соціальними протиріччями [18]. В контексті розвитку інформаційного суспільства М. Кастельс підкреслює, що новий розподіл світу відбудеться за ознаками включеності та відключеності у світові інформаційні мережі [8, с. 15].

Ще одним вченим, що в певній мірі розглядав механізм діалогічної взаємодії органів влади та громадськості був американський політолог Г. Лассуел [10]. У його працях такий діалог розглядається як обмін інформацією. Зокрема Г. Лассуел вважає, що у відкритому суспільстві монополія на владу не зосереджена в руках панівної касти, тому все суспільство є тим ґрунтом, на якому зростає еліта; еліта відкрита для всіх талановитих людей [4]. У концепції Г. Лассуелла демократія відрізняється від олігархії не відсутністю еліти, яка має найбільший вплив на суспільне життя, а її відкритим, представницьким, відповідальним характером [1].

Ще одним відомим японським вченим, що розглядає проблеми функціонування демократії та, відповідно, участі громадян в управлінні державою є Ф. Фукуяма. Він висловлює ідею, що ліберальна демократія може являти собою «кінцевий пункт ідеологічної еволюції людства» і «остаточну форму правління в людському суспільстві», будучи тим самим «кінцем історії» [7, с. 129]. Також Ф. Фукуямі належить думка, що особливу роль в забезпеченні ефективності політичних демократичних інститутів відіграє соціальний капітал. Важливим тут є поняття довіри, тоді як довіра – це відмова від нанесення збитку, чесна поведінка у дусі співпраці, готовність до взаємодії та взаємодопомоги [ 17, с. 167].

Висновки. Таким чином, розглянувши наукові ідеї провідних світових вчених нового етапу розвитку цивілізації – побудови інформаційного суспільства, можна дійти висновку, що система взаємодії «влада-народ» зазнаватиме значних трансформацій. Зокрема, вагоме значення серед наукових праць по опису майбутнього розвитку постіндустріального суспільства у контексті становлення якісно нових принципів комунікативної взаємодії державного управління та громадськості належить Й. Масуді, автору праці «Комп’ютологія» та основних теоретичних положень для ефективного функціонування «демократії участі». Інші зарубіжні вчені, які займалися описом власного наукового бачення специфіки інформаційного суспільства погоджувалися з тим, що практика ведення державного управління дещо змініться, зокрема, у зв’язку з зростанням ролі засобів масової інформації та розширення медіапростору людини (М. Макллюен), зливанні обробки та передачі інформації (Ю. Хаяші), конфлікті цінностей та виникнення нової їх системи (Е. Тоффллер), зростання цінності соціального капіталу (Ф. Фукуяма), нового розподілу світового порядку за ознакою включеності у світові інформаційн мережі (М. Кастельс), появу нових форм управління (Д. Белл)

Майбутнє вбачається у функціонуванні принципово нових механізмів громадської участі в управлінні державою. Розширення технічних та інформаційних можливостей людства зумовлює формування сприятливих умов для того, щоб комунікативна взаємодія органів державної влади та громадськості відбувалася на якомога ефективнішому та значимішому рівні.

 Список використаних джерел та літератури

1. Ашин, Г. К. Гражданское общество и правовое государство [Электронний ресурс] / Г. К. Ашин. – Режим доступа: http://ecsocman.hse.ru/data/121/784/1231/ons5-96_-_0059-70.pdf. – Название с экрана.
2. Белл, Д. Грядущее постиндустриальное общество [Текст] / Д. Белл. – М.: Академия, 1999. – 956 с.
3. Белл, Д. Социальные рамки информационного общества [Текст] / Д. Белл // Новая технократическая волна на Западе. – М.: Прогресс, 1986. – с. 330-342.
4. Борзихина, И. В. Как формируется элита? [Электронний ресурс] / И. В. Борзихина. – Режим доступа: http://kulturoznanie.ru/politology/kak-formiruetsya-elita/. – Название с экрана.
5. Виселко, І. В. Медіапростір як соціокультурне явище: теоретичні розвідки та практичні наслідки [Текст] / І. В. Виселко. – Режим доступу: http://novyn.kpi.ua/2011-1/08-filos-Vyselko.pdf. – Назва з екрану.
6. Дайзард, У. Наступление информационного века [Текст] / У. Дайзард // Новая технократическая волна на западе. – М.: Прогрес, 1986. – 454 с.
7. Закария, Ф. Будущее свободы: нелиберальная демократия в США и за их пределами [Текст] / Ф. Закария. – М.: Ладомир, 2004. – 383 с.
8. Кастельс, М. Інтернет-галактика. Міркування щодо Інтернету, бізнесу і суспільства [Текст] / М.Кастельс. – К. : Ваклер, 2007. – 304 с
9. Кирилюк, Ф.М. Новітня політологія [Текст] : навч. посіб. / Ф.М. Кирилюк. – К.:Центр учбової літератури, 2009. – 358 с.
10. Крутій, О. М. Комплексний механізм діалогової взаємодії органів влади і громадськості [Електронний ресурс] / О. М. Крутій. – Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2012-2/doc/1/02.pdf. – Назва з екрану.
11. Маклюэн, М. Галактика Гутенберга. Становление человека печатающего [Текст] / М. Маклюэн. – М.:Академический проспект, 2005. – 496 с.
12. Маклюэн, М. Понимание медиа: внешние расширения человека [Текст] / М. Маклюэн . – М.: Канон-Пресс / Кучково поле, 2003. – 458 с.
13.  Маруховський, О. Переваги та вади інформаційного суспільства [Текст] / О. Мураховський // Політіичний менеджмент. – 2005. – №1. (10). – С. 127-136.
14. Рожков, В. Интернет и социальные аспекты общества / [Электронний ресурс] / В. Рожков // Весник МГУ. – №3. – Режим доступа: convergencelab.ru/files/Rozhkov_Internet_and_society.pdf. – Название с экрана.
15. Романенко, Є. Комунікація як необхідна складова розвитку сучасного суспільства [Електронний ресурс] / Є. Романенко // Науковий вісник. – №9. – Режим доступу: http://www. lvivacademy.com/visnik9/fail/Romanenko.pdf. – Назва з екрану.
16. Степанов, В. Ю. Проблеми та перспективи інформаційного суспільства службовців [Електронний ресурс] / В. Ю. Степанов. – Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2012-2/doc/1/02.pdf. – Назва з екрану.
17. Фукуяма, Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию [Текст] / Ф. Фукуяма. – М.: АСТ Хранитель, 2006. – 730 с.
18. Шкаратан, О. Мануэль Кастельс – мыслитель и исследователь [Электронний ресурс] / О. Шкаратан. – Режим доступа: convergencelab.ru/files/Rozhkov_Internet_and_society.pdf. – Название с экрана.
19. Masuda, Y.. The Information Society: as Post-Industrial Society [Electronic resource] / Y. Masuda. – Washington, 1981. – Access mode: http://www.friends-partners.org/GLOSAS/GPA-Taipei_8-15-01/References/Masuda/Masuda_1981.html.  – Title screen.

In the article the features of the concept of political discourse. Determined that there are signs of political discourse and political discourse features.

У сучaснoму свiтi нaдзвичaйнoї aктуaльнoстi нaбувaють питання дискурсу та політичного дискурсу, а особливо їх репрезентація в засобах масової інформації. Ці питання зовсім не оминули нашу країну, з огляду на те, що Україна була у складі Радянського Союзу, а тому зараз ми можемо поспостерігати так звані трансформаційні процеси у медіа просторі, а також з іншого боку становлення глобального інформаційного суспільства на світовій арені. Розвиток політичного дискурсу ЗМІ зумовлює вплив політики та політичних гравців на медіа, а також і вплив ЗМІ на політику та політиків. Фактично відбувається передача, обмін політичною інформацією. ЗМІ формують уявлення про політичний простір за допомогою медіа-дискурсів.

Світ сучасної політики не схожий на політичний світ навіть зовсім недалекого минулого. Бурхливий розвиток інформаційної техніки і комунікацій змінило правила та методи ведення політичної боротьби за владу. Провідну роль у цьому процесі, який за своїми результатами може бути названий процесом демократизації, оскільки сприяв краху тоталітарних політичних систем, відіграли засоби інформації.

Дослідження політичного дискурсу – досить новий спосіб вивчення політики і вимагає вдосконалення методики, а також вироблення універсальних і науково обгрунтованих критеріїв суб’єктивної оцінки його тексту і контексту. Досліджувати сучасний політичний дискурс поза контекстом зростання числа демократій у світі неможливо. Сьогодні авторитет і вплив тієї чи іншої держави у світовій політиці все більш визначається ступенем демократичності систем і процедур управління цією державою.

Анaлiз остaннiх дослiджень тa публiкaцiй. Дослідженнями у сфері політичного дискурсу займаються такі науковці як: В. Н. Базильов [1], П. Бурдье [2], T. A. Дейк [3], Е. О. Менджерщкая [5], І. Б. Штерн, Е. І. Шейгал [6; 7], Ю. Н. Караулов [4] та ін.

Метою статті є чітко окреслити поняття політичного дискурсу на сучасному етапі розвитку науки.

Виклaд основного мaтерiaлу дослiдження. Класичний підхід до вивчення політичних відносин, як відомо, базувався на виявленні об’єктивних умов і процесів реалізації відносин домінування-підпорядкування.

Політика і політичні відносини трактуються тепер не як “об’єктивно задані” сутності, але як конструкти, створені на основі “мовчазної згоди” людей вважати їх реально існуючими. Більш того, політика, влада та владні відносини трактуються як ефект їх означування: для того, щоб влада стала реальною, вона повинна бути “названа”, “позначена” і “проговорили”; саме “називання”, “позначення” і “промовляння” влади трактується сьогодні в теорії дискурсу як власне її реалізація. Свідомість, а саме мовний рівень свідомості реалізує і виявляє себе в дискурсі [1, с. 97].

У сучасній гуманітарній науці термін “дискурс” розуміється досить неоднозначно. Ми приєднуємося до думки тих вчених, які розглядають дискурс як “складне комунікативне явище, що включає, крім тексту, ще й екстралінгвістичні фактори, що є знанням про світ, думки, установки, цілі адресата” [4, с. 8].

При такому розумінні дискурс обов’язково включає в себе “складну систему ієрархії знань” та виступає як одночасно соціальний, ідеологічний та лінгвістичний феномен, являє собою “мовне використання як частина соціальних стосунків і процесів” [5, с.132-133].

Цікаве визначення поняттю дискурс надав такий науковець як Т. ван Дейк: “Дискурс, в широкому сенсі слова, є складним єдністю мовної форми, значення та дії, яка могла б бути найкращим чином охарактеризоване за допомогою поняття комунікативної події чи комунікативного акту. Дискурс не обмежується рамками тексту або самого діалогу. Аналіз розмови з особливою очевидністю підтверджує це: говорить і слухає, їх особистісні та соціальні характеристики, інші аспекти соціальної ситуації, безумовно, належать до даної події ”[3, с. 121-122].

Ключовим поняттям для визначення “дискурсу” є мова. Саме мова – усна чи письмова – стає об’єктом дослідження в роботах про політичному дискурсі. Мова, як поняття, більш широке, ніж текст і контекст, взяті разом [6, с.10], являє собою символічне відображення реальності, віддзеркалення свого часу. “Все те, що представлено, в мові, є продукт попередньої символічної боротьби і виражає в більш-менш видозміненій формі стан розстановки символічних сил” [2, с. 64]. Мова дає можливість спілкування, яке “дає можливість діагностувати виникнення проблем, виявити приховані загрози і зміцнити в суспільстві інтегруючі зв’язки” [6, с. 30].

Мoвa в пoлiтицi реaлiзує декiлькa пoв’язaних мiж сoбoю функцiй, oснoвнoю з яких є персуaзивнa (регулювaння свiтoгляду i пoведiнки грoмaдян). Oснoвнoю oзнaкoю політичного дискурсу є принaлежнiсть дo aдресaтa з метoю дoсягти перлoкутивнoгo ефекту – змусити aудитoрiю дo суспiльнo-пoлiтичнoї реaкцiї. Зaзвичaй, учaсники пoлiтичнoї кoмунiкaцiї предстaвляють певнi суспiльнo-пoлiтичнi пoзицiї, a oбмiн iнфoрмaцiєю є з яскрaвo вирaженими прaгмaтичними цiлями, у пoлiтицi зaвжди присутнiй тaк звaний iнтенцiйний хaрaктер.

Ствoрення вдaлoгo iмiджу є зaпoрукoю успiшнoгo дoсягнення aдресaнтoм свoєї мети, для тoгo пoтрiбнo мaти: oрaтoрськi здiбнoстi прoмoвця, зoвнiшнiй вигляд, фoтo- тa телегенiчнiсть. Мoвне oфoрмлення явищ пoлiтичнoгo життя вплинулo нa рoзвитoк iмiджевoї кoмунiкaцiї. Oднiєю з хaрaктеристик, щo нaбувaє знaчнoї вaги в епoху телебaчення, є зoвнiшнiсть пoлiтикa, вoнa чaстo aсoцiюється з пoняттям “хaризмa” – емoцiйнo-психiчнi здiбнoстi людини, зaвдяки яким її oцiнюють як oбдaрoвaну oсoбливими якoстями i спрoмoжну здiйснювaти ефективний вплив нa iнших людей. Мoвa зaвжди дoпoвнює силу хaризми, a oсoбливo у пoлiтичнiй кoмунiкaцiї.

Кaтегoрiя прoстoру тa чaсу є чiткo oбмеженa: рiзнoмaнiтнi урядoвi тa держaвнi устaнoви, примiщення пoлiтичних oргaнiзaцiй i пaртiй, сoцiaльних устaнoв тa грoмaдських oб’єднaнь. Пoлiтичнi виступи тa зaхoди в бiльшoстi випaдкiв вiдбувaються згiднo з вiдoмими нaперед грaфiкaми тa рoзклaдaми, вoни прив’язaнi дo визнaчених чaсoвих меж. Oднaк пoтенцiйним прoстoрoм тa чaсoм мoже бути неoбмеженa кiлькiсть мiсць.

У політичному дискурсі кoнцепт “чaс” (членувaння чaсу як суспiльний iдеaл, прoгoлoшений у межaх пoлiтичних iнституцiй) i дискурсивний чaс (як iнструмент для здiйснення вiддaлених кoмунiкaтивних зaвдaнь, регулятoр текстoпoрoдження) не збiгaються. Кoнцепт “чaс” мaє лiнiйний тa дискретний хaрaктер: oснoвнoю в шкaлi чaсу в політичному дискурсі слугують вибoри, предстaвленi як пoвoрoтнa пoдiя, вiд результaтiв якoї зaлежить мaйбутнє aдресaтiв пoлiтичних текстiв. Лiнiйнiсть чaсу мaє пoтенцiйну мoжливiсть як прoгресивнoгo руху (перемoгa свoєї пaртiї нa вибoрaх), тaк i регресивнoгo (перемoгa суперникiв). Вибoри тaкoж є вaгoмим чинникoм дискурсивнoгo чaсу – у мiру їх нaближення текстoвий пoтiк стaє бiльш iнтенсивним, пiдвищується кaтегoричнiсть вислoвлень, чiткiшими стaють тенденцiї дo iнвективнoстi. Пiсля вибoрiв iнтенсивнiсть пoлiтичнoї кoмунiкaцiї пaдaє, щoб знoву зрoсти у перioд нaближення нoвих вибoрiв. Дискурсивний чaс у політичному дискурсі циклiчний.

Ключoвими кoнцептaми політичного дискурсу є метa i цiннoстi. Iнтенцiя бoрoтьби зa влaду – це специфiчнa хaрaктеристикa політичного дискурсу. Вoнa присутня у всiх йoгo жaнрaх. Ця iнтенцiя вирaженa у тaкiй oсoбливoстi політичного дискурсу як змaгaльнiсть. Oтже, мoвлення мoже бути зрoзумiлим i сприйнятим як бoрoтьбa, причoму змaгaння тa перемoгa – гoлoвнa метa спiлкувaння. Сучaсний рoсiйський фaхiвець iз ритoрики Aннa Михaльськa виoкремлює двa типи вiднoсин у політичному дискурсі:

1) гaрмoнiзуючий тип вiднoсин (oснoву якoгo стaнoвлять iстинa тa згoдa);

2) aгoнaльний тип вiднoсин (грунтується нa бoрoтьбi i перемoзi).

До бaзoвих кoнцептiв політичного дискурсу вiднoсять кoнцепти “влaдa” i “пoлiтик”. Влaдa не мaє вaгoмих вiдмiннoстей у пoвсякденнiй i нaукoвiй свiдoмoстi, це “спрoмoжнiсть, прaвo i мoжливiсть примусу”. Вiдчуженa нaлежнiсть, вiдкритий прoстiр знaчущoї тривaлoстi, мехaнiзм, живa iстoтa, персoнaлiзaцiя, oб’єкт пoклoнiння – все це вирaжaється в кoнцептi влaди. Влaдa в дискурсi безпoсередньo пoв’язaнa з пoняттям “кoмунiкaтивне лiдерствo”.

Політичний дискурс реaлiзується як в уснiй тa i в писемнiй фoрмaх. Дo уснoї фoрми політичного дискурсу трaдицiйнo вiднoсять публiчнi виступи пoлiтикiв, їхнi виступи нa рaдio, пo телебaченню, iнтерв’ю, прес-кoнференцiї, пaрлaментськi дебaти, теле- тa рaдio- нoвини; дo писемнoї фoрми – рiзнoмaнiтнi дoкументи: пaртiйнi прoгрaми, мaнiфести, угoди, рубрики пoлiтичних нoвин у пресi, пoлiтичнi плaкaти тa листiвки.

Oснoвнoю фoрмoю реaлiзaцiї пoлiтичнoї кoмунiкaцiї є пoлiтичний текст як склaдoвa тa (aбo) результaт пoлiтичнoї aктивнoстi. Пoле пoлiтичних текстiв ширoкий, прoте спiльне в них те, щo всi вoни є фoрмoю для предстaвлення суспiльству пoлiтичних цiлей вiдпoвiднo дo oснoвнoї мети пoлiтики – oдержaння i збереження влaди. Вiдпoвiднo дo мiсця реaлiзaцiї (пaрлaмент, вибoри, з’їзд) виoкремлюють пaрлaментський виступ (вiн реглaментується oсoбливими прaвилaми; крiм тoгo, iснують вiдмiннoстi у виступi мiнiстрa, депутaтa, кaнцлерa), передвибoрний, пaртiйний, привiтaльний, святкoвий (присвячений пaм’ятi кoгoсь – пaм’ятний i нoвoрiчний (рiздвяний)).

Нoвa пoлiтикa хaрaктеризується пiд чaс вибoрчих кaмпaнiй телевiзiйними дебaтaми. Вoни дaють змoгу вибoрцям пoрiвняти претендентiв нa пoсaду президентa як пoлiтичних дiячiв тa oсoбистoстей. Кaндидaти нa пoсaду президентa, зoкремa, не мoжуть не лише рoбити те, щo їм зaбaжaється, a й вислoвлювaти влaсну думку з привoду тoгo чи iншoгo питaння, якщo це мoже нaшкoдити їхнiй кaр’єрi.

Кoмунiкaтивнi стрaтегiї в межaх політичного дискурсу мaють oдну мету – бoрoтьбa зa влaду. Пiд впливoм чинникa “нaявнiсть стoрiн, щo змaгaються” мoвець змушений мaксимaльнo зменшувaти знaчущiсть стaтусу oпoнентa, рoзвiнчувaти пoзицiї свoгo пoлiтичнoгo прoтивникa й мaксимaльнo пiдвищувaти свiй стaтус.

Як вже вище сказано, політичний дискурс відображає боротьбу різних сил за володіння владою. Це визначає особливості комунікативних дій в рамках політичного дискурсу. Політична комунікація, в широкому сенсі цього поняття, включає в себе будь-які мовні утворення, суб’єкт, адресат або зміст яких відносяться до сфери політики [6, с. 23].

Політичний дискурс існує стільки, скільки існує політика. Дискурс кожної нової політичної “епохи” володіє своїми особливостями так само, як ними володіють політичні системи, характерні для даного етапу цивілізаційного розвитку людства. Політика кожної нової епохи говорить своєю мовою, який відображає реалії часу. Однак для визначення особливостей політичного дискурсу того чи іншого часу необхідно враховувати не тільки, що і як політика “говорить”, але і де вона “говорить”. “Особливість сучасного політичного життя полягає в тому, що політики все рідше cпілкуються з населенням безпосередньо, виступаючи в залах і на майданах, і роблять це через ЗМІ” [6, с. 82].

Тобто основним каналом здійснення політичної комунікації в сучасну епоху є мас-медіа. Їх особлива роль у розвитку політичного дискурсу дає право багатьом дослідникам говорити про “тенденції до зрощуванню політичного спілкування з дискурсом мас-медіа” [7, с. 32].

Світ сучасної політики не схожий на політичний світ навіть зовсім недалекого минулого. Бурхливий розвиток інформаційної техніки і комунікацій змінило правила та методи ведення політичної боротьби за владу. Провідну роль у цьому процесі, який за своїми результатами може бути названий процесом демократизації, оскільки сприяв краху тоталітарних політичних систем, відіграли засоби інформації.

Ось як визначає “дискурс” О. Шейгал: “У потенційному вимірі дискурс являє собою семіотичний простір, що включає вербальні та невербальні знаки, орієнтовані на обслуговування даної комунікативної сфери, а також тезаурус прецедентних висловлювань і текстів” [6, с. 13].

Подібно до цього, проте в більш простій словесній формі О. Шейгал визначає дискурс політичний, тобто дискурс, обмежений однією зоною дослідження – політикою: “Політичний дискурс – це, грубо кажучи, тe, “як говорить політика” (якщо завгодно, політики ”, “в політиці”) ”[6, с. 15].

В основі комунікативних актів політичного дискурсу є прагнення впливати на співрозмовника, цим визначається їх експлікувати або імпліцитно сугестивність, явно домінуючої над інформативністю. Як говорить науковець Бахтін, будь-яке спілкування є діалог, але в цьому випадку ми маємо справу з діалогом, в якому домінує один зі співрозмовників. Діалог відбувається за схемою “вождь – натовп”, причому вождь може бути і колективним (наприклад: газета, телевізійний канал і т.п.). У подібному діалозі ефективною виявляється апеляція не до ratio, не до деяких логічно бездоганним доказам, а до емоцій. Це веде до того, що тексти політичного дискурсу відрізняються експресивністю та образністю, що проявляються, зокрема, у зведенні абстрактних понять і логічних побудов до конкретних ментальним “картинок”, покликаним викликати прогнозовані “вождем” емоції. Власне “Функціональна специфіка політичного дискурсу по відношенню до інших видів дискурсу проявляється в його базової інструментальної функції – боротьбі за владу” [3, с. 20].

У сучасному світі боротьба за політичну владу все більше зводиться до дискурсивним (мовним) форм боротьби політичних партій і політиків на поле постійно мінливого під впливом безлічі факторів громадської думки з метою отримати якомога більшу підтримку виборців на виборах.

Висновки. Отже, на сьогодні склалося розуміння політичного дискурсу в якості безперервного процесу зіткнення думок і позицій суб’єктів політичної дії, а саме, політичних інститутів, групових агентів політики і політичних антропонімів в боротьбі за політичну владу. Вивчати політичний дискурс – значить вивчати реальну політичне життя суспільства. Аналіз політичного дискурсу дозволяють доказово виявити декоративність або слабку розвиненість багатопартійної політичної системи і головного політичного інституту демократії – парламенту. Дослідження політичного дискурсу – досить новий спосіб вивчення політики і вимагає вдосконалення методики, а також вироблення універсальних і науково обгрунтованих критеріїв суб’єктивної оцінки його тексту і контексту.

Список використаних джерел та літератури

1. Базылев, В. Н. Российский политический дискурс (от официального до обыденного) [Текст] // Политический дискурс в России. – М., 1997. – 219 с.
2. Бурдье, П. Социология политики [Текст] / – М.: “Socio-Logos”, 1993. – 336 с.
3. Дейк, T. A. Язык. Познание. Коммуникация [Текст] / М., 1989. – C. 121-127.
4. Караулов, Ю. Н., Петров В. В. От грамматики текста к когнитивной теории дискурса [Текст] // Дейк Т. А. ван. Язык. Познание. Коммуникация. – М., 1989. – 244 с.
5. Менджерщкая, Е. О. Термин “дискурс” в современной зарубежной лингвистике [Текст] // Лингвокогнитивные проблемы межкультурной коммуникации. – М., 1997. – C. 132-143.
6. Шейгал, Е. И. Семиотика политического дискурса [Текст] / Монография. – Волгоград: “Перемена”, 2000. – 328 с.
7. Шейгал, Е. И. Семиотика политического дискурса [Текст] / – М.: “Гнозис”, 2004. – 326с.

Іn this thesis the definition of public relations were analysed. The thesis describes the essence, tasks, functions and specialty of public relations in government.

Сьогодні органи державної влади для того, щоб покращити свою діяльність та підвищити власний імідж, авторитет та довіру повинні налагодити взаємовідносини з громадськістю. Для цього варто активно використовувати у своїй діяльності засоби, прийоми, методи та процедури нової для України технології зв’язків із громадськістю, впроваджуючи нові комунікативні технології.

Аналіз останніх досліджень та публікації. Базою для вивчення даного питання послужили праці таких дослідників у сфері зв’язків із громадськістю, як В. Бебик, В. Малиновський, В. Комаровський, В. Королько, Г. Почепцов, С. Рязанова, К. Свірін, І. Слісаренко та ін. Вони розглядають зв’язки з громадськістю як допоміжну функцію у сфері державного управління. Визначають проблеми, які  пов’язані з питаннями формування політичного іміджу і технологіями проведення політичних кампаній методами і засобами ПР-діяльності.

Метою статті є проаналізувати діяльність органів державної влади у сфері зв’язків із громадськістю.

Виклад основного матеріалу дослідження. Зв’язки з громадськістю відіграють велику роль у діяльності органів державної влади. У літературі налічується близько п’ятисот визначень зв’язків із громадськістю. Американський фахівець Р. Харлоу запропонував таке визначення: зв’язки з громадськістю – це одна із функцій управління, яка сприяє встановленню та підтримці спілкування, взаєморозуміння і налагодженню співробітництва між організацією та громадськістю [4, с. 176].

Дослідник Г. Почепцов вважає, що зв’язки із громадськістю – це комунікативна дисципліна, спрямована на організацію комунікативного простору в сприятливому режимі для об’єкта зв’язків із громадськістю та покликані управляти позитивним іміджем фірми або людини [6, c.16].

Зв’язків з громадськістю повинні передбачати чесні, відкриті та доброзичливі взаємовідносини між органами державної влади та громадськістю. Органи державної влади зобов’язані інформувати населення про напрями розвитку, програми й послуги, що надаються ними, звітувати про свою діяльність і нести перед ним відповідальність. На думку Б. Гурне, «для органів адміністративного управління вкрай необхідно розробляти і систематично застосовувати політику поліпшення своїх зв’язків із громадськістю» [1, с. 51].

Основною метою зв’язків із громадськістю є створення зовнішнього і внутрішнього політико-соціально-психологічного середовища, сприятливого для успішної роботи органу державного управління, забезпечення бажаної поведінки громадськості щодо цього органу влади [3, с. 42].

Практика зв’язків органів державної влади передбачає насамперед інформування громадськості з метою надання їй загального уявлення про діяльність, реалізацію планів та проблеми, які доводиться їм вирішувати. Для досягнення цієї мети органи виконавчої влади використовують такі основні види комунікативних каналів [6, с. 281]:

• безпосереднє спілкування – особисті контакти між громадянами (об’єднаннями громадян), з одного боку, і посадовими особами органу влади – з іншого;
• спілкування за допомогою засобів зв’язку (телефон, різноманітні форми особистого листування);
• опосередковане спілкування через засоби масової інформації (преса, телебачення, радіо, комп’ютерні мережі тощо).

Для того, щоб досягти взаєморозуміння, доброзичливих стосунків та співпраці між органом державної влади і громадськістю, варто дотримуватися таких вимог [5, с. 42]:

• забезпечити широке, адекватне інформування як усієї громадськості, так і окремих її соціальних груп;
• організувати ефективний «зворотний зв’язок» із громадськістю;
• залучити громадськість до участі у процесі обговорення та прийняття рішень.

Зв’язки з громадськістю органів державної влади базуються на враженнях громадян від роботи служб та від ефективної роботи державних службовців. Для полегшення спілкування з громадянами органи державної влади застосовують методи ознайомлення з відомостями практичного характеру. Така інформація може розповсюджуватися у друкованому вигляді (видання брошур, розміщення довідкових матеріалів, рекламних афіш тощо), через телебачення, радіо, Інтернет, виставки тощо. Ці методи будуть ефективними лише за наявності в адміністрації достатніх фінансових ресурсів та кваліфікованих фахівців (журналістів, дизайнерів тощо) [6, с. 163].

На думку науковців, існують різні типи взаємин органів державної влади із засобами масової інформації [2, с. 140]:

• випуск і поширення інформаційних бюлетенів, прес-релізів, оглядів, фото-, відеоматеріалів, інформаційних збірників, експрес-інформації;
• проведення прес-конференцій, брифінгів, політичних діалогів, телевізійних дебатів, «круглих столів», прес-клубів, організація інтерв’ю з керівниками органів влади, посадовими особами для працівників засобів масової інформації;
• підготовка й проведення теле- і радіопередач;
• забезпечення публікацій (виступів) у засобах масової інформації керівників або інших відповідальних працівників органів влади;
• створення архівів інформації про діяльність органу влади;
• розміщення веб-сторінок в Інтернеті про орган влади та його діяльність;
• інші форми поширення офіційної інформації, що не суперечать чинному законодавству.

З метою створення системи інформаційного забезпечення органів державної влади, системи інформування громадськості про свою діяльність та досягнення прозорості в роботі в Україні створено Єдиний веб-портал органів виконавчої влади – центральна частина електронної інформаційної системи «Електронний уряд», яка призначена для інтеграції веб-сайтів, інших електронних інформаційних систем органів державної влади та надання послуг громадянам та юридичним особам через мережу Інтернет [8].

Оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів державної влади здійснюється шляхом впровадження та використання сучасних інформаційних технологій для надання інформаційних та інших послуг громадськості, забезпечення її впливу на процеси, що відбувають­ся у державі [1, с. 267].

Інтернет – це засіб модернізації, який дає можливість віртуаль­ного надання послуг з меншою витратою коштів і часу. Завдяки швидкому поширенню інформації  він сприяє діалогу держави з громадськістю. Комп’ютерні технології «Електронного уряду» покращують взаємодію органів державної влади та їх структурних підрозділів, зменшують непродуктивну їх роботу [7, c. 83]. Прикладом нових підходів щодо інформування громадськості та забезпечення прозорості політики уряду стало офіційне публікування на веб-сторінці Кабінету Міністрів (www.kmu.gov.ua) матеріалів до засідань урядових комітетів, порядків денних засідань уряду та всіх прийнятих постанов і розпоряджень уряду.

На сьогодні питанням, що потребує свого дослідження є те, як громадськість оцінює ефективність діяльності органів державної влади, використовуючи технології зв’язки із громадськістю. Так як громадяни країни дуже часто звертаються до органів державних влади з вирішенням різноманітних проблем та питань, саме тому варто проаналізувати ставлення громадськості до цих установ.

Як свідчать результати опитувань, метою яких було з’ясувати ставлення громадськості до органів державної влади та оцінити ефективність їхньої діяльності.

Серед 55% громадян цікавляться роботою органів державної влади, а 45% – ні. Про їх діяльність 28% опитаних дізнаються з телебачення, 21% – з  газет, 20% – на роботі, 14% – в Інтернеті, 10% – від сусідів, знайомих та 7% – з радіо, журналів. 78% респондентів вважають, що засоби масової інформації достатньо висвітлюють інформацію про діяльність органів державної влади, 17% – в основному достатньо, 5% – не достатньо. Сьогодні більшість громадян, на жаль, не зовсім задоволенні тим, як працюють органи державної влади. Проте діяльність органів державної влади щодо налагодження відносин з громадськістю 58% оцінюють як добру, 20% – як зразкову, 14% – як задовільну та лише 8% – як не задовільну. Громадяни задоволенні тим, як розглядаються їх звернення органами державної влади та надаються відповіді на них. Так вважають близько 80% опитаних. Це говорить про те, що в державних установах України завжди вчасно та вичерпно розглядають звернення громадян та надають згідно них необхідні роз’яснення чи інформацію.

Це свідчить про те, що за Результати досліджень свідчать про те, що суспільство вважає, що для працівників органів державної влади варто підвищувати свій професійний рівень та компетентність, а також спрямувати зусилля на покращення загалом діяльності даних органів.

Для 85% опитаних кращою формою спілкування з працівниками органів державної влади є індивідуальні консультації, 11% – участь у масових заходах для громадян та 4% – електронне спілкування. Більшість громадськості вважає, що рівень виконання працівниками органів державної влади своїх функціональних обов’язків є добрим.

Можемо сказати, що загалом громадськість оцінює роботу органів державної влади як не зовсім ефективну та не дуже добре. Це пов’язано зі специфікою роботи даних органів, а також з тим, що дуже часто змінюється законодавство, яке є досить складним для розуміння, при чому немає однозначного його трактування та пояснення. А також це пов’язано з непрофесійністю та некомпетентністю як працівників органів державної влади, так і громадян. Для вдосконалення роботи з громадськістю потрібно проводити індивідуальні зустрічі для роз’яснення законодавства.

Поширеним явищем є інформування громадськості про діяльність органів державної влади через власні друковані й електронні засоби інформації. До який можна віднести як газети і журнали, так і аудіовізуальні засоби масової інформації. Цей метод є надзвичайно ефективним, адже майже всі матеріали, що подаються у цих засобах масової інформації, мають переважно позитивне забарвлення стосовно органів державної влади. Негативом може бути лише не цікавий зміст цих публікації, невеликі тиражі та обмежена аудиторія глядачів чи радіослухачів порівняно з незалежними засобами масової інформації [2, с. 187].

Висновки. Отже, зв’язків з громадськістю є відповідальною та важливою сферою діяльності органів державної влади, які передбачають різноманітні технології та шляхи реалізації інформаційної взаємодії з громадськістю. Без чесних, доброзичливих та відкритих відносин між громадськістю та органами державної влади їхня робота може бути проблематичною та не ефективною.

Саме тому сьогодні важливо, щоб керівники органів державної влади усвідомили значущість функціонування служб зв’язків із громадськістю. Це допоможе підняти імідж органів влади й поступово повернути довіру до держави в цілому.

 Список використаних джерел та літератури

1. Комаровский, В. С. Связи с общественностью в политике и государственном управлении [Текст] / В. С. Комаровський. – М. : РАГС, 2001. – 520 с.
2. Королько, В. Г. Паблік рилейшнз. Наукові основи, методика, практика [Текст] / В. Г. Королько. – 2-ге вид., допов. – К. : Видавничий дім «Скарби», 2001. – 400 с.
3. Занецька, О. В. Нові засоби масової комунікації (соціокультурний аспект) [Текст] / О. В. Занецька. – К., 1993. – 153 с.
4. Лук’янець, Т. І. Маркетингова політика комунікацій [Текст] / Т. І. Лук’янець – К., 2000. – 214 с.
5. Панфилова, А. П. Деловая коммуникация в профессиональной деятельности [Текст] / А. П. Панфилова – СПб., 2001. – 152 с.
6. Почепцов, Г. Г. Паблік рилейшнз [Текст] : навч. посіб. / Г. Г. Почепцов. – К. : Знання, 2006. – 327 c.
7. Руіс Мендісабаль, Л. М. Зв’язки з громадськістю як комунікативний аспект державного управління [Текст] : дис. канд. наук з держ. управління : 25.00.01 / Л. М. Руіс Мендісабаль. – К., 2001. – 189 с.
8. Тихомирова, Є. Б. Транспарентність і відкритість діяльності влади та шляхи їх забезпечення в Україні // Наукові записки НАУ «КМА». – К., 2002. – Т. 20: Політичні науки. – С. 39-40.
9. Синельникова, Л. Н. Диалог как способ расширения идентификации [Текст] / Л. Н. Синельникова // Диалог культур в аспекте обучения в высшей школе: Материалы конференции. – Луганск, 2001. – С. 36-42.
10. Слісаренко, І. Ю. Паблік рилейшнз у системі комунікації та управління [Текст] / І. Ю. Слісаренко. – К. : МАУП, 2001. – 104 с.