О. А. Саприкін

Київський національний університет культури і мистецтв, м. Київ

ФОРМУВАННЯ БІЛІНГВАЛЬНОЇ МЕТОДИЧНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ ВИКЛАДАЧА ІНОЗЕМНИХ МОВ ТА МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО НАВЧАННЯ СТУДЕНТІВ ОВОЛОДІННЮ ІНШОМОВНОЮ ІНТОНАЦІЄЮ

У статті досліджується процес формування білінгвальної методичної компетенції викладача іноземних мов, визначення поняття компетентності з методичної точки зору та складові предметної компетентності.  Зважаючи на те, що професійна компетенція, як структурно-функціональне поняття, має свій зміст, будову та рівневу організацію, розглянуто її змістовний аспект. Беручи до уваги, що компонентний склад професійної компетенції є предметом наукових суперечок та дискусій та ще й досі остаточно не оформився, то приведено різні точки зору науковців на цю проблему.  

Ключові слова: компетенція, білінгвізм, методична, комунікативна, професійна, іноземна, мова, інтонація, мовлення.

ФОРМИРОВАНИЕ БИЛИНГВАЛЬНОЙ МЕТОДИЧЕСКОЙ КОМПЕТЕНЦИИ ПРЕПОДАВАТЕЛЯ ИНОСТРАННЫХ ЯЗЫКОВ И МЕТОДИЧЕСКИЕ РЕКОМЕНДАЦИИ ПО ОБУЧЕНИЮ СТУДЕНТОВ ОВЛАДЕНИЮ ИНОЯЗЫЧНОЙ ИНТОНАЦИЕЙ

В статье исследуется процесс формирования билингвальной методической компетенции преподавателя иностранных языков, определение понятия компетентности с методической точки зрения и составляющие предметной компетентности. Учитывая то, что профессиональная компетенция, как структурно-функциональное понятие, имеет своё содержание, строение и уровневую организацию, рассмотрен её содержательный аспект. Принимая во внимание то, что компонентный состав профессиональной компетенции является предметом научных споров и дискуссий и до сих пор окончательно не оформился,  приведены различные точки зрения ученых на эту проблему.
Ключевые слова: компетенция, билингвизм, методическая, коммуникативная, профессиональная, иностранная речь, интонация, речь.

FORMATION OF BILINGUAL METHODICAL COMPETENCE OF FOREIGN LANGUAGES PROFESSOR AND METHODICAL GUIDELINES FOR TRAINING THE STUDENTS IN MASTERING FOREIGN INTONATION

The article investigates the process of formation of bilingual methodical competence of foreign languages professor, the definition of competence from methodological point of view and components of subject competence.

Given the fact that professional competence, as both structural and functional concept, has its own meaning, structure and level organization, its meaningful aspect has been reviewed.

In the article the components of professional culture of the foreign language education sphere leader have been defined.

 Professional competence of foreign language professor penetrates with its professional roots into both – the culture of the countries of studied languages and the culture of his native country.

It is therefore appropriate to speak about bilingual professional competence of foreign language professors, whose bilingual methodical competence stands as a component and as a part of linguodidactic competence.

Bilingual methodical competence of a professor of a foreign language is a combination of his knowledge, skills and abilities on the formation of each type of foreign language communicative competence of the students / pupils.

According to linguists’ opinion, intonation, seen as the unity of emphasis and duration of sound, timbre and phrase melody, affects the understanding of speech.

In dialogical speech, expressive and emotional by its nature, the role of intonation (prosody) is particularly high, and the choice of one or another intonation model is in direct dependence on the situation of intercourse (communication), the individuality of the interlocutor, the communicative intention.

That is why the article provides the methods of formation and support for intonation skills as well as the sequence of mastery over the intonation.

Keywords: competence, bilingualism, methodical, communicative, professional, foreign, language, intonation, speech.

Постановка проблеми. Формування певного рівня іншомовної комунікативної компетенції відбувається в процесі оволодіння студентами/учнями міжкультурним іншомовним спілкуванням у межах навчального предмету «Іноземна мова». Відповідно викладач іноземної мови повинен вміти сформувати мовленнєву, мовну, соціокультурну, соціолінгвістичну, дискурсивну та стратегічну компетенції. Ось чому студенти, як майбутні викладачі іноземних мов, мають оволодіти технологіями формування в студентів/учнів кожного виду іншомовної комунікативної компетенції, набути певного рівня сформованості методичної компетенції викладача іноземних мов для успішного формування іншомовної комунікативної компетенції студентів/учнів.

Як структурно-функціональна професійна компетенція має свій зміст, будову та рівневу організацію, але компонентний склад професійної компетенції й став проблемою наукових дискусій, суперечок та ще не оформився остаточно як базовий модуль. Існують різні точки зору з цього приводу науковців (Азимов Е.Г., Долгова Т.А., Ощепкова Т., Вороніна Г.І., Старкова Д., Пасов Ю.І. та інші) з думкою яких ми можемо погоджуватись, чи не погоджуватись, але проблему слід вирішувати та знаходити певні шляхи для цього.

Професійна компетенція викладача іноземної мови, фундаментом якої є блок інтегрованих знань,навичок і вмінь з професійно спрямованих навчальних дисциплін, своїм професійним корінням проникає як у культуру країн виучуваної іноземної мови, так і в культуру рідної країни, що спонукає науковців (Михалевська І.І., Сафонова В.В., Соколова Н.Г.) доцільним говорити про білінгвальну професійну компетенцію викладача іноземної мови, а білінгвальна методична компетенція викладача ІМ є сукупністю його знань, навичок, вмінь і здібностей щодо формування в студентів/учнів кожного виду іншомовної комунікативної компетенції.

У теперішній час поширюються можливості прямих контактів з носіями мови, зростають вимоги до якості вимови студентів/учнів. У процесі навчання англійської мови закладаються основи інтонаційного і ритмічного оформлення мовлення. Всі вони повинні бути комунікативно спрямовані, оскільки інтонація є необхідним позамовним елементом спілкування.

Мета дослідження полягає у накресленні  шляхів формування білінгвальної методичної компетенції викладача іноземних мов та надання методичних рекомендацій що до навчання студентів/учнів оволодінню іншомовною інтонацією у процесі викладання англійської мови у навчальних закладах.

Виклад основного матеріалу дослідження.

Оволодіння студентами міжкультурним іншомовним спілкуванням у межах навчального предмету «Іноземна мова» передбачає формування в них певного рівня іншомовної комунікативної компетенції [3, с. 109]. Відповідно викладач іноземної мови повинен вміти сформувати мовленнєву, мовну, соціокультурну, соціолінгвістичну, дискурсивну та стратегічну компетенції. Отже студенти, як майбутні викладачі іноземних мов, мають володіти технологіями формування в студентів/учнів кожного виду іншомовної комунікативної компетенції, тобто повинні набути певного рівня сформованості методичної компетенції викладача іноземної мови, достатнього для успішного формування іншомовної комунікативної компетенції студентів/учнів.

Укладачі словника методичних термінів визначають компетенцію як сукупність знань, навичок і вмінь, які формуються в процесі навчання тієї чи іншої дисципліни, а також як здібність до виконання будь-якої діяльності. Якщо той, хто вивчає іноземну мову, набуває знань, навичок і вмінь, необхідних для його професійної діяльності виучуваною іноземною мовою, то предметна компетенція включає також професійну компетенцію.

Компоненти предметної компетенції (К)

Як структурно-функціональне поняття професійна компетенція має свій зміст, будову та рівневу організацію. Так, змістовий аспект професійної компетенції викладача іноземної мови може бути поданий у вигляді щонайменше восьми груп професійно значущих умінь: проектувальних, адаптуючи, організаторських, комунікативних, мотиваційних (стимулюючих), контролюючих, дослідницьких і допоміжних умінь.

Компонентний склад професійної компетенції є предметом наукових суперечок і дискусій та ще не оформився остаточно як стандартний модуль. Так, згідно з методичним словником професійна компетенція викладача іноземної мови включає мовну, мовленнєву і комунікативну компетенції, а також методичну компетенцію як здібність користуватися іноземною мовою в професійних цілях, навчаючи мови [1, с. 472-473]. За Г.А.Долговою професійна компетенція викладача іноземної мови складається з технологічної (методичної), управлінської (організаторської, менеджерської) та комунікативної компетенцій. Особливістю останньої (комунікативної) компетенції є її органічне входження у склад перших трьох видів професійної компетенції як засобу їх реалізації. Т. Ощепкова та ін. [11, с. 199-201] виділяють мовну, комунікативну і методичну компетенції викладача іноземної мови. Представимо компетентний склад професійної компетенції викладача іноземної мови у вигляді схеми. При цьому, звичайно, наведені переліки не вичерпують існуючі точки зору науковців щодо складових професійної компетенції викладача іноземної мови.

Компоненти професійної компетенції викладача іноземної мови

Відображаючи сучасні наукові розробки з цієї проблеми, Ю. І. Пассов  пропонує один із варіантів модуля професійної компетенції вчителя іноземної мови – «культурну модель» діяча сфери іншомовної освіти. У межах цього модуля поняття «професійна компетенція» прирівнюється до поняття «культурна модель».

Компоненти професійної культури (К) діяча сфери іншомовної освіти:

Укладачі словника методичних термінів зазначають, що професійна компетенція викладача іноземної мови включає знання з галузей дидактики, психології, мовознавства, методики, психолінгвістики та інших наук, значущих для його професійної діяльності, володіння професійними вміннями (конструктивними, організаторськими, гносеологічними, комунікативними), а також уміннями організації й управління навчально-пізнавальною діяльністю учнів. Відповідно якість професійної компетенції викладача іноземної мови визначається рівнем сформованості знань, навичок і вмінь, як її складових, що дозволяє говорити про рівневий характер професійної компетенції. Зокрема, Г. І. Вороніна виділяє такі рівні професійної компетенції викладача іноземної мови: базовий професійний рівень (рівень вчителя-початківця – випускника закладу освіти), професійно достатній рівень (рівень грамотного вчителя), професійно просунутий рівень (рівень вчителя-методиста) та професійно високий рівень (рівень учителя-інноватора чи вчителя-дослідника).

Беручи до уваги різні точки зору науковців щодо визначень структурно-функціонального поняття «професійна компетенція викладача іноземної мови», дослідники проблеми одностайно виділяють в її складі методичну компетенцію. Т.Ю. Тамбовкіна [6, с. 63-68] визначає методичну компетенцію вчителя іноземної мови як уміння планувати педагогічну діяльність, уміння адекватно використовувати широкий спектр методичних прийомів стосовно віку студентів/учнів і поставлених цілей навчання, вміння орієнтуватися в сучасній методичній літературі, здійснюючи відповідно до умов вибір посібників та інших засобів навчання, готовність і бажання підвищувати свій професійний рівень. Т. Ощепкова та ін.. [11, с. 199-201] вважають, що методична компетенція викладача іноземної мови складається із знань технології навчання мови, продуктивних і рецептивних умінь та здібності застосовувати їх в навчальному закладі.

Ні в якому разі не применшуючи вагомість наведених вище визначень методичної компетенції викладача іноземної мови, вважаємо проте, що вони не відображають її реального цільового призначення в шкільному навчально-виховному процесі з іноземної мови – формувати в студентів/учнів рівень комунікативної компетенції, достатній для здійснення ними іншомовного спілкування. Тому методичну компетенцію викладача іноземної мови доцільно визначити як сукупність його знань, навичок, умінь і здібностей щодо формування в студентів/учнів кожного виду іншомовної комунікативної компетенції.

В контексті професійно-педагогічних цілей навчання студентів іноземній мові подібні визначення наведені В.В. Сафоновою [5, с. 237]. Не приховуючи їх вагомості, зазначимо, що, по-перше, види іншомовної комунікативної компетенції, які формуються у студента/учня в закладі освіти та мають бути сформовані ним, не співпадають, за виключенням мовленнєвої і мовної компетенцій. По-друге, наведені визначення розкривають зміст кожного виду професійно-педагогічної компетенції лише стосовно самого студента, тобто характеризують певний рівень володіння ним іноземною мовою, і не дають чіткого уявлення про те, що повинен знати та вміти студент, формуючи конкретний вид іншомовної комунікативної компетенції в учнів. Отже, у визначенні поняття „методична компетенція викладача іноземної мови” мають бути відображені не лише знання, навички, вміння і здатність студента/учня володіння ним усіма видами іншомовної комунікативної компетенції, але й методичні знання, навички, вміння і здібності формування в студентів/учнів цих же видів іншомовної комунікативної компетенції.

Професійна компетенція викладача іноземної мови, фундаментом якої є блок інтегрованих знань, навичок і вмінь з професійно спрямованих навчальних дисциплін, своїм професійним корінням проникає як у культуру країн виучуваної іноземної мови, так і в культуру рідної країни. Саме тому ряд дослідників вважають доцільним говорити про білінгвальну професійну компетенцію викладача іноземної мови, складником юко ї є білінгвальна методична компетенція вчителя іноземної мови. І.І. Михалевська [4, с. 185] розглядає білінгвальну методичну компетенцію як частину лінгводидактичної компетенції, яка, за В.В.Сафоновою [5, с. 237], в свою чергу, є компонентом бікультурної професійно спрямованої компетенції, поряд з іншими її видами. Н.Г.Соколова [3, с. 108-109] визначає білінгвальну методичну компетенцію викладача іноземної мови як уміння коректно викладати і сприймати методичні цілі, інновації, аналізувати й узагальнювати рідною та іноземною мовами вітчизняний і зарубіжний досвід навчання студентів/учнів іноземної мови. Оскільки основою будь-якого професійного мовлення є терміни, то оволодіння ними уможливлює участь студента, майбутнього викладача іноземної мови, в професійній міжкультурній комунікації. Не заперечуючи вагомості знань студентом методичної термінології як іноземною, так і рідною мовами, а також уміння використовувати її в професійному мовленні, на нашу думку, таке трактування білінгвальної методичної компетенції викладача іноземної мови є вузьким, оскільки відображає лише мовні засоби її реалізації.

Таким чином, методична компетенція є одним з компонентів професійної компетенції викладача іноземної мови; білінгвальна методична компетенція викладача іноземної мови є сукупністю його знань, навичок, вмінь і здібностей щодо формування в студентів/учнів кожного виду іншомовної комунікативної компетенції.

У сучасних умовах, коли поширюються можливості прямих контактів з носіями мови, підвищуються вимоги до якості вимови студентів/учнів.

В діалогічному мовленні, експресивному та емоційному за природою, роль інтонації (просодії) особливо велика, а вибір тієї чи іншої інтонаційної моделі знаходиться у прямій залежності від ситуайії спілкування, особистості співрозмовника, комунікативного наміру.

Для характеристики існуючого стану навчання інтонації з об’єктивного боку ми проаналізували діючі посібники для вивчення іноземної мови (ІМ). Вважаємо, що учні шкіл із поглибленим вивченням ІМ і навіть загальноосвітніх шкіл повинні вміти вибирати мовні засоби (на лексичному, граматичному та фонетичному рівнях) адекватної ситуації спілкування, тобто володіти елементарною комунікативною компетенцією. Аналіз показав, що на початковому етапі в книгах для вчителя підкреслюється важливість роботи над інтонацією, а на середньому і старшому етапах систематичної і цілеспрямованої роботи по підтриманню навичок, адекватних комунікативним задачам (КЗ) інтонування, як правило, не проводиться. Іноді використовуються окремі прийоми, спрямовані на засвоєння інтонації ІМ, що вивчається, але вони не носять системного характеру та використовуються у підручниках відповідно до особистої думки автора з цього питання. Зустрічаються випадки корекції умінь просодичного оформлення усного мовлення, яким не передувала робота з їх становлення та підтримки ні на молодшому, ні на середньому етапах навчання.

Що стосується ТЗН, фонозаписів мовлення дикторів-носіїв мови, схем з графічним зображенням мелодії, то в навчальних комплектах вони застосовуються рідко, а їх використання не є систематичним. На практиці викладачі змушені самі озвучувати тексти і вправи або шукати для цього носіїв мови, які не володіють нормативною вимовою і дикторськими навичками. На початковому етапі робота над інтонацією здійснюється за рахунок використання прийому імітації мовлення викладача на середньому і старшому етапах робота з підтримання навичок адекватного КЗ інтонування, як правило, не проводиться. Іноді можна спостерігати окремі прийоми коректування мови, які за відсутності певної системи навчання не призводять до адекватного інтонування при спілкуванні іноземною мовою.

Стосовно теоретичного аспекту проблеми, то про важливість роботи над інтонацією говорив Л.В. Щерба, його ідеї знайшли подальший розвиток у ряді філологічних та методичних досліджень, присвячених роботі над інтонаційним аспектом оформлення усного мовлення.

В теперішній час  науковці знову звертають увагу на те, що фонетичний аспект залишається найменш розробленим у методиці викладання іноземних мов і ще й досі не існує комунікативно-зорієнтованої методики його викладання, коли робота над вимовою органічно входить до процесу навчання, спілкування на ІМ. Такий стан справ характерний як для вузівської, так і для шкільної методики. Все викладене дає нам можливість зробити висновок, що навчання інтонуванню усного мовлення на ІМ в умовах навчального закладу повинно стати невід’ємною частиною навчального процесу спілкування іноземною мовою на всіх етапах.

Якщо вираженням мовленнєвої взємодії при спілкуванні є діалогічне мовлення, а його кінцевим продуктом – діалогічний текст, то з цього можна логічно припустити, що навчати адекватному інтонуванню слід одночасно з розвитком діалогічного мовлення іноземною мовою.

Про те, що в діалогічній формі усного мовлення інтонація часто виступає практично єдиним засобом вираження тієї інформації, яку визначає ситуація спілкування, говорили Т.К. Макаренко, Г.О. Китайгородська та інші дослідники. Якщо виходити з прийнятого в методиці поняття діалогічної єдності як одиниці діалогічного мовлення, то за одиницю навчання інтонуванню слід прийняти просодичне оформлення діалогічної єдності (ДЄ), що використовується для вирішення елементарних комунікативних завдань (навчити вітатися, знайомитись, під час обміну формулами мовного етикету, демонстрації співрозмовнику свого емоційного стану). В адекватній ситуації спілкування вибір засобів просодичного оформлення мовлення в залежності від соціального статусу мовців та їх емоційного стану надасть можливість сказати про те, що студенти/учні оволодівають одним із компонентів комунікативної компетенції, яка включає в себе не лише уміння обирати відповідні ситуації спілкування, лексичні та граматичні засоби, а й відповідне інтонаційне оформлення.

Це дає можливість зробити певні висновки, які можна покласти в основу методики становлення й підтримки інтонаційних навичок:

• Інтонація розглядається як одиниця наголосу, тривалості звуків, тембру і фразової мелодії.
• Навчання інтонації доцільно проводити одночасно з роботою над розвитком діалогічної форми спілкування іноземною мовою.
• Одиницею навчання інтонації діалогічного мовлення ми пропонуємо вважати просодичне оформлення діалогічних єдностей, що використовуються для вирішення наведених елементарних комунікативних завдань (прощання, прохання, поздоровлення тощо).
• Метою навчання інтонації є оволодіння певним об’ємом лінгвістичних знань у галузі просодії іноземної мови, що вивчається (наголос, паузи, тривалість звуків) й уміння КЗ інтонування наступних типів ДЄ: 1) запит інформації – відповідь; 2) повідомлення інформації – вираження своєї думки; 3) прохання – реакція на прохання; 4) пропозиція – реакція на пропозицію; 5) обмін формулами мовного етикету; 6) вираження емоційного стану комунікантів.

Послідовність введення типів ДЄ зумовлюється потребами розвитку діалогічного мовлення.

Практика показала корективність наступної послідовності роботи над оволодінням інтонацією:

1. Ознайомлення студентів/учнів з елементами теорії просодії, введення лінгвістичних знань з теорії інтонації, наприклад, місце і роль наголосу, тривалість звуків, розподіл на ритмічні групи (паузи), підвищення і зниження тону та їх графічне зображення.
2. Показ інтонаційного оформлення ДЄ викладачем (звукова демонстрація + опора на графік + опора на текст чи на речення).
3. Порівняльний показ інтонаційної реалізації, аналогічної діалогічної єдності в українській мові, з метою попередження можливості інтерференції.
4. Фіксація студентами/учнями інтонаційного оформлення ДЄ (графіки мелодії, маркування наголосу, тривалості звуків, мелодичної вершини – найвищої ноти промовленої фрази).
5. Відтворення студентами/учнями ДЄ (імітація на усвідомленій основі із застосуванням лінгвістичних знань з теорії просодії).
6. Розпізнавання ситуації на слух.
7. Диференція інтонаційних моделей за типом кривої з показом виду моделі на графіках.
8. Відтворення інтонації за типом кривої.
9. Самостійне інтонаційне рішення згідно заданої лексико-граматичної форми.
10. Самостійне лексико-граматичне і просодичне рішення елементарних комунікативних завдань у ситуаціях спілкування (у нейтральному стилі).

Наступним етапом роботи над інтонацією може бути показ стилістичного варіювання просодичних засобів у зілежності від конкретної ситуації спілкування (соціальний статус мовців, емоційний стан комунікантів). При цьому доцільно використовувати такі прийоми:

1. Показ відмінного рішення ідентичних комунікативних завдань(КЗ) у залежності від стилю мовлення: нейтральний, що використовується для спілкування у будь-якій ситуації, розмовно-фамільярний – для спілкування з близькими родичами і друзями, офіційно-діловий – для спілкування з дорослими малознайомими людьми.
2. Диференціація емоційних відтінків, що є прямим виходом лінгвістичних знань і навичок у спілкуванні іноземною мовою.
3. Самостійне просодичне вирішення КЗ з використанням стилістичного варіювання інтонаційних засобів, що характерно, наприклад, для спілкування під час рольової гри.

Досвід роботи показав, що свідома, цілеспрямована та систематична робота із становлення та підтримки навичок адекватного інтонування діалогічного мовлення іноземною мовою сприяє розвиткові процесу сприйняття мовлення на слух, а також інших видів мовленнєвої діяльності: аудіювання, читання, монологічного мовлення, розвитку мислення, само- і взаємоконтролю, виховує студентів/учнів, надає їхньому мовленню рідною мовою емоційності, яскравості.

Висновки та перспективи подальших досліджень.

Білінгвальна методична компетенція викладача іноземної мови є частиною лінгводидактичної компетенції, яка в свою чергу являється компонентом бікультурної професійно спрямованої компетенції поряд з іншими  її видами, що визначається як уміння коректно викладати і сприймати методичні цілі, інновації, аналізувати й узагальнювати рідною та іноземною мовами вітчизняний і зарубіжний досвід навчання студентів/учнів іноземної мови оскільки основою будь-якого професійного мовлення є терміни, то оволодіння ними уможливлює участь студента, майбутнього викладача іноземної мови, в професійній міжкультурній комунікації. На нашу думку таке трактування білінгвальної методичної компетенції викладача іноземної мови є вузьким, оскільки відображає лише мовні засоби її реалізації. Досвід роботи показав, що свідома, цілеспрямована та систематична робота із становлення та підтримки навичок адекватного інтонування діалогічного мовлення іноземною мовою сприяє розвитку процесів сприйняття мовлення на слух, а також інших видів мовленнєвої діяльності:і аудіювання, читання, монологічного мовлення, розвитку мислення, само- і взаємоконтролю, виховує студентів/учнів, надає їхньому мовленню рідною  мовою емоційності, яскравості.

Література

1. Азимов Э.Г., Щукин А.Н. Словарь методических терминов.-СПб: Златоуст, 1999.-472с.
2. Загальноєвропейські Рекомендації з мовної освіти: вивчення, викладання,оцінювання.-К: Ленвіт,-2003.-109с.
3. Методика обучения иностранным языкам: Программа для педагогических колледжей. Специальность: 0303 Иностранный язык. Квалификация: учитель иностранного языка в основной школе / Сост. Н.Г.Соколова.-М.: Еврошкола, 1999.-105с.
4. Михалевская И.И. Стратегия формирования билингвальной методической компетенции на базе упражнений и методических паспортов // Языковое образование в национально-культурном наследии России: исторические традиции, современность, взгляд в будущее: Тезисы докладов к конференции.-М.: АПК и ПРО, 2001.-С.185-187.
5. Сафонова В.В. Изучение языков международного общения в контексте диалога культур и цивилизацый.-Воронеж: Истоки, 1996.-237с.
6. Тамбовкина т.Ю. Развитие профессиональной автономии у будущих учителей иностранного языка с использованием метода проектов // Иностр. яз. в школе.-2000.-№ 5.-С.63-68.
7. Brown G. Listening to Spoken English. – M. 1984.-76с.
8. Brown G., Jule G. Teaching the Spoken English. – Lnd., 1983.-117с.
9. International Congress of Phonetical Science, the XI. – Tallinn, 1987.-39с.
10. Knowles G. Variable Strategies in Intonation. – Berlin, 1984.-72с.
11. Oschepkova T., Starkova D. techniques in Teacher training Context // Языковое образование в национально-культурном наследии России: исторические традиции, современность, взгляд в будущее: Тезисы докладов к конференции.-М.: АПК и ПРО, 2001.-С.199-201.

Уряд у системі поділу влади: конституційно-правовий аналіз

Досліджено конституційно-правовий статус уряду, аналізуючи норми основного закону держави, норми тих законодавчих актів, які у своєму змісті конкретизують положення Конституції України. Виокремлено та описано такі основні складові елементи статусу виконавчого органу як порядок формування, склад, управлінська та нормотворча компетенція уряду.

Ключові слова: конституційно-правовий статус, компетенція, уряд, прем’єр-міністр, інвестура уряду.

Analyzing the norms of the state basic law, norms of legislation which in its content specifying the provisions of the Constitution of Ukraine, we researched the constitutional and legal status of the Government. Allocated and described the following key components of the executive body’s status like the formation, composition, management and rule-making competence of the government.

Keywords: constitutional and legal status, competence, government, prime minister, government investura.

Постановка проблеми. Вивчення інституту виконавчої влади та його складових елементів, що представлений урядом дозволить побачити недоліки у діяльності органу та стане передумовою реформування уряду. Відповідно це забезпечить порядок у суспільстві та сприятиме охороні прав та свобод громадян України.

Аналіз останніх досліджень. Серед українських вчених вивченням цього питання займалися Дахова І. І., Маркова З. С., Ославський М. І., Совгиря О. В., Філонов В. М., Шаповал В. М. Дане питання досліджували й такі зарубіжні вчені, як  Герасимович В. А., Григонис Е. П., Григонис В. Л., Миронов В. О. та інші.

Сучасна юридична література містить недостатню кількість матеріалу щодо конституційно-правового аналізу уряду у систему поділу влади. Оскільки наявні різні доктринальні дослідження, які часом не дають чіткої відповіді на питання, то це є причиною вивчення даного питання.

Постановка завдання. Ми ставимо перед собою такі цілі: розкрити поняття  «конституційно-правовий статус уряду» та «уряд», визначити складові елементи статусу уряду та їх аналіз.

Виклад основного матеріалу дослідження. Категорія «конституційно-правовий статус» дозволяє встановити місце того чи іншого органу в системі розподілу влади, показати всю багатогранність взаємозв’язків між органами державної влади. Тому, безперечно, окремого висвітлення потребує як сама категорія конституційно-правового статусу, так і її складові, що не тільки наповнюють зміст конституційно-правового статусу, а й дозволяють виявити всі сторони функціонування такої владної інституції, як уряд [1, С. 27].

З приводу категорії «конституційно-правовий статус» А. І. Сирота підкреслює, що: «незважаючи на різні підходи до даного явища, різницю у поглядах на поняття цього юридичного феномену, усі автори єдині в тому, що правовий статус будь-якого суб’єкта правових відносин є відображенням і закріпленням у праві його реального, фактичного становища у системі суспільних відносин» [2, С. 109]. Тому досліджуючи конституційно-правовий статус будь-якого суб’єкта суспільних відносин (у нашому випадку уряду), варто аналізувати насамперед норми основного закону держави, у яких закріплюється та визначається правовий статус уряду, а також норми тих законодавчих актів, які у своєму змісті конкретизують положення конституції.

Категорія «конституційно-правовий статус уряду» слугує способом узагальнення та систематизації правових норм про нього і дозволяє сформувати конструкцію (модель), що включає правові норми, практику їх реалізації та положення доктрини стосовно зазначеного суб’єкта [3, С. 106]. З приводу цього М. С. Маркова відзначає, що «конституційний статус визначається нормативними характеристиками, закріпленими в Конституції для суб’єктів конституційно-правових правовідносин. Конституційно-правовий статус ширше по змісту за конституційний і включає в себе характеристики, окрім Конституції, в нормах інших джерел конституційного права» [4, С. 3].

У сучасній теорії держави і права, владу розділяють на три основні гілки або «влади»: законодавчу владу (владу приймати закони), виконавчу влада (владу реалізовувати та організовувати дотримання законів) і судову владу (владу судити і карати порушення закону). Предметом нашого дослідження виступає саме виконавча влада, яка в більшості сучасних держав становить систему виконавчих органів, керівним органом якої виступає уряд.

На конституційно-правовий статус уряду в сучасних умовах здійснює вплив ціла низка факторів, до яких відносяться: форма правління держави, форма територіального устрою, політичний режим, національна виборча система та електоральна культура громадян, особисті якості (харизматичність) прем’єр-міністра, історичні умови формування конституційного законодавства та стан національної політичної системи.

У теорії конституційного права поняття «уряд» зазвичай розуміється як орган виконавчої влади (причому зазвичай це вищий орган виконавчої влади), який очолюється або главою держави або певною посадовою особою (прем’єр-міністр, голова уряду, канцлер, голова ради або кабінету міністрів тощо). Однак у певних країнах поняття «уряд» означає більш високий рівень управління. Наприклад, англійське слово «government» означає весь державний механізм і включає як виконавчу, так і законодавчу й судову владу. Уряд – це весь державний механізм, виходячи з трактування цього поняття американськими правниками. Отже, у найпоширенішому європейському розумінні уряд – це колегіальний орган універсальної компетенції, що здійснює виконавчу та розпорядчу владу у країні [5, С. 283].

Аналізуючи конституційно-правовий статус уряду в державі, варто виокремити основні складові елементи цього статусу. Зокрема, такими елементами є: порядок формування, склад (структура) уряду, управлінська та нормотворча компетенція уряду.

Щодо порядку формування урядів вітчизняний вчений В. М. Шаповал відзначає: «Конституції, прийняті у країнах із змішаною республіканською і парламентарною формами правління, фіксують загальні процедури формування уряду, засновані на спільних діях парламенту і глави держави, хоча характер і послідовність їхніх дій мають свої відмінності» [6, С. 156]. Таким чином, можна відзначити існування загального алгоритму формування уряду у більшості держав із республіканською формою правління.

Можна виокремити два основних способи формування уряду: парламентський і позапарламентський. Парламентський спосіб утворення уряду має кілька різновидів, серед яких найбільш відома так звана англійська модель, за якою лідер партії, що перемогла на виборах, формує уряд. Уточнимо, що це не обов’язково може бути лідер партії. Це може бути лідер коаліції, блоку. Такий варіант характерний для держав, які були під впливом англосаксонської правової системи: Канада, Австралія, Нова Зеландія, Індія, Малайзія, Нідерланди, Бельгія, Данія та інші [7, С. 166]. Глава держави пропонує на розгляд парламенту кандидатуру глави уряду, а саме лідера партії або керівника найбільшої фракції (коаліції), яка перемогла на виборах й отримала більшість місць у парламенті (у нижній палаті). Міністри призначаються та звільняються главою держави за поданням глави уряду (Італія, Греція). Після остаточного створення уряду глава держави повинен звернутися до парламенту з метою отримання вотуму довіри (інвестура уряду) [8, С. 403].

У низці країн у процесі утворення уряду завжди застосовується процедура, суттю якої є формальне обрання парламентом глави уряду. Зокрема, така система схвалення кандидатури глави уряду парламентом застосовується у ФРН, Японії, Швеції та інших. У ФРН кандидат на посаду Канцлера формально пропонується Президентом [9], але Президент не має права вибору. Він пропонує ту особу, яка йому представляється керівниками фракцій. Зазвичай фракції заздалегідь домовляються, і після неформального підрахунку голосів, і після того, як вони впевнені, що запропонована особа буде обрана, вони пропонують цю кандидатуру Президентові. Президент вносить таку пропозицію у Бундестаг, а Бундестаг голосує за цю особу.

В інших країнах Європи застосовується принцип так званого негативного парламентаризму. Це означає, що уряд не повинен одержувати вотуму довіри, а діє після формування доти, доки не буде пред’явлений вотум недовіри. Вважається, що уряду довіряють доти, доки спеціально не проголосують про недовіру. Наприклад, уряду Франції не потрібний вотум довіри, однак він може бути відправлений у відставку через вотум недовіри, оголошений більшістю в Національній асамблеї [10, С. 224]. Така система існує також в Данії, Нідерландах, Норвегії. Там уряд відразу приступає до виконання своїх функцій після затвердження главою держави (монархом). За такої ситуації можливе й існування уряду меншості. Він буде діяти доти, доки більшість не вирішить його змістити.

У президентських республіках глава держави сам є головним носієм виконавчої (урядової) влади й самостійно звільняє членів уряду. У США, наприклад, формально діє формула, за якою призначення членів кабінету відбувається за порадою та згодою Сенату. Однак випадки відмови Сенату в затвердженні запропонованих Президентом кандидатур трапляються дуже рідко – лише тоді, коли проти запропонованого Президентом кандидата є якась дискредитуючи його інформація, про яку Президент не знав. Тоді Президент сам, як правило, не наполягає і знімає кандидатуру.

Строк повноважень уряду зазвичай залежить від типу республіканської форми правління. Зокрема, у президентських республіках уряд призначається на строк повноважень глави виконавчої влади – президента. У парламентських країнах уряд залишається при владі доти, доки користується підтримкою парламенту. Зміна глави уряду тягне за собою створення нового уряду.

Щодо структури (складу), зазвичай уряд складається із членів уряду (міністрів, секретарів, комісарів) і очолюється відповідно або главою держави (президентом) або прем’єр-міністром (главою уряду, канцлером, головою ради або кабінету міністрів). Однак до складу уряду, крім глави уряду й міністрів, які зазвичай очолюють міністерства або урядові департаменти (так звані центральні органи виконавчої влади), входять такі посадові особи як державні міністри, міністри без портфеля, статс-секретарі, іноді – молодші міністри й парламентські секретарі [11, С. 310]. У деяких державах посада «державного міністра» вважається більш значною, ніж просто «міністра» (Франція і Португалія). В інших державах визначення «державний» вважається таким, що ніби применшує цю посаду. У Великобританії словосполучення «державний міністр» на практиці означає посаду заступника міністра. Так, у Великобританії є міністр оборони і може бути три, чотири, п’ять державних міністрів оборони. Ці особи фактично є заступниками міністра. У Японії всі члени уряду називаються державними міністрами.

Зазвичай, одна особа (один міністр) очолює певне профільне міністерство. Хоча є такі нечасті випадки, коли на чолі міністерства стоять відразу два або більше міністри (такою своєрідністю вирізняється Фінляндія). Набагато частіші варіанти, коли є міністр, але поряд з міністром призначається державний міністр або статс-секретар, що або є заступником міністра, або відає певною сферою роботи. Інколи статс-секретарі призначаються при прем’єр-міністрі або президентові.

У деяких країнах передбачена посада заступника прем’єр-міністра, а в деяких заступників немає, у таких випадках прем’єр-міністр – це єдиновладна фігура, яка очолює уряд. Конституція ФРН передбачає, що Канцлер може мати заступника, але на практиці заступником стає міністр закордонних справ. Він уважається другим за значенням міністром.

У певних країнах у конституції суворо лімітовано кількість міністерств. Перевищити цей ліміт не можна. Наприклад, у Конституції США та Основному Законі Швейцарії передбачено певну кількість таких структурних одиниць. Схоже в Законі Республіки Білорусь «Про Раду міністрів Республіки Білорусь» передбачений перелік посадових осіб, які входять до складу уряду [12, С. 87].

Безумовно, що головним елементом правового статусу державних органів є їх компетенція. Це відноситься і до правового статусу посадової особи, оскільки посадові повноваження є складовою частиною компетенції органу  [13]. Термін «компетенція» походить від латинського «competentia» (ведення, здатність, приналежність до права) – сукупність предметів відання, функцій, повноважень, прав та обов’язків органу виконавчої влади, посадової особи     [14, С. 206]. В умовах демократії уряд повинен виражати загальні (загальнонаціональні) інтереси, а не приватні, корпоративні або регіональні   [15, С. 93].

Висновки. Таким чином, державне управління є однієї із основних функцій держави, реалізація (здійснення) якої потребує наявності системи органів державної влади із чітко сформульованим та законодавчо визначеним (закріпленим) конституційно-правовим статусом. Саме таку діяльність і вчиняє уряд, що є колегіальним органом універсальної компетенції та здійснює виконавчу та розпорядчу владу у країні . Як найвищий орган виконавчої влади уряд забезпечує порядок у суспільстві й охороняє права громадян. Зазвичай уряд складається із членів уряду (міністрів, секретарів, комісарів) і очолюється відповідно або главою держави (президентом) або прем’єр-міністром (главою уряду, канцлером, головою ради або кабінету міністрів).

ЛІТЕРАТУРА

[1]. Дахова І. І. Конституційно-правовий статус уряду в зарубіжних країнах: порівняльно-правовий аспект [Текст] : автореф. дис… канд. юрид. наук : 12.00.02 / І.І. Дахова; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Харків, 2006. – 197 c.

[2]. Правовой статус Президента Российской Федерации [Текст] / под общ. ред. Ю.А. Дмитриева. – М. : Манускрипт, 1997. – 538 с.

[3]. Совгиря О. В. Структура конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України: теоретико-методологічні аспекти / О. В. Совгиря // Вісник Вищої ради юстиції. – 2012. – № 4 (12). – С. 106.

[4]. Маркова З. С. Зміст конституційно-правового статусу прем’єр-міністра України / З. С. Маркова // Часопис Академії адвокатури України. – 2011. – № 12. – С. 3.

[5].  Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Навч. посіб. /                В. М. Бесчастний, О. В. Філонов, В. М. Субботін, С. М. Пашков; За ред.           В. М. Бесчастного. – К.: Знання, 2007. – 456 с.

[6]. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. – К.: АртЕк, 1997. – 264 c.

[7]. Державне право зарубіжних країн (у схемах): Навч. посіб. / Б. В. Калиновський, О. Я. Лапка, Н. Я. Лапка, Т. О. Пікуля, Л. А. Івершенко, Л. М. Козодой, К. В. Тарасенко; За заг. ред. О. Я. Лапки. – К.: КНТ, 2012. – 528 с.

[8]. Конституционное право зарубежных стран: Учебник / Под общ. ред. М. В. Баглая, Ю. И. Лейбо, Л.М. Энтина. – М.: НОРМА, 2005. – 1056 с.

[9]. Grundgesetz für die Bundesrepublik Deutschland. Ausfertigungsdatum: 23.05.1949 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.gesetze-im-internet.de/bundesrecht/gg/gesamt.pdf.

[10]. Французская Республика: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1989. – 448 c.

[11]. Григонис Э. П., Григонис В. Л. Конституционное право зарубежных стран: Курс лекций. – СПб.: Питер, 2002. – 416 с.

[12]. Президент. Парламент. Правительство. Суд : сб. нормативных правовых актов / сост. В. А. Герасимович: М-во внутрен. дел Респ. Беларусь, Акад. МВД. – Минск : Акад. МВД Респ. Беларусь, 2009. – 216 с.

[13]. Конституционно-правовой статус главы исполнительной власти субъекта федерации [Электронный ресурс] / В. Миронов. – Режим доступу: http://www.jourclub.ru/5/244/.

[14]. Новый юридический словарь [Текст] / под ред. А. Н. Азриляна. – М. : Ин-т новой экономики, 2006. – 683 с.

[15]. Ославський М. І. Виконавча влада в Україні: організаційно-правові засади // Навч. посіб. – К.: Знання, 2008. – 216 с.

У даній статті ми дослідили сутність принципу поділу влади з доктринальної точки зору. Розглянуто компетенцію та місце уряду в системі вищих органів державної влади України та деяких країн.

Ключові слова: поділ влади, ордонанс, компетенція, спеціальні повноваження, контрасигнація.

In this article we explored the essence of the principle of separation of powers in terms of doctrine. Considered jurisdiction and place in the system of higher state authorities of Ukraine and some countries.

Key words: separation of powers, ordinances, competence, special powers countersign.

Постановка проблеми. Проаналізувавши загальні та спеціальні повноваження уряду можна належно оцінити нововведення в державі з точки зору їх потрібності та корисності державі та суспільству. Зрозумівши механізм роботи виконавчого органу у даній сфері, ми зможемо вирішувати питання про впровадження нових механізмів у роботі уряду та покращення системи виконання законодавчих актів.

Аналіз останніх досліджень. Українські вчені: Авер’янов В. Б.,     Гринюк Р. Ф., Жук Н. А., Панов М. І., Пашков С. М., Тодика Ю. М. та інші у своїх монографіях, дисертаціях, статтях досліджували питання взаємозв’язку уряду з вищими органами держави. За кордоном цим питанням присвячують свої праці    Азрилян А. М., Алексадов Н., Дубровін В. М., Лінград Б., Пеггі Н., Чиркін В. М. та інші науковці.

На даний час недостатньо є вивченим питання компетенційних взаємозв’язків уряду з вищими органами держави в сучасних республіканських формах правління, що є причиною дослідження у цій сфері.

Ставимо перед собою наступні завдання: визначити зміст принципу поділу влади, проаналізувати конституції закордонних держав щодо питання уряду, описати зв’язок уряду з парламентом та главою держави, охарактеризувати деякі спектри компетенції виконавчого органу.

Виклад основного матеріалу дослідження. Аналізуючи особливості компетенційних взаємозв’язків уряду з іншими вищими органами державної влади (зв’язки між повноваженнями) варто згадати про зміст принципу поділу влади. Поділ влади – це конституційно-правовий принцип державної влади як сукупності різних владних функцій (законодавчої, виконавчої, судової), що здійснюються державними органами незалежно один від одного щодо умов їх формування, термінів діяльності та взаємної незамінюваності [1, С. 117]. У конституціях, як правило, відсутній термін, який давав би узагальнене визначення системи розділених влад. Це пояснюється тим, що для кожної системи державної влади характерні окремі державні органи або групи органів певної функціональної спрямованості. Разом із тим, у спеціальній літературі загальновизнаним є позначення їх терміном «гілка влади» [2, С. 32].

Не є дивним той факт, що в будь-які часи особлива увага учених була прикута до аспекту забезпечення єдності розділених влад. Так, Е. Кант писав, що гілки влади мають «взаємно доповнювати одна одну, зберігаючи необхідний зв’язок і узгодженість для блага держави» [3, С. 236]. Г. Гегель уявляв державу «цілісним організмом, який функціонує завдяки відмінності, взаємозв’язку і живій органічній єдності різних влад, що витікають із потужності цілого» [4, С. 294.]. Сучасні наукові підходи до теорії поділу влади також грунтуються на тезі про єдність державної влади [5, С. 205]. І такий підхід є єдино вірним. Проблеми можуть виникати лише у випадку невірного розуміння цієї єдності та засобів її правового забезпечення [6, С. 33]. Таким чином, компетенція (повноваження) будь-якого органу державної влади (у тому числі уряду) має певні взаємозв’язки з іншими органами державної влади.

Більшість науковців-спеціалістів у галузі конституційного (державного) права зазначають, що рядові органи виконавчої влади наділені дуже широкими повноваженнями, тобто широкою компетенцією. Однак чинні конституції здебільшого закріплюють цю компетенцію у найзагальнішій формі й докладно її не описують. З одного боку, це традиція, що склалася, а з іншого – чим менш докладний опис предметів ведення, тим ширше можна трактувати ці лаконічні статті [7, С. 287.].

Наприклад, у статті 97 Конституції Іспанії вказано: «Уряд керує внутрішньою й зовнішньою політикою, цивільною й військовою адміністрацією та обороною країни. Він здійснює виконавчу владу відповідно до Конституції країни й законів» [8, С. 137]. Більше нічого про компетенцію Уряду в Конституції Іспанії немає. Згідно зі ст. 20 Конституції Франції, «Уряд визначає і здійснює політику нації. У його розпорядженні перебувають адміністративні органи і збройні сили» [9, С. 103]. У статті 82 Конституції Греції вказано: «Уряд визначає й керує загальною політикою країни відповідно до положень конституції й законами». У главі 3 «Уряд» у розділі 1 «Рада міністрів» італійської Конституції взагалі нічого не йдеться про компетенцію, а тільки про склад уряду, про те, що уряд повинен одержати схвалення обох палат [10, С. 205]. Приблизно так само регулюється компетенція федерального уряду ФРН.

Варто відзначити, що дуалізм виконавчої влади, закріплений на конституційному рівні, вважається ключовою характеристикою змішаної республіки (раціоналізованого парламентаризму), яка принципово відрізняє її від класичної парламентарної республіканської форми правління [11, С. 125]. Згаданий дуалізм відображає наявність двох керівних центрів у сфері виконавчої влади – власне кабінету міністрів і глави держави, функціонально поєднаних між собою. Відношення цих суб’єктів до виконавчої влади не однакове: якщо уряд входить до неї як вища ланка в системі органів виконавчої влади, то президент є складовою виконавчої влади функціонально – через певний обсяг конституційних повноважень в урядовій сфері [12, С. 11].

Компетенція уряду у сфері управління дуже широка і охоплює всі сфери громадського життя. Уряд координує, погоджує і спрямовує діяльність усіх міністерств, оскільки міністри входять до складу уряду. Ця функція координації і спрямування здійснюється як керівником уряду, так і за допомогою вироблення колегіальних рішень під час засідань уряду або раніше згаданої системи комітетів – внутрішніх органів уряду. Така координація, така управлінська діяльність реалізується за допомогою спеціальних актів, наказів і директив, які приймаються і поширюються зверху вниз по вертикалі. Саме в цьому проявляється особливості організації компетенційних взаємозв’язків з іншими органами виконавчої влади.

Уряд робить призначення на значну кількість вищих, середніх та інших цивільних і військових посад. У президентських республіках цю роль виконує глава держави, а в державах з парламентськими формами правління на практиці – глава уряду, а іноді відповідні призначення здійснюються від імені глави держави. Іноді відповідні кадрові повноваження поділені між главою держави і главою уряду (змішана республіка). Найважливіші рішення щодо призначення державних службовців, безумовно, визначаються урядом, оскільки цей орган має більше можливостей для відбору й перевірки ділових та інших якостей претендентів на посаді державних службовців [13, С. 26].

Сучасні уряди керують найширшим колом справ і мають повноваження у сфері управління економікою, соціальних проблем (допомога незаможним, безробітним), у сфері управління культурою, наприклад, посада міністра культури у Франції дуже важлива й почесна. У багатьох країнах є відомства у справах спорту, туризму тощо. Уряди контролюють діяльність засобів масової інформації: забезпечують, щоб не порушувалися найважливіші принципи моралі, релігійні почуття й права громадян.

Найширше компетенційні взаємозв’язки уряду із парламентом проявляються у повноваженнях уряду в законодавчій сфері. Це пов’язано з кількома факторами. По-перше, сучасні уряди мають право здійснювати регламентарну діяльність й видають акти нормативного характеру. Досить часто така діяльність відбувається з наступним затвердженням відповідних нормативно-правових актів президентом або парламентом. По-друге, вони видають акти делегованого законодавства, і тим самим дуже впливають на нормативно-правове регулювання в цілому. Слід також згадати, що уряд більшості країн в особі глави уряду має право законодавчої ініціативи, і цим правом уряд користується зазвичай дуже широко. У ряді держав понад 90 % законопроектів, які приймаються парламентом, вносяться урядом. Уряд фактично стає основним «роботодавцем» для парламенту і парламент «обслуговує» уряд, що утворює окремий компетенційний взаємозв’язок між урядом та парламентом.

Також компетенційні взаємозв’язки уряду з парламентом проявляються у такій важливій сфері як розробка й прийняття державного бюджету. Більшість науковців, проте, стверджують, що в бюджетних питаннях майже всі права належать саме уряду, який не лише складає (проектує) бюджет, а й має багато способів «змусити» парламент прийняти його, навіть якщо у членів парламенту є сумніви із приводу змісту цього фінансового документа. Так, за французькою Конституцією (стаття 47), якщо парламент у 70-денний строк не затверджує законопроект про державний бюджет, то він уводиться в дію шляхом видання акта уряду (ордонансу).

Навіть у США, де дуже сильна законодавча влада і застосовується жорсткий поділ влади, адміністрація Президента розробляє найважливіші законопроекти, зокрема, про державний бюджет. Представники Адміністрації часто виступають на засіданнях Конгресу, на численних слуханнях і впливають на думку членів Парламенту.

Уряд у всіх країнах відіграє провідну роль у розробці основного курсу країни (повноваження у сфері політичного керівництва), тобто у формулюванні, плануванні й реалізації внутрішньої й зовнішньої політики держави. Проте навіть тут така політика держави або затверджується парламентом, або навіть попередньо схвалюється (або пропонується) главою держави. Таким чином, визначення внутрішнього та зовнішньополітичного курсу розвитку держави зазвичай здійснюється за участю усіх вищих органів державної влади.

Конституційно-правовий статус уряду зазвичай засвідчує його компетенційні взаємозв’язки із іншими органами державної влади у сфері управління. Природно, це основна група урядових повноважень, тому що уряд – це зазвичай головний орган управління у державі. Проте, наприклад, кадрові питання (призначення посадових осіб інших органів державної влади, формування органів судової влади, у тому числі конституційних судів) зазвичай реалізуються спільно з парламентом та главою держави (президентом). Такий компетенційний взаємозв’язок може проявлятися наприклад у пропорційній системі призначення суддів органу конституційної юрисдикції, інших державних органів, які мають спеціальний (особливий) статус. Зазвичай такі компетенційні взаємозв’язки є елементами системи стримувань і противаг.

Також уряд має право контролю діяльності практично всіх державних службовців і застосовує до них адміністративні засоби впливу за помилки й посадові правопорушення. Взагалі обсяг різних управлінських повноважень і функцій у сучасних державах дуже великий, і уряд є координатором усього цього величезного обсягу різних управлінських дій, здійснюваних у кожній країні [14, С. 158].

Дуже важлива сфера діяльності уряду – сфера зовнішньої політики. Це – сфера як політичних, військових союзів, так і економічних зв’язків. Зовнішня політика – це одна з найважливіших складових діяльності уряду, хоча, варто відзначити, що в даному випадку компетенційні взаємозв’язки з іншими вищими органами державної влади мають також важливе значення. Наприклад підписання урядом міжнародних договорів у подальшому потребує їх схвалення парламентом або президентом. Крім того, зазвичай президент (глава держави) також наділяється правом підписання певних міжнародних угод.

Проте в багатьох державах вносити виправлення і доповнення в підписані урядом угоди забороняється. Хоча формально глава держави практично скрізь призначає дипломатичних представників, фактично уряд реально підбирає кадри дипломатів і рекомендує конкретних осіб на посади послів та інших дипломатичних представників у зарубіжні країни.

Надзвичайні повноваження уряду зазвичай закріплюються у спеціальних законах. Суть надзвичайних повноважень у тому, що якщо виникають екстраординарні ситуації (зовнішня загроза, внутрішні конфлікти й безлади), то уряд може оголосити воєнний, надзвичайний стан і зосередити всю повноту влади у своїх руках. Вже зазначалося, що найбільш розроблений зразок надзвичайного законодавства – це надзвичайні закони ФРН. Таке законодавство передбачене Основним Законом ФРН (ст. 87-а і розділ 10-а) [15].

До інших повноважень уряду конституція та закони можуть відносити й інші функції. Наприклад, у деяких країнах не глава держави, а уряд приймає рішення про амністію, про пом’якшення або відстрочення покарання. У певних випадках глава уряду підписує закони, прийняті парламентом, низка законів скріплюється підписом прем’єр-міністра. Це свого роду контрасигнація актів не глави держави, а законодавчих органів.

Варто згадати про тенденції, що намітилися останнім часом у сфері повноважень уряду в зарубіжних країнах. До них можна віднести такі: тенденція звуження повноважень парламенту в бюджетній сфері і відведення ролі в цьому процесі саме уряду; збільшення у сфері зовнішньополітичної діяльності ролі урядів країн-членів ЄС, яке пояснюється тим, що переважна більшість питань у Європейському Союзі вирішується органами, які формуються з представників саме урядових структур країн ЄС; збільшення числа урядових органів, що займаються зовнішньою політикою та розширенням сфери зовнішньоекономічної діяльності уряду (урядові займи, реалізація програм допомоги країнам, що розвиваються тощо) у зв’язку з процесами інтернаціоналізації та глобалізації; набирання урядом більшої ваги у вирішенні питань національної безпеки й оборони в силу того, що переважна більшість ключових рішень у межах того чи іншого міждержавного об’єднання приймається органами, що, як правило, складаються з уповноважених представників урядів країн-учасниць. Водночас, досить часто уряди ігнорують вимоги конституційного законодавства щодо необхідності інформування парламентів про вжиті нами заходи у сфері національної безпеки.

Висновки. Уряд – це зазвичай головний орган управління у державі, який наділений широкою компетенцією: призначення на значну кількість вищих, середніх та інших цивільних і військових посад, розробка й прийняття державного бюджету, політичні, військові союзи, економічні зв’язки, а також формування органів судової влади, у тому числі конституційних судів зазвичай реалізуються спільно з парламентом та главою держави (президентом). Такий компетенційний взаємозв’язок може проявлятися наприклад у пропорційній системі призначення суддів органу конституційної юрисдикції, інших державних органів, які мають спеціальний (особливий) статус. Зазвичай такі компетенційні взаємозв’язки є елементами системи стримувань і противаг.

Найширше компетенційні взаємозв’язки уряду із парламентом проявляються у повноваженнях уряду в законодавчій сфері. Це пояснюється тим, що  сучасні уряди мають право здійснювати регламентарну діяльність й видають акти делегованого законодавства та нормативного характеру.

ЛІТЕРАТУРА

[1]. Русско-украинский словарь терминов по теории государства и права: Учебное пособие. На русск. яс. – Рук. авт. кол. Панов Н.И.: – Харьков, 1993. – С. 117.

[2]. Конституція України: Науково-практичний коментар / В.Б. Авер’янов, О.В. Батанов, Ю.В. Баулін та ін.; Ред. кол. В.Я. Тацій, Ю.П. Битяк, Ю.М. Грошевий та ін. – Харків: Видавництво „Право; К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре, 2003. – С. 32.

[3]. Кант И. Сочинения в 6 томах. Т. 4. Ч. 2. – М., 1965. – С. 236.

[4]. Гегель Г. Философия права / АН СССР; Институт философии / сост.: Керимов Д.А. Пер. с нем. – М.: Мысль, 1990. – 560 с.

[5].Тодыка Ю. Н. Основы конституционного строя Украины. Учебное пособие. – Харьков, Издательство «Факт», 1999. – С. 125.

[6].Наталія Жук. Парламент, Президент, уряд: через взаємостримування до порозуміння. Монографія. – Харків, 2007. – 242 с.

[7]. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Навч. посіб. /             В. М. Бесчастний, О. В. Філонов, В. М. Субботін, С. М. Пашков; За ред.              В. М. Бесчастного. – К.: Знання, 2007. – 467 с.

[8].Конституции зарубежных стран / Сост. В.Н. Дубровин. – М.: Юрлитинформ, 2001. – 448 с.

[9].Французская Республика: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1989. – 448 с.

[10]. Италия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1988. – 352 с.

[11]. Сарторі Джованні. Порівняльна конституційна інженерія : Дослідження структур, мотивів і результатів. – К., 2001. – С. 125.

[12]. Авер’янов В. Органи виконавчої влади в Україні. – К., 1997. – 48 с.

[13]. Гринюк Р. Ф. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – Донецк: Дон ГУ, 1997. – 64 с.

[14]. Сравнительное конституционное право / Отв. ред. В.Е. Чиркин. – М.: Манускрипт, 2004. – 580 с.

[15]. Grundgesetz für die Bundesrepublik Deutschland. Ausfertigungsdatum: 23.05.1949 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.gesetze-im-internet.de/bundesrecht/gg/gesamt.pdf.