Боднаренко Христина Василівна

студентка 5 курсу, спеціальності 291 Міжнародні відносини,

суспільні комунікації та регіональні студії

Науковий керівник: Корнійчук Л.В.

кандидат історичних наук, старший викладач

ВІЙСЬКОВА ПРИСУТНІСТЬ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ ТА КИТАЙСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ В АФРИКАНСЬКОМУ РЕГІОНІ

У XXI столітті суперництво Сполучених Штатів Америки та Китайської Народної Республіки набирає все більших обертів. Світ спостерігає за скороченням американського війська закордоном, в той час, як КНР, навпаки, використовує низку інструментів для досягнення лідерських позицій. У статті проаналізовано головні аспекти військової присутності США та КНР в регіоні Африки, визначено проблеми та перспективи двох лідерів з африканськими державами, а також окреслено тенденції, на які варто звернути увагу, особливо в контексті майбутніх президентських виборів в США.

Ключові слова: США, КНР, африканський регіон, військові бази, військові місії, Африканське командування США, Народно-визвольна армія Китаю.

MILITARY PRESENCE OF THE UNITED STATES AND

THE PEOPLE`S REPUBLIC OF CHINA IN THE AFRICAN REGION

In the 21^st century, the rivalry between the United States of America and the People`s Republic of China is gaining momentum. The world is witnessing the reduction of American troops abroad, while China, on the contrary, uses a number of tools to achieve leadership positions. The article analyzes the main aspects of the US and China`s military presence in Africa, identifies the problems and prospects of the two leaders with African states, and outlines trends that are worth paying attention to, especially in the context of the upcoming US presidential election.

Key words: USA, PRC, African region, military bases, military missions, Unites States Africa Command, People`s Liberation Army of China.

Постановка проблеми. На сучасному етапі все більш актуальним постає питання вибору союзника для багатьох міжнародних акторів у зв’язку зі зростанням конкуренції між Сполученими Штатами та Китайською Народною Республікою. Африканський континент, стаючи одним із арен такого протистояння, намагається використати військову потужність обох країн на свою користь. Проте, наразі могутність африканських держав у порівнянні з Вашингтоном та Пекіном є невеликою, і спроби залучення нових інвестицій у військову сферу, а також створення нових військових об’єктів, часто призводять до ускладнення відносин у регіоні та мають глобальні наслідки. З урахуванням глобальних трансформацій та зростаючої інтенсивності відносин між США, Китаєм та деякими африканськими партнерами, така співпраця вимагає ретельного аналізу та оцінки для подальшого розвитку у військовій сфері Африки.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питання американської та китайської військової присутності в регіоні Африки вже привернуло увагу численних науковців. Українські дослідники такі як В. Гвоздь [1], Р. Кот [2] та М. Олійник [8], зосереджували свої дослідження на оборонному співробітництві Китаю з країнами Африки. Дослідники С. Аль-Булуші [4], М. Філіпс [9] та Л. Том [10] вивчали конкурентну діяльність США та КНР в регіоні та її наслідки. Незважаючи на значний внесок у вивчення даної теми, важливе питання впливу розміщення китайського та американського контингенту на африканські держави все ще залишається недостатньо розкритим.

Метою та завданнями дослідження є аналіз військової присутності США та КНР у регіоні Африки, окреслення головних аспектів співпраці двох лідерів на континенті з іншими політичними акторами, а також виявлення найбільш перспективних африканських партнерів для Вашингтону та Пекіна.

Виклад основного змісту. Протягом тривалого часу на території африканського континенту розміщувались іноземні війська. Більше десятка країн мають в Африці свої місця дислокації та військові бази. Ключовою зоною інтересів великих держав, зокрема США та КНР став Африканський Ріг. Регіон є геополітично стратегічним для африканської та світової економіки, безпеки та торгівлі. Крім того, Ріг включає всі країни, які є свідками інтенсивної мілітаризаційної діяльності. Згідно із доповіддю Інституту досліджень безпеки, аналітичного центру зі штаб-квартирою в Південній Африці, щонайменше 13 країн мають військову присутність в Африці, а на Африканському Розі розташовано близько 11 іноземних військових баз [5].

Важливо зазначити, що вищенаведений субрегіон є джерелом виходу сировини, нафти та природного газу з країн Перської Затоки до Європи, а також шляхом для споживчих товарів, які потрапляють на африканський ринок з Азії та Європи. Окрім того, Ріг є визначальним для іноземних баз, оскільки сприяють централізації влади на африканському континенті, Червоному морі, західній частині Індійського океану та Аравійського півострова.

Серед країн Африканського Рогу жодна інша не привертає більшої уваги світових держав, ніж Джибуті, де розташовано щонайменше вісім іноземних військових баз, в тому числі США та Китаю. Саме США створили в 2001 році свою першу військову базу в Джибуті, в Кемп-Лемон`є, передану від союзницької Франції. Пізніше, у 2007 році Вашингтон розширив свої військові бази в Джибуті з 39 до 500 гектарів. Це було зроблено з метою консолідації військової присутності, а також розміщення військового об’єкта Великої Британії на своїх військових базах [7].

Починаючи з 2000-х років, США також відкривали свої військові бази, окрім Джибуті, в Ефіопії (Арбамінчі) та Сомалі (Кісмайо). Однак, станом на сьогодні, єдиною американською військовою базою залишилася тільки Кемп-Лемон’є.

Згідно звіту Ради миру та безпеки Африканського союзу, 2023 рік виявився досить складним для континенту. У результаті послідовних військових переворотів у Сахелі, рівень політичної напруги зріс у Малі, Буркіна-Фасо та Нігері. Рівень демократичного устрою знизився, про що свідчить відновлення військових переворотів в Нігері та Габоні, протести в Сенегалі, ухвалення нової конституції, що скасовує обмеження термінів у Центральноафриканській Республіці, оскаржувані результати виборів в Зімбабве та низка інших причин [3].

Нестримна гонка за військові бази може свідчити про ризик військових зіткнень між ворогуючими державами. Прикладом, зокрема, стало звинувачення США проти Китаю, що позиціонування останнього шкодить військовій діяльності в регіоні ще з 2008 року.

Характеризуючи політику Пекіна в регіоні, то варто сказати, що він тут реалізовує досить неоднозначну стратегію. В межах спірних територій, китайці дають кредит під заставу тих чи інших родовищ корисних копалин та інфраструктурних об’єктів. Як наслідок, КНР просто розповсюджує свій суверенітет на території та об’єкти, на яких наразі працюють китайські корпорації. Саме тому Народно-визвольна армія Китаю розвиває спроможності для проведення військових операцій в Африці. Зокрема, в Джибуті у 2017 році була відкрита перша військова база, варто сказати, що вона стала взагалі першою китайською базою закордоном. Крім того, починаючи з 2020 року китайські лідери неодноразово заявляли про наміри збудувати військові бази в Танзанії, Кенії, Екваторіальній Ґвінеї, а також після військових навчань в пустелі Наміб, стали говорити і про розміщення бази в Намібії. Від такої стратегії КНР не відступає і в 2024 році, про що свідчить візит міністра закордонних справ Китаю Ван І в Єгипет, Того, Туніс та Кот-д’Івуар. Цікаво, що всі перераховані країни є прибережними.

Інший аспект військової присутності США та КНР – спеціальні місії. Такі акції є досить гнучкими, адже не передбачають постійного дислокування армії, і що більш важливо, за таких умов Вашингтон та Пекін технічно не воюють на території Африки. Після створення у 2007 році Африканського командування (AFRICOM), США прийняли військовий підхід до забезпечення своїх інтересів в Африці [4]. Це мало сумні наслідки, як от неоголошена війна проти Аль-Шабаб в Сомалі, чи хвиля державних переворотів (у багатьох випадках очолюваних навченими в США офіцерами). Сьогодні критики Африканського командування засуджують залежність уряду Вашингтону від військових для захисту свого доступу до ресурсів та ринків на континенті. На жаль, на цьому полі Америка показала «кризу демократії».

Хоча Китай вже вклав кошти у будівництво численних комерційних портів вздовж узбережжя Західної Африки, таких як порт Крібі в Камеруні, порт Леккі в Нігерії і порт Ломе в Того, наявність військової бази в Гвінейській затоці дозволить китайській Народно-визвольній армії Китаю (НВАК) розширити свої військові можливості з Індо-Тихоокеанському регіоні, Аденській затоці та Атлантичному океані, відкриваючи двері для китайських військових до інших частин світу [10]. Маючи базу в Західній Африці, НВАК матиме змогу здійснювати далекі та тривалі місії, оскільки китайські військові кораблі зможуть поповнювати запаси, відпочивати і заправлятися в безпечних місцях.

Для Сполучених Штатів, які недавно випередили НВАК за розміром флоту, це також означатиме зближення китайських військових з американською територією з боку Атлантичного океану. Уряд США, схоже, активізував зусилля, спрямовані на запобігання створенню китайської бази в Західній Африці. Однак багато американців вважає, що замість того, щоб реагувати на ці конкретні сценарії, Вашингтон повинен зосередитися на багатогранній стратегії комерційних інвестицій, дипломатичних перемовинах і партнерстві у сфері безпеки, щоб реагувати на пошук Китаєм морської присутності за кордоном – і передбачати його.

Висновки. Африканські держави сьогодні мають великий перелік проблем. Саме внутрішні потрясіння не дозволяють регіону повноцінно політично, економічно та технологічно розвиватися. Окрім того, розміщення іноземного американського та китайського контингенту насправді не зовсім сприяє ситуації. Тимчасові миротворчі місії тільки частково закривають проблемні питання. Щодо США, то їхня присутність не є масовою, а невдоволення КНР не набрало загрозливих масштабів, принаймні поки. Однак, реакція Вашингтону та Пекіна на діяльність один одного в регіоні, може створювати додаткові підстави для спалаху нового витка конфронтації.

Джерел та література:

1. Гвоздь. В. Китай (中国) сьогодні: Підсумки Форуму китайсько-африканського співробітництва. Strategic Group Sofia, URL: https://sg-sofia.com.ua/kitaj-poglinaje-afriku-zikl-materialiv (дата звернення: 22.02.2024).
2. Кот Р. Китай нарощує оборонне співробітництво з країнами Африки. Борисфен Інтел, 2018. URL: https://bintel.org.ua/nash_archiv/arxiv-regioni/arxiv-aziya/arxiv-kitaj/09_20_focac/ (дата звернення: 22.02.2024).
3. 2023 PSC Report. Institute for Security Studies, January 30, 2024. URL: https://issafrica.org/pscreport/psc-insights/2023-a-tough-year-for-the-psc
4. Al-Bulushi S. What is AFRICOM? How the U.S. Military is Militarizing and Destabilizing Africa. Teen Vogue, July 19, 2023. URL: https://www.teenvogue.com/story/what-is-africom-us-military-africa (date of access: 13.02.2024).
5. Institute for Security Studies. URL: https://issafrica.org/ (date of access: 19.02.2024).
6. Melvin N. J. The Foreign Military Presence in the Horn of Africa Region. SIPRI, Stockholm, April, 2019. URL: https://www.sipri.org/publications/2019/sipri-background-papers/foreign-military-presence-horn-africa-region (date of access: 19.02.2024).
7. Military and Security Developments Involving the People`s Republic of China. Annual Report to Congress, S. Department of Defense, 2023. URL: https://media.defense.gov/2023/Oct/19/2003323409/-1/-1/1/2023-MILITARY-AND-SECURITY-DEVELOPMENTS-INVOLVING-THE-PEOPLES-REPUBLIC-OF-CHINA.PDF (date of access: 15.02.2024).
8. Oliynyk M. Cooperation of the People`s Republic of China With Countries of the African Continent in the Military Sphere. Eminak, January 2024. https://www.researchgate.net/publication/377741455_Cooperation_of_the_People’s_Republic_of_China_With_Countries_of_the_African_Continent_in_the_Military_Sphere (date of access: 14.02.2024).
9. Phillips M. M. U.S.-China Tension Have a New Front: a Naval Base in Africa. The Wall Street Journal, February 10, 2024. URL: https://www.wsj.com/world/africa/u-s-china-tensions-have-a-new-front-a-naval-base-in-africa-616e9e77 (date of access: 21.02.2024).
10. Thom L. China Continues Its Search for a Maritime Military Presence in West Africa. The Diplomat, February 20, 2024. URL: https://thediplomat.com/2024/02/china-continues-its-search-for-a-maritime-military-presence-in-west-africa/ (date of access: 21.02.2024).

Науковий керівник: Конопка Н.О.,

к. і. н., доцент кафедри міжнародних відносин

Відносини Йорданії з впливовими світовими акторами, такими як Китай, мають велике значення для розвитку королівства. У статті визначено специфіку двосторонніх відносин між Хашимітським королівством Йорданія та Китайською Народною Республікою. Проаналізовано основні сфери співробітництва між державами.

Ключові слова: Йорданія, КНР, двосторонні відносини, «Один пояс, один шлях».

O. Yakovenko

Jordan-Chinese relations at the contemporary stage

Jordan’s relations with influential world actors, such as China, are of great importance for the development of the kingdom. The article identifies the specifics of bilateral relations between the Hashemite Kingdom of Jordan and the People’s Republic of China. The main areas of cooperation between the countries are analyzed.

Key words: Jordan, China, bilateral relations, «One belt, one road.

Постановка проблеми. Йорданське керівництво прагне підтримувати тісні контакти з ключовими державами світової політики. Активізація КНР у регіоні Близького Сходу полегшує це завдання для Йорданії. Прихід до влади короля Абдалли II активізував діалог між Хашимітським королівством та КНР, що сприяв поглибленню двосторонніх відносин. Амман входить в рамки ініціативи «Один пояс, один шлях», що дозволяє країні розширювати співробітництво з Пекіном в різних сферах. Це, своєю чергою, зумовлює актуальність дослідження.

Аналіз останніх публікацій. Перш за все слід зазначити, що кількість досліджень на цю тематику є обмеженою. Так, американський дослідник Е. Тран (E. Tran) аналізує відносини Китаю з Хашимітським королівством і те, як у торговому ландшафті Йорданії все більше домінують амбіції Пекіна. Він також розглядає китайську підтримку королівства у боротьбі з COVID-19 [19]. Американська дослідниця Е. Су (A. Su) досліджує участь КНР в регіоні, в тому числі і в Йорданії [17]. Х. Мадала Альбраїзат (H. Madallah Albraizat) аналізує економічні відносини Йорданії та Китаю в рамках двосторонньої інвестиційної угоди [13]. Дж. Маркс (J. Marks) та С. Боргогньоне (S. Borgognone) розглядають роль Йорданії як медіатора інтересів США та КНР в регіоні Близького Сходу [14].

У вітчизняній науковій літературі більшість досліджень присвячені зовнішній політиці КНР щодо ключових держав Близького Сходу. Український дослідник О. Волович з незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» займається цією тематикою [1]. Водночас, відсутні наукові праці, що аналізують специфіку йордансько-китайських двосторонніх взаємин. В цілому дослідники розглядають відносини між країнами поверхнево, що створює необхідність для подальших досліджень з більш глибоким аналізом даної тематики.

Метою дослідження є аналіз двосторонніх відносин Йорданії та Китаю на сучасному етапі.

Для виконання мети потрібно виконати наступні завдання:

• окреслити особливості політичного діалогу між державами;
• проаналізувати обсяги торгівлі та інвестицій Йорданії та КНР;
• окреслити співробітництво у сфері освіти;
• проаналізувати співпрацю в інших галузях.

Виклад основного матеріалу. В квітні 1977 року було встановлено дипломатичні взаємини між Йорданією та Китаєм. До 90-х років не спостерігалось стрімкого розширення двосторонніх відносин. Ситуація змінилась з приходом до влади у 1999 році короля Абдалли II. У листопаді 2000 року відбулася перша офіційна зустріч між лідерами двох країн. Двосторонній діалог між країнами відбувається на різних рівнях. З початку встановлення дипломатичних відносин відбулося лише 7 офіційних візитів лідера Йорданії до Китаю, а саме у 2000, 2002, 2004, 2007, 2008, 2013 та 2015 роках [8]. Слід зауважити, що китайські лідери поки не відвідували королівство. Особлива роль відводиться спеціальному посланнику від китайського уряду у справах Близького Сходу, який підтримує діалог з йорданськими колегами [5]. Здебільшого, зустрічі проходять на рівні МЗС або профільних міністрів. Йорданія та Китай мають декілька майданчиків, де відбуваються зустрічі між представниками держав, зокрема: Комітет дружби між Йорданією та Китаєм (створений в 1988 році) та Форум співпраці між Китаєм та Арабськими державами (2004) [16]. Діалог спрямований на подальше поглиблення відносин в економічній сфері та стосується низки політичних питань. Так, наприклад Китай лояльно відноситься до ініціативи Йорданії щодо мирного врегулювання конфлікту в Сирії [4] та підтримує прагнення Палестини до самовизначення [7].

Важливим аспектом відносин між Амманом та Пекіном є входження Хашимітського королівства в ініціативу «Один пояс, один шлях» (Belt and Road Initiative – BRI). У 2016 році китайський уряд охарактеризував значення регіону Леванту у «Документі про арабську політику». У ньому чітко зазначається, що більша частина поточної політики Китаю в регіоні зосереджена на «процесі спільного здійснення економічного поясу Шовкового шляху та ініціативи Морський шовковий шлях 21-го століття» [7]. 15 листопада 2017 року країни підписали Меморандум про порозуміння щодо співробітництва в рамках ініціативи «Один пояс, один шлях», що підтверджує геостратегічну важливість Йорданії [10].

Питання Тайваню має незначний вплив на йордансько-китайські взаємини. З 1977 року Йорданія не підтримує дипломатичних зв’язків з країною, хоча існують економічні відносини. В 2018 році на вимогу Йорданії було змінено назву представницького офісу Тайваню в Аммані з «Комерційний офіс Китайської республіки (Тайвань)» на «Економічний та культурний офіс Тайбею». Подія значно не вплинула на економічні, комерційні та культурні відносини між двома країнами у зв’язку з тим, що королівство є одним з найпопулярніших місць у регіоні для тайванських мандрівників [18].

Економіка є найважливішою сферою співпраці між Йорданією та КРН. Станом на 2020 рік, Китай є третім за величиною торговим партнером Йорданії [20]. Протягом останнього десятиліття йордансько-китайський обсяг двосторонньої торгівлі стрімко зріс та досягнув рекордного рівня в 4,11 млрд. дол. в 2019 році. Під впливом пандемії обсяг двосторонньої торгівлі у 2020 році знизився до 3,61 млрд. дол. Згідно з базою даних ООН COMTRADE експорт Йорданії до Китаю становив 168 млн. дол. у 2020 році. Основою експорту становлять: добрива (140,62 млн. дол.), предмети одягу, трикотаж (12,02 млн. дол.), мідь (6,00 млн. дол.), машинне обладнання, ядерні реактори, котли (3,96 млн. дол.) та ін. [11]. Імпорт Йорданії з Китаю становить 3,2 млрд. дол. на 2020 рік. Продуктами імпорту є електричне, електронне обладнання (1,7 млрд. дол.), машинне обладнання, ядерні реактори, котли (1 млрд. дол.), високотехнологічні продукти (500 млн. дол.), полотно (297,26 млн. дол.) та ін. [12]

У 2021 році двостороння торгівля між Йорданією та Китаєм досягнула позначки у 2 млрд. дол. за перші два квартали. Збільшення відбулося на 21,4% у порівнянні з аналогічним періодом минулого року, незважаючи на пандемію, недостатньо відновлений попит та зростання вартості доставки [3].

Інвестиції займають важливу нішу у відносинах між країнами. Ще у 2001 році Йорданія та КНР підписали двосторонню інвестиційну угоду (Bilateral Investment Treaty – BIT), яка стимулювала ріст китайських інвестицій до Хашимітського королівства [5]. Йордансько-китайське партнерство розширилося у 2015 році, коли країна приєдналася до Азійського банку інфраструктурних інвестицій (Asian Infrastructure Investment Bank – AIIB), важливого механізму фінансування ініціативи BRI та інших проектів [19]. Того ж року, Йорданія та Китай під час CHINA ARAB EXPO підписали інвестиційну угоду на суму понад 7 млрд. дол. для розвитку транспортного, енергетичного та торговельного секторів Йорданії. Угода стосувалася низки проектів, зокрема модернізації державної залізничної системи королівства (2,8 млрд. дол.); будівництва першої сланцевої електростанції (1,7 млрд. дол.), яка забезпечуватиме приблизно 15% національних потреб Йорданії в електроенергії; будівництва електростанції на поновлюваних джерелах енергії (1 млрд. дол.) та ін. Управління спеціальної економічної зони Акаби (Aqaba Special Economic Zone Authority – ASEZA) також підписало велику інвестиційну угоду з китайською Інвестиційною палатою Шеньчжень про розвиток промислового та логістичного комплексу в портовому місті площею близько 1 млн. кв. м. [20]. Станом на 2021 рік, ці проекти перебувають на стадії будівництва.

У 2018 році китайська сторона оголосила про плани побудови Фуцзяньського морського товарного центру Шовкового шляху у партнерстві з Міністерством транспорту Йорданії й спільним йордансько-китайським університетом в Аммані, з метою посилення ролі Йорданії у BRI. В тому ж році країни уклали угоду на 31,5 млн. дол., що передбачала фінансування розширення йорданської дороги Аль-Сальт. Інвестиційна комісія Йорданії повідомляє, що станом на 2021 рік, Китай бере участь в 376 проектах на території Йорданії [19].

Покращення йордансько-китайських відносин в 2010-х роках спричинило значний приплив китайських туристів до королівства. У період з 2015 по 2019 рік китайський туризм в Йорданії зростав з кожним роком (2015 – 23 тис., 2017 – 32 тис., 2019 – 40 тис.). У зв’язку з COVID-19 кількість мандрівників значно знизилась – у 2020 році країну відвідало лише 5 тис. туристів з КНР [15].

Між країнами також встановлені зв’язки у сфері освіти. У вересні 2008 року було засновано спільний Інститут ТАГ (Талал Абу Газале) – Конфуцій (TAG (Talal Abu-Ghazaleh) – Confucius Institute) для популяризації китайської мови та культури в Йорданії на основі угоди про співпрацю між TAG-Organization та Інститутом Конфуція у Китаї. Інститут ТАГ – Конфуцій є першим офіційним центром для вивчення китайської мови в королівстві [2]. Уханський університет науки про Землю у 2015 році оголосив про плани побудови «Міжнародної академії наук Шовкового шляху» в Аммані. Станом на 2021 рік, цей проект не реалізовано [19].

Військова співпраця між країнами є незначною, оскільки США та ЄС займають ключові позиції у постачанні озброєння для королівства. У вересні 2015 року Йорданія та Китай підписали угоду про військову співпрацю, яка передбачала надання близько 4,7 млн. дол. для забезпечення йорданських збройних сил військовою технікою. Станом на 2021 рік, китайські артилерійські комплекси (WM–120, MLRS) та міномети (W–86, WW–90, PPT 89) перебувають на озброєнні Йорданії [9].

Двосторонні відносини зміцнилися під час коронакризи. КНР надала значну допомогу для королівства, застосовуючи так звану «маскову дипломатію». Десятки тисяч комплектів засобів індивідуального захисту, рукавичок, масок для обличчя та наборів для тестування були відправлені з Китаю до Йорданії. Китайська державна корпорація розвитку та інвестицій пожертвувала лікарням Йорданії медичне устаткування на суму понад 1,2 млн. дол.. До цих зусиль долучилися і приватні китайські компанії. У квітні 2020 року Джек Ма (Jack Ma), співзасновник Alibaba, надіслав Йорданії понад 300 тис. масок та 100 тис. тестових наборів. Пізніше він був нагороджений орденом короля Абдалли II ібн Аль Хусейна першого ступеня [19].

Висновки. Відносини між Йорданією та Китаєм не є історично давніми. Йорданія та Китай налагоджують комунікацію у всіх сферах, але найбільш примітною є економічна та інвестиційна, також відбувається співпраця в освітній та військовій сферах. Пекін є одним з найбільших торгових партнерів Амману. Йорданія входить в рамки ініціативи «Один пояс, один шлях», що має позитивні наслідки як для королівства, так і для КНР. Йорданське керівництво в подальшому прагнутиме підтримувати тісний контакт з китайськими колегами у зв’язку з економічною потугою Піднебесної на світовій арені. Це питання є перспективним для подальшої наукової розробки, у зв’язку обмеженою кількістю досліджень, а також з активізацією КНР на Близькому Сході.

Список використаних джерел та літератури:

1. Волович О. Енергетичний аспект близькосхідної політики Китаю ч.1. Борисфен Інтел. 2019. URL: https://bintel.org.ua/publication/regions/china/energetichnij-aspektblizkosxidno%D1%97-politiki-kitayu/. (дата звернення: 01.12.2021).
2. About us. TAG-Confucius Institute. 2021. URL: https://tagconfucius.com/article/view/About%20Us (last accessed: 02.11.2021).
3. Ambassador Chen Chuandong Upbeat about China Jordan Trade Ties. Embassy in The People`s Republic of China in The Hashemite Kingdom of Jordan. August 9. 2021. URL: https://www.mfa.gov.cn/ce/cejo//eng/dtxw/t1898268.htm (last accessed: 02.11.2021).
4. Costarelli V. China Backs IOM Jordan Aid to Syrian Refugees. IOM. 2013.URL:https://www.iom.int/news/china-backs-iom-jordan-aid-syrian-refugees (Last accessed: 02.11.2021).
5. China – Jordan BIT. Investment Policy Hub. 2001. URL: https://investmentpolicy.unctad.org/international-investment-agreements/treaties/bit/919/china—jordan-bit-2001- (last accessed: 02.11.2021).
6. China’s Special Envoy on the Middle East Issue Ambassador Wu Sike to Visit Jordan, Egypt and the Arab League Headquarters. Embassy in The People`s Republic of China in The Hashemite Kingdom of Jordan.2013. URL: https://www.mfa.gov.cn/ce/cese//eng/xwdt/t1045004.htm (last accessed: 02.11.2021).
7. Full text of China’s Arab Policy Paper. Xinhua. 2016. URL: http://english.www.gov.cn/archive/publications/2016/01/13/content_281475271412746.htm(last accessed: 01.12.2021).
8. Jordan. Activities. Ministry of Foreign Affairs of The People`s Republic of China. 2021. URL: https://www.fmprc.gov.cn/mfa_eng/wjb_663304/zzjg_663340/xybfs_663590/gjlb_663594/2833_663656/2835_663660/default_1.shtml/ (last accessed: 02.11.2021).
9. Jordan, China sign military cooperation deal. Jordan Times. 2015. URL: http://www.jordantimes.com/news/local/jordan-china-sign-military-cooperation-deal (last accessed: 02.11.2021).
10. Jordan, China to sign MoU on cooperation under Belt and Road Initiative. Xinhua News Agency. November 15. 2017. URL: https://eng.yidaiyilu.gov.cn/qwyw/rdxw/34779.htm/ (last accessed: 02.11.2021).
11. Jordan Exports to China. Trading Economics. URL: https://tradingeconomics.com/jordan/exports/china/ (last accessed: 02.11.2021).
12. Jordan Imports from China. Trading Economics. URL: https://tradingeconomics.com/jordan/imports/china (last accessed: 02.11.2021).
13. Madallah Albraizat H. The evaluation of the bilateral investment treaty (BIT) between Jordan and China (reality and ambition). Research Gate. 2020. URL: https://www.researchgate.net/publication/351899816_The_evaluation_of_the_bilateral_investment_treaty_BIT_between_Jordan_and_China_reality_and_ambition_tqyym_almahdt_alastthmaryt_byn_alardn_walsyn_alwaq_w_altmwh (last accessed: 02.11.2021).
14. Marks J., Borgognone S. Can Jordan Harmonize Chinese and American Interests in the Levant? The Diplomat. 2018. URL: https://thediplomat.com/2018/05/can-jordan-harmonize-chinese-and-american-interests-in-the-levant/(last accessed: 02.11.2021).
15. Nahhas R. Jordan tourism suffers huge blow from coronavirus. The Arab Weekly. 2021. URL: https://thearabweekly.com/jordan-tourism-suffers-huge-blow-coronavirus (last accessed: 02.11.2021).
16. Political Exchange. Embassy in The People`s Republic of China in The Hashemite Kingdom of Jordan. 2021. URL: http://jo.china-embassy.org/eng/sbgx/zzwl/ (last accessed: 02.11.2021).
17. Su A. Jordan: China’s Gateway to the Middle East. The Atlantic. September 25. 2013. URL: https://www.theatlantic.com/china/archive/2013/09/jordan-chinas-gateway-to-the-middle-east/279988/ (last accessed: 02.11.2021).
18. Strong M. Under pressure from China, Jordan wants Taiwan to change office name. Taiwan News. April 28. 2018. URL: https://www.taiwannews.com.tw/en/news/3417113/ (last accessed: 02.11.2021).
19. Tran E. China`s ambitions in the Kingdom of Jordan. Encyclopedia Geopolitica. September 23. 2020. URL: https://encyclopediageopolitica.com/2020/09/23/chinas-ambitions-in-the-kingdom-of-jordan/ (last accessed: 02.11.2021).
20. Yumul J. Jordan keen for more Chinese investment. China Daily. 2021. URL: https://global.chinadaily.com.cn/a/202108/16/WS6119c091a310efa1bd668f8f.html (last accessed: 22.11.21).

У статті розглянуто основні ідеї, що лягли в основу доктрини «китайська мрія». Виявлено подібні та відмінні риси в політиці Мао Цзедуна, Ден Сяопіна, Ху Цзіньтао та Сі Цзіньпіна. Простежено вплив конфуціанства, ідей Сунь Ятзена, а також роль марксизму в доктрині «китайська мрія». Описано передумови формування чинного політичного курсу Китаю. Встановлено, що доктрина «китайська мрія» поєднує в собі риси доктрин попередніх правителів КНР.

Ключові слова: китайська мрія, доктрина, Комуністична партія Китаю, марксизм, політика відкритості, конфуціанство.

Mykytiuk T.S.

IDEOLOGICAL ORIGINS OF THE CHINESE DREAM

Annotation

In this article the main ideas on which the Chinese Dream doctrine is based are analyzed. The differences between the policy of Mao Zedong, Den Xiaoping, Hu Jintao and Xi Jinping are specified. The impact of Confucianism and the ideas of Sun Yat-sen, as well the role of Marxism in the Chinese Dream doctrine are traced. The preconditions for the establishment of the current policy line are described. It is concluded that the Chinese Dream doctrine combines the features of doctrines of the previous leaders of PRC.

Key words: Chinese Dream, doctrine, Chinese Communist Party, Marxism, openness policy, Confucianism.

Внаслідок зміцнення позицій Китаю на міжнародній арені посилюється увага до його зовнішньополітичної риторики. Дедалі актуальнішим стає питання, як ця держава використовуватиме свої значні економічні, політичні, військові, технологічні можливості, і якою бачить свою роль у світі в рамках доктрини «китайська мрія». Однак повноцінне розуміння будь-якої політичної концепції неможливе без вивчення її ідеологічної основи і соціо-політичних умов, що спричинилися до її виникнення. Метою цієї статті є дослідити, як формувалася доктрина «китайська мрія», і які ідеї в ній закладені.

З часу проголошення КНР 1 жовтня 1949 року її зовнішньополітичний курс неодноразово зазнавав змін. До кінця 1950-х років Китай був союзником СРСР, але згодом почав відмежовуватися від протистояння СРСР і США і дистанціюватися від спільної позиції країн соцтабору. Він заявляв про експансіонізм та гегемонізм «країн першого світу» і проголошував своїм головним партнером «країни третього світу» [1]. Такий підхід отримав назву «концепції трьох світів».

Після смерті Мао Цзедуна в 1976 році продовжували лунати тези про «стан на межі війни», і в новій конституції 1978 року містилися згадки про «міжнародний єдиний фронт проти гегемонізму наддержав». Але в цей час Ден Сяопін започаткував політику реформ і відкритості, яка передбачала, зокрема, широку економічну, політичну і культурну інтеграцію із зовнішнім світом. Така зміна курсу була зумовлена потребою модернізувати економіку та надолужити відставання від розвинутих держав. Ден Сяопін ввів поняття «соціалізм з китайською специфікою», який допускав сумісність соціалізму і ринкової економіки.

Ху Цзіньтао продовжував політику відкритості і наголошував на важливості публічної демократії. Зусилля зовнішньополітичного відомства в цей період були спрямовані на спростування тез про «китайську загрозу» і просування образу миролюбного Китаю. У цей період відбулося підвищення інтересу до конфуціанської спадщини.  Ху Цзіньтао заснував у 2004 році Інститут Конфуція – систему науково-освітніх закладів, які сприяють популяризації китайської мови та культури. Для Ху Цзіньтао Інститут Конфуція був основним інструментом «м’якої сили», покликаним сформувати довіру до Китаю в молодих поколінь.

Під час правління Сі Цзіньпіна цей механізм активно розвивається і використовується у публічній політиці. Так, станом на 2016 рік існувало 512 Інститутів Конфуція і 1703 класів Конфуція у 140 країнах світу [6]. Головним їхнім завданням є навчання китайської мови, але в цих закладах також багато уваги приділяється китайській історії та культурі. Це цілком відповідає заклику «розповідати хорошу історію про Китай», зробленим Сі Цзіньпінем у 2013 році.

Втім, з приходом до влади теперішній очільник Китаю Сі Цзіньпін запропонував власну зовнішньополітичну концепцію під назвою «китайська мрія». Обставини, за яких це відбулося, доволі символічні. Він представив цю концепцію 29 листопада 2012 року під час виступу на виставці «Дорога відродження» в Національному музеї Китаю. Це одна з постійних експозицій музею, яка демонструє історичний шлях Китаю від Першої опіумної війни до сьогодення, з особливим акцентом на “столітті національного приниження» [2]. На думку дослідників, саме ідея національного приниження і подальшого відродження лежить в основі «китайської мрії». Вона символізує повернення держави до попередньої величі.

Сі Цзіньпін – не перший керівник КНР, який говорить про велич Китаю. Ще Мао Цзедун прогнозував, що Китай з часом робитиме значний внесок у розвиток людства. Ден Сяопін теж наголошував, що Китай наблизиться до розвинених країн і матиме іншу вагу та вплив. Але при цьому вони не використовували історичні паралелі і не згадували про національне приниження. Мао Цзедун засуджував «імперіалізм і ревізіонізм» та протиставляв минулому соціалістичне майбутнє, а Ден Сяопін зосереджувався на модернізації всіх сфер життя. Сі Цзіньпін не лише впровадив ідеї «національного відродження», а й посилив вплив конфуціанства, з яким боровся Мао Цзедун під час комуністичної революції.

Продовжуючи курс Ден Сяопіна на відкритість і модернізацію, Сі Цзіньпін поєднує їх із традиційними китайськими уявленнями про державне управління. Як зазначає Кіктенко В.О.: «китайська традиційна діалектика базувалася не на боротьбі протилежностей, а на концепції 和 (hé, єдність у різноманітті) і 中庸 (zhōngyōng, вчення про серединність): дотримання необхідної помірності і неприйняття двох крайнощів – надлишку та нестачі; засудження всякої крайності і прагнення до повноцінного й осмисленого життя; примирення протиборчих сторін, утвердження принципу толерантності; вироблення усереднених норм і цінностей, прийнятних для широких верств населення, зняття напруженості опозиційних орієнтацій; більш складне розуміння суспільного прогресу і поетапне досягнення поставлених цілей (не навпростець, а в обхід)» [2].

Найбільшою цінністю в конфуціанстві є духовність суспільства [3]. Вона, на думку Конфуція, виражається у виконанні свого обов’язку, «дотриманні правил», покірності з боку підлеглих і турботі з боку керівників, готовності поступитися власними інтересами заради загального блага. Конфуцій вважав сім’ю основою суспільства і переносив моделі відносин у сім’ї на суспільство та державу, тобто підлеглий повинен підпорядковуватись владоможцю так само, як син – батькові, а владоможець повинен піклуватися про своїх підлеглих.

Згідно з конфуціанством, кожна людина повинна знати своє місце у суспільному житті відповідно до порядку, встановленого Небом: «Цар повинен бути царем, підданий – підданим, батько – батьком, а син — сином» [4]. Завдання правителя – демонструвати приклад своїми діями, і тоді народ підкорятиметься йому без примусу. Згідно з традиційною китайською філософією, відчуття обов’язку – ефективніший метод побудови гармонійного суспільства, ніж формальне законодавство, а духовна складова є важливішою, ніж матеріальна.

У сучасному Китаї здійснюється спроба контролювати дотримання правил населенням за допомогою «соціального кредитного рейтингу». Громадяни отримують бали за суспільнокорисні вчинки і втрачають їх за такі проступки, як порушення правил дорожнього руху, користування громадським транспортом без квитка, заборгованості за комунальні послуги, часту зміну місця роботи та участь у протестах. Соціальний рейтинг громадянина впливає на його можливість обирати навчальний заклад, влаштуватися на певну посаду і навіть користуватися транспортними засобами [5]. Всього було впроваджено 40 пілотних проектів, а в 2020 році планувалося стандартизувати систему оцінювання рейтингу громадян і розширити її на національний рівень. Проте наразі невідомо, на якому етапі вона перебуває.

Як правило, китайські філософи ідеалізували давнє архаїчне суспільство і змальовували утопічні картини розвитку держави на основі незмінних правил. Одним із перших мислителів, який зосередився не на минулому, а на майбутньому, і запропонував чіткий проект побудови нового Китаю, був «батько нації», теоретик китайського націоналізму, засновник Китайської Республіки  Сунь Ятзен. Він висловив своє бачення так: «Моя ідея полягає в бажанні використовувати іноземний капіталізм для створення соціалізму в Китаї, так, щоб, гармонійно поєднуючи ці дві економічні сили, які рухають людство вперед, змусити їх діяти разом і тим самим прискорити розвиток майбутньої світової цивілізації» [7, 321]. Вочевидь, ця ідея узгоджується з сучасною політикою відкритості Китаю.

Організація, заснована Сунь Ятзеном у 1894 році, отримала назву «Союз відродження Китаю». Таким чином цей політик ввів у китайський політичний дискурс поняття «відродження». У його розумінні відродження Китаю полягало у звільненні від манчжурскої династії та проголошенні республіки. Цієї мети було досягнуто в 1912 році, відтак Сун Ятзен став ідеологом та організатором політичної партії «Гоміндан» («націоналістична партія»). Програма Сунь Ятзена ґрунтувалася на трьох принципах: націоналізм, демократія та процвітання.

Стосовно концепту «мрії» сходознавець Олексій Коваль зазначає, що він набув поширення в китайській політиці ще до приходу до влади Сі Цзіньпіна. Так, Пекінська олімпіада 2008 року проходила під гаслом «Один світ – одна мрія». У 2010 році вийшла книга колишнього військового офіцера, професора Національного університету оборони в Пекіні, Лю Мінфу «Китайська мрія: мислення категоріями великої держави і стратегічне позиціонування у постамериканську добу». Автор виділяв три складові нової стратегії: багата та міцна держава, національне відродження і народне щастя [8].

Як бачимо, в основі «китайської мрії» лежить побудова гармонійного середньозаможного суспільства, яке шанує свої традиції і переймає найкращі досягнення людства. При цьому марксизм залишається головною ідеологією, а Комуністична партія Китаю зберігає свої панівні позиції. Плюралізм думок не допускається, а суспільні норми визначаються партійним керівництвом. Західні оглядачі відзначають консолідацію влади в руках Сі Цзіньпіна та намагання контролювати усі сфери суспільного життя, включно з інформаційними технологіями. Проголошується, що лише КПК може забезпечити стабільний розвиток суспільства, дотримання порядку і збереження культурних традицій, зміцнення впливу Китаю у світі.

З одного боку, «китайська мрія» – це історія успіху. Китай пройшов через «століття приниження», подолав економічні негаразди, створив одну з найбільших і найдинамічніших економік світу і претендує на те, щоб впливати на світові процеси на рівні зі США. З іншого боку – це реакція на виклики, спроба мобілізувати суспільство та об’єднати його довкола спільної мети. У сучасному світі КПК змушена шукати нові способи легітимізації своєї влади. Пастка середнього доходу, швидке старіння населення, економічна нерівність між міським та сільським населенням, відставання західної і північної частин Китаю від решти територій, протести в Гонконзі – все це загрожує стабільності держави.

Однією з загроз, якою не може нехтувати китайська влада, є вестернізація населення. Недаремно назва доктрини «китайська мрія» є прямим протиставленням «американській мрії» з її індивідуалізмом і матеріалізмом. Проте, як заявив Сі Цзіньпін під час візиту до США в 2013 році, китайська мрія є дотичною до інших мрій і може гармонійно співіснувати з ними. Звичайно ж, це стосується лише міжнародних відносин, або взаємодії між країнами всупереч ідеологічним розбіжностям. Всередині держави, заснованої на принципі однопартійності, такий плюралізм неприйнятний.

Як зазначає Майкл Пітерз, китайське суспільство зараз набагато освіченіше і поінформованіше, ніж в період правління Мао Цзедуна. Проте середній клас, який зараз нараховує 400 мільйонів чоловік, з часом прагнутиме не лише нових речей, а й нових розваг та ідей. Тому постає потреба в ідеології, яка об’єднуватиме суспільство навколо спільних завдань, спонукатиме його реалізовувати власні мрії через мрії суспільні, підкреслюватиме важливість національних традицій. За словами Пітерза: «Наратив – це інструмент самотворення, але він також може бути інструментом нав’язування ідеологій та впливу» [9].

Підсумовуючи вищесказане, можна зробити висновок, що китайська мрія є поєднанням марксистських підходів Мао Цзедуна, «політики відкритості» Ден Сяопіна і публічної дипломатії Ху Цзіньтао. Вона ґрунтується на конфуціанській етиці та марксистських ідеалах, але демонструє відкритість прогресу. Доктрина «китайська мрія» покликана консолідувати націю для боротьби з загрозами і найефективнішого використання досягнень попередніх десятиліть. Сі Цзіньпін спирається на минуле у своєму баченні майбутнього і пропонує шлях розвитку, який полягає у відновленні величі Китаю через побудову гармонійного суспільства і активну участь у міжнародній політиці.

Джерела та література

1. Седнєв В.В. Еволюція зовнішньополітичних концепцій КНР: від теорії “трьох світів” до теорії “багатополярного світу”. Східний Світ. К., 2002. №2. С.59–64.
2. Кіктенко В.О. «Китайська мрія» як теорія нового етапу модернізації КНР. Східний світ. 2015. №3. С. 106-114.
3.  Кондратенко Д. Співвідношення особистого та суспільного в конфуціанській етиці. Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. К., 2008. Вип. 40. С. 576-587.
4. Юхименко П. І., Леоненко П.М. Історія економічних учень. К.: Знання-Прес, 2005.– 583 c.
5. https://www.foreignaffairs.com/articles/china/2019-10-01/chinas-neo-maoist-moment
6. Hanban. 2017. “Guanyu kongzi xueyuan ketang” (About the Confucius Institute/Classroom). http://www.hanban.org/confuciousinstitutes/node_10961. htm.
7. Сунь Ятсен. Программа строительства страны. избранные произведения. М.: Наука, 1964. – 576 с.
8. Олексій Коваль. Навздогін за мрією: нова ідеологія відродження та процвітання Китаю. Україна-Китай. Спеціальний випуск. №1(6) 2014. С. 10-13.
9. Michael A. Peters (2017) The Chinese Dream: Xi Jinping thought on Socialism with Chinese characteristics for a new era, Educational Philosophy and Theory. Vol. 49, no. 14, 1299–1304.