Ключові слова: екуменічний рух, Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій, міжконфесійні організації.

This article contains information about Ukraine in the world wide ecumenical movement and highlights value interfaith organizations in the sphere religious life, cooperation between different confessions.

Key words: ecumenical movement, All-Ukrainian council of churches and religious association, interfaith association.

Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю вивчення позиції України в екуменічному русі. Адже з кожним роком все біль­ше приходить інформації з різних регіонів України про проведення тижня молитов за єдність християн. Ця проблема становить також значний науковий інтерес. Релігійну ситуацію в Україні досліджува­ли В. Бондаренко, А. Колодний, П. Яроцький. Окремі питання, що стосуються місця України в екуменічному русі висвітлені у працях О. Сомова, М. Мариновича, О. Кисельова. Завдяки їхнім працям та розвідкам низки інших авторів можна проаналізувати і дослідити зна­чення явища екуменізму, тему міжконфесійних діалогів в Україні.

Завданням статті є спроба дати оцінку позиції України у загально­світовому екуменічному русі сьогодення та значення і актуальність цього процесу для релігійного світу в цілому.

Ситуація в Україні де в чому відповідає загальним тенденціям Центральної та Східної Європи, хоча, безсумнівно, має cвої особливості. В Україні на початку 90-х років спостерігалися протилежні до екуме­нізму процеси: дезінтеграція у православному середовищі та конфлік­ти між католиками та православними. Американський релігієзнавець Джозеф Лоя назвав ситуацію у Західній Україні “екуменічним Чор­нобилем”, оскільки “катастрофа” у католицько-православних відносинах “продовжує забруднювати атмосфери міжцерковних відносин по усьому екуменічному світові” [1, с. 15].

Певна річ, це пов’язано із соціально-політичними та релігійними змінами у державі, що є результатом лібералізації релігійної політи­ки останнього десятиліття існування Радянського Союзу та здобут­тя Україною незалежності. М. Маринович зазначає, що ставлення до явища і навіть до поняття екуменізму в Україні вкрай неоднозначні. Це обумовлено кількома причинами. Серед них: загравання радян­ської влади з екуменічним рухом, яке фактично зводилося до мані­пулювання міжнародними християнськими організаціями, та криза екуменізму після розпаду СРСР, що підтверджує політичний харак­тер багатьох “богословських домовленостей”; сприйняття православ­ними католицької моделі екуменізму виключно як підпорядкування Папі Римському (Особливо вдало автор підмітив, що Україна на сві­товій екуменічній арені постає як “полігон випробувань” екуменіч­них домовленостей між різними християнськими центрами, особливо між Ватиканом та Москвою) [2, с. 7].

Появу екуменізму західні соціологи пояснюють наявністю кількох факторів. Серед них – розвиток технологій, котрі, з одного боку, злама­ли соціальну та культурну ізоляцію (швидкі способи транспортування та комунікації), а з іншого – вплинули на зростання соціальної гомо­генності та культурне об’єднання усередині суспільства (урбанізація). Важливим фактором є також секуляризація, котра призвела до кризи релігійних організацій та до появи релігійного плюралізму [1, с. 16].

Радянський Союз був країною “масового атеїзму” із переслідуван­ням цілої когорти релігійних організацій. Хоча деякі релігійні органі­зації легально існували у країні, однак впливу на суспільство в цілому вони не мали. На цій підставі ми можемо стверджувати, що СРСР був секулярною державою. Про деякі особливості співіснування вірую­чих пише проф. П. Яроцький: “У 70-80-х роках у Радянському Союзі утворилася “екуменіка переслідуваних”. У радянських гулагівських умовах об’єдналися “в’язні совісті” – православні, римо-католики, греко-католики, протестанти, іудеї, мусульмани” [2, с. 9].

Таким чином, у секулярному Радянському Союзі певна співпра­ця та духовна єдність віруючих (причому не лише християн) була. Зі здобуттям політичної незалежності Україна здобула й реальну сво­боду релігій. Почали вільніше діяти церкви та деномінації, які мали обмежене існування за радянської влади, вийшли із підпілля ті, котрі були у забороні, і, зрештою), з’явилися нові, експортовані зі Сходу та Заходу. Україна переживала те, що прийнято називати “релігійним відродженням”. Термінами соціології релігії це називається сакралізацією [2, с. 10].

Релігії у пострадянській Україні намагалися взяти реванш і макси­мально увійти у суспільство. Цьому потакали громадськість та певні політичні сили, але протистояв світський характер держави, закріпле­ний законодавчо.

Сакралізація за своїм змістом є діалектично протилежним процесом до секуляризації, а тому не є сприятливим фактором для появи екуменічних відносин. Перед церквами та деномінаціями на початку 90-х рр. не стояло питання про співпрацю, а про розвиток структури, кількісне збільшення пастви та утвердження у суспільстві. Фактично церкви були конкурентами на ринку релігійних потреб. Реалії укра­їнського релігійного життя характеризувалися міжрелігійними су­перечками та конфліктами. Пік католицько-православних конфліктів припав на 1989 – 1993 рр. і з того часу пішов на спад, що було спричине­но будівництвом нових культових споруд українськими церквами та поверненням державою старих, експлуатованих не за призначенням. Щоправда після подій, котрі дістали назву “Помаранчева революція” у релігійних ЗМІ були повідомлення про нові міжцерковні конфлікти, пов’язані із культовими спорудами [4, с. 187].

Отже, деякі характерні процеси релігійного життя 90-х утратили нині свою інтенсивність: більшість віруючих уже визначилися із сво­єю конфесійною належністю, а церкви та деномінації розбудували свою інфраструктуру таким чином, що вона вже не буде істотно змі­нюватися. Про згасання динаміки розвитку релігійної мережі Голова державного комітету у справах релігій Віктор Бондаренко говорив ще 1998 року, зазначаючи, що “темпи приросту релігійних громад у 1991 р. складали 22,2%, а в 1997 р. – лише 7,0%. Проте, в абсолютній величині, – коментує релігієзнавець, – цей показник досить вагомий – 1997 р. релігійна мережа зросла на 1298 одиниць”. 2004 р. В. Бон­даренко відзначав, що можна вести мову про нормалізацію і посту­пальний розвиток релігійного життя в Україні, основними ознаками якого є “становлення реальної конфесійної карти нашої країни, кіль­кісний та якісний ріст релігійного середовища…” [4, с. 201]. Останнім штрихом у розвитку структур українських церков було перенесення центру УГКЦ зі Львова до Києва. Мотиви перенесення осередку, як і протести з боку УПЦ, мали небогословський характер (хоча у по­леміці сторони апелювали до канонів): із Києва легше впливати на релігійно-суспільні процеси усієї Україні. УПЦ протестувала, бо не хотіла сильнішого у менеджменті конкурента.

М. Маринович зауважує, що “українські Церкви є радше об’єктами, ніж суб’єктами екуменічного процесу” [10, с. 311].

Про екуменічну аморфність більшості українських церков заради справедливості треба відзначити, що з усієї когорти одна з них є все ж таки суб’єктом екуменічного руху – Закарпатська реформаторська церква, котра є членом Конференції європейських церков та Лоенберзької угоди. Однак, будь-якої інформації про її участь в екуменіч­них заходах немає.

Щодо інших церков, то ситуація виглядає таким чином. Найбільш екуменічно орієнтованою є Українська греко-католицька церква. Ще 1994 р. глава УГКЦ кардинал Мирослав Любачівський видав пастир­ське послання екуменічної тематики “Про поєднання святих Церков”. Церква має документ “Концепція екуменічної позиції Української греко-католицької церкви” (2000), який розкриває її екуменічну по­зицію, а при Українському католицькому університеті відкрито Ін­ститут екуменічних студій (2004 р.). Українська православна церква, оскільки не є окремими суб’єктом Вселенського православ’я, а є час­тиною Руської православної церкви, не є й самостійним учасником екуменічного руху. Однак, клірики УПЦ часто включаються до де­легацій РПЦ. Наприклад, так було на IX Генеральній асамблеї ВРЦ. Вони також беруть участь у окремих екуменічних заходах та групах [10, с. 320.]

Існують два “екуменічні проекти” в Україні. Перший зводиться до того, що три православні церкви (УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ) хочуть об’єднатися в одну Українську помісну православну церкву. Статус цієї церкви вбачається або як канонічний патріархат, або як автоном­на церква у складі Константинопольського патріархату. Другий про­ект є більш “екуменічним”, оскільки передбачає об’єднання церков різних конфесій: православної (три вищезазначені церкви) та като­лицької (УГКЦ). Відносини між українськими протестантськими церквами та деномінаціями є більш спокійними і менш помітними. Для пізньопротестантського та неопротестантського середовища ха­рактерним є пошук взаєморозуміння між собою, спроба співпраці у євангелізаційних та благодійних проектах. Принаймні цього бажають керівники союзів, хоча на рівні громад існують більш консервативні настрої, які засуджують подібні ініціативи, розцінюючи їх “як від­ступ від істинності власного віровчення та кроки на шляху до екуме­нізму, який викликає негативну реакцію” [6, с. 344].

Як показує дослідження українського релігієзнавця Ольги Спис, самі керівники, пресвітери та пастори українських протестантських церков та деномінацій ставляться до екуменізму досить обережно. Адвентистів, наприклад, лякають можливі компроміси у віровчен­ні заради християнської єдності. Але п’ятидесятники вважають, що “екуменізм, який ґрунтується на непорушному камені християнської віри, є прийнятним і навіть необхідним”, але із одним застереженням, щоб єдність християн не призвела до релятивізму у віровченні.

Аналіз соціологічних досліджень, що проводилися в Україні дають підстави стверджувати, що більшість громадян України не перейма­ється  проблемами церковного єднання і не цікавиться віроповчально-догматичними питаннями [12, с. 186].

Прихильники ж об’єднання українських церков апелюють пере­важно не до релігійних, а до соціально-політичних аргументів. Со­ціологічні дослідження ілюструють також байдужість українців до віросповідних відмінностей. Те саме показують дослідження у Фран­ції, про які пише Ж.-П. Віллєм. При цьому французькі соціологи пов’язують це з екуменізмом, котрий став причиною стирання відмін­ностей і, урешті-решт, призвів до ситуації, коли конфесійні відмін­ності більше не розглядаються як проблема. Однак, наскільки ця теза є правомірною для українських реалій? Однозначно можна сказати, що байдужість українців не формувалася під впливом екуменізму, бо його реально тут не було. Отож, причини байдужості треба шукати в чомусь іншому [12, с. 201].

Для більш чіткого окреслення тієї ситуації, яка склалася у релі­гійному житті України, необхідно згадати про міжконфесійні орга­нізації. Першим об’єднанням такого роду стало Українське біблійне товариство, котре виникло 1991 р. Чи є ця організація екуменічною? Хоча її діяльність і пов’язана зі співпрацею християн різних вірос­повідань у перекладі та поширенні Біблії та релігійної літератури, навряд чи можна говорити про якесь реальне зближення між ними. Утім, необхідно відзначити можливий позитивний вплив як діяльнос­ті цієї організації, так і наявність одного універсального перекладу Біблії українською мовою на міжконфесійні відносини [7].

1996 р. за ініціативою світської влади була створена Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій (ВРЦРО) із метою урегулювання державно-церковних відносин. До цієї інституцігвходять не лише 14 християнських церков та деномінацій, але й 3 мусульманські центри, 1 іудейське об’єднання, Українське біблійне товариство. Задекла­ровані завдання цієї інституції мають у собі потенціал щодо розви­тку екуменізму (причому не лише християнського, але й “широкого екуменізму”), але до сих пір не були реалізовані. Більш екуменічно вираженою є Нарада представників християнських церков України (НХЦУ), яка утворилася 2003 року. Членами цієї організації є пред­ставники лише 9 християнських церков, її результатами є прийняття 18 документів із питань духовності, суспільної моралі та значущих суспільно-політичних подій у країні [7].

Ще одна міжхристиянська організація – Українська міжцерков-на рада (УМР) була утворена 2003 р. протестантськими церквами та деномінаціями. Членами УМР на сьогодні є 12 християнських цер­ков, більшість із яких є харизматичними і жодна із них не входить до ВРЦРО чи НХЦУ. Слід зауважити, що НХЦУ та УМР на відмінну від ВРЦРО є, по-перше, міжхристиянськими, а не міжрелігійними орга­нізаціями, а, по-друге, були організовані за ініціативою самих церков. Починаючи із 2005 р., почали з’являтися місцеві ради церков, котрі відіграють роль консультативно-дорадчих органів при місцевих ор­ганах влади і деякі з них (наприклад, у м. Маріуполь) мають чітко виражений екуменічний характер. Розвиток міжхристиянських інсти-туційній, які мають екуменічний потенціал указують на те, що між-церковні відносини в Україні переходять на якісно інший рівень. Час­тина церков здатна визнати за іншими право нести звістку про Ісуса Христа, Євангеліє, християнські цінності. Саме тому українські церк­ви здатні до .вироблення спільних оцінок щодо духовно-моральної чи політичної ситуації в українському суспільстві (однак, ще не здатні до плідного та тривалого співробітництва й ведення богословських діалогів).

Із кожним роком усе більше приходить інформації з різних ре­гіонів України цро проведення тижня молитов за єдність християн; їхнє збільшення треба пояснювати стабілізацією релігійних процесів у державі та завершенням чисельного зростання конфесій. Низький рівень релігійної активності віруючих сприяв усвідомленню церква­ми високого рівня секулярності українського суспільства, що й стало значним фактором для їх консолідації. Звичайно, питання екуменізму є надзвичайно складним і неоднозначним. Крім того, воно вимагає певних компромісів як з боку власне українських церков, так і з боку закордонних релігійних центрів. Також необхідно підтвердити влас­не міжнравославні потуги до об’єднання. Поява за останні роки кіль­кох міжконфесійних рад – Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій, Наради представників християнських церков України та Української Міжцерковної Ради – засвідчує готовність християн­ських церков до діалогу і співробітництва.

Список використаних джерел та літератури:

1. Бондаренко В. Релігійна ситуація в Україні і перспективи її розвитку / В. Бондаренко // Релігія і суспільство в Україні: фактори змін. – К., 1998. -С. 15-17.
2. Бондаренко В. Релігійне життя в сучасній Україні: стан, тенденції та проблеми розвитку / В. Бондаренко // Релігійна свобода: функціонування релігії в умовах свободи її буття. – К., 2004. – С. 6-10.
3. Возняк Т. Зауваги до філософських аспектів екуменічного діалогу / Т. Возняк // Незалежний культурологічний часопис “Київ”. – 2000. – № 19. -С. 8-12.
4. Екуменізм і проблеми міжконфесійних відносин в Україні / [за заг. ред. А. Колодного, П. Яроцького, О. Сагана]. – К.: Гносис, 2001.-278 с.
5. Етерович М. Екуменічний діалог – ідеал і реальність / М. Етерович // Людина і світ. – 2002. – № 11-12. – С. 2-9.
6. Історія релігій в Україні : [навчальний посібник] / А. Колодний, П. Яроцький, Б. Любовик та ін.; за ред. А. Колодного, П. Яроцького. – К.: Т-во “Знання”, 1999. – 735 с.
7. Кисельов О. Релігійні організації та розвиток громадянського сус­пільства в Україні: до постановки проблеми [Електронний ресурс] / О. Ки­сельов. – Режим доступу : http://kyselov.uol.ua/2008/04/25/24.php.
8. Кисельов О. Тенденції розвитку екуменічних відносин в Україні [Електронний ресурс] / О. Кисельов. – Режим доступу : http://kyselov.uol ua/2008/04/25/30.рhр.
9. 9.                Кураев А. Вызов экуменизма / А. Кураев. – М., 2003. – 346 с.
10. Маринович М. Українська ідея і християнство, або Коли гарцюють кольорові коні апокаліпсису / М. Маринович. – К. : Дух і літера. – 2003. -429 с.
11. Мартишок Е. Екуменізм, конвергенція, єдність / Е. Мартишок // Еку­менізм і проблеми міжконфесійних відносин в Україні. – К.: Гносис, 2001. -С. 26-36.
12. Сомов О. Сучасна релігійна ситуація в Україні: стан, тенденції, про­гнози / О. Сомов. – К.: Світ знань. – 1994. – 272 с.