This article is placed analyze the impact of political and legal views of the Pythagoreans on the development of political and legal thought in the world. Author first draws attention to the fact that it was the Pythagoreans first category explored the political elite.

Постановка проблеми: на сьогоднішній день в науці прийнято вважати, що Піфагор є найбільш відомим із ранніх грецьких філософів. Проте, майже повна відсутність джерел про Піфагора і створений ним піфагорійський союз зумовили певні прогалини в історії політико-правових вчень як науці. Тому дослідження політичних і правових поглядів піфагорійців є надзвичайно важливим, особливо в контексті їхнього впливу на формування сучасних політико-правових ідей.

Короткий аналіз останніх досліджень та публікацій: питання політичних та правових ідей Піфагора та всього піфагорійського союзу було предметом дослідження великої кількості видатних вчених, серед яких слід виділити Платона, Аристотеля, Діогена Лаертського, Єришева А.А., Жмудь Л. Я., Карла Хаффмана,  Нерсесянца В. С., Саміна Д. К., Ямвлиха, Лєбєдєва А. В., Цибульську М. В., Чанишеву А.Н., Шульженка Ф. П., Андрусяка Т. Г., Трубєцкого Е. Н., Марчука В. П., Лурьє С. Я., Левкулича В. В. та багато інших.

Вплив політико-правових поглядів піфагорійського союзу на розвиток не лише давньогрецької, а й взагалі усієї світової політичної і правової думки важко переоцінити. Саме під впливом піфагорійців безпосередньо формувалися концепції Сократа, Платона та багатьох інших.

Вагоме значення піфагорійські учення відіграли для формування політико-правових думок про політичну еліту. Саме піфагорійці вперше звернули увагу, що для досягнення своєї ідеальності такою формою правління, як аристократія, необхідно, що влада належала не народові (як в демократії), а найкращим представникам суспільства – найрозумнішим, наймудрішим та найбільш моральним особам. Через багато століть (а точніше – на початку ХХ століття)  Вільфредо Парето, Гаетано Моска та Роберто Міхельс продовжать досліджувати тему політичних еліт. І, слід відзначити, саме вони несправедливо вважаються засновниками ідей щодо політичної еліти.

Знаменита тетрада, яка складалася із чотирьох чисел, вплинула через піфагорійців на Платона, який надавав особливе значення чотирьом матеріальним елементам: землі, повітрю, вогню і воді [4, с. 37].

Вчення піфагорійців мали значення не лише для політико-правових вчень послідовників. В новий час, особливо завдяки розвитку природознавству, астрономії і математики, ідеї Піфагора про світову гармонію набувають нових прихильників. Великі Коперник і Кеплер, знаменитий художник і геометр Дюрер, геніальний Леонардо да Вінчі, англійський астроном Еддінгтон, який експериментально довів в 1919 році теорію відносності, та багато інших вчених і філософів продовжують знаходити в науково-філософських міркуваннях Піфагора необхідну основу для встановлення закономірностей нашого світу [4, с. 39].

Карл Хаффман відзначає вагому роль ідей Піфагора на формування політико-правових поглядів Платона та Аристотель. Зокрема, в своїй праці він вказує, що свої центральні ідеї видатні давньогрецькі вчені запозичили у засновника піфагорійської школи [3].

Важливим джерелом піфагорійської філософії є Трактати Аристотеля. Від них дійшло до нашого часу більше інформації про піфагорійців, як від всіх інших осіб разом взятих. В даних Трактатах Аристотель особливе місце приділяє інтерпретації, тобто тлумаченню основних ідей піфагорійців. На жаль, до сьогоднішнього дня залишається незрозумілим, на які джерела спирався в основному Аристотель і кого він мав на увазі, говорячи «піфагорійці» чи «так звані піфагорійці».

Слід відзначити, що жанр політико-правової літератури (висловлення проекту найкращого устрою), яку започаткували піфагорійці, в подальшому отримав широке поширення як в період розквіту давньогрецької думки (платонівські проекти ідеального устрою держави), так і в період еллінізму (ідеальні суспільні устрої без рабства і приватної власності в проектах Евгемера «Священна хроніка» і «Держава сонця») [5, с. 107].

Ідеї Гіппаса про те, що найбільш вдалою з існуючих формою правління є демократія відіграла чи не найважливішу роль у подальших політико-правових вченнях Давньої Греції. Іншою прогресивною політичною думкою Гіппаса було те, що жодна з форм правління не повинна бути в статичному вигляді, вона мусить постійно розвиватися і змінюватися на краще під впливом різних факторів.

Піфагорійці – перші, хто започаткували ідеї соціальної рівності, що відіграло вагому роль у ранніх працях Сократа. Також представники піфагорійського союзу наголошували на обов’язковій необхідності поважати закон, яким би він не був. Тим самим вони вперше звернули увагу на такому необхідному для державотворення правовому явищі, як правова свідомість громадян.

Окрім цього, політико-правові погляди піфагорійців відіграли фундаментальну роль в сократівському положенні про правління «знаючих», платонівському проекті ідеального устрою на чолі з філософами, в концепції Гегеля про розумність права і держави [2, c. 36-37].

В модернізованому вигляді схожі представлення піфагорійців є і в різних сучасних концепціях справедливого і розумного способу організації суспільства, державного і правового життя, здійснення законодавчої, управлінської та інших форм діяльності держави згідно наукових положень, тощо. Вагоме значення піфагорійські вчення відіграли для формування політико-правових поглядів прихильників комуністичного устрою (насамперед, значення мають рівність та справедливість як основа піфагорійських вчень, прагнення до колективної власності народу та інше) [1, с. 83].

Отже, політико-правові погляди Піфагора та піфагорійського союзу в цілому відіграли фундаментальну роль у формуванні політичної і правової думки вчених того часу, всього раннього періоду античності та продовжили свій вплив надалі, аж то сьогодні. Неоціненними залишаються політико-правові погляди піфагорійців щодо визначення принципів політичної еліти, ідей соціальної рівності усіх людей. Піфагорійці не просто обґрунтували, чому аристократія є ідеальною формою правління, а я постійно вказували різні засоби забезпечення стабільності даної форми правління.

Погляди представників піфагорійського союзу суттєвого вплинули на політичні і правові погляди Платона, Сократа, Аристотеля, Канта, Гегеля, Маркса та Енгельса, а також фактично усіх прихильників ідеї соціальної рівності людей. Крім того, піфагорійці вплинули не тільки на політичних та правових дослідників, а й на представників астрономії, математики, мистецтва, тощо.

Окремо слід відзначити прогресивні політико-правові погляди Гіппаса, який вперше не тільки довів доцільність демократичної форми правління, а й вказав про відсутність ідеальної форми правління, адже вона повинна постійно розвиватися і перебувати в динаміці.

Список використаних джерел:

1. Жмудь Л. Я. Пифагор и его школа / Ответственный редактор А. И. Зайцев. − Л.: Наука, 1990. − 192 с.
2. Жмудь Л. Я. Пифагор и ранние пифагорейцы.− М.: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2012 г. − 445 с.
3. Карл Хаффман. Пифагорейская традиція : [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nsu.ru/classics    /plato/Huffman_Pythagoras.pdf
4. Самин Д. К. 100 великих ученых. − М.: Вече, 2000. – 376 с.
5. Ямвлих. О пифагорейском образе жизни / пер. с древнегреч. И. Ю. Мельниковой. М., Алетейа,  2002. – 302 с.

The analysis of the generation and development of SociologicalSchoolof law inUkraineis offered in this scientific article. Necessity development of  researches in this branch of  law is substantiated here.

Ключові слова: соціологічна школа права, школа “вільного права”,  право, держава, юриспруденція, суспільні союзи.

Постановка проблеми.  Актуальність теми дослідження пов’язана із відсутністю у вітчизняному правознавстві монографічних праць з наукознавчих питань юридичної соціології, що стає істотною перешкодою на шляху активізації прикладних соціолого-юридичних досліджень. У нашій країні практично немає фахівців власне з юридичної соціології. Як наслідок, не відчувається помітного поступу і в сфері викладання даної науки. Тим часом життя вимагає кардинальної зміни ситуації з відповідних досліджень і викладання в наукових закладах України юридичної соціології, яка покликана забезпечувати теоретичну базу правознавства, посилювати його зв’язок з практикою, запобігати відрив права від реальних життєвих тенденцій та явищ, розкривати його соціальну спрямованість (як позитивні, так й негативні наслідки дії тих або інших нормативних актів), сприяючи тим самим розв’язанню довгострокових завдань глибокого і поетапного реформування українського суспільства.

Короткий аналіз останніх досліджень і публікацій. Історіографічний аналіз з досліджуваної проблематики продемонстрував суттєві прогалини в українській історико-правовій науці, які значною мірою пов’язані з фактичною незатребуваністю протягом тривалого часу  теоретико-правової спадщини представників соціологічного праворозуміння в Україні. Це об’єктивно пояснюється тим, що за радянської доби постаті та праці вчених залишалися практично невідомими та штучно замовчуваними в широких наукових колах, оскільки їх ліберальна політична позиція, особливості наукових підходів до розгляду державно-правових питань радикально відрізнялись і не вписувались у рамки пануючої марксистсько-ленінської ідеологічної доктрини. І хоча сьогодні сучасною українською науковою спільнотою зроблено важливі кроки на шляху повернення у вітчизняну юридичну науку їх творчого спадку, комплексне й систематизоване дослідження їх правничої діяльності та державно-правових поглядів у всій їх повноті та різноманітності досі відсутнє.

Виклад основного матеріалу. Досить поширеним напрямом у праворозумінні є соціологічна школа права. Як певна наукова система ця школа склалася у кінці XIX – першій третині XX ст. в Європі, а потім отримала розвиток у США. Представники цієї течії, пронизаної філософією прагматизму, охоплюють поняттям “право” адміністративні акти, судові рішення і вироки, звичаї, правосвідомість суддів і інших посадових осіб, правовідносини, а також юридичні норми [4, С. 375]. Загальне у поглядах юристів-“соціологів” на право є те, що всі розуміють під ним так чи інакше “правові” відносини, які виникають та існують незалежно від норм; усталений в житті “правопорядок”, а зрештою “фактичний образ діяльності уряду, судів і інших державних органів”. Для представників соціологічного напряму, право є явищем динамічного життя, а не незмінне зібрання законів, установлених у певній формі. Право як частина життя повинно мінятися разом з потоком життя. Тому прихильники цієї теорії вимагають “мобільності” (пристосування), “пластичності” (гнучкості) права і доводять шкідливість точних формулювань в законодавчих актах.  Зв’язаність судді певними нормами вони вважають неприпустимою. Тому юристи – представники цього напряму вимагають, щоб юридична наука перенесла центр тяжіння своїх досліджень зі сфери норм права на процес дії і застосування права в суспільстві [4, С. 376]. Ця теорія веде до фактичного розширення “правотворчих” функцій судді і зниження ролі закону, оскільки суддя не зв’язаний юридичними нормами і може на свій розсуд вирішити ту чи іншу справу, покладаючись на власну інтуїцію.

Вченим, який одним із перших найбільш грунтовно розробив і висунув головні програмні засади соціологічної школи права був творець школи “вільного права” – Євген Ерліх. Ерліх різко виступив проти юридичного позитивізму, який розглядав право лише як сукупність юридичних норм, прийнятих державою та не зв’язаних із суспільством, його економічними умовами та іншими соціальними факторами. Ерліх розумів суспільство не як сукупність окремих індивідів, а як комплекс сплетіння людських союзів. Тому, щоб зрозуміти джерела, розвиток і сутність права, потрібно, насамперед, вивчити порядок, який існує в союзах, а самe право треба шукати в нормах, що визначають внутрішню будову союзу, в договорах і статутах, розроблених за допомогою узгоджень [1, С. 163].

Недоцільно обмежувати правову науку дослідженням лише тексту закону та його техніко-правового застосування. Мислитель намагався дати нове теоретичне обґрунтування тогочасного права. Тому він приділяв значну увагу не тільки вивченню законодавства, а й дослідженню звичаєвого права, судової практики, проявів господарського життя, намагався обдумати та узагальнити їх з позиції свого соціологічного світогляду, встановити зв’язки між усіма цими проявами і створити узагальнене пізнання правової дійсності.

М. М. Ковалевський, Б. О. Кістяківський, М. І. Палієнко, С. С. Дністрянський та В. Я. Старосольський є яскравими представниками соціологічної школи права в Україні.

Центральне місце державно-правової концепції М. Ковалевського займає учення про суспільну солідарність, яку він пояснював як факт соціального життя, що утвердився історично внаслідок визнання природної необхідності турботи всіх органів соціального цілого про своє збереження у боротьбі з внутрішніми небезпеками та зовнішніми ворогами. З цього визначення стає зрозумілим, що суспільна солідарність для мислителя є причинною, обов’язковою нормою сумісного проживання людей, від зростання вимог якої залежить суспільний прогрес, у тому числі, виникнення та розвиток як права, так і держави [ 7, С. 276].

Призначення держави як організованого суспільного союзу, за М. Ковалевським, обумовлене складним комплексом взаємопов’язаних причин, найважливішою серед яких є зростання вимог суспільної солідарності. Саме ускладнення зростаючих потреб суспільства в цілому та кожної особистості окремо, потребує створення держави як організованої політичної системи управління, що складається з таких взаємопов’язаних та взаємообумовлених елементів як влада, населення та територія [7, С. 276].

Філософські погляди Кістяківського близькі до неокантіанства, ідеї якого знайшли відображення в його соціології права. У ній він бачив науку, яка здатна наблизитися до найбільш адекватного пояснення феномена влади та способів функціонування влади у державі.

Неокантіанська теорія права Кістяківського характеризувалася первісним методологічним дуалізмом між нормативною та емпіричною сферами в поєднанні з новаторським зв’язком юриспруденції з соціальною теорією права. Його особливий неокантіанський підхід до теорії права створював основу для вивчення соціологічної юриспруденції. Позиція Кістяківського включала як намагання позитивістів вивчати закони соціальної структури та змін, так і неокантіанське твердження, що соціальні науки повинні досліджувати характеристики певного суспільства та історичних епох, а не загальні закони на всі часи життя. Інакше кажучи, Кістяківський вважав право наукою про культуру, що мала як мету, так і значення. Метою права було проголошення справедливості – концепції, яка ґрунтувалася як на інтелектуальному сприйнятті, так і на ціннісних судженнях індивідів у даному суспільстві [2, С. 180].

М. І. Палієнко, будучи прихильником юридичного позитивізму у наукових дослідженнях послуговувався методами не тільки догматичної юриспруденції, а й соціологічної та психологічної шкіл права. Його погляди еволюціонували в бік соціологічного напряму й збігаючись багато в чому з думками інших відомих прихильників ліберальної концепції держави водночас відрізнялися оригінальністю й новизною підходу в тлумаченні багатьох питань. Державу вчений розумів як певну організацію суспільства, певну правову форму суспільного союзу. Найважливішою силою, яка організує співжиття людей у спільноті, є право. Коли ця правова організація суспільних відносин, що поступово розвивається, набуває визначеної постійної форми, то можна говорити про таку форму суспільного союзу, яку ми називаємо, на відміну від усіх суспільних форм, державою. Держава завжди становить певну правову організацію елементів, що до неї входять: населення, територія й влада. Державна влада не є просто фактичними відносинами панування, а є правовим, певним чином організованим владарюванням [6].

С. Дністрянський одним із перших у юриспруденції запропонував соціологічно-правовий підхід до розуміння понять “право”, “держава”, “народ”. Юриспруденцію  С. Дністрянський розуміє як найважливішу серед усіх суспільних наук, бо вона досліджує й розробляє регулятивні закони для співіснування людей та різних форм їх організації у суспільстві. Особливу увагу він звертає на взаємозв’язки різних наук між собою. Через відкритість та взаємозв’язок знань юриспруденції з іншими суспільними та природними науками учений обґрунтовує появу таких нових наук як філософія права, соціологія права, судова медицина та ряду інших. Такий підхід С. Дністрянського до розуміння науки та її структури дозволив йому передбачити подальший процес розвитку науки в цілому та правознавства зокрема. Первинні норми суспільного життя, на думку С. Дністрянського, мали релігійно-етичний характер. Лише після них з’являються норми економічного та правового характеру. Різниця між нормами релігійно-етичного та правового характеру полягає у способі забезпечення цих норм, перших – лише через переконання, других – через примус. Саме потреби людей у межах різних форм організації суспільства обумовлюють згодом появу прав людини [3].

Соціологічні інтереси провідного українського вченого Володимира Старосольського було зосереджено навколо проблем нації, соціологічного розуміння права та держави. Соціологічну сутність нації вчений тлумачив як спільноту, яка твориться стихійною волею, інстинктом, почуттям належності до себе, психічними схильностями та настроями членів гурту, що утримує її як внутрішньо зв’язану цілісність.

Державу В. Старосольський розглядав як один з типів соціальних зв’язків, що тримається силою правових норм.         Суспільна ідея, стверджує автор,  – це не лише думка, це бажання, стремління, домагання. І прикладом, що засвідчує це, є держава [ 5, С. 40].

Висновки. Актуальність соціології права полягає в науково-пізнавальному та практичному аспектах, оскільки без всебічного знання соціальних аспектів формування і дії права неможливі реалізація концепції правової держави, прогнозування перспектив упровадження конкретного правового акта.

Підсумовуючи розвиток української соціологічної правової думки у початковий період (протягом другої половини XIX ст. – першої половини XX ст.), можна дійти до висновку, що ряд видатних учених досліджували і публікували свої праці із суспільних наук, що безпосередньо стосувалися проблем теорії права. Однак ці праці не були побудовані на наукових принципах і на методології новітньої соціологічної теорії. Основного завдання — побудувати суто теоретичну чи конкретно-соціологічну систему права – вони перед собою й не ставили. Свою увагу вони зосереджували на засвоєнні суспільною думкою України західних соціологічних правових теорій і поширенні соціологічних поглядів серед широких верств.

До позитивних аспектів соціологічного праворозуміння слід віднести те, що:

•        право набуває відповідної суспільної динаміки;

•        визнається пріоритет дійсно існуючих суспільних відносин над юридичною формою, обумовленість права суспільними відносинами на конкретному етапі розвитку останніх;

•        приділяється велике значення процесуальним аспектам права, у тому числі у контексті правореалізації;

•        право, через волевиявлення окремого судді або адміністратора, оформленого у судове або адміністративне рішення, може стати основою для протидії (обмеження) та/або припинення свавілля з боку держави в цілому або її окремого органу;

•        підкреслюється та обґрунтовується обов’язковість права як для громадян, так і для будь-якого державного органу (посадової особи) та держави в цілому, оскільки цього потребують реальні суспільні відносини тощо.

Список використаних джерел

1. Ерліх Є. Основи соціології права / Є. Ерліх // Проблеми філософії права, 2005. – Том ІІІ. №1-2. – С. 211-219
2. Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису “Філософська і соціологічна думка”, серія “Українські мислителі” / Переклад з російської Л. Г. Малишевської; упорядкування, передмова і примітки Л. П. Депенчук. – Київ: Абрис, 1996. — 512 с.
3. Коваль А. Ф. Погляди Станіслава Дністрянського на право та державу  (загальнотеоретичні аспекти): автореф. дис. на  здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук:  12.00.01 / А. Ф. Коваль; Львів. нац ун-т ім. І. Франка. – Л., 2005. – 16 с.
4. Машков А.Д. Проблеми теорії держави і права. Основи. Курс лекцій / А. Д. Машков. –  К.: Атіка, 2008. – 464 с.
5. Старосольський В. Я. Теорія націй / В. Я. Старосольський. – Нью-Йорк; Київ: Наук. Т-во ім. Т. Шевченка: Вища шк., 1998. – 157 с.
6. Тимошенко О. М. Розвиток юридичних теорій держави у вітчизняній політико-правовій думці наприкінці XIX – на початку XX століття [Електронний ресурс] / О. М. Тимошенко. – Режим доступу: http://s-journal.cdu.edu.ua/base/2008/v5/v5pp137-139.pdf
7. Шульженко Ф. П. Історія політичних і правових вчень: Підручник /  Ф. П. Шульженко. –  К.: Юрінком Інтер, 2007. – 304 с.