In the article the conditions of an background principles of popular participation the German criminal justice. Concider the historical stages of the participation of the German popular.

Ключові слова: участь народу, Німеччина, кримінальне судочинство, історичні етапи, присяжні.

Постановка проблеми. Німецьке право належить до континентально-європейського правового кола, до романо-германської правової сім’ї, в основі якої лежить розподіл норм права за галузевим принципом, була започаткована й частково розроблена в римському праві. Кожен історичний етап розвитку принципу участі народу  має свою особливість та історичну цінність для сучасного кримінального судочинства Німеччини.

Викладення основного матеріалу. Становлення принципу участі народу в кримінальному судочинстві в первісному праві Німеччини бере свій початок як в римському праві, так і праві різних германських племен. Так, у сучасній Німеччині як країні романо-германської правової сім’ї суддя не зв’язаний раніше прийнятими рішеннями інших судів. Судова практика, яка належить до «вторинних» норм, полягає в тому, що при розгляді нової справи вона може бути відкинута, тобто буде здійснений «поворот практики» [ 2, с.41 ].

Німецьке право сформувалося в Європі до XII століття і набуло великого поширення. Велика Римська імперія припинила своє існування на Заході у 476 р., проіснувавши майже тисячу років. У V ст. християнство поширюється у провінціях колишньої Римської імперії, захоплених германським племенами – вестготами, бургундцями, алеманами. Під впливом християнства та римської державно-правової спадщини в Європі виникають десятки невеликих держав, що були у 800 р. об’єднані у франкську імперію Карла Великого.

Історію становлення участі народу в кримінальному судочинстві в первісному праві Німеччини можна розділити на такі етапи: 1) період феодальної роздрібненості, створення «Священної Римської імперії німецької нації» з переважанням звичаєвого права (X-XIV ст.); 2) період олігархії курфюрстів, станово-представницької монархії і рецепції в цей період римського права (XIV-XVII ст.); 3) період князівського абсолютизму і утворення національного права (XVII-XVIII ст.).

Спроба кодифікації права була зроблена лише в XIII ст. Партикуляризм був характерною ознакою права феодальної Німеччини. Майже в кожному князівстві та в усіх великих містах були свої збірники права. У боротьбі проти селян поміщики застосовували самосуд. Сумної слави набули суди фемів, куди входили місцеві рицарі і багаті селяни, їх засідання проводились таємно, склад суду не оголошувався, його члени були в масках. До перших збірників законодавств в Європі відносять так звані «варварські правди», що були ранніми кодифікаціями германських народів. Найбільш відомі Салічна, Ріпурська і Бургундська правди, прийняті у V-VI ст., та германські юридичні збірники, наприклад, баварський. Характерними для права цього періоду є значний вплив стародавніх звичаїв германців. Судовий процес носив змагальний характер. Кримінальне і цивільне судочинство здійснювалося в однакових формах. Справа порушувалась позивачем. Сторони мали рівні права і процес протікав у вигляді змагання. Він був гласним, відзначався строгим формалізмом [ 6, с.286 ].

Поряд з вивченням та коментуванням римського приватного права, відбувалась і його рецепція. Безпосередньому застосуванню римського права на практиці також сприяв такий чинник як трансформація судів. Починаючи з XIV століття освічені правники (ті, хто вивчив римське право) поступово витісняють з судів неосвічених народних суддів – шеффенів, які спиралися переважно на звичаєве право, практичну кмітливість, життєвий досвід та інтуїцію. Крім того, в цей період у Німеччині були засновані апеляційні суди, до складу яких відразу залучають освічених правників. Отже, рецепція римського права у судове право Німеччини відбувалась в основному у формі прямого застосування його норм. Однак поступово судочинство переходило у руки королівської адміністрації, а місце тунгіна займає граф, якого призначав король, місце народних засідателів – скабіни, яких вибирав сам граф із «кращих» людей округа. Ці особи здійснювали судочинство пожиттєво. Вищою судовою інстанцією у кримінальних справах був сам король.

Інститут участі народу в кримінальному судочинстві почав зароджуватись ще з раннього Середньовіччя, коли найкращі представники місцевої громади – люди високих моральних якостей, які заслужили загальну повагу і довіру, вирішували справи кримінального і цивільного характеру з підвищеним ступенем суспільної небезпеки.

Історію участі народу в кримінальному судочинстві Німеччини в Середні віки можна поділити на три основних етапи:

1. Становлення і розвиток ранньофеодальної монархії, утворення Священної Римської імперії німецької нації, виникнення закритих натуральних господарств, що спричинило подальшу феодальну роздробленість, дію звичаєвого, партикулярного права (IX-XIV ст.).

2. Формування та закріплення станово-представницької монархії в князівствах Німеччини, встановлення монархії курфюрстів, рецепція римського права (XV- XVI ст.).

3. Утвердження князівського абсолютизму в німецьких державах та утворення національного права (XVII-XVIII ст.) [ 1, с.50-51 ].

Так, спочатку особливістю державно-правового розвитку Німеччини Середніх віків був поступовий розпад її на окремі князівства, які зберегли свою незалежність аж до XIX ст. В найдавнішому збірнику міського права «Право міста Зеста» (XII ст.) вказувалося, що община міста Зеста підпорядковувалася давньому і виборному праву. У цьому місті вводилося три суди: настоятеля, фогта і шультгейса.

Юрисдикція настоятеля поширювалася на духовні справи, хоча судити він мусив разом з обраними громадою засідателями (скабінами).

Кримінальні справи розглядав фоґт міста, зокрема, справи про поранення залізом і розбій, крадіжку з проникненням у приміщення тощо.

У XII-XVI ст. у правотворчості велику роль відігравали представники народу – шефени – члени (засідателі) феодальних судів. Вони зобов’язані були не тільки з’ясовувати фактичну сторону справи, усвідомлювати й оцінювати докази, а й у разі потреби «відшукувати права». Після заснування на німецьких землях міст, вони перейшли у власність короля, єпископів та князів. За магдебурзьким міським правом (кінець XII – початок XIII ст.) судочинство відправляв міський суд, що складався із ратманів (радників), обраних на раді городян. Поступово це право було надане селам, що були власністю князів та держави. У 1356 р. імператор Карл IV видав «Золоту Буллу». В цей же час продовжуються кодифікації германського звичаєвого права, які деякі дослідники називають компіляціями. Особливо популярні були Саксонське та Швабське зерцала.

«Саксонське зерцало» – це середньовічна юридична книга досить високого рівня, котра мала велике розповсюдження та вплив на середньовічну та сучасну судову практику не лише в Німеччині, але й далеко за її межами. В землях Ангальт та Тюрінгія окремі положення «Саксонського зерцала» діяли до 1900 р. Такого тривалого застосування та територіального поширення не мав жоден німецький правовий документ. [ 3, с.41 ].

«Саксонське зерцало» містить норми держаного, цивільного, кримінального та процесуального права. Швабське зерцало мало схожі статті з Саксонським зерцалом, воно з’явилося пізніше, запозичило деякі принципи Саксонського зерцала і розвинуло їх.

У 1495 р. на рейхстазі, скликаному у Вормсі, було створено імперський суд – рейхскамергеріхт, який був першою інстанцією у справах імперських підданих, і другою – у справах підданих окремих князівств у спорах з їх власниками. Але ці починання не досягли мети: «імперського пфеніга» надходило мало, у рейхскамергеріхта не було органів для виконання його рішень.

Наприкінці XV ст. звід римського права був офіційно визнаний імператором як діюче джерело цивільного права. Рецепція римського права в Німеччині закінчується створенням в 1495 р. Імперського суду, що поряд з іншими функціями здійснював функцію вищого апеляційного суду для всієї Імперії. Значення Імперського суду затвердилося в 1555 р., коли молодим юристам було обов’язковим перебування певний час при Імперському суді.Німецькі вчені-юристи ретельно досліджували дигести і створювали з урахуванням особливостей свого часу пандектне право. Його вважали загальним правом імперії, і воно діяло в багатьох частинах Німеччини до кінця XIX ст..Слід зазначити, що у Кароліні майже не згадується суд шеффенів. Їх витіснили професійні судді. Покарання могли застосовувати на підставі не лише закону, а й таких розпливчастих понять, як «добрі звичаї», «вказівки доброго і досвідченого у праві судді». Кароліна ввела інквізиційний, катувальний процес замість обвинувального (змагального). У першій половині XVI ст. у Німеччині відбувалася реформація, що супроводжувалася соціальними конфліктами. Найбільш важливим серед них була селянська війна 1525 р. Ці соціальні процеси стимулювали подальшу кодифікацію німецького права. Велику популярність і поширення набув кодекс «Кароліна», як єдиний звід законів для всієї великої і строкатої Німеччини. Виданий цей звід імператором Карлом V після селянської війни у 1532 р.

Ст. XVIII приписувала суду користуватися доброякісними доказами, які кожен зміг би зрозуміти, назвати і засвоїти. Як засіб отримання доказів зберігалося катування , але лише тоді, коли будуть попередньо отримані докази про злочин. Слід зазначити, що деякі автори вважають «Кароліну» не німецьким кодексом, а через значну рецепцію римського права – «німецьким підручником італіського кримінального права».

Реформація розколола Німеччину на протестантську (північ) і католицьку (південь) частини. У Німеччині цього періоду не існувало загальної правової системи, населення жило за «партикулярним» правом. Сама юридична роздрібненість сприяла рецепції римського права. Під кінець XVIII ст. римське право було рецептовано не у вигляді окремих положень, а повністю.

У XVII ст. було проведено кодифікацію у Прусії. Джерелом кодифікації було римське право, місцеве право і практика Берлінського верховного суду. Її результатом було Прусське земське уложення 1794 р. Авторам кодифікації вдалося ув’язати рецептоване римське право періоду пізньої імперії з нормами Саксонського і Шабського зерцал та міським законодавством. Норми цивільного і кримінального права перемішані тут з моральними сентенціями.

У 1804 р. Наполеоном Бонапартом була ліквідована Священна Римська Імперія германської нації. Наполеон Бонапарт ввів суд присяжних у завойованих ним європейських країнах, хоча у Німеччині такий суд був заснований 1848 року, а в 1924 р. замінений колегією з 3-х професійних суддів і 6 присяжних.

Отже, німецька модель на ой час передбачала участь шеффенів, які досліджували усі матеріали справи і спільно з суддею ухвалювали рішення. Термін «шеффен» німецького походження і означає «член» (суду), «засідатель». У Німеччині, так як і в ряді держав Західної Європи шеффени викликаються до суду і відбираються суддями з громадян, які є у різних списках (здебільшого виборчих). Вони беруть участь, як правило, в розгляді справ про серйозні (значні) злочини разом з професійними суддями, одночасно вирішуючи питання права і факту [ 4, с.347].

Прусія, одна з найбільших держав Німеччини, була абсолютною монархією. Конституція Прусії 1850 р. проголошувала рівність громадян перед законом, свободу слова, зборів, союзів, недоторканості особи, хоча цими свободами не можна було повністю скористатися. Спеціальний розділ прусської Конституції був присвячений судовій владі (титул VI). Розгромивши у 1870 р. Францію, Прусія позбавила південнонімецькі держави свободи вибору. Вони мали заявити про свою згоду ввійти до складу об’єднаної Німецької імперії. 16 квітня 1871 р. Німецька імперія отримала Конституцію. За Конституцією 1871 р. всі держави, що увійшли до складу імперії, зберегли свої судові права. Злочини проти імперії (зрада верховній владі) повинен був розглядати вищий апеляційний суд трьох вільних ганзейських міст в Любеку, конфлікти між членами імперії – бундесрат.

З невеликими змінами вона діяла до 1919 р. На початок XIX ст. розвиненого загальнонімецького законодавства не існувало, а було лише так зване «загальне право» і окремі кодекси деяких німецьких держав. До складу цього права входили, головним чином, рецеповане римське право та імперські закони. До 1871 р. у німецьких державах також діяв цілий ряд кодексів, які відображали зміни, що проходили у суспільному і політичному житті Німеччини. [ 7, с.96 ].

15 травня 1871 р. був прийнятий новий Німецький кримінальний кодекс, що рецепціював Французький кримінальний кодекс 1810 р., римське право та кримінальне право німецьких держав.

Реформуванню у новоствореній об’єднаній німецькій державі було піддано і кримінальне судочинство. 1 лютого 1877 р. був прийнятий Німецький Кримінально-процесуальний кодекс. У цьому Кодексі вбачається вплив римського права та французького кримінально-процесуального кодексу 1808 р. Зокрема, це стосується принципів правосуддя, незалежності суддів, розмежування функцій обвинувачення і розгляду справи, гласності, усності, публічності, участі народних представників (шеффенів) і присяжних засідателів, вільна оцінка доказів, захист прав і свобод особи від зловживання і самочинства в області правосуддя. Судова система Німеччини також визначалася Законом від 1877 року. Імперський закон 1877 р. встановив таку систему судів: нижчий, або дільничний, земський, або окружний; вищий земський, або обласний; імперський (Верховний). Дрібні правопорушення розглядав суддя одноосібне або за участю двох шеффенів. Окружні суди були апеляційною інстанцією для дільничних судів і розглядали тяжкі кримінальні злочини з участю дванадцяти присяжних. Обласний суд приймав апеляції на вироки окружних судів і виконував ревізійні функції. Верховний, або імперський, суд був вищим ревізійним органом у всіх справах, а також судом першої інстанції у справах про державну зраду або шпигунство. В особливих обставинах діяли військові і польові суди. Обвинувачення в судах підтримувала прокуратура, створена за законом 1877 р. [ 8, с.181].

Варто вказати, що українські дослідники зазначають: форма (порядок) кримінального процесу України є досить схожою на німецьку, прийняту якраз із введенням в дію Німецького Кримінально-процесуального кодексу (1877 р.).

Таким чином, нова організація кримінального судочинства прийшла на зміну інквізиційному процесу, постулатами якого було суміщення всіх процесуальних функцій в руках судді, таємне і письмове провадження по справі, втручання влади у кримінальне судочинство, позбавлення обвинуваченого права на захист і його участь у процесі, застосування катувань та вимога особистого визнання.

Німеччина як єдина держава в Новітній час існує понад 100 років. За цей час були прийняті три загальнонімецькі конституції, які закріплювали основи судової системи в державі. Поразка Німеччини у першій світовій війні 1914-1918 рр. загострила напружену політичну ситуацію в країні. 6 лютого 1919 року Національні збори, обрані на підставі загальних виборів і наділені установчими повноваженнями, прийняли другу загальногерманську конституцію, яка увійшла в історію як Веймарська (за назвою м. Веймар, де проходило засідання Національних зборів). Це була одна з найбільш демократичних конституцій свого часу.

Розділ восьмий «Юстиція» присвячувався врегулюванню судочинства. Ст. 102 закріплювала принцип незалежності суддів та підпорядкування їх тільки закону. Прихід нацистів до влади у 1930-х роках ознаменувався повним знищенням автономії земель і встановленням суворої централізації у державному устрої.

В роки другої світової війни на окупованих територіях діяли спеціальні військові суди, які розглядали справи про злочини антифашистів та інших противників режиму.

У 1949 р.  була проголошена Федеративна Республіка Німеччини. Вона отримана конституцію, названу Боннською – від назви першої столиці ФРН. Нині діюча Конституція Німеччини 1949 року офіційно іменується Основним закономНа тлі цього історичного розвитку німецького суспільства і держави специфічним виглядає і розвиток німецького права. Після об’єднання Німеччини на східні землі було поширено дію Основного Закону (Конституції) 1949 р. з відповідними змінами і доповненнями, та законодавство, яке раніше діяло у ФРН, в тому числі і Кримінальний кодекс 1871 р. в редакції від 2 січня 1975 р. зі змінами від 7 липня 1986 р., та Кримінально-процесуальний кодекс від 1877 р. в редакції від 7 квітня 1987 р.

Розділ IX Основного Закону присвячений правосуддю у ФРН. Він закріплює, що судова влад доручається суддям і здійснюється Федеральним Конституційним, Верховним федеральним, федеральними судами і судами земель. Крім цих судів, у цивільних і кримінальних справах запроваджувалися адміністративні, фінансові, трудові суди . Заповідь Основного закону про об’єднання була виконана 1990 року. На засадах Договору про об’єднання, який регулював вступ НДР до ФРН, по-новому були сформульовані преамбула і заключна стаття Основного закону. Відтепер текст Конституції документує, що німецький народ з об’єднанням знову досяг своєї єдності. Від 3 жовтня 1990 року Основний закон є чинним для всієї Німеччини.

Принцип участі народу в кримінальному судочинстві у ФРН базується в першу чергу на Основному Законі, Кримінально-процесуальному кодексі та Законі «Про судочинство». Це законодавство є одним з найстабільніших в Європі. Кримінально-процесуальний кодекс ФРН, прийнятий у 1877 році, діє і нині в редакції від 7 квітня 1987 р. У ньому знайшли своє відображення загальні демократичні ідеї реформ кримінального процесу ХІХ століття, які в Німеччині отримали свій розвиток у результаті революції 1848 р.

У ФРН Кримінально-процесуальний кодекс, прийнятий у 1887 році, і нині діє в редакції від квітня 1987 року. Хоча з 1964 року почалось його реформування, відоме як мала реформа кримінального процесу ФРН, що триває понад 20 років [ 5, с.19].

У ФРН діє кримінально-процесуальне право багато в чому подібне до системи кримінально-процесуального права нашої країни, оскільки засноване на принципах Римського права, з його розподілом на приватне і публічне право. В аспекті участі народу в кримінальному судочинстві йдеться про такі принципи, як участь у кримінальному правосудді народних представників, незалежність суддів, розподіл функцій обвинувачення та вирішення справ, гласність та усність судового розгляду, вільна оцінка доказів, захист прав та свобод особи від зловживань та свавілля у кримінальному судочинстві та ін.

Вдосконалена організація кримінального процесу, заснована на цих принципах, прийшла на зміну німецькому інквізиційному процесу, постулатами якого були: суміщення усіх процесуальних функцій у руках судді; таємне та письмове судочинство у справі; позбавлення обвинуваченого права на захист, застосування тортур як засобів визнання вини.

Звичайно, законодавство з часом застаріває, тому, починаючи з 1964 року, Кримінально-процесуальний кодекс ФРН піддався численним змінам. Вони були внесені Законом від 19 грудня 1964 року «Про зміни кримінального судочинства та судоустрою», який став відомий під назвою «Мала реформа кримінального процесу ФРН».

У період 1975-1978 рр. КПК ФРН знову доповнювався. Правовою основою для застосування покарань у німецьку кримінальному праві є Кримінальний кодекс 1877 р., який було оприлюднено у новій редакції 10 березня 1987 р. після суттєвих реформаторських змін. Суть реформування цього акту полягала у тому, щоб зосередити кримінальне право на попередженні соціально-шкідливої поведінки особи, схильної до порушень правопорядку в суспільстві, дії якої дискомфортують суспільство.

Висновки. Кожен історичний етап залишив безперечно вагомий слід в кримінальному судочинстві Німеччини, та участі народу в ньому зокрема. Слід зазначити що кримінальне судочинство зазнало багато змін та реформ але воно не зупиняється вдосконалюватися і в наші дні.

Список використаних джерел

1. Гуменюк Г.П. «Саксонське зерцало» – перша кодифікація німецького середньовічного права (до 780-річчя прийняття) / Г.П. Гуменюк // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2007. – Вип. 45. – С. 55‑56; Гуменюк Г.П. До питання історико-політичних передумов створення правового збірника «Саксонське зерцало» / Г.П. Гуменюк // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2010. – Вип. 50. – С. 50-51.

2. Гуменюк Г.П. До питання про створення «Саксонського зерцала» – кодексу середньовічного права Німеччини / Г.П. Гуменюк // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2008. – Вип. 47. – С. 30.

3. Задорожний Ю.А. Вплив римського права на формування романо-германської правової сім’ї / Ю.А. Задорожний // Часопис Київського університету права. – 2006. – № 4. – С. 41.

4. Маляренко В.Т. До питання про участь представників народу у здійсненні кримінального правосуддя / В.Т. Маляренко // Вісник Верховного Суду України. – 1999. – № 6 (16). – С. 39-40; Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: теорія, історія і практика: дис. … д-ра юрид. наук: спец. 12.00.09 / В.Т. Маляренко; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2005. – С. 347.

5. Филимонов Б.А. Уголовный процесс ФРГ / Б.А. Филимонов. – М.: Изд-во МГУ, 1974. – С. 19.

6. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / К.Г. Федоров. – К.: Вища школа, 1994. – С. 286.

7. Черепій П.М. Система і повноваження органів кримінального судочинства у ФРН і Україні: Навчальний посібник / П.М. Черепій. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – С. 96.

8.  Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О.О. Шевченко. – [4-е вид., доп.]. – К.: Видавець СПД Свинарчук Р.В., 2010. – С. 181.

The basic provisions and the question of realization of the presumption of innocence in Roman law and process are described in the article .
Ключові слова: презумпція невинуватості, принцип, римське право, кримінальний процес, вина, змагальний процес, інквізиційний процес, суд, гарантії презумпції невинуватості, римські громадяни, злочин, правопорушення, юрисдикція, доказ, свідок, цивільний, вирок, позов, присяжні.
Key words: presumption of innocence, principle, Roman law, criminal action, guilt, adversary proceeding, judicial inquisition, court, guaranties of presumption innocence, citizen of Rome, crime, delict, jurisdiction, proof, witness, civil, finding, claim, jury.

Постановка проблеми та короткий аналіз останніх досліджень і публікацій. Без римського права не існувало б того Європейського права, яке ми маємо сьогодні. Питанням дослідження римського права займалась велика кількість вчених. В 1997 році О. А. Підопригорою була опублікована праця «Римське приватне право». В 1982 р. Професором А. М. Ларіним була опублікована праця «Презумпція невинуватості». З такою ж назвою професором В. М. Савицьким в 1997 році була видана праця по презумпції невинуватості. Проте, нажаль питання презумпції невинуватості в римському праві та процесі досліджувалось побічно та поверхнево.
Викладення основного матеріалу. Традиційно прийнято вважати, що прототипом презумпції невинуватості (praesumptio innocentiae) виступає встановлене давньоримськими юристами правило “praesumptio boni viri» (учасник судового позову вважається таким, що діє сумлінно, поки інше не доведено) [ 4, с. 12 ]. Деякі радянські дослідники, зокрема, А. М. Ларін, висловлюють сумніви щодо давньоримського походження презумпції невинуватості, мотивуючи тим, що зазначені положення застосовувалися лише в розгляді майнових спорів і не поширювалися на кримінальні справи. Однак з таким підходом можна не погодитись, так як в давньоримському праві презумпція невинуватості була закріплена саме як універсальний принцип, хоча в класичний період дія цього принципу поширювалося тільки на майнові спори. Дану точку зору підтверджує і аналіз текстів Законів XII Таблиць, в яких містились норми, що закріплюють окремі положення презумпції невинуватості (у той період – презумпції добропорядності) [ 10, с. 136 ]. Крім того сфера регулювання цивільного права була набагато ширшою ніж та, що регулюється цивільним правом сьогодні. Так, поняття цивільний (civilis ) охоплювало питання взаємовідносин між римськими громадянами, навіть значна частина кримінального права поглиналась jus civile. Так крадіжка, тілесні ушкодження, не зважаючи на кримінально-правову природу відносились до предмету регулювання цивільного права. Саме ж кримінальне право не існувало самостійно, а як складова частина приватного ( в даному випадку jus civile ) та публічного права. В останньому випадку публічного права стосувались найтяжчі злочини проти особи, зокрема і вбивство, а також злочини versus rei publicae. Таким чином можна сказати, що presumptio boni viri було першим в світі універсальним правилом про невинуватість особи і прототипом сучасного принципу презумпції невинуватості.
Спочатку presumptio boni viri поширювалось тільки на громадян Риму та його колоній, які визначались за етнічною приналежністю, тобто за національним принципом. Пізніше jus civile почало діяти на всій територій Італії і стосовно всіх її жителів, які були урівнені в правах з римлянами. В 212 р. н. е. імператор Каракала надав права римських громадян всім жителям імперії. Це означало розширення дії jus cіvile і як наслідок presumptio boni viri. Як бачимо принцип презумпції невинуватості на даному періоді був універсальним як на законодавчому рівні, так і з точки зору географії, хоча презумпція невинуватості далеко не завжди застосовувалась, оскільки діяли жорстокі норми jus gentium.
Окрім зазначеного універсального правила презумпції невинуватості – presumptio boni viri римлянами були сформульовані і інші важливі положення презумпції невинуватості. Так було сформульовано положення: Ei incumbit probatio qui dicit, non qui negat – тягар доказування лежить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто заперечує [ 11 ]. Дане положення є чи не найважливішим положення презумпції невинуватості в плані її фактичної життєздатності, адже в противному разі при наявності обов’язку доводити свою невинуватість про презумпцію невинуватості взагалі не можна говорити, оскільки тоді особа є апріорі винуватою.
Наступним важливим правилом презумпції невинуватості в римському праві було правило in dubio pro reo [ 6, с. 16 ] – сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого. Дане положення було сформульовано видатним римським юристом Юлієм Павлом, який згідно Законом про цитування 426 р. н. е. ввійшов до п’ятірки найкращих юристів ( Папініан, Гай, Павел, Модестин та Ульпіан ) імперії. Згідно цього закону праці вище згаданих юристів мали обов’язкове застосування в суді. Звідси слідує, що in dubio pro reo було не формальним правилом, а обов’язково застосовувалось на практиці.
Що стосується існування презумпції невинуватості в кримінальному процесі Стародавнього Риму, то специфіка презумпції невинуватості визначалась рядом особливостей. По-перше, в римській державі з моменту її заснування 753 р. н. е. до її падіння існувало 3 з 4 форм кримінального процесу: ранній обвинувальний, змагальний та інквізиційний. По-друге, існували специфічні форми цивільного процесу в рамках якого розглядалися кримінальні справи: легісакційний, формулярний, екстраординарний. Також існували специфічні види кримінального процесу за структурою та суб’єктами здійснення судочинства. Так кримінальне судочинство здійснювалось одноосібно магістратом, магістратом з народними зборами при розгляді справи в апеляції, присяжними та розгляд справ в порядку цивільного судочинства у трьох вище зазначених формах. Наявність таких специфікацій і визначало особливість існування презумпції невинуватості в кримінальному процесі Стародавнього Риму.
Період з 753 р. до н. е. до 509 р. н. е. в історії Риму прийнято називати епохою царського Риму. В цей період діяв ранній обвинувальний процес. Діяння, що обурюють суспільне відчуття всього народу, викликає неорганізовану розправу, «самосуд» юрби над винуватцем; діяння, направлені проти тих чи інших окремих осіб, викликає помсту самого потерпілого чи його близьких. Пізніше розвивається інститут викупу, матеріальної компенсації, про що вже говорять норми Законів XII таблиць. Державна влада при цьому в ніщо не втручається [ 8, с. 56]. Лише злочини, що зачіпають інтереси всього суспільства ( delicta publica ) підлягають суду державної влади, тобто рекса ( царя ). Проте і в цьому випадку принцип презумпції невинуватості в кримінальному процесі не діє. Наявність участі держави в окремих категоріях справи вказує на наявність інквізиційного процесу, а не презумпції невинуватості.
В період республіки почало практикуватись здійснення правосуддя магістратом. Про те і тут питання існування принципу презумпції невинуватості залишається проблемним. Розгляд справ здійснюється, як правило, магістратом стосовно окремих осіб: військових, жінок, рабів. Наявність таких специфікацій та спеціалізації вказує на обвинувальний характер процесу і ігнорування принципу презумпції невинуватості. Проте гарантією презумпції невинуватості була можливість перегляду презумпції невинуватості в апеляції магістратом разом з народними зборами при призначенні покарання у вигляді смертної кари. Винесення вироку здійснювалось шляхом голосування. Згодом виникають так звані судові комісії для окремих видів злочинів. Першою була комісія quaestio de repetundis, комісія у справах про хабарництво і вимагання службових осіб, сформована законом Кальпурнія ( 149 р. до н. е. ) [ 8, с. 170] . Кожна комісія складалась із 100-200 суддів, що робило гуманнішим і справедливішим сам процес.
Більшого розвитку презумпція невинуватості знайшла при розгляді справ, що розглядались колегією присяжних. Процес проводився спеціально створюваними колегіями присяжних суддів під головуванням магістрату ( як правило претору ). Судове рішення спиралося на делеговані повноваження «представників римського народу» [ 7, с. 263]. Цей процес застосовувався для розгляду справ, які виникали із звинувачень магістратів у вчиненні посадових правопорушень, злочинів проти публічного правопорядку, вчинених римськими громадянами, тощо. Присяжні виносили голосуванням ( dixerunt ) вирок у одному з таких формулювань: «виправданий» ( A. – absolve ), «засуджений» ( C. – condemno ), «істина не встановлена» ( N. L. – non liquet ). Вирок, що містив засудження обвинуваченого, потребував не менше 50 відсотків плюс 1 голос присяжних. Гарантією презумпції невинуватості було також те, що при рівності голосів «за» і «проти» підсудного виправдовували.
Суттєву особливість судового виробництва стосовно презумпції невинуватості складало також те, що ініціатива обвинувачення належить тільки окремим громадянам – приватним громадянам за винятком злочинів versus rei publicae. Це так званий принцип приватного обвинувачення ( accusatio ). Жоден магістрат не мав право здійснювати кримінальне переслідування. Якщо не знаходилось приватних осіб, взятих на себе обвинувачення, злочин залишався безкарним. Таке дублювання цивільного процесу при початку провадження у кримінальних справах було не тільки гарантією презумпції невинуватості, але й спричиняло надмірну безкарність в суспільстві. Лише у 81 р. до н. е. за lex Cornelia de injuriis найбільш тяжкі правопорушення проти особи почали розглядатися, як злочини і переслідувались за judicia publica [ 2, с. 558].
В провадженні з приватних деліктів специфіка існування презумпції невинуватості визначалась видами цивільного процесу, а саме: легісакційним, формулярним та екстраординарним процесом. Найдавнішою формою цивільного процесу був легісакційний. Особливістю легісакційного процесу була надмірна формалізованість. Наприклад, найменше відхилення від форми звертання призводило до втрати права на позов – процес припинявся. Як бачимо, в такий спосіб забезпечувалась презумпція невинуватості, хоча і іноді порушення судового церемоніалу часто залишало злочинців непокараними. Інша характерна риса легісакційного процесу – забезпечення явки відповідача і претора до суду. Це не було обов’язком державних органів, а покладалося на позивача. У разі неявки відповідача до претора розгляд справи не починався [ 7, с. 119 ]. В такому випадку особа залишалась невинуватою, але другою стороною медалі залишалась вищезгадана безкарність, тому питання презумпції невинуватості було спірним і залежало від конкретної ситуації. Питання про презумпції невинуватості у такому разі було виправданим лише при відсутності фактичного злочинця, коли справа не доходила до суду.
Законом Ебуція між 149 і 126 рр. і двома законами Юлія ( час прийняття невідомий ) до цивільного судочинства були внесені істотні зміни, що фактично створило новий вид процесу формулярний. Його особливістю була деформалізація процесу та скасування церемоніальних дій, які перешкоджали судочинству та захисту своїх прав кожною із сторін. Крім того позивач звільнявся від обов’язку формулювати свої вимоги у чітко встановленій формі. Їх формулював претор у «формулі» ( спеціальній записці до суду ). Формула обов’язково включала інтенцію – виклад вимог позивача, кондемнацію – доручення судді звинуватити чи виправдати відповідача залежно від підтвердження чи спростування інтенції. Щоб звинуватити особу самої інтенції було недостатньо, якщо мова йшла про певний злочин і розгляд кримінальної справи. Обов’язково додавалась демонстрація чи проскрипція. Демонстрація являла собою частину формули, де стисло викладались факти і обставини, а також докази, якими позивач обґрунтовував свої вимоги. Також гарантією презумпції невинуватості було правило testimus unus – tesimus nullus ( один свідок – не свідок ) [ 9, с. 98 ]. Крім того відповідачу на захист свого права дозволялось подавати ексцепцію – заперечення відповідача проти вимог відповідача.
Антидемократизація процесу почалась із веденням екстраординарного процесу у період домінанту, який започаткувався в кінці III ст. н. е. Назва домінант походить від слова dominus ( пан ) [ 1, с. 503 ]. Сама вже назва ставить під сумнів наявність презумпції невинуватості в процесі та вказує на наявність диктатури, оскільки імператор володів необмеженою владою на відміну від доби принципату, де імператор розглядався не як владика, самодержець, а «перший громадянин» ( princeps civitas ) і контролювався з боку народу та сенату.
Імператори закономірно вбачали у преторських повноваженнях загрозу своєму авторитету в системі державного управління. Влада також не довіряла виборним суддям. Поступово набула практика розгляду справ магістратами, що часто призводило до повного нівелювання та ігнорування принципу презумпції невинуватості. У провінціях справу вирішував її правитель чи муніципальні магістрати, в столицях – Римі і Константинополі – praefectum orbi – начальник міської провінції У випадку неявки однієї зі сторін допускався заочний розгляд справи, але діяла презумпція вини того, хто не прибув на судове засідання [ 5, с. 109 ]. Суд втратив публічний характер, почали вестися протоколи судового засідання. Як бачимо всі вище наведені риси процесу вказують на наявність світського інквізиційного процесу. А після Нікейського собору 325 р. н. е., де християнство стало державною релігією почав зароджуватись релігійний інквізиційний процес. Як бачимо, прогресивні елементи кримінального та цивільного процесу стосовно принципу презумпції невинуватості були ліквідовані в період домінанату і замінені беззаконністю інквізиційного процесу.
Висновки. Не зважаючи на подальший занепад демократичного державного та правового устрою Стародавнього Риму, слід сказати, що презумпція невинуватості знайшла значного розвитку в римському праві та процесі. Крім того положення римського права про презумпцію невинуватості були рецепійовані в міжнародне та національне законодавство, чим підтверджується колосальна значимість останнього.

Список використаних джерел
1. Балух В. О. Історія Стародавнього Риму / Балух В. О., Коцур В. П. : Курс лекцій. – Чернівці: Книги XXI, 2005. – 680 с
2. Дождев Д. В. Римское частное право / Дождев Д. В. – М. : Издательская група ИНФРА М – НОРМА, 1996. – 704 с
3. Закони XII таблиць : [ Електронний ресурс ]. – Режим доступу: http://law-students.net/modules.php?name=Content&pa=showpage&pid=92
4. Ларин А. М. Презумпция невиновности / Ларин А. М. – М. : Наука, 1982. – 380 с
5. Макарчук В. С. Основи римського приватного права / Макарчук В. С. Навчальний посібник., – К. : Атака, 2003. – 256 с
6. Молдаван А. В. Кримінальний процес: Україна, ФРН, Франція, Англія, США / Молдаван А. В. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 352 c
7. Підопригора О. А. Римське право : підручник / О. А. Підопригора, Є. О. Харитонов. – 2-ге вид. – К. : Юрінком Інтер, 2009. – 528 с
8. Покровський И. А. История римського права / Покровський И. А. – СПб. : Издательско-торговий дом «Летний Сад», 1998. – 560 с
9. Трофанчук Г. І. Римське приватне право / Трофанчук Г. І. Навчальний посібник. – К. : Атіка, 2006. – 248 с
10. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран (Древность и Средние века) / сост. д. ю. н., проф. В. А. Томсинов – М.: Зерцало, 1999. – 651 с
11. Iustiniani Digesta : [ Електронний ресурс ]. – Режим доступу: http://webu2.upmf-grenoble.fr/Haiti/Cours/Ak/Corpus/d-01.htm#1