Список використаних джерел:
1.Чубатий М. Огляд історії українського права / М. Чубатий. – М. : УВС, 1976. – 275 с.
2.Іванов В. М. Історія держави і права України : Підручник / В. М. Іванов. – К. : МАУП, 2007. – 552 с.
3.Музиченко П. П. Історія держави і права України / П. П. Музиченко. – К. : Знання, 2007. – 471 с.

Успадкування розрізнялося згідно із законом, із заповітом і звичаєм. Відповідно до закону діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. За законом спочатку спадкували діти, потім онуки і правнуки. За відсутності таких спадкове майно переходило до бокових родичів (братів, сестер тощо). Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого.

Міщани міст, що не мали права на самоврядування, могли передавати за заповітом тільки одну третину майна, дві третини переходили до дітей, а при відсутності дітей — у власність власника міста.

Але стосовно батьківського, зокрема купленого, майна, то дочкам належало “тільки придане з четвертої частини”. Материнське ж майно, як рухоме, так і нерухоме, розподілялося між дітьми порівну. У деяких випадках спадкоємці позбавлялися спадщини: дочка, яка виходила заміж без згоди батьків або за іноземця, вдова-шляхтянка, котра без згоди родичів виходила заміж за простолюдина.

Згідно із заповітом успадковувалося рухоме майно і куплена нерухомість, яка не належала до родової власності. Права заповідати майно не мали неповнолітні, ченці, а також сини, які не були відокремлені від батьків, залежні люди. За відсутності нащадків родове (батьківське) майно переходило до близьких родичів по чоловічий лінії, а материнське — успадковували родичі, які були ближче до материнської маєтності. У разі відсутності спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалося вимороченим і переходило у власність держави.

Внесена в будинок чоловіка посаг дружини при відсутності дітей у разі її смерті поверталося її родичів. Стороннім особам могли передаватися за заповітом рухоме майно та маєтки, куплені самимзаповідачем. Вотчинні повинні були передаватися спадкоємцям за законом.

Феодально залежні люди могли заповідати стороннім особам тільки одну третину свого рухомого майна, а дві третини зобов’язані були залишати дітям. При відсутності дітей ці дві частини повинні були залишатися в будинку і надходили в розпорядження пана. За Статутом передбачалася можливість успадкування дружиною майна чоловіка, до числа спадкоємців третьої черги були включені батьки спадкодавця і в четверту чергу – інші родичі. Позашлюбні, незаконнонароджені діти не мали жодних прав на опіку та успадкування.

Скласти заповіт могла лише особа, не обмежена в правах. До числа осіб, позбавлених права скласти заповіт, об’єктивне право залічувало неповнолітніх дітей, ченців, черниць, не виділених від батька синів, — коли йшлося про майно батьків, полонених і невільників, челядь двірську, людей божевільних, »виволанців« і збезчещених. Волю свою заповідач міг міняти кілька разів, проте від нього вимагалося доброї пам’яті й розуму. Діставати в спадок за заповітом могла й стороння особа. Заповідач міг зректися своїх дітей, якщо діти перед ним завинили. Шоб мати право дістати спадщину за заповітом, вимагалося наявности правоздатности; тому за заповітом не міг успадкувати невільник, полонений, невільна двірська челядь, не здобувши наперед волі, отже й правоздатности. Слуги й «непохожі» селяни могли укладати заповіт лише на одну третину свого рухомого майна, кому хотіли. Решту ж майна (дві третини) діставали в спадок діти для несення служби з землі, на якій сиділи. В разі дітей не було, ці дві третини рухомостей лишалися на користь землеволодільця. «Похожим» селянам дозволялося розпоряджатися всім складом власного рухомого майна.

Судові компетенції світської влади на місцях у ВКЛ зазнавали дедалі більших обмежень у результаті появи охоронних грамот, особистих чи групових земських привілеїв. Вони проголошували судовий імунітет і фактично ставили за рамки юридичної відповідальності цілі верстви українського суспільства.

Новим етапом у розвитку судової системи ВКЛ стало проведення у 1564-1566 рр. адміністративно-судової реформи. її результатом стало створення спеціальних судових органів, що відокремлювалися від місцевої адміністрації.

Центральними судовими органами у ВКЛ вважалися: суд великого князя, суд панів-ради або сейму. Вищим судом у державі був господарський (великокнязівський) суд. Розгляд справ у цьому суді здійснювався за участі великого князя і панів-ради. Великокнязівський суд працював сесійно. Правосуддя від імені великого князя здійснювали призначені ним або панами-радою спеціальні комісари. Підсудність справ господарському суду не було точно визначено. Попервах будь-яка справа могла бути розглянута в цьому суді по першій або другій інстанції. Кожна вільна людина мала право безпосередньо звернутися до великого князя зі скаргою (позовом) у будь-якій справі, минаючи місцевий суд.

Різновидом господарського суду був суд панів-ради, рішення якого можна було оскаржувати великому князеві. Певний час різновидом господарського суду був сеймовий суд, із підсудністю в усіх справах щодо державних злочинів: змова проти князя, державна зрада, підготовка та участь у повстаннях, фальшивомонетництво тощо. Сеймовий суд був повноважний розглядати справи без участі князя. Вирок сеймового суду оскарженню не підлягав, але за князем зберігалося право помилування засудженого.

Місцеві суди у ВКЛ були становими. Існували окремі суди для шляхти, міщан і духовенства. Були також спеціальні судові інституції – корпоративні (цехові – для ремісників) та національні (для євреїв, татар). Судові функції виконували князі або інші посадові особи державного управління, шляхтичі (над феодально-залежними від себе людьми), народні збори – віча й копи.

До середини XVI ст. найпоширенішими й найкомпетентнішими органами правосуддя на українських землях Литовсько-Руської держави були воєводські та старостинські (замкові) суди. Останні, зокрема, були найбільш типовим варіантом шляхетського судівництва у дореформену добу. Попервах староста особисто був присутній на судових засіданнях. Із часом функції безпосереднього виконання суддівських обов’язків переходили до його заступників, найчастіше до підстарости. Траплялися випадки, коли замкові судові справи розглядали дрібні чиновники (писар чи справця).

Старостинський суд мав досить широку сферу судової компетенції, до якої входили як кримінальні, так і цивільні справи. Судові урядники розглядали питання про збройні напади, пограбування, крадіжки, вбивства, підпали, зґвалтування, побиття, оголошували про втечі селян, селянські бунти та заворушення, самовільну забудову, несплату боргу, невиконання інших зобов’язань, межові земельні суперечки, встановлення та регулювання податків. У суддівському розкладі роботи старости помітне місце посідали земельні суперечки, що реалізувалися переважно служилим станом Литовсько-Руської держави. Нерідко старості доводилося особисто виїжджати в поле, щоб опитати свідків, зробити замір земельної ділянки чи виконати інші необхідні слідчі процедури.

Рішення суду було неостаточним і не підлягало негайному виконанню. У звинувачуваної сторони було право на апеляцію до великокнязівського суду чи до сейму, чим шляхта часто користувалася, будучи ображеною несправедливими, на її думку, рішеннями замкового суду. Завантаженість великокнязівського суду подібними апеляціями уповільнювала хід і остаточне рішення справи, яка могла тягнутися роками. Апелювала до сейму й скривджена сторона.

Дослідники українського судоустрою та судочинства (В. Поліщук) зауважують, що, судячи із земських привілеїв і збережених судових листів кінця XV – першої третини XVI ст., є підстави говорити про існування у сфері судочинства дещо відмінної традиції зносин із верховною владою на Волині й Київщині. Згідно із законодавчою нормою середини XV ст. (привілей Волинської землі), яка офіційно проіснувала до Першого Литовського статуту, великий князь зберігав за собою обов’язкове право суду над волинськими князями, панами та земянами (бояри-шляхта). При цьому старостинський суд відігравав проміжну роль виконавця господарських рішень та інструкцій. Про те, що це мало здебільшого репрезентативне значення, свідчить проведення конкретних процесуальних дій, що ґрунтувалося на місцевих правових звичаях волинської знаті.

Старостинські й воєводські суди не були винятково шляхетськими за своїм походженням та призначенням. Вони обслуговували потреби в юридичному регулюванні всіх прошарків населення держави. Однак з активізацією процесів закріпачення селян і відчуження їх від земельної власності ця соціальна верства дедалі більше підпадала під доменіальну (вотчинну) владу панів-земле-власників.

Старостинські й воєводські суди були історичними попередниками земських, гродських і підкоморських судів – органів шляхетського самоврядування, що з’явилися на українських землях після судової реформи 1564-1566 рр.

Найдіяльнішим із них був гродський суд, також званий замковим. У ньому розглядалися справи за звинуваченнями шляхти, міщан і селян, тобто цей суд значною мірою був позастановим судом. У гродському суді велися також актові книги, до яких заносилися позовні вимоги сторін, рішення суду, нотаріальні дії. Однією з найважливіших функцій гродського суду було виконання вироків і рішень інших судів.

Першими судами, цілком відокремленими й незалежними від місцевої адміністрації, стали земські суди. Вони комплектувалися суддями через вибори представників шляхетського стану. Обраними могли бути лише доброчесні, християнської віри, грамотні, обізнані з правом уродженці ВКЛ, які володіли землею, не обіймали духовних чи державних посад. Заснування земських судів зумовило необхідність появи нової професії – юриста.

Земський суд в основному розглядав цивільно-правові позови шляхти. Його компетенцією була також значна частина кримінальних справ за звинуваченням шляхти. Розгляд справ у ньому здійснювався сесійно, а сесії збиралися тричі на рік.

Підкоморський суд, очолюваний підкоморієм, розглядав спори щодо меж шляхетських землеволодінь. За Литовським статутом 1566 р., підкоморій призначався безпосередньо князем. Помічником підкоморія у вимірюванні та установленні меж землеволодінь був коморник, призначуваний підкоморієм.

Отже, у 60-х роках XVI ст. на українських землях було зроблено першу спробу чіткого розмежування судів за колом справ і створення інституту професійних суддів. Упорядковувалася система судових чиновників, з’явилася професійна адвокатура, удосконалювався механізм забезпечення виконання судових рішень.

Цивільні справи за позовами між окремими феодалами могли розглядатися в “полюбовному” (третейському) суді, в якому сторони самі обирали собі суддів. “Полюбовні” суди у той період були досить поширеними, оскільки в них сторони не повинні були сплачувати величезні судові мита. Рішення, ухвалене “полюбовним” судом, у випадку його невиконання могло бути виконане в примусовому порядку через земський суд.

Судочинство над простими людьми чинили їхні пани і посадові особи місцевої адміністрації: намісники-воєводи, державці-старости, тіуни, а в містах – війти та бурмистри. Водночас на українських землях продовжували діяти громадські копні суди.

Копні суди складалися з мешканців певної місцевості, які збиралися на спільні збори (копи, купи) для розгляду судових справ. Копні суди, що керувалися нормами звичаєвого (копного) права, проіснували до XVIII ст.

Суддями копного суду (не мав постійного складу) були селяни-господарі – копні люди і копні старці. Кількість суддів залежала від розміру копного округу та кількості осіб, що мали право та були зобов’язані брати участь у судочинстві, від кількості осіб, що прибули на розгляд тієї чи іншої суперечки. Найчастіше, як уважають вчені, копних суддів було 15-30.

Територію копного округу (околиці) становили його центр і навколишня місцевість у радіусі 15-20 кілометрів. Збори копи відбувались у визначених звичаєм місцях, найчастіше просто неба (під дубом, на узліссі, біля дороги тощо).

На засідання копного суду повинні були збиратися всі. копні люди округи, або представники від кожного села. Окрім старців і копних людей, на копі могли бути присутніми й особи державної адміністрації, зокрема возний, який засвідчував згодом перед замковим (гродським) судом про дотримання на копі норм звичаєвого й писаного права.

Усі рішення копних судів оскарженню не підлягали і негайно виконувалися. З посиленням ролі державної адміністрації значення копних судів втрачало силу.

У містах відразу після одержання містом грамоти на магдебурзьке право засновувалися війтівсько-лавничі та бурмистерські суди; Вони розглядали найважливіші кримінальні й цивільні справи міщан. Бурмистерські суди клопоталися адміністративними й дрібними судовими справами. Війтівсько-лавничі суди могли діяти також і як суди другої інстанції щодо бурмистерських судів.

Посадові особи цих судів становили міську раду або магістрат міста. Вони могли діяти в повному складі як у вирішенні питань управління містом, так і в судових справах. До складу війтівсько-лавничого суду входили війт і лавники, кількість яких у різних містах було різною (4-12 осіб). У бурмистерському суді судили бурмистри (2-4 особи) та радці (райці) – радники (6-20 осіб).

Бурмистри, лавники і радці брали участь у засіданнях почергово і лише для вирішення найважливіших справ могли збиратись усі разом. На рішення й вироки війтівсько-лавничих судів у найбільших містах апеляційні скарги могли подаватися в добродіївський суд, у невеликих містах – воєводі або старості, а в приватновласницьких – власникові міста.

Тиск феодалів на селянську общину, що розгорнувся в, виявлявся в привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх старост та намісників, обмеженні та ліквідації копних судів тощо. Внаслідок цього в середині XVI ст. вільних общинних земель в Україні практично не лишилось.

         За правовим становищем селяни поділялися на дві кате­горії; 1) тих, хто жив на землях магнатів і шляхти, на цер­ковних чи монастирських землях; 2) тих, хто жив на вели­кокнязівських землях. [1]

Селяни становили три групи, різні за ступенем залежності від феодалів: 1) вільні селяни з правом безумовного виходу від феодала після виконання своїх обов’язків; 2) селяни з правом виходу, але за певних умов (у визначений час, після виплати встановленого викупу або надання «замінника»); 3) покріпачені селяни, що втратили право виходу від феодала або не мали його взагалі.[2].  Ці селяни походили від невільників, які поступово, протягом XIV — XVI ст. перетворилися на на­півзалежних селян. За Литовським статутом 1588 р. всю челядь (невільників) було переведено на селянські «тяглі» грунти й остаточно закріпачено.

Слід назвати й такі категорії селян: 1) люди тяглі або роботні; 2) данники; 3) слуги путні. [3]

Тяглі — це селяни, що «сиділи» на панській землі, платили оброк і виконували різні господарські роботи в панських маєтках. Вони становили більшість сільського населення. Данники платили данину зі свого господарства натурою, тобто продуктами промислу. Основою оподаткування було «дворище».

Слуги путні несли службу, пов’язану з охороною кордонів  держави або земель, а також займалися сільськими ремес­лами. Таких чимало було на півдні Київщини, в Переяс­лавщині, Брацлавщині, Поділлі й Галичині.

На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошо­вих податків на користь держави, окремих феодалів, а також цер­ковної десятини. Одним з головних загальнодержавних податків був щорічний податок. На Київщині і в Галичині він називався «подимщиною» (одиницею обкладання був «дім» — будинок). На Чер­нігівщині адміністрація Великого князівства Литовського збирала «поголовщину». На Волині цей податок називали «воловщина» (одиницею обкладення була ділянка землі, яку можна було зорати воловою упряжкою) [4]. За правовим становищем до тяглових селян наближалися се­ляни, які обслуговували феодальну садибу, ковалі, псарі, конюхи, рибалки та ін.. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої спеціальні обов’язки, а й сплачувала натуральні і грошові податки.[5]

Найспроможніші селяни залу­чалися князем до військової служби, яку вони відбували на власні кошти. На час переведення селян на військову службу вони звіль­нялися від усіх селянських податків. Називалися такі селяни «слу­гами» і розподілялися за родами військової служби — слуги пан­цирні, слуги замкові, слуги орденські.

За ступенем волі, тобто можливості покинути землі феодала, українське селянство на зламі XV—XVI ст. поділялося на дві групи: «непохожих», або «отчинів», які втратили право покинути господарство феодала, і «вільних», або «похожих», ще спромож­них покинути його.

         У 1577 р. великим князем Сигізмундом II Августом разом з була видана «Устава на волоки» — закон, в якому визначалися нові принципи організації фільваркового господарства на великокнязівських зем­лях. Згідно з «Уставом» всі землі того чи іншого господарсь­кого двору, селянські землі й пустища обмірювалися і поділялися на однакові земельні ділянки-волоки, розміром 23,5 га. [6]

З упровадженням волочної системи усі піддані великокнязівських земель поділялися на дві категорії: людей тяг­лових і осадних. Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатися отриманою землею і залишати свою ділянку без згоди на те управителя маєтку — державця.

Поряд із здійсненням волочної реформи відбувався процес правового оформлення кріпацтва. Він виявлявся передусім у збіль­шенні терміну розшуку і повернення феодалам тих селян, котрі повтікали. Якщо Литовський статут 1529 р. установлював термін для розшуку таких селян у межах 10 років, то статут 1566 р. зали­шав десятирічний термін розшуку і повернення селян-втікачів ли­ше у тому разі, якщо їх знаходили на недалекій відстані. А якщо селянин утікав на значну відстань, то феодал мав право розшуку­вати його необмежений час. Статут 1588 р. довів термін розшуку утікачів до 20 років.

Унаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблював­ся, у середині XVII ст. на українських землях майже не залишило­ся вільних селян. Селяни не мали права виступати як свідки у судових справах між шляхтичами. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина-втікача, а й продавати, дарувати, віддавати як заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх.

Cисок використаної літератури

• Бардах Ю. История государства и права Польши : [Пер. с польского] / Ю. Бардах, М. Пиетрчак, Б. Леснодорский., 1980. – 559 с.
• Тацій В. Я. Історія держави і права : підручник. у 2-х т. / В. Я. Тацій, В. Д. Рогожина, А. Й. Гончаренко. – Київ: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 580 с.

• Тищик Б. Й. сторія Держави і Права України / Б. Й. Тищик. – Львів,, 1996. – 289 с.
• Рогожина А. Й. Історія держави і права України / А. Й. Рогожина. – Харків: 1993-1996. – 340 с.
• Панюк А., Рожик М. Історія становлення української державності – Львів, 1995. ­­­­­—320 с.
• Чубатий М. Огляд історії українського права. — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — 630 с.

Список використаних джерел:
1. Музиченко П. П. Історія держави і права України / П. П. Музиченко. – К. : Знання, 2007. – 471 с.
2. Єрмолаєв В. М. Місцеві представницькі органи влади Великого князівства Литовського і Речі Посполитої / В. М. Єрмолаєв // Проблеми законності. – 2012. – №119. – С. 32-43.
3. Іванов В. М. Історія держави і права України : Підручник / В. М. Іванов. – К. : МАУП, 2007. – 552 с.
4. Чубатий М. Огляд історії українського права / М. Чубатий. – М. : УВС, 1976. – 275 с.

Список використаної літератури:
1) Історія держави і права : підручник. – У 2-х т. / за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренко. – Том 1. – К. : Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 635 с.
2) Заяць А. Урбанізаційний процес на Волині в ХVІ – першій половині ХVІІ століття / А. Заяць. – Львів : Ін-т істор. досліджень, 2003. – 206 с.
3) Заяць А. Класифікація та термінологія міських поселень Волині XVI – першої половини XVII ст. у світлі джерел // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Волині. – Луцьк, 2003. – Ч.1. – С. 35-36.
4) Заяць А. Рецепція магдебурзького права на Волині до кінця ХV ст. // Осягнення історії : зб. наук. пр. на пошану проф. М. П. Ковальського. – Острог ; Нью-Йорк, 1999. – С. 272-277.
5) Кіселичник В. Про надання українським містам у ХІV–XVII ст. магдебурзького права // Право України. – 1996. – №9. – С.82-84.
6) Гошко Т.Д. Нариси з історії магдебурзького права в Україні (XVI – початок XVII ст.) / Т.Д. Гошко. – Львів: Афіша, 2002. – 255 с.
7) Царенко О.М Економічна історія України і світу: Навчальний посібник./ О.М. Царенко, О.С. Захарчук – Суми: Університетська книга, 2000. – 310 с.

In the article the conditions of an background principles of popular participation the German criminal justice. Concider the historical stages of the participation of the German popular.

Ключові слова: участь народу, Німеччина, кримінальне судочинство, історичні етапи, присяжні.

Постановка проблеми. Німецьке право належить до континентально-європейського правового кола, до романо-германської правової сім’ї, в основі якої лежить розподіл норм права за галузевим принципом, була започаткована й частково розроблена в римському праві. Кожен історичний етап розвитку принципу участі народу  має свою особливість та історичну цінність для сучасного кримінального судочинства Німеччини.

Викладення основного матеріалу. Становлення принципу участі народу в кримінальному судочинстві в первісному праві Німеччини бере свій початок як в римському праві, так і праві різних германських племен. Так, у сучасній Німеччині як країні романо-германської правової сім’ї суддя не зв’язаний раніше прийнятими рішеннями інших судів. Судова практика, яка належить до «вторинних» норм, полягає в тому, що при розгляді нової справи вона може бути відкинута, тобто буде здійснений «поворот практики» [ 2, с.41 ].

Німецьке право сформувалося в Європі до XII століття і набуло великого поширення. Велика Римська імперія припинила своє існування на Заході у 476 р., проіснувавши майже тисячу років. У V ст. християнство поширюється у провінціях колишньої Римської імперії, захоплених германським племенами – вестготами, бургундцями, алеманами. Під впливом християнства та римської державно-правової спадщини в Європі виникають десятки невеликих держав, що були у 800 р. об’єднані у франкську імперію Карла Великого.

Історію становлення участі народу в кримінальному судочинстві в первісному праві Німеччини можна розділити на такі етапи: 1) період феодальної роздрібненості, створення «Священної Римської імперії німецької нації» з переважанням звичаєвого права (X-XIV ст.); 2) період олігархії курфюрстів, станово-представницької монархії і рецепції в цей період римського права (XIV-XVII ст.); 3) період князівського абсолютизму і утворення національного права (XVII-XVIII ст.).

Спроба кодифікації права була зроблена лише в XIII ст. Партикуляризм був характерною ознакою права феодальної Німеччини. Майже в кожному князівстві та в усіх великих містах були свої збірники права. У боротьбі проти селян поміщики застосовували самосуд. Сумної слави набули суди фемів, куди входили місцеві рицарі і багаті селяни, їх засідання проводились таємно, склад суду не оголошувався, його члени були в масках. До перших збірників законодавств в Європі відносять так звані «варварські правди», що були ранніми кодифікаціями германських народів. Найбільш відомі Салічна, Ріпурська і Бургундська правди, прийняті у V-VI ст., та германські юридичні збірники, наприклад, баварський. Характерними для права цього періоду є значний вплив стародавніх звичаїв германців. Судовий процес носив змагальний характер. Кримінальне і цивільне судочинство здійснювалося в однакових формах. Справа порушувалась позивачем. Сторони мали рівні права і процес протікав у вигляді змагання. Він був гласним, відзначався строгим формалізмом [ 6, с.286 ].

Поряд з вивченням та коментуванням римського приватного права, відбувалась і його рецепція. Безпосередньому застосуванню римського права на практиці також сприяв такий чинник як трансформація судів. Починаючи з XIV століття освічені правники (ті, хто вивчив римське право) поступово витісняють з судів неосвічених народних суддів – шеффенів, які спиралися переважно на звичаєве право, практичну кмітливість, життєвий досвід та інтуїцію. Крім того, в цей період у Німеччині були засновані апеляційні суди, до складу яких відразу залучають освічених правників. Отже, рецепція римського права у судове право Німеччини відбувалась в основному у формі прямого застосування його норм. Однак поступово судочинство переходило у руки королівської адміністрації, а місце тунгіна займає граф, якого призначав король, місце народних засідателів – скабіни, яких вибирав сам граф із «кращих» людей округа. Ці особи здійснювали судочинство пожиттєво. Вищою судовою інстанцією у кримінальних справах був сам король.

Інститут участі народу в кримінальному судочинстві почав зароджуватись ще з раннього Середньовіччя, коли найкращі представники місцевої громади – люди високих моральних якостей, які заслужили загальну повагу і довіру, вирішували справи кримінального і цивільного характеру з підвищеним ступенем суспільної небезпеки.

Історію участі народу в кримінальному судочинстві Німеччини в Середні віки можна поділити на три основних етапи:

1. Становлення і розвиток ранньофеодальної монархії, утворення Священної Римської імперії німецької нації, виникнення закритих натуральних господарств, що спричинило подальшу феодальну роздробленість, дію звичаєвого, партикулярного права (IX-XIV ст.).

2. Формування та закріплення станово-представницької монархії в князівствах Німеччини, встановлення монархії курфюрстів, рецепція римського права (XV- XVI ст.).

3. Утвердження князівського абсолютизму в німецьких державах та утворення національного права (XVII-XVIII ст.) [ 1, с.50-51 ].

Так, спочатку особливістю державно-правового розвитку Німеччини Середніх віків був поступовий розпад її на окремі князівства, які зберегли свою незалежність аж до XIX ст. В найдавнішому збірнику міського права «Право міста Зеста» (XII ст.) вказувалося, що община міста Зеста підпорядковувалася давньому і виборному праву. У цьому місті вводилося три суди: настоятеля, фогта і шультгейса.

Юрисдикція настоятеля поширювалася на духовні справи, хоча судити він мусив разом з обраними громадою засідателями (скабінами).

Кримінальні справи розглядав фоґт міста, зокрема, справи про поранення залізом і розбій, крадіжку з проникненням у приміщення тощо.

У XII-XVI ст. у правотворчості велику роль відігравали представники народу – шефени – члени (засідателі) феодальних судів. Вони зобов’язані були не тільки з’ясовувати фактичну сторону справи, усвідомлювати й оцінювати докази, а й у разі потреби «відшукувати права». Після заснування на німецьких землях міст, вони перейшли у власність короля, єпископів та князів. За магдебурзьким міським правом (кінець XII – початок XIII ст.) судочинство відправляв міський суд, що складався із ратманів (радників), обраних на раді городян. Поступово це право було надане селам, що були власністю князів та держави. У 1356 р. імператор Карл IV видав «Золоту Буллу». В цей же час продовжуються кодифікації германського звичаєвого права, які деякі дослідники називають компіляціями. Особливо популярні були Саксонське та Швабське зерцала.

«Саксонське зерцало» – це середньовічна юридична книга досить високого рівня, котра мала велике розповсюдження та вплив на середньовічну та сучасну судову практику не лише в Німеччині, але й далеко за її межами. В землях Ангальт та Тюрінгія окремі положення «Саксонського зерцала» діяли до 1900 р. Такого тривалого застосування та територіального поширення не мав жоден німецький правовий документ. [ 3, с.41 ].

«Саксонське зерцало» містить норми держаного, цивільного, кримінального та процесуального права. Швабське зерцало мало схожі статті з Саксонським зерцалом, воно з’явилося пізніше, запозичило деякі принципи Саксонського зерцала і розвинуло їх.

У 1495 р. на рейхстазі, скликаному у Вормсі, було створено імперський суд – рейхскамергеріхт, який був першою інстанцією у справах імперських підданих, і другою – у справах підданих окремих князівств у спорах з їх власниками. Але ці починання не досягли мети: «імперського пфеніга» надходило мало, у рейхскамергеріхта не було органів для виконання його рішень.

Наприкінці XV ст. звід римського права був офіційно визнаний імператором як діюче джерело цивільного права. Рецепція римського права в Німеччині закінчується створенням в 1495 р. Імперського суду, що поряд з іншими функціями здійснював функцію вищого апеляційного суду для всієї Імперії. Значення Імперського суду затвердилося в 1555 р., коли молодим юристам було обов’язковим перебування певний час при Імперському суді.Німецькі вчені-юристи ретельно досліджували дигести і створювали з урахуванням особливостей свого часу пандектне право. Його вважали загальним правом імперії, і воно діяло в багатьох частинах Німеччини до кінця XIX ст..Слід зазначити, що у Кароліні майже не згадується суд шеффенів. Їх витіснили професійні судді. Покарання могли застосовувати на підставі не лише закону, а й таких розпливчастих понять, як «добрі звичаї», «вказівки доброго і досвідченого у праві судді». Кароліна ввела інквізиційний, катувальний процес замість обвинувального (змагального). У першій половині XVI ст. у Німеччині відбувалася реформація, що супроводжувалася соціальними конфліктами. Найбільш важливим серед них була селянська війна 1525 р. Ці соціальні процеси стимулювали подальшу кодифікацію німецького права. Велику популярність і поширення набув кодекс «Кароліна», як єдиний звід законів для всієї великої і строкатої Німеччини. Виданий цей звід імператором Карлом V після селянської війни у 1532 р.

Ст. XVIII приписувала суду користуватися доброякісними доказами, які кожен зміг би зрозуміти, назвати і засвоїти. Як засіб отримання доказів зберігалося катування , але лише тоді, коли будуть попередньо отримані докази про злочин. Слід зазначити, що деякі автори вважають «Кароліну» не німецьким кодексом, а через значну рецепцію римського права – «німецьким підручником італіського кримінального права».

Реформація розколола Німеччину на протестантську (північ) і католицьку (південь) частини. У Німеччині цього періоду не існувало загальної правової системи, населення жило за «партикулярним» правом. Сама юридична роздрібненість сприяла рецепції римського права. Під кінець XVIII ст. римське право було рецептовано не у вигляді окремих положень, а повністю.

У XVII ст. було проведено кодифікацію у Прусії. Джерелом кодифікації було римське право, місцеве право і практика Берлінського верховного суду. Її результатом було Прусське земське уложення 1794 р. Авторам кодифікації вдалося ув’язати рецептоване римське право періоду пізньої імперії з нормами Саксонського і Шабського зерцал та міським законодавством. Норми цивільного і кримінального права перемішані тут з моральними сентенціями.

У 1804 р. Наполеоном Бонапартом була ліквідована Священна Римська Імперія германської нації. Наполеон Бонапарт ввів суд присяжних у завойованих ним європейських країнах, хоча у Німеччині такий суд був заснований 1848 року, а в 1924 р. замінений колегією з 3-х професійних суддів і 6 присяжних.

Отже, німецька модель на ой час передбачала участь шеффенів, які досліджували усі матеріали справи і спільно з суддею ухвалювали рішення. Термін «шеффен» німецького походження і означає «член» (суду), «засідатель». У Німеччині, так як і в ряді держав Західної Європи шеффени викликаються до суду і відбираються суддями з громадян, які є у різних списках (здебільшого виборчих). Вони беруть участь, як правило, в розгляді справ про серйозні (значні) злочини разом з професійними суддями, одночасно вирішуючи питання права і факту [ 4, с.347].

Прусія, одна з найбільших держав Німеччини, була абсолютною монархією. Конституція Прусії 1850 р. проголошувала рівність громадян перед законом, свободу слова, зборів, союзів, недоторканості особи, хоча цими свободами не можна було повністю скористатися. Спеціальний розділ прусської Конституції був присвячений судовій владі (титул VI). Розгромивши у 1870 р. Францію, Прусія позбавила південнонімецькі держави свободи вибору. Вони мали заявити про свою згоду ввійти до складу об’єднаної Німецької імперії. 16 квітня 1871 р. Німецька імперія отримала Конституцію. За Конституцією 1871 р. всі держави, що увійшли до складу імперії, зберегли свої судові права. Злочини проти імперії (зрада верховній владі) повинен був розглядати вищий апеляційний суд трьох вільних ганзейських міст в Любеку, конфлікти між членами імперії – бундесрат.

З невеликими змінами вона діяла до 1919 р. На початок XIX ст. розвиненого загальнонімецького законодавства не існувало, а було лише так зване «загальне право» і окремі кодекси деяких німецьких держав. До складу цього права входили, головним чином, рецеповане римське право та імперські закони. До 1871 р. у німецьких державах також діяв цілий ряд кодексів, які відображали зміни, що проходили у суспільному і політичному житті Німеччини. [ 7, с.96 ].

15 травня 1871 р. був прийнятий новий Німецький кримінальний кодекс, що рецепціював Французький кримінальний кодекс 1810 р., римське право та кримінальне право німецьких держав.

Реформуванню у новоствореній об’єднаній німецькій державі було піддано і кримінальне судочинство. 1 лютого 1877 р. був прийнятий Німецький Кримінально-процесуальний кодекс. У цьому Кодексі вбачається вплив римського права та французького кримінально-процесуального кодексу 1808 р. Зокрема, це стосується принципів правосуддя, незалежності суддів, розмежування функцій обвинувачення і розгляду справи, гласності, усності, публічності, участі народних представників (шеффенів) і присяжних засідателів, вільна оцінка доказів, захист прав і свобод особи від зловживання і самочинства в області правосуддя. Судова система Німеччини також визначалася Законом від 1877 року. Імперський закон 1877 р. встановив таку систему судів: нижчий, або дільничний, земський, або окружний; вищий земський, або обласний; імперський (Верховний). Дрібні правопорушення розглядав суддя одноосібне або за участю двох шеффенів. Окружні суди були апеляційною інстанцією для дільничних судів і розглядали тяжкі кримінальні злочини з участю дванадцяти присяжних. Обласний суд приймав апеляції на вироки окружних судів і виконував ревізійні функції. Верховний, або імперський, суд був вищим ревізійним органом у всіх справах, а також судом першої інстанції у справах про державну зраду або шпигунство. В особливих обставинах діяли військові і польові суди. Обвинувачення в судах підтримувала прокуратура, створена за законом 1877 р. [ 8, с.181].

Варто вказати, що українські дослідники зазначають: форма (порядок) кримінального процесу України є досить схожою на німецьку, прийняту якраз із введенням в дію Німецького Кримінально-процесуального кодексу (1877 р.).

Таким чином, нова організація кримінального судочинства прийшла на зміну інквізиційному процесу, постулатами якого було суміщення всіх процесуальних функцій в руках судді, таємне і письмове провадження по справі, втручання влади у кримінальне судочинство, позбавлення обвинуваченого права на захист і його участь у процесі, застосування катувань та вимога особистого визнання.

Німеччина як єдина держава в Новітній час існує понад 100 років. За цей час були прийняті три загальнонімецькі конституції, які закріплювали основи судової системи в державі. Поразка Німеччини у першій світовій війні 1914-1918 рр. загострила напружену політичну ситуацію в країні. 6 лютого 1919 року Національні збори, обрані на підставі загальних виборів і наділені установчими повноваженнями, прийняли другу загальногерманську конституцію, яка увійшла в історію як Веймарська (за назвою м. Веймар, де проходило засідання Національних зборів). Це була одна з найбільш демократичних конституцій свого часу.

Розділ восьмий «Юстиція» присвячувався врегулюванню судочинства. Ст. 102 закріплювала принцип незалежності суддів та підпорядкування їх тільки закону. Прихід нацистів до влади у 1930-х роках ознаменувався повним знищенням автономії земель і встановленням суворої централізації у державному устрої.

В роки другої світової війни на окупованих територіях діяли спеціальні військові суди, які розглядали справи про злочини антифашистів та інших противників режиму.

У 1949 р.  була проголошена Федеративна Республіка Німеччини. Вона отримана конституцію, названу Боннською – від назви першої столиці ФРН. Нині діюча Конституція Німеччини 1949 року офіційно іменується Основним закономНа тлі цього історичного розвитку німецького суспільства і держави специфічним виглядає і розвиток німецького права. Після об’єднання Німеччини на східні землі було поширено дію Основного Закону (Конституції) 1949 р. з відповідними змінами і доповненнями, та законодавство, яке раніше діяло у ФРН, в тому числі і Кримінальний кодекс 1871 р. в редакції від 2 січня 1975 р. зі змінами від 7 липня 1986 р., та Кримінально-процесуальний кодекс від 1877 р. в редакції від 7 квітня 1987 р.

Розділ IX Основного Закону присвячений правосуддю у ФРН. Він закріплює, що судова влад доручається суддям і здійснюється Федеральним Конституційним, Верховним федеральним, федеральними судами і судами земель. Крім цих судів, у цивільних і кримінальних справах запроваджувалися адміністративні, фінансові, трудові суди . Заповідь Основного закону про об’єднання була виконана 1990 року. На засадах Договору про об’єднання, який регулював вступ НДР до ФРН, по-новому були сформульовані преамбула і заключна стаття Основного закону. Відтепер текст Конституції документує, що німецький народ з об’єднанням знову досяг своєї єдності. Від 3 жовтня 1990 року Основний закон є чинним для всієї Німеччини.

Принцип участі народу в кримінальному судочинстві у ФРН базується в першу чергу на Основному Законі, Кримінально-процесуальному кодексі та Законі «Про судочинство». Це законодавство є одним з найстабільніших в Європі. Кримінально-процесуальний кодекс ФРН, прийнятий у 1877 році, діє і нині в редакції від 7 квітня 1987 р. У ньому знайшли своє відображення загальні демократичні ідеї реформ кримінального процесу ХІХ століття, які в Німеччині отримали свій розвиток у результаті революції 1848 р.

У ФРН Кримінально-процесуальний кодекс, прийнятий у 1887 році, і нині діє в редакції від квітня 1987 року. Хоча з 1964 року почалось його реформування, відоме як мала реформа кримінального процесу ФРН, що триває понад 20 років [ 5, с.19].

У ФРН діє кримінально-процесуальне право багато в чому подібне до системи кримінально-процесуального права нашої країни, оскільки засноване на принципах Римського права, з його розподілом на приватне і публічне право. В аспекті участі народу в кримінальному судочинстві йдеться про такі принципи, як участь у кримінальному правосудді народних представників, незалежність суддів, розподіл функцій обвинувачення та вирішення справ, гласність та усність судового розгляду, вільна оцінка доказів, захист прав та свобод особи від зловживань та свавілля у кримінальному судочинстві та ін.

Вдосконалена організація кримінального процесу, заснована на цих принципах, прийшла на зміну німецькому інквізиційному процесу, постулатами якого були: суміщення усіх процесуальних функцій у руках судді; таємне та письмове судочинство у справі; позбавлення обвинуваченого права на захист, застосування тортур як засобів визнання вини.

Звичайно, законодавство з часом застаріває, тому, починаючи з 1964 року, Кримінально-процесуальний кодекс ФРН піддався численним змінам. Вони були внесені Законом від 19 грудня 1964 року «Про зміни кримінального судочинства та судоустрою», який став відомий під назвою «Мала реформа кримінального процесу ФРН».

У період 1975-1978 рр. КПК ФРН знову доповнювався. Правовою основою для застосування покарань у німецьку кримінальному праві є Кримінальний кодекс 1877 р., який було оприлюднено у новій редакції 10 березня 1987 р. після суттєвих реформаторських змін. Суть реформування цього акту полягала у тому, щоб зосередити кримінальне право на попередженні соціально-шкідливої поведінки особи, схильної до порушень правопорядку в суспільстві, дії якої дискомфортують суспільство.

Висновки. Кожен історичний етап залишив безперечно вагомий слід в кримінальному судочинстві Німеччини, та участі народу в ньому зокрема. Слід зазначити що кримінальне судочинство зазнало багато змін та реформ але воно не зупиняється вдосконалюватися і в наші дні.

Список використаних джерел

1. Гуменюк Г.П. «Саксонське зерцало» – перша кодифікація німецького середньовічного права (до 780-річчя прийняття) / Г.П. Гуменюк // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2007. – Вип. 45. – С. 55‑56; Гуменюк Г.П. До питання історико-політичних передумов створення правового збірника «Саксонське зерцало» / Г.П. Гуменюк // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2010. – Вип. 50. – С. 50-51.

2. Гуменюк Г.П. До питання про створення «Саксонського зерцала» – кодексу середньовічного права Німеччини / Г.П. Гуменюк // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2008. – Вип. 47. – С. 30.

3. Задорожний Ю.А. Вплив римського права на формування романо-германської правової сім’ї / Ю.А. Задорожний // Часопис Київського університету права. – 2006. – № 4. – С. 41.

4. Маляренко В.Т. До питання про участь представників народу у здійсненні кримінального правосуддя / В.Т. Маляренко // Вісник Верховного Суду України. – 1999. – № 6 (16). – С. 39-40; Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: теорія, історія і практика: дис. … д-ра юрид. наук: спец. 12.00.09 / В.Т. Маляренко; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2005. – С. 347.

5. Филимонов Б.А. Уголовный процесс ФРГ / Б.А. Филимонов. – М.: Изд-во МГУ, 1974. – С. 19.

6. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / К.Г. Федоров. – К.: Вища школа, 1994. – С. 286.

7. Черепій П.М. Система і повноваження органів кримінального судочинства у ФРН і Україні: Навчальний посібник / П.М. Черепій. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – С. 96.

8.  Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О.О. Шевченко. – [4-е вид., доп.]. – К.: Видавець СПД Свинарчук Р.В., 2010. – С. 181.

In this article,  based on research of historical sources of law,  historical sources of right and  historical development of norms, which foresee responsibility for intentional elimination or damage  of property in the period of XVII-XX of item are analyzed.

Ключові слова: злочин, знищення майна, пошкодження майна, підпал, кваліфікуючі ознаки, потерпілий.

Keywords: crime,  property destruction, damage to  property,  arson,  qualifying features,  victim.

Вивчення історії розвитку норм про відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, має важливе значення у  нормотворчій діяльності, адже в процесі дослідження історичного розвитку норм здійснюється їх аналіз. За його допомогою здобувається досвід,  виявляються позитивні та негативні сторони у нормотворенні, а це в свою чергу  дозволяє уникнути помилок при подальшому удосконаленні норм, що передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна.

Аналіз досліджень та публікацій

Дослідженням даного питання займались вчені-правознавці І. О. Малиновський, А. В. Сакун, М. Й. Коржанський, М. І. Мельник, М. І. Бажанов, П. С. Матишевський, І. Б. Газдайка-Василишин, В. П. Ємельянов, І. Г. Богатирьов, Р. О. Бондарчук, З. І. Боярська, А. В. Сакун, Р. О. Бондарчук, А. С. Чайковський, О. Л. Копиленко, В. В. Кривоніс, В. В. Свистунов, Г. І. Трофанчук та ін. Проте, незважаючи на це,  в  сучасній науці кримінального права досі відсутні грунтовні дослідження еволюції норм зі знищення чи пошкодження майна в історії кримінального права України, не  проведений  порівняльний  аналіз  відповідальності  за ці  злочини у різних  історичних епохах, а особливо в період з XVII  ст.  до 1991 р.

Метою даної роботи є вивчення історичного розвитку інституту кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження майна в період XVII-XX ст. та здійснення порівняльного аналізу відповідальності за даний злочин у різниих періодах розвитку кримінального права України.

Викладення основного матеріалу.

Впродовж 1728 до 1743 р. в Україні тривав процес укладення «Прав, за якими судиться малоросійський народ», у складі яких за сучасною класифікацією закріплені різногалузеві матеріальні і процесуальні норми, що належать до державного, адміністративного, цивільного, сімейного, земельного і кримінального права [2, с.143]. Тут значну кількість норм приділено й охороні відносин власності. Аналогічно Руській Правді та Литовським Статутам в Правах все ще залишається диференціація кримінальної відповідальності за знищення або пошкодження майна за предметом посягання. Так, тут предметами посягання є межі та межові знаки (арт. 14 Глава 19), чужі засіяні землі, посіяний хліб та знаряддя праці, необхідні для посіву: соха, колеса, борона, плуг (арт. 18, Глава 18) [5, с.325] млин, сінокоси (арт. 4, Глава 19) [5, с.332], гать (п. 2, арт. 5 Глава 19), чужі дерева (арт. 3 Глава 19) [5, с.333],  хміль (арт. 6 Глава 19), звірі в чужих пущах (арт. 8 Глава 19), риба в чужих озерах, трава на чужих сінокосах (арт. 10 Глава 19), місто, село, фортеця чи окремий двір, чи будь-які підсобні приміщення  (арт. 21 Глава 19) [ 5, с.347].

Способи вчинення знищення або пошкодження майна, передбачені в Правах, зазначалися в кожному конкретному випадку, щодо кожного предмета і в конкретній статті. Ними переважно були: випалення («огнємъ выжєгъ»), спалення («сжєгъ»), вирубка  («вырубаль»),  розкопка («раскопалъ»),  підтоплення («подтопилъ», «врєдитєльно подмочилъ»), вищипування (хмелю) («пощипалъ»), висічення («высекъ»), тощо.

Санкції за вчинені суспільно-небезпечні діяння як і раніше носили переважно компенсаційний характер. Схоже як і в Литовських Статутах розмір відшкодування залежав від виду  та розміру пошкодженого майна, соціального статусу винної та потерпілої особи. Так, відповідно до п. 1 арт. 1 Глави 19 Прав, якщо шляхтич шляхтичу вчинить умисну порубку дерев в його лісі чи саду, чи військовий військовому, чи військовий шляхтичу або навпаки, то винний сплачує “обиженному” 12 рублів за насилля і ще стільки ж за кожне зрубане дерево. Якщо це робив посполитий посполитому, чи військовому, то шість рублів за насилля і стільки ж за кожне зрубане дерево. Якщо ж це робив простий селянин, то розмір штрафу за насилля становив 12 рублів, плюс додатково за кожне зрубане дерево по 3 рублі.

Відповідальність  за умисний підпал в Правах передбачалась у вигляді арешту та відшкодування збитків [5, с.339].

Далі, зокрема в Главі 19 Прав з’являється розмежування вчинення суспільно-небезпечних діянь залежно від форми вини. Так, майно могло знищуватись як «насилно», «или какъ нибудь спортилъ» так і з необережності «нєумышленно  и нє изѢ нарочного от какого злодія», «по случаю» «Божыю паче попущению а нє людской причинѢ» (арт. 21 Глава 19).  У даному випадку за вчинення підпалу з необережності винна особа звільнялась від відповідальності. Тоді як за умисний підпал будинку чи його допоміжних приміщень, фортеці чи будь-якого населеного пункту, передбачалась найвища міра покарання у вигляді смертної кари [5, с.347].

Особливістю Прав, за якими судиться малоросійський народ є те, що  їм був відомий інститут давності.  «А кто бы через давность зѢмскую десятъ лѣть, о подтопѣ мелницы своєй и грунта и присыпи  к своєму бєрєгу плотины без всякихъ правныхъ припятствій молча нє протєстовалъ, и судомъ за то с противною стороною своєю нє поступалъ, таковый ужє вѣчно о томъ молчать имѣєть» [5, с. 333].

У зв’язку з перебуванням українських земель  у складі Російської імперії подальший розвиток норм кримінального права відбувається в контексті російського законодавства,  систематизація якого була здійснена при Миколі I, і в галузі кримінального права пішла далі, ніж в інших галузях права, оскільки закінчилась виданням «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных», що набрало чинності  з 15 серпня 1845 року. Структурно Уложення складалось із 12 розділів. У розділі дванадцятому «Про злочини і проступки проти власності приватних осіб», де в статтях 1601 – 1711 визначено відповідальність за злочини у вигляді насильницького заволодіння чужим нерухомим майном і за знищення межових та інших граничних знаків, за знищення і пошкодження чужого майна, в тому числі (з’являються нові способи) способом: підпалу, вибуху пороху, газу чи іншої запалювальної речовини, затоплення чи іншим шляхом. Із введенням у дію на українських землях «Уложення про покарання кримінальні і  виправні» на її території, що перебувала під контролем Російської імперії, юридично припинили дію кримінальні закони Cтатуту Великого князівства Литовського 1588 року [2, с.165].

Починаючи з 1903 р. на території українських земель, що належали до складу Російської імперії, діяло Кримінальне уложення Російської імперії, статті 547–570 якого передбачали кримінальну відповідальність за пошкодження майна, шляхів сполучення, попереджувальних, обмежувальних, межових  та інших знаків або інших предметів.  В Уложенні 1903 року з’являються нові  види кримінально-карних діянь: за участь у натовпі людей, діючи в якому з узгодженими силами учасників, особа вчинить: пошкодження чужого майна з мотивів релігійної, расової чи станової ворожнечі, або через економічні відносини, чи через чутки, що порушують громадський спокій (п. 1 ч. 1 ст. 122); знищення складів зброї чи військових припасів, завод з виготовлення зброї чи знарядь, укріплення, військовий корабель, залізничні шляхи, телеграф чи телефон, монетний двір, державне казначейство чи кредитну установу (п. 2 ч. 1 ст. 123) [1, с.52].

Окрім того,  особливістю Уложення 1903 року є те, що тут було передбачено відповідальність за пошкодження власного майна: 1) коли це пошкодження, зважаючи на властивості й розташування предметів, умови вчинення цього діяння, завідомо загрожувало поширенню пожежі, вибуху, затопленню будівлі, суду, інших приміщень (ст. 562); 2) пошкодження власного рухомого майна, що перебуває у заставі чи під арештом (п. 2 ч. 1 ст. 607) [1,с.52-53].

8  червня 1927 р. ЦВК Української СРР було затверджено Кримінальний кодекс УСРР, із окремим розділом VII під назвою «Майнові злочини». Проте, незважаючи на це, злочини, які передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, окремих видів майна  все ще залишались  «розпорошені» по інших розділах та статтях даного Кодексу. Так, наприклад, існувала окрема стаття 75 КК УСРР – умисне знищення чи  пошкодження  майна,  належного  державним, громадським  та  кооперативним  організаціям  чи  підприємствам,  а  також електропроводки  та  засобів  зв’язку. Санкція за дане суспільно-небезпечне діяння становила до 3 років позбавлення волі або виправні роботи. Кваліфікуючими ознаками даного злочину вважалось вчинення тих самих дій не один раз (повторно), або якщо внаслідок їх сталося припинення чи перерва виробництва, або заподіяно іншу тяжку втрату, а особливо кваліфікуючими ознаками вважалось вчинення діяння способом підпалу, затоплення, або будь-яким іншим загальнонебезпечним способом, або які спричинили людські жертви чи громадське лихо [4, с.29]. Ст. 189 КК УСРР охороняла від умисного знищення  чи пошкодження майно, що належало приватним особам, проте санкції за  одні і ті ж суспільно небезпечні дії, які відрізнялись одна від одної  потерпілим-власником від злочину, були різними. Так, за знищення або пошкодження майна, що належало державним, громадським та кооперативним організаціям чи підприємствам передбачалось покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 3 років або виправно-трудові роботи, тоді як за умисне знищення або пошкодження майна, що належало приватним особам винна особа підлягала покаранню у вигляді позбавлення волі або виправних робіт терміном лише на 6 місяців, або ж штрафу до п’ятисот карбованців. У такий спосіб простежується пріоритет, що надавався державою  в охороні державного та громадського майна і тим самим посилюється відокремлення та сприяння викорененню приватної власності, поширенню принципу колективізму, спільності, як невід’ємної  складової радянської комуністичної ідеології. Натомість у статті 71-1 КК УСРР з’являється  додаткова складова суб’єктивної сторони умисного знищення або пошкодження майна, що належало приватним особам, якою, як випливає зі змісту диспозиції даної статті, є мотив, виражений у формі «класової боротьби», «помсти, за сприяння здійсненню радянської влади».  На це все вказує і те, що саме по собі знищення або пошкодження державного чи громадського майна, взятого під охорону ст. 75 КК УСРР незалежно від способу вчинення вже саме по собі було кримінально-карним, тоді як для того, щоб винна особа підлягала кримінальній відповідальності за умисне знищення або пошкодження приватного майна, суспільно-небезпечне діяння, передбачене ст. 75-1 мало бути вчинене у чітко передбачений спосіб: підпал або будь-який інший загальнонебезпечний спосіб, при чому підпал та інший загальнонебезпечний спосіб у ст. 75 є кваліфікуючою ознакою злочинного діяння і санкція за нього  має жорсткіший характер: позбавлення волі до 10 років з конфіскацією  майна, або і без неї, тоді як за знищення або пошкодження приватного майна способом підпалу — лише до 5 років позбавлення волі і обов’язково з конфіскацією всього або частини майна [4, с.29].

Окрім того, в КК УСРР 1927 р. виділено в окремі статті відповідальність за  знищення або пошкодження окремих видів майна. Так, тут предметами злочинного посягання виступають   печатки або інші знаки, накладені з наказу властей, щоб охоронити певні речі, сховища або інші приміщення,  тимчасові або постійні межові знаки, накладені під час землевпорядкування (ст. 203 КК УСРР) та інше майно, передбачене у  статтях 75-1, 75-2, 75-2а, 75-3, 76).

З прийняттям нового Кримінального кодексу УРСР 1960 р. Особлива частина його містила дві глави, що охороняли власність: Глава ІІ «Злочини проти соціалістичної власності»  та глава V «Злочини проти особистої власності громадян» [3, с.48,66]. Це в свою чергу, свідчить про нерівноправність усіх форм власності в радянський період, спричинену тодішнім політичним та економічним устроєм життя суспільства.

З прийняттям нового Кримінального кодексу України главу ІІ і главу V було об’єднану в одну, Главу ІV, під назвою «Злочини проти власності», що включає всі форми та види злочинів проти власності, незалежно від того кому належить майно, а отже, охорона всіх форм власності почала здійснюватись в однаковій мірі.

Таким чином, в радянський період ідеологізації кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження майна (1922 – 1991 р., а особливо в 20-30-х рр. ХХ ст. простежується яскравий вплив радянської комуністичної ідеології на норми кримінального права як в цілому, так і відносно умисного знищення або пошкодження майна, вид відповідальності та розмір санкцій за яке залежав від суб’єкта права власності на знищене або пошкоджуване майно, яким могла бути держава, громадськість чи приватна особа. Відповідно майно, що перебувало у державній власності мало  пріоритет в охороні порівняно з майном, що перебувало у приватній власності, про що свідчить розмір санкцій за пошкоджуване або знищуване майно, який був значно більшим, якщо пошкоджувалось майно, що перебувало у державній чи громадській власності в порівнянні з приватним.

Законом часто встановлювався вид покарання (наприклад «виправні роботи» (ст.75 КК УСРР)), але не його міра та максимальні межі, як це передбачено в чинному КК України. Це в свою чергу давало можливість суддям встановлювати міру покарання, виходячи зі своїх особистих і станових інтересів, громадянської позиції, що часто могло впливати на об’єктивність та неупередженість постановленого суддею вироку.

Список використаних джерел

1. Бондарчук Р. О. Знищення або пошкодження майна: історичний аспект/ Р. О. Бондарчук// Форум права. – 2010.  –  №2. –  С. 46-56: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-/10bromia.pdf
2.  Колос М. І. Кримінальне право  в Україні (Х — початок ХХІ століття): моногр.: [у 2 т.] /  М. І. Колос. – К.: Острог, 2011. – Т.1: Освіта, наука, законодавство. – 448 с.
3. Кримінальний кодекс  Української РСР. Офіційний текст із змінами та доповненнями на 1 жовтня 1970 р. і постатейними матеріалами. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1971.  –  249 с.
4. Кримінальний кодекс УРСР від 8 червня 1927 р. Офіціальний текст із змінами і доповненнями на 1 листопада 1949 р., з постатейними матеріалами і додатками. – К.: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1950. – 80 с.
5. Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року  / Упоряд. К. А. Вислобоков; За ред. Ю. С. Шемшушенко та ін. – К.: НАН України, 1997. – 560 с.

The historical development of criminal law in period of IX-XVI centuries is analyzed in this article. Involving responsibility for the willfull destruction  or damage to property during the IX-XVI centuries.

Ключові слова: злочин, потерпілий, знищення майна, пошкодження майна, підпал, кваліфікуючі ознаки, кримінальне право.

Keywords: crime, victim, destruction of property, damage to property, arson, qualifying features of a crime, criminal law.

Постановка проблеми

 Той факт, що відповідальність за знищення або пошкодження майна була передбачена на всіх історичних етапах розвитку кримінального права України можна пояснити тим, що розвиток кримінально-правових норм, які спрямовані на охорону власності, був і є невід’ємною частиною розвитку кримінального права в цілому. У зв’язку з цим виникає необхідність у дослідженні історії розвитку норм кримінального права, що передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, що допоможе нам виявити позитивні та негативні сторони у нормотворчій діяльності попередніх років, та уникнути помилок в майбутньому.

Аналіз досліджень та публікацій

Дослідженню історичного розвитку норм, що передбачають відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, в контексті українського кримінального права саме українськими вченими-правознавцями приділено небагато уваги. Так, дане питання розглядалось, щоправда фрагментарно, у працях І. О. Малиновського, З. І. Боярської, А. В. Сакун, Р. О. Бондарчука, А. С. Чайковського, О. Л. Копиленка, В. В. Кривоноса, В. В. Свистунова, Г. І. Трофанчука та ін. Проте, незважаючи на це,  в  сучасній науці кримінального права досі відсутні грунтовні дослідження еволюції норм зі знищення чи пошкодження майна в історії кримінального права України, не  проведений  порівняльний  аналіз  відповідальності  за ці  злочини у різних  історичних епохах.

Метою даної роботи є вивчення історичного розвитку норм, що передбачають кримінальну відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, а також здійснення порівняльного аналізу відповідальності за даного виду злочин на різних історичних етапах розвитку кримінального права України.

Викладення основного матеріалу.

Історія розвитку норм українського права сягає глибини століть і бере свій початок ще з часів Київської Русі, де історично першим і найголовнішим джерелом права Київської Русі була Руська Правда. Залежно від змісту списків вона ділилась на три редакції: Коротку Правду, Поширену Правду і Скорочену Правду, основним завданням якої була охорона приватної власності. Руська Правда  не знала поняття злочину і покарання за злочин як такого. Злочини, що згадуються в Правді  називаються «образою», під якою розуміють будь-яке правопорушення проти суспільного ладу, що виявилося насамперед у нанесенні потерпілому фізичної, матеріальної або моральної шкоди. Тут суб’єктом злочину міг бути будь-хто, крім раба. Суб’єкти злочину відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути вигнані з общини, продані в холопство.  У Правді розрізнялося три види злочинів: державні злочини, до яких належали повстання проти князя, перехід на бік ворога, заколот;  злочини проти особи, до яких відносилися вбивство, тілесні пошкодження, побої; майнові злочини, якими вважалися: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків. Так, наприклад, встановлюється Руською Правдою кара за псування межі і «перетеса», засіченого на дереві, за яке власник речі міг вимагати повернення її від невласника, який заволодів річчю з виплатою компенсації за користування [1, с.46]. Знала Руська Правда і відповідальність за знищення або пошкодження інших видів чужого майна. Так, п. 5. Короткої Руської Правди передбачає, що  якщо хтось заламає спис, чи щит або зіпсує одежу, і господар захоче їх залишити у себе, то йому за псування компенсувати грошима [9, с.25]. За знищення знака власності на бортних деревах винний сплачував штраф у розмірі 12 гривень [2, с.26]. При цьому будь-який штраф, як покарання за злочини, вчинені знищенням або пошкодженням чужого майна, складався з двох частин: одна вносилася на користь князя (держави), а інша, як компенсація за спричинені збитки — потерпілому.  Пунктом  84 Розширеної Руської Правди від умисного знищення охоронялись  свійські тварини такі як кінь чи рогата худоба, що означає, перш за все принцип захисту приватної власності, на яку здійснювався замах.  А той факт, що за  пошкодження меж князівської землі селянин-смерд підлягав потоку і пограбуванню, а натомість, за порушення меж і розорювання селянської землі встановлювався тільки штраф є яскравим виявом права феодального привілею  [8, с.56] і підтвердженням панівного становища феодального класу на Київській Русі. Що ж до відмежування знищення або пошкодження майна, передбаченого різними статтями Правди, то воно  залежало в першу чергу від предмету злочинного посягання, соціального статусу суб’єкта вчинення злочину та потерпілого.

Не залишився поза увагою Руської Правди підпал як спосіб знищення чи пошкодження майна. Так, ст. 83 Розширеної Руської Правди (За Троїцьким списком) зазначає: Если [кто] подожжет гумно (місце зберігання зібраного урожаю, що належало до основного комплексу господарських та житлових побудов [10, с.79]), то [выдать] его на поток, а его имущество для конфискации, сначала выплатить [потерпевшему] убытки, а остальным при потоке распоряжается князь. Так же [поступать], если кто-либо подожжет двор [9, с.32].  Тут, община не тільки не допомагала винному в сплаті штрафу, а й повинна була видати його разом з дружиною та дітьми «на потік та пограбування». Дане покарання вважалося найтяжчим і застосовувалось також за казнокрадство та розбій.

Особливістю об’єктивної сторони вчинення злочинів, передбачених Руською Правдою було й те, що майже всі тогочасні злочини вчинялися способом активної форми поведінки, яка називалась дією. Наприклад, знищення майна – способом підпалу, розламування, зсічення, зарізання (тварини).

За період перебування українських земель у складі Галицько-Волинського князівства норми права не зазнали  значних змін. Це пояснюється тим, що період існування Галицько-Волинської держави відзначався постійними міжусобними війнами та військовими походами проти зовнішніх ворогів, що було характерним для всіх тогочасних держав Європи, тому керівники — князі не дуже опікувалися розвитком кримінального права [3, с.121].У зв’язку  з цим джерелами права в Галицько-Волинському князівстві продовжували залишатись звичаї, Руська Правда, князівське законодавство, церковне право,  з’явилось новее джерело – магдебурське право. Застосування звичаїв та Руської Правди в Галицько-Волинсь­кому князівстві не мало відмінностей. Вона не втратила свого значення  і з розпадом України-Русі.

Починаючи з 1497 р.  на території українських земель діяв Судебник Казимира, який не залишив поза своєю увагою й охорону чужої власності від її пошкодження або знищення. Тут передбачається відповідальність за  підпал (статті 7 та 9), неповернення боргу через втрату майна (ст. 55), потраву худобою посівів (ст. 61), пошкодження чи знищення межових знаків земель (заорювання та перекошування меж та границь) (ст. 62). Так само як і в Руській Правді підпал вважався особливо тяжким злочином проте відповідальність за нього була тяжчою – смертна кара. Окрім Руської Правди, Судебника Великого князя Казимира 1497 р., звичаєвого права на території українських земель, що перебували  у складі Великого князівства Литовського діяли Литовські Статути: Перший –  в редакції 1529 р., Другий – 1566 р., та Третій –  1588 р., які теж не залишили поза своєю увагою охорону майна від його  знищення або пошкодження. За Литовськими Статутами суб’єктами злочину вважалися як вільні, так і феодально залежні особи, які досягли 14 років (за Литовським статутом 1566 р.) або 16 років (за Литовським статутом 1588 р.) [2, с.95]. В якості об’єктів даного правопорушення Литовські Статути згадують: “езъ”, гать, млынь, гребля, гнѣздо, перевѣсъ, лоза, дерево, дерево бортное, пуща, принады для птицъ і т.д. Влучно зауважив І. О. Малиновський, що характерною ознакою даних предметів посягання є те, що вони складають майно, що перебуває на відстані від житла людського [4, с.161].  Так, наприклад, ст. 8   Литовського Статуту в редакції 1529 р. передбачає охорону меж шляхтичів від умисного пошкодження: «Если бы шляхтич испортил границу владений другого шляхтича или сжег ее, насильно вырубил или как-нибудь иначе испортил и это было бы доказано, тогда нарушитель должен заплатить обиженному двенадцать рублей грошей, а если бы перепахал межу, тогда три рубля и столько же штрафа». Санкції за подібного роду злочини носили грошовий, компенсаційний  характер і їх розмір часто залежав від правового чи соціального становища суб’єкта вчинення посягання, адже ч. 2 цієї ж самої статті говорить: «если бы крестьянин крестьянину это сделал, то крестьянину рубль грошей и столько же штрафа. А, кроме того, испорченную им границу или межу обязан будет исправить, как было» [5, с.74].

Дуже часто розмір компенсації залежав від цінності пошкодженого предмета.

Не залишили поза своєю увагою Литовські статути й охорону чужого майна від знищення або його пошкодження способом підпалу. Так, ст. 13 Першого Литовського Статуту передбачає відповідальність за знищення або пошкодження майна  також шляхом підпалу.

Не змінилось покарання за знищення або пошкодження майна і з прийняттям Другого Литовського Статуту 1566  р. та Третього – 1588 р., в яких передбачались такі ж штрафні покарання за знищення або пошкодження чужого майна як і в Першому. Так, наприклад,  в ст. 7 Розділу 10 Литовського Статуту 1566 р. зазначено: «Естли бы хто кому озеро або сажовку або ставъ зволочилъ, або млынъ зжогь, ѣзъ порубалъ; таковый оному маеть платити кгвалтъ дванадцать рублевъ, а шкоду предсе оправити» [7, с.126]. «Хто бы кому соколье гнездо сказилъ або подрубалъ, або умысльне соколы под гнездомъ помкнулъ, або з гнезда соколы молодые побралъ, а то будеть на него водле права слушне переведено, тогды тому, в чией пущы тое гнездо скажено, маеть заплатити шесть рублей грошей» [6, с.130].

Зважаючи на вид та розмір санкцій за вчинені правопорушення, складно назвати їх кримінально-карними, оскільки всі вони носять переважно компенсаційний характер, де винна сторона відшкодовує потерпілій шкоду майнового характеру. Саме, тому, на нашу думку, дані діяння носять переважно цивільно-правовий, компенсаційний характер, а винний підлягає цивільно-правовій відповідальності у формі відшкодування майнової шкоди, завданої потерпілій стороні. У зв’язку з цим, у даному випадку доцільно було б погодитись з думкою М. І. Колоса, котрий норми розділу Х Статуту “Про лови, про пущу і про дерево бортне” не відносить до норм кримінально-правового характеру [3, с.134].

У період чинності на території українських земель Литовських статутів, розмежування між умисним та неумисним знищенням або пошкодженням майна було відсутнім. Так, тут протиправне діяння виражається у формах «зжогь», «испортил», «порубалъ», «сказилъ» або «подрубалъ», «вырубил» «как-нибудь  испортил». Тут не згадується форма вини: умисно чи необережно винна особа порубала, спалила чи зіпсувала майно. З наведеного вище випливає, що ці правопорушення не мали корисливої цілі, що ціль єдина цих правопорушень — спричиненя шкоди іншому. Преступное деяние можеть происходить и “кгвалтовне” и «таемнымь злодейскимь обычаемь». Съ внутренней стороны различаются деяния умышленныя  и неумышленныя; часто не упоминается объ умышленности или неумышленности» [4, с.161] —  писав І. О. Малиновський. Лише ІІІ Литовський Статут відокремлює умисний підпал лісу чи дерева  (умыслнѣ кого вытискаючи, сосну со пчолами зжогъ), та з необережності, де в першому випадку,  на думку І. О. Малиновського, діяння буде кримінально-карним, а в другому — вчинене з необережності — не буде [4, с.162].

Висновки.

Таким чином,   період з ІХ по ХVI ст. є періодом виникнення кримінальної відповідальності за умисне знищення або пошкодження майна у вітчизняному кримінальному праві.  Для нього характерна казуїстичність, відсутність поділу на галузі цивільного, адміністративного, кримінального права. У зв’язку з цим відсутнім тут було й визначення самого поняття «злочин», замість якого будь-яке протиправне діяння за Руською Правдою називалось «обида», а пізніше, в Литовських статутах «заподіяння шкоди», «проступок», «ґвалт», «кривда», «лиходійство», «виступ». Відсутніми були й кваліфікуючі ознаки даного злочину. В даний період розмежування протиправних діянь здійснювалось лише за предметом посягання, розмір та вид санкцій за які був залежним від соціального статусу суб’єкта посягання та потерпілої особи.

Список використаних джерел

1. Боярська З. І. Історія держави і права України: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / З.І. Боярська.  –  К.: КНЕУ,  2001. –  280 с.
2. Історія держави і права України: Навч. посібник / [А. С. Чайковський, В. І. Батрименко, О. І. Гуржій та ін.]; за ред.. А. С. Чайковського /  Київ, 1997. – 240 с.
3. Колос М. І. Кримінальне право  в Україні (Х — початок ХХІ століття): моногр.: [у 2 т.] /  М. І. Колос. – К.: Острог, 2011. – Т.1: Освіта, наука, законодавство. – 448 с.
4. Малиновській І. О. Учение о преступленіи по Литовскому Статуту / І. О. Малиновській. – С.-П.: Типографія Императорскаго университета св. Владиміра, 1894. – 487 с.
5. Статут Великого княжества Литовского 1529 года. Минск. АН БССР. 1960 г. – С. 74: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www.vostlit.info/ Texts/Dokumenty/litva.html
6.  Статут Великого княжества Литовского 1588 года. / Подг. О.Лицкевич. – Мн., 2002-2003. – С. 130: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://starbel.narod.ru/statut1588.htm.
7.  Статут Вялікага княства Літоўскага 1566 года. — Мінск, 2003. — С.126. За виданням 1855 року: [Електронний ресурс].  – Режим доступу:  http://litopys.org.ua/statut2/st1566.htm
8. Терлюк І. Я Історія українського права від найдавніших часів до XVIIIстоліття. Навчальний посібник з історії держави і права України / І. Я. Терлюк. – Львів:  2003. – 156 с.
9. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посіб. / [ А. С. Чайковський, О. Л. Копиленко., В. В.Кривоніс, В. В. Свистунов, Г. І. Трофанчук]. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 656 с.
10. Чистяков О. И. Российское законодательство X–XX века: в девяти томах / О. И. Чистяков. – М.: Юрид. лит., 1984.– Т. І. Законодательство Древней Руси. – С. 79.

This  article deals with the problem offounding and development of the sale contractin civil law in Ukraine during the cossack-hetman state.  In the scope of analysis are historical transformation and regulation of the definition, features and basic elements of sale contract in the legislation of this period.

Ключові слова: договір купівлі-продажу, козацько-гетьманська держава, «Права, за якими судиться малоросійський народ», ознаки договору купівлі-продажу, сторони договору купівлі-продажу, предмет договору купівлі-продажу, ціна, форма договору купівлі-продажу.

Постановка проблеми: В сучасних умовах зростає роль договору купівлі-продажу як універсальної та найбільш доцільної форми опосередкування товарно-грошових відносин. Вінє одним з основних видів зобов’язань з передачі майна у власність або в інше речове право. Тому актуальнимиє знання історії становлення та розвитку договору купівлі-продажу. Значний інтерес викликає період козацько-гетьманської держави, оскільки саме тоді відбувається стрімкий розвиток економіки та товорно-грошових відносин, що й дало багату юридичну практику щодо відносин з приводу укладення, зміни, розірвання, визначення сторін та істотних умов договору купівлі-продажу. У процесі розвитку відбувався природний відбір правових норм про купівлю-продаж. Випадкові положення з часом відсівалися, поступаючись місцем більш обгрунтованим і якісним, підвищуючи рівень юридичної техніки. Ознайомлення з цією технікою дуже повчальне і має практичне значення для сучасного юриста. Володіння юридичною технікою необхідне для правильного формулювання правових категорій і проблем, для законодавчої роботи, правильного розуміння, тлумачення і застосування законів.

У науковій літературі проблемі розвитку інституту купівлі-продажу присвяченні праці Завидова Б. Д., Иоффе О. С., Кульчицького В., Кобилецького М., Павлова А., Бойка І. Однак комплексного дослідження питання історичного розвитку договору купівлі-продажу в період козацько-гетьманської держави у вітчизняній літературі не проводилося та досі залишається не висвітленим.

У роки визвольної війни і з початком Руїни, у зв’язку з ліквідацією польського законодавства, головним джерелом козацького права був правовий звичай, запозичений у запорожців та унормоване на його підставі гетьманами і полковниками звичаєве право.

Джерелом адміністративного, цивільного, військового, фінансового, земельного, трудового права було гетьманське законодавство: універсали (укази), рескрипти (постанови), ординанси (накази), листи (вказівки), ордери (розпорядження), інструкції, декрети. З кінця XVII століття поширюються норми російського законодавства (укази царів, приказів, колегій тощо). Діяли норми магдебурзького права, пристосованого до українських умов, а також майже в повному обсязі використовувався Литовський статут 1588 року.

Так в на початку 1650 року був розроблений і погоджений проект договору Війська Запорозького з Оттоманською Портою (Туреччиною) про торгівлю. В цьому проекті було вказано, що це договір між турецьким цісарем і Військом Запорізьким та народом руським про торгівлю на Чорному морі. В даному договорі про купівлю-продаж зазначалося, що «… цісар його милість турецький дозволяє козацькому війську та його державі плавати по Чорному морю до всіх своїх портів, міст, островів, по Білому (Середземному) морю до всіх своїх держав, островів та інших портів, і до портів чужоземних володарів і християнських держав, а також по всіх ріках та містах, з якими мають вести торгівлю; товари, що їх захочуть продавати, купувати…» та «… цісар й. м. дозволяє козацькому війську … купувати будинки під склади по містах і портах цісаря й. м. турецького…» [5, c.140]. Проте, через поширене несприйняття «бусурманів» (мусульман) серед українців і козацької старшини, зокрема, на раді якої проект договору розглядався, ця угода так і лишилася не реалізованою.

У другій половині XVIII століття неодноразово робляться спроби кодифікацій українського права. Внаслідок діяльності кодифікаційних комісій з’явилися «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 pоку), «Процес краткий приказний» (1734 pоку), «Суд і розправа в правах малоросійських» (1750 року) та «Екстракт малоросійських прав».

Та саме договірне право Гетьманщини найбільш повно врегульоване у визначному джерелі українського права 1743 року під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ».Воно регулювало відносини з приводу порядку укладення, зміни і розірвання договору, визначало умови його дійсності тощо.

У праві України другої половини XVII—XVIII століття існувала добре розроблена система договорів. Вона обслуговувала зростаючі товарно-грошові відносини. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу як рухомого, так і нерухомого майна, договори об­міну, позики та оренди майна[6,  с.152].

Договірне право Гетьманщини в житті феодального суспільства мало важливе значення для свого часу, оскільки за допомогою договорів забезпечувалося здійснення особистих і майнових відносин феодалів. З розвитком економіки, товарно-грошових відносин у Гетьманщині зростали роль і значення договорів. Особливо це спостерігалося в першій половині XVIII століття. Розвинена приватна власність, різноманітні майнові відносини давали дуже багату юридичну практику, яку слід було врегулювати в нормативному порядку. На підставі багатьох джерел права, які діяли в Гетьманщині, укладачі «Прав, за якими судиться малоросійський народ» виробили високорозвинуте договірне право, яке широко застосовувалося в Гетьманщині, а ряд його елементів використовується і тепер [1, с.98].

Аналізуючи норми «Прав, за якими судиться малоросійський народ» можна дійти висновку, що договір купівлі-продажу – це  договір, згідно з яким одна сторона – продавець – бере на себе зобов’язання передати іншій особі – покупцеві – певну річ у власність, а покупець зобов’язується прийняти куплену річ і заплатити за неї домовлену ціну.

Що ж до основних ознак даного договору, то варто зазначити, що договір купівлі-продажу, як і більшість договорів в цей період, був двостороннім. Двосторонність полягає в тому, що кожна із сторін володіла правами і обов’язками одночасно: продавець мав право отримати домовлену ціну за товар, але зобов’язаний передати річ покупцю, який зі свого боку мав право отримати товар, але зобов’язаний сплатити покупну ціну продавцеві.

Він був оплатним, тому що продавець за передачу товару одержував зустрічне видання у вигляді оплати.

 Також в «Правах, за якими судиться малоросійський народ», виходячи з аналізу норм, можна зробити висновок, що договір купівлі-продажу в той період був консенсуальним, оскільки вважався укладеним з моменту досягнення згоди за істотними умовами договору

Іншими важливими ознаками договору купівлі-продажу було те, що цейдоговір міг виникнути тільки з волі сторін і породжував певні права і обов’язки: «За наявності волі сторін, спрямованої на його укладення» – воля  виявлялася у їх згоді прийняти на себе певні обов’язки згідно з договором тазаконність договору, тобто визначення правомірності змісту договору, що укладався між сторонами: «Договір не повинен суперечити чинним законам і народним звичаям» [4, с.208].

Сторонами договору купівлі-продажу були продавець та покупець. Продавцем могла виступати особа, яка була власником майна, а покупцем інша дієздатна особа, тому важливою умовою для укладення даного договору була дієздатність сторін.

Необхідна була здатність до волевиявлення, а її в Гетьманщині мали не всі. Істотно обмежувалися в цій здатності «невільні люди», що становили нижній стан і були безправними. Дієздатності не мали неповнолітні, психічно хворі, недорозвинуті, німі, сліпі. Волевиявлення було можливе тільки з боку вищого привілейованого стану «вільних людей», які користувалися повною правоздатністю і дієздатністю та багатьма привілеями [1, с.99].

Суттєвими елементами договору були товар і ціна.

Предметом купівлі-продажу, тобто товаром, могли бути будь-які речі, не вилучені з цивільного обороту Гетьманщини [1, с.99].

Наприклад, у XVIII століттіправо власності на землю в Правобережній Украї­ні належало виключно феодалам. Тільки вони могли вільно розпо­ряджатися землею. Тривалий час зберігався майорат – система успадкування, коли нерухоме майно переходило неподільним до старшого в роді або до старшого з синів померлого. Майоратні маєтки вилучалися з ци­вільного обороту [6, с.152], тому вони не могли бути предметом договору купівлі-продажу в ті часи.

Поширеними були договори купівлі-продажу як рухомого, так і нерухомого майна.

 Також в цей період основну увагу цивільно-правове регулювання приділяло праву власності на землю.З другої половини XVII століття в Україні почався процес перероз­поділу землі. Одним  із  джерелправа власності на землю була купівля-продаж землі. Так земля почала виступала одним із найпоширеніших предметів договору купівлі-продажу в ті часи.

Під час купівлі-продажу обов’язковим елементом договору також була ціна, тобто певна домовлена між продавцем та покупцем грошова сума за переданий товар.

Особлива увага за «Правами, за якими судиться малоросійський народ» приділялася формі договору та порядку його укладання.

Виходячи з аналізу норм «Прав, за якими судиться малоросійський народ» форма договору могла бути як усною, так і письмовою.

У якості правових гарантій виконання договірних зобов’язань використовувались: укладення договорів при свідках, письмова форма договору, письмові посвідчення укладення договорів, записи в актових книгах тощо [3, с.102].

 Так торгові операції з рухомим та нерухомим май­ном передбачали обов’язкову присутність свідків [2, с.110].

Для договору купівлі-продажу нерухомостей «Права, за якими судиться малоросійський народ» встановлювали обов’язкову письмову форму та його запис в урядові книги. Продавець передусім повинен був сам написати і підписати купчу, яку потім слід було затвердити підписами «запрошених на то людей добрих, двох або трьох віри достойної, жильців тутешніх», причому вони повинні бути присутні під час продажу. В разі неписьменності продавця і свідків вони повинні знайти таких осіб, які могли б за них розписатися. Після підписання купчої продавець повинен був «оголосити лист» про продаж майна «в присутності урядових персон», а ті, переконавшись у тому, що продане майно було власністю продавця і не є предметом спору, повинні купчую («лист») вписати в міські книги «слово в слово» і дати витяг, скріплений печаткою й підписами «урядових персон»[1, с.99].

Явка та реєстрація запису до урядових (судових) книг письмових договорів, таких як і договір купівлі-продажу нерухомості мало важливе значення.

При записі приватних договорів уряд перевіряв їх форму, правоздатність і дієздатність учасників договору та його зміст, внаслідок чого записані до урядових книг договори набували значення нотаріальних актів. При цьому сила посвідчення автентичності договору переносилась з оригіналу на офіційний витяг договору з урядової актової книги. Договори, неподані до запису, вважались за домашні і не мали повної доказової сили [1, с.99].

Також «Права, за якими судиться малоросійський народ» зазначали, що обов’язок щось дати або виконати, зроблений на словах, жартома або в п’яному стані, не мав законної сили, якщо не був підтверджений письмово [4, с.209].

Особливі умови стосувалися операцій, що пов’язувалися з при­дбанням земельної власності. Купівля-продаж земельної ділянки вважалася здій­сненою лише після підтвердження угоди універсалом гетьмана чи указом царя [2, с.110].

Отже, підсумовуючи все вище зазначене, можна зробити висновок, що в праві України другої половини XVII—XVIII століття існувала добре розроблена система договорів, яка обслуговувала зростаючі товарно-грошові відносини. Серед найпоширеніших договорів того часу був договір купівлі-продажу, згідно з яким одна сторона – продавець – бере на себе зобов’язання передати іншій особі – покупцеві – певну річ у власність, а покупець зобов’язується прийняти куплену річ і заплатити за неї домовлену ціну. Купівля-продаж в цей період була двостороння, оплатна та консенсуальна. Сторонами договору виступали продавець та покупець, хоча не кожна верства населення була наділена відповідною дієздатністю, щоб бути одним із учасників договору купівлі-продажу. Так «невільне населення» було істотно обмежене у правах, а іноді і зовсім безправне. Таким чином в цей період ще зберігалася соціальна нерівність, яка залишилася з минулих років. Істотними елементами договору були товар і ціна. Товаром, могли бути будь-які речі, не вилучені з цивільного обороту Гетьманщини. Особлива увага приділялася купівлі-продажу землі. За «Правами, за якими судиться малоросійський народ» форма договору могла бути як усною, так і письмовою. Встановився особливий порядок укладання договорів купівлі-продажу нерухомості.

Список використаних джерел

1.                          Бойко І. Договірне право Гетьманщини  за «Правами, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року / І. Бойко // Право України. – 1998. – № 5. – С. 98-100.

2.         Захарченко П.П. Історія держави та права України / П. П. Захарченко. — К.: Університет «Україна», 2005. — 208 с.

3.                          Іванов В. М. Історія держави і права України / В. М. Іванов. – К.: МАУП, 2002. – 264 с.

4.                          Права, за якими сидиться малоросійський народ // Хрестоматія з історії держави і права України / Упоряд. : А. С. Чайковський. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 200-215.

5.                          Проект договору Війська Запорозького з Оттоманською Портою (Туреччиною) про торгівлю // Хрестоматія з історії держави і права України / Упоряд. : А. С. Чайковський. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 140-142.

6.                          Тацій В. Я. Історія держави і права України. У 2-х томах. Т.1. В. Я. Тацій,А. Й. Рогожин, В. Д.Гончаренко. – К.: Видавничий дім, 2003. – 644 с.